Українсько-британські відносини в контексті інтеграційних процесів 1991 – 2005 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Бориса Грінченка

УДК 339.924(477)(410)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Українсько-британські відносини в контексті інтеграційних процесів 1991 - 2005 років

Спеціальність 07. 00. 02 - всесвітня історія

Савін Сергій Леонідович

Київ 2011

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Історичний досвід українсько-британських відносин, загальна хронологія яких охоплює понад дев'ять століть, засвідчує їх глибоку закономірність у політичному, соціально-економічному й культурному вимірах. Осмислення здобутків та уроків історії цих взаємин є необхідною передумовою повноцінного підключення України до багатогранної системи європейських міжнародних відносин, а відтак - творення оптимальної моделі участі української держави в європейських інтеграційних процесах.

Значущість досліджуваної проблеми вмотивовується передусім її геополітичним виміром. Високий статус Великої Британії як світової держави, що зберігає за собою одну з ключових позицій в Європі завдяки відносній досконалості політичної системи, економічному й військовому потенціалу, соціальній стабільності та ресурсній незалежності від держав-конкурентів, закономірно перетворює її на об'єкт особливих геополітичних інтересів України. Збіг цих інтересів у сфері європейської інтеграції, стабільність і прогнозованість східноєвропейської політики Великої Британії забезпечує з її сторони надійну підтримку міжнародної інтеграційної політики України як держави, зорієнтованої на цінності демократії. Ця обставина формує фундамент для українсько-британського стратегічного партнерства.

Важливим для осмислення сутності двосторонніх відносин є відтворення еволюції, якої зазнала політика Великої Британії стосовно участі України в інтеграційних процесах на пострадянському просторі. Йдеться, зокрема, про необхідність наукового обґрунтування переходу Великобританії від політики, спрямованої на збереження геополітичної, геоекономічної й безпекової цілісності пострадянського простору, до курсу на підтримку суверенітету та європейської інтеграції східноєвропейських держав і, передусім, України.

Зв'язок роботи з планами наукових робіт установи. Дисертацію виконано в рамках науково-дослідної теми кафедри всесвітньої історії «Актуальні проблеми всесвітньої історії ХХ століття» та згідно з науковою проблематикою Київського університету імені Бориса Грінченка (номер державної реєстрації № 0106U012171).

Об'єктом дослідження є сучасні українсько-британські відносини. Предметом дослідження є основні напрями й форми співпраці між Україною і Великою Британією в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції, політика Великобританії щодо участі України в інтеграційних процесах на євразійському просторі.

Хронологічні межі дослідження зумовлені необхідністю цілісного сприйняття українсько-британських відносин на етапі становлення новітньої української державності, визначення й утвердження міжнародних інтеграційних пріоритетів України, починаючи з 1991 року. Верхня межа дослідження (2005 рік) пояснюється переходом України від поступальної до форсованої політики європейської та євроатлантичної інтеграції. Зазначена трансформація євроінтеграційної політики України в умовах незрілості конкретно-історичних передумов для її цілковитої реалізації спричинила подальшу суперечливу реакцію Європейського співтовариства держав, напруженість в українсько-російських відносинах, загальне гальмування темпів інтеграційного поступу України.

Дисертант ставить за мету здійснити комплексний аналіз розвитку українсько-британських відносин 1991-2005 рр. у контексті європейських, євроатлантичних та євразійських інтеграційних процесів.

Загальній меті дослідження підпорядковано комплекс завдань:

з'ясувати стан наукової розробки проблеми;

встановити рівень інформаційної насиченості джерельної бази й охарактеризувати основні види джерел з обраної теми дослідження;

відтворити основні етапи й цілісну картину еволюції геополітичних основ українсько-британських відносин в контексті виявлення історичних передумов їх сучасного розвитку;

проаналізувати політичний, військовий економічний і гуманітарний аспекти сучасних українсько-британських відносин з точки зору їх впливу на європейську та євроатлантичну інтеграцію України;

виявити основні етапи й тенденції сучасних українсько-британських відносин;

проаналізувати розвиток політичного курсу Великобританії щодо участі України в інтеграційних процесах на євразійському просторі, виявити особливості цієї політики.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають універсальні принципи об'єктивності й історизму. Їх реалізація ґрунтується, зокрема, на ідеологічній неупередженості, дослідженні історичних, у т. ч. міжнародних процесів та явищ у їх стадіальному розвитку в контексті регіональних та глобальних змін.

Спрямовуючи дослідження в русло історичного синтезу, автор поєднував основні методологічні підходи. Серед них: позитивізм з притаманним йому пошуком і систематизацією фактів за ознакою однорідності та в їх хронологічній послідовності; формаційний підхід, що передбачає врахування особливостей стадіального розвитку країн; цивілізаційний підхід, що дозволяє встановити ступінь цивілізаційної спорідненості країн та народів, охоплених інтеграційними процесами; ментальний підхід, що вимагає зосередження дослідника на виявленні властивих народам психологічних і світоглядних рис, які забезпечували саму можливість і доцільність інтеграційних процесів.

Базовим концептуальним підґрунтям дисертації слугували теоретичні розробки, представлені в працях західних істориків, філософів та політологів З. Бжезинського, Дж. Боффа, Г. Ліндера, С. Гантінгтона, Г. Рейд, Д. Ідена, Ф. Фукуями, в роботах російських науковців К. Гаджиєва, А. Міллера, О. Окари, а також положення українських вчених-політологів та істориків С. Василенка, С. Пирожкова, Б. Парахонського, В. Мандоли та інших. Ключовими для дослідження стали, зокрема, їх висновки щодо геополітичних основ сучасних міжнародних відносин, закономірності євроінтеграційного процесу України, необхідності цілісної інтеграції, яка б поєднувала економічні, політичні, культурні й безпекові структури, зберігаючи при цьому основи національного суверенітету й національної ідентичності країн-партнерів.

В основі дослідження лежать наступні теоретичні положення:

про об'єктивну закономірність євроінтеграційного процесу України, яка є невід'ємною складовою європейського цивілізаційного простору;

про історичну обґрунтованість стратегічного партнерства України й Великої Британії, ключовою складовою якої є реалізація євроінтеграційного курсу України на основі підтримки балансу її відносин з Російською Федерацією та ЄС;

про взаємовигідний характер українсько-британського співробітництва в економічній, культурній та безпековій сферах, побудованого на принципах рівноправного партнерства.

Наукова новизна результатів дослідження. Дисертація є першим в історіографії комплексним дослідженням історії українсько-британських відносин 1991 - 2005 рр. у контексті інтеграційних процесів. Автором обґрунтовано низку важливих теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

* з'ясовані основні концептуальні історіографічні підходи до тлумачення сутності українсько-британських відносин з точки зору їх впливу на інтеграційні процеси України, а саме: партнерська, конкурентна, а також авторська - інтегральна концепція, сутність якої полягає в обгрунтуванні конструктивізму позиції України, для якої успішний рух у Європу зумовлений розгортанням взаємовигідного співробітництва і культурних зв'язків із Росією;

* вперше проаналізована геополітична складова історичних передумов сучасних відносин між Україною та Великою Британією, яка вирішальним чином вмотивовувала взаємодію сторін і надавала їм характер історичної традиції. Доведено, що на фоні практично безперервних міжсуспільних, переважно економічних контактів, найвища інтенсивність у двосторонніх відносинах припадала на часи набуття чи відновлення Україною державного статусу. Виняток становила епоха другої половини ХVI - середини ХVII ст., з характерним для неї відродженням елементів державності України в Запорізькій Січі, яка у складі загальноєвропейської міліції протистояла експансії Османської імперії. Згортання взаємодії сторін відбувалось під впливом включення України до геополітичної сфери телурократичної Росії, яка на глобальному та регіональних рівнях втягувалась у протистояння з таласократичною Великобританією;

* доведено, що основою українсько-британського геополітичного зближення 1990 - 2000-х рр. стали: крах радянського блоку, створення передумов для консолідації європейських держав, євроцентристська політика України, яка відповідала наростаючій тенденції сприйняття Великобританією ідеології й практики євроінтеграції та її протидії наростаючим гегемоністським амбіціям Німеччини і Франції у Європі й Росії - на пострадянському просторі;

* уточнено якісні характеристики етапів новітніх українсько-британських політичних відносин. Упродовж 1991 - 1994 рр. формувались базові засади двостороннього співробітництва (без'ядерний статус України, відданість європейським цінностям демократії та правової культури, взаємовигідне партнерство). Україна зберігала статус «буферної території» між Росією та ЄС. 1995 - 2001 рр. стали часом трансформації українсько-британських відносин у площину стабільного партнерства, зорієнтованого на євроінтеграцію України. 2002 - 2004 рр. увійшли в історію як кризовий етап двосторонніх політичних відносин, спричинений авторитарними тенденціями в Україні. Водночас він супроводжувався подальшим зближенням України з ЄС та НАТО. Поглиблення українсько-британських відносин з 2005 р. здійснювалось в умовах проголошеного курсу на демократизацію країни й форсовану євро- та євроатлантичну інтеграцію;

* загальною тенденцією всієї досліджуваної епохи стало піднесення рівня двосторонньої політичної взаємодії. Британське сприяння Україні у сфері євроінтеграції зафіксовано на кожному її етапі - від підписання Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС (1994 р.) до підключення України до європейської політики сусідства - ЄПС (2002 р.). В євроатлантичній інтеграції Україна пройшла шлях від підписання з НАТО програми «Партнерства заради миру» (1994 р.) до започаткування процесу підготовки до прийняття Плану дій щодо членства в НАТО - ПДЧ ( 2005 р.);

* на фоні домінування в двосторонніх відносинах політичного співробітництва його економічний напрямок залишався другорядним. Однак найважливішим здобутком двосторонньої економічної співпраці були не стільки її кількісні, як якісні параметри. Вони проявились в прискоренні ринкових перетворень в Україні, адаптації українського законодавства до європейського економіко-правового поля, підключенні України до європейських економічних та фінансових інституцій та проникненні її на європейські ринки. Виявлена також постійно діюча тенденція зростання обсягів взаємної торгівлі та британських інвестицій в Україні. При цьому політичні ускладнення в українсько-британських відносинах не відбивались на розвитку їх економічних зв'язків;

* концептуальною основою гуманітарного аспекту двосторонніх відносин стало взаємозбагачення культур у процесі їх діалогу, розкриття власного культурного потенціалу в контексті європейської інтеграційної формули: «єдність у багатоманітності». Договірно-правове оформлення гуманітарних відносин і розбудова системи механізмів їх реалізації (Британська Рада в Україні, Центр української діаспори в Британії, Британсько - Українська професійна мережа, дипломатичні установи та ін.) забезпечили культурне зближення двох народів. Воно здійснювалось: засобами освіти (на 2005 р. у Великобританії навчалось близько 500 громадян України); мовної підготовки (до вивчення англійської мови Британська Рада залучила, зокрема, 16 військових інститутів України, українська мова була впроваджена в програми східноєвропейських підрозділів британських вузів ); співпрацею у сфері науки (спільна розробка технологічних програм, передача Україні британської станції «Фарадей» у 1996 р.); творчими контактами музичних, театральних, музейних, кіно-мистецьких та ін. колективів;

* вплив Великобританії на формування східного (євразійського) вектора інтеграційної політики України зазнав суттєвої трансформації. Якщо до 1994 р. офіційний Лондон припускав можливість реінтеграції пострадянського простору в інтересах збереження існуючої моделі міжнародної, в т.ч. ядерної безпеки, то з середини 90-х рр. така реінтеграція сприймалась ним як результат силового тиску Російської Федерації на країн-сусідів та як крок на шляху ліквідації суверенітету нових незалежних держав. Британське бачення нової моделі українсько-російських відносин включало: відмову РФ від політики патерналізму й прийняття нею принципів взаємовигідного партнерства; утримання України від тих інтеграційних процесів на пострадянському просторі, які могли б призвести до обмеження її суверенітету; надання переваги двосторонньому співробітництву; синхронізація участі в інтеграційних проектах у рамках СНД - ЄврАзЕС з процесом наближення євразійської інтеграційної моделі до європейської.

Теоретичне значення дисертації визначається постановкою і розв'язанням комплексу проблем, що відтворюють історію українсько-британських відносин 1991 - 2005 рр. на етапі утвердження державного суверенітету України й усталення її міжнародних інтеграційних пріоритетів. Проведене дослідження сприятиме формуванню цілісної історії двосторонніх відносин між Україною та Великою Британією, а також історії європейської інтеграції України.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використані в процесі підготовки й уточнення зовнішньополітичної, у тому числі й інтеграційної стратегії України, оптимізації форм співробітництва між Україною і Сполученим Королівством.

Основні положення й висновки дослідження можуть бути використані в процесі підготовки узагальнюючих праць та підручників з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України, при розробці відповідних вузівських курсів і спецкурсів.

Апробацію результатів дисертаційного дослідження проведено в рамках доповіді на науковій конференції: «Знаки питання в історії України: Україна на перехресті цивілізацій» (Ніжин, 26-27 листопада 2009 р.), міжнародній конференції «Україна та Росія в політичному просторі єдиної Європи» (Київ, жовтень 2007 р.), а також в рамках практичної аналітичної роботи дисертанта у відділі зовнішньої політики Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України. Останнє конкретизується у вигляді аналітичних записок до Секретаріату Президента України, зокрема: «Формування нової зовнішньої політики Великобританії: наслідки для розвитку українсько-британського партнерства» (січень, 2008); «Економічна та інвестиційна присутність Британії в Україні: стан і перспективи співпраці» (липень 2008).

Публікації. Основні здобутки і принципові положення дисертації відображено у чотирьох статтях, що були надруковані у фахових виданнях.

Структура дисертації й послідовність викладу матеріалу визначені логікою дослідження. Керуючись нею автор звертається у першому розділі до історіографії та джерелознавчого аналізу поставлених у дисертації проблем. У другому розділі відтворено основні етапи й цілісну картину еволюції геополітичних основ українсько-британських відносин від часів їх зародження до сьогодення. З'ясування на цій основі фундаментальних передумов їх новітнього розвитку дало змогу повніше обґрунтувати й охарактеризувати різні аспекти новітніх українсько-британських відносин: політичних і військових (розділ третій), економічних (розділ четвертий), гуманітарних (розділ п'ятий), а також виявити сутність британського політичного курсу щодо євразійського вектора інтеграції України (шостий розділ).

Таким чином, дисертація складається із вступу, шести розділів і висновків, додатків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи без додатків та списку літератури складає 180 стор. комп'ютерного тексту. Список використаних джерел і літератури включає 295 найменувань. Додатки вміщують 6 графіків-діаграм.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його об'єкт, предмет та хронологічні межі, розкрито теоретико-методологічні засади й методи дослідження, сформульовано основні положення наукової новизни та результатів дослідження, його теоретичне та практичне значення, зазначено форми апробації та обґрунтовано структуру дисертації.

В першому розділі - «Історіографія та джерельна база дослідження» - проаналізовано ступінь наукового висвітлення проблеми, представлено огляд наявних джерел дослідження.

Характерною рисою історіографії зазначеної проблеми є домінування накопичувально-фактологічного підходу - насичення теми новими фактами недостатньо супроводжується їх теоретичним переосмисленням.

Загалом викристалізувалися основні концептуальні історіографічні підходи до тлумачення сутності українсько-британських відносин з точки зору їх впливу на інтеграційні процеси України. Згідно з першою - партнерською концепцією ( Т. Кузьо, В. Мироненко, М. Чайка, В. Манжола, Г. Перепелиця, А. Кудряченко, І. Тодоров, Г. Надтока, Б. Парахонський, С. Асатуров та ін.), українсько-британське співробітництво здійснюється на засадах взаємної вигоди в руслі формування єдиного європейського простору, а відтак, не спрямоване проти третіх сил - країн чи союзів. Прибічники другої - конкурентної концепції ( А. Дугін, К. Затулін, К. Гаджиєв та ін.) сходяться на тому, що партнерська взаємодія України з Великобританією на міжнародній арені націлена на ослаблення Росії, зміцнення позицій Великобританії в Євросоюзі шляхом включення до його складу своїх союзників всупереч інтересам інших ключових європейських держав. Сутність авторської (інтегральної концепції) полягає у визнанні всіх вищезазначених мотивів, але з акцентом на конструктивізмі позиції України, для якої успішний рух у Європу зумовлений розгортанням взаємовигідного співробітництва і культурних зв'язків із Росією.

Наукове осмислення проблеми бере свій початок з середини 1990-х років. Базовий характер мали загальні праці з історії міжнародних відносин, які дозволяють точніше з'ясувати геополітичні інтереси основних суб'єктів міжнародних відносин, основні тенденції розвитку системи міжнародної безпеки на глобальному й регіональному рівнях. Серед них праці Л. Васильєвої-Чекаленко, С. Віднянського, Л. Дещинського, Є. Каменського, В. Литвина, Я. Малика, А. Панюка, Г. Перепелиці, В. Смолія, В. Трощинського, А. Шевченка та ін. Доцільно виділити аналітико-моніторинговий щорічник Дипломатичної Академії України «Зовнішня політика України: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети», а також анотовані історичні хроніки Інституту історії України НАН України, присвячені зокрема, взаєминам України з країнами Європейського Союзу.

Перші спеціальні дослідження стосувались економічного аспекту українсько-британських відносин (Р. Кук - 1995 р., А. Барановський - 1996 р., В. Майк - 1999 р.).

Початкова історія сучасних українсько-британських політико-дипломатичних відносин представлена в статтях М. Білоусова (2000 р.) та П. Ігнатієва (2001 р.). Динаміка їх розвитку тлумачиться дослідниками як залежна від процесу ядерного роззброєння України. Відзначаючи творчі здобутки монографії Н. Яковенко, в якій чітко окреслені основні напрями українсько-британського співробітництва (2003 р.), слід зазначити, що її висновок стосовно несиметричності взаємної зацікавленості України й Великобританії вмотивований, вочевидь, початковим аналізом геополітичних засад двосторонньої взаємодії.

Ознаки позитивної трансформації українсько-британських відносин представлені в працях Тараса Кузьо (1996 р.), Роджена Ліддла, Ендрю Вільсона , О. Александрової (1998 р.). А безперервність історичної традиції двостороннього співробітництва висвітлена В. Литвіним (2003 р.).

З початку 2000-х рр. з'являються праці, в яких українсько-британські відносини детальніше розглядаються через призму інтеграційних пріоритетів України ( І. Храбан (2003 р.), С. Пик (2006 р.), В. Крушинський та І. Черінько (2009 р.). Євразійські аспекти зовнішньої політики Великої Британії були проаналізовані в роботах російських британістів Н. Капітонової (1999 р.), В. Ломакіна (2004 р.) та А. Громико (2007 р.)

Найгрунтовнішими дослідженнями українсько-британських відносин 1991 - 2005 рр. стали монографічна й дисертаційні праці А. В. Грубінко (2005 р., 2007 р.) та Г. В. Гончарова (2006 р.). А. Грубінко здійснив спробу комплексного аналізу двостороннього співробітництва, у т.ч. з точки зору впливу на нього з боку США, Євросоюзу та Росії. Розглянуто економічний, зокрема інвестиційний напрямок двосторонньої взаємодії. Разом з тим, брак британських джерел не дозволив автору всебічно розкрити важливі аспекти двосторонньої співпраці, зокрема у фінансово-економічній та гуманітарній сферах. Несистемно представлені й українсько-британські відносини в контексті євроінтеграції України.

А. Грубінко суттєво перебільшує, характеризуючи ключову особливість міжнародної ситуації початку ХХI ст., як таку, що визначається створенням нової архітектури безпеки. Така позиція, по суті, унеможливлює адекватну оцінку чинних на той час геополітичних розкладів. Не випадково автор розглядає як рівноцінні політичні й економічні аспекти українсько-британського співробітництва. Так само, визначаючи етапи двосторонніх політичних відносин, А. Грубінко поверхово характеризує їх якісні особливості. Зокрема, початковий етап, з властивими йому формуванням базових засад співробітництва й вичікувальною позицією Великобританії, безпідставно названо кризовим. Як еволюційний представляє автор і період з другої половини 90-х. Але ж саме тоді двосторонні відносини увійшли в якісно нову стадію, розвиваючись на відносно повноцінній договірній основі та спільного стратегічного інтересу.

Основні напрямки українсько-британських відносин розглядаються і в дисертаційному дослідженні Г. Гончарова. В роботі окреслені економічна, військова, культурна складові двосторонніх відносин, виявлені особливості становлення українсько-британських дипломатичних взаємин. Спираючись на архівні джерела, автор ґрунтовно дослідив українсько-британську міжпарламентську співпрацю. Разом з тим, він фактично не розглянув проблему українсько-британських відносин в контексті європейської інтеграції України. При цьому нічим не обґрунтованим є висновок дослідника про те, що «…Україна не отримала від Великобританії послідовної підтримки її євроінтеграційного вибору» ( Автореферат, с. 11). Контекст інтеграційних тенденцій на євразійському просторі та характер участі України в цих процесах, а також британський чинник в євразійській інтеграції України взагалі не згадуються в дослідженні.

Недостатньо обгрунтованим є, на наш погляд, один із ключових висновків Г. Гончарова, згідно з яким українсько-британські політичні відносини характеризуються як нерезультативні. Така їх оцінка є наслідком відмови автора глибше осмислити геополітичні засади співробітництва між Україною й Великою Британією.

Таким чином, незважаючи на ґрунтовний доробок науковців в дослідженні новітньої історії українсько-британських відносин, залишається системно невисвітленою їх роль у формуванні й реалізації інтеграційного курсу України в його європейському та євразійському виявах. Характеризуючи джерела дослідження, дисертант поділяє їх на групи.

Першою з них є актові джерела. Вони включали, головним чином, нормативно-правові акти, які визначали основні напрямки двостороннього співробітництва, його характер, масштаби, форми й механізм реалізації. Особливе значення надано нормативним документам, які створювали підґрунтя для участі України в європейських ( Договір про Європейський Союз, Хартія про особливе партнерство між Україною і Організацією Північноатлантичного договору та ін.) та євразійських інтеграційних процесах ( Договір про створення Співдружності Незалежних держав, Договір про створення Євразійського економічного співробітництва - ЄврАзЕС та ін.). Важливими актовими джерелами стали закони й законодавчі акти України, Великобританії та Росії, якими були закладені основи зовнішньополітичних, у т. ч. безпекових доктрин. Меншою мірою це стосувалося Великобританії з її традиційною практикою поточної корекції власних зовнішньополітичних завдань. У цьому зв'язку особливо цінними стали стенограми засідань обох палат британського парламенту, представлені у відкритому доступі мережі інтернет. Меморандуми, протоколи щодо перспектив співробітництва, записи дипломатичних бесід та звіти дипломатів, офіційні телеграми, послання й вірчі грамоти в більшості не опубліковані й зберігаються у поточному архіві МЗС України, фонді Адміністрації Президента України Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО).

Серед наративних джерел - біографічні описи державних і політичних діячів, їх мемуари, спогади і щоденники. В них містяться унікальні відомості про перебіг важливих переговорних процесів, висвітлені потаємні сторони міжнародних відносин, а також маловідомі деталі з життя безпосередніх учасників міжнародного діалогу.

Суттєвими є джерела, пов'язані з епістолярною спадщиною представників політичної еліти країн (переважно архівні). Вони дають можливість заглибитись в особистісні оцінки епохи тими діячами, які виявились причетними до її творення. Використані й матеріали особистого листування автора з органами влади Великобританії, які кваліфіковані, як матеріали особистого архіву.

Нарешті, в роботі задіяні й інформаційно-тлумачні джерела, до яких віднесено довідково-статистичні видання, словники й енциклопедії, а також інформаційні повідомлення та інформаційно-описові статті, опубліковані в періодичній пресі, зокрема в вітчизняних та зарубіжних часописах.

Отже, визначене коло джерел характеризується необхідною видовою різноманітністю та змістовною насиченістю, що дозволяє успішно вирішувати комплекс поставлених в дисертації проблем.

Другий розділ - «Еволюція геополітичних основ українсько-британських відносин» - присвячено розгляду геополітичної складової історичних передумов сучасних відносин між Україною та Великою Британією.

Показано, що геополітичні засади українсько-британських відносин від часів середньовіччя до початку ХХI ст. вирішальним чином вмотивовували взаємодію сторін і надавали їм характер історичної традиції. Основою цієї традиції була географічна, ментальна, культурна, а на певних етапах і політична приналежність України до Європи. Доведено, що на фоні практично безперервних міжсуспільних, переважно економічних контактів, найвища інтенсивність у двосторонніх відносинах припадала на часи набуття чи відновлення Україною державного статусу. Такими етапами стали: друга половина ХI - середина ХIII ст., коли економічні, військові й культурні двосторонні контакти здійснювались під впливом міждинастичного союзу; друга половина ХVI - середина ХVII ст., з характерним для нього відродженням елементів державності України, втіленої в Запорізькій Січі. В союзі європейських народів (перебуваючи у складі європейської міліції), Запорізька Січ протистояла експансії Османської імперії. Тогочасна активізація українсько-британських економічних відносин була пов'язана також із загальноєвропейським «зерновим бумом», викликаним великими географічними відкриттями; середина ХVII - кінець ХVIII ст., коли, зберігаючи елементи автономії, Україна перебувала під протекторатом телурократичної Росії, що на глобальному та регіональних рівнях протистояла таласократичній Великобританії. У цьому зв'язку дипломатична підтримка О. Кромвелем визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького та незалежного статусу України означала збіг геополітичних інтересів політичних еліт двох країн, що прагнули утвердження своїх національних держав.

В розділі відзначено, що навіть для завершальної фази нової історії (ХIХ - початку ХХ століть), коли геополітичне протистояння між Британською й Російською імперіями досягло апогею, українсько-британським відносинам була притаманна тенденція динамічного нарощення економічних зв'язків. В пореформену епоху 60 - 90-х рр. британський капітал утвердив свої домінуючі позиції на південному сході України, особливо у вугільній, металургійній та машинобудівній галузях. Британці закріпилися й на ринку нафтодобувної промисловості Галичини. Водночас Велика Британія залишалась в числі головних експортерів українського збіжжя та іншої сільськогосподарської продукції. Взаємна значущість двосторонніх контактів підтверджується відкриттям консульств та віце-консульств Великої Британії в Києві, Одесі та Севастополі.

Поступове геополітичне ослаблення Великобританії та втрата нею світового лідерства в ХХ ст. на фоні створення радянської імперії на постросійському просторі спричинило суттєве зниження інтересу офіційного Лондона до України. Так, 1917 - 1920 рр. ознаменувались геополітичними втратами Великобританії у Східній Європі, яка в умовах тимчасового відродження державності України не підтримала її національно зорієнтовані сили, поступившись своїм впливом Німеччині. Політичними розколами в Україні найбільше скористалася більшовицька Росія. За таких обставин помітною стала лише підтримка Великобританією Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) на Вашингтонській конференції.

В 1930-40-і рр., віддаючи перевагу стабільності в східноєвропейському регіоні, Велика Британія відмовилась від підтримки українського визвольного руху ОУН - УПА, частина керівництва якого орієнтувалася на ймовірну допомогу з боку Британії та США;

Основою українсько-британського геополітичного зближення 1990 - 2000-х рр. стали: крах радянського блоку, створення передумов для консолідації європейських держав, євроцентристська політика України, яка відповідала наростаючій тенденції сприйняття Великобританією ідеології й практики євроінтеграції, її прагненням підсилити свої позиції в Європі в умовах наростаючих гегемоністських амбіцій Німеччини й Франції, а також поступового відновлення конкурентного потенціалу Росії. Починаючи з середини 1990-х рр., Британія спільно з США виявляла особливу зацікавленість у недопущенні реінтеграції пострадянського простору. При цьому Україна розглядалася як ключовий чинник впливу на процеси євразійської інтеграції та «трансформації» самої Росії (З. Бжезінський, Д. Іден). Збіг корінних інтересів двох країн знайшов свій вияв у сфері євроінтеграції, що відкривало перспективу українсько-британського стратегічного партнерства.

У третьому розділі - «Політичний та військовий аспекти українсько-британських відносин у контексті європейської та євроатлантичної інтеграції» - розглянуті правові засади, характер і спрямованість політичної та військової співпраці сторін, а також особливості трансформації цих відносин у 1991 - 2005 роках.

Великобританія репрезентувала саме той вектор, який урівноважував позиції країн Західної Європи і США, Західної і Центральної Європи, нарешті, позиції ключових держав ЄС - Німеччини, Франції й самої Британії щодо «східної політики» Заходу.

В процесі уточнення періодизації новітніх українсько-британських політичних відносин було з'ясовано, що 1991 - 1994 рр. характеризувались вичікувальною позицією Британії щодо державницьких перспектив України. Утвердження без'ядерного статусу України, її відданість цінностям демократії, а також визнання нею пріоритетним євроінтеграційного курсу стали базовими чинниками поглиблення українсько-британського співробітництва. 10 січня 1992 р. вперше в історії двостороннього політичного діалогу були встановлені дипломатичні відносини. Договір про принципи відносин і співробітництво (10 лютого 1993 р.) зафіксував обопільне визнання євроінтеграційної перспективи України.

1995 - 2001 рр. засвідчили перехід сторін до повноформатного партнерства, яке було забезпечене нормативно-правовою базою й зорієнтоване на європейську та євроатлантичну інтеграцію України.

Криза в українсько-британських відносинах 2002 - 2004 рр., інспірована не тільки внутрішніми, але й штучними зовнішніми чинниками впливу, не супроводжувалась їх цілковитим застоєм. За підтримки Британії, Україна була залучена до військових операцій Євросоюзу (2002 р.) та Європейської політики сусідства (2002 р.). Розширення ЄС до кордонів України (2004 р.) визначало її особливий геополітичний статус.

З 2005 р. спроба поглиблення українсько-британських відносин відбувалась в умовах реалізації курсу Президента В. Ющенка на форсовану європейську та євроатлантичну інтеграцію України.

В контексті характеристики двосторонніх політичних взаємин зазначено, що проблема дипломатичного визнання України була пов'язана з тим, що Велика Британія початку 1990-х рр. ототожнювала безпеку в євразійському регіоні зі збереженням цілісності пострадянського простору під патронатом Росії. Демократичний український референдум (1грудня 1991 р.) прискорив визнання Британією незалежності України (31 грудня 1991 р.) й обмін послами (червень-серпень 1991 р.), якими стали С. Хіманс та С. Комісаренко. Складність в організації дипмісії України в Лондоні була пов'язана з відмовою Росії від переділу власності СРСР за кордоном.

Британський чинник виявився основним в системі європейського протекціонізму Україні. Політична підтримка України з боку Британії у сфері євроінтеграції мала системний характер і зафіксована на кожному з її етапів - від підписання Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС (1994 р.) та набуття Україною (першою серед країн СНД) статусу члена Ради Європи (1995 р.) до підключення України до співробітництва з ЄС в рамках політики сусідства-ЄПС ( 2002 р.) Загальною тенденцією всієї досліджуваної епохи стало піднесення рівня двосторонньої політичної взаємодії.

Стрижневою стала роль Великобританії у зближенні України з НАТО. Сприяючи адаптації відповідної нормативно-правової бази України, офіційний Лондон взяв участь у кожній фазі її євроатлантичної інтеграції: від підписання з НАТО програми «Партнерство заради миру» ( 1994 р.) та Хартії про особливе партнерство з НАТО (1997 р.) до ухвалення Україною «Державної стратегії» щодо євроатлантичної інтеграції ( 2002 р.) та започаткування процесу підготовки до прийняття Плану дій щодо членства в НАТО - ПДЧ ( 2005 р.). Показово, що навіть у кризові 2002 - 2004 рр. обидві країни не втратили динаміку взаємодії в євроатлантичному напрямку.

Офіційна позиція британського уряду з середини 1996 р. полягала в поступовому залученні України до інтеграції в НАТО. Ця тема набула пріоритетності під впливом тристороннього британо-польсько-українського оборонного співробітництва. З розширенням НАТО члени Альянсу перейшли до сприйняття України як одного з ключових чинників у розбудові нової архітектури безпеки в Європі (Стратегія НАТО 1999 р.). Налагодження Україною контактів з Західноєвропейським Союзом (ЗЄС) розглядалося Британією як крок офіційного Києва на шляху її інтеграції у військово-політичні структури Європи. Під час головування в ЗЄС Великобританії штаб-квартиру цієї організації відвідав Президент Л.Кучма (1996 р.).

В контексті євроатлантичної інтеграції розгорталось і двостороннє співробітництво у військовій сфері (Меморандум 1993 р.). Широкий спектр військового співробітництва включав: обмін досвідом у реорганізації збройних сил, у тому числі шляхом стажування українських військових в Англії; співучасть у миротворчих операціях під егідою ООН; проведення спільних військових навчань «Козацький степ» ( з 1997 р.), основну частку фінансування яких брала на себе британська сторона. Етапною подією стало створення спеціальної двосторонньої комісії з військового співробітництва (1998 р.).

Фактично було задіяно увесь основний потенціал двостороннього військового співробітництва під егідою НАТО, але без членства України в Альянсі. Саме цією обставиною пояснюється відсутність угоди про військово-технічне співробітництво. Залишалась нереалізованою взаємодія військово-промислових комплексів України й Британії у високотехнологічних сферах. Незважаючи на підписання в 2004 р. документу, що врегульовував питання обміну та взаємного захисту оборонної інформації, подальший розвиток військової співпраці сторін був пов'язаний із набуттям Україною членства в Північноатлантичному Альянсі.

Четвертий розділ - «Економічна складова відносин України та Великої Британії в євроінтеграційному процесі» - присвячено аналізу основних напрямів економічної співпраці сторін як чинника європейської інтеграції України. український британський відносини інтеграційний

Основи договірно-правового фундаменту економічного співробітництва двох країн було закладено ще в 1990-і роки. Ключовими стали: Угода щодо сприяння та взаємного захисту інвестицій; Конвенція про усунення подвійного оподаткування; міжурядовий Меморандум про взаєморозуміння, що передбачав надання Україні технічної допомоги та допомоги в реалізації економічних реформ тощо.

На тлі домінуючого в двосторонніх відносинах політичного й безпекового співробітництва його економічний напрямок виглядав другорядним. За наявності постійнодіючої тенденції зростання обсягів взаємної торгівлі та британських інвестицій (за винятком кризових для України 1997 - 1999 рр. та 2004 р.) їх масштаби були незначними. Так, лише в 2006 р. загальний товарообіг між Україною та Великобританією перевищив мільярд доларів.

За таких обставин середньорічна частка Великобританії у зовнішній торгівлі України з 1991 по 2006 рр. не перевищувала 1 %. Натомість у торгівлі послугами частка Сполученого Королівства зросла з 3,5 % у 1994 р. до 8% у 2006 році. На відміну від переважно негативного сальдо України в торгівлі товарами, у сфері торгівлі послугами зберігалось переважно позитивне сальдо. Показово, що навіть у період політичної кризи 2001 - 2003 рр. взаємна торгівля демонструвала найдинамічніше зростання - в середньому 25% на рік. Етапною подією у розвитку двостороннього співробітництва стало створення Українсько-Британської торговельної палати (1997 р.) з координуючими функціями. До 1999 р. її членами стали більше 40 компаній.

Політика постійного сприяння Україні в розширенні її доступу на європейські ринки визначалась, по-перше, тим, що експортно орієнтована британська економіка традиційно залежала від розширення зон вільної торгівлі й усунення торговельних бар'єрів; по-друге, обидві країни не вступали між собою в жорстку конкуренцію з абсолютної більшості видів експортованої продукції (на відміну від потенційної українсько-французької конкуренції на аграрному ринку Європи). Цілком закономірним у цьому зв'язку стало британське сприяння визнанню України Євросоюзом країною з ринковою економікою (2005 р.). Великобританія послідовно виступала за створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Протягом 1995 - 2006 рр. Великобританія стабільно входила до трійки найбільших інвесторів України (частка британських інвестицій в їх загальному обсязі на 2005 р. становила 10,5 %). Серед пріоритетних для британських інвесторів виробничих сфер стали сільське господарство й текстильна промисловість України. З метою більш інтенсивного залучення іноземних інвестицій в Україну, Британія сприяла створенню в Україні єдиного реєстру компаній та набуттю нею членства в Європейському реєстрі бізнесу (квітень, 2006 р.).

Перспективним для України в контексті євроінтеграції було використання британського досвіду в модернізації економіки й організації фінансового сектору. Таким чином, найважливішим здобутком двостороннього економічного співробітництва були не його кількісні, а якісні параметри. Вони проявились у прискоренні ринкових перетворень в Україні, адаптації українського законодавства до європейського, підключенні України до європейських економічних та фінансових інституцій.

У п'ятому розділі - «Гуманітарна сфера українсько-британського співробітництва як євроінтеграційний чинник» - охарактеризовані ціннісні засади, основні напрями та форми двостороннього гуманітарного співробітництва.

Принциповою основою двосторонніх гуманітарних відносин стало взаємозбагачення культур і традицій, розкриття власного духовного потенціалу в контексті європейської інтеграційної формули: «єдність в багатоманітності». Договірно-правове оформлення гуманітарних відносин України та Великобританії було зорієнтоване на збереження та розвиток «спільних європейських цінностей». За сприяння британської сторони Україна стала учасницею Резолюції «Про стратегію Ради Європи в галузі культури» (1995 р.), Європейської хартії місцевого самоврядування (1996 р.), Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво (1998 р.), у т.ч. в галузі культури та міграцій. Повноцінній інтеграції України в гуманітарний простір ЄС сприяли українсько-британські нормативні документи, починаючи зі Спільної міждержавної декларації (1992 р.). В досліджуваний період була створена система механізмів для реалізації двосторонніх домовленостей. Її структуру склали: Британська Рада в Україні, яка, функціонуючи з 1992 р., відкрила свої представництва в Києві, Львові, Одесі, Харкові та Донецьку; Центр української діаспори в Британії, що об'єднував на початку 2000-х рр. близько 30 тис. осіб і мав розгалужену мережу організацій; дипломатичні установи, відкриті в 1992 р.; Асоціація українсько-британського співробітництва, створена за ініціативи українського письменника Леоніда Гамбурга (1992 р.) та інші.

Зазначені структури забезпечували культурне зближення двох народів: засобами освіти (на 2005 р. у Великобританії навчалось близько 500 громадян України); мовної підготовки (до вивчення англійської мови Британська Рада залучила, зокрема, 16 військових інститутів України, українська мова була впроваджена в програми східноєвропейських підрозділів британських вузів); співпрацею у сфері науки (передача Україні британської станції «Фарадей» у 1996 р., співробітництво НАН України й Королівського Наукового Товариства й підготовка ними модерного проекту «Укриття» ЧАЕС). Контакти творчих колективів розширили сферу духовної комунікації двох суспільств. Дні і тижні культури, взаємні театральні гастролі відкривали для обох сторін нові імена діячів мистецтва, зокрема співаків: Н. Матвієнко, Ішбель Макаскіл, музикантів: Б. Коротович, Ронана О, Горі та Стівена Гутмана, театральних діячів: Н. Ворожбіт, Стіва Гуча, Тоні Крейза та інших. З середини 90-х рр. була розгорнута масштабна співпраця у галузі книговидавництва й перекладу, відбулося збагачення бібліотечних фондів україніки та британістики, а також налагоджено співробітництво музеїв (відкриття меморіальної кімнати У. Черчілля в Лівадії, передача британцями партитур для музею С. Прокоф'єва на Донеччині та ін.).

Невід'ємною частиною українсько-британських відносин були міграційні процеси. Проте їх інтенсивність, порівняно з міграцією українців до інших країн Європи, була незначною, що пояснювалось жорсткістю британського міграційного законодавства. При цьому мала місце позитивна динаміка зазначеного процесу - якщо в 1998 р. дозвіл на постійне проживання у Великобританії отримали 140 осіб, то в 2002 р. - 460. Пік трудової міграції з України до Великобританії припав на 2003 рік. Дозвіл на працевлаштування у Великобританії щорічно отримували кілька тисяч осіб. Важливо, що трудові мігранти транслювали в Україну не тільки новий досвід, але й глибше сприйняті європейські цінності та ментальність.

Шостий розділ - «Британський чинник трансформації євразійського вектора інтеграції України» - присвячений аналізу впливу Великої Британії на характер та інтенсивність включення України в інтеграційні процеси на пострадянському просторі.

Специфіка геополітичного розташування України об'єктивно зумовлювала поєднання в її геостратегії двох парадигм: євразійської та європейської. При цьому їх реалізація суттєвим чином залежала від співвідношення впливу на цей процес російського та західних (у тому числі й британського) зовнішніх чинників.

Вплив Сполученого Королівства на формування східного (євразійського) вектора інтеграційної політики України зазнав суттєвої трансформації. Його перший етап (1991 - 1995 рр.) характеризувався прагненням офіційного Лондона зберегти стабільність в євразійському регіоні шляхом підтримки патронату Росії над СНД, але за умови збереження нею демократичної орієнтації. З цією метою частина британської політичної еліти припускала й можливість реінтеграції пострадянського простору. Проте Україна, не підписала навіть Статут СНД, залишаючись країною-засновницею Співдружності. Сама Співдружність виявляла свою неефективність навіть в умовах політичного сприяння їй з боку західних держав. З майже 1300 договорів, укладених між державами-учасницями до 1996 р., частково реалізованими виявились лише 7% з них. На цьому етапі Україна відмовилась також від участі в Ташкентському пакті (1992 р.) - Договорі про колективну безпеку, ініційованому Російською Федерацією.

Починаючи з середини 90-х рр. Великобританія змінила спрямованість своєї євразійської політики. Утвердження державності України, її відмова від власного ядерного потенціалу та послідовний курс на інтеграцію в європейські структури, - з одного боку, а також непослідовність Росії в її демократичних перетвореннях, активне втручання РФ у внутрішні справи України (загострення питання приналежності Севастополя у 1993 - 1994 рр.) та інших держав СНД - з другого боку спричинили відмову Великобританії від підтримки російської гегемонії на пострадянському просторі. З того часу євразійська реінтеграція тлумачилась британською стороною як результат силового тиску Росії на держави СНД і сприймалась як крок на шляху ліквідації суверенітету нових незалежних держав, у тому числі й України. Британське бачення нової моделі українсько-російських відносин включало: відмову РФ від політики патерналізму й прийняття нею принципів взаємовигідного партнерства; утримання України від тих інтеграційних процесів на пострадянському просторі, які могли б призвести до обмеження її суверенітету; надання переваги двосторонньому співробітництву; синхронізацію участі України в інтеграційних проектах у рамках СНД - ЄврАзЕС з процесом наближення євразійської інтеграційної моделі до європейської. Саме з середини 90-х рр. більшість європейських країн та США розглядали Україну як реальний чинник протидії російській гегемонії в СНД.

Обґрунтованість зазначених процесів підтвердилась подальшою зміною зовнішньополітичної стратегії РФ. У 1996 - 1997 рр. Росія, по суті, відмовилась від перспективи входження до європейських структур і взяла курс на формування під своїм патронатом конкурентного ЄС євразійського інтеграційного утворення. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною 1997 р. стабілізував двосторонні відносини, однак дистанціювання України від євразійських утворень тривало. В умовах, коли Росія й Білорусь створювали Союзну державу (квітень, 1997 р.), Україна, за підтримки США й Великобританії, підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО (червень, 1997 р.) і взяла участь у заснуванні ГУАМ (жовтень 1997 р.) - конкурентної Росії структурі на пострадянському просторі у складі Грузії, України, Азербайджану та Молдавії. Про геополітичну спрямованість ГУАМ свідчив факт її організації в Страсбурзі під час Саміту Ради Європи. У 2000 р. Україна відмовилась також взяти участь у новій Євразійській економічній Співдружності (ЄврАзЕС), становлення якої відбувалось у контексті модерної російської стратегії перетворення пострадянського простору з зону життєво важливих інтересів РФ.

Період 200З - 2004 рр. характеризувався активізацією зв'язків України з державами - членами ЄврАзЕС, стимульованою курсом західних держав на ізоляцію українського авторитарного режиму. Однак підписання в 2003 р. проекту угоди про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) йшло в розріз з євроінтеграційною стратегією України. Прикладом реакції країн ЄС стала заява британського міністра з питань Європи Д. Макшейна про вигідність поєднання для України партнерства з Євросоюзом та Росією за умови пріоритетності європейського вектору (2003 р.). Ратифікація Верховною Радою (2004 р.) зазначеної угоди з застереженням про «участь України в ЄЕП у межах, що відповідають Конституції України» означала збереження євроінтеграційного пріоритету. Підтриманий британським урядом курс України (з 2005 р.) на прискорену європейську та євроатлантичну інтеграцію ґрунтувався, по-перше, на недооцінці значення для України євразійського напрядку співробітництва, а, по-друге, на переооцінці рівня готовності кожної із сторін до його практичної реалізації.

У висновках дисертант наголошує, що наукова актуальність дисертаційної теми підтверджується не тільки початковою фазою розробки інтеграційної складової українсько-британських відносин, але й концептуальним розмаїттям історичних досліджень. Визначене коло джерел характеризується необхідною видовою різноманітністю та змістовною насиченістю, що дозволяє успішно вирішувати поставлені наукові проблеми.

Геополітична складова історичних передумов сучасних відносин між Україною та Великою Британією вирішальним чином вмотивовувала взаємодію сторін. Характеризуючи етапи цих відносин, автор виділяє ті з них, яким була притаманна найвища динаміка двосторонньої взаємодії. Такими етапами стали: друга половина ХI - середина ХIII ст., коли двосторонні контакти здійснювались під впливом міждинастичного союзу; друга половина ХVI - середина ХVII ст., з характерним для нього відродженням елементів державності України в Запорізькій Січі, яка у складі загальноєвропейської міліції протистояла експансії Османської імперії; XIX - початок XX ст. - з динамічним нарощенням економічних зв'язків.

Передумовою українсько-британського геополітичного зближення 1990 - 2000-х рр. стали крах радянського блоку й поглиблена консолідація європейських держав. Підтримка ідеї прискореної євроінтеграції постсоціалістичних країн з боку Великої Британії вмотивовувалась також її прагненням підсилення своїх позицій та позицій США в Європі.

Провідною тенденцією досліджуваної епохи стало динамічне піднесення рівня двосторонньої політичної взаємодії. Британське сприяння Україні у сфері євроінтеграції зафіксовано на кожному з її етапів, започаткованих Угодою про партнерство і співробітництво з ЄС (1994 р.). Дієвим було британське сприяння Україні в реалізації її євроатлантичних планів. У 2005 р. рівень цієї інтеграції визначався підготовкою України до прийняття Плану дій щодо членства в НАТО ( 2005 р.).