Духовна освіта в Україні Х–ХVІІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

07.00.01 -- Історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Духовна освіта в Україні Х-ХVІІІ ст.

Денисенко Володимир Анатолійович

Чернівці -- 2011

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії України Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий консультант -- доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

Борисенко Володимир Йосипович,

Національний педагогічний університет імені

М.П. Драгоманова, завідувач кафедри історії

України Інституту історичної освіти.

Офіційні опоненти:доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Даниленко Віктор Михайлович,

Інститут історії Національної академії наук

України, завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст.;

доктор історичних наук, професор

Мордвінцев В'ячеслав Михайлович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії Росії;

доктор історичних наук, професор

Кожолянко Георгій Костянтинович,

Чернівецький національний університет імені

Юрія Федьковича, професор кафедри етнології, стародавньої та середньовічної історії

Захист відбудеться «_24___» червня_ 2011 року о 10.00 на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Коцюбинського, 2).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: м. Чернівці, вул. Коцюбинського, 2.

Автореферат розісланий «_23_» __травня____ 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої Вченої ради Г.М. Скорейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На хвилі зростання уваги до історичної спадщини, нерідко сфальшованої і замовчуваної, повертаються із забуття сотні й тисячі історичних фактів, подій, імен видатних осіб. Зокрема, у такій суперважливій для історичного розвитку нації сфері, як українське шкільництво та вища школа, особливо в ті часи, коли закладалась основа народної освіти.

Особливої уваги заслуговують діячі духовної освіти та книжкової культури в Україні, внесок яких у духовний розвиток народу, у формування українського менталітету, національної самосвідомості, моральних засад культурного розвою ще не знайшов належної оцінки. Впродовж багатьох століть духовна освіта залишалася, власне, єдиною формою навчання всіх прошарків населення -- від представників вищих верств до селянських дітей. У період з Х до ХVIII ст. заклалися і сформувалися основні підвалини і створилася мережа релігійної освіти в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану науково-дослідної роботи Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова «Дослідження проблем гуманітарних наук» та згідно з науковою проблематикою кафедри історії України Інституту історичної освіти. Тему дисертації затверджено Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (Протокол № 3 від 27 листопада 2008 р.).

Об'єктом дослідження є культурно-релігійні процеси на українських землях у X-XVIII ст.

Предметом дослідження є процес становлення і розвитку духовної освіти в Україні з часу охрещення Русі до остаточної втрати українськими землями засад автономії.

Хронологічні рамки дослідження диктувалися необхідністю органічно ув'язати історію досліджуваного сюжету із загальним перебігом історичного процесу. Нижня хронологічна межа обумовлюється зародженням освіти в період давньої Русі, що стало поштовхом до модифікації інститутів освіти, відбилося на подальшому розвитку релігійної педагогіки. Верхню межу становить аналіз динаміки освітніх процесів, що відбувалися в Києво-Могилянській академії, середніх духовних навчальних закладах XVIII -- початку ХIХ ст.

Метою дослідження є розкриття процесів духовної освіти в українських землях у період X-XVIII ст.

Відповідно до мети були поставлені завдання дослідження:

проаналізувати стан наукової розробки досліджуваної теми, охарактеризувати наявність маловідомих архівних джерел з вивчення проблематики; духовний освіта богослов'я книжковий культура

з'ясувати соціальні передумови виникнення релігійної мережі освітніх закладів як передумови розвитку духовності нації;

дослідити генезу духовної освіти як одну із форм суспільної свідомості;

виявити вплив книжкової культури в духовній освіті та релігійній педагогіці;

висвітлити роль духовної освіти X--XVIII ст. у формуванні культурного простору тогочасного суспільства;

розкрити значення літературно-критичної спадщини щодо освітніх процесів духовної педагогіки X--XVIII ст. та значення богослов'я і гомілетики у формуванні системи національної культури;

7. з'ясувати роль і місце в навчальному процесі богословсько-теологічної книжкової спадщини.

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, науковості, об'єктивного підходу до висвітлення проблеми. Для дослідження історії духовної освіти використовувалися загальнонаукові методи аналізу і синтезу, типологізації культурних явищ та етнологічні (порівняльний, ретроспективний, структурний, функціональний), а також -- історичні методи: статистичний, хронологічний та інші.

Наукова новизна отриманих результатів полягає насамперед у постановці та першому комплексному дослідженні актуальної, науково значимої та недостатньо розробленої в історичній науці проблеми становлення, поширення української духовної освіти X--XVIII ст. як соціокультурного феномену.

Міждисциплінарний підхід уможливив уперше в історичній галузі через аналіз головних етапів розвитку української освіти, застосування нових методологічних підходів до осмислення отриманих результатів з аналізу розвитку релігійної педагогіки обґрунтувати нерозривність етногенезу та культурогенезу в становленні освітніх процесів в Україні впродовж майже восьми століть.

На основі проведеного комплексного аналізу історичної спадщини запропоновано типологію навчальних закладів з огляду на духовну складову освітнього процесу відповідних історичних етапів.

Поглиблено уявлення про роль видатних духовних діячів у налагодженні та розвитку системи освітніх закладів в українських землях.

Розширено та доповнено історичну оцінку ролі та місця книжкової культури у становленні духовної освіти.

Виявлено особливості формування унікальної релігійної педагогіки в найпопулярніших навчальних закладах, в першу чергу Острозької школи, братських шкіл та колегіумів. Особливу увагу звернено на педагогічні погляди духовних осіб, що пов'язали свою долю з Києво-Могилянською колегією, згодом Києво-Могилянською академією.

Актуальність досвіду духовних навчальних закладів минулого з погляду їх виховної ролі, а також творчих набутків видатних українських просвітителів і педагогів Iова Борецького, Петра Могили, Iнокентія Гізеля, Феофана Прокоповича, Iринея Фальковського, Стефана Яворського, Сильвестра Косова, Григорія Сковороди, Рафаїла Заборовського та інших діячів української релігійної педагогіки, вивчення величезного масиву архівних джерел, публікаторського пласту релігійної періодики, визначають параметри дисертаційного дослідження.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що вони до певної міри заповнюють нішу в історіографії духовної освіти в Україні X--XVIII ст., дозволяють розширити науковий підхід до вивчення проблематики багатовікового освітнього процесу в Україні, засвідчують можливість застосування нових теоретично-методологічних підходів, спонукають істориків та релігієзнавців до використання міждисциплінарних підходів до вивчення суперечливих явищ та подій соціокультурних відносин у суспільстві. Фактичний матеріал, теоретичні висновки роботи можна використовувати при написанні колективних праць з історії духовної освіти України, для підготовки спецкурсів для студентів історичних, релігієзнавчих та культурологічних факультетів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні теоретично-методологічні положення й результати дисертаційної роботи апробовані на 6 міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових конференціях, симпозіумах, наукових читаннях, серед яких: Дев'яті джерелознавчі читання «Джерела до вивчення внеску вихованців Києво-Могилянської академії у поширенні духовної культури» (Київ, 2008 р.); Х Міжнародна конференція «Історія релігій в Україні» (Львів, 16-19 травня 2000 р.); Міжнародна науково-теоретична конференція «Доба гетьмана І. Мазепи в європейській історії: міфи і реалії» (Київ, 7-8 листопада 2008 р.); Міжнародний семінар «Роль релігійних громад в управлінні об'єктами всесвітньої спадщини» (Київ, 2-5 листопада 2010 р.); Третя всеукраїнська науково-краєзнавча конференція (Житомир, 10-12 листопада 2010 р.); Міжнародний науковий семінар «Українознавство у світовому гуманітарному просторі» (Київ, 21-22 жовтня 2010 р.), а також щорічні наукові конференції викладачів Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Публікації. Матеріали дисертаційного дослідження опубліковані в індивідуальній монографії загальним обсягом 34,6 друк. арк. та у 39 наукових статтях, вміщених у виданнях, визнаних ВАК України фаховими.

Структура дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів (12 підрозділів), висновків, додатків (3) та списку використаних джерел (596 позицій). Основний зміст дисертації викладено на 441 сторінці тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі зазначено актуальність дисертаційного дослідження, мету та завдання роботи, з'ясовано об'єкт і предмет, основні завдання й хронологічні межі, методологію системного вивчення обраної теми, визначено теоретичну та проблемно-фактологічну новизну, практичне значення дисертаційної роботи, особистий внесок автора в розробці проблематики дослідження, рівень апробації та її структуру.

Перший розділ «Історіографія і джерела дослідження» складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі «Питання духовної освіти в Україні у працях істориків» проаналізовано науково-історичну, філософську, культурологічну літературу, встановлено стан та рівень наукової розробки проблеми, здійснено тематичну кваліфікацію джерел, визначено їхню репрезентативність та конкретні методологічні прийоми вирішення поставлених завдань. Висвітлено концептуальні особливості та проблемно-тематичні пріоритети дослідження теми у ХІХ ст. та на початку ХХ ст. західної, у тому числі української діаспорної, та сучасної історіографії.

Фрагментарно і побіжно вона відображена в низці праць з церковної історії, археографії, джерелознавства, біографістики, де здебільшого констатуються окремі факти та подається стисла характеристика певних етапів духовної книжкової культури і шкільництва.

Початки духовного шкільництва знайшли відображення у працях дослідників церковної історії, які розглядали розвиток духовної освіти у зв'язку із суспільним та церковним життям, із культурними процесами, що відбувалися в країні. Матеріали, які торкаються духовних навчальних закладів XV-XVIII ст., містяться в узагальнюючих історичних працях С. МиропольськогоМиропольский С.И. Очерк истории церковно-приходской школы от первого её возникновения на Руси до настоящего времени / С. Миропольский // Образование и школы на Руси в ХV-ХVII веках. -- СПб., 1893. -- Вып. 1. -- 144 с., Д. Зубрицького Зубрицкий Д. Летопись Львовского Ставропигийского братства по древним документам составленное, перевод с польского. -- Санкт-Петербург, 1850., Я. Головацького Головацкий Я. Ф. Порядок школьный или устав Ставропигийской Греко-русской школы во Львове. 1586. -- Л., 1863., А. Криловського Крыловский А. Львовское Ставропигиальное братство: (опыт церковно-исторического исследования) / А. Крыловский. -- К., 1904. -- 546 с., І. Харламповича Харлампович И. Западно-русские православные школы XVI и начала XVII вв., отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. -- Казань, 1898., М. Возняка Возняк М.С. Iсторія української літератури: у 2 кн. Кн. 1 / М.С. Возняк. -- 2-ге вид. -- Л.: Світ, 1992. -- С. 10, 96; Кн. 2. - 1994. -- С. 189--217., Є. Мединського Мединський Є.М. Братські школи України і Білорусії в XVI-XVII ст. / Є.М. Мединський. -- К., 1958., Б. Мітюрова Митюров Б.Н. Памятник педагогической литературы начала XVII ст. «О воспитании чад» / Б.Н. Митюров // Наукові записки Львівського педінституту. -- Л., 1955. -- Т. IV, вип. 2. -- С. 102. -- (Серія педагогіки).,

Розвитку українського духовного книгописання присвячено ряд наукових публікацій В. Пуцька Пуцько В. Галицько-Волинський рукопис ХIV ст. / В. Пуцько // Волинський музей: історія і сучасність: Наук. зб. -- Луцьк, 1999. -- Вип. 2. -- С. 88., О. Білецького Білецький О. Перекладна література візантійсько-болгарського походження / О. Білецький // Зібр. праць у 5 т. -- Київ, 1965-1966. -- Т. 1. -- С. 176-177; Білецький О. Симеон Полоцький та українське письменство ХVIІ ст. / О. Білецький // Зібр. праць у 5 т. -- Київ, 1965-1966. - Т. 1. -- С. 179., Я. Запаска Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в ХVI-ХVIII ст. -- Львів, 1971., В. Микитася Микитась В. Давні книги Закарпатського державного краєзнавчого музею: Опис і каталог / В. Микитась. -- Львів, 1964. -- С. 22., М. Возняка Возняк М.С. Письменницька діяльність Iвана Борецького на Волині і у Львові / М. Возняк. -- Л.: Вид. Львівського університету, 1955. -- С. 57--89., М. Грушевського Грушевський М. Три академії / М.С. Грушевський // Київські збірники історії і археології, побуту і мистецтва. -- К., 1931. -- Зб. 1. -- С. 11-14., М. Ковальського Ковальський М.П. Етюди з історії Острога: нариси / М. Ковальський. -- Острог, 1998. -- 288 с., І. Крип'якевича Крип'якевич Iван. Iсторія української культури / Iван Крип'якевич. -- Вінніпег: Вид-во Iвана Тиктора, 1964. -- Т. 1. -- С. 73-74, 117-129., Ф. Титова Титов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні XVI -- на поч. XIX ст. / Хв. Титов. -- К., 1924. -- С. 66, 186, 221-224, 292-297, 395-397.. Історія книговидання духовної літератури стала предметом розгляду Я. Ісаєвича.

У ХІХ ст. активно розвивалася історико-педагогічна наука, яку цікавили принципи виховання та навчання, а також діяльність учбових духовних закладів. Перші відомості про Києво-Могилянську академію подали Київський митрополит Євгеній (Болховитинов) та вихованець академії, згодом Московський митрополит Макарій (Булгаков). Спробу об'єктивного відтворення картини розвитку навчального процесу з характеристикою наукових проблем здійснив у своїй монографії вихованець, а згодом професор Київської духовної академії В. І. Аскоченський Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем академией / В. Аскоченский. -- К., 1856. -- Ч. 1. -- С. 41-52, 83; Часть 2. -- С. 333, 541..

Самобутнім дослідником історії духовної освіти в Україні слід вважати протоієрея Михайла Линчевського Линчевский М.З. Педагогия древних братских школ и преимущественно древней Киевской Академии / М. Линчевский // Полное собрание сочинений в 2 т. -- К., 1906. -- Т. 1. -- С. 19, 54-60, 76, 87, 100, 133, 156, 169., який опублікував низку праць історії церкви, серед яких цінними є проповіді та есе. Дослідженням діяльності братських шкіл у ХІХ столітті займався Д. Зубрицький Зубрицький Д. Iсторичні дослідження про друкарні русько-слов'янські в Галичині / Д. Зубрицький. -- Львів, 1936. -- С. 20., цінний внесок у дослідження проблеми зробили Я. Головацький і А. Петрушевич.

Помітний слід в історіографії освітніх процесів посідає історична школа Київської духовної академії, представлена визначними іменами М. І. Петрова Петров Н.И. Значение Киевской академии в развитии духовных школ в России с учреждения Св. Синода в 1721 г. и до половины XVIII в. / Н.И. Петров. -- К., 1904. -- 110 с., І. І. Малишевського Малышевский И. Великий князь Владимир Святой, как первый учредитель школ в России / И. Малышевский // Церковно-приходская школа. -- 1887. -- № 1. -- С. 48-51, 57-61. -- 88 с., Ф. І. Титова Титов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні / Хв. Титов. -- К., 1924. -- С. 66; Булгаков М. История Киевской духовной академии. -- СПб., 1843., С. Т. Голубєва Голубев С.Т. История Киевской духовной академии. Вып. 1: Период до-могилянский / С. Голубев. -- К., 1886. -- 472 с..та ін., які досліджували шкільництво як складову частину історії Церкви від княжої доби до XVIII ст. включно. Прикметними рисами їхніх праць були комплексне вивчення документів, опрацювання текстологічних джерел, використання матеріальних джерел. Але першою ґрунтовною розвідкою, що висвітлювала діяльність Києво-Могилянської академії, стала праця В. Аскоченського Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академией / В. Аскоченский. -- К., 1858. -- Ч. 2. -- С. 105-110, 113-148.. Свій внесок у дослідження проблеми зробили Д. Вишневський Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII столетия / Д. Вишневский. -- К., 1903. -- С. 92-96, 105, 129, 174-175. та В. Серебренников Серебренников В. Киевская академия с половины ХVIII в. до преобразования ее в 1819 г. / В. Серебренников. -- К., 1896-1897.. В історіографічному огляді неможливо обминути і той факт, що Іван Франко Франко I. Від початків українського письменства до Івана Котляревського / I. Франко // Iсторія української літератури: частина перша, т. 41. -- 1983. -- 683 с. ставився до Київської академії та її діячів з певним скептицизмом.

1970 року побачила світ книжка З. І. Хижняк Хижняк З.I. Києво-Могилянська академія / З. Хижняк. -- К., 1981. «Києво-Могилянська академія», де на основі опрацьованих попередниками матеріалів висвітлюється виникнення і становлення академії, її внесок у духовний розвиток України, Росії, Білорусії та інших слов'янських країн, формування української літературної мови, поетичної школи, філософських знань, історичної науки. Спеціальною монографією стала праця І. Білодіда Білодід І. Києво-Могилянська академія в історії східнослов'янських мов / І. Білодід - К., 1979. «Києво-Могилянська академія в історії східнослов'янських мов». Проте з восьми її розділів та окремих статей, написаних і надрукованих у різні роки, тільки одна -- «Мовна концепція Києво-Могилянської академії» -- відповідає призначенню.

З числа праць, присвячених викладанню у Києво-Могилянській академії латинських курсів поетики і риторики, відзначимо дослідження Г. Сивоконя Сивокінь Г. М. Давні українські поетики / Г.М. Сивокінь. -- Харків, 1960. та В. Маслюка Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики ХVII -- першої половини ХVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні / В.П. Маслюк. -- К., 1983. Для вивчення історії становлення в Україні філософської науки і риторики пізнавальне значення має книжка Я. Стратія, В. Литвинова та В. Андрушка Стратий Я.М. Описание курсов философии и риторики професоров Киево-Могилянской академии / Я.М. Стратий, В.Д. Литвинов, В.А. Андрушко. -- Київ, Наукова думка, 1982. -- С. 6, 100-103, 210..

З інших вчених, які у своїх працях принагідно торкалися окремих сторін історії Києво-Могилянської академії, варто згадати філософів В. Нічик Нічик В.М. До питання про схоластичність філософських курсів у Києво-Могилянській академії / В.М. Нічик // Від Вишенського до Сковороди. -- К., 1972., І. Іваньо Iваньо I.В. «Поетика» Митрофана Довгалевського / І. Іваньо // Довгалевський М. Поетика. -- К., 1973., І. Захару Захара И.С. Философские воззрения Стефана Яворского / И.С. Захара. -- Автореф. дис. канд. фил. наук. -- К., 1977. -- С. 14-16., істориків М. Марченка Марченко М. I. Українська історіографія / М.І. Марченко. -- К., 1959. і Ф. Шевченка Шевченко Ф.П. Закарпатці -- студенти Київської академії / Ф.П. Шевченко // Український історичний журнал. -- 1965. -- № 6., філологів М. Сумцова Сумцов Н.Ф. Лазарь Баранович / Н. Сумцов. -- Х., 1884. -- С. 136-137., В. Перетца Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы. / В. Перетц. -- Вып. I. -- Л., 1926; Вып. II. -- 1928; Вып. III. -- 1929., О. Білецького Білецький О.І. Українські літописи ХIII-ХVI ст. // О. Білецький. -- Зібр. праць. -- Т. 1. -- С. 63-76., Г. Мойсеєву Моисеева Г.Н. Ломоносов и Украина / Г.Н. Моисеева // Русская литература ХVIII в. и словянские литературы. -- М., Л., 1963., В. Крекотня Крекотень В.I. Київська поетика 1637 року / В.I. Крекотень // Літературна спадщина Київської Русі і українська література ХVI-ХVIII ст. -- К., 1981., П. Наливайка Наливайко Д.С. Київські поетики ХVII -- початку ХVIII ст. в контексті європейського літературного процесу / Д.С. Наливайко // Літературна спадщина Київської Русі і українська література ХVI-ХVII ст. -- К., 1981., В. Шевчука Шевчук В. М. Просвічений володар: Iван Мазепа як будівничий козацької держави і як літературний герой / В.М. Шевчук. -- К., 2006., мистецтвознавця Д. Степовика Степовик Д.В. Iсторія Києво-Печерської лаври / Д. Степовик. -- К.: Видав. відділ Української Православної Церкви Київського патріархату, 2001. -- 562 с..

У становленні та розвитку духовної освіти в Україні, зокрема на Слобожанщині, значну роль відігравав Харківський колегіум -- один зі значних центрів просвітництва, який виконував ті ж самі функції, що й Києво-Могилянська академія, тільки в іншому географічному регіоні, про що й свідчать праці багатьох дослідників. Це, зокрема, дослідження Г. Данилевського Данилевский Г.П. Харьковские народные школы (1732-1856) / Г.П. Данилевский // Украинская старина. - Харьков, 1866., Ю. Журавського Журавський Ю.Й. Харківський колегіум: його викладачі та вихованці / Ю.Й. Журавський, Б.П. Зайцев // УIЗ, в. 37. -- Х., 1992., А. Лебедєва Лебедев А.С. Харьковский Коллегиум как просветительский центр Слободской Украины до учереждения в Харькове университета / А. Лебедев. -- Москва, 1886. -- C. 46-65..

Внесок у вивчення значення й місця колегіуму в духовній освіті зробили М. Лащенков Лащенков М.В. Н. Каразин, как помещик села Кручика / М.В. Лащенков // ХС. -- 1887. -- Вып. 1., П. Солнцев Солнцев П. Очерк истории Харьковского коллегиума / П. Солнцев. -- Х., 1881. -- С. 11-14., які присвятили свої статті окремим питанням його історії. Особливе місце у вивченні його історії належить А. С. Лебедєву, який поставив завдання розглянути просвітницьку роль колегіуму, єдиного у XVIII ст. загальноосвітнього закладу краю. Неодноразово звертався до історії колегіуму і Д. І. Багалій у своїх узагальнюючих роботах з історії Слобідської України.

Зазначимо, що за радянських часів вивчення історії Харківського колегіуму проходило в зовсім інших ідеологічних умовах. Спостерігається різке падіння інтересу до історії цього навчального закладу. У 20-ті роки ХХ ст., з'явилася стаття О. Г. Водолажченко Водолажченко О.Г. З історії Харківського колегіуму у ХVIII віці / О.Г. Водолажченко // Наукові записки науково-дослідної кафедри історії української культури. -- Х., 1927. -- № 6. -- С. 111 - 119., в якій автор критично оцінила, вплив колегіуму на освіту в країні. З'явилося ще кілька статей, які побіжно торкалися цієї теми. Найбільш цікавою з них є стаття О. Грушевського Грушевський О. Зміни шкільної системи на Лівобережжі в ХVIII в. / О. Грушевський // Україна. -- 1924. -- Кн. 1-2.. Увагу дослідників привертали тільки окремі сторони діяльності закладу, зокрема, пожвавилися спроби дослідження творчості та життєвого шляху Г.С. Сковороди. Спеціальне дослідження харківського періоду життя Г.С. Сковороди, його педагогічна діяльність у колегіумі, зв'язків з харківською громадськістю було виконане А. Ніженець Ніженець А. На зламі двох століть. Розвідка про Г. С. Сковороду і Харківський колегіум / А. Ніженець. -- Харків, 1970.. Серед сучасних дослідників історію Харківського колегіуму вивчає Л. Посохова Посохова Л.Ю. Харківський колегіум (XVIII -- перша половина ХIХ ст.) / Л.Ю. Посохова. -- Х., 1999. -- С. 8, 161..

Вивчення історіографії становлення духовної освіти в Україні та її значення у формуванні соціального середовища і комунікаційного простору варто з'ясувати з принципами відбору та систематизації наукової літератури.

Соціально-комунікаційний простір тогочасного суспільства, складовою якого виступала духовна освіта, знайшов відтворення у низці наукових досліджень. Цікаві думки з цього приводу свого часу висловив А. Криловський. Дослідник вважав, що одним з найважливіших засобів до пожвавлення і обновлення церковно-парафіяльного життя визнається факт створення і поширення братств, яким було надане право залучення світських членів парафії до розвитку освітнього процесу. Ця тема досить глибоко розглядалася у ХІХ ст. дослідниками церкви Є. Мединським Медынский Е.Н. Братские школы Украины и Белоруссии в ХVI-ХVII вв. и их роль в воссоединении Украины с Россией / Е.Н. Медынский. -- Москва, 1954., Є. Крижанівським Крижанівський О.П. Iсторія церкви та релігійної думки в Україні: навч. посібник: у 3-х кн. Кн. 3: Кінець ХVI -- середина XIX століття / О.П. Крижанівський, С.М. Плохій. -- К.: Либідь, 1994. -- С. 28, 91-123., М. Трипольським Трипольский Н. Базилианские монастыри в Киевской епархии / Н. Трипольский // Киевские епархиальные ведомости. -- 1872. -- № 10. -- С. 226-228.. Блискуче дослідження за обсягом фактажу і логічним аналізом культурних подій залишив Михайло Максимович Максимович М. Собрание починений / М. Максимович. -- К., 1879. -- Т. II -- С. 673.. У контексті досліджуваної теми заслуговує на увагу низка праць митрополита Іларіона (Івана Огієнка) Огієнко I.I. Українська Церква: нариси з історії Української православної церкви / I.I. Огієнко. -- К., 1983. -- У 2 т. Т. 1-2. -- С. 173, 193-194, 345-348., який розглядав братства в різних суспільно-освітніх аспектах.

Праці сучасних істориків В. Замлинського Замлинський В. Iов Борецький / В. Замлинський // Iсторія України в особах. IХ-XVIII ст. -- К.: Україна, 1993. -- С. 246-255., Я. Ісаєвича Iсаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVIII ст. / Я. Iсаєвич. -- К., 1966. з'ясовували питання впливу братств на суспільне українське життя і духовну освіту.

Окремий багатовекторний пласт історіографії духовної освіти України становлять публікації, що стосуються періоду зародження, становлення, розвитку унікального в європейському просторі навчального закладу -- Київської духовної академії, спадкоємиці Києво-Могилянської академії.

Для історіографічного процесу діяльності Київської академії характерне персоніфіковане висвітлення участі церковних просвітителів. Протягом другої половини XVI-XVIII століть тут набуває виразних ознак системно-структурний підхід до біографій церковних пастирів, які опікувалися духовними освітянськими закладами.

Дослідженням спадщини Лазаря Барановича займалася плеяда істориків: М. Костомаров Костомаров М.I. Галерея портретів. Біогр. нариси / М.I. Костомаров. -- К.: Веселка, 1993. -- С. 14, 32-34, 51, 120, 266., П. Соболєв Соболев П. Лазарь Баранович, архиепископ Черниговский / П. Соболев // Черниговские епархиальные известия. -- 1893. -- № 16. -- С. 564-565., І. Огієнко Огієнко I.I. Українська церква: Нариси з історії Української Православної Церкви: У 2 т. / I.I. Огієнко. -- К.: Україна, 1993. -- С. 37-38, 193-194., В. Строєв Строєв В Лазарь Баранович, архиепископ Черниговский, и его проповеди / В. Строєв // Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. Часть неофициальная. -- Ч.: 1876. -- № 14. -- 15 июля. -- С. 108, 131-140, 167, 387, 390,475, 533, 599. та ін.

Приваблювала істориків також постать Кирила Транквіліона-Ставровецького. Серед тих, хто вивчав його спадщину, її вплив на освітній процес і розвиток богословської науки, були Я. Ісаєвич Iсаєвич Я.Д. Найстаріші документи про діяльність братств на Україні / Я. Iсаєвич // Iсторичні джерела та їх використання. -- К., 1966. -- С. 12-21., Н. Мицько, С. Маслов Маслов С.И. Кирилл Транквилион-Ставровецкий и его литературная деятельность / С.И. Маслов. -- К., 1984. -- С. 138-139., Л. Пилявець Пилявець Л. Догматик українського богослов'я / Л. Пилявець // Український богослов. -- 1999. -- № 1. -- С. 91-94..

Місце проповіді в житті суспільства і роль проповідництва в духовній освіті стали окремим аспектом в історіографії. Серед публікацій даної тематики варто звернути увагу на книгу А. Разуміхіна Разумихин А.Н. История русской проповеди / А.Н. Разумихин. - Москва, 1904. - 168 с. Певний внесок до історіографії проповідництва зробили дослідження Ю. Самаріна Самарин Ю.Т. Стефан Яворский и Феофан Прокопович / Ю. Самарин // Сочинения. -- Москва: Издание Д. Самарина, 1880. -- Т. 5. -- 464 с., а також праці викладача Одеської духовної семінарії Н. Катаєва Катаев Н. Очерк истории русской церковной проповеди / Н. Катаев. -- Одесса, 1874. -- С. 85-135.. Своєрідний погляд на жанр проповідництва і його значення в просвітництві маємо у дослідженні священика М. Поторжинського Поторжинский М.А. Историческая хрестоматия для изучения истории русской церковной проповеди / М. Поторжинский. -- К., 1879. -- 508-511., який присвятив цій проблемі спеціальну фундаментальну працю.

Важливе значення для дослідження духовної книжкової культури і освіти в Україні та висвітлення історії педагогічної думки мають науково-довідкові видання.

Довідкові видання з питань духовної освіти, її кількісного та якісного параметрів визначають становий, національний склад вихованців навчальних духовних закладів, дають можливість уявити чітку картину про освіту, ієрархічний стан, проходження служби викладачів духовних учбових закладів. Значним масивом, де подаються у сконцентрованому вигляді відомості про викладачів духовних та навчальних закладів, безперечно, є енциклопедичні видання, які з'являлися в останнє десятиліття ХХ ст. і на початку ХХІ ст. До таких слід віднести фундаментальне видання «Києво-Могилянська академія в іменах», енциклопедичні словники регіонального характеру, в яких подавалися стислі відомості про релігійних просвітителів, духовну книжкову культуру та духовні заклади Чернігова, Полтави, Києва.

Важливу роль відіграють бібліографічні матеріали. Серед них слід назвати унікальні за кількістю імен духовних наставників, педагогів видання Г. Геннаді Геннади Г.Н. Справочный словарь о русских писателях и ученых, умерших в XVIII и XIX столетиях, и список русских книг с 1795 по 1825 год: т. 1-3 / Г. Геннади. -- Берлин, 1876-1906. -- Т. 1. -- 357 с.; Т. 2. -- 424 с. і С. Венгерова Венгеров С.А. Критико-биографический словарь русских писателей и учених, от начала русской образованности до наших дней / С. Венгеров. -- СПб., 1913. -- Т. 1-6, вып. 1-3. - 436 с.. Безперечно, добрій справі послугував при опрацюванні джерел щодо духовного освітянського руху на регіональному рівні доробок полтавського дослідника, краєзнавця І. Павловського. В пошуках малознаних імен духовних просвітителів може сприяти довідник української дослідниці некрополів Л. Проценко.

Значний історичний матеріал вміщувала періодика, представлена часописами «Труды Киевской Духовной Академии», «Киевские епархиальные ведомости», «Волынские епархиальные ведомости», «Подольские епархиальные ведомости», «Полтавские епархиальные ведомости», «Черниговские епархиальные известия», «Богословіє», «Чтения в историческом обществе Нестора Летописца», «Руководство для сельских пастырей», «Журнал Министерства Народного Просвещения», «Киевская старина», «Исторический вестник».

У другому підрозділі «Історичні джерела до вивчення історії духовної освіти X-XVIII століть в Україні» розглядається джерельна база, яка представлена архівними фондами, статистичними довідниками, збірниками документів, що є достатньою для дослідження функціональних і організаційних ознак установ системи духовної освіти, встановлення кількісного складу вихованців та педагогів в різні періоди їх існування, виявлення біографічних характеристик її еліти.

Всебічне осмислення духовної книжкової культури і освіти ХV-ХVІІІ століть в Україні неможливе без ретельного дослідження джерельної бази -- багатоаспектного масиву різних за типами, видами, концентрацією акумульованої інформації історичних документів. Застосування сукупності наукових принципів (об'єктивності, історизму) і методів (загальнонаукових, міждисциплінарних, специфічних) допомагає отримати об'єктивно-правдиву інформацію про розвиток духовної освіти, встановити її значення для поступу формування громадських, соціальних, державних позицій науки й культури. У зв'язку з цим важливу роль відіграє аналіз і розкриття джерельної бази. Згідно з прийнятими в сучасному історичному джерелознавстві критеріями виокремимо такі групи писемних джерел: а) законодавчі акти та нормативні документи у сфері духовної освіти, розпорядження вищих ієрархів, які опікувалися духовною освітою в Україні; б) консисторські архіви єпархій, що діяли в Україні; в) газетна і журнальна періодика; г) мемуари, спогади, щоденники, листування духовних діячів; д) науково-довідкові видання (путівники, довідники, покажчики, каталоги). Найактуалізованішу частину інформації джерельної бази історії духовної освіти становлять документи, що збереглися у фондах державних архівних установ (центральних, галузевих, місцевих архівів), музеїв і бібліотек.

Основну колекцію документів і матеріалів, які розкривають структуру системи духовної освіти, функції її організаційних складових, персональний викладацький склад з викладом життєвого шляху та духовної біографії, зосереджено в архівних фондах.

Формування організаційної структури духовної освіти досліджувалося на документах і матеріалах архівних фондів. В Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі ІР НБУ) виявлено та використано документи про діяльність духовних просвітителів досліджуваного періоду. За формою документи є доволі ідентичними - біографії, повчальні слова, мемуари, рукописні збірники, службове листування, але їх змістова складова має надзвичайну науково-пізнавальну цінність. Дослідження базується на архівних документах ІР НБУ (ф. 312). До наукового обігу вперше залучено справи 693, 699, 724, 725, 726, 727, 728, 398, де подається нова інформація про творчу педагогічну лабораторію Іринея Фальковського. Значний інтерес для дисертаційного дослідження становлять матеріали ф. 60 «Владимирский-Буданов Михайло Флегонтович (1838-1916) історик права, археограф», ф. VIII «Київський університет Св. Володимира (1834-1919), колекція рукописів: XII-XIX ст.», ф. 160 «Київська духовна академія (1819-1920), зібрання рукописних книг бібліотеки XVI - поч. XX ст.», ф. 175 «Титов Федір Іванович (1864-1935). Історик церкви, археограф, книгознавець». Справи, в яких містяться витяги з архівних документів, які дозволяють розширити наше уявлення про формування засад духовної освіти, глибше вникнути в організаційну структуру навчальних закладів, суттєво доповнюють історію богословської думки на українських теренах. Надзвичайно цінним джерелом для дослідників є чимале рукописне зібрання дисертацій КДА, що зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

Актуалізовану інформацію джерельної бази представляють збірники документів і матеріалів, а саме: «Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. Отделение 2 (1721-1794 гг.). Отделение 3 (1796-1819 гг.)»; «Акты, относящиеся к истории Западной России»; «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, том 1-15»; «Архив Юго-Западной России, издаваемый временною Комиссиею для разбора древних актов, высочайше учреждённою при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе, ч. 1-3»; «Архів Коша Нової Великої Запорозької Січі. 1734-1775. Корпус документів, т. 1-2»; «Описание документов архива Западно-Русских униатских митрополитов (1470-1700), т. 1»; «Описание документов и дел, хранящихся в архиве Святейшего Правительствующего Синода, т. 1»; «Особисті архівні фонди Відділу рукописів: анотований покажчик, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника АН УРСР»; «Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи. 1721-1737, т. 6».

Цінність для дисертаційного дослідження мають документи, що публікувалися у спеціальних періодичних виданнях («Киевские епархиальные ведомости», «Труды Киевской Духовной Академии», «Киевская старина», «Пам'ять століть», «Український історичний журнал», «Український богослов», «Українознавство») та наукових збірниках («Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка», «Спеціальні історичні дисципліни. Інститут історії НАН України», «Наукові записки НУ «Києво-Могилянська академія»).

Застосування до виявленого корпусу джерел різних видів джерелознавчої критики (аналітичної, синтетичної, логічної) дає підстави для незаангажованого дослідження.

Отже основу джерельного комплексу становлять писемні джерела, частина яких вперше залучається до наукового обігу і відбиває реальну інформацію у первинній її інтерпретації. Частина джерел зберігається в архівосховищах і є достатньою для встановлення структурних взаємозв'язків, що стосуються предмета дослідження, є підґрунтям для утвердження наукового фактичного знання про духовну освіту XІV-XVIII століть та місце її в комунікаційному просторі України.

Вивчення та використання зазначених джерел і літератури дали можливість розкрити в дисертаційному досліджені проблеми, обґрунтувати наукову новизну дисертації, зробити відповідні висновки й узагальнення, які свідчать про те, що історія духовної освіти в Україні Х-ХVІІІ ст. у комплексному вияві залишалася і продовжує залишатися недостатньо дослідженою, вивченою і інтегрованою в науковий процес сьогодення.

У другому розділі «Виникнення та становлення духовної освіти» розглядаються соціально-політичні витоки та умови такого культурно-освітнього явища, як шкільництво та освіта у давній Русі-Україні, вплив книжкової культури на її розвиток, причини й обставини виникнення та місця в соціально-комунікаційному просторі братських шкіл (ХVІ-ХVІІ ст.).

У підрозділі 2.1. «Соціально-політичні витоки» стверджується, що національна культура та специфіка її історичного розвитку взаємозв'язана з культурами інших народів. Адже кожний народ у своєму духовному розвитку прагне увібрати все найкраще від своїх ближчих і дальніх сусідів, використати у річищі власних потреб. Особливо яскраво це простежується в освітньому процесі. Уже у ХV ст. українські юнаки здобувають освіту в італійських та німецьких університетах і повертаються до рідних теренів продовжуватити церковну або адміністративну діяльність, або викладачами здебільшого братських шкіл, які на той час були єдиними у православному середовищі. Дослідникові доводиться визбирувати все цінне з минулого, інтелектуально відновлювати і викладати факти в їхньому послідовному органічному зв'язку. Це стосується і скрупульозного дослідження історії становлення українського шкільництва, світської і духовної освіти.

У підрозділі 2.2. «Шкільництво у давній Русі-Україні як чинник релігійної освіти» дослідник прослідковує етапи розвитку освітянських процесів.

Цікаву думку щодо походження духовної освіти у давніх слов'ян висловив І. Огієнко. Розглядаючи факт знаходження у Херсонесі Євангелії та Псалтиря, написаних просвітником Костянтином руською мовою, він робить припущення: «Розцвіт нашої початкової літератури так само приневолює думати, що розпочалася вона ще з ІХ-го віку. А коли з'явилося більше християн, неодмінно мусів постати й переклад Св. Письма на місцеву слов'янську київську мову. Безумовно, християни в Києві мали свої богослужіння -- бодай у приватних домах, -- з дуже давнього часу, але вже певне в першій половині ІХ віку. Думаю, що ці богослужіння правилися грецькою мовою, і їх зовсім не розуміли київські християни. Ті священики, що жили в Києві, мали за обов'язок не тільки правити богослужіння, але й навчати нової віри. Поширення християнства на перших порах його зовсім неможливе без відповідної агітації та навчання основ нової віри зрозумілою мовою. Отож, на мою думку, в Києві християни мали не тільки грецьке богослужіння, але й живу проповідь місцевою полянською мовою. Проповідувати Євангелію не можна, не пояснюючи її живою мовою, а це в усіх народів вело до перекладу бодай потрібних уривків на живу мову. Ось тому я вважаю за цілком можливе, що в Києві, для потреб християнської громади, якийсь священик-слов'янин або грек, що добре вмів по-слов'янському, -- переклав потрібні йому для проповіді уривки з Євангелії та Псалтиря на місцеву київську мову. Усе сказане дає мені підставу повірити оповіданню, що Костянтин знайшов у Херсонесі Євангелію та Псалтир, писані руською мовою».

За літописними свідченнями, християнські храми існували ще за князів Аскольда і Діра, церковні богослужіння провадилися за володарювання княгині Ольги (бо ж яким чином над нею здійснювався християнський обряд поховання). Отже, потрапляла й духовна література, були проповідники християнства з місцевого населення, які вільно володіли грецькою мовою. «Святе Письмо і богослужіння рідною мовою, -- ось що було наріжним каменем нашої освіти» -- зазначав історик М. Погодін.

Погляди І. Огієнка поділяв М. Брайчевський, який вважав, що, «по-перше, на час Хозарської місії Кирила Русь уже була християнською країною і почала створювати власну церковну літературу. По-друге, переклад біблійних книг старослов'янською мовою розпочався до початку моравської місії великих просвітників. По-третє, давньоруська писемність в її найвищій, книжковій формі існувала ще до винайдення Кирилом нового слов'янського алфавіту».

Досліджено про очевидний вплив Візантії на освітній процес у давньоукраїнській державі. Насамперед враховано, що основні елементи, з яких вибудувалася політична формація давньої Русі-України, були запроваджені зовні, але поступово зріднилися з народним життям. Превалюючою тут стає християнська віра. Окрім впливу на засади державності, Візантія залишила помітний слід і в духовному житті давньоруського суспільства. Разом з християнством з'явилися освічені ченці; храми зводилися за зразками візантійських; греки познайомили з мусією (мозаїкою). Запозичив Київ і певні державні ритуали: приміром, серед численних воріт у Візантії царгородські Золоті ворота, збудовані Феодосієм Великим, вважалися найшанованішими, бо через них під час урочистостей прямували імператори до свого Великого палацу. У давньому Києві були також Золоті ворота, збудовані 1037 року, як центральний, урочистий вхід через вал, який оточував стольне місто. Посівши чільне місце у запровадженні християнської віри, візантійські провідники відповідно прагнули і керувати процесом народної освіти на давньоруських теренах. Однак проникнення греків до освітніх процесів могло бути лише загальним, а не безпосереднім. Слід зазначити, що, власне, мовний бар'єр дав поштовх проникненню творів отців християнської Церкви у перекладі з грецької мови староболгарською (згодом мала назву церковнослов'янської) на праукраїнські землі. Поза сумнівом, що задовго до офіційного прийняття християнства великим князем Володимиром певна (хай незначна) частина населення долучалася до християнської віри.

У підрозділі 2.3. «Вплив книжної культури на розвиток духовної освіти» простежується думка, що перші християнські вчителі слов'ян поставили питання про освіту і релігійне навчання у тісному зв'язку з питанням про релігійно-моральне вдосконалення людини і вважали навчання через «слово буквене» необхідною його умовою. Давньоруське населення шанувало книжну науку і вважаючи її справою спасіння, розмірковували: хто часто поважає книгу, той спілкується з Богом. Тому давньоруські монастирі, вдаючись до сучасної термінології, можна назвати навчальними закладами того часу. Кожен, хто бажав оволодіти книжною мудрістю, міг набути її у монастирі. Літописні повідомлення з великою прихильністю фіксують працю ченців, які в келіях творять книги. Власне, в цих осередках тодішньої освіти занотовувалися події письмово (чинилося літописання), тут складалися книги, формувалися архіви та бібліотеки.

Дослідник церковної історії І. Малишевський, розглядаючи навчальний процес у давній Русі, звернув увагу на те, що книжна наука була різноманітною: «для дітей княжих, боярських та інших обраних Володимир бажав запровадити не тільки початкову освіту, навчання грамоті, але й вище, схоже на те, що існувало в Греції... Щоб після тих перших митрополитів та єпископів з вищою освітою, які прийшли до нас з Греції, з'явилися у нас і свої російські [читаємо «руські»] ієрархи з високою освітою, що й належить їхньому високому служінню».

У таких школах навчали читанню церковнослов'янською мовою, яка вважалася тоді книжною, і використовувалися методи, які існували в Греції, і особливо в Болгарії.

Наслідуючи візантійців, у давній Русі згідно зі Статутом Володимира створюються прочанські установи при церквах, на кшталт візантійських орфанотрофінів, бо турбота про сиріт, про їхнє виховання й освіту вважалася справою почесною.

Незважаючи на церковно-релігійний характер, адже освітніми закладами опікувалося винятково духовенство, тогочасне давньоруське письменство охоплювало всі галузі знання: богослов'я, історію, право, природознавство, математику -- в тих самих обсягах, які бачимо в письменстві візантійському або західноєвропейському у відповідному часовому вимірі. Як писав В. Біднов, «пам'ятники цього письменства, що переховалися до наших днів, свідчать про те, наскільки була різноманітною освіта українського громадянства в ХІ-ХІІ ст.» Біднов В. Школа й освіта на Україні / В. Біднов // Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича. -- К.: Либідь, 1993.

Досліджено, що освітні осередки водночас ставали й центрами виготовлення книг. Акцентується увага на тому, що в домонгольський період книгописання розвивалося досить інтенсивно - та оскільки чимало осередків книжності було знищено у першій половині ХІІІ століття, до нашого часу дійшло набагато менше книг. Краще збереглися книжкові пам'ятки Галицько-Волинського князівства другої половини ХІІІ -- першої половини ХІV століть. Натомість майже повністю втрачено рукописи з Чернігівщини. На розвиткові українського книгописання негативно позначилася повна втрата державності наприкінці ХІV століття. Тому особливе значення мало зміцнення культурних контактів з південними слов'янами. Через посередництво болгар та сербів в Україну проникали ще не перекладені з грецької мови твори візантійської літератури, а також південнослов'янські та поодинокі пам'ятки західноєвропейської літератури. Безперечно, такий літературний потік відчутно збагачував тогочасний тематичний репертуар української книжки. Творчий зв'язок української книжності з болгарською та сербською, за свідченням В. Пуцко, позначився і на правописі українських рукописів, і на їхньому оформленні. Зазначимо, що з ХV століття в Україні поширювалися пам'ятки візантійської духовної книжної культури.

У підрозділі 2.4. «Братські школи в Україні: місце в соціально-комунікаційному просторі» дослідник зупиняється на причинах виникнення братств як осередків духовного єднання православних для протистояння засиллю католицизму та полонізації в українських землях, відстоювання національних традицій і самоідентифікації українців як окремішнього народу.

Висвітлено, що братські школи в Україні, які створилися на хвилі активізації боротьби з католицизмом за утвердження прабатьківської православної віри і церкви у ХVІ-ХVІІ століттях, відігравали важливу роль у духовному житті суспільства. Дослідження українських істориків здебільшого розглядають історичні обставини виникнення і діяльність православних братств як церковно-громадських об'єднань, але досить побіжно торкаються педагогіки шкільного вишколу, залишають поза увагою такі важливі освітні складові, як методика та дидактика навчання, висвітлення змісту навчальної літератури, досвіду педагогів.

Аналіз педагогічного досвіду братських шкіл дає підстави стверджувати, що братська педагогіка була просякнута духом національних традицій. За характером організації, моделлю навчання, відносинами вихователів і вихованців братські школи відповідають визначенню народних, проте на основі їхніх педагогічних засад згодом з'являться освітні заклади типу колегіумів та семінарій.

Досліджено досить суттєву відмінність братських шкіл від тих, які діяли при монастирях, яка красномовно говорить не тільки про їхню християнську сутність, а й про загальнонаціональну спрямованість: вчителів зобов'язували з однаковою любов'ю і турботою дбати про освіту дітей як заможних батьків, так і сиріт, убогих, давати рівну для всіх освіту і впроваджувати спільні моральні цінності.

В українському шкільництві ХІV-ХV століть знайшли своє продовження педагогічні традиції Київської Русі-України. Як і в попередні періоди історії, свою почесну виховну місію несла усна народна творчість, національні традиції, давні зразки літератури -- житія, повчання, билини-думи. Цей процес відбувався на власній національній основі, збагачувався європейськими зв'язками, які набували поширення завдяки торгівлі, а також навчання української шляхетської молоді у західних університетах.

Виділено та простежено роль у педагогічному процесі методів виховання на природі, значення шкіл «натуралістичної» освіти й виховання, представниками яких були Я.А. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, Г. Песталоцці, А. Дистервег, К.Д. Ушинський. Аналізується дослідження Б.Н. Мітюрова «Педагогічні ідеї Яна Амоса Коменського на Україні», де простежується вплив досвіду братських шкіл України на формування педагогічних поглядів чеського педагога, з'ясовується роль вчення просвітителя, його підручників у розвитку школи та педагогічної думки в Україні.

Певну роль у духовній педагогіці України посідали єзуїтські школи, протестантські навчальні заклади. Їхній досвід також став предметом дослідження.

Дуже цікаві спостереження щодо польського впливу на стан освіти в Україні знаходимо у дослідженні Є. Крижанівського «Учбові заклади в російських областях Польщі», де він, зокрема, зазначав, що в історичній літературі недостатньо звертається увага на боротьбу єзуїтських шкіл із давнім представником освіти в Польщі -- Краківською академією, відкритою у 1401 році за зразком паризьких та англійських, а не італійських університетів, і що «не єзуїти, а Краківська академія, не дивлячись на сей занепад, підтримувала в Польщі зв'язок з європейською просвітою». Також мають науковий інтерес авторські думки щодо структури навчального процесу Краківської академії, яка згодом була впроваджена у Київській, мається на увазі запровадження посад ректора, ординарних та заслужених професорів, створення факультетів та інше.