Земельний ринок України 60-х років ХІХ – початку ХХ століття

Впроваджене дисертантом поняття «земельний ринок України» передбачає пізнання умов його виникнення і тенденцій поступу в процесі оновлення суспільного буття на фоні та у зв'язку з іншими процесами у просторі й часі. В даному дисертаційному дослідженні функціонування земельного ринку розглядається як загальноукраїнський процес з його порайонними та місцевими особливостями.

У відповідності до предмету, мети і дослідницьких завдань визначено сукупність методів наукового пізнання, які умовно поділяються на загальнонаукові, історичні та методи споріднених і суміжних наук. До загальнонаукових методів віднесено методи наукової класифікації та типологізації, аналізу й синтезу, логіки наукового пізнання. Основними для дисертації закономірно є методи історичного дослідження: історико-аналітичний, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний. Основоположними принципами історичних наукових студій є історизм і об'єктивність у координатах цивілізаційного підходу, що в сукупності з відповідними методами становить методологічне підґрунтя для історичного пошуку. Принцип історизму передбачає вивчення об'єкту дослідження з урахуванням сукупності його історичних зв'язків та фіксацією якісних змін у його структурі. Принцип об'єктивності історичного дослідження реалізується через принципи деполітизованості й світоглядного плюралізму. Цивілізаційний підхід передбачає розгляд ринково-поземельних відносин через призму їхніх рушіїв, тобто категорій земельних власників з урахуванням конкретно-історичних цивілізаційних особливостей і ментальності українського населення. До методів споріднених і суміжних дисциплін віднесено статистичний та демографічний методи, метод структуралізму, метод комплексного підходу до вивчення проблеми та інші.

Використаний у дисертаційному дослідженні методологічний матеріал дозволяє відновити достовірну картину еволюції земельного ринку і його ролі та місця у соціально-економічному житті України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

У другому розділі «Формування земельного ринку в Україні», який складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано чинники, соціально-економічного та політичного факторів, які сприяли виникненню і функціонуванню капіталізованого земельного ринку в межах тих українських земель, які входили до складу Російської імперії.

У підрозділі 2.1. «Ринково-поземельні відносини у дореформений період» дано теоретичне обґрунтування земельного ринку, як складової ринку аграрного та його еволюції у дореформений період.

Згадка про зародження елементів ринково-поземельних відносин датується сучасною історичною наукою серединою ХVI ст. Вона стосується Волині, де принциповим моментом у еволюції приватної власності того часу було оголошення вільної торгівлі землею. Пріоритет у цьому належав перш за все великим поміщикам, а торгово-поземельні операції носили головним чином примусовий для продавців землі характер.

Згодом активним покупцем поміщицьких і казенних земель стає юридично вільне державне селянство. Цьому сприяло відповідне законодавство, за яким державні селяни за законами 1766 і 1788 років отримали право на придбання суміжних поміщицьких земель, у 1801 р. - вільних земель у приватну власність, у 1817 р. - право на продаж, закладі передачу куплених ними земель, у 1823 р. - право на купівлю землі сільськими громадами. Не дивно, що напередодні скасування кріпосного права державне селянство за кількістю належної йому землі поступалося лише дворянству. Доля останнього у купівельних операціях, пов'язаних із землею, була порівняно незначною. Набагато активніше дворянство, яке в умовах розвитку зовнішнього та внутрішнього ринків дедалі більше відчувало потребу в реальних грошах, виступало у якості продавця землі.

Досить скромними виявились також придбання на земельному ринку міщан, купців і навіть кріпосних селян. Винятки із цього правила становили хіба що колоністи, які активно купували великі земельні ділянки при повній підтримці з боку російського уряду. Рубіж ХVIІІ - ХІХ ст. позначився прискоренням занепаду відживаючої себе старої системи господарства в межах Російської імперії, який ближче до середини ХІХ ст. почав переростати у глибоку кризу всього соціально-економічного ладу. В таких умовах у надрах ще пануючого способу традиційного виробництва починають дедалі рельєфніше проявлятися паростки нових виробничих відносин, які на той час вже були характерними для більшості передових європейських держав. Найпомітнішими нові явища були в галузі торгівлі, а також промисловості, яка дедалі більше підпорядковувалась законам і потребам ринкової економіки, що зароджувалась. Свідченням останнього став промисловий, а за ним і технічний переворот у промисловому виробництві, початок якого припав на 20-30 рр. ХІХ ст. Набагато повільніше нові тенденції розвитку проникали у сільське господарство, де продовжували панувати панщинно-феодальні відносини. Означені тенденції були загалом характерними і для української економіки. Перш за все, вони проявлялись у технічному переоснащенні провідних галузей української промисловості - текстильній, тютюновій, цукровій, у формуванні власного національного ринку, у появі ряду торгово-економічних районів сільського господарства тощо.

Важливим проявом окреслених вище процесів стало дальше поширення торгових поземельних відносин. Зокрема, у першій половині ХІХ ст. помітно зростає продаж дворянської землі. У першому томі своєї фундаментальної праці «Государственные крестьяне и реформа П. Д. Киселёва» (Т. 1. - М. - Л., 1946. - С. 81) академік М. Дружинін відзначав, що в міру поглиблення кризи поміщицької системи господарства земельна власність дворян, причому з їхньої ініціативи, дедалі більше стає предметом купівлі-продажу. До такого ж висновку прийшов і український дослідник І. Гуржій. На сторінках своєї монографії «Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.» (К., 1954. - С. 57) він констатує перехід частини дворянської землі до рук купців, міщан і заможних селян. Іншим шляхом продажу землі дворянами, хоча і побічним, була застава ними власних маєтків у різноманітних кредитних установах.

Як свідчать численні дослідження, основна маса проданої дворянами у першій половині ХІХ ст. землі продовжувала потрапляти переважно до рук державного селянства, яке на той час мало найбільш широкі правові можливості що до ринкового придбання земельних ділянок. Широкі можливості для ринкового придбання землі мали також колоністи - представники інших народів та земель, які рясно заселяли територію південних українських губерній, у меншій мірі Волинську та Чернігівську губернії. У менших розмірах поміщицьку землю купували міщани та військові поселяни Слобожанщини, правобережні та лівобережні купці, чумаки тощо. Цьому сприяли і досить помірні ціни на землю. Статистичні дані, вміщені у збірнику «Материалы по статистике движения землевладения в России» (Вып. XIII. - СПб., 1907), середня ціна однієї десятини землі за 1854 - 1858 рр. становила: у Полтавській губ. - 20,12 руб., у Харківській губ. - 14,80 руб., у Чернігівській губ. - 18,47 руб., у Волинській губ. - 11,71 руб., у Київській губ. - 21,44 руб., у Подільській губ. - 33,14 руб., у Катеринославській губ. - 13,04 руб., у Таврійській губ. - 7,47 руб. і у Херсонській губ. - 15,58 руб.

Все вищесказане засвідчує той факт, що передумови виникнення капіталізованого земельного ринку, в тому числі й в Україні, почали визрівати ще у надрах феодально-кріпосницьких відносин. Практично всі версти українського населення, у більшій чи меншій мірі, втягувались у процес формування ринково-поземельних відносин, чим об'єктивно поглиблювали кризу існуючого ладу. Проте ринково-поземельні відносини дореформеної доби не були, та й не могли бути ринковими у повному розумінні. На шляху до цього стояли станово-поміщицька власність на землю та кріпосна залежність значної частини українського населення. Для усунення стримуючих факторів у розвитку повноцінного земельного ринку необхідно було скасувати кріпосне право. Це і було зроблено урядом Олександра ІІ у 1861 році.

У підрозділі 2.2. «Початок перерозподілу земельного фонду як наслідок скасування кріпосного права» проаналізовано причини, характер і наслідки реформи 1861 р., як важливого державного акту для появи земельного ринку.

Автором доведено, що реформа 1861 р. не була наслідком революційної ситуації 1859 - 1861 рр., як це стверджувалось у радянській історіографії. Встановлено, що тривале збереження у межах Російської імперії кріпосного права певний час забезпечувалось здійсненням так званої політики «миколаївського імперіалізму». Її суть полягала в тому, що вузькість внутрішнього ринку в центральних районах, де панувало кріпосне право, компенсувалось за рахунок воєнних завоювань на Кавказі, Середній Азії та Півдні України. Кримська війна продемонструвала, що прірва між кріпосницькою Росією і передовими країнами Європи стало нездоланним - Росія почала втрачати свої провідні позиції у Європі. Для їх відновлення необхідна була осучаснена промисловість, основана на праці пролетаріату. Але її створенню заважала юридична залежність мільйонів селян від кріпосників. Це і стало головною причиною скасування кріпосного права. Увесь пакет документів, підписаних Олександром ІІ протягом дня 19 лютого 1861 р., складався з більш як двадцяти нормативно-правових актів: «Маніфесту», загального та кількох місцевих положень і ряду додаткових правил. «Маніфест» дарував колишнім поміщицьким селянам повні права вільних сільських обивателів, але при цьому зберігав за поміщиками право власності на всі належні їм землі. Обов'язкове ж наділення звільнених селян садибною і польовою землею мало супроводжуватись її викупом останніми у поміщика та виконанням ними ж цілого ряду повинностей на користь свого колишнього господаря. Так мусило тривати доти, доки відведена під наділ земля не буде викуплена повністю або частково. Весь цей час селяни мали перебувати до поміщика у становищі, яке визначалось у «Маніфесті», як тимчасовозобов'язане. При цьому, якщо садибну землю селяни могли викупити в будь-який момент і безперешкодно, то польову землю й інші корисні угіддя (ліс, пасовища, водоймища) - лише за згодою поміщика. І тільки отримавши її, і викупивши землю, підкреслювалось у «Маніфесті», селяни звільняються від обов'язків перед поміщиками по викупній землі та вступають у стан вільних селян-власників. Для дворових селян передбачався інший порядок звільнення. Він мав регламентуватися окремим положенням, яке передбачало для цього так званий перехідний період терміном у два роки і в ході якого дворові продовжували залишатися фактично підвладними своєму поміщикові. Лише після закінчення дворічного терміну з часу видання цього положення вони можуть отримати повну свободу та відповідні пільги. Як бачимо, «Маніфест» лише констатував сам факт скасування кріпосного права й окреслював головні напрямки реалізації цього заходу. Близьким до нього за характером було й «Общее Положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости», яке поширювалось на всі європейські губернії Російської імперії. В ньому визначалися особисті та майнові права і обов'язки селян, порядок створення й функціонування сільських та волосних органів місцевого самоврядування, відбування селянами казенних, земських та інших повинностей тощо.

Найважливішим для даного дослідження є питання про поземельне влаштування колишніх поміщицьких селян. Для українських земель воно регламентувалося рядом місцевих положень, які конкретизували визначений «Маніфестом» порядок і характер здійснення цього важливого заходу.

Норми душових наділів польової землі, яку селяни мали протягом певного часу викупити за згодою поміщика, загалом встановлювались у розмірі 3 - 6,5 дес. для південних губерній України, у розмірі 3 - 4,5 дес. - для Лівобережжя й 4,5 - 9,5 і більше десятин - для Правобережної України. При цьому селянські наділи не могли перевищувати розмір селянського землекористування до реформи 1861 р. А якщо таке траплялося, то надлишок землі переходив у власність поміщика. Виняток становили правобережні губернії, де вже у ході реалізації законодавчих актів реформи, під впливом чергового польського національно-визвольного повстання 1863 р., селянські наділи були навіть збільшені на 18%.

Реформа 1861 р. була проведена «зверху» не в інтересах поміщиків, як це стверджувалось у радянській історіографії, не в інтересах селянства, а в інтересах держави. Звільнення селян створило необхідне підґрунтя для виникнення сучасної промисловості, а на цій основі - відновлення боєздатності армії і зрештою, відновлення імперського авторитету в Європі. Внаслідок реформи 1861 р. господарство дворян було підірване і опинилось у глибокій кризі. Господарства значної частини селян виявились економічно прив'язаними до господарств поміщиків, що було наслідком недостатнього забезпечення їх землею і в першу чергу так званими корисними угіддями - лісом, водоймищами, луками тощо особливо на Лівобережжі та Слобожанщині. У 1863 і 1866 роках законодавчі акти реформи 1861 р. були поширені відповідно на удільних та державних селян, уніфікувавши для всього селянства систему оподаткування і сплати викупних платежів за одержані ними землі.

З іншого боку, на основі реформ 1861, 1863 і 1866 рр., було здійснено черговий великий перерозподіл земельної власності, в тому числі й в Україні. Із 44,1 млн. дес. її земельного фонду в руках українського селянства опинилося 20,1 млн. дес., або 45,7%. У власності дворян залишилось 20,6 млн. дес., або 46,6%, а у власності церкви та держави - 3,4 млн. дес., або 7,7% усього земельного фонду. Все це відкривало непогані перспективи для формування земельного ринку.

У підрозділі 2.3. «Розвиток поземельних відносин після скасування кріпосного права» дано характеристику процесу утвердження ринково-економічних відносин у промисловості та сільському господарстві України і їхній вплив на поземельні відносини.

Відзначено високі темпи промислового розвитку, вирішальна роль у якому належала Україні. Новий промисловий район на Півдні, який швидко формувався, вже на кінець ХІХ ст. впевнено вийшов на передові позиції в Російській імперії, потіснивши з них Центральний та Уральський економічні райони. Інтенсивному економічному зростанню південноукраїнського промислового району сприяли й такі фактори, як великі природні запаси кам'яного вугілля та залізної руди, наближеність до вигідних у торговому відношенні азовсько-чорноморських портів - Маріуполя, Одеси, Миколаєва, Херсона тощо. Водночас у межах Правобережної України, не без участі німецького та австро-угорського капіталу, формувався загальноімперський центр цукрової, а у Лівобережній Україні - тютюнової промисловості. Міста Київ, Харків, Луганськ швидко ставали визначними центрами машинобудівної промисловості, Катеринослав, Олександрівськ - металургійної, район Донбасу - гірничодобувної, Криворіжжя - залізорудної. Індустріальному розвитку в українських землях сприяло інтенсивне залізничне будівництво. Прокладені через Україну Вітебсько-Київська, Харківсько-Миколаївська, Балтсько-Катеринославська, Лібаво-Роменська, Києво-Воронезька та інші залізниці з'єднали провідні індустріальні центри України з ринками збуту їхньої продукції та сировинними районами.

Вивчаючи причини занепаду дворянського господарства, ми підкреслюємо що, основними з них були: позбавлення дворян державного кредитування, помітний відтік робочої сили з поміщицьких господарств та нестача коштів на капіталізовану перебудову останніх. Таке твердження до певної міри суперечить усталеному в радянській історіографії погляду на дане питання. Адже, висвітлюючи його радянські дослідники керувались ленінським положенням про те, що «селян «визволяли» в Росії самі поміщики, поміщицький уряд самодержавного царя і його чиновники...». Як відомо, серед радянських істориків панувала точка зору про те, що реформа 1861 р. здійснювалась самими поміщиками або урядом - в інтересах поміщиків. Сьогодні такий однозначний підхід оцінки подій півторавікової давнини викликає чимало сумнівів і заперечень. Прикладом цього є точка зору сучасного вченого із дальнього зарубіжжя С. Беккера. Вивчаючи історію російського дворянства, дослідник відзначає, що звільнення селянства у 1861 р., яке супроводжувалось позбавленням дворян значної частини їхніх земельних володінь, створило «вільний ринок сільськогосподарської землі, дякуючи чому дворяни отримали можливість перетворити свої земельні володіння у інші, потенційно більш прибуткові форми капіталу, попутно відмовляючись від ролі землевласника на користь інших більш приємних і близьких їм видів діяльності»⁹.^. Думка, висловлена С. Беккером, практично є протилежною тій, якої свого часу дотримувались у цьому питанні більшість істориків-марксистів і є більш відповідною проблемі ринково-поземельних відносин у післяреформений період. Тим не менше ми, приймаючи її в цілому, продовжуємо вважати, що в ході скасування кріпосного права і наступної індустріалізації дворянство, в тому числі й в Україні, було поставлене самою державою у вкрай скрутне економічне становище.

Далеко неоднозначними виявились реальні наслідки реформи 1861 р. і для кріпосного селянства, яке найбільше було зацікавленим у знищенні кріпацтва відразу й без будь-яких обмежень. Як зазначалось вище, вже перший підписаний Олександром ІІ документ - Маніфест 19 лютого, даруючи селянам особисту волю та демократичні права громадян, тут же прирікав їх на становище тимчасовозобов'язаних по відношенню до своїх колишніх господарів. Фактично це означало для селян повну залежність їх від поміщиків і змушувало продовжувати виконання ненависної їм панщини. І хоча уряд вимагав від поміщиків покінчити з таким становищем, тобто укласти й підписати уставну грамоту, після чого перевести селян на повний викуп до початку 1864 року, тимчасовозобов'язаний стан для значної частини селянства тривав значно довше. Так, за станом на 1881 рік, коли зрештою вийшов закон про обов'язковий викуп, тільки в лівобережних і степових губерніях України ще лишалося понад 110 тисяч ревізьких душ тимчасовозобов'язаних селян. Як свідчить знайомство зі змістом уставних грамот цілого ряду населених пунктів Гадяцького та Золотоношського повітів Полтавської губернії, вони вводились в дію між 1870-м і 1886-м роками. Тобто, тимчасовозобов'язаний стан місцевих селян тривав від 9-ти до 25-ти років. І причиною такого явища було не тільки небажання, але й неможливість для поміщиків ліквідувати його через нестачу реального капіталу. Водночас автор відстоює думку про те, що обезземелення селян в ході реформи 1861 р. не було настільки тотальним, як це зображено в радянській історичній літературі. В дійсності «відрізки» селянської землі виявились набагато меншими, ніж це відображали радянські дослідники. Земельний голод селянства почався приблизно з 80-х років ХІХ ст. внаслідок утвердження ринково-економічних відносин у аграрному секторі України і різкого подорожчання землі, та її оренди.

Надзвичайно важливі зміни відбувалися у характері поземельних відносин, де йшов процес формування безстанового землеволодіння, головним чином через функціонування земельного ринку.

У третьому розділі «Еволюція земельного ринку в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст.», який складається із трьох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано функціонування та еволюцію ринково-поземельних відносин в Україні, визначено їх порайонну специфіку.

Лівобережна Україна свого часу входила до складу козацької держави Гетьманщини, успадкувавши від неї великий прошарок юридично вільного населення у вигляді державного селянства, купців та міщан. Всі вони, із самого початку існування земельного ринку, разом із дворянами стали основним його рушієм. Це забезпечувало високу інтенсивність попиту за землю, як товар. З іншого боку переважання тут дрібномаєтних господарств при надзвичайно високій густоті населення вело до найпомітнішого в Україні подрібнення розмірів торгово-поземельних угод.

Правобережна Україна виявилась районом зосередження великого землеволодіння і значної частини кріпосного населення, яке на час звільнення виявилось забезпеченим землею досить пристойно. Ця обставина до певної міри змінила напругу на земельному ринку, принаймні на початку його існування. До того ж тривалий час тут штучно стримувалась участь у ринково-поземельних операціях представників польського населення. Це приводило до того, що майже до кінця ХІХ ст. за темпами розвитку земельного ринку Правобережна Україна помітно відставала від інших українських районів, маючи водночас досить солідний показник ринкового обігу землі.

Найбільш оптимальні умови для функціонування земельного ринку склалися на Півдні України. Низька густота населення краю, найбільший фонд вільних земель, і постійне сприяння уряду щодо поширення тут фермерського господарства робило український Південь районом найбільш збалансованого функціонування капіталізованого земельного ринку.

Досліджуючи проблему, автор виділяє три умовні періоди еволюції земельного ринку в Україні.

Перший період охоплює 60 - 70-ті рр. ХІХ ст., які є часом виникнення й становлення земельного ринку. Перші два пореформені десятиліття стали для українського села перехідними від феодально-традиційних до вільних ринково-економічних відносин. Відбувався цей перехід двома шляхами, названими за своєю типологією прусським і американським. Прусський шлях передбачав збереження в сільському господарстві та аграрних відносинах численних залишків кріпосництва. Навпаки, американський передбачав повне їх знищення і розвиток перспективного фермерського господарства, зорієнтованого на ринок. В межах України американський шлях аграрної еволюції був більш характерним для її південних губерній, прусський - для правобережних. Проміжною ланкою між ними виступала Лівобережна Україна, де позиції обох шляхів аграрної еволюції були приблизно однаковими. Все це мало помітний вплив на формування та еволюцію українського земельного ринку та його капіталізацію.

Характерними рисами останнього тоді були: недостатня структура, розвинутість його складових, особливо процесу ціноутворення, нестача капіталовкладень у землю, ігнорування його більшістю селянства, яке віддавало перевагу орендним відносинам, активність на ринку з боку купецтва тощо. За нашими підрахунками в Україні протягом 1863 - 1880 рр. було укладено 71294 угоди на придбання землі в сільській місцевості, тобто в повітах. По окремих районах вони розподілялись так: Лівобережна та Слобідська Україна - 49632 (69,6%); Правобережна Україна - 7218 (10,1%); Південна Україна - 14444 (20,3%). Невід'ємною складовою для будь-якого ринку є його товар. Не був у цьому відношенні винятком і ринок земельний, для якого товаром є земля, яка поступає у продаж. За нашими підрахунками протягом 1863 - 1880 рр. в ринковому обігу перебувало в Україні не менш як 10,3 млн. дес., у тому числі на Лівобережжі - близько 2,4 млн. дес., або 22,8 % від загальноукраїнського показника, на Правобережжі - понад 2,8 млн. дес., або 27,4% і на Півдні - понад 5,1 млн. дес., або 49,8%. Навіть побіжний погляд на розподіл землі в ринковому обігу України 60 - 70-х років ХІХ ст. переконує в тому, що він помітно відрізняється від того, який спостерігався при розподілі торгових угод на землю. Впадає у вічі той факт, що Лівобережна Україна, будучи абсолютним лідером за кількістю укладених угод, помітно поступалася іншим українським районам за кількістю землі, яка перебувала в ринковому обігу. Таку ситуацію породжувало переважання на Лівобережжі дрібномаєтного дворянства, яке було головним поставником землі на ринок. Це зумовило відчутне переважання на Лівобережжі дрібних торгово-поземельних угод, що помітно відрізняло його від інших українських районів і було тут проявом специфічного характеру еволюції земельного ринку.

Важливою складовою земельного ринку є його фінансовий аспект, тобто кошти, затрачені на придбання землі. Для цього в Україні протягом 1863 - 1880 рр. було використано близько 280,4 млн. рублів, в тому числі на Лівобережжі - понад 75,3 млн. або 26,9% всієї суми, на Правобережжі - близько 93,1 млн. або 33,2% і на Півдні - близько 112 млн., або 39,9% всієї суми. На рівні окремих районів розподіл коштів, використаних для купівлі землі, адекватні земельним площам, які в тому чи іншому районі перебували в ринковому обігу - найбільша кількість землі в ринковому обігу Півдня відповідала найбільшим грошовим затратам і т.д. На губернському рівні ситуація була дещо іншою. Тут левова частка грошових витрат на землю припадала на ті губернії, які були найрозвинутішими в торгово-промисловому відношенні й в яких торгівля землею носила більш комерційний характер. До таких губерній в першу чергу належали Катеринославська, Київська, Подільська, Харківська та Херсонська. Разом на їхню частку припадало близько 68,1% всіх затрачених на придбання землі коштів. Значною мірою підприємницькою була торгівля землею і у Таврійській губернії, однак лише в її материковій частині та на чорноморському узбережжі. В решті губерній, де торгівля землею не мала такого підприємницького значення і де земля була для рядового населення фактично єдиним засобом до існування, вона купувалася переважно орна й коштувала значно дешевше, ніж корисні угіддя - ліс, луки, водоймища тощо. В першу чергу це стосувалося Полтавської, Чернігівської і частково Волинської губерній. Загалом же пропонований поділ губерній є чисто умовним, оскільки комерційний і традиційний характер торгово-поземельних відносин співіснували повсюдно, переважаючи один у одній місцевості, інший - у іншій.

Другий період охоплює 80 - 90-ті рр. ХІХ ст., коли у аграрному секторі економіки України остаточно утвердились товарно-грошові відносини. На думку автора, саме він виявився найуспішнішим для функціонування українського земельного ринку. Цьому сприяли такі фактори, як відсутність серйозних політичних катаклізмів, масове залучення до земельного ринку селянства, скасування обмежень для його розвитку на Правобережжі, відкриття Селянського та Дворянського земельних банків та інші. Як наслідок показники усіх складових земельного ринку цього періоду набагато перевищили аналогічні показники попереднього двадцятиріччя. Протягом 1881 - 1900 рр. у межах України загалом було укладено близько 189 тис. торгово-поземельних угод, а у ринковий обіг залучено майже 13,8 млн. дес. землі на суму понад 1 млрд. руб. Районом найвищого попиту на землю залишались Лівобережжя та Слобожанщина - близько 124 тис. торгово-поземельних угод (65,6%). Південь продовжував утримувати першість за кількістю землі у ринковому обігу - 6,1 млн. дес. (44,3%). Проте їхня доля у загальноукраїнських показниках почала скорочуватись, головним чином за рахунок різкого зростання показників Правобережної України. Це свідчило про початок поступового вирівнювання темпів розвитку ринково-поземельних відносин у окремих районах України. Тенденція до цього стала ще більш помітною на початку ХХ ст.

Третій період охоплює час від початку ХХ ст. і до повалення монархії. Він виявився багатим на події, які тією чи іншою мірою справляли як позитивний, так і негативний вплив на функціонування земельного ринку. До таких подій нами віднесено економічну кризу 1899 - 1903 рр., загальну політичну кризу в імперії, аграрну реформу П. Столипіна та Першу світову війну. Під їх безпосереднім впливом протягом 1901 - лютого 1917 р. в Україні було укладено близько 318 тис. торгово-поземельних угод для придбання більш як 10,9 млн. дес. землі на суму близько 1,9 млрд. руб. Хоча Лівобережжя та Слобожанщина зберігали за собою пріоритет найвищого попиту на землю - 166503 угоди (52,3%), а Південь за кількістю землі у ринковому обігу - 4,2 млн. дес. (39,4%), вони продовжували втрачати свою частку в загальноукраїнських показниках, за рахунок інтенсивного зростання темпів еволюції ринково-поземельних відносин на Правобережжі. Показники останнього по відношенню до України в цілому змінювались таким чином: кількість угод за І період становила 10,1%, за ІІ період - 15,6%, за ІІІ період - 28,3%; продана земля відповідно становила 27,4%, 28,6%, 35,9; капіталовкладення у купівлю землі - 33,2%, 25,0%, 30,6%.

Аналізуючи еволюцію земельного ринку в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в цілому, ми виділяємо три умовні етапи цього процесу - 1861 - 1880, 1881 - 1900 і 1901 - лютий 1917 рр. Відзначені особливості кожного з них. Наявність відповідних джерел дозволила прослідкувати еволюцію земельного ринку з 1863 по 1914 рр., а по Чернігівській губ. - до лютого 1917 р. Встановлено, що в зазначений період він формувався і розвивався як невід'ємна складова загальноросійського земельного ринку. Проте в Україні мав свої особливості й специфічні риси, що дозволило виділити його у самостійну історико-економічну категорію. Протягом вказаного періоду в межах європейської частини Російської імперії у ринковий обіг надійшло не менше як 162,9 млн. дес. приватновласницької землі. Протягом 1863 - 1914 рр. в межах України нами зафіксовано: торгових угод на купівлю-продаж землі - 578590, землі у ринковому обігу - 35 млн. 057,1 тис. дес., вкладених у придбання землі коштів - 3 млрд. 180,3 млн. російських рублів.

Ґрунтуючись на природних, економічних та інших особливостях українських земель, визначено, що найбільш інтенсивний попит на землю спостерігався на Лівобережній Україні. Водночас, найбільша пропозиція землі, як товару, була характерна для району Південної України. Правобережна Україна, в силу різних обставин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, виявилась тим районом, в якому еволюція ринково-поземельних відносин спочатку штучно стримувалась урядовими колами Російської імперії, а згодом набула тут досить високих темпів розвитку. Ця обставина стала однією з головних причин появи в українських землях тенденції до вирівнювання темпів еволюції земельного ринку в окремих районах Україні. Іншою надзвичайно важливою причиною цього явища стало поступове, але неухильне, утвердження капіталізованої системи господарювання і виробництва та ринково-виробничих відносин в аграрному секторі економіки в межах Російської імперії загалом та українських земель у її складі зокрема.

Проаналізовано еволюцію українського земельного ринку та його основних складових. Такими були: попит і пропозиція на землю, вони виражені у кількості торгово-поземельних угод; наявність товару, тобто землі у ринковому обігу; забезпечення його відповідним грошовим еквівалентом, тобто затратою відповідних коштів на його придбання землі; ціна товару, тобто землі. Однак, зрозуміло, будь-який ринок, в тому числі й земельний, у своїй основі повністю залежить від наявності його величності покупця, без якого він існувати просто не може.

У четвертому розділі «Соціальні наслідки ринково-поземельних відносин у 1861 - лютому 1917 рр.» проаналізовано стан земельної власності окремих верств, станів населення, об'єднаних у категорії земельних власників, висвітлено їхню роль у еволюції земельного ринку в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

В ході вивчення даного питання було встановлено, що найактивнішими покупцями землі, в тому числі й через земельний ринок, виступало трудове населення українського села: селяни-власники, козаки, колоністи, сільські громади та селянські товариства тощо. Разом протягом 1863 - 1914 рр. вони шляхом ринкових операцій збільшили свої земельні володіння не менш ніж на 7,6 млн. дес. А вже у 1917 р. їхнє землекористування налічувало понад 30,6 тис. дес., або 74,3% усього земельного фонду в Україні. Наведені вище показники ставлять під сумнів необґрунтовані заяви сталінського керівництва про передачу селянам радянською владою понад 150 млн. га колишніх поміщицьких, казенних та монастирських земель. Як свідчить проведений нами аналіз відповідних джерел, майже 75% земельного фонду в Україні селянство отримало у своє землеволодіння і землекористування ще до встановлення Радянської влади.

Неоднозначною виявилась участь у ринково-поземельних операціях дворянства, Дворяни постійно досить багато купували землі, але ще більше і з такою ж постійністю продавали її іншим власникам. Як наслідок, протягом 1863 - 1914 рр. їхня земельна власність скоротилася майже на 10 млн. дес. це робило дворян одним з головних рушіїв процесу заміни станового володіння безстановим. Причому земельні втрати стосувалися переважно дрібного та середнього дворянства, тоді як землі великих дворян-землевласників продовжували зростати. Останні масово скуповували землі у збіднілого дворянства чим прискорювали процес перерозподілу земельної власності у дворянському середовищі.

Відверто підприємницьким було ставлення до землі з боку міщан та купців, чия земельна власність виявилась найбільш рухомою серед інших особистих землевласників. Особливо це стосувалося купецьких земель. Скупивши у перші післяреформені десятиліття величезну кількість землі, купці надалі почали її активно продавати у роздріб селянам, козакам, колоністам та іншим дрібним виробникам, для яких земля слугувала чи не єдиним мірилом їхнього достатку. Таким же чином, хоча й у помітніших розмірах, поступали із своєю земельною власністю міщани. Вони продавали її більше промисловим компаніям та різним товариствам, тоді як селянам намагались здавати її у оренду.

На особливу увагу заслуговує категорія земельних власників, об'єднана упорядниками статистичних збірників під назвою «інші». Купуючи великі земельні ділянки, вони потім розпродували їх у роздріб. Перш за все, це пояснювалось високою активністю на земельному ринку з боку Селянського, Дворянського земельних та інших банків і кредитних установ.

Участь у ринково-поземельних операціях духовенства, різностанових спілок і товариств, іноземних підданих та ряду інших станів і верств населення була порівняно незначною.

Висновки

1. Земельний ринок України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. пройшов складний еволюційний шлях розвитку. Його всебічне вивчення має допомогти глибоко пізнати і правильно зрозуміти суть тих соціально-економічних змін та суспільно-політичних процесів, які мали місце в житті суспільства після скасування кріпосного права і зрештою привели до соціальної революції 1917 - 1920 рр. На жаль, складна і багатогранна проблема ринково-поземельних відносин другої половини ХІХ - початку ХХ ст. досі ще не стала предметом спеціального комплексного наукового дослідження. Цим і зумовлене звернення автора до означеної проблеми. Представлена в роботі історична джерельна база є достатньо різноплановою і репрезентативною. Основний масив історичної джерельної бази дисертації становлять нотаріальні повідомлення про купівлю-продаж землі в межах дев'яти українських губерній. Вони опубліковані у багатотомному збірнику «Материалы по статистике движения землевладения в России» (Вып. 1 - 25. - СПб., 1896 - 1917), у збірнику «Движение землевладения в России 1906 - 1914 гг.» (М., 1989), а також на сторінках додатку до газети «Сенатские ведомости» - «Сенатских объявлениях по казённым, правительственным и судебным делам» (СПб., 1822 - 1917). Інформація з названих вище статистичних джерел суттєво доповнена даними земельної статистики Центрального статистичного комітету МВС, а також архівними матеріалами, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАК України), Державного архіву Російської Федерації у м. Москві (ДАРФ), Російського Державного історичного архіву у м. Санкт-Петербурзі (РДІА), обласних державних архівів Полтавської (ДАПО), Сумської (ДАСО), Хмельницької (ДАХО), Чернігівської (ДАЧО) областей та відділення останньої у м. Ніжині (ВДАЧОН).

2. Процес формування передумов для виникнення в Україні капіталізованого земельного ринку почався ще задовго до скасування кріпосного права. Окремі факти торгівлі землею в межах України відомі з XVI ст. В межах козацької держави Гетьманщини протягом другої половини XVIІ - XVIІІ ст., частина земельних угідь також переходила від одного господаря до іншого шляхом їх купівлі-продажу. Торгово-поземельні відносини набувають дальшого поширення на зламі XVIІІ - ХІХ ст., коли право купувати землю отримують купці, міщани, державні селяни і навіть кріпосне селянство. Проте всі ці процеси посилено загальмувалися пануванням станового поміщицького землеволодіння та збереженням кріпосних порядків.

3. Скасування кріпосного права прискорило процес формування капіталізованого земельного ринку. Поклавши початок черговому перерозподілу земельного фонду в Україні, реалізація законодавчих актів реформи 1861 р., які згодом були поширені також на державне та удільне селянство, сприяла зламу одвічного панування станового землеволодіння і поклала початок заміні його демократичним - безстановим землеволодінням. Вирішальна роль у цьому процесі належала земельному ринку.

4. Еволюція земельного ринку в Україні мала свої специфічні риси у кожному з трьох історико-економічних її районів, які входили на той час до складу Російської імперії. Лівобережна Україна складала територію колишньої Гетьманщини, успадкувавши від неї великий прошарок юридично вільного населення: козаків, міщан, купців тощо. Саме вони разом з дворянами стали головними рушіями земельного ринку в цьому районі. Водночас переважаюча дрібномаєтність поміщиків та велике аграрне перенаселення краю зумовило тут надвисокий попит на землю, що продавалась і купувалась переважно дрібними ділянками. Навпаки, Правобережна Україна довгий час залишалася під владою Польщі, успадкувавши її велике землеволодіння та значний прошарок польського населення. В ході скасування кріпосного права велике землеволодіння постраждало тут найменше, оскільки селян звільняли за інвентарними наділами 1847 - 1848 рр., які ще зросли під впливом національного повстання і земельної реформи 1863 - 1864 рр. у Царстві Польському. До того тривалий час іноземцям, а найперше полякам, була офіційно заборонена участь у ринково-поземельних операціях. Все це певний час стримувало тут розвиток аграрного ринку, а мізерна кількість угод на купівлю-продаж землі відзначалася великими розмірами останньої.

Найоптимальнішими для розвитку земельного ринку умовами відзначалась Південна Україна. Цьому сприяли запаси вільних земель, найменша в Україні частка кріпосницьких відносин і державна політика заселення краю заможними колоністами-фермерами, які постійно опікувались владою.

5. В ході вивчення еволюції земельного ринку автором запропонована така її періодизація:

- перший період (60 - 70-ті рр. ХІХ ст.) є часом становлення українського земельного ринку, коли його головними учасниками були дворяни, купці, міщани, козаки, колоністи, а протягом 1863 - 1880 рр. в Україні було укладено 71,3 тис. торгово-поземельних угод, у ринковий обіг поступило 10,3 млн. дес. (21,4% від загальноросійського показника) на суму 280,4 млн. руб;

– другий період (80 - 90-ті рр. ХІХ ст.) є часом перемоги товарно-грошових відносин у сільському господарстві, коли до земельного ринку масово підключається селянство, масово переведене на викуп, яке до того ж відчуло різку нестачу землі через погіршення умов її оренди у поміщиків, а протягом 1881 - 1900 рр. в Україні було укладено 189 тис. торгових угод, пущено у ринковий обіг 13,8 млн. дес. землі на суму понад 1 млрд. руб.;

– третій період (1901 - 1914 рр.) функціонування земельного ринку в Україні позначений негативним впливом на нього світової фінансово-економічної кризи 1899 - 1903 рр., подій революції 1905 - 1907 рр., аграрної реформи П. Столипіна та Першої світової війни, які зробили земельний ринок практично неконтрольованим, а всього протягом 1901 - 1914 рр. в Україні було укладено 318351 торгово-поземельну угоду для купівлі-продажу 10,9 млн. дес. землі на суму 1,9 млрд. руб.

В цілому ж протягом 1863 - 1914 рр. по дев'яти українських губерніях було загалом укладено 578590 торгово-поземельних угод, в ході реалізації яких у ринковий обіг України поступило понад 35 млн. дес. землі на суму майже 3,2 млрд. руб.; столипінський земельний ринок україна

6. В ході вивчення земельного ринку в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. було охарактеризовано його основні дійові особи, якими стали особисті та колективні землевласники. До перших віднесено дворян, селян-власників, купців, міщан, козаків, колоністів та інших, до других - сільські громади, селянські та інші товариства, банки, залізниці, сільські управи тощо. Виявлено, що на ринок поступила головним чином дворянська земля. Дворяни були й головними покупцями землі. В ході формування безстанового землеволодіння значна частина дворянської землі перейшла до рук безпосередніх сільськогосподарських виробників - селян, козаків, колоністів. За нашими підрахунками на час повалення самодержавства у їхньому землекористуванні вже перебувало близько 75% усього земельного фонду в Україні.

Список опублікованих праць автора за темою дисертації

Монографії:

1. Шевченко В. М. Скасування кріпосного права у 1861 році: спроба нетрадиційного аналізу / В. М. Шевченко. - К., Інститут історії України НАН України, 2008. - 96 с.

Рецензія: Леп'явко С., Демченко Т. Шевченко В. Скасування кріпосного права у 1861 році: спроба нетрадиційного аналізу / С. Леп'явко, Т. Демченко // Український селянин. - 2010. - Вип. 12. - С. 341 - 342.

2. Шевченко В. М. Земельний ринок України (1861 - 1917 рр.) : монографія / В. М. Шевченко. - Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2010. - 344 с.

Рецензія: Бойко М. К. Шевченко В. М. Земельний ринок України (1861 - 1917 рр.) : монографія. - Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2010. - 344 с. / М. К. Бойко // Сіверянський літопис. - 2010. - № 6. - С. 172 - 173.

Фахові статті:

1. Шевченко В. М. «Сенатські об'яви» - важливе джерело вивчення земельних відносин в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / В. М. Шевченко // Наукові записки Київського педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. - Том ХХХVI. - К., 2000. - С. 106 - 113.

2. Шевченко В. М. Селянське повстання 1902 року: погляд через століття / В. М. Шевченко // Література та культура Полісся. - Вип. 17. - Ніжин, 2001. - С. 107 - 113.

3. Шевченко В. М. Деякі думки з приводу реформи 1861 року / В. М. Шевченко // Український селянин: Праці Науково-дослідницького інституту селянства / Інститут історії України НАН України. - Черкаси, 2001. - Вип. 2. - С. 108 - 112.

4. Шевченко В. М. Реформа 1861 року: незавершеність чи досягнення мети? / В. М. Шевченко // Український селянин: Праці Науково-дослідницького інституту селянства / Інститут історії України НАН України. - Черкаси, 2001. - Вип. 3. - С. 127 - 131.

5. Шевченко В. М. Земля та її господарі: загадки історії (До питання про мобілізацію земельної власності в Україні у 1861 - 1917 роках) / В. М. Шевченко // Література та культура Полісся. - Вип. 20. - Ніжин, - 2002. - С. 128 - 135.

6. Шевченко В. М. Приватна власність на землю в межах Лівобережної України 1906 - 1914 рр. (за результатами попередніх досліджень) / В. М. Шевченко // Український селянин: Збірник наукових праць / За ред. С. В. Кульчицького, А. Г. Морозова. - Черкаси: Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького, 2003. - Вип. 7. - С. 99 - 101.

7. Шевченко В. М. Еволюція приватної земельної власності на Правобережній Україні у 1906 - 1914 рр. (За результатами поточних досліджень) / В. М. Шевченко // Український селянин: Зб. наукових праць / За ред. С. В. Кульчицького, А. Г. Морозова. - Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2004. - Вип. 8. - С. 191 - 194.

8. Шевченко В. М. Рух земельної власності на Чернігівщині у другій половині 70-х на початку 80-х років ХІХ ст. (За нотаріальними даними Ніжинського окружного суду) / В. М. Шевченко // Література та культура Полісся. - Вип. 29. - Ніжин, 2005. - С. 94 - 102.

9. Шевченко В. М. Попередні підсумки вивчення мобілізації земельної власності на Півдні України за 1906 - 1914 рр. / В. М. Шевченко // Український селянин: Зб. наукових праць / За ред. А. Г. Морозова. - Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2005. - Вип. 9. - С. 138 - 143.

10. Шевченко В. М. Чернігівщина в системі українського земельного ринку другої половини ХІХ - ХХ ст. / В. М. Шевченко // Сіверянський літопис. - 2006. - №4. - С. 111 - 119.

11. Шевченко В. М. Земля та її господарі на Чернігівщині у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / В. М. Шевченко // Література та культура Полісся. - Вип. 33. - Ніжин, 2006. - С. 98 - 106.

12. Шевченко В. М. До характеристики категорії земельних власників України ІІ пол. ХІХ ст. - поч. ХХ ст.: Дворянство / В. М. Шевченко // Український селянин: Зб. наукових праць / За ред. А. Г. Морозова. - Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2006. - Вип. 10. - 2006. - С. 246 - 249.

13. Шевченко В. М. «Материалы по статистике движения землевладения в России» як джерело вивчення еволюції поземельних відносин в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / В. М. Шевченко // Український історичний журнал. - 2006. - №6. - С. 203 - 212.

14. Шевченко В. М. Реформа П. А. Столипіна та її вплив на еволюцію поземельних відносин в Україні (1906 - 1916 рр.) / В. М. Шевченко // Сіверянський літопис. - 2007. - №1. - С. 91 - 101.

15. Шевченко В. М. Купівля-продаж землі з публічного торгу за повідомленнями судових приставів окружних судів України у 1915 році / В. М. Шевченко // Література та культура Полісся. - Вип. 40. - Ніжин, 2007. - С. 134 - 146.

16. Шевченко В. М. Проблема ринкових аграрних відносин в Україні ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст. в історіографії / В. М. Шевченко // Український історичний журнал. - 2007. - №5. - С. 188 - 205.

17. Шевченко В. М. Обезземелення селянства в ході скасування кріпосного права у 1861 році: міфи та реалії / В. М. Шевченко // Сіверянський літопис. - 2007. - №5. - С. 95 - 102.

18. Шевченко В. М. Передумови скасування кріпацтва (соціально-економічний аспект) / В. М. Шевченко // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Київ: Інститут історії України, 2008. - Випуск ХIV.- С. 136 - 146.

19. Шевченко В. М. «Санкт-Петербургские Сенатские объявления» - джерело для дослідження еволюції земельної власності в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст. / В. М. Шевченко // Український історичний журнал. - 2009. - №1. - С. 212 - 221.

20. Шевченко В. М. Український земельний ринок у період переходу від феодальних до ринково-економічних відносин (60 - 70-і роки ХІХ ст.) / В. М. Шевченко // Сіверянський літопис. - 2009. - №4. - С. 133 - 144.

21. Шевченко В. М. Проблеми еволюції українського земельного ринку 80 - 90-х рр. ХІХ ст. / В. М. Шевченко // Література та культура Полісся. - Вип. 47. - Ніжин, 2009. - С. 69 - 78.

22. Шевченко В. М. Деякі актуальні проблеми вивчення еволюції земельного ринку в Україні у другої половини ХІХ - на початку ХХ ст. / В. М. Шевченко // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Київ: Інститут історії України, 2009. - Випуск XVI. - С. 98 - 107.

23. Шевченко В. М. Характеристика категорій земельних власників України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / В. М. Шевченко // Український історичний журнал. - 2010. - № 2. - С. 75 - 85.

24. Шевченко В. М. До характеристики категорій земельних власників України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: юридичні особи / В. М. Шевченко // Література та культура Полісся. - Ніжин, 2010. - Випуск 57. - С. 163 - 179.

Матеріали конференцій:

1. Шевченко В. М. Мобілізація земельної власності на Поділлі 1906 - 1914 рр. / В. М. Шевченко // Розвиток історичного краєзнавства в контексті національного і культурного відродження України: Тези доповідей і повідомлень V Всеукраїнської конференції. - К.; Кам'янець - Подільський, 1991. - С. 538 - 539.

2. Шевченко В. М. До питання про мобілізацію земельної власності напередодні Жовтневої революції в Росії / В. М. Шевченко // Питання вітчизняної та зарубіжної історії. - Чернігів, 1991. - С. 29 - 31.

3. Шевченко В. М. Землеволодіння і землекористування селян Чернігівської губернії у другій половині ХІХ ст. / В. М. Шевченко // Проблеми історичного і географічного краєзнавства Чернігівщини. - Вип. 2. - Чернігів, 1993. - С. 45 - 50.

4. Шевченко В. М. Реформа 1861 року на Чернігівщині у спогадах С. Русової / В. М. Шевченко // С. Русова - видатний педагог, державний, громадський діяч України. - Чернігів, 1997. - С. 57 - 58.

5. Шевченко В. М. Про достовірність статистичних даних земельного перепису 1905 року / В. М. Шевченко // Україна і Росія у панорамі століть. - Чернігів, 1998. - С. 213 - 218.

6. Шевченко В. М. І.І. Петрункевич і аграрне питання на рубежі ХІХ - ХХ ст. / В. М. Шевченко // Україна на порозі ХХІ століття: Актуальні питання історії. - К., 1999. - С. 119 - 123.

7. Шевченко В. М. Скасування кріпосного права у 1861 році: роздуми над проблемою / В. М. Шевченко // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії: Матеріали І Всеукраїнської наукової конференції. - Луганськ, 2001. - С. 77 - 79.

8. Шевченко В. М. Кому належала земля у 1917 році: до постановки проблеми / В. М. Шевченко // Історична наука: проблеми розвитку / Матеріали Міжнародної конференції: Давня та нова історія України - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2002. - С. 126 - 130.

9. Шевченко В. М. Мобілізація колективної земельної власності на Півдні України у 1905 - 1914 рр. / В. М. Шевченко // Питання аграрної історії України та Росії: Матеріали четвертих наукових читань, присвячених пам'яті Д. П. Пойди. - Дніпропетровськ, 2002. - С. 119 - 126.

10. Шевченко В. М. Загальна характеристика мобілізації приватної земельної власності на Півдні України (1906 - 1914 рр.) / В. М. Шевченко // Вісник Дніпропетровського університету: Історія та археологія. - Вип. 10. - 2002. - С. 60 - 65.

11. Шевченко В. М. Личный состав Нежинского окружного суда в к. ХIХ - нач. ХХ в. (Попытка социального анализа) / В. М.Шевченко // Историко-правовые и социально-экономические аспекты развития общества: Сборник материалов межвузовской научно - практической конференции. - Вып. 3. - Чернигов, 2004. - С. 82 - 84.

12. Шевченко В. М. Земські окладні книги - важливе джерело вивчення стану земельної власності на Сумщині в роки першої світової війни / В. М. Шевченко // Матеріали шостої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції. - Суми: СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2005. - С. 145 - 147.

13. Шевченко В. М. Купівля-продаж землі в Наддніпрянщині у період розкладу і кризи феодально-кріпосницького ладу / В. М. Шевченко // Гуржіївські історичні читання: Збірник наукових праць. - Черкаси, 2007. - С. 209 - 215.