Духовна освіта в Україні Х–ХVІІІ ст.

Автор дисертації, розглядаючи джерельні дані, які заслуговують реінтерпретації та узагальнення, підтримує думку Я. Дашкевича, що християнізація на Русі є не лише виключно візантійського походження, а й має кирило-мефодіївські та латинські традиції. Ці мотиви й позначилися на структурі й методології братських шкіл та освітніх установ на українських землях. Східні тенденції в поєднанні із західноєвропейськими трансформувалися на національному українському ґрунті і стали життєдайною основою мережі шкіл духовної освіти XVI-XVII століть, які в майбутньому заклали підвалини Києво-Могилянської академії, Чернігівського, Переяславського та Харківського колегіумів.

Завершуючи огляд педагогіки давніх братських шкіл, автор дисертації дійшов таких висновків: братські школи були першими універсальними навчальними закладами на українських теренах, осередками поширення православ'я серед українського населення і особливо молоді, мали тривалий і багатогранний вплив на розвиток культури.

У третьому розділі «Роль духовної освіти XV-XVIII ст. у формуванні соціально-культурного простору суспільства» з'ясовано значення духовної освіти і духовних навчальних закладів як соціально-культурного феномена розвитку українського суспільства, простежено діяльність її вихованців у поширенні духовної і світської культури, розкрито педагогічний інструментарій і систему педагогічно-християнського виховання в духовних навчальних закладах, як культурно-освітніх осередках в Україні, досліджено вплив української духовної літератури на формування освітянських засад не тільки в Україні, а й у Росії та балканських країнах.

У підрозділі 3.1. «Києво-Могилянська академія -- соціально-культурний феномен розвитку українського суспільства» дисертант зазначає, що цей освітній заклад відігравав важливу роль не лише у вітчизняній історії, а й мав значний вплив на духовне життя інших слов'янських народів. Ось чому він привертав й продовжує привертати увагу українських та зарубіжних дослідників -- істориків, філософів, мовознавців, фахівців з історії культури, релігії, суспільної думки, мистецтва тощо.

Вагоме місце в науковій розробці історії Києво-Могилянської академії належить архівним документам, які висвітлюють час її заснування, окремі етапи розвитку, матеріальні засади існування, норми, методику викладання й правила внутрішнього життя тощо.

Такими документами є універсали й «войськові листи» гетьманів, міждержавні угоди, привілеї польських королів, грамоти вищих православних ієрархів та київських митрополитів, згодом -- російських царів і Св. Синоду, а також акти, фундуші, дарчі на земельні угіддя, на дворові місця, інші пожертвування на користь Академії, що свідчили про роль навчального закладу у суспільстві, ставлення до нього влади, а відтак впливали не лише на її матеріальний стан, а й, значною мірою, на навчальний рівень.

Одним з чільних педагогів на ниві духовної освіти був Петро Могила, життя і діяльність якого досліджувалося багатьма як українськими, так і зарубіжними істориками та богословами. Досить цікавим був період у житті Києво-Могилянської академії під опікою Варлаама Ясинського.

Різнобічна діяльність Рафаїла Заборовського забезпечила впливове місце Києво-Могилянської академії у системі духовних навчальних закладів Західної Європи у другій половині XVIII ст., про що засвідчило прохання венеціанського підданого Костянтина Секура до митрополита про можливість продовжити своє навчання саме у цьому навчальному закладі.

У підрозділі 3.2. «Діяльність вихованців Києво-Могилянської академії у поширенні духовної культури» дисертантом зазначено, що Київська академія, маючи статус вищого навчального закладу, давала високий рівень освіти в різних сферах - богослов'ї, астрономії, фізиці, поезії. Вихованці академії починаючи з другої половини XVIII ст. обіймають високі місця в гетьманському уряді, полкових і сотенних управліннях, включаються у дипломатичні місії і посольства, закладають підвалини до творення прошарку творчої та наукової інтелігенції, а ті, хто обирає чернечий сан, з часом посідають досить помітні місця у церковній ієрархії, а також значні державні посади як у своїй вітчизні, так і за її межами.

У підрозділі 3.3. «Педагогічний інструментарій і система педагогічно-християнського виховання в духовних колегіумах, як культурно-освітніх осередках в Україні» зазначено, що характерною особливістю кінця XVII -- першої половини XVIII століття було те, що вітчизняне просвітництво, не зупиняючись на теоретичному обґрунтуванні значення освіти, вживало практичних заходів до її поширення серед народних мас. Це виявилося насамперед у заснуванні мережі колегіумів: Чернігівського (1700), Харківського (1726), Переяславського (1738) та ін.

Виникнення системи середньої освіти було зумовлене стабілізацією та подальшим розвитком козацької держави на зламі XVII-XVIII ст., піднесенням культури, формуванням національної освіти в Гетьманщині. Створення Чернігівського колегіуму пов'язане з відродженням давнього духовного центру, діяльністю тут значного культурно-освітнього осередку, в якому провідну роль відігравав Лазар Баранович. Він підтримував і заохочував до творчої праці чимало талановитих літераторів та митців, котрі гуртувалися навколо знаменитого архієрея. Це були І. Величковський, І. Галятовський, Л. Крщонович, І. Оріховський, А. Радивиловський, Д. Туптало (Ростовський), І. Щирський. Баранович виступив ініціатором відкриття у Чернігові духовного навчального закладу середнього рівня.

Дослідник, виходячи з аналізу публікацій та документів історичного розвитку Чернігівського колегіуму, виділяє кілька етапів діяльності навчального закладу: перший -- 1700-1721 рр., другий -- 1721 р. -- середина XVIII ст., третій -- середина XVIII ст. -- 1786 p.

Перший період -- час становлення і розквіту Чернігівського колегіуму завдяки зусиллям його засновника І. Максимовича, а також першого префекта, пізніше чернігівського архієпископа А. Стаховського. Колегіум стає помітним центром творення української літератури, продовжувачем традицій чернігівського літературно-мистецького осередку. Другий період характеризується подальшим розвитком колегіуму, введенням нових дисциплін, прагненням зберегти демократичні традиції та засади всестанового навчального закладу. У третьому періоді відбувається поступова втрата демократичних засад, змінюється склад учнів колегіуму, більшість з них на кінець цього періоду -- вже вихідці з духовенства. Чернігівський колегіум реорганізується в духовну семінарію.

Колегіум став осередком, навколо якого гуртувалися найбільш освічені, прогресивні особистості. У складі викладачів зустрічаємо такі імена видатних діячів науки, культури, освіти: Г.С. Сковорода, І.О. Двугубський, П.А. Ярославський, А.Л. Ведель, М.П. Концевич, І.С. Саблуков, Я.В. Талмачов та ін. Серед випускників -- М.П. Каченовський, В.В. Петров, Г.І. Базилевич, М.І. Гнєдич, М.П. Ковалівський та ін.

Аналізуючи діяльність Харківського колегіуму, слід зазначити, що повноту курсів (тобто обсяг дисциплін, що викладалися) спостерігаємо тільки в Києво-Могилянській академії та вказаному навчальному закладі. Отож, досягнувши рівня Києво-Могилянської академії, викладачі практикували організацію так званих «додаткових класів». У 1773 році з'явився клас вокальної та інструментальної музики, який очолив композитор Максим Концевич -- автор численних романсів та кантів.

І все ж упродовж усієї історії цей навчальний заклад був спрямований на підготовку майбутніх діячів церкви. Достатньо назвати прізвища ректорів Харківського колегіуму з 1726 до 1841 року, серед яких багато видатних богословів, церковних та просвітніх діячів, а саме: Платон Малиновський (1726-1729); Митрофан Слотвинський (1730-1737); Варлам Тищинський (1737-1741); Афанасій Топольський (1741-1744); Гедеон Антонський (1744-1753); Рафаїл Мокренський (1753-1758); Костянтин Бродський (1758-1763); Іов Базилевич (1763-1770); Лаврентій Кордет (1770-1775); Варлам Миславський (1777-1779); Василь Базилевич (1779-1798); Досіфей (1798-1800); Андрій Прокопович (1800-1825); Тимофій (1825-1827); Афанасій (1827-1830); Іоанн Оболенський (1830-1841).

У другій половині XVIII ст. основою навчальних філософських курсів в Україні стала лейбніце-вольфіанська система, яка знайшла своє відображення в неодноразово перевиданому підручнику німецького філософа Ф. Баумейстера. За допомогою цього підручника вели викладання і у Харківському колегіумі. Ця філософська система приваблювала раціоналізмом, тісним зв'язком з природничими науками, а також тим, що не вступала в протиріччя з догматами церкви. Вона була пануючою до початку XIX ст., але в радянській історіографії її вплив недооцінювався. Сучасні історики філософії вважають, що ця система була певним виходом із становища, яке склалося на той час: уже не можна було ігнорувати науку і ще неможливо було відмовитись від теологічних догм у філософських курсах. До речі, підручники Ф. Баумейстера позитивно оцінювались професорами Київської академії Г. Кониським, Д. Нащинським, ректором С. Миславським.

Важливим джерелом для з'ясування рівня викладання філософії в цілому в Україні була інструкція єпископа Самуїла Миславського. Цінність цього документа, як вважають деякі історики, серед іншого і в тому, що в низці пунктів єпископ не лише повторює, а й доповнює свою інструкцію, складену в 1763 p. за ректорування у Київській академії. У новій її редакції значно повніший параграф, що стосується навчальних посібників, рекомендованих для навчання у класі філософії. С. Миславський радить учням читати і, якщо можливо, мати книгу Я. Козельського «Філософічні пропозиції», «праці д'Аламбера про різні фізичні та філософічні матерії, деякі промови Ломоносова про фізичні речі, а саме про явища повітряні, що походять від електричної сили, про виникнення світла... про народження металів від трясіння землі, та про інше» Ломоносов М.В. Слова про явища повітряні і їхню залежність від електричної сили. - М., 1753.. Ця інструкція, на думку Я.Д. Ісаєвича, свідчить про широке проникнення в українські школи передових тогочасних філософських і суспільно-політичних концепцій.

Інструкція 1769 р. С. Миславського дає змогу найбільш повно уявити курс наук, який викладався в колегіумі, з'ясувати рівень освіти, що одержували в цьому учбовому закладі. Не випадково, що цей документ неодноразово аналізовано дослідниками історії освіти та науки. О. М. Боголюбов прийшов до висновку, що програма, викладена в інструкції, не поступалася за своїм обсягом курсам академічного рівня Московських університетів. А як відомо, ці заклади були провідними в галузі освіти та науки в Російській імперії, тому такий висновок є високою оцінкою рівня викладання у Харківському колегіумі.

Проаналізовано історію, форми і методи роботи Переяславського колегіуму. До речі, серед вихованців закладу зустрічаємо Олексія Андріяшева. Завершивши навчання в Переяславському духовному училищі, продовжив освіту в Ніжинському ліцеї та Київському університеті Св. Володимира. Свою долю пов'язав із сферою світської освіти: 28 років був директором Першої київської гімназії. Окрім низки педагогічних праць залишив повість про Богдана Хмельницького, книги оповідань, а з 1864 р. започаткував видання «Київського народного календаря», організував училище для сліпих.

Початкову освіту у Переяславській семінарії отримав майбутній перекладач Гомерової «Іліади», письменник Микола Гнєдич. Там навчався дослідник української літератури Павло Житецький, згодом член-кореспондент Петербурзької академії наук (1898 р.), філософ Павло Канівецький, історик церкви Федір Міщенко та інші. Серед світил педагогічної духовної думки Переяславського колегіуму виокремлюється Григорій Сковорода.

У підрозділі 3.4. «Роль українських духовних видань у формуванні освітянських засад» значне місце у дисертації відведено ролі і значенню книговидання у розвитку духовної освіти. Зародження літописання і книжкової справи Київської Русі сягає часів Ярослава Мудрого і здебільшого обмежується богослужбовою тематикою. Книжковий скрипторій, заснований при Софії Київській, подивовував світ високим на той час рівнем писемності й культури народу. При княжому дворі діяла школа, де вчили переписувачів книжок і перекладачів з чужих мов, насамперед грецької. Такі ж школи незабаром почали створюватися і в інших княжих містах Київської держави. Існує передання, що бібліотека при Софії Київській була чи не найбільшою у Європі й містила сотні книг, зокрема й античних авторів, візантійських хронографів та богословських трактатів. Історик культури Яким Запаско вважав, що київська великокняжа книгозбірня налічувала понад 950 томів. Серед них такі шедеври як Руська правда, Остромирова Євангелія, Ізборники Святослава. До богословських шедеврів Х-ХVІ ст. належить книжковий раритет «Реймська Євангелія», створений у першій половині ХІ ст. і тоді ж вивезений з України до Франції, донькою Ярослава Мудрого Анною, яка стала королевою Франції і була однією з найцінніших духовних реліквій французького народу. На ній присягалися французькі королі. Написана кирилицею, книга нагадувала Анні Ярославні про її далеку Батьківщину на берегах Дніпра.

Розглядаючи історію філософії освіти в Україні, дослідник дійшов думки про те, що хронологічно її можна поділити на кілька етапів. Спочатку маємо комплекс філософсько-освітніх ідей, що формуються і функціонують за доби Київської Русі (ХІ-ХІІІ ст.). Далі, після монголо-татарської навали, в ХІV-ХVІ ст. спостерігається не тільки реставрація філософсько-освітніх ідей київського періоду, але й збагачення їх новими концептуальними підходами, час, коли функції філософії дидактики (навчання знань) значною мірою виконували діалектика і риторика, тобто прояв української класичної філософії ХVІІ-ХVІІІ ст.

У четвертому розділі «Богослов'я і гомілетика в системі духовної освіти України» використано міждисциплінарний підхід вивчення теології та філософії на формування освітянських процесів.

У підрозділі 4.1. «Богословські та філософські науки і шкільництво» зазначено, що у системі духовної освіти простежується відмінність теології та філософії. Наука і нерозривно пов'язана з нею філософія виводить власні істини, спираючись на досвід і розум, у той час як релігійне віровчення єднає їх в Об'явленні, у Святому Письмі.

Досліджується історія викладання філософії у старій Київській академії, де простежується два періоди: перший -- це слідування схоластиці (від початку XVII ст. до середини XVIII ст.) і другий - слідування філософії Хр. Вольфа (з середини XVIII ст. до 1819 p.).

Безумовно, тривалий час викладання філософії мало схоластичний характер.

У другій половині XVIII століття основою філософських курсів в Україні і насамперед у Київській академії стала лейбніце-вольфіанська система, що знайшла своє відображення в неодноразово перевиданому підручнику німецького філософа Ф. Баумейстера. За допомогою цього підручника практично здійснювалося викладання філософії. Ця ж система була покладена в основу вивчення філософії і у світських вищих навчальних закладах, а також у Петербурзькому університеті.

Найважливішою складовою духовної освіти взагалі й освітянського процесу в духовних закладах на українських теренах зокрема була церковна проповідь. І перш ніж розглянути еволюцію впровадження проповідництва, розвиток його як навчальної дисципліни, автор дисертації зупиняється на витоках такого унікального явища в історії християнства, як проповідь.

У підрозділі 4.1. «Гомілетика -- складова духовної освіти» аналізується місце і роль цієї дисципліни в освітянському процесі в ХІV-ХVІІІ ст. Гомілетика як наука, а водночас і комунікативний інструмент впливу - сформувалася з розмаїття надбань світових богословів мислителів. Взаємовплив у богословській науці очевидний. Він спостерігається і в духовній освіті. Хоча існували й певні відмінності. Богослов'я на Заході будувалося насамперед на систематичному критичному підході, тоді як на Сході воно ґрунтувалося на історичних засадах. Ця відмінність зберігається й до цього часу. І все ж таки в екуменічному сенсі можна зазначити елементи руху до взаємопорозуміння, зокрема й прийняття православними школами й академіями практик гуманістичної шкільної реформи та виховної системи єзуїтів, а також наростання процесів взаємопізнання, наслідком чого було збільшення кількості порівняльних творів, написаних католиками або протестантами про церковно-релігійне життя грецького Сходу, та праць православних авторів про латинський Захід. Як засвідчує український історик Н. Яковенко, «вірні східного й західного обрядів мешкали в безпосередньому сусідстві, це накладало свій відбиток на увесь характер релігійного життя, призводячи до так званої дворитуальності (часто -- без відома, а то й всупереч волі вищих церковних властей)».

На становленні духовної освіти в Україні відбивалися й проблеми церковно-культурної ситуації кінця ХVІ -- початку 30-х років ХVІІ століття. Йдеться про опір «латинству» в шкільництві, дебати довкола потреби вивчати латинську мову нарівні з грецькою, а особливо -- запровадження практики західноєвропейської школи.

Гомілети Києво-Могилянської академії широко користувалися перекладами збірників повчань Василія Великого (Василя Кесарійського) -- церковного діяча, теолога, філософа-платоніка, представника патристики, єпископа м. Кесарії, який жив у 330-379 роках, виступав проти аріанства і в своєму творі «Шестиднев» виклав принципи християнської космології; Афанасія Великого -- церковного діяча й богослова, єпископа м. Александрії, автора вчення про єдинство Бога-Отця і Бога-Сина, що став догматом на І (325) і ІІ (381) Вселенських соборах; Іоана Золотоустого (350-407) -- візантійського церковного діяча, єпископа Константинополя, представника грецького церковного красномовства; Іоана Лествичника -- візантійського релігійного письменника, автора аскетико-дидактичного трактату «Лестивця, що піднімається до небес»; Єфрема Сирина та інших. У ХVІІ столітті практикувалося використання в українських навчальних закладах збірників проповідей Лікосфена та твори Еразма Роттердамського, книга «Оград царський», що містила майже 200 творів грецьких й латинських поетів та істориків, лікарів і тлумачів Святого Письма. Безперечно, все це спонукало до створення різноманітних рекомендацій щодо проповідництва, з'являються українські підручники з риторики. Зазначимо, що, наприклад, у риториці 1729 року значна частина прикладів наводиться зі спадщини св. Отців Церкви.

Значний вплив на розвиток гомілетики в Україні мав творчий спадок польського єзуїта Фоми Млодзяновського -- чудового проповідника свого часу. Головний нерв його проповідей -- почуття, мова відрізнялася образністю, пластичністю і поетичністю. До речі, мотиви Млодзяновського властиві проповідям Стефана Яворського.

Наступний напрямок отримав розповсюдження після XVI століття через посередництво єзуїтських шкіл, на яких позначався латино-польський вплив. І зрештою у XVІІ столітті постали витоки українського проповідництва, зародилася унікальна система вітчизняної гомілетики.

Оглядаючи творчий доробок визначних українських церковних проповідників, дослідник визначає основні вимоги, що склалися у духовенства до проповідницького мистецтва, а саме: добре виголошення повинно відзначатися трьома прикметами, які відповідають трьом головним цілям проповідника: 1) проповідник мусить повчати -- виявити своє знання даної правди і виразно її викласти; 2) проповідник мусить слухачів захопити -- викликати в них до проповідуючої правди і до свого викладу повагу й авторитет; 3) проповідник мусить своєю проповіддю слухачів зворушити, тобто має виявити духовну силу і свою власну, і своєї проповіді.

Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський саме й належали до яскравого сузір'я вихідців реформованого Петром Могилою колегіуму, які створили київський тип проповіді, що згодом стала відомою під назвою схоластичної.

Зазначається, що в українській проповіді часів бароко вбачається вираження своєрідного перехідного стану суспільної свідомості, культури і моралі, що перебували на шляху від ортодоксального християнського аскетизму до раціонального впорядкування життя, характерного для ідеалів нових часів.

Таким чином, гомілетика в системі духовної освіти XV-XVIII століть займала постійну нішу в навчальному процесі і була важливим чинником у виробленні в суспільстві національно-культурних пріоритетів і світоглядної зрілості, спиралася насамперед на досвід попередників у цій царині духовного просвітництва, особливо наслідуючи традиції Феодосія Печерського, Іларіона, Кирила Туровського. Певну роль відіграло й те, що давньоруська література розвивалася мовою високої культури -- старослов'янською, яка існувала у добре опрацьованій книжковій формі і володіла розвинутими зображально-поетичними засобами. Зазначимо, що до створення чіткої і завершеної форми активно залучалися такі виражальні засоби, як алегоризм, символіка, тропи, ритміко-звуковий стрій, досить широко використовується ампліфікація (стилістична фігура, яка будується на мовних конструкціях, що повторюються, чи окремих слів). Певного вжитку набули традиції візантійського урочистого красномовства, і зокрема творіння візантійських проповідників Василія Великого, Іоана Золотоуста, Григорія Назіанзіна. Розквіту проповідництва сприяли визначні духовні пастирі Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Петро Могила, Феофан Прокопович, Степан Яворський, Димитрій Ростовський, Іпатій Потій, Іоан Леванда. Їхній творчий спадок знайшов гідних послідовників у середовищі українського духовного просвітництва.

У висновках дисертаційної роботи підбито підсумки проведеного дослідження, узагальнено теоретико-методологічні підходи й основні положення дисертації. Зокрема визначене наступне:

-- аналіз джерелознавчої бази та історіографії духовної освіти та її місця в комунікаційному просторі України у різних часових періодах має узагальнені спільності, що вказують на певні особливості українського духовного шкільництва. Насамперед варто акцентувати увагу на суттєвій проблемі, яку уособлює духовний освітній процес повною мірою - створення значного прошарку освічених людей в різних станових групах населення України, що відзначалося багатьма мандрівниками ХVІІ-ХVІІІ ст. та феномен релігійного просвітництва, який був невіддільний не лише від історичного контексту України, як політичного суб'єкта її існування, а й від домінантного культурного контексту епохи;

-- коли закладалися підвалини християнства в руських володіннях, безсумнівно, до духовних освітніх процесів долучалися грецькі християнські просвітителі. Вплив візантійської школи у справі шкільництва незаперечний. Водночас слід враховувати, що не зовсім сліпо наслідувала слов'янська людність грецькі канони;

-- доведено, що тільки на місцевому ґрунті, на творчому сплаві досвіду слов'янських просвітителів і грецької класичної системи освіти створилося і набуло життєдайності шкільництво Київської Русі. Власне, звідси витоки княжих шкіл Володимира Великого, освітніх осередків Ярослава Мудрого з його уславленим сонмом літописців та знаменитою книгозбірнею, звідси постали книжники й богослови, будівничі святої Києво-Печерської лаври Антоній і Феодосій, фундаторка жіночої школи Анна-княжна;

-- виявлено, що високий рівень культури, шкільної освіти, літератури в Київській Русі підносили її міжнародний авторитет. Зазначимо, що інтерес до загальнолюдських набутків тут виявився набагато виразніше й інтенсивніше, ніж у деяких інших народів Європи. Монголо-татарська навала, хоч і зупинила, однак не змогла убити визрілий потяг у тогочасної суспільності до книг й освіти. Потреба в розвитку освітніх знань змістилася на захід -- Волинь, Галичину, Поділля. З письмових джерел того часу відомо, що в ХIII ст. школи з'являються навіть у селах Волині. Культурний процес, хоч і не так інтенсивно, як раніше, все ж продовжувався;

-- у вітчизняній історіографії відсутні наукові праці, які б комплексно досліджували проблему визначення місця і ролі духовної освіти в Україні Х-ХVІІІ ст. в національно-духовному житті України;

-- соціально-політичними та релігійними передумовами виникнення, становлення та розвитку духовних навчальних закладів стали зрушення у суспільній свідомості народу;

-- шкільництво у давньоукраїнській державі, як чинник релігійної освіти, ввібрало кращі здобутки візантійської та болгарської культур, що збагатило потенціал українського народу;

-- розвиток книжкової культури сприяв піднесенню духовної освіти, зміцненню культурних контактів з країнами Сходу і Заходу;

-- у соціально-комунікаційному просторі України важливе місце належало братствам, що зініціювали створення братських шкіл на українських теренах, які на засадах національно-політичного відродження забезпечували розвиток мережі духовної освіти;

-- Києво-Могилянська академія, як соціально-культурний феномен розвитку українського суспільства, посіла чільне місце в духовній освіті, виокремлюючи наступні складові: соборність, історизм, всенародність, національний характер;

-- у науковому та суспільному житті велике значення належало вихованцям Києво-Могилянської академії, які поповнювали лави освіченого духовенства, інтелігенції, дипломатичних представництв, урядовців;

-- характерною особливістю кінця ХVІІ -- першої половини ХVІІІ ст. стало заснування мережі колегіумів (Чернігівського, Харківського, Переяславського) і значення педагогічного інструментарію у системі християнського виховання;

-- вивчення надбань книжкової культури, значення її в духовній освіті сприяло відродженню традицій українського духовенства попередніх поколінь, вихованню нової генерації священиків, богословів, підвищенню їхньої ролі у суспільному житті;

-- у системі духовної освіти розглядається відмінність теології та філософії, дослідження спадку мислителів ХVІ -- початку ХVІІ ст. свідчить про широке проникнення в українські школи передових філософських концепцій;

-- важливою складовою духовної освіти взагалі й освітянського процесу в духовних закладах на українських теренах зокрема була церковна проповідь;

-- розглядається проповідництво як навчальна дисципліна в контексті історії українського церковного життя;

-- гомілетика як складова духовної освіти ХV-ХVІІІ ст. займала постійну нішу в навчальному процесі й була важливим чинником у виробленні в суспільстві національно-культурних пріоритетів і світоглядної зрілості.

Релігійна освіта Х-ХVІІІ століть відігравала помітну роль у духовному житті тогочасної України, творча спадщина просвітителів і богословів сприяла глибшому проникненню у людську свідомість національних ідей та традицій.

Завершивши кваліфікаційне наукове дослідження, вважаємо за доцільне подальше проведення окремого вивчення ролі духовної освіти Х-ХVІІІ ст. в суспільному житті. До рекомендацій варто віднести необхідність рекомендувати Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України розробити і включити до навчальних планів історичних факультетів курс «Духовна освіта в Україні» для студентів старших курсів і магістрантів.

СПИСОК ДРУКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Денисенко В. Висвітлення духовного і церковного життя в Україні на сторінках часопису «Киевские епархиальные ведомости» / В. Денисенко // Науковий щорічник «Історія релігій в Україні». Книга 1. -- К., 2000. -- С. 139-143.

2. Денисенко В. Освіта і шкільництво у давній Русі-Україні / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2005. -- № 3-4. -- С. 15-24.

3. Денисенко В. Національні аспекти просвітницької діяльності Київського духовенства в XIX ст. : (за матеріалами часопису «Киевские епархиальные ведомости») / В. Денисенко // Науковий щорічник «Історія релігій в Україні». Книга 2. -- К., 2005. -- С. 59-66.

4. Денисенко В. Педагогічні засади давніх братських шкіл / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2006. -- № 1. -- С. 42-51.

5. Денисенко В. Феномен Петра Могили як фундатора Києво-Могилянської академії / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2006. -- № 2. -- С. 36-43.

6. Денисенко В. Київська академія Заборовського / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2006. -- № 3-4. -- С. 133-138.

7. Денисенко В. Єзуїтські школи та їх вплив на розвиток духовної освіти в Україні / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2006. -- № 5. -- С. 173-176.

8. Денисенко В. Педагог і просвітитель Іов Борецький / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2006. -- № 6. -- С. 27-36.

9. Денисенко В. Український історіограф і богослов (Феодосій Софонович) / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2006. -- № 6. -- С. 135-137.

10. Денисенко В. Вплив візантійської та болгарської культур на формування духовної освіти у Давній Руси-Україні : (дипломатичний екскурс) / В. Денисенко // Україна дипломатична. -- № 7 -- К., 2006. -- С. 336-337.

11. Денисенко В. Тільки справи живуть вічно : (до 245-річчя від дня народження Іринея Фальковського) / В. Денисенко // Українознавство. -- К., 2007. -- С. 180-183.

12. Денисенко В. Перші школи в Київській Русі як чинник релігійної освіти / В. Денисенко // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 6. Історичні науки. -- № 3. -- К., 2006. -- С. 11-19.

13. Денисенко В. «Чи не найзнаменитіша українська особистість XVIII ст.». Мандрівний учитель Григорій Сковорода / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2007. -- № 1. -- С. 28-38.

14. Денисенко В. Люди шляхетного складу думок. Дипломати - вихованці Києво-Могилянської академії / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2007. -- № 2. -- С. 120-132.

15. Денисенко В. Виховання вірою і словом. Духовна преса і релігійна педагогіка / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2007. -- № 3. -- С. 222-230.

16. Денисенко В. «Його послав Дух Святий...» : (Варлаам Ясинський і Києво-Могилянська академія) / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2007. -- № 4-5. -- С. 132-136.

17. Денисенко В. Публікації біографічного жанру як джерело історії духовної освіти в Україні XVI -- XVIII ст. / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2007. -- № 6. -- С. 40-54.

18. Денисенко В. Український історіограф і богослов : (Феодосій Софонович) / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2007. -- С. 93-95.

19. Денисенко В. Мандрівний учитель і філософ / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2007. -- С. 427-437.

20. Денисенко В. Своє серце зверни до навчання. Нариси історії Переяславського колегіуму / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2008. -- № 1-2. -- С. 52-68.

21. Денисенко В. Автор «Зерцало богословія» : (Кирило Транквіліон-Ставровецький) / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2008. -- № 1-2. -- С. 74-76.

22. Денисенко В. Грек Кирило Лукаріс: ректор Острозької академії / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2008. -- № 3. -- С. 219-223.

23. Денисенко В. Дипломати -- вихованці Києво-Могилянської академії / В. Денисенко // Науковий вісник «Дипломатична академія України». -- К., 2008. -- № 14. -- С. 200-206.

24. Денисенко В. Гетьман Іван Мазепа і духовна освіта / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2009. -- № 1-2. -- С. 155-158.

25. Денисенко В. Спілкувався з Богом і людьми / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2009. -- № 3-4. -- С. 306-313.

26. Денисенко В. Проповідник у великому стилі -- Іпатій Потій / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2009. -- № 5-6. -- С. 165-170.

27. Денисенко В. Я народжений для вічності : (Георгій Кониський) / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2010. -- С. 87-91.

28. Денисенко В. Книгодрукування в Україні / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2010. -- С. 161-162.

29. Денисенко В. Колегіум Арсенія Берло / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2010. -- С. 190-193.

30. Денисенко В. Життям і вірою прославляв Господа / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2010. -- С. 208-209.

31. Денисенко В. Автор першого в Україні підручника з гомілетики / В. Денисенко // Українознавство. -- К., 2009. -- № 3 -- С. 52-56.

32. Денисенко В. Промовляв словами Святого Письма / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 1999. -- С. 199.

33. Денисенко В. Церковне проповідництво як явище духовного життя в Україні / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2000. -- № 4. -- С. 51-55.

34. Денисенко В. Духовний заповіт митрополита Іова Борецького / В. Денисенко // Пам'ять століть. -- К., 2001. -- № 1. -- С. 44-47.

35. Денисенко В. Повчання Володимира Мономаха / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2000. -- С. 53.

36. Денисенко В. Просвітницька діяльність духовенства Київської єпархії в ХІХ ст. / В. Денисенко // Гуманітарний «SEMINARIUM». -- К., 2003. -- С. 107-110.

37. Денисенко В. Перший опікун Київського духовного жіночого училища / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2006. -- С. 423-424.

38. Денисенко В. «Чи палає наше серце, чи тривожить нас сумління?». Проповідницька діяльність Феодосія Печерського / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2011. -- С. 184-188.

39. Денисенко В. Ім'я і праця для нащадків: Феофан Прокопович / В. Денисенко // Історичний календар. -- К., 2011. -- С. 208-211.

АНОТАЦІЯ

Денисенко В. А. Духовна освіта в Україні Х-ХVIII ст. -- рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України - вищий навчальний заклад «Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича» Чернівці, 2011.

На основі аналізу архівних документів, вітчизняної та зарубіжної історіографії, мемуарів, матеріалів періодичних видань вперше комплексно досліджується історія духовної освіти в Україні Х-ХVIII ст. Розкрита динаміка розвитку освітнього процесу, соціальні передумови виникнення релігійної мережі освітніх закладів, показана роль духовної освіти у формуванні культурного простору тогочасного суспільства. Проаналізовано вплив богословської і теологічної спадщини, книжкової культури на розвиток духовної освіти.

Ключові слова: духовна освіта, освітні заклади, освітній процес, книжкова культура, богословська спадщина, генеза, суспільна свідомість.

АННОТАЦИЯ

Денисенко В. А. Духовное образование в Украине Х- ХVIII ст. - рукопись.

Диссертация на получение научной степени доктора исторических наук за специальностью 07.00.01 - история Украины - высшее учебное заведение "Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича" Черновцы, 2011.

На основе анализа архивных документов, отечественной и зарубежной историографии, мемуаров, материалов периодических изданий впервые комплексно исследуется история духовного просвещения в Украине Х-ХVIII ст. Раскрыта динамика развития учебного процесса, социальных предпосылок возникновения религиозной сферы учебных заведений, показана роль духовного просвещения в формировании культурного пространства общества того времени. Проанализировано влияние богословского и теологического наследия, книжной культуры на развитие духовного просвещения.

Ключевые слова: духовное просвещение, учебное заведение, учебный процесс, книжная культура, богословское наследие, генезис, общественное сознание.

ANNOTATION

Denisenko V. Spiritual education in Ukraine of Х-ХVIII st. - a manuscript.

Dissertation on the receipt of scientific degree of doctor of historical sciences after speciality 07.00.01 - history of Ukraine is higher educational establishment the "Chernovitskiy national university of the name of Yurij Fedykovich" Chernivtsi, 2011.

In basis of analysis of the archived documents of domestic and foreign historiography, memoirs, materials of magazines in dissertation first коиплексно is investigated history of spiritual education in Ukraine of Х-ХVIII item. The dynamics of development of educational process is system exposed, social pre-conditions of origin of religious network of educational establishments are reflected, the role of spiritual education is shown in forming of cultural space of that time society. Influence of theological and theology inheritance is first exposed on development of spiritual education. Genesis of spiritual education as form of public consciousness is investigational. The role of spiritual book culture is considered in forming of religious education.

Keywords: spiritual education, educational establishments, educational process, book culture, theological inheritance, genesis, public consciousness.

Размещено на Allbest.ru