Утворення і діяльність Директорії Української Народної Республіки (1918–1920 рр.): історіографія проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

07.00.06 - історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

УТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ

НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (1918-1920 рр.):

ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

СТОПЧАК Микола Володимирович

Київ-2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України і філософії Київського національного лінгвістичного університету Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

ТЕРЕЩЕНКО Юрій Іларіонович,

Київський національний лінгвістичний

університет, завідувач кафедри історії України і філософії.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

КАЛАКУРА Ярослав Степанович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, професор -

консультант кафедри архівознавства

та спеціальних галузей історичної науки;

доктор історичних наук, професор

ПИРІГ Руслан Якович,

Інститут історії України НАН України,

головний науковий співробітник відділу історії

Української революції (1917-1921 рр.);

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент АПН України

УДОД Олександр Андрійович,

Інститут інноваційних технологій та

змісту освіти Міністерства освіти і науки,

молоді та спорту України,

директор.

Захист відбудеться "25" березня 2011 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, Київ, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий "24" лютого 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах розбудови суверенної України вивчення дворічного процесу державотворення Директорії УНР та її урядів за вкрай несприятливих внутрішньо- та зовнішньополітичних умов Української революції 1917-1921 рр., має практичне значення, оскільки цей досвід може стати у нагоді при визначенні стратегії та тактики державного будівництва. Уважний аналіз колізій сучасного державотворення в Україні свідчить, що багато нинішніх проблем значною мірою ідентичні проблемам доби Директорії УНР. Сьогодні, як і тоді, точиться гостра боротьба між різними політичними силами щодо напрямів і змісту подальшої розбудови української державності. Актуальними залишаються питання про роль опозиції в державотворчому процесі, визначення зовнішньополітичних пріоритетів, інтеграцію України до європейської спільноти. Не втратив гостроти такий аспект державного будівництва, як розподіл повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади, центральними і місцевими владними структурами. З метою розв'язання зазначених проблем важливо, на нашу думку, врахувати уроки державно- конституційного будівництва в УНР доби Директорії. Найсуттєвіший з них полягає в тому, що таке будівництво має бути послідовним, пов'язаним і погодженим з реальними факторами соціально-економічного і політичного життя суспільства, а керівництво держави повинно надзвичайно виважено підходити до змін у чинній Конституції України та конституційному законодавстві.

Варто зауважити, що узагальнення практики українського державного будівництва неможливе без ґрунтовного вивчення і використання значної наукової спадщини, створеної попередніми поколіннями істориків. У зв'язку з цим, велику роль відіграє історіографічне осмислення наукового доробку з проблеми. Мова йде про аналіз публікацій, закладених в них підходів до досліджуваної теми учасників революційних подій за доби Директорі УНР, західних істориків, а також спадщини радянських істориків, в якій на певних історичних етапах (20-ті рр. ХХ ст., "хрущовська відлига", перебудовчий період горбачовської доби) мали місце спроби конструктивного висвітлення державотворчого процесу доби Директорії УНР. При цьому, йдеться не про механічне засвоєння концепцій та висновків, зроблених попередниками, а їх критичне осмислення, пошук більш дієвих і ефективних пізнавальних засобів.

Історіографічне дослідження діяльності Директорії УНР має теоретичне та практичне значення й для реалізації в українському історіографічному процесі концепції антропологічно орієнтованої історії, оскільки ця діяльність була спрямована не лише на розв'язання фундаментальних проблем державотворення, а й на вирішення життєво важливих питань, які хвилювали пересічного українця.

Необхідність історіографічного аналізу передумов виникнення та функціонування Директорії УНР зумовлюється також дисбалансом, який виник між зростанням кількості публікацій з проблем Української революції, в т.ч. і Директорії УНР, та рівнем їх історіографічного осмислення. Існують намагання частини істориків обстоювати застарілі радянські стереотипи при висвітленні багатьох концептуальних аспектів, пов'язаних із діяльністю Директорії УНР, запозичувати і некритично використовувати постулати українських зарубіжних авторів. В ряді праць є спроби жорстко пов'язати причинно-наслідковим зв'язком події доби Директорії УНР з аналогічними процесами попередніх періодів Української революції, особливо Центральної Ради. Тим самим, проявляється нерозуміння, що Директорія УНР функціонувала зовсім в інших, відмінних конкретно-історичних умовах, і була за характером і сутністю відмінним від Центральної Ради національно-державним утворенням.

Отже, швидке заповнення лакун в історії Української революції ще не дало завершеного знання про багатогранні політичні і соціально-економічні процеси в УНР доби Директорії УНР. Вищевикладена аргументація, а також наявність значного масиву різнопланової літератури із зазначеної проблеми, неоднозначне, часом суперечливе трактування державотворчого досвіду Директорії УНР в українській зарубіжній і вітчизняній історіографії, зумовили об'єктивну потребу в підведенні підсумків вивчення істориками цього найбільш тривалого в часі періоду визвольних змагань 1917-1921 рр., які й відображені автором у пропонованій дисертації.

Зв'язок роботи з науковими темами і програмами. Дисертація виконана в рамках наукової проблеми кафедри історії України і філософії Київського національного лінгвістичного університету "Український національно-визвольний рух новітньої доби". Дисертаційне дослідження узгоджене з науковою темою "Українські державотворчі проекти 1917-1921 років: політичний, соціокультурний і етнічний виміри" (реєстраційний номер 0109U001613) Інституту історії України НАН України.

Об'єктом дослідження є комплекс основних груп історіографічних джерел, в яких знайшла висвітлення проблема утворення та функціонування Директорії УНР в листопаді 1918 - листопаді 1920 рр.; діяльність наукових центрів, провідних науковців впродовж кінця 1918-2009 рр.

Предмет дослідження - історіографічний процес, визначальні тенденції, закономірності й особливості накопичення наукових знань про діяльність Директорії УНР.

Хронологічні рамки мають два виміри: а) конкретно-історичний, який охоплює події від утворення Директорії Української Народної Республіки як органу національно-демократичної опозиції гетьману П. Скоропадському (листопад 1918 р.) до згортання її діяльності на теренах України (листопад 1920 р.).; б) історіографічний, пов'язаний з періодом з кінця 1918 р. до 2009 р. Вибір нижньої межі дисертаційного дослідження обумовлений тим, що вже наприкінці 1918 р. розпочався процес вивчення зазначеної проблеми, з'явились перші публікації, які висвітлювали певні аспекти діяльності Директорії УНР. Верхня межа охоплює найновіші праці з теми, дозволяє з'ясувати характерні тенденції сучасного розвитку знань, виявити якісні зміни, що відбулись у розвитку української історичної думки на межі ХХ і ХХІ століть.

Географічні межі також мають два виміри. Перший - територіальний, який визначається межами, зафіксованими ІІІ Універсалом Центральної Ради, "Прокламацією Української Національної Ради" ЗУНР від 19 жовтня 1918 р., "Тимчасовим Основним Законом про державну самостійність земель бувшої австро-угорської монархії" ЗУНР від 13 листопада 1918 р. Саме на цих територіях розгортались державотворчі процеси часів Директорії УНР. Другий вимір стосується географії здійснюваних досліджень і місць, де їх результати оприлюднювались у вигляді друкованих праць. У цьому контексті аналізується науковий доробок як українських зарубіжних істориків, так і вітчизняних фахівців.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу наукових праць та основних історіографічних джерел виявити повноту і достовірність вивчення діяльності Директорії - вищого органу державної влади Української Народної Республіки у 1918-1920 рр. і на цій основі визначити перспективні напрями та схему конкретно-історичних досліджень проблеми.

Виходячи із зазначеної мети, в дисертації поставлені такі завдання:

-виявити, систематизувати й охарактеризувати основні групи історіографічних джерел, що стосуються діяльності Директорії УНР, здійснити їх класифікацію, обґрунтувати періодизацію дослідження теми;

-простежити характерні тенденції нагромадження й узагальнення фактичних знань про діяльність Директорії УНР протягом листопада 1918 - листопада 1920 років;

-з'ясувати еволюцію концептуальних підходів до теми протягом даного історіографічного періоду;

-вичленити основні елементи понятійно-категоріального апарату, що використовувався дослідниками в процесі вивчення діяльності Директорії УНР;

-показати негативний вплив ідеологічних і політичних стереотипів на розвиток об'єктивних знань щодо діяльності Директорії УНР;

-виявити науково-теоретичну та практично-політичну цінність даного наукового доробку для всебічного осмислення проблем українського державотворення на сучасному етапі;

-на основі історіографічного аналізу, тобто своєрідної "інвентаризації" напрацьованого, уточнити недостатньо вивчені аспекти діяльності Директорії УНР, накреслити перспективні напрями та тематику подальших дослідницьких пошуків.

Методи дослідження. Дисертація ґрунтується на методологічних принципах історизму, об'єктивності, системності та спадкоємності, які передбачають виявлення та всебічне вивчення джерельного масиву з урахуванням історичного контексту його формування. При розв'язанні поставлених завдань використані загальнонаукові та спеціальні методи: історіографічного аналізу та синтезу, історико-порівняльний, хронологічний, ретроспективний, та ін. Їх комплексне застосування дозволило ґрунтовно осмислити об'єкт дослідження, уникнути тенденційності і однобокості розкриття теми.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що тут вперше на основі комплексного підходу з'ясовано стан вивчення діяльності вищого державного органу УНР - Директорії у листопаді 1918-1920 рр., виявлені, систематизовані і проаналізовані історіографічні джерела з даної проблеми. Здійснений історіографічний аналіз дозволив поглибити розуміння концептуальних підходів та прийомів, що використовувались вітчизняними та українськими зарубіжними істориками для реконструкції багатогранної діяльності Директорїї УНР. При формуванні підсумкових оцінок, суджень, висновків, автор враховував наукові досягнення тих вітчизняних фахівців, які плідно працювали і продовжують працювати на ниві історіографічного осмислення подій Української революції 1917-1921 рр., а саме: В. Верстюка, Я. Калакури, В. Капелюшного, М. Ковальчука, Т. Осташко, О. Реєнта, В. Солдатенка, Ю. Терещенка, Д. Яневського та ін. Історіографічна оцінка їхніх праць представлена як у відповідному підрозділі першого розділу дисертації, так і при висвітленні конкретних питань діяльності Директорії УНР в інших її частинах.

Практичне значення дисертаційної роботи обумовлюється тим, що виявлені як здобутки, так і недоліки в опрацюванні теми, висунуті пропозиції та рекомендації орієнтують сучасних істориків на подальше вивчення недостатньо з'ясованих або сфальсифікованих у історичній науці проблем, зокрема завершального етапу Української революції 1917-1921 рр., безпосередньо пов'язаного з діяльністю Директорії УНР. Систематизований фактологічний матеріал, теоретичні положення та узагальнюючі висновки можуть бути використані в процесі викладання історії та історіографії історії України, історії держави та права, народознавства та українознавства у вищих та середніх закладах освіти, а також при підготовці праць з історії української історичної думки.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові висновки і результати дослідження доповідались на Міжнародній науково-практичній конференції "Україна на порозі ХХІ століття: економіка, державність" (м. Вінниця, 30-31 березня 2000р.), Міжнародній науковій конференції "Десять років незалежності України: минуле і сучасне державотворення" (м. Бердянськ, 24-25 травня 2001 р.), Міжнародній науковій конференції "Українська історіографія на рубежі століть" (м. Кам'янець-Подільський, 25-26 жовтня 2001 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Українська гетьманська держава і гетьманський рух новітньої доби" (м. Київ, 15-16 травня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції "Поляки на Волині: результати інтердисциплінарних досліджень" (м. Житомир, 18-19 грудня 2004 р.), Міжнародній науковій конференції "Поляки і політика" (м. Житомир, 7-9 жовтня 2005 р.), ХХ Вінницькій науковій історико-краєзнавчій конференції (м. Вінниця 27-28 жовтня 2005 р.), Всеукраїнській науковій конференції "Українська державність: ґенеза, історичний розвиток, традиція" (м. Житомир, 23-24 березня 2006 р.), ІІІ Міжнародній науковій конференції "Національна інтелігенція в історії та культурі України" (м. Вінниця, 23-24 жовтня 2008 р.).

Публікації. Підсумки дослідження відображені в індивідуальній монографії "Утворення і діяльність Директорії Української Народної Республіки (1918-1920 рр.). Історіографічний нарис", яка вийшла у світ у 2010 р. (47,25 друк. арк.) і 29 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Особистий внесок здобувача. Висновки й узагальнення дисертації, винесені на захист, одержані автором самостійно. У спільно підготовлених з Т.С. Осташко двох публікаціях здобувачу належить 50%.

Структура дисертації обумовлена метою, дослідницькими завданнями й особливостями джерельного комплексу, що формувався в Україні. Вона складається зі вступу, шести розділів і висновків (основний текст 421 с.), список використаних джерел та літератури (114 c., 1288 позицій). Загальний обсяг дисертації - 535 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані актуальність теми дисертації, її хронологічні і територіальні межі, окреслено об'єкт і предмет, мету і завдання дослідження, з'ясовано наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, подано відомості про апробацію та структуру дисертації.

Перший розділ "Методологія, історіографія та джерела дослідження" складається з трьох підрозділів і містить загальну характеристику методологічного підґрунтя, стану наукової розробки теми, структури та інформаційних можливостей джерельного комплексу для висвітлення обставин утворення та багатогранної діяльності Директорії УНР.

У підрозділі 1.1. "Теоретико-методологічні засади дослідження" розглядаються наукові принципи та методи, що забезпечують з'ясування процесу набуття та прирощення знань щодо передумов виникнення та діяльності Директорії УНР. Визначені як пріоритетні принципи історизму, системності, об'єктивності, всебічності, наступності. Відповідно до цих принципів використано широкий спектр наукових методів, зокрема історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, історико-системний, історико-генетичний, біографічний та ін.

Наголошується на важливості такого дієвого інструменту історіографічного дослідження як антропологічний метод і його визначальній складовій - психологізмі. Сучасні вітчизняні фахівці (В. Смолій, О. Реєнт, О. Удод, С. Дровозюк) вважають цей метод найпродуктивнішим і найперспективнішим напрямом сучасного історичного знання.

У дисертації звертається увага на термінологічне і понятійне забезпечення історіографічного аналізу діяльності Директорії УНР. Визначено чинники, які зумовлюють необхідність постійного уточнення і поповнення категоріального апарату історіографічного дослідження.

Другий підрозділ першого розділу "Історіографія проблеми" містить характеристику історіографічного осмислення процесу утворення і діяльності Директорії УНР. Оскільки з'ясування стану вивчення будь-якої наукової проблеми передбачає, перш за все, чітке виділення її основних історіографічних етапів, автор взяв за основу періодизацію в розробці національно-визвольних змагань 1917- 1921 рр., здійснену В. Капелюшним у монографії "Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.)". Водночас зауважимо, що через більш широкі предмет і хронологічні рамки дослідження В. Капелюшний не ставив завдання висвітлити стан історіографічних досліджень окремих етапів визвольної боротьби, в даному випадку, Директорії УНР. Аналіз його монографії та докторської дисертації засвідчує, що окремо до цієї доби дослідник звертається лише раз - у третьому параграфі третього розділу зазначених праць, де надзвичайно стисло, в оглядовому плані розглядає рівень історіографічного засвоєння деяких аспектів законодавчої діяльності Директорії УНР. Усі інші напрями її діяльності розглядаються в історіографічному плані в загальному контексті подій Української революції, розпорошені по різним розділам, що зумовило збіднення фактологічної бази, цілий пласт літератури був проаналізований лише побіжно. Між тим, історіографічний аналіз показав, що поряд із загальними тенденціями розвитку історичних знань про Українську революцію, історіографічне осмислення періоду Директорії має ї певні особливості. Крім того, історіографічне освоєння окремих аспектів діяльності Директорії УНР вітчизняними і зарубіжними істориками має дещо іншу періодизацію, яка не у всьому співпадає із запропонованою В. Капелюшним.

Враховуючи вищезазначене, а також той факт, що у своїх працях В. Капелюшний не аналізує період Директорії УНР як окремий об'єкт історіографії, дисертант здійснив такий аналіз. У дисертації зазначено, що досліджувана проблема знайшла певне відображення в радянській, українській зарубіжній, сучасній вітчизняній історіографії.

Аналіз радянської історіографії засвідчив, що чималий доробок радянських істориків з питань Жовтневої революції і громадянської війни протягом всього існування СРСР практично не вийшов за чітко визначені КПРС ідеологічні оцінки сутності Директорії УНР. У їхніх працях вона постає виключно як орган влади буржуазно-націоналістичної контрреволюції в Україні, ворожий трудящим масам. Відповідно й історіографічні праці, у яких йшлося про діяльність Директорії УНР, були позначені тими ж ідеологічними штампами (М. Комаренко, А. Санцевич).

У дисертації показано, що певні зміни в історіографічний процес внесла горбачовська "перебудова" другої половини 80-х рр. ХХ ст. Хоча в цей період історична наука все ще перебувала під контролем партійних органів, ідеологічні пута були в певній мірі послаблені. Українські історики Я. Калакура, М. Варшавчик С. Білоконь, А. Санцевич, В. Солдатенко, та інші у виступах на конференціях, під час проведення "круглих столів", у наукових статтях починають активніше ставити питання про необхідність нових підходів у вивченні історичного минулого українського народу, в т.ч. і національно-визвольного руху.

У дисертації проаналізовано стан історіографічного освоєння подій Української революції 1917-1921 рр., в т.ч. і доби Директорії УНР, в зарубіжному українознавстві. Показано, що стан української історичної науки, здебільшого радянських часів, досліджувався українськими зарубіжними істориками в 50-70-х рр. ХХ ст. Саме в цей час вийшли праці Л. Винара, Б. Крупницького, О. Оглоблина, О. Підгайного, Н. Полонської-Василенко, Н. Чубатого, у яких були зроблені спроби визначити головні етапи та тенденції розвитку української радянської історіографії, наголошувалось на відсутності у ній об'єктивного підходу при висвітленні української історії, відвертій ідеологічній заангажованості. Водночас, у дисертації звернено увагу на той факт, що в полеміці з представниками радянської історіографії зарубіжні історики торкались переважно глобальних загальнотеоретичних проблем стосовно української історії. Висвітлення ж радянськими істориками конкретних періодів української історії, в т.ч. і Української революції 1917-1921 рр., залишалось, як правило, поза увагою зарубіжних дослідників. У цьому плані історіографічні праці діаспорних істориків швидше можна кваліфікувати як бібліографічні огляди, що супроводжувались короткими анотаціями праць радянських авторів.

Новий етап у теоретичному та історіографічному осмисленні різноманітних проблем української історії, в т.ч. і періоду Української революції, розпочався у 90-х рр. ХХ ст. Національна революція 1917-1921 рр. вже розглядається у працях вітчизняних фахівців як самостійна дослідницька проблема, при цьому здійснюються спроби проаналізувати її найважливіші етапи, в т.ч. і добу Директорії УНР, виділити характерні риси і особливості кожного з них. Закономірно, що з появою низки праць з проблем Української революції, виникла потреба їхнього історіографічного осмислення, з тим, щоб означити чіткі наукові і методологічні орієнтири для подальших наукових досліджень у цьому напрямі. Серед вітчизняних істориків однією з перших зробила спробу підвести певні підсумки досліджень директоріанського етапу Української революції Л. Радченко в окремому розділі монографії "Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 рр." (1996 р.) та захищеній згодом кандидатській дисертації. До аналізу були залучені зарубіжні та вітчизняні публікації, що вийшли переважно у 90-х рр. ХХ ст. Здійснивши значну роботу по їх систематизації та аналізу, дослідниця висловила слушні пропозиції щодо подальшого дослідження низки аспектів державотворчої діяльності Директорії УНР.

На наш погляд, найбільш вагомий внесок у дослідження проблеми історіографії Української революції, в т.ч. доби Директорії УНР, зробив В. Солдатенко. Найбільш глибокими працями 90-х pp. XX ст. з проблеми історіографії доби Директорії УНР є дві його монографії: "Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.) та "Українська революція: історичний нарис", що вийшли з друку у 1999 р. У кожній з них аналізу історіографічного доробку з цієї проблеми фахівець присвятив відповідні розділи. До узагальнення стану історіографічного осмислення проблем Української революції сучасними вітчизняними істориками В. Солдатенко неодноразово вдається і в перше десятиліття ХХІ ст. У вступі до другого тому шеститомної праці "Політична історія України. ХХ століття", ґрунтовній статті "Новітні видання і дослідження з історії Української революції (1917-1920)" (2004р.), низці історіографічних оглядів, опублікованих у наукових виданнях протягом 2006-2009 рр., дослідник здійснив фронтальний аналіз новітніх тенденцій вивчення історії Української революції, її різних етапів, в т.ч. і доби Директорії УНР. Для нас важливим є висновок про недостатню увагу сучасних дослідників до вивчення багатогранної діяльності Директорії УНР, слабкий аналіз сутності державницької моделі доби Директорі УНР.

Окремі історіографічні сюжети щодо діяльності Директорії УНР містяться також у статтях, монографіях та дисертаційних працях В. Верстюка, В. Капелюшного, А. Коцура, О. Рафальського, С. Грибоєдова, Д. Яневського, Т. Мармазової, С. Литвина, А. Панчука, Н. Земзюліної, Ю. Довгана та ін., написаних в історіографічному плані. Зроблені у них висновки використані нами при здійсненні історіографічного аналізу літератури у відповідних розділах дисертації.

Отже, історіографічний аналіз стану наукової розробки досліджуваної теми свідчить, що сьогодні у вітчизняній історичній науці ще не проведено комплексного й узагальнюючого вивчення літератури з проблеми, що стосується утворення та діяльності Директорії УНР. Існують лише фрагментарні праці з обмеженим діапазоном проаналізованих питань.

Недостатнє вивчення теми в сучасній вітчизняній історіографії й обумовило її вибір як об'єкту наукового аналізу.

У підрозділі 1.3. "Джерельний комплекс" - дана класифікація історіографічних джерел, визначений їх історіографічний потенціал. Користуючись методологічними підходами, пропонованими сучасними фахівцями у галузі джерелознавства, вважаємо можливим виділити 9 груп джерел з проблеми, що досліджується в дисертації.

Першу групу складають узагальнюючі історичні праці. Вони посідають одне з пріоритетних місць у джерельному комплексі. Як правило, це колективні праці, присвячені історії України в цілому, в яких є розділи, що висвітлюють національно-визвольний рух 1917-1921 рр., в т.ч. і за доби Директорії УНР. До найбільш вагомих варто віднести такі: "Україна ХХ ст. Проблеми національного відродження" (1993 р.), "Україна крізь віки" (1998-1999 рр.), "Історія України: нове бачення" (2000 р.), "Політична історія України. ХХ століття" (2003 р.) та ін. На жаль, в сучасній вітчизняній історіографії і до сьогодні не створено жодної узагальнюючої праці, яка б комплексно дослідила УНР доби Директорії. Єдиним узагальнюючим дослідженням такого плану є праця В. Яблонського "Від влади п'ятьох до диктатури одного". Але в ній переважно аналізується діяльність Директорії зі створення конституційно-правових засад української державності, деякі аспекти зовнішньополітичної та військової політики, залишаючи поза увагою низку таких важливих напрямів, як соціально-економічна політика, військове будівництво, повстанський рух тощо.

Другу групу історіографічних джерел становлять монографічні дослідження з історії діяльності Директорії УНР. До ґрунтовних монографічних досліджень В. Солдатенка, В. Вериги, О. Реєнта і О. Рубльова, В. Литвина, С. Литвина, Д. Яневського, проаналізованих у монографії В. Капелюшного, слід додати праці, що вийшли з друку після 2003 р. і були присвячені окремим аспектам діяльності Директорії. Серед їх авторів - В. Соловйова, Ф. Турченко, А. Боровик, О. Любовець, М. Ковальчук, О. Рубльов. Варто також виділити фундаментальну чотиритомну працю В. Солдатенка "Україна в революційну добу", в якій автор виклав власне бачення багатьох ключових подій директоріанської доби.

Продовжилось дослідження на монографічному рівні державотворчої діяльності лідерів українського національно-визвольного руху, відомих громадських і військових діячів. Активно працюють у цьому напрямку В. Солдатенко, Ф. Турченко, С. Кульчицький, В. Сідак, Т. Осташко і Т. Вронська, хоча слід зауважити, що праць такого плану ще досить мало.

Суттєва роль в історіографічному процесі належить навчальній літературі: підручникам та посібникам, а також довідковим працям з історії України для студентів вищих навчальних закладів, які складають третю групу джерел. Сучасні підручники, на відміну від радянських видань, позбавлені впливу цензури, тому відбивають різні погляди на певну історичну проблему.

Четверту групу історіографічних джерел становлять матеріали наукових з'їздів, симпозіумів, конференцій, читань і "круглих столів". Цінність цих форумів є незаперечною, адже саме тут вітчизняні та зарубіжні історики отримують можливість презентувати й обґрунтовувати нові ідеї та підходи. Особливо цінним історіографічним джерелом є матеріали конференцій і конгресів, безпосередньо присвячених історії Української революції, різним формам української державності в цю добу, в т.ч. і Директорії УНР.

Окремі історіографічні відомості про діяльність Директорії УНР почерпнуто з джерел п'ятої групи - публіцистичної літератури. Зародившись в період горбачовської "перебудови", цей жанр набув поширення за часів незалежної України. Значна частина таких публікацій з проблем Української революції написана не істориками-професіоналами, а представниками інших галузей науки. Їх праці допомагають глибше дослідити окремі аспекти історії діяльності Директорії УНР.

Цінну інформацію для всебічного висвітлення історіографічного процесу містять документальні джерела, які складають шосту групу. При цьому, варто зауважити, що довгий час наявні документальні джерела не давали можливості в рівній мірі досліджувати всі етапи Української революції, зокрема, добу Директорії УНР. На відміну від Центральної Ради, діяльність Директорії УНР не була задокументована у відповідних збірниках. Потрібні матеріали часто були розпорошені по багатьом архівним установам, що значно ускладнювало дослідницький процес. Тому важливою подією став вихід у світ у 2006 р. двохтомника документів і матеріалів, присвячених діяльності Директорії і Ради Міністрів УНР, підготовленого фахівцями відділу історії Української революції Інституту історії України НАН України Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листоп. 1918 - листоп. 1920 рр. : док. і матеріали : у 2 т., 3 ч. Т.1 / упоряд. В.Верстюк та ін. ; редкол. : В.Верстюк (відп. ред.) та ін. - К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2006. - 687 с. : табл.. Зазначений збірник значно допоміг нам у пошуку та відборі документів для роботи над дисертацією.

Важливу роль для дослідника будь-якого періоду Української революції, в т.ч. і доби Директорії УНР, відіграють джерела сьомої групи - мемуари, спогади, джерела особового походження. Вони містять насамперед цінну фактологічну інформацію про ті процеси, які відбувались в УНР за часів Директорії. З іншого боку, письмові свідчення приватного характеру дають можливість краще познайомитись з життєвим і творчим шляхом дослідників, які вивчали ці процеси, з'ясувати мотиви їх науково-дослідницької діяльності, особливості соціально-політичного середовища, в якому вони творили.

До восьмої групи джерел відноситься українська та зарубіжна періодика. Варто зазначити, що вивченням преси як об'єкта джерельної інформації з історії державності України в 1917-1921 рр., активно займаються такі фахівці, як А. Животко, І. Крупський, Л. Радченко, М. Романюк, Г. Рудий та ін. Найбільш глибоко розглянув періодичну пресу як комплексне джерело масового характеру з історії державотворчих процесів на різних етапах Української революції П. Губа, свідченням чого є низка статей автора у фахових історичних виданнях і захищена у 2007 р. докторська дисертація. Наведена у ній інформація суттєво полегшила нам пошук потрібних для роботи над дисертацією періодичних видань.

Важливою є дев'ята група джерел - бібліографічні покажчики та рецензії з досліджуваної теми. Найповнішим на сьогодні бібліографічним покажчиком праць з досліджуваної проблеми є видання "Українська революція і державність 1917- 1920 рр." (2001 р.). Цінність же рецензій не лише в тому, що вони відображають оцінки наукового внеску конкретного фахівця в дослідження певної наукової проблеми. Важливим є й те, що у рецензіях науковці нерідко започатковують нові підходи до розгляду конкретної наукової теми, дають поштовх подальшому і більш глибокому її вивченню. Прикладом виваженого наукового підходу до оцінки праць колег з досліджуваної теми є, на наш погляд, рецензії Б. Андрусишина, В. Лозового, В. Сарбея, В. Солдатенка, Ю. Терещенка.

Таким чином, запропонована дисертація базується на різноманітній джерельній основі, яка є досить репрезентативною для висвітлення процесу нагромадження знань з проблеми, що стосується утворення та діяльності Директорії УНР. Критичне використання джерел дозволило відтворити рівень осмислення радянською історіографією діяльності Директорії УНР, концептуальні підходи українських зарубіжних фахівців до зазначеної проблеми, а також процес формування сучасних уявлень українських істориків про різноманітні аспекти діяльності цього державного інституту другої УНР.

Другий розділ "СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ДИРЕКТОРІЇ УНР", складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі "Утворення та діяльність Українського національно-державного союзу і його перетворення в Український національний союз" висвітлюється розробка цього аспекту проблеми в працях вітчизняних (як радянських, так і сучасних) та українських зарубіжних авторів. З'ясовано, що радянські історики майже не вивчали дане питання. Діючи в умовах ідеологічного тиску і репресій, вони з праці в працю переносили усталені партійні штампи про УНДС-УНС, як організації, які після розгону Центральної Ради німцями об'єднали всі буржуазно-націоналістичні партії і вірно служили австро-німецьким окупантам, сподіваючись, що останні знову допустять ці партії до влади.

У дисертації проводиться думка, що концепцію виникнення і діяльності УНДС-УНС, істотно відмінну від радянської, вибудовувала українська зарубіжна історіографія. Проаналізовано два її напрями: уенерівський (республіканські ідеологічні засади) і державницький (ліберально-консервативні і монархічні засади). З'ясовано, що представники обох напрямів дотримувались протилежних позицій не лише у трактуванні обставин виникнення УНДС, а й причин трансформації УНДС в УНС, підсумків діяльності останнього. Представники уенерівської історіографії (В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал, І. Мазепа) вбачали головну причину трансформації у відсутності підтримки УНДС з боку широких народних мас, а державницької течії (Д. Дорошенко) - у спробах найбільш радикальної частини опозиційного гетьманові українського політикуму перешкодити намаганням гетьмана зблизитись з представниками української національної демократії на грунті спільної праці на користь Української Держави.

Зазначено, що зарубіжні історики повоєнного періоду (М. Стахів, П. Мірчук, Н. Полонська-Василенко, І. Нагаєвський, І. Фещенко-Чопівський, Т. Гунчак) теж не дійшли єдиної точки зору щодо причин, які завадили порозумінню гетьмана з силами національної демократії. Виділено 3 підходи з цього питання: 1) у всьому винні соціалістичні партії, які віддавали пріоритет виконанню своїх партійних програм; 2) винен гетьман, який не залучив до державного будівництва прихильну до нього УДХП; 3) винні обидві сторони, кожна з яких не до кінця зрозуміла важливість моменту, який переживала Україна, і віддалися особистим амбіціям.

Охарактеризований внесок істориків незалежної України у переосмислення історії УНДС-УНС. Зазначено, що помітними історіографічним фактом стали статті Ю. Терещенка, С. Кульчицького, Р. Пирога і Ф. Проданюка, О. Бойко, монографії В. Солдатенка, Ф. Турченка, Д. Яневського, кандидатська дисертація В. Клименка-Мудрого. Аналіз зазначених праць засвідчив, що сучасна вітчизняна історіографія відійшла від радянських стереотипів в оцінці діяльності УНДС-УНС, здійснила значний крок вперед у розумінні витоків появи цих суспільно-політичних організацій доби гетьманату, з'ясуванні основних напрямів їх діяльності, ролі у тогочасному політичному житті. Водночас, стає очевидним, що далеко не всі аспекти досліджуваного питання знайшли рівноцінне висвітлення і наукову інтерпретацію, низка з них носить контраверсійний характер. Тому вважаємо необхідним продовження наукових дискусій з тим, щоб вийти на дійсно об'єктивні, науково обґрунтовані висновки та оцінки багатьох вищеназваних аспектів історії виникнення та діяльності УНДС-УНС.

Другий підрозділ другого розділу "Повстання проти гетьмана П. Скоропадського й ліквідація Української Держави" містить аналіз концептуальних підходів до висвітлення даного питання у працях радянських, українських зарубіжних та сучасних вітчизняних істориків.

Зазначено, що радянські історики вкрай необ'єктивно висвітлювали складний характер взаємовідносин між силами української національної демократії і гетьманом, хід підготовки повстання, прихід до влади Директорії. Вони зображували діячів УНС відвертими ворогами трудящих мас, постійно наголошували, що члени Національного Союзу всіляко намагались вислужитись перед німецькими окупантами і гетьманом.

З'ясовано концептуальні підходи представників уенерівського та державницького напрямів в українській зарубіжній історіографії щодо висвітлення подій, пов'язаних з антигетьманським повстанням. Констатується, що репрезентанти першого з них - В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк, П. Феденко, історики повоєнного періоду К. Костів, М. Шкільник, М. Стахів трактували повстання проти гетьмана як неминучу й об'єктивно необхідну акцію, з метою урятувати українську державність.

Представники державницького напряму, безпосередні учасники тих подій Д. Дорошенко, В. Липинський, а також діаспорні історики повоєнного періоду О. Войнаренко, Д. Левчук, Т. Горникевич, П. Солуха, Д. Гирський, І. Нагаєвський, В. Верига, І. Кедрин заперечують антиукраїнський характер діяльності П. Скоропадського, стверджують, що створення Української Держави заклало реальні підвалини для розбудови незалежної і самостійної України і лише деструктивна роль радикально налаштованої частини УНС, яка прагнула будь що здійснити в Україні "селянсько-робітничу революцію", перешкодила здійсненню віковічної мрії українців про власну державність.

Зроблено висновок, що представники української зарубіжної історіографії через різні політичні уподобання, невміння і небажання прислухатись до аргументів іншої сторони, не зуміли дати виваженої відповіді на ряд концептуальних питань, пов'язаних із збройним поваленням гетьманського режиму.

Спроби об'єктивного висвітлення всіх обставин підготовки і проведення повстання проти Гетьмана були здійснені істориками незалежної України. У підрозділі здійснений аналіз їхнього доробку з даного питання. З'ясовано, що зберігається зафіксований В. Капелюшним поділ новітньої історіографії на три напрями щодо місця гетьманату в Українській революції: позитивний, негативний, центристський. Відповідним чином оцінюється і антигетьманське повстання. Прибічники першого напряму (Т. Андрусяк, Ю. Павленко і Ю. Храмов, М. Дорошенко, В. Барладяну-Бирладник, А. Папікян та ін.) оцінюють падіння гетьманату негативно, оскільки воно, на їх думку, призвело до втрати української державності; представники другого напряму (В. Солдатенко, О. Мироненко, В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко) - позитивно, як передумову реалізації дійсно демократичного державотворення в Україні. Представники центристської течії (В. Верстюк, С. Кульчицький, Р. Пиріг, В. Сідак, Л. Ралдугіна, Ф. Турченко, О. Любовець) намагаються дати об'єктивні оцінки гетьманському державотворенню, його сильним і слабким сторонам, з'ясувати як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники, які зумовили збройне повстання, дати виважену оцінку його наслідкам.

У висновках до підрозділу зазначено, що, незважаючи на помітне прирощення знань щодо подій, пов'язаних з антигетьманським повстанням, немає підстав вважати дану проблему остаточно вичерпаною. Серед учених і досі немає єдності в оцінці багатьох її аспектів. Наголошується, що перспектива зближення крайніх позицій у даному питанні може бути прискорена шляхом розширення джерельної бази дослідження, адже в архівах є десятки фондів, які досить повно відбивають більш як піврічне існування Української Держави 1918 р.

Третій розділ "ФОРМУВАННЯ ТА ТРАНСФОРМАЦІЯ ДИРЕКТОРІЇ ЯК ОРГАНУ ВЛАДИ В УКРАЇНСЬКІЇ НАРОДНІЙ РЕСПУБЛІЦІ" складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі "Створення Директорії. Розстановка політичних сил у вищих ешелонах влади УНР" досліджується розробка цього аспекту проблеми у вітчизняній і українській зарубіжній історіографії.

Підкреслено, що в радянській історіографії оцінки державним утворенням на території України в 1917-1921 рр. давались, виходячи з т.зв. класових позицій. Організаторами Директорії вважались "українські буржуазні націоналісти", об'єднані в УНС на чолі з В. Винниченком. Домінуючим було твердження, що УНС створив Директорію, маючи на меті зберегти в Україні буржуазний режим.

Зазначається, що представники української зарубіжної історіографії як міжвоєнного (20-30-ті рр. ХХ ст.) (В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк, І. Мазепа, П. Феденко, Є. Коновалець), так і повоєнного (починаючи з 40-х рр. ХХ ст.) (М. Стахів, В. Прохода, П. Мірчук, Р. Млиновецький, Д. Гирський, Т. Гунчак, В. Верига) періодів, через партійні уподобання не зуміли дійти консолідованої точки зору щодо обставин створення Директорії як органу підготовки антигетьманського повстання, її легітимності, впливу на розстановку політичних сил у вищих ешелонах влади УНР. Водночас у дисертації наголошується, що критичне ставлення до складу Директорії УНР є характерною рисою української зарубіжної історіографії, незалежно від партійної орієнтації її представників.

Охарактеризовано внесок вітчизняних фахівців В. Верстюка, О. Реєнта, В. Солдатенка, Ф. Турченка, В. Яблонського, В. Лозового, Д. Яневського, І. Гошуляка, Р. Васковського у дослідження зазначеної у підрозділі теми. Констатується, що з багатьох її аспектів сучасні історики дотримуються протилежних поглядів. У дисертації проаналізовані три підходи до оцінки складу Директорії УНР, з`ясовано рівень осмислення вітчизняними істориками характеру взаємовідносин між її членами. Зроблено висновок, що оцінці впливу її ключових фігурантів - В. Винниченка і С. Петлюри на політику Директорії, її дієздатність, розстановку політичних сил у вищих ешелонах влади УНР думки більшості сучасних вітчизняних фахівців значно різняться.

У висновках до підрозділу відзначена наявність помітних зрушень у вивченні проблеми утворення Директорії УНР, накреслені й деякі завдання щодо її подальшого дослідження в конкретно-історичному плані. Потребують зближення позиції щодо "батьківства" УНС у створенні Директорії УНР, легітимності цього органу. Не до кінця з'ясований вплив Січових Стрільців на її формування, взагалі на здійснюваний нею внутрішньо- та зовнішньополітичний курс УНР. Є потреба в продовженні дискусій щодо персонального складу Директорії. Не можна вважати задовільним дослідження політичної діяльності таких трьох членів Директорії, як О. Андрієвський, Ф. Швець, А. Макаренко. Їхня діяльність майже не вивчалась, її оцінки у працях сучасних вітчизняних дослідників скупі й суперечливі. Тому, на нашу думку, необхідно здійснити подальший пошук і систематизацію нових документів, які дозволять підготувати повноцінні політичні біографії зазначених членів Директорії УНР на основі принципів історизму й системності.

У другому підрозділі "Протиборство Директорії УНР з ліворадикальними політичними силами" простежується процес нагромадження знань щодо складного і суперечливого досвіду взаємин Директорії з політичними партіями ліворадикального спектру УНР, серед яких провідне місце належало боротьбистам і "незалежним" соціал-демократам. Проаналізовані радянська історіографія, зарубіжні видання 20-х - 80-х рр. ХХ ст., сучасна вітчизняна історіографія.

У радянській історіографії взаємини Директорії УНР з ліворадикальними партіями, висвітлювались вкрай суб'єктивно (А. Лихолат, М. Кулініченко, І. Курас, В. Полушкіна, Г. Овчаров, В. Сарбей, М. Супруненко). Ці партії характеризувались як "агенти націоналістичної Директорії", які постійно допомагали їй зміцнювати буржуазно-поміщицьку диктатуру в Україні. Протиборство між ними подавалось як наслідок суперництва за вплив на "дрібнобуржуазні маси".

У дисертації розглянуто концептуальні підходи української зарубіжної історіографії до зазначеної проблеми. Проаналізовано праці В. Липинського, Д. Донцова, В. Винниченка, П. Христюка, І. Мазепи, А. Животка, П. Феденка, фахових дослідників повоєнної доби М. Стахіва та Ю. Кульчицького. Зазначається, що повоєнні історики чітко виокремили питання, з яких розійшлися із своїми партіями - УСДРП та УПСС їх ліві течії, навели конкретні приклади, які свідчили про протиборство боротьбистів і Директорії УНР у їхніх спробах поставити під контроль повстанські загони в 1919 р.

У підрозділі констатується, що надмірна "заполітизованість" у підходах і висновках, недостатня джерельна основа, завадили зарубіжним історикам об'єктивно висвітлити низку аспектів взаємин Директорії УНР з ліворадикальною опозицією.

З проголошенням незалежності України означену проблему вивчали сучасні вітчизняні фахівці. Окремі її аспекти знайшли відображення в монографіях і статтях С. Кульчицького, В. Нагорного, І. Кудлая, Р. Коваля, Я. Малика, кандидатських дисертаціях В. Стрільця, О. Любовець, О. Єфименко, Р. Васковського, В. Яблонського, В. Огієнка. Дослідники, залучивши значний фактологічний матеріал, проаналізували механізми виникнення ліворадикальних партій, їх національно-державницькі та соціально-економічні програми, характер взаємин з Директорією УНР, наслідки взаємної конфронтації. Важливим є висновок істориків про те, що Директорія УНР, опинившись в епіцентрі суперечностей між "лівими" і "правими" політичними партіями стосовно внутрішньополітичного курсу та курсу зовнішньої політики, не зуміла узгодити інтереси державницьких сил, об'єднати їх навколо ідеї розбудови української державності.

У підрозділі запропоновано кілька перспективних напрямів конкретно-історичних досліджень: ступінь впливу ліворадикальних сил на організацію і координацію селянського повстанського руху в 1919 р., еволюція поглядів лідерів ліворадикальних партій доби Директорії УНР М. Ткаченка, А. Драгомирецького, Ю. Авдієнка, Ю. Мазуренка, П. Любченка, що завершилась переходом більшості з них у табір більшовиків та ін.

У третьому підрозділі третього розділу "Політика Директорії УНР і права опозиція" аналізується висвітлення у працях радянських, українських зарубіжних та сучасних вітчизняних фахівців характеру взаємин між Директорією і силами правого політичного спектру УНР, причини, які призвели до гострого протистояння між ними.

Констатується домінування в радянській історіографії думки, що праві, як і ліві партії, "не мали власної історії" і не потребують дослідження. Взаємини правих партій з Директорією УНР навіть в небагатьох працях радянських істориків, присвячених цій добі, взагалі ігнорувались.

Проаналізовано українську зарубіжну історіографію з даної проблеми. Зазначається, що належність представників міжвоєнного періоду (В. Винниченко, П. Христюк, І. Мазепа, М. Шаповал, М. Міхновський, С. Шемет, Д. Дорошенко, В. Андрієвський) в революційну добу до одного з політичних таборів - правого або лівого, зумовила їх протилежні оцінки взаємин правих сил з Директорією УНР.

Зафіксовано більш виважені підходи фахових істориків повоєнного періоду - М. Богачевської-Хом'як, М. Мироненка, П. Мірчука, Р. Млиновецького, І. Нагаєвського, М. Стахіва при оцінках етапних подій у взаєминах правої опозиції з Директорією УНР. Ряд дослідників дійшли висновку про те, що нерідко діяльність не лише правих, а й лівих політичних партій призводила до поглиблення політичної кризи в УНР. Водночас, вузька джерельна база досліджень зарубіжних авторів подекуди зумовлювала певну декларативність як при висвітленні окремих епізодів взаємин Директорії УНР з правою опозицією, так і формулюванні висновків.

У дисертації констатується, що значно вищий теоретичний рівень осмислення зазначеної проблеми демонструють історики незалежної України. Охарактеризовано внесок В. Солдатенка, О. Любовець, В. Яблонського, Т. Геращенко, В. Сідака, Т. Вронської і Т. Осташко, А. Гриценко, В. Штендери, Д. Яневського та ін. авторів у дослідження взаємин Директорії УНР з правими партіями. Залучення нового джерельного та архівного матеріалу дозволило вітчизняним фахівцям відмовитись від виключно негативної оцінки ролі правих сил у національно-визвольних змаганнях і будівництві Української держави. У їхніх працях наведено переконливі аргументи, які свідчать, що серед діячів правих партій було чимало людей, які мали неабиякий професійний досвід, значний освітній і культурний потенціал, необхідний для утвердження національної державності. Але маючи відмінні від лівого крила українського політикуму погляди на шляхи розвитку державотворчих процесів в Україні, праві партії часто ставали невиправданим об'єктом "класової" ненависті, політичного тиску, а то й відвертих цькувань.

У четвертому підрозділі третього розділу "Політичні суперечності урядів УНР і ЗУНР (ЗО УНР)" здійснено історіографічний аналіз української зарубіжної, радянської та сучасної вітчизняної літератури, присвяченої складній і суперечливій проблемі взаємовідносин між двома українськими державницькими центрами - УНР доби Директорії і Західно-Українською Народною Республікою.

У радянській історіографії дане питання розглядалось вкрай суб'єктивно. Весь період існування УНР і ЗУНР, різні аспекти діяльності їх проводів оцінювалися цілком негативно. Особливій критиці піддавався Акт Злуки двох гілок українського народу. Він, за твердженням радянських істориків, свідчив про об'єднання української буржуазії з галицькою буржуазією для спільної боротьби проти робітників і селян України.

В підрозділі наголошується, що фактично проблема соборності українських земель й політичних суперечностей між лідерами УНР і ЗУНР за доби Директорії УНР досліджувалась лише в українській зарубіжній історіографії. Проаналізовані праці безпосередніх учасників тих подій - В. Винниченка, П. Христюка, І. Мазепи, М. Лозинського, Л. Цегельського, С. Рудницького, О. Назарука, Є. Коновальця, зарубіжних істориків повоєнного періоду С. Ярославина, М. Стахіва, В. Іваниса, Л. Шанковського, І. Лисяка-Рудницького, В. Вериги. та ін. Відзначено, що на відміну від довоєнних авторів, які поділились на два табори: галицький і наддніпрянський і вдалися до взаємних звинувачень у провалі соборницького процесу, повоєнні історики комплексно розглядають політичні суперечності урядів УНР і ЗУНР на тлі державотворчої, дипломатичної та зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР. Причини поразки соборницького процесу вони пов'язують з відсутністю у тодішнього українського проводу ясної і чіткої визвольно-політичної концепції і зв'язаної з нею стратегії визвольної боротьби.

Новітня історіографія складних взаємин УНР і ЗУНР представлена працями сучасних вітчизняних істориків С. Макарчука, В. Кондратюка і В. Регульського, М. Литвина і К. Науменка, О. Павлишина, О. Павлюка, О. Реєнта, М. Сеньківа й І. Думинця, В. Тищика і О. Вічаренка, С. Литвина, В. Яблонського, ін. авторів. Важливим є їх висновок про суперечливість національно-консолідаційного процесу, причини якої вбачаються в складному міжнародному і внутрішньому становищі обох українських республік. Проте, варто зауважити, що з низки аспектів соборницького процесу сконсолідована точка зору у вітчизняних фахівців відсутня, зокрема, щодо односторонності скасування проводом ЗУНР Акту Злуки, його легітимності. Суперечливо висвітлюються і конкретні епізоди взаємин політичних проводів УНР і ЗУНР, зокрема, односторонній договір УГА з денікінцями від 6 листопада 1919 р. Водночас, у працях таких сучасних істориків як І. Вівсяна, М. Литвин і К. Науменко, О. Павлишин започаткований розгляд деяких нових аспектів проблеми: політико-правовий аналіз причин політичних розбіжностей між УНР і ЗУНР, з'ясування масштабів матеріальної допомоги ЗУНР з боку УНР тощо.