Діячі культури україни в період системних змін 1985-1991 рр.

Дисертант довів, що перепад від тотального і всюдисущого контролю до стану широких можливостей поставив митця перед необхідністю: вироблення власного гуманістичного ідеалу, визначення рамок естетичної свободи, вибору - мистецтво або комерція. Швидко прийшло розуміння, що гарантовано продається найдоступніше - детективи, бойовики, розважальні фільми, тобто «легкі» жанри. За рік прокату в республіці фільми не українських кіностудій «Маленька Віра» й «Інтердівчинка» подивилися 50 і 45 млн глядачів відповідно. Продукування так званого «касового» мистецтва швидко відбувалося й у театральному мистецтві. На українських афішах акцент припадав на всесоюзні бестселери: «Інтердівчинка», «Діти Арбату», «Зірки на вранішньому небі», «Залізна завіса», «Кабанчики», «Дача Сталіна», перекладені п'єси з красивого закордонного життя, вистави комедійно-адюльтерно-детективного спрямування: «Сімейний уїк-енд», «Сімейний уїк-енд з убивством», «До ваших послуг, удовиці!», «Кохання по-американськи», «Розлучення по-варшавськи», «Фіктивний шлюб», «Жахливе дівчисько», «Бути жінкою» тощо. За цих умов життєдайне вивільнення творчого процесу від цензури супроводжувало тяжіння митців до маскультури, зниження виховного впливу мистецтва, певна втрата культурою інтегрувальної ролі у суспільних процесах.

У роботі робиться висновок, що вперше за творче життя діячі культури опинилися в ситуації майже не дозованої свободи. Але чим більше надій пов'язувалося з новими тенденціями, тим глибше було розчарування від зіткнення з наслідками реформування професійної сфери. Нова соціально-естетична ситуація, зміна критеріїв у сприйманні публікою та критикою художніх творів загальмовували творчий порив. Набувши свободу дій, чимало митців творчо розгубилися в ній, втратили себе в професії.

Дослідження, проведене автором, свідчить, що в другій половині 1980_х рр. конструктивні сили діячів культури майже не витрачалися на творчий нонконформізм. Натомість, наведені у дисертації факти дозволили аргументувати висновок щодо політичної опозиційності ще вчора лояльних владі (принаймні зовні) українських митців. У творчості почали відкрито аналізувати трагічні наслідки антиукраїнської політики радянської влади, наголошувати на проблемах депортації та геноциду, повідомляти про замовчувані чи сфальсифіковані історичні події, духовні й матеріальні втрати часів тоталітаризму. Наприклад, серед художніх творів, у яких засвідчено прагнення авторів відкрити заборонені сторінки історії, наголосити на занедбаності культури, нагадати трагедію афганської війни надибуємо повісті Л. Костенко «Сад нетанучих скульптур» (1987), А. Дімарова «Боги на продаж», «Попіл Клааса», «Тридцяті» з «Міських історій» (1988), П. Загребельного «В_ван» (1988), романи Ф. Рогового «Поруки для батька» (1987), Ю. Мушкетика «Яса» (1988), Р. Федоріва «Ворожба людська» (1988), І. Іванова «Колима» (1988), поезію О. Ковалевського «Сонцевир» (1990). Тема голодомору 1932-1933 рр. знайшла відображення в низці праць, серед яких фільми: «33-й, спогади очевидців» (реж. М. Лактіонов-Стезенко, 1989), «Ой горе, це ж гості до мене» і «Я єсть народ» (реж. П. Фаренюк, 1989 і 1990), «Під знаком біди» (реж. К. Крайній, 1990), «Крик» (реж. О. Криварчук, 1989), «Голод_33» (екранізація роману В. Барки «Жовтий князь», реж. О. Янчук, 1991) та ін. Окремий масив склали кінокартини, спрямовані на викриття злочинів радянської тоталітарної системи, її репресивних механізмів. Зокрема, кінооповідь про Биківню «Любіть», в основу якого покладено вірш В. Сосюри «Любіть Україну» (реж. Л. Букін, 1989), фільми: «Батальйони НКВС» (реж. Л. Букін, 1991), «Табірний пил» (реж Г. Давиденко, 1990) - про інтелігенцію, кинуту до концтаборів, «Сталінський синдром» (реж. Р. Ширман, 1990), «Танго смерті» (реж. О. Муратов, 1991). Спроба показати розподіл сил у протистоянні УПА _ НКВС, трагедію встановлення радянської влади в Західній Україні зроблена в кінокартинах «Карпатське золото» (реж. В. Живолуп, 1991), «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали» (реж. М. Федюк, 1991), «Останній бункер» (реж. В. Іллєнко, 1991), «Люди з номерами» (реж. Я. Лупій, 1991) та ін. Перелік названих у дисертації творів не є абсолютним - вони лише демонструють тенденції в художньому процесі.

У висновках підкреслюється, що послідовне долання у другій половині 1980_х рр. цензурного засилля підірвало фундамент, на якому базувалося владне безапеляційне керування мистецтвом, позитивно вплинуло на подальший розвиток української культури.

Четвертий розділ - «Реформування професійної сфери діячів культури» - є ключовим щодо концептуального осмислення теми. Тут розглянуто наслідки для діячів культури процесу впровадження елементів ринкової економіки в галузь культури, простежено вплив на неї політики децентралізації управління економікою, демократизації суспільства і процесу зміщення вниз центру рушійних сил перебудови, виявлено нові тенденції в культурній політиці держави, проаналізовано місце і роль діячів культури в її реалізації.

У праці обґрунтовано, що в період трансформаційних процесів 1985-1991 рр., професійна сфера митців зазнала змін внаслідок децентралізації, демократизації, деідеологізації, департизації, роздержавлення й комерціалізації культури. За характерними рисами, особливостями, протиріччями, наслідками цих процесів автор виокремив два етапи. На першому (з 1987 р.) - реформування професійної сфери діячів культури відбувалося шляхом впровадження «зверху» керівних вказівок. Децентралізація управлінського механізму закладів культури бюджетної форми фінансування відповідала економічній політиці влади. На практиці удосконалення господарського механізму переплелося з процесом демократизації культури. Робиться висновок, що попри казенність нових методів управління, вони відіграли вагому роль в оновленні організаційних засад творчої праці. Але автор зазначив, що лише на другому етапі, в рамках зміщення вниз протягом 1988-1989 рр. центру рушійних сил перебудови, розгорнувся справжній рух за демократизацію культури. Цей рух перетворив ініціативу діячів культури на суспільний важіль у державній політиці управління культурою. Радикальна децентралізація в середовищі творчих спілок, розпочата в межах загальних відцентрових процесів у період 1989-1991 рр. як боротьба за самостійність у плануванні та реалізації організаційно-творчих заходів і фінансово-господарчої діяльності, оновила творче середовище. Змістом дискусій стали протиріччя у функціюванні вертикалі влади в громадській сфері художньої культури: центр - республіка - область, а основне поле суперечностей полягало у відносинах між союзними й республіканськими органами, республіканським центром і обласними організаціями творчих спілок. Поступово дискусії звелися до сепаратистських вимог у професійній сфері, які почали межувати з цілями опозиційного українського політикуму.

Аналіз суспільних процесів і явищ досліджуваного періоду переконав автора, що новий економічний курс започаткував дещо полярні наслідки. Його реалізація в галузі культури свідчила про політику поступового переведення творчих колективів з умов господарювання, заснованих на поєднанні бюджетного фінансування з частковою самоокупністю, до практики їх повної самоокупності й самофінансування. З одного боку, відбувалося удосконалення господарського механізму, яке сприяло зняттю з митців надмірної опіки щодо виробничих, планово-економічних, фінансових показників, відродженню в діячів культури почуття господаря, уможливило їхню участь у господарчо-фінансовому плануванні та розпорядженні прибутками. З іншого боку, з'явилися непередбачувані явища, а саме: руйнація усталених зв'язків усіх рівнів (їх нищення сприймалося громадськістю як занепад вітчизняного мистецтва), комерціалізація культури, зіткнення діячів культури з необхідністю дбати не лише про реалізацію творчого задуму, а й про рентабельність своєї творчості. Дисертант наголошує, що неготовність українського митця усвідомити себе суб'єктом ринкової економіки породила соціально-психологічне напруження у творчому середовищі.

Робиться висновок, що процеси децентралізації, демократизації, деідеологізації обмежили монополію влади в професійній сфері діячів культури, про що свідчило роздержавлення вітчизняної культури. На підтвердження цього автор навів численні факти створення діячами культури товариств культурологічного спрямування, зокрема Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (М. Осадчий, І. й І. Калинці), Української асоціації творчої інтелігенції «Світ культури» (Б._ Ю. Янівський), Асоціації «За відродження й розвиток української національної культури» (М. Поплавський). Члени цих та багатьох інших об'єднань дбали про повернення й збереження мистецької спадщини, опікувалися розвитком національної культури. Встановлено, що митці посіли провідні позиції у презентації українського мистецтва за кордоном. У цьому вони перевершили державу в ініціативі, зусиллях, контактах, матеріальних витратах.

Фактичним аналізом доведено, що на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. партійне керівництво республіки було в деякій мірі психологічно підготовлене до діалогу з інтелігенцією щодо проблем української культури, а державна культурна політика зазнала модернізації, як того вимагала нова політична ситуація. У дисертації обґрунтовано, що злам негативних тенденцій у позиції влади в культурній сфері зарадив втіленню прагнень українських митців щодо повернення української мови до вербальних видів мистецтва - театру і кінематографу, популяризації творчої спадщини українських письменників і кіномитців, розширення творчого доробку творами історичного жанру. Сприяння Мінкультури УРСР цій справі в досліджуваний період було дієвим. Зокрема, в репертуарних планах театрів розширено коло імен українських драматургів, твори яких належать до вершинних здобутків української культури ХХ ст., але не ставились на сцені через політичну «неблагонадійність» авторів. Вперше отримали сценічне втілення п'єси М. Хвильового «Сентиментальна історія», В. Винниченка «Закон» і «Брехня», М. Куліша «Хулій Хурина», Я. Мамонтова «Республіка на колесах». Увагу театральних режисерів привернули твори української класики, до цього часу не інсценізовані: «Бояриня» Л. Українки, «Страчена сила» М. Кропивницького, «Василько Ростиславович - князь Теребовлі» С. Воробкевича та ін. Кіномитці лише за період 1988-1991 рр. екранізували кілька однойменних творів українських письменників: М. Куліша «Зона» (реж. М. Мащенко, С. Шахбазян, 1988), М. Коцюбинського «Що записано в книгу життя» (реж. О. Денисенко, 1988) і «Подарунок на іменини» (реж. Л. Осика, 1991), Г. Хоткевича «Камінна душа» (реж. С. Клименко, 1989), В. Шевчука «Химери зеленого літа» (реж. В. Фесенко, 1989) і «Чудо в краю забуття» (реж. Н. Мотузко, 1991), В. Підмогильного «Добрий бог» (реж. О. Єршова, 1990) та «Історія пані Ївги» (реж. М. Іванов, 1990), І. Котляревського «Москаль-чарівник» (реж. М. Засєєв-Руденко, 1991), М. Хвильового «Пудель» (реж. Т. Черкашина, 1991), а також Г. Квітки-Основ'яненка «Конотопська відьма» - фільм «Відьма» (реж. Г. Шигаєва, 1990), М. Хвильового «Я (Романтика)» - фільм «Я той, хто є...» (реж. О. Володіна, 1990). У творах втілено теми історичного минулого України, народного життя, відображено гострі проблеми сучасності.

У дисертації проаналізовано й інші факти, які свідчили про початок відвойовування українською мовою статусу мови літератури й мистецтва, збагачення творчого доробку творами історичного жанру, вироблення наукових засад розвитку української культури. Доречно відзначити, що ці явища хронологічно передували проголошенню Верховною Радою Акту про незалежність України, з яким пов'язують відлік національного відродження української культури в другій половині ХХ ст. Проте автор далекий від думки, що за умов бездержавності духовні запити українського етносу можна було реалізувати за всім спектром потреб. Тому зроблено висновок, що попри окремі результати, ситуація у сфері культури залишалася невирішеною. Зокрема, очевидним був занепад матеріального підґрунтя культури, загальмовано ухвалу «Закону про культуру в Українській РСР», положення «Державної програми розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР» (1991) мали декларативний характер. Українською мовою створювали меншу частину фільмів, а з тих, що демонстрували в кінотеатрах республіки, лише 1% складала продукція українських кіностудій, у спадок незалежній Україні залишено зросійщені театри тощо.

У досліджуваний період у культурній політиці держави з'явилися нові підходи, що було наслідком поступок влади опозиційним силам. Але автор зазначив, що за сприйманням нововведень і участю в суспільно-політичних процесах діячі культури складали неоднорідну групу. Її передовий загін (І. Гончар, О. Гончар, М. Дерегус, І. Дзюба, І. Драч, М. Зарудний, О. Коломієць, О. Лопухов, П. Мовчан, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, П. Осадчук, Д. Павличко, Р. Пилипчук, Л. Танюк, О. Чорногуз, В. Яворівський та ін.), використовуючи поточний політичний момент, по-бойовому порушував національно-культурні проблеми української нації. Більшість же творчих працівників знаходилась осторонь цих проблем. Модернізаційні явища в культурній політиці держави другої половини 1980_х рр. як перспективні усвідомлювали не всі митці. Деякими вони сприймались як чергова популістська кампанія влади. Аналізуючи причини цього явища в період, коли вже не височіли ідеологічні паркани, автор виокремив кілька чинників. Ключовим названо тягар, що накопичився у свідомості людей.

У висновках автор підкреслив, що попри кризу, яка пронизувала духовну сферу, усвідомлювалось головне - революційність змін у культурній політиці держави на зламі 80-90_х рр. ХХ ст. Це мало прояв у доланні владою страху перед національним фактором у культурі. Ще вчора боротьба з українським буржуазним націоналізмом у мистецтві вважалася чи не найголовнішим завданням. Тепер курс на національне піднесення культури виступав символом змін. Одначе, варто зазначити, що через неувагу більшості істориків і культурологів до періоду перебудови в наукових дослідженнях культурного розвитку України в ХХ ст., останній майже не осмислений як єдиний поступальний процес. Для порівняння додамо, що тотожні процеси культурного відродження 60-х рр. ХХ ст. історики високо оцінили, назвавши цей період «відлигою» української культури.

У п'ятому розділі - «Громадська позиція діячів культури» - з'ясовано динаміку, основні форми й характерні риси процесу політизації просвітницької діяльності діячів культури, виокремлено причини та особливості конфронтації інтелігенції й влади у сфері духовних цінностей, з'ясовано рушійні сили світової інтеграції українського мистецтва.

Дисертант обґрунтував, що провідне місце діячів культури в процесі наростання українського національно-патріотичного руху було підготовлено об'єктивними реаліями. На думку автора, головною стратегією просвітницької діяльності діячів культури, передусім письменників (О. Гончар, І. Драч, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко, Л. Танюк, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін.), стала актуалізація ключових тем української дійсності - мовного питання, чорнобильської трагедії, історичного минулого українського народу, які літератори перетворили на больові точки в опануванні свідомістю українського суспільства. Тактика просвітництва, скорегована особливостями досліджуваного періоду, постійно еволюціонувала, приймаючи різні форми, залежно від поточного моменту. Силу просвітницького слова діячі культури випробовували на трибунах професійних зібрань, засіданнях законодавчих органів влади, у ЗМІ, під час вуличних акцій.

На широкій фактологічній базі автор довів, що зміни розстановки і взаємодії політичних сил, оновлення самоусвідомлення діячів культури, - все це перетворювало суто громадсько-культурну діяльність митців на важіль політичного впливу. Радикалізація ж тактики авангардного загону діячів культури призвела до їхньої відкритої конфронтації владі. Робиться висновок, що на піці зіткнення ідейних поглядів діячі культури перекинули місток від дискутування суто духовних, екологічних проблем українського народу до питань дотримання прав людини, а згодом і до питання про державне майбутнє України.

У дисертації зазначено, що модернізація владою культурної політики не послабила прагнення національно свідомих діячів культури до духовного суверенітету. Їхнє культурництво, як форма опору (інтуїтивна, прихована або явна) позиції влади у сфері духовних цінностей, ґрунтувалася на неприйнятті явищ, які негативно характеризували стан української культури. Аналіз фактів переконав автора, що здебільшого ситуативно, відчуваючи політичний момент, діячі культури активізували діяльність у напрямку консолідації творчих сил щодо відродження української культури. Їхні зусилля було спрямовано на реалізацію декларованих владою гасел і практичне втілення власної ініціативи. Конструктивні кроки здійснено як у взаємодії з владою, так і поза дозволених нею рамок діяльності. Обидва шляхи виявилися результативними. Автор вважає, якщо умовно прийняти духовну кризу, що склалася в середині 1980_х рр., за початкову позначку на шкалі розвитку національної культури, то необхідно визнати, що енергія зрушень і новацій, народжена лібералізацією духовного життя на зламі
80-90-х рр. ХХ ст., позначила на цій шкалі перші ознаки її відродження. Незаперечна роль у цьому належала провідним діячам культури.

Автор довів, що діячам культури в досліджуваний період вдалося органічно вплести культурництво в розв'язання таких політичних вузлів, як вирішення статусу української мови, необхідність реабілітації певних періодів та імен української історії, налагодження зв'язків з українською діаспорою, захист релігійних свобод тощо. Поступово виборення права на повернення до народних джерел художньої культури, незаангажоване дослідження української історії почало відбуватися в рамках руху за відродження української державності.

Характерно, що нова політична й культурна реальність створила передумови для національної презентації української культури у світі. Дисертант обґрунтував висновок, що інтеграція українського мистецтва у світовий культурний простір відбувалася за трьома потоками, а рушієм кожного з них виступали різні сили. Перший, будучи продуктом «верхів», виник у межах економічного курсу влади для залучення нових джерел надходження валюти до бюджету. Оновлення діючого механізму встановлення культурних контактів зі світом уможливило вихід українського національного мистецтва до світових концертних, виставкових, оперних залів, надало українським діячам культури можливість внести творчий доробок до сучасного світового художнього процесу, отримати кваліфіковану оцінку світової мистецтвознавчої думки, визнання зарубіжних глядачів. Другий потік виник з ініціативи суспільно активних діячів культури, які мотивувалися потребою подолання своєї відірваності від процесу вироблення державної культурної політики, зокрема її міжнародного аспекту. Третій потік створено митцями української діаспори унаслідок їхнього пошуку контактів з материнською Україною. Невдовзі другий і третій потоки злилися в одне русло діяльності.

Наведені в дисертації факти дозволили дисертанту дійти висновку, що діячі культури на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. зарадили світовій презентації українського мистецтва як мистецтва народу, який прагне державної самостійності. Разом з тим наближення України до світової практики організації міжнародної співпраці обернулося вузлом економічних проблем, до вирішення яких ні влада, ні митці виявилися не готовими.

У висновках узагальнено результати пошукової та теоретико-аналітичної роботи, проведеної автором за темою дисертаційного дослідження, запропоновано рекомендації можливого їхнього використання.

На підставі масиву опрацьованих документів і літератури, дисертант дійшов ряду основоположних висновків, які відбивають результати наукового конструювання картини історичного розвитку соціально-професійної групи діячів культури в період системних змін 1985-1991 рр. На думку автора, їхній контекст характеризують названі нижче явища, процеси, тенденції, особливості.

1. Спроби екстреної трансформації суспільства шляхом економічних і політичних реформ, непрогнозовані для реформаторів, призвели до загострення економічної кризи, вибуху соціальних і національних конфліктів, краху партійно-державної монополії й планового регулювання економіки, розпаду СРСР. Ці явища супроводжував суцільний перегляд системи цінностей. Стрімкий злам сфери суспільної свідомості захопив соціально-професійну групу діячів культури.

2. Реакцією людей на злам системи цінностей була як активна переорієнтація на інші цінності, так й пасивне ставлення до подій. У певної частини діячів культури деструкція цінностей отримала вираження у втраті ними себе в професії. Цей процес інтенсифікувало відчуття духовної кризи і соціальний песимізм, притаманні творчому середовищу на зламі 80-90_х рр. ХХ ст. Реформування професійної сфери діячів культури спричинило включення культурно-мистецьких цінностей до товарно-грошового обміну. З часом це призвело до небезпечних наслідків - деградації й скорочення культурного поля, атмосфери конкуренції, в якій перемагає не талановитіший, а спритніший. Замкнувшись у колі вирішення буденних проблем, діячі культури прагнули вижити в нових культурних і соціальних умовах. Це спрямовувало їх на матеріальні цілі, знижувало інтерес до духовних цінностей у творчості.

3. Діячі культури за сприйняттям модернізаційних явищ та участю в суспільно-політичних процесах не були однорідною групою. Позиції окремих осіб навіть полярно різнилися. Причини такої відмінності мали неоднакову природу. Масовість прихильників економічних реформ, процесу демократизації культури зумовило очікування діячів культури на певні вигоди, у тому числі матеріальні. Цим підтверджено закономірність, що в процесі зламу застарілих цінностей на соціальній периферії швидко формуються осереддя активності, орієнтовані, передусім, на локальні інтереси. Натомість активність учасників політичного протистояння спричиняли чинники вищого порядку: процес активного повернення суспільству історичної правди започаткував громадське прозріння значної частини української політичної та творчої еліти, сприяв зростанню кількості прихильників перебудовчих реформ, а згодом - і поборників ідеї національного відродження. Але розширення цього кола відбувалося поступово. Значна частина творчих працівників залишалася осторонь проблем культури й нації. Давалися взнаки ментальні розбіжності певних регіонів України, поляризація ідейних уподобань діячів культури.

4. Оновлення суспільної свідомості вимагало заміни застарілих ідеологічних стереотипів та міфологем. Прагнення до створення нових цінностей зумовлювало еволюцію суспільного погляду стосовно минулого. У ньому вбачалося широке багатство невикористаного культурного потенціалу, реалізація якого могла б вивести суспільство на нові рубежі. Одначе відродженню національної пам'яті було притаманне певне міфологізування масової свідомості: професійні поети, письменники, режисери театру і кіно, мистецтвознавці стали активно затребуваними українськими націонал-патріотичними силами, оскільки спритно виконували передачу уявного у сферу політичного життя країни і, навпаки, політичних міркувань у світ творчої фантазії.

5. Запізнення реакції влади на перебіг непередбачуваних подій, пожвавлення діяльності неформальних організацій, усвідомлення суспільством краху політики перебудови викликало громадську активність мас. Її підсилювало національне питання. Гласність і демократія підштовхнули діячів культури до спроби розв'язати національну проблему в республіці, зокрема в духовній сфері. Відродження культури здійснювали шляхом поступового долання штучних перешкод, які до цього унеможливлювали її національну ідентифікацію. Передусім, це стосувалося питання мови, національної тематики в мистецтві, культурних традицій корінної нації та національних меншин України. Така діяльність діячів культури, нерозривно пов'язана з ідеєю державної незалежності України, виросла у політичний фактор суспільного життя.

6. На етапі розпаду соціалістичної системи, коли влада невідворотно втрачала здатність бути лідером, провідні діячі культури відіграли роль, яку зазвичай виконує творча меншість у період зламу цивілізації, викликавши у більшості довіру та добровільне бажання піти за ними. З мистецького середовища часів перебудови вийшли засновники та активісти неформальних об'єднань, нових політичних партій, громадських рухів, парламентарі. Це підтверджує закономірність, що на етапі надлому цивілізації творча меншість (у нашому розумінні - інтелігенція), приймаючи виклик історичної миті, з яким влада вже не спроможна справитися, починає відігравати роль рятівника суспільства. Зокрема, саме національно свідомі діячі української культури сприяли пробудженню громадської свідомості в той момент, коли ніяка інша соціальна верства не мала ані можливості виходу на суспільну трибуну, ані впливу на широку громаду. Це зумовило переростання їх у впливову суспільну групу.

Ця група брала участь у всіх ключових історичних подіях досліджуваного періоду, надихала громадськість на усвідомлення державної незалежності України як єдиного шляху вирішення матеріальних і духовних проблем її народу. У той же час не варто й перебільшувати вплив провідних діячів культури на політичні процеси на зламі 80_90_х рр. ХХ ст. Зокрема, вони не мали реальної влади, й лише незначна частина їх усвідомлювала себе опозицією офіційному режимові.

Із урахуванням вищевикладеного, на захист виносяться такі положення:

- Системні зміни, що відбулися протягом 1985-1991 рр., стали причиною моральних і соціальних здобутків і втрат для багатьох діячів культури на цьому історичному етапі розвитку соціально-професійної групи.

- Протягом короткого часу після оголошення перебудовних гасел більша частина діячів культури набула нові знання й досвід, пережила ревізію усталених ідеалів, злам стереотипів, руйнування надій, що були пов'язані з перебудовою. Найбільший розкол у свідомість привнесло те, що розпад «офіційної» системи цінностей випереджав процес формування нової системи. Це зумовлювало протилежні людські реакції: від пасивності до крайніх форм активності.

- За ставленням діячів культури до реформ і суспільно-політичних процесів, цій групі було притаманне неоднаковий ступінь осмисленості й вираження громадських і особистих інтересів її членів.

- Реформування професійної сфери діячів культури, окрім наслідування позитивних результатів, актуалізувало в досліджуваний період і неоднозначні явища (зокрема, комерціалізацію культури, байдужість більшості діячів культури до національних проблем української культури).

- Змістом процесу зміщення вниз рушійних сил перебудови у сфері культури став рух діячів культури за самостійність у питаннях планування, фінансово-господарчої діяльності та реалізації організаційно-творчих заходів у межах вертикалі управління державною і громадською сферами художньої культури.

- У досліджуваний період розвиток соціальної бази професійного мистецтва характеризували протилежні тенденції. З одного боку, явищем періоду став відтік кваліфікованих кадрів із вітчизняного мистецтва через економічні чинники. З іншого, вивільнення творчого слова з-під цензури дало багатьом митцям старт у професійне мистецтво. Під час відродження історичної пам'яті було реабілітовано імена багатьох діячів української культури, розпочато популяризування творчості діячів західноукраїнського мистецтва, діаспори, «заборонених» авторів.

- З послабленням монопольного становища влади, відбулося згасання інтересу правлячої верхівки до діячів культури як виробників художніх творів, здатних забезпечити легітимацію державної політики.

- Національно свідомий авангард діячів культури посів провідне місце в протистоянні політичних сил, яке набуло характеру національно-визвольного руху. Основним завданням просвітництва та культурництва стала актуалізація ключових тем українського соціуму - мовного питання, історичного минулого народу, чорнобильської трагедії. Переважно зусиллями діячів культури ці питання перетворено на больові точки у свідомості української громади, що відіграло певну роль у вихованні прихильників ідей національного відродження культури та державної незалежності України.

Критичне осмислення узагальненого в дисертації матеріалу дозволило сформулювати практичні рекомендації, які, на думку автора, сприятимуть силам, що нині апелюють до потенціалу діячів культури у пошуку інтегруючих суспільство ідей, цінностей та ідеалів, краще зрозуміти місце й роль митців на сучасному етапі розвитку суспільства.

Так, у роки перебудови саме діячі культури стали провідною силою комунікативного впливу на масову свідомість населення. Але їхня суспільна активність, зумовлена транзитивністю періоду, сьогодні не може вважатися виправданою. Політика не залишає митцям часу для роботи за професійним покликанням, відволікаючи їх від естетичного, образного відображення навколишнього світу. Сьогодні прерогатива формування системи нових соціетальних цінностей належить державним соціальним інститутам. Тому конструктивну роль у цій справі мають відігравати професіонали: політики, юристи, філософи, науковці, освітяни. Іншим завданням для них має стати пошук параметрів для порозуміння україно- та іншомовних груп суспільства. Через його розкол за етномовною ознакою діячі культури України сьогодні є носіями різних культурних традицій. Це не сприяє об'єднанню суспільства, оскільки культурна традиція завжди пов'язана з певною логікою спадкоємності.

Узагальнений у дисертації досвід розвитку соціально-професійної групи діячів культури в період системних змін 1985-1991 рр. містить певні історичні уроки, які можуть зарадити регулюванню відносин у галузі культури, за умови врахування їх органами влади та діючими в Україні культурними інституціями. А втім, зазначимо на невичерпності й перспективності подальшого вивчення названої наукової проблеми.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Основні положення дисертації відображені в працях:

монографії:

1. Абакумова В.І. Творча інтелігенція України в період системних змін 1985-1991 рр.: монографія / В.І. Абакумова. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2010. - 304с. (17,7 д.а.).

[Рец.: Фомін А.І. Абакумова В.І. Творча інтелігенція України в період системних змін 1985-1991 рр.: монографія. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2010. - 304с. // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип.43(1). - К., 2011. - С.324-326].

2. Абакумова В.І. Українська еліта на хвилі національно-культурного відродження другої половини 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст. // Українська еліта в контексті вітчизняної історії: Монографія / В.М.Бодрухин, А.В.Д'яконіхін, В.Ф.Литвиненко та ін.; Наук. ред. В.Ф.Литвиненко. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2009. - С.175-189.

статті в наукових фахових виданнях:

3. Абакумова В.І. Всеукраїнській форум інтелігенції як віха державотворчого процесу / В.І. Абакумова // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип.8. - К., 2007. - С.259-262.

4. Абакумова В.І. Реформування театральної справи в Україні у другій половині 80_х років ХХ ст. / В.І. Абакумова // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип.9. - К., 2007. - С.324-326.

5. Абакумова В.І. Інсценізація української драматургії як складова процесу відродження національної української культури в роки перебудови / В.І. Абакумова // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. - №2 (Ч.2). - Луганськ, 2007. - С.3-9.

6. Абакумова В.І. Нагляд Міністерства культури УРСР за репертуарною політикою театрів (1985-1991 рр.) / В.І. Абакумова // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип.10. - К., 2007. - С.51-57.

7. Абакумова В.І. Кооперативи в сфері мистецтва: виникнення та причини ліквідації (кінець 80-х рр. ХХ ст.) / В.І. Абакумова // Науковий часопис НПУ ім. М.П.Драгоманова. Серія № 6. Історія науки: Зб. наукових праць. - Вип.5. - К., 2008. - С.199-202.

8. Абакумова В.І. Соціальні орієнтири влади у розвитку творчої інтелігенції України (1985-1991) / В.І. Абакумова // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип.12. - К., 2008. - С.78-84

9. Абакумова В.І. Лібералізація художньої творчості з обмеженням ідеологічного тиску й цензури (Україна, др. пол. 80-х рр. ХХ ст.) / В.І. Абакумова // Інтелігенція і влада: Громадсько-політичний науковий збірник. - Сер. Історія. Вип. 13. - Одеса, 2008. - С. 46-53.

10. Абакумова В.І. Державне врегулювання кількісно-якісного балансу кадрової структури мистецтва України (друга половина 1980-х рр.) / В.І. Абакумова // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки. Вип. 133-134. - Черкаси, 2008. - С.169-178.

11. Абакумова В.І. Система матеріального забезпечення митців УРСР та її деформація із започаткуванням ринкових відносин / В.І. Абакумова // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. - №11. - Луганськ, 2008. - С.11-14.

12. Абакумова В.І. Система мистецької освіти УРСР в контексті державної політики регенерації кадрового потенціалу української культури (80-ті рр. ХХ ст.) / В.І. Абакумова // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. - №15 (154) серпень. - Луганськ, 2008. - С.113-122.

13. Абакумова В.І. Демократизація організаційних засад творчої праці (Україна, друга половина 80-х рр. ХХ ст.) / В.І. Абакумова // Історичні записки: Збірник наукових праць. - Вип. 20. Ч. 2. - Луганськ, 2008. - С.3-7.

14. Абакумова В.І. Тенденції творчого процесу в контексті суспільно-політичних трансформацій (друга половина 1980-х - 1991 рр.): історичний аспект / В.І. Абакумова // Історична пам'ять: Науковий збірник. - №1. - Полтава, 2009. - С.79-85.

15. Абакумова В.І. Інтеграція українського мистецтва у світовий культурний простір на зламі 80-90 рр. ХХ ст. / В.І. Абакумова // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. - № 20 (183) жовтень. - Луганськ, 2009. - С.147-155.

16. Абакумова В.І. Державна система управління мистецтвом в період її децентралізації (Україна, друга половина 80-х рр. ХХ ст.) / В.І. Абакумова // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип.18. - К., 2009. - С. 90-95.

17. Абакумова В.І. Національне піднесення вітчизняної культури на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. / В.І. Абакумова // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип.19. - К., 2009. - С. 41-46.

18. Абакумова В.І. Творча інтелігенція України в суспільно-політичних процесах 1985-1991 рр.: джерелознавчий аспект / В.І. Абакумова // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць. - Вип. 38. - К., 2009. - С.3-6.

19. Абакумова В.І. Суспільні інструменти стимулювання творчості (Україна, друга половина 80-х рр. ХХ ст.). / В.І. Абакумова // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип.20. - К., 2009. - С.113-119.

20. Абакумова В.І. Громадсько-політична позиція творчої інтелігенції на завершальному етапі національно-визвольної боротьби в Україні (1988-1991 рр.) / В.І. Абакумова // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип.21. - К., 2009. - С. 85-90.

21. Абакумова В.І. Творча інтелігенція України в суспільно-політичних процесах 1985-1991 рр.: підходи вітчизняної історіографії / В.І. Абакумова // Історичні записки: Збірник наукових праць. - Вип. 21. - Луганськ, 2009. - С.3-8.

22. Абакумова В.І. Українські літератори в змаганнях за свідомість суспільства на рубежі 80-90-х рр. ХХ ст. / В.І. Абакумова // Історичні записки: Збірник наукових праць. - Вип.28. - Луганськ, 2010. - С.3-8.

23. Абакумова В.И. Чернобыльский фактор в позиции украинской интеллигенции: исторический аспект (1985-1991 гг.) / В.И. Абакумова // Ученые записки Орловского государственного университета: Научный журнал. - № 3 (Ч.1). - Орел, 2010. - С.76-81.

Праці, які додатково відображають наукові результати дисертації:

статті:

24. Абакумова В.І. Творча інтелігенція в період реформування господарського механізму мистецьких закладів (Україна, друга половина 80-х рр. ХХ ст. - 1991 р.) [Електронний ресурс] / В.І. Абакумова // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. - 2009. - №3Е.- Режим доступу: www.nbuv.gov.ua

25. Абакумова В.І. Феномен державного замовлення в мистецькій сфері [Електронний ресурс] / В.І. Абакумова // Вісник Східноукраїнського університету ім. Володимира Даля: науковий електронний журнал. - 2009. - 4Е. - Режим доступу: www.nbuv.gov.ua

26. Абакумова В.І. Розширення соціальної бази українського мистецтва в період модернізаційних змін 80-90-х рр. ХХ ст. // [Електронний ресурс] / В.І. Абакумова // Наукові вісті Далівського університету. - 2010. - №1Е.- Режим доступу: www.nbuv.gov.ua

матеріали конференцій, методологічних семінарів:

27. Абакумова В.І. Інтелігент і бюрократ: спроба діалогу на початку перебудови / В.І. Абакумова // «Білі плями» в історії України в контексті світового розвитку»: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, 2-3 квітня 2007 р. / Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля. - Луганськ, 2007. - С.3.

28. Абакумова В.І. Іміджеві тенденції інтелігенції у перехідному суспільстві / В.І. Абакумова // «Актуальні питання історії України, всесвітньої історії, історії освіти, науки і техніки»: Матеріали V Міжрегіональної наукової конференції, 27 червня 2007 р. / Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля. - Луганськ, 2007. - С.3.

29. Абакумова В.І. Одержавлення як головний важіль влади в маніпулюванні митцями / В.І. Абакумова // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні питання вітчизняної, світової історії та історії науки: пошуки, роздуми, знахідки», 24-25 квітня 2008 р. / Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля. - У 2ч. Ч.1. - Луганськ, 2008. - С.3-4.

30. Абакумова В.І. Передумови і особливості процесу входження мистецької діаспори в культурне життя України за часів перебудови / В.І. Абакумова // Український вимір. Збірник матеріалів з України та діаспори, число 7. Проект Фундації доброчинних громадських ініціатив «Україна - діаспора» та Фонду Ореста Цапа (Канада) [Електронний ресурс]: Матеріали Четвертої Міжнародної українсько-канадської наукової конференції «Українство у світі: Україна є там, де живуть українці», 23-25 травня 2008 р. / Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г.Шевченка. - Електрон. дані. - Чернігів, 2008. - С. 256-261. - 1 CD-ROM. - Загол. з етикетки диску.

31. Абакумова В.І. Парадокси процесу відтворення мистецьких кадрів (Україна, ХІІ п'ятирічка) / В.І. Абакумова // Шевченківська весна. Історія: Матеріали Шостої Міжнародної науково-практичної конференції молодих учених, 20-21 березня 2008 р. / Київський національний університет ім. Т.Г.Шевченка. - Вип. VІ: У 2-х ч. Ч.1. Праці вчених. - К., 2008. - С.47-49.

32. Абакумова В.І. Професорсько-викладацький склад мистецьких вузів України другої половини 80-х рр. ХХ ст. / В.І. Абакумова // Історія науки і техніки: матеріали методологічного семінару, 14-15 квітня 2008 р. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2008. - С.3-7.

33. Абакумова В.І. Історія як аргумент в громадській позиції творчої інтелігенції / В.І. Абакумова // Історія науки і техніки: матеріали методологічного семінару, 14 жовтня 2008 р. - Луганськ, 2008. - С.3_6.

34. Абакумова В.І. Політизація культурно-просвітницької діяльності в Україні (кін. 80-х - поч. 90-х рр. ХХ ст.) / В.І. Абакумова // «Сучасні наукові дослідження - 2008»: Зб. матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції, 29-30 листопада 2008 р. / Національний університет кораблебудування ім. адмірала Макарова. - В 3 т. Т.2. - Миколаїв, 2008. - С.58-59.

35. Абакумова В.І. Впровадження української мови в галузь кіновиробництва (друга половина 80-х - початок 90-х рр. ХХ ст.) / В.І. Абакумова // Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії: Матеріали Других Всеукраїнських Драгоманівських читань молодих істориків, Київ, 14 березня 2008 р. / Київський національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. - К., 2009. - С.167_169.

36. Абакумова В.І. Комерціалізація культури: наслідки для її виразників / В.І. Абакумова // Матеріали Другої Міжнародної наукової конференції «Актуальні питання вітчизняної, світової історії та історії науки: пошуки, роздуми, знахідки», 29 квітня 2009 р. / Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля. - Луганськ, 2009. - С.7-8.

37. Абакумова В.І. Формування економічного мислення творчої інтелігенції / В.І. Абакумова // Зб. наук. праць Східноукраїнського національного університету ім. В.Даля (на підставі матеріалів ХV Науково-практичної конференції „Університет і регіон: проблеми сучасної освіти”, Міжнародні Далівські читання, 26-27 листопада 2009 р. / Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля. - Луганськ, 2009. - С.150-151.

38. Абакумова В.І. Публіцистичний лист-звернення творчої інтелігенції як джерело з історії України / В.І. Абакумова // Сучасні проблеми історії України: матеріали методологічного семінару кафедри архівознавства та філії відділу історії України ХІХ - поч. ХХ ст. Інституту історії України НАН України, 19 жовтня 2010 р. - Луганськ, 2010. - С.5-8.

39. Абакумова В.І. Проблема вживання поняття «інтелігенція» в наукових працях з історії / В.І. Абакумова // Матеріали Другої Всеукраїнської наукової конференції «Людина у структурах повсякдення в історії України», 24-25 листопада 2010 р. / Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля. - Луганськ, 2010. - С.3-7.

депоновані праці:

40. Абакумова В.І. Культура України в період суспільно-політичних трансформацій 1985-1991 рр.: історичний аспект / В.І. Абакумова; Східноукр. нац. ун-т. - Луганськ, 2009. - 59с. - Бібліогр.: 71 назв. - Укр. - Деп. в ДНТБ України 14.04.2009, № 18-Ук 2009. - Реф. в: Депоновані наукові роботи: Рефер. журнал. - 2009. - №1-2;
БІ: Депонированные научные работы: Библиограф. указ. / РАН, ИНИОН. - 2009. - №5Р-2009.

Анотації

Абакумова В.І. Діячі культури України в період системних змін 1985-1991 рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Донецький національний університет, Донецьк, 2011.

У дисертації на основі використання широкого кола джерел зроблено спробу наукового конструювання картини історичного розвитку соціально-професійної групи діячів культури в період системних змін 1985-1991 рр. Головну увагу зосереджено на вузлових питаннях: соціальному розвитку, рушійних чинниках творчої праці, реформуванні професійної сфери діячів культури, їхньої громадської позиції.

У дисертації подано авторську концепцію розвитку соціально-професійної групи діячів культури. Вона ґрунтується на ідеї, що цей розвиток характеризував неоднаковий рівень осмисленості й вираження громадських і особистих інтересів всередині групи.

Доведено, що реформування професійної сфери діячів культури, окрім позитивних результатів, актуалізувало неоднозначні явища, притаманні вітчизняній культурі й сьогодні. Встановлено, що трансформаційні процеси позначилися для діячів культури духовними та соціальними здобутками і втратами. Вказується, що національно свідомий авангард діячів культури був рушієм усіх ключових історичних подій періоду, сприяв створенню інтелектуальної та духовної бази для досягнення Україною незалежності.

Ключові слова: діячі культури України, культура, мистецтво, влада, перебудова, криза, соціальний розвиток, демократизація, просвітництво, національно-культурне відродження.

Абакумова В.І. Деятели культуры Украины в период системных изменений 1985-1991 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук за специальностью 07.00.01 - история Украины. - Донецкий национальный университет, Донецк, 2011.

В диссертации на широкой источниковедческой базе предпринята попытка научного конструирования картины исторического развития деятелей культуры в период системных изменений 1985-1991 гг. Главное внимание сосредоточенно на узловых вопросах: социальном развитии, движущих факторах творческого процесса, реформировании профессиональной сферы, гражданской позиции деятелей культуры. Авторская концепция основывается на идее, что историческое развитие социально-профессиональной группы деятелей культуры характеризовал неодинаковый уровень осмысленности и выражения общественных и личных интересов внутри группы. В частности, прослеживался разный уровень поддержки государственных реформ и общественно-политических процессов деятелями искусства. Несхожею была и реакция людей на деструкцию системы ценностей - от пассивности до крайних форм активности. В связи с этим, деятели культуры исследовались как группа, которая не была целостной ни по потребностям, ни по возможностям, ни по уровню благосостояния, ни по социальному статусу, ни по мировоззрению.

Фактологический анализ доказывает, что реформирование профессиональной сферы деятелей культуры, кроме позитивных результатов, актуализировало неоднозначные явления, которые присущи отечественной культуре и сегодня (в частности, коммерциализация культуры, равнодушие деятелей культуры к национальным проблемам украинской культуры).

Делается вывод, что в сфере культуры смещение вниз движущих сил перестройки нашло выражение в борьбе деятелей культуры за самостоятельность в вопросах планирования, финансово-хозяйственной деятельности, реализации организационно-творческих мероприятий в рамках вертикали управления государственной и общественной сферами художественного творчества. Осознание архаичности монопольного положения центра на распределение финансовых ресурсов, выработку творческо-организационной программы развития культуры, вызвало в творческой среде поиск новых отношений с центром, в частности, на принципах автономии и суверенитета.

Автор пришел к выводу, что развитие социальной базы украинской культуры в исследуемый период характеризовалось полярными тенденциями. С одной стороны, происходил отток квалифицированных кадров из отечественной культуры. Творцы переходили на работу в кооперативы, выезжали по контрактам за границу. Обострение экономического кризиса заложило предпосылки безработицы. С другой стороны - новые явления - гласность, свобода творчества, веротерпимость, реабилитация жертв политических репрессий, незаангажированное исследование истории и культуры способствовали расширению социальной базы украинского искусства во второй половине 1980_х гг. Популяризировалось творчество репрессированных деятелей украинской культуры, авторов западноукраинского искусства, диаспоры. Период дал старт в профессиональное искусство многим творцам, выразителям альтернативных соцреализму методов и стилей в искусстве.

В диссертации отмечается, что во второй половине 1980-х гг. бьльшая часть деятелей культуры пережила ревизию привычных идеалов, слом стереотипов, крах надежд, связанных с перестройкой, приобрела новые знания и опыт. Делается вывод, что наибольший раскол в сознание вносило то, что распад «официальной» системы ценностей опережал процесс формирования новой системы. Проведенный автором анализ свидетельствует, что на этапе разложения советской системы, когда правящая верхушка постепенно утратила способность к лидерству, произошло угасание интереса власти к деятелям культуры как творцам художественных произведений, способных обеспечить легитимацию государственной политики. Установлено, что трансформационные процессы в обществе обернулись для деятелей культуры духовными и социальными потерями. Духовный кризис, снижение уровня жизни и девальвация общественного престижа творческого труда побудили деятелей культуры к поискам заработка, забыв о высоком призвании генерировать и распространять духовно-моральные ценности.

Делается вывод, что эволюция общественного сознания сопровождалась сменой идеологических стереотипов и мифологем, а создание новых ценностей обусловило общественный взгляд в прошлое, в котором виделось широкое богатство невостребованного культурного потенциала. Однако возрождение национальной памяти сопровождалось мифологизацией массового сознания: профессиональные поэты, писатели, режиссеры театра и кино, искусствоведы стали активно востребованы украинскими национал-патриотическими силами, поскольку виртуозно выполняли передачу мнимого в сферу политической жизни страны и, наоборот, политических суждений в мир творческой фантазии.

В диссертации углублен анализ проблемы участия национально сознательного авангарда деятелей культуры во всех политических процессах, судьбоносных для будущего украинской нации. Аргументируется вывод, что творцы были движущей силой создания интеллектуальной и духовной базы для достижения Украиной независимости. Основным заданием их просветительской и культурнической деятельности стала актуализация ключевых тем украинского социума - языкового вопроса, чернобыльской трагедии, исторического прошлого народа Украины. Усилиями деятелей культуры эти вопросы превратились в болевые точки в овладении сознанием украинского общества.

Автором предложены свои критерии употребления понятия интеллигенция в научных трудах по истории. Аргументируется, что творческое меньшинство, которое в переломный для советской системы момент приняло вызов истории, целесообразно осознавать как интеллигенцию. Однако всю социально-профессиональную группу деятелей культуры, большинство представителей которой занимали пассивную позицию как к слому системы "официальных" ценностей, так и судьбоносным для украинской нации процессам, определять как интеллигенцию было бы не верным.

По результатам научного исследования даются рекомендации их возможного применения.

Ключевые слова: деятели культуры Украины, культура, искусство, власть, перестройка, кризис, социальное развитие, демократизация, просветительство, национально-культурное возрождение.

Abakumova V.I. Men of culture in Ukraine in the period of system changes in the period of 1985-1991. - Manuscript.

Dissertation for the degree of doctor of historical science. Speciality 07.00.01.- History of Ukraine.- Donetsk national university, Donetsk , 2011.

The attempt to make the picture of scientific formation of the historical development of men of culture in the period of 1985-1991 has been done on a wide basis of sources in this thesis. The main attention of this research is paid to such key problems as: social development, driving factors of creative work, reformation of professional, trade sphere, a social position.

It is proved that the reformation of professional sphere of men of culture besides positive results made some dissimilar phenomena which exist in native culture today very actual and vital. It became clear that different men of culture expressed their attitude to the reforms and social-political processes differently due to their various, dissimilar level of realization and expression of social, group and personal interests. It is stated that transformational processes became spiritual and social losses for men of culture. It is grounded that the development of social base of Ukrainian culture has been characterized by quite polar tendencies. It is necessary to mention that the nationally conscious vanguard of men of culture was a driving force during all key historical events in this period and contributed to the creation of intellectual and spiritual basis to achieve Ukrainian independence.