Утворення і діяльність Директорії Української Народної Республіки (1918–1920 рр.): історіографія проблеми

У дисертації звертається увага на необхідність дослідити деякі інші аспекти теми, які, на нашу думку, сприятимуть більш глибокому і об'єктивному її розумінню. Йдеться про необхідність посилення уваги до регіональної складової соборницького процесу, з'ясування реального впливу настроїв партійно-політичної еліти на місцях на рішення керівництва обох державницьких центрів та ін.

Четвертий розділ дисертації "ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР" складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів.

У підрозділі 4.1. "Діяльність Директорії УНР по створенню конституційно-правових засад української державності" з'ясовано стан дослідження вітчизняними та українськими зарубіжними істориками діяльності Директорії УНР, спрямованої на конституційно-правове забезпечення формування національно-демократичної державності.

Констатується, що в радянській історіографії ця тема розглядалася побіжно, під кутом зору більшовицьких ідеологічних настанов. Суперечливий процес пошуку Директорією УНР оптимальних форм державного устрою радянські історики трактували як спроби "куркульського" органу влади будь що зберегти її в руках "буржуазних націоналістів", шахрайським способом відвернути трудящих від Рад.

Охарактеризована українська зарубіжна історіографія з проблем державно-конституційного будівництва УНР доби Директорії. Проаналізовані праці колишніх активних діячів революційних процесів доби Директорії УНР - В. Винниченка, П. Христюка, І. Мазепи, М. Шаповала, Д. Дорошенка, О. Мицюка, С. Шелухіна, М. Стахіва, А. Марголіна, повоєнних зарубіжних істориків К. Костіва, В. Трембіцького, М. Шкільника та ін. Зазначається, що їхні праці містять важливу інформацію про етапні події, які відображали складний пошук Директорією УНР чітких державотворчих орієнтирів. Водночас у дисертації наголошується, що праці зарубіжних авторів з досліджуваного питання не позбавлені й певних недоліків які завадили сформувати цілісне і об'єктивне уявлення про розвиток конституційного процесу за доби Директорії УНР. У ряді випадків висвітлення державницької діяльності Директорії УНР, причетних до конституційного будівництва політиків здійснювалось без посилання на історичні джерела, аналіз ї оцінки запропонованих ними документів, створених на їхній основі інституцій, робились не під політико-правовим кутом, а з точки зору відповідності тим чи іншим партійним доктринам, що сповідували їхні автори. Замість неупереджених оцінок у таких працях спостерігаються спроби "нейтральної" констатації фактів, обережних висновків.

У дисертації наголошено на значному внеску сучасних вітчизняних фахівців у дослідження діяльності Директорії УНР по створенню конституційно-правових засад української державності. Проаналізовані праці В. Гусєва, Ж. Дзейко, О. і М. Копиленків, Ю. Павленка і Ю. Храмова, О. Реєнта, В. Солдатенка, В. Яблонського, Д. Яневського, А. Слюсаренка, М. Томенка, В. Лозового, Р. Васковського, О. Мироненка, В. Литвина та ін. авторів. Виділені найважливіші висновки праць сучасних авторів з досліджуваної проблеми: Директорія УНР виявляла постійні хитання у виборі форми влади, проявляла правове дилетантство на початковому етапі своєї діяльності; наприкінці 1919 р. і протягом 1920 р. конституційний процес в добу Директорії УНР значно активізувався; зміст листопадових законодавчих актів 1919 р. засвідчив орієнтацію проводу УНР на модель президентсько-парламентської республіки.

Названі конкретні аспекти проблеми, які викликали серед істориків неоднозначні оцінки. Один з них - факт перетворення Директорії з колегіального органу на "диктатуру одного" - Головного отамана С. Петлюри. Амплітуда думок коливається від тверджень про те, що С. Петлюра вимушено перебрав на себе владні повноваження, до звинувачень його у свідомій узурпації влади.

У підрозділі запропоновано декілька перспективних напрямів конкретно-історичних досліджень, реалізація яких поглибить наші знання про конституційно-правову діяльність Директорії УНР. Серед них - загальний рівень політичної і правової культури усіх членів Директорії УНР; вплив на прийняття ними ключових рішень у цій сфері жорсткої міжпартійної боротьби всередині українського політикуму, а також позиції провідних політичних суб'єктів на міжнародній арені; робітнича і селянська правосвідомість в добу Директорії УНР тощо.

У підрозділі 4.2. "Соціально-економічна політика Директорії УНР" проаналізовано вітчизняну і зарубіжну історіографію економічних перетворень в УНР за доби Директорії.

Зазначено, що радянська історіографія спеціально не вивчала соціально-економічну політику "буржуазно-націоналістичних" державних утворень, зокрема УНР доби Директорії. Головна увага зверталась на пропаганду соціально-економічного курсу більшовиків, вихваляння його здобутків. У тих працях, де вони торкались певних аспектів соціально-економічної політики Директорії УНР, остання переважно постає запеклим ворогом робітників і селян, захисником інтересів буржуазії й поміщиків.

Проаналізовано українську зарубіжну історіографію з досліджуваної проблеми. Констатується, що поряд з іншими напрямами (фінансово-економічна діяльність, кооперативний рух), найбільшу увагу українських зарубіжних дослідників привернули питання аграрної і робітничої політики Директорії УНР.

Охарактеризований внесок Д. Донцова, В. Липинського, В. Андрієвського, О. Назарука, В. Винниченка, І. Мазепи, М. Шаповала, П. Христюка, М. Ковалевського, О. Мицюка у розробку соціально-економічного курсу Директорії УНР. Зафіксовані їх суперечливі оцінки теоретичних аспектів соціально-економічної політики Директорії УНР, результатів втілення її у життя. Відзначено більш виважені підходи до даної проблеми повоєнних зарубіжних істориків (М. Стахів, І. Витанович, К. Кононенко, П. Мірчук, Б. Мартос, М. Богачевська-Хом'як).

Обгрунтований висновок, що праці зарубіжних істориків розширили межі наших знань про діяльність Директорії УНР та її урядів із розв'язання нагальних соціально-економічних проблем УНР. Водночас, виділені певні недоліки цих праць із зазначеної проблематики. Більшість з них позначені духом гострого партійного протистояння, спробами будь-що довести правильність своїх підходів до розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем українського суспільства в директоріанську добу.

У дисертації охарактеризований стан дослідження соціально-економічної політики Директорії УНР у сучасній вітчизняній історіографії. Констатується, що серед розмаїття соціально-економічних проблем, які намагалась розв'язати Директорія УНР, дослідницький пріоритет віддавався аграрному та робітничому питанням.

Аналіз праць сучасних фахівців з проблеми аграрних перетворень доби Директорії УНР (В. Верстюк, Я. Грицак, В. Литвин, О. Мороз, О. Рубльов, О. Реєнт, Н. Земзюліна, П. Панченко, В. Славов, В. Шмарчук, Г. Журбелюк та ін.) засвідчив, що їм вдалося вийти на ряд важливих висновків, найважливіший з яких полягає у тому, що Директорія УНР так і не зуміла створити чіткої, зрозумілої селянам програми аграрних перетворень, що зумовило втратою нею їх підтримки.

Наголошено на значному внеску у вивчення робітничої політики Директорії УНР О. Реєнта та Б. Андрусишина. Підготовлені ними статті, монографії, докторські дисертації дозволили всебічно з'ясувати основні засади робітничої політики Директорії УНР, прослідкувати процес розробки робітничого законодавства, показати характер взаємовідносин Директорії УНР із масовими організаціями робітників - профспілками. Водночас, аналіз їхнього наукового доробку показав, що дослідники мають дещо відмінні точки зору щодо послідовності і ефективності робітничої політики Директорії УНР.

Оскільки робітнича і аграрна політика не вичерпують всього змісту соціальної політики, в дисертації проаналізовано вивчення сучасними істориками й таких аспектів соціально-економічної політики Директорії як кооперативний рух (Л. Буряк, Л. Зенкова, І. Фареній), становлення грошової системи (І. Вєтров і М. Виговський, М. Дмитренко, О. Ємченко, П. Гай-Нижник). Відзначене слабке вивчення такого напряму як соціальне забезпечення і соціальний захист різних категорій населення.

У третьому підрозділі четвертого розділу "Діяльність Директорії УНР у галузі національно-культурного будівництва" аналізується багатоаспектна історіографія діяльності Директорії УНР по розбудові національно-культурної сфери держави у радянській, українській зарубіжній та сучасній вітчизняній історіографіях.

Констатується, що радянська історіографія розглядала різноманітні напрями культурної політики Директорії УНР. Однак їх висвітлення здійснювалось в руслі компартійних настанов, які передбачали інтерпретацію духовно-культурних процесів в роки Української революції в контексті класової боротьби, в процесі якої відбувається протистояння "старої" і "нової" культур. Як результат, радянські люди отримали спотворену картину культуротворчої діяльності Директорії УНР, характерними рисами якої стали фрагментарність, перекручення фактів, а то й відверте фальшування.

У дисертації проаналізовано доробок українських зарубіжних дослідників з проблем культуротворчої діяльності Директорії УНР. Визначено основні напрями вивчення цієї проблеми: освітнє будівництво (С. Постернак, С. Сірополко, С. Русова, І. Крилов), історія виникнення і функціонування Української Академій Наук (М. Стахів, В. Дубровський, М. Вєтухов, С. Парамонов, В. Дорошенко, М. Антонович, Л. Винар), діяльність "Просвіт" (С. Перський, В Дорошенко, І. Крилов, І. Коляска, Г. Ващенко, Р. Млиновецький, Ю. Шевельов).

Цінною інформацією щодо культурного життя в УНР за доби Директорії УНР містять праці відомого українського вченого, державного і церковного діяча І. Огієнка, передусім його автобіографічна хроніка "Моє життя", опублікована в часописі "Наша культура". Деякі матеріали із зазначеного питання наведені в узагальнюючих працях з проблем розвитку української культури, що вийшли з друку у 80-х рр. ХХ ст. (П. Лончина, І. Кейван, М. Семчишин, Л. Биковський).

У підрозділі зроблений висновок, що на відміну від радянської, українська зарубіжна історіографія розглядала діяльність Директорії УНР у сфері культурного будівництва, спираючись на національно-демократичні концептуальні засади. Незважаючи на певні ідеологічні розходження, українські зарубіжні історики в цілому зуміли об'єктивно охарактеризувати культурно-духовні перетворення в Україні в 1918-1920 рр., показати як досягнення, так і прорахунки національних урядів у цій сфері.

В дисертації наголошується, що історики незалежної України, опираючись на оновлені методологічні засади культуротворчого процесу, використавши новий фактологічний матеріал, створили за роки незалежності низку праць, у яких культуротворча діяльність національних урядів, в т.ч. і в директоріанську добу, її мета, основні напрями, характер та зміст зазнали суттєвої корекції.

Аналіз показав, що в українській вітчизняній історіографії культуротворчої діяльності Директорії УНР переважали сюжети щодо становлення і розвитку шкільництва й педагогічної думки. Свідченням цього є монографії і статті С. Кульчицького, В. Даниленка, В. Майбороди і С. Майбороди, С. Філоненка, дисертаційні дослідження О. Войналович, М. Собчинської, Н. Ротор, Н. Агафонової, Л. Потапової, Ю. Телячого, В. Богуславської, А. Пижика.

Активно досліджували вітчизняні фахівці й історію Академії Наук України, діяльність "Просвіт" (Л. Євселевський і С. Фарина, В. Бурмака і Н. Сорочан, О. Журба й О. Білик, В. Зелений, Л. Бадєєва, О. Малюта), діяльність державних інституцій доби Директорії УНР по збереженню пам'яток історії та культури (В. Акуленко, Р. Маньковська, Є. Ярошенко, О. Нестуля), розвиток театрального мистецтва (Д. Розовик, І. Романько, Г. Дутчак), національного книговидання, розвитку української періодики, бібліотечно-архівної справи (Т. Ківшар, П. Губа, І. Крупський, Г. Рудий, П. Клименко). Важливим є висновок авторів про те, що навіть у скрутних для розвитку української культури умовах Директорія УНР зуміла створити державні інституції, які опікувались кожним з вищеназваних напрямів культурного будівництва.

Зроблено висновок, що попри значну кількість праць, не всі аспекти діяльності Директорії УНР у сфері культурного будівництва висвітлені рівноцінно. Висловлена думка про необхідність створення з урахуванням існуючих наукових здобутків комплексної праці з культуротворчої діяльності Директорії УНР.

П'ятий розділ дисертації "ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ УНР" складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 5.1. "Міжнародне становище та проблема визнання УНР" розглядається стан дослідження діяльності політичних структур УНР доби Директорії з метою здобути підтримку державотворчих зусиль українського народу з боку європейської і світової спільноти. Наукові розробки із зазначеної проблеми умовно поділено на три групи: роботи радянських істориків; праці українських зарубіжних істориків; публікації сучасних українських вчених.

З'ясовано, що, тональність радянських праць в оцінці зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР, незважаючи на залучення колосальної кількості джерел, практично завжди була негативною (Б. Штейн, І. Рибалка, Р. Симоненко, А. Скаба, І. Хміль). Директорія характеризувалась як контрреволюційне утворення, яке здобуло владу за допомогою іноземних держав і було від них повністю залежним у здійсненні свого як внутрішнього, так і зовнішньополітичного курсу.

Досить значним є внесок українських зарубіжних істориків у вивчення комплексу проблем, пов'язаних з міжнародною діяльністю Директорії УНР. Важливими є публікації безпосередніх учасників національно-визвольних змагань, які були організаторами зовнішньополітичної служби та її діяльності в 1918-1920 рр., керівниками дипломатичних представництв та місій за кордоном, а також спогади українських дипломатів доби Директорії УНР (В. Кедровський, О. Лотоцький, М. Лозинський, А. Марголін, Ф. Матушевський, Л. Цегельський, М. Тишкевич). У цих працях вміщено чимало цінного фактичного і документального матеріалу, який дає змогу всебічно проаналізувати діяльність українських державних інституцій з формування зовнішньої політики УНР, розібратись у причинах відсутності значних зрушень у справі визнання незалежності України міжнародним товариством.

Проаналізовано внесок представників повоєнної української історіографії у вивчення досліджуваної проблеми - М. Стахіва, І. Нагаєвського, П. Мірчука, І. Лисяка-Рудницького, Д. Донцова, А. Крезуба, В. Вериги, Т. Гунчака, М. Герца, О. Юрченка. Важливим є висновок авторів про те, що поряд з іншими, причиною невдач переговорного процесу з Антантою з метою визнання незалежності УНР, була непослідовна й суперечлива політика самих альянтів щодо українського питання.

Наголошено на значному внеску істориків незалежної України у вивчення зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР. Підготовлені ними праці можна умовно поділити на три групи. Перша - праці, присвячені як загальним проблемам становлення служби зовнішньополітичних відносин УНР доби Директорії, так і формуванню зовнішньополітичної стратегії відновленої УНР. Друга - дослідження, які розкривають діяльність окремих дипломатичних місій УНР доби Директорії. Третя - роботи, що висвітлюють діяльність керівників українських дипломатичних інституцій за кордоном.

Констатується активне дослідження основних етапів розбудови дипломатичної служби за часів Директорії УНР, розробки її зовнішньополітичної стратегії, з'ясування реальних результатів її втілення у життя зовнішньополітичними інституціями УНР Д. Вєдєнєєвим, В. Соловйовою, Я. Попенком, С. Варгатюком, М. Держалюком, О. і М. Копиленками, С. Кульчицьким, С. Литвином, В. Лозовим, О. Павлюком, О. Реєнтом, В. Солдатенком, Ф. Турченком, В. Яблонським та ін.

У висновках до підрозділу зазначено, що вітчизняні фахівці значно глибше просунулись у розумінні тогочасної політичної обстановки, у якій відбувалась боротьба Директорії за міжнародне визнання УНР, з'ясуванні досягнень і прорахунків самої Директорії УНР та її зовнішньополітичних інституцій на цьому шляху. Проте, є низка аспектів теми, які потребують подальшого поглибленого вивчення та наукової інтерпретації. Серед них - діяльність дипломатичних структур УНР з метою налагодження торговельно-економічних відносин з країнами Антанти, нейтральними державами; діяльність консульських установ; причини багатовекторності зовнішньої політики Директорії УНР тощо.

У підрозділі 5.2. "Політика Директорії УНР у стосунках з Польщею і Румунією" аналізується історіографія складних взаємовідносин між Директорією УНР і Польщею та Румунією в роки Української революції 1917-1921 рр.

Зазначено, що радянські історики зображували Польщу та Румунію слухняними маріонетками "світового імперіалізму", з якими запопадливо загравала Директорія УНР з метою збереження своєї "контрреволюційної" влади.

Українські зарубіжні історики, значно активніше аналізували зовнішньополітичні зв'язки Директорії УНР з Польщею та Румунією. Значний пласт інформації містять праці лідерів і активних діячів УНР С. Петлюри, В. Винниченка, Д. Донцова, М. Галагана, О. Доценка, І. Мазепи, П. Христюка, М. Шаповала, К. Мацієвича, М. Тишкевича, І. Фещенка-Чопівського, С. Шелухіна, політичних і військових діячів ЗУНР - К. Левицького, М. Лозинського, О. Назарука, В. Панейка, М. Василька, С. Барана, В. Темницького, М. Ганкевича. Однак, партійні уподобання зарубіжних авторів, їх належність до різних державницьких центрів (УНР, ЗУНР), розвела їх у два протилежних табори: прибічників і противників українсько-польського і українсько-румунського союзів. Ця тенденція збереглась і в працях істориків повоєнного періоду (С. Ріпецького, П. Мірчука, Л. Васильківського, С. Ярославина, Л. Цегельського, М. Стахіва, В. Косика, Т. Гунчака, В. Іваниса, Л. Шанковського).

Вивчення взаємин Директорії УНР з Польщею і Румунією продовжили історики незалежної України. Активно працюють у цьому напрямі С. Варгатюк, Я. Калакура, В. Лозовий, Т. Зарецька, О. Павлюк, В. Яблонський, С. Литвин, В. Сергійчук, Ю. Терещенко, М. Держалюк, В. Кройтор, та ін. Аналіз їхніх праць засвідчив, що в першу чергу у них з'ясовувались обставини, що змусили Директорію УНР активізувати переговорний процес з Польщею і Румунією, розглядається роль Карлсбадської конференції у розбудові нової зовнішньополітичної стратегії Директорії УНР. Водночас, вітчизняні фахівці висвітлили й конкретні епізоди діяльності Директорії УНР, спрямовані на порозуміння з Польщею і Румунією.

Історіографічний аналіз засвідчив нерівномірність інтересу дослідників до взаємин УНР з Польщею і Румунією в роки визвольних змагань. Українсько-польським взаєминам літератури присвячено набагато більше, спектр питань є значно ширшим. Найбільшу увагу дослідників привернув Варшавський договір 1920 р. Зроблено висновок, що лише окремі дослідники (А. Копилов, М. Яцюк, Г. Цвєтков) переважно негативно оцінюють Варшавську угоду. Більшість фахівців звертають увагу на її позитивні моменти, в першу чергу, можливість для керівництва УНР до кінця 1920 р. продовжити збройну боротьбу за незалежність України.

У підрозділі зроблений висновок про те, що попри значне просування сучасних фахівців у вивченні такого важливого сегменту зовнішньополітичної стратегії УНР як українсько-польські та українсько-румунські відносини, низка аспектів цього питання залишається недостатньо вивченими, носять фрагментарний характер. Це зумовлює появу контраверсійних поглядів, суперечливих висновків щодо цього напряму зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР. Для усунення цих недоліків варто продовжити роботу по пошуку і вивченню нових джерельних і архівних матеріалів, опрацюванню різнопланової вітчизняної і закордонної історіографії із зазначеної проблеми.

У підрозділі 5.3. "УНР, ЗО УНР і російські військово-політичні режими" здійснено історіографічний аналіз спроб Директорії УНР порозумітись з антибільшовицькими силами ліберально-консервативного спрямування з метою збереження української державності. За доби Директорії цей рух був представлений військово-політичними режимами А. Денікіна та П. Врангеля. Проаналізовані праці радянських, українських зарубіжних, сучасних вітчизняних істориків.

Зазначено, що в радянській історіографії як спеціальна проблема, взаємини Директорії УНР з російськими військово-політичними режимами не розглядалась з огляду на жорстко визначену компартійними органами ідеологічну спрямованість досліджень історії громадянської війни. Проте окремих її аспектів радянські історики були змушені все ж торкатись. Авторами праць такого спрямування були В. Ольдерогге, М. Мальт, Д. Кін, А. Гуковський. В. Меліков, А. Лихолат, В. Владімірцев, І. Зенушкіна, Т. Вовк та ін. Вони постійно твердили про нібито тісний зв'язок білогвардійського руху з "місцевою куркульською і буржуазною реакцією", до якої вони відносили й Директорію УНР. Протистояння між білогвардійцями і Директорією УНР зображувалось радянськими істориками як боротьба двох ворожих трудящим масам режимів, що мали спільного хазяїна - Антанту, за владу з метою знову сісти на шию українському народу.

Піддано історіографічному аналізу праці українських зарубіжних авторів із зазначеної проблеми - В. Винниченка, І. Іностранцева, С. Смоленського, І. Мазепи, О. Лотоцького, В. Карпова, С. Петлюри, Л. Шанковського, О. Удовиченка, О. Доценка, В. Іваниса, І. Нагаєвського, А. Процик. Зафіксовано, що їм притаманне чітке розуміння національної програми білого руху, спрямованої на повернення у лоно "єдиної і неділимої" українських земель. Засвідчено значну увагу українських зарубіжних істориків до переговорного процесу між Директорією УНР і наступником А. Денікіна П. Врангелем. З'ясовані мотиви, які штовхали обидві сторони до взаємних контактів, труднощі переговорного процесу, причини, через яки переговорний процес з П. Врангелем не був переведений у практичну площину.

Проаналізовано стан вивчення проблеми взаємин УНР доби Директорії з білим рухом істориками незалежної України. Охарактеризований внесок В. Верстюка, А. Гриценко, Д. Табачника, А.Г. та В.Г. Зарубіних, Г. Гаврилюка, М. Держалюка, С. Литвина, В. Матвієнка, О. Реєнта, В. Солдатенка, В. Яблонського, В. Лозового, В. Крупини, Я. Штанька, О. Любовець, М. Ковальчука у дослідження зазначеної проблеми. Зроблено висновок, що у їхніх працях з'ясоване питання про соціальну природу білого руху, його національну програму. Виділені чинники, які зумовили в 1919 р. значні зміни у взаєминах УНР з білим рухом, сформульовані основні засади його антиукраїнської пропаганди, охарактеризовані наслідки конфлікту між УНР і білим рухом восени 1919 р., з'ясовані зміни, які відбулись у національній політиці керівництва білого руху на чолі з П. Врангелем у 1920 р. Названі й причини, що завадили порозумінню між обома українськими державницькими центрами і білим рухом. Водночас у підрозділі зазначено, що деякі питання викликали дискусії серед дослідників, зокрема - переговорний процес керівництва УНР з денікінцями влітку 1919 р. для спільної боротьби проти більшовиків.

У дисертації обґрунтовано висновок про необхідність продовжити дослідження зазначеної теми.

Шостий розділ дисертації "ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР" складається із трьох взаємопов'язаних підрозділів.

У підрозділі 6.1. "Основні етапи військового будівництва за доби Директорії УНР" розглянуто, як в історіографії досліджувалася проблема створення власного війська за доби Директорії УНР.

Зазначається, що наукова література з даної проблеми поділяється на три групи: праці радянських авторів, роботи представників української еміграційної історіографії, публікації істориків незалежної України.

Наголошується, що в умовах радянської тоталітарної системи, яка повністю позбавляла науковців можливості адекватно відображати події періоду національно-визвольних змагань в Україні, певне накопичення знань з історії військового будівництва в Україні, в т.ч. і доби Директорії УНР, хоч і опосередковано, через висвітлення боротьби Червоної армії з "буржуазно-націоналістичними формуваннями", все ж відбувалось. Це стосується як праць мемуарного характеру, написаних колишніми партійними й радянськими функціонерами - В. Антоновим-Овсієнком , В. Затонським, активними учасниками бойових дій - М. Какуріним, П. Дибенком, В. Примаковим та ін., так і наукових видань (М. Супруненко, А. Лихолат, І. Рибалка, П. Балковий, Ю. Гай). Зроблено висновок, що використання вищеназваних праць у наукових дослідженнях потребує критичного підходу, особливо до положень аналітичного характеру та висновків.

Охарактеризований внесок у розвиток зазначеної у підрозділі теми українських зарубіжних істориків. Проаналізована колективна монографія "Історія українського війська" (1936 р.), яка була однією з найперших праць, автори якої приділили увагу військовому будівництву доби Директорії УНР, спогади відомих українських воєначальників того часу - В. Петріва, М. Капустянського, В. Сальського, А. Пузицького, В. Сігаріва, В. Кедровського, М. Омеляновича-Павленка та ін., праці українських зарубіжних авторів повоєнного періоду - В. Іваниса, В. Проходи, Л. Цегельського, Є. Коновальця, М. Шляхтиченка, Л. Шанковського, П. Мірчука, І. Нагаєвського, М. Стахіва.

Зроблено висновок, що українська зарубіжна історіографія із зазначеної проблеми, порівняно із радянською історіографією, має значно ширшу джерельну основу, розглядає більше коло проблем. Однак українські зарубіжні історики не спромоглись комплексно проаналізувати військову політику Директорії УНР. У низці праць, особливо мемуарного характеру, відчутною є романтизація практики української армії, її кількісні і якісні характеристики часто є спотвореними, що призводить до викривленого трактування багатьох аспектів військового будівництва цієї доби.

Розглянуто висвітлення в сучасній вітчизняній історіографії процесу становлення Збройних Сил УНР за доби Директорії. Серед найбільш вагомих виділені монографії Б. Якимовича "Збройні Сили України: Нарис історії", А. Папікяна "Збройні Сили України двадцятого століття", Я. Штендери "Засуджений до розстрілу", В. Сідака, Т. Осташко, Т. Вронської "Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника", В. Сідака "На шляху до воєнної доктрини України".

У підрозділі проаналізовано кандидатські дисертації В. Задунайського та Ж. Мини, у яких були здійснені спроби комплексно розглянути основні етапи військового будівництва доби Директорії УНР, а також дисертаційні дослідження А. Харука, П. Ткачука, Л. Кривизюка, А. Науменка, К. Анісімова, М. Чмира, М. Герасименка, присвячені окремим напрямам військового будівництва цієї доби. Вони зробили картину військового будівництва в цю добу більш повною і об'єктивною.

Історіографічний аналіз військового будівництва доби Директорії УНР засвідчив, що у вітчизняній історичній науці вивчення цієї проблеми лише започатковане. Нечисленні праці з неї лише окреслюють загальну схему реформування українських збройних сил. Для деталізації цієї схеми, наповнення її змістовним матеріалом, ґрунтовними висновками існує потреба в подальшій розробці низки слабко розроблених проблем, а саме: розбудова національних морських сил, створення військового судочинства, діяльність військових спецслужб, форми і методи діяльності військових аташе тощо.

У підрозділі 6.2. "Українська армія в боротьбі з більшовицькою Росією, Добровольчою Армією і Польщею" здійснено аналіз радянської, української зарубіжної та сучасної вітчизняної літератури, у якій висвітлюється збройний захист української незалежності за доби Директорії УНР.

Радянська історична наука не могла зовсім обійти проблему збройного протистояння УНР з ворогами української державності. Певний фактологічний матеріал, поданий з відповідних ідеологічних позицій, ми знаходимо в опублікованих наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. працях безпосередніх учасників громадянської війни в Україні: В. Антонова-Овсієнка, П. Дибенка, В. Затонського, В. Примакова. М. Какуріна, Р. Ейхемана та ін. Вони містять, зокрема, оцінку сил реальних противників Червоної Армії, в т.ч. і збройних сил Директорії УНР. Хоч і стисло, в цих працях аналізується хід військових операцій як Червоної Армії, так і Дієвої армії УНР.

Із утвердженням в СРСР тоталітарного режиму, історія збройної боротьби УНР за незалежність була піддана суцільній фальсифікації. Праці радянських істориків головну увагу зосередили на пропаганді "переможної" боротьби більшовиків з "ворогами" радянської влади, до яких вони відносили і Директорію УНР.

Натомість українські зарубіжні історики досить активно висвітлювали хід збройної боротьби військ УНР доби Директорії з її численними супротивниками. Відзначена праця І. Мазепи "Україна в огні й бурі революції", в якій детально розглянуто весь перебіг бойових дій в яких брали участь військові формування протягом 1919-1921 рр.

З'ясовано важливу роль у розробці національної військової тематики наукових центрів, що почали діяти у 20-30-х рр. ХХ ст. поза межами України. На шпальтах часописів, які вони видавали - "За державність", "Гуртуймося", "Український скиталець", "Літопис Червоної Калини" та ін. вперше було опубліковано низку мемуарів і документів з історії збройного протистояння Дієвої армії УНР з ворогами української державності. Наголошено на важливій ролі у вивченні досліджуваної теми праць, написаних авторами, які за доби Директорії УНР займали керівні посади в армії - М. Безручка, Є. Коновальця, В. Савченка, П. Єрошевича, В. Кедровського, В. Петріва, В. Сальського, М. Капустянського, В. Удовиченка, у яких містилось чимало інформації про перебіг бойових дій, в яких брала участь Дієва армія.

У підрозділі зроблений висновок, що незважаючи на різноманітний і цікавий матеріал, українські зарубіжні дослідники все ж не зуміли створити об'єктивних і цілісних досліджень збройного протиборства в УНР доби Директорії. Багатьом працям бракувало джерельної бази. Не маючи змоги користуватися необхідними документами, в т.ч. і тими, що визначали дії противника, автори, що жили в еміграції, покладались на свої власні спогади, нотатки, розповіді соратників. Тому в їх інтерпретації збройного протиборства Директорії УНР з ворогами українського державотворення домінували суб'єктивні погляди й особисті уподобання, між самими авторами точилися гострі суперечки з приводу як рішень проводу УНР у сфері військової політики, так і оцінок бойового шляху конкретних військових частин.

У дисертації проаналізовано доробок сучасних вітчизняних фахівців з досліджуваної проблеми. Констатується значний внесок у вивчення збройного протистояння УНР доби Директорії з ворогами української державності В. Верстюка, Р. Васковського, А. Папікяна, О. Реєнта, В. Солдатенка, С. Литвина, В. Яблонського, Б. Якимовича, В. Сідака, Т. Осташко і Т. Вронської, М. Ковальчука, С. Макарчука, В. Крутяка, Я. Штендери, С. Кульчицького, О. Красівського, О. Левченка, С. Олійника, П. Слюсаренка, І. Томюка, І. Хоми, О. Чіхрадзе. та ін. авторів. Зазначені дослідники у своїх монографіях та дисертаційних дослідженнях не лише змальовують перебіг бойових дій Армії УНР з противником, а й ґрунтовно з'ясовують низку концептуальних питань: про підґрунтя збройного протиборства УНР з ворожими їй державними утвореннями, вплив зовнішнього фактора на вислід цієї боротьби, прорахунки, яких припустилася Директорія УНР у керівництві збройними силами.

Об'єктом історіографічного аналізу в підрозділі став Перший Зимовий похід Армії УНР. Чисельні праці дослідників засвідчили їх сталий інтерес до цієї непересічної події збройної боротьби за відродження, захист і збереження української державності за доби Директорії УНР.

У висновках до підрозділу зазначено, що незважаючи на суттєвий поступ у вивченні зазначеної проблеми, не всі її аспекти на сьогодні рівноцінно висвітлені. Тому дисертантом запропоновано декілька перспективних напрямів конкретно-історичних досліджень: вплив на перебіг бойових дій з більшовиками внутрішньополітичних конфліктів в УНР доби Директорії; фінансова, кадрова підтримка збройної боротьби галицьких українців з боку Директорії УНР; участь старшин Дієвої армії в українсько-польській війні та ін.

У підрозділі 6.3. "Повстанський рух у контексті військової політики Директорії УНР" розглянуто рівень осмислення складних стосунків повстанських збройних формувань з Директорією УНР, військовим командуванням, як в українській зарубіжній, так і вітчизняній (радянській і сучасній) історіографіях.

Констатується, що певне нагромадження знань з повстанського руху доби Директорії УНР, хоч і опосередковано, через висвітлення боротьби з "куркульським бандитизмом", у радянській історичній науці відбувалось лише у 20-ті рр. ХХ ст. Свідченням цього є праці істориків І. Кулика, М. Яворського, М. Равич-Черкаського, М. Майорова. Важливий фактологічний матеріал про кількість повстанських загонів на території України в 1919 р., їх чисельний склад, райони, які повстанцями контролювались містять також праці більшовицьких військових діячів М. Какуріна, Р. Ейдемана, В. Затонського, М. Скрипника, П. Дибенка, М. Лациса, В. Примакова, партійних функціонерів В. Самсонова, Х. Раковського, співробітника ДПУ Б. Козельського.

Проаналізовані праці радянських авторів 30-х - 80-х рр. ХХ ст. з досліджуваної проблеми (А. Лихолат, І. Рибалка, П. Балковий, Ю. Гай та ін.). Зроблений висновок, що більшість радянських істориків до кінця 80-х рр. ХХ ст. не ризикували глибоко розвивати тему нерадянського повстанства, вважаючи за краще дотримуватись усталених в радянській історіографії підходів до нього, як до деструктивного явища.

Здійснений історіографічний аналіз досліджуваної теми в українській зарубіжній історіографії. З'ясовано, що праці уже згадуваних політичних провідників УНР доби Директорії УНР, а також публікації активних учасників визвольної боротьби - Ю. Тютюнника, В. Петріва, Є. Коновальця, О. Саліковського, П. Єрошевича, В. Сальського, А. Пузицького, М. Бутовича, Б. Монкевича, М. Чеботаріва, В. Валійського, незважаючи на певний суб'єктивізм, містять важливий дослідницький матеріал, який дозволяє краще зрозуміти суперечливий характер взаємин Директорії УНР з повстанським рухом.

Наголошується на недостатній увазі до повстанського руху за доби Директорії фахових істориків повоєнного періоду (Л. Шанковський, П. Мірчук, М. Шкільник, Т. Гунчак, Н. Полонська-Василенко, М. Стахів та ін.). Наведена у їхніх працях інформація була епізодичною, грішила декларативністю, нечіткими формулюваннями, нерідко містила неточні цифрові і фактологічні дані. Виключенням стала монографія Ю. Кульчицького "Шаблі з плугів" (2000 р.), у якій дослідник не лише проаналізував причини повстанського руху, а й навів конкретні приклади співпраці Дієвої армії УНР з повстанцями.

Охарактеризований внесок сучасних вітчизняних істориків у вивчення досліджуваної проблеми. Об'єктом аналізу стали праці В. Верстюка, Б. Савчука, В. Горака, С. Литвина, А. Папікяна, В. Солдатенка, О. Реєнта, Б. Якимовича, Р. Коваля, колективна монографія "Історія українського селянства". Наголошується, що сучасні фахівці розглянули широкий спектр питань, пов'язаний з повстанським рухом доби Директорії УНР, деякі з них викликали гострі дискусії. Серед них - отаманщина, партійна приналежність повстанських отаманів та ін.

Проаналізовані кандидатські дисертації О. Левченка, О. Чіхрадзе, П. Ісакова, О. Нестерова, С. Богана, П. Слюсаренка із зазначеної тематики. З'ясовано, що у них названі характерні риси повстанського руху доби Директорії УНР, здійснена градація повстанських загонів відповідно до їх політичної орієнтації. Це дало змогу зробити важливий висновок: жодна з політичних сил УНР протягом 1919-1921 рр. не зайняла домінуючого становища в повстанському антикомуністичному русі.

У висновках до підрозділу зазначено, що незважаючи на активне вивчення вітчизняними істориками повстанського руху, не всі аспекти цієї проблеми вичерпно висвітлені. Запропоновано низку пропозицій конкретно-історичного характеру для її подальшого дослідження. Серед них - питання про чисельність повстанських формувань, які влились до лав Армії УНР в період боротьби з гетьманатом; взаємовідносини регіональних, місцевих органів влади з повстанцями; вплив місцевих партійних організацій на політичну орієнтацію повстанців, їх поведінку тощо.

У висновках підведені загальні підсумки дослідження, викладені основні результати, сформульовані теоретичні положення та рекомендації, що виносяться на захист:

1. Дослідження розвитку історіографії державотворчої діяльності Директорії УНР підтвердило пряму залежність змісту й ефективності історіографічного процесу від характеру політичного режиму, за якого він здійснюється. Чим вищий рівень демократизації суспільства, тим більш повнокровним і об'єктивним є процес осмислення його історичного минулого і навпаки. Зазначена взаємозалежність була підтверджена практикою історіографічних досліджень у часи більшовицького режиму. Жорсткі ідеологічні рамки, визначені більшовицькою партією, різко обмежували застосування творчих можливостей істориків, примушували їх інтерпретувати заздалегідь сформульовані партійними ідеологами висновки. Це стосується й досліджуваної теми. Будь-які спроби об'єктивного розгляду причин виникнення Директорії УНР, змісту й спрямованості її діяльності одразу наражалися на жорстку критику з боку компартійних ідеологічних установ, звинувачення у відході від марксизму-ленінізму, пропаганді буржуазного націоналізму.

2. В історіографічному процесі в умовах радянської політичної системи виявлені окремі періоди "лібералізації", коли з'являлися певні можливості для дослідження історії українських державних утворень 1917-1921 рр. Мова йде, насамперед, про період 20-х рр. ХХ ст., коли ідеологічний тиск ще не був доведений до крайньої межі. Представники діючих в ці роки у українській історичній науці течій мали можливість висловлювати власні думки про особливості революційного процесу в 1917-1921 рр., давати характеристику окремих сторін діяльності державних утворень цього періоду, в т.ч. й УНР доби Директорії. Є всі підстави вважати методологічні засади історичної науки в Україні 20-х рр. ХХ ст. державницькими, орієнтованими на обґрунтування "національно-державної самостійності" України в усіх виявах - політичному, економічному, культурному. Але в 30-ті рр. ХХ ст., коли в історичній науці запанував суворий ідеологічний контроль, Директорія була віднесена до реакційних режимів, які "історично програли" і піддана забуттю. Українські радянські історики втратили, таким чином, можливість розвивати власну концепцію державотворчої діяльності українського народу.

3. Намагання досліджувати історію Української революції окремих державних інститутів у руслі національних традицій і надбань світової історіографії продемонстрували українські зарубіжні історики. Однак їм не вдалося повністю реалізувати свій потенціал. Ідеологічна боротьба, політичне суперництво між колишніми учасниками подій 1917-1921 рр. призвели до формування двох базових версій її історії: республікансько-демократичної (уенерівської) та консервативно-державницької (гетьманської). Жорсткі дискусії між її прибічниками, намагання будь-що довести правильність свого бачення історичних подій, у т.ч. й в добу Директорії УНР, часто йшли на шкоду об'єктивності.

4. Реальні можливості об'єктивного дослідження історії УНР доби Директорії, з'явились лише з проголошенням незалежності України. Суттєво розширюється й змінюється структура джерельного комплексу. Для характеристики багатогранної діяльності Директорії залучаються документи раніше закритих спецфондів, нові архівні матеріали, в т.ч. й ті, що раніше зберігались в зарубіжних архівосховищах; активно використовується науковий доробок зарубіжних авторів, поглиблюється діалог зі світовою історіографією. Вітчизняні фахівці, відкидаючи більшовицькі ідеологеми, активно працюють над удосконаленням та оновленням понятійно-категоріального апарату досліджень. У результаті, за роки незалежності був створений значний пласт різноманітної за формами та жанрами літератури, у якій висвітлювались соціально-економічні передумови виникнення Директорії УНР, основні напрямки її діяльності.

5. Незважаючи на значне прирощення знань щодо діяльності Директорії УНР в українській історичній науці, вважати цю багатопланову тему повністю вичерпаною підстав немає. Аналіз літератури дозволив виявити певні особливості історіографічного процесу, врахування яких, на нашу думку, сприятиме поглибленому вивченню багатьох недостатньо досліджених аспектів державотворчої діяльності Директорії УНР. Перш за все, попри активізацію творчих зусиль вітчизняних істориків у дослідженні діяльності Директорії УНР, до сьогодні продовжує зберігатися дисбаланс у ступені історіографічного освоєння цього етапу Української революції порівняно з добою Центральної Ради й Гетьманату. Добі Директорії УНР приділяється значно менше уваги. На це впливає незавершеність багатьох соціально-економічних і політичних процесів цієї доби, складність їх аналізу для багатьох дослідників. Тому подолання дисбалансу в ступені вивчення усіх етапів національного державотворення в 1917-1921 рр. залишається актуальним.

6. Зберігається певна невизначеність у з'ясуванні суспільно-політичних процесів на Великій Україні, в західноукраїнських землях у контексті соборницького процесу, започаткованого Актом Злуки від 22 січня 1919 р. Сучасні історики вже неодноразово звертали увагу на безперспективність і безплідність дискусій про те, хто кого зрадив в період Директорії УНР - галичани наддніпрянців, чи, навпаки, наддніпрянці - галичан, хто з них більше завинив у поразці визвольної боротьби. Такий регіоналістський підхід не сприяв відтворенню цілісної картини загальноукраїнського процесу, а, навпаки, штучно формував гіпертрофічне бачення відмінностей у розбудові державності в обох частинах України. Праці сучасних вітчизняних фахівців В. Кондратюка і В. Регульського, О. Красівського, М. Литвина і К. Науменка, М. Литвина, М. Кугутяка, С. Макарчука та ін., що вийшли в 90-х рр. ХХ ст. - на початку ХХІ ст. засвідчили, що значна частина сучасних дослідників поступово відходить від регіоналістського підходу при висвітленні подій соборницького процесу за часів Директорії УНР, проте низка аспектів державотворення цієї доби ще нерідко продовжує розглядатись поза загальнонаціональним контекстом.

7. Неоднозначно відбувається процес засвоєння сучасними українськими істориками надбань української зарубіжної історіографії з досліджуваної проблеми. Цілком справедлива критика радянської репресивно-тоталітарної системи, яка душила будь-які спроби об'єктивного осмислення державницьких зусиль українського народу в 1918-1920-х рр., призвела до намагань багатьох сучасних дослідників взагалі заперечувати будь-який сенс звертатись до праць радянських авторів. Натомість, посилилась практика некритичного запозичення й використання оцінок і висновків зарубіжних авторів щодо діяльності Директорії УНР. Тому, залучаючи історичні розвідки зарубіжних авторів до дослідницького процесу, варто враховувати, що зарубіжні історики зовсім не були однорідною масою авторів з єдиними світоглядно-ідеологічними орієнтирами. Навпаки, вони представляли досить розмаїтий спектр політичних сил, що діяв в Україні за часів Директорії УНР, зі своїми програмними настановами, стратегією й тактикою революційної боротьби. І після поразки визвольної боротьби у своїй більшості продовжували обстоювати власні партійні позиції.

8. Однією з характерних рис сучасної історіографічної ситуації є фрагментарність у дослідженні державотворчих зусиль Директорії УНР. Нерідко обраний для аналізу напрям висмикується із загальної палітри її багатогранної діяльності, оголошується найважливішим, применшуючи в такий спосіб усі інші напрями. Це позбавляє можливості висвітлити практику державотворення за доби Директорії УНР як цілісний процес, який відбувався під впливом комплексу внутрішніх і зовнішніх чинників.

9. Нерівномірним є інтерес істориків до тих чи інших аспектів державотворчої діяльності Директорії УНР. Якщо обставини повалення влади гетьмана П. Скоропадського, взаємини УНР і ЗУНР, культурне та військове будівництво, міжпартійна боротьба активно аналізуються десятками авторів, то значно менше їх вивчає конституційний процес 1918-1920 рр., питання, пов'язанні з формуванням соціальної основи національної революції, такі міжнародні аспекти визвольних змагань, як українсько-румунські відносини, взаємини УНР і ЗУНР з російськими військово-політичними режимами. Лише одиниці аналізують повстанський рух у контексті військової політики Директорії УНР.

10. Суттєвою вадою багатьох праць із досліджуваної теми є аналіз державотворчої діяльності Директорії без урахування такого чинника, як громадянська війна, що мала місце в українському суспільстві. Його ігнорування ускладнює розуміння багатьох важливих процесів доби Директорії УНР.

11. Аналіз стану історіографічного осмислення діяльності Директорії засвідчив наявність багатьох питань, з яких вітчизняні історики виявили протилежні підходи. До найбільш контраверсійних відносяться такі проблеми: причини трансформації УНДС в УНС; неминучість і закономірність антигетьманського повстання; оцінка державотворчих зусиль П. Скоропадського; "батьківство" УНС у створенні Директорії УНР, її легітимність; суть, механізми виникнення й функціонування отаманщини; доцільність багатовекторної зовнішньої політики Директорії; взаємини ЗУНР з білим рухом; доцільність укладання Варшавського договору 1920 р. та ін .

12. Низка аспектів досліджуваної теми потребує подальшого поглибленого вивчення, а наведені висновки - додаткової аргументації. Серед них - переговори лідерів УНС В. Винниченка і М. Шаповала з більшовиками з метою отримати підтримку у боротьбі з гетьманом; роль українського офіцерства в підготовці антигетьманського повстання; особливості встановлення влади Директорії УНР на місцях; вплив Січових Стрільців на формування складу Директорії УНР, на здійснюваний нею внутрішньо- та зовнішньополітичний курс; діалектика взаємозв'язку між силами ліворадикальної опозиції й селянським повстанським рухом у 1919 р., вплив як ліворадикальних партій, так і Директорії УНР, на його організацію й координацію; вплив партій правого політичного табору на трансформаційні процеси в Директорії УНР.

13. Низка питань внутрішньої, в першу чергу, соціальної політики Директорії УНР також потребують більшої уваги істориків, а саме: ґенеза поглядів провідних політичних діячів на шляхи розв'язання робітничого та аграрного питань, практика їх вирішення за часів Директорії УНР на регіональному рівні. Важливим є здійснення порівняльного аналізу соціальних програм кабінетів, очолюваних за доби Директорії УНР представниками УСДРП і УПСР, не дослідженими фактично залишаються її спроби впливати на вирішення житлової проблеми, покращення охорони здоров'я, умов праці, громадського харчування тощо.

14. Нерівноцінно висвітлено низку аспектів зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР. Бажано на основі комплексного підходу узагальнити діяльність її закордонних представництв з метою налагодження торговельно-економічних відносин з країнами Антанти, нейтральних держав. Варто також глибше вивчити діяльність консульських установ Директорії УНР. Є потреба у подальшому дослідженні й наступних аспектів зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР: стан українсько-румунських відносин у 1918-1920 рр., їх вплив на перебіг визвольної боротьби на її завершальному етапі; вплив польсько-румунських взаємин на відносини Румунії з Директорією; переговорний процес Директорії з Польщею в 1919-1920 рр., зокрема, зміст переговорів з поляками місій В. Прокоповича та Б. Курдиновського; переговори делегації УНР з Врангелем в серпні - вересні 1920р.

15. Нагальним є подальше ґрунтовне дослідження військового аспекту державотворення за доби Директорії УНР. Серед найменш вивчених - проблеми, пов'язані зі становленням військового судочинства, підвищенням ефективності діяльності військових спецслужб, військового аташату, правового, економічного, технічного забезпечення української армії. Не вичерпала себе й проблема військового співробітництва армій УНР і ЗУНР, зокрема такий її аспект, як фінансова й кадрова підтримка збройної боротьби галицьких українців з боку Директорії УНР.

16. На відміну від радянських істориків, які при висвітленні революційних подій акцентували увагу на класовій боротьбі, конфліктах урядів, збройному протистоянні різних політичних сил, сучасні вітчизняні дослідники все більше схиляються до думки, що центральне місце в історії має посідати людина як діяльна соціальна істота з лише їй притаманним світобаченням, почуттями, мораллю. Водночас, історіографічний аналіз показав що при "заселенні" історії України, в т.ч. й доби Директорії УНР, людьми перевага надається непересічним особистостям - видатним політичним, військовим, громадським діячам, дипломатам.

17. Завдання повномасштабної реконструкції багатогранної діяльності Директорії УНР в роки Української революції актуалізують необхідність джерелознавчого забезпечення конкретно-історичного дослідження. Важливим етапом на цьому шляху, безумовно, став вихід у 2006 р. двотомника документів і матеріалів, присвячених діяльності Директорії УНР і Ради Міністрів УНР. Використання матеріалів збірника, залучення до дослідницького процесу нових документів, що зберігаються у вітчизняних і зарубіжних архівах, безумовно, сприятимуть піднесенню дослідницького пошуку щодо діяльності Директорії УНР на більш високий науковий рівень.

18. Продуктивність вивчення досліджуваної теми, забезпечення належної аргументованості та переконливості висновків можуть бути досягнуті не лише завдяки розширенню джерельної основи, а й шляхом удосконалення методики аналізу джерел..

СПИСОК ПРАЦЬ АВТОРА, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія

1. Стопчак М.В. Утворення і діяльність Директорії Української Народної Республіки (1918-1920 рр.): Історіографіч. нарис : Монографія / М.В. Стопчак. - Вінниця : І. Балюк, 2010. - 812 с.

Рецензія: Зінько Ю.А. Стопчак М. В. Утворення і діяльність Директорії Української Народної Республіки (1918-1920 рр.): Історіографічний нарис: Монографія / М.В. Стопчак. Вінниця: І. Балюк, 2010. 812 с. / Ю.А. Зінько // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім.. М.М. Коцюбинського. - Вінниця, 2010. - Вип. ХVІІІ. - С.404-405. - (Історія).

Фахові статті

2. Стопчак М.В. Творчий спадок перших істориків Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. - важливе джерело вивчення державотворчої діяльності Директорії / М.В. Стопчак // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. М.М. Коцюбинського. - Вінниця, 2000. - Вип. 2. - С. 233-242. - (Історія).