Джерела з соціальної історії запорозького козацтва XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМ. М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Джерела з соціальної історії запорозького козацтва XVIII століття

Мільчев Володимир Іванович

Київ 2011

Дисертацією є рукопис/

Робота виконана на кафедрі джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий доктор історичних наук, професор, консультант: заслужений працівник освіти України, Бойко Анатолій Васильович, Запорізький національний університет, кафедра джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін, завідувач

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, старший науковий співробітник Кривошея Володимир Володимирович, Український інститут національної пам'яті при Кабінеті Міністрів України, перший заступник голови

доктор історичних наук, професор Брехуненко Віктор Анатолійович, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, відділ ісорії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук,завідувач

доктор історичних наук, Вирський Дмитро Станіславович, Інститут історії України НАН України, відділ української історіографії, провідний науковий співробітник

Захист відбудеться «28» квітня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий «23» березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.О. Песчаний

1. Загальна характеристика роботи

запорозький козацтво військо історія

Актуальність теми дослідження. Вісімнадцяте століття стало переламним періодом історії українського народу за багатьма ознаками. Саме в цей час послідовно зникли з політичної карти Гетьманщина та Вольності Війська Запорозького Низового (ВЗН). Не в останню чергу ці зміни було викликано трансформацією традиційного соціального устрою Запорожжя, яке впродовж кількох століть відігравало роль захисника інтересів широких верств українського соціуму та осереддя квазінаціональної «козацької традиції».

Студіювання запорозької історії, які велися впродовж XVIII - ХХІ ст., не могли полишити поза увагою проблему соціальної природи запорозького козацтва. Як наслідок, у історіографічній традиції з'явилося кілька «типажів», що характеризували соціальний устрій січової громади. Їх поява та усталення були самим тісним чином пов'язані із паралельним процесом засвоєння джерельної бази з даної проблематики.

Згідно з уявленнями істориків ХІХ ст. т. зв. «державницького» напрямку (А. Скальковський та ін.) ВЗН у XVIII ст. являло собою ніщо інше, як рицарський чернечий орден, головною соціальною функцією якого була оборона рубежів християнського православного світу від зазіхань з боку ісламу та католицизму. Внутрішні конфлікти, які мали місце на Запорожжі за часів Нової Січі, пояснювалися послабленням «рицарського» компоненту серед січових козаків та збільшенням питомої ваги «розбійницького» - гайдамацького та «гніздюцького» - зимівничанського елементів. Основою для підтвердження ідеї «служіння царям», як вищої історичної місії запорозького козацтва, стали вибірково відібрані документальні джерела, які на матеріалах службової документації представляли історію участі ВЗН у війнах з Османською імперією, охорони кордонів з Кримським ханством, отримання нагород і жалування від російських монархів, боротьбі Коша із гайдамакуванням частини рядових козаків і старшин та т. п.

Натомість, представники «народницької» течії у вітчизняній історіографії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (Д. Яворницький, В. Антонович та ін.), не відкидаючи «орденської» суті ВЗН, неодмінно наголошували на соціальній однорідності запорозького козацтва часів Нової Січі, нівелюючи відмінності його соціальних груп та відкидаючи можливість будь-якого антагонізму між ними, за аналогією з XVII ст. Джерельну базу їх історичних студій, яка б мала засвідчити подібний стан речей, здебільшого складали різноманітні зразки мемуарного жанру, матеріали усно-історичного та фольклорного характеру.

Наступний «типаж» соціальної історії Запорожжя, що з'явився у ХХ ст., під прапором «тоталітарних синтезів», особливо розквіт в умовах радянської системи та під впливом марксистсько-ленінської ідеології, крізь призму якої розглядалися соціальні (соціально-економічні) процеси у середовищі козацтва (М. Слабченко, Н. Полонська-Василенко, О. Рябінін-Скляревський, В. Голобуцький та ін.). Соціальна модель Запорожжя передбачено зображувалася у вигляді дуалістичної системи, яка впродовж усього періоду існування Нової Січі піддавалася неймовірно потужним відцентровим впливам, викликаним боротьбою експлуатованої сіроми з експлуататорами-старшинами. Відповідно до цього, першочерговому історіографічному засвоєнню підлягали тільки ті історичні джерела (переважно документальні), які повною мірою могли підтвердити зазначені вище постулати. Решта ж - ті, які не підтверджували, або взагалі спростовували подібні концептуалістські викладки, просто «не помічалися» та не вводилися до наукового обігу.

У працях вітчизняних та зарубіжних істориків, які з'явилися впродовж останніх 20 років і стосуються історії запорозького козацтва у XVIII ст., також не було створено принципово нового типажу соціальної історії запорозької громади. Не в останню чергу це пов'язано із ревізією методологічних підходів: відхід від світоглядних засад попереднього періоду розвитку суспільних наук відбувся, проте, якісно нових підходів у дослідженні соціальної історії Запорожжя вироблено не було.

Спробам істориків відійти від зазначених вище типажів соціальної моделі запорозького козацтва, створених у попередні історіографічні періоди, заважає відсутність узагальнюючого дослідження комплексу джерел з соціальної історії січової громади. Невизначеним залишається те, які ж саме види документальних і наративних джерел становлять потенційну джерельну базу досліджень з даної проблематики; якими факторами визначалися особливості руху потоків документації, що супроводжували соціальну активність ВЗН у XVIII ст.; врешті-решт, у яких архівосховищах знаходяться основні масиви джерел, що мають бути використані при проведенні дослідження.

Отже, існує потреба у появі узагальнюючого джерелознавчого дослідження, присвяченого виявленню, аналізу та інтерпретації джерел з соціальної історії запорозького козацтва у XVIII ст. Його комплексний характер, першочерговість джерелознавчих цілей та завдань, їх домінування над прагматичним концептуалізмом власне історичних досліджень дозволять уникнути традиційної для зазначеної проблематики ситуації, за якої джерельна база вибірково формується під заздалегідь визначені висновки.

Міждисциплінарне значення дослідження полягатиме в тому, що воно стане в нагоді не тільки джерелознавцям та дослідникам історії козацтва, але й широкому загалу фахівців у різноманітних галузях гуманітарного знання - соціальної історії, конфліктології, соціальної психології, антропоетології й ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планів держбюджетної науково-дослідної теми «Дослідження з історії Запорізького краю в особистостях та подіях» (№ державної реєстрації 0103У007133), яка включена до тематичного плану Запорізького національного університету. Також вона є складовою частиною наукової діяльності Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України щодо дослідження документальних джерел з історії України XVIII ст. (тема 3.2.7.4). Особистим внеском дисертанта в розробку теми є аналіз козацького фактору в розвитку соціальних структур Південної України у XVIII ст.

Мета дослідження полягає у визначенні ступеню наукового засвоєння та інтерпретації джерел із соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. упродовж попередніх історіографічних періодів; всебічному аналізі актуалізованої в процесі дослідження джерельної бази; з'ясуванні специфіки формування комплексів документальних, наративних, усно-історичних і фольклорних джерел; розкритті інформативного потенціалу досліджених джерел.

Для досягнення зазначеної мети передбачено вирішити наступні дослідницькі завдання:

- здійснити аналіз стану наукової розробки проблеми;

- визначити основні теоретичні та методологічні засади дослідження;

- проаналізувати взаємовпливи між системою адміністрування запорозьких громад, у державах Центрально-Східної Європи XVIII ст., і рухом документообігу і фондоутворенням;

- з'ясувати специфіку продукування документальних джерел та охарактеризувати якісні зміни у їх видовій належності впродовж XVIII ст.;

- розкрити особливості створення наративних джерел - спогадів, епістолярій, описів, записок та ін., у залежності від етнічного та соціального походження їх авторів;

- дослідити процеси створення, побутування та фіксації усно-історичних і фольклорних джерел і вирішити проблему їх достовірності;

- з'ясувати ступінь репрезентативності джерел в архівосховищах України, Російської Федерації, Польщі, Туреччини, Сербії і Хорватії;

- здійснити класифікацію актуалізованих документальних джерел за походженням, видовою належністю та службовим призначенням;

- провести класифікацію наративних джерел за ознаками функціонального спрямування та видової належності;

- з'ясувати особливості формуляру документальних джерел різної видової належності шляхом їх клаузульного аналізу;

- провести компаративний аналіз клаузул формулярів актових джерел, службової документації та епістолярій, відмінних за походженням;

- здійснити граматично-дипломатичний та текстологічний аналіз типових різновидів наративних джерел;

- з'ясувати інформаційний потенціал актуалізованої джерельної бази для дослідження процесів соціальної трансформації запорозької громади впродовж XVIII ст.;

- визначити та акцентувати потенційні інформативні можливості джерельної бази в справі аналізу соціальних рухів запорозького козацтва;

- продемонструвати можливі напрямки реконструкції визначальних рис січового етосу досліджуваного часу.

Об'єкт дослідження становить комплекс джерел з соціальної історії запорозького козацтва, який виник упродовж XVIII ст.

Предмет дослідження - процес пізнання актуалізованої джерельної бази з соціальної історії запорозького козацтва (її достатності, достовірності та інформативних можливостей).

Методи дослідження зумовлені поставленою метою та завданнями: робота базується на загальнонаукових та історичних методах дослідження. Методологічною основою дисертації став міждисциплінарний підхід у вивченні актуалізованого комплексу джерел з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. Всебічне дослідження об'єкту спирається на базові принципи історичної науки та гуманітарного знання.

Хронологічні межі дослідження. Хронологічно дослідження охоплює період від 1709 до 1797 рр., тобто, практично все XVIII ст. Нижня хронологічна межа співпадає із часом нищення документальних комплексів запорозької військової канцелярії, руйнацією попередньої системи документації та появою якісно нових видів писемних джерел внаслідок трансформації соціального устрою запорозького козацтва, який відбувся після знищення Старої Січі та переходу ВЗН у кримське підданство. Верхня хронологічна межа визначається часом скасування чорноморського військового уряду та запровадженням натомість неї військової канцелярії з правами губернського правління, що докорінним чином змінило рух документації та видову структуру документальних джерел, а також співпадає за часом із завершенням трансформації запорозької традиції у соціальному устрої найбільшої із постсічових козацьких громад - чорноморських козаків.

Територіальні межі дослідження поширюються на історико-географічні області Східної та Центральної Європи, які впродовж всього XVIII ст. були місцем перебування та діяльності носіїв запорозької традиції (як власне запорожців, так і постсічових козацьких спільнот - буткалів, мальтизів і чорноморців) - Запорожжя, Крим, Єдисан (Озу), Буджак, Добруджу, Кубань, Бачку та Банат.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає, насамперед, у тому, що джерела із соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. вперше стали об'єктом спеціального комплексного дослідження. Для цього дисертантом було здійснено суцільну евристику у фондах 24 архівних, музейних і бібліотечних установ України, Польщі, Російської Федерації, Сербії, Туреччини та Хорватії. Завдяки проведеній евристичній роботі було актуалізовано представницький комплекс документальних і наративних джерел, значну частину з яких було вперше введено до наукового обігу.

Завдяки цьому, в ході дослідження було одержано результати, які мають наукову новизну, а саме:

- було реконструйовано характер адміністративних і документальних зносин окремих гілок запорозького козацтва (у тому числі й у постсічовий період), зокрема - буткалів, мальтизів і чорноморців, із владними структурами Російської, Османської та Австрійської імперій упродовж XVIII ст., та вказано на його прямий вплив на специфіку фондоутворення;

- було відтворено хід урізноманітнення видової належності документальних джерел, що продукувалися канцеляріями ВЗН та їх контрагентами впродовж усього XVIII ст., зокрема охарактеризовано розвиток документації спеціалізованих систем діловодства - дипломатичного, судового та ін., і реконструйовано документальний аспект процесу запровадження практик поліційного та фіскального обліку козацького та посполитого населення;

- окремо було проаналізовано процеси формування комплексу наративних джерел, автори яких висвітлювали різноманітні сторони соціального життя сучасного їм запорозького козацтва, в залежності від ступеню їх інтегрованості в січову громаду, у тому числі виявлено чинники, що детермінували загальну тональність оцінок;

- у процесі дослідження комплексу усно-історичних і фольклорних джерел, на підставі деталізованого аналізу ситуацій, у яких відбувалося створення окремих зразків зазначеної видової належності, зокрема, історичних пісень, анекдотів і чуток, вдалося простежити характер їх усного побутування та перетікання в письмові форми (фіксацію), завдяки чому вдалося з'ясувати ступінь їх достовірності та можливість використання при реконструкції соціальної історії Запорожжя;

- у контексті здійснення камерального аналізу джерельної бази, актуалізованої в результаті здійсненої евристичної роботи, було описано та проанотовано конкретні фонди та колекції архівних зібрань країн Центрально-Східної Європи: при цьому ряд окремих документів і їх комплексів - зокрема, таких, які походять з архівосховищ Польщі, Російської Федерації, Сербії, Туреччини та Хорватії - були абсолютно незнаними для вітчизняного дослідницького загалу;

- здійснено порівняльний аналіз джерел українського, російського польського, турецького/кримського та австрійського походження, якими регламентувалися зносини урядових структур відповідних країн із запорожцями - законодавчих актів, розпорядчої документації та матеріалів службового листування, в результаті чого було зроблено узагальнюючі висновки стосовно впливу характеру соціальних відносин між контрагентами на абстрактний і конкретний формуляр документів;

- визначено високий інформативний потенціал та ступінь вірогідності актуалізованих джерел шляхом: здійснення історичної реконструкції процесів інтеграції запорозьких соціальних структур у систему соціального устрою держав-сюзеренів; дослідження специфіки соціальних рухів на Запорожжі, як реакції на уніфікацію та регламентацію традиційного способу життя; визначення особливостей соціального етосу окремих станів запорозької громади - одружених і неодружених козаків, молодиків і посполитих, упродовж XVIII ст.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані для написання: узагальнюючих праць з джерелознавства як історії України в цілому, так і запорозького козацтва та південноукраїнського регіону, зокрема; вузівських і шкільних підручників; відповідних навчальних курсів, а також при формуванні органами місцевого самоврядування засад регіональної політики щодо відродження козацьких традицій в житті населення, патріотичного виховання молоді тощо.

Особистий внесок здобувача. У опублікованій у співавторстві з доцентом Ю. Князьковим статті дисертанту належить опрацювання та написання тексту статті на основі спільно розроблених ідей. У підготовлених спільно з доцентом О. Посунько, а також із к.і.н. В. Грибовським та І. Синяком, археографічних публікаціях внеском дисертанта є проведення евристичного пошуку, камеральна та едиційна обробка документів, написання вступних статей і коментарів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження пройшли наукову апробацію у формі доповідей, повідомлень, участі в дискусіях під час проведення: Всеукраїнської науково-практичної конференції «Культурологічні та етносоціальні процеси на півдні України XVIII-XX століть» (Бердянськ, 31 травня - 02 червня 2001 р.); П'ятого міжнародного конгресу україністів (Чернівці, 26-29 серпня 2002 р.); Всеукраїнської наукової конференції «Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району» (Нікополь, 10-11 жовтня 2002 р.); Круглого столу з нагоди 5-ої річниці від заснування Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії України НАН України (Київ, 22 листопада 2002 р.); Міжнародної наукової конференції, присвяченої 250-річчю заснування Нової Сербії та Слов'яносербії (Нові Сад (Сербія)), 6-9 травня 2003 р.); Першого Міжнародного конгресу «Національна перлина Запорожжя: впровадження інноваційно-інвестиційних технологій гармонізації біоекосистеми о. Велика Хортиця» (Запоріжжя, 26-28 вересня 2004 р.); Всеукраїнського науково-практичного семінару «Актуальні проблеми та перспективи дослідження історії козацтва» (Запоріжжя, 01-02 квітня 2005 р.); Міжнародної наукової конференції «Українське козацтво у вітчизняній та загальноєвропейській історії» (Одеса, 03-04 червня 2005 р.); Шостого міжнародного конгресу україністів (Донецьк, 28 червня - 01 липня 2005 р.); Дев'ятої міжнародної науково-практичної конференції «Болгари в Північному Причорномор'ї» (Одеса, 09-11 вересня 2005 р.)»; Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми і перспективи розвитку козацтва в сучасних умовах» (Запоріжжя, 21-22 жовтня 2005 р.); Другої міжнародної науково-практичної конференції «Липовани-старообрядці на Дунаї: історія та культура» (Кілія, 07-09 листопада 2005 р.); «Постать Петра Калнишевського та історична спадщина запорозького козацтва XVI-XVIII ст.» (Нікополь, 11-12 жовтня 2006 р.); Міжнародної наукової конференції «Україна - Кубань: ретроспектива етнокультурних взаємин» (Дніпропетровськ, 22-23 серпня 2008 р.); Других Новицьких читань (Запоріжжя, 31 жовтня 2008 р.); Всеукраїнської наукової конференції «Історія Степової України XVIII - початку ХХ століття» (Запоріжжя, 22-23 травня 2009 р.); Міжнародної науково-практичної конференції «Полтавська битва 1709 року в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав» (Полтава, 11-12 червня 2009 р.); Всеукраїнської наукової конференції «Історія повсякденності: теорія та практика» (Переяслав-Хмельницький, 14-15 травня 2010 р.); Всеукраїнської наукової конференції «Історія Степової України XVIII - початку ХХ століття» (Запоріжжя, 21-22 травня 2010 р.); IV Міжнародної науково-практичної конференції «Історія запорозького козацтва в пам'ятках та музейній практиці» (Запоріжжя, 7-8 жовтня 2010 р.). Дисертація була обговорена на засіданні кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького національного університету та рекомендована до захисту.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені у 51 науковій праці, у тому числі в індивідуальній монографії за темою дослідження (25 умовних друкованих аркушів), 2 монографіях і 3 археографічних виданнях, які додатково відображають результати дослідження (загальний обсяг - 106 умовних друкованих аркушів, з них 62 належать безпосередньо дисертантові), 24 статтях у фахових виданнях, включених до списку ВАК України, а також в інших публікаціях, що відображають зміст дисертації.

Структура дисертаційного дослідження підпорядкована досягненню поставленої мети та виконанню дослідницьких завдань і складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (1529 позицій, 166 стор.), додатків. Загальний обсяг дисертації становить 551 сторінку машинопису, з них основна частина - 375 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання, визначено об'єкт та предмет дослідження, його хронологічні та територіальні межі, розкрито наукову новизну праці, теоретичне та практичне значення її результатів, особистий внесок автора в їх опрацювання, подано відомості про зв'язок праці із науковими програмами та темами, рівень апробації положень і висновків.

У першому розділі «Огляд історичних і джерелознавчих студій, теоретичні засади та методи дослідження проблеми», що складається з двох підрозділів, охарактеризовано основні етапи засвоєння джерельної бази істориками та джерелознавцями, проаналізовано основні праці за темою досліджуваної проблеми, окреслено методологічні підходи та методи, використані при підготовці роботи.

Засадничим принципом побудови першого підрозділу «Огляд історико-джерелознавчих студій» стало чітке усвідомлення того, що більшості праць із джерелознавства історії запорозького козацтва XVIII ст. (у тому числі його соціальної історії), притаманний міждисциплінарний характер, а відтак і предмет дисертаційного дослідження не може бути обмежений самою лише джерелознавчою складовою та вимагає висвітлення більш широкого кола питань, пов'язаних із актуалізацією та засвоєнням джерельної бази.

Джерелознавчий та історіографічний доробок попередників систематизований за кількома хронологічними періодами, які тематично репрезентують наступні групи: 1) роботи описового характеру, що були створені впродовж XVIII - поч. ХІХ ст. авторами-науковцями (переважно іноземцями на російській службі) та які стосуються як історії запорозького козацтва, так й історії Південної України в цілому; 2) історико-археографічні праці російських авторів ХІХ ст., які формували офіційний «новоросійський» дискурс історії південноукраїнського регіону, у тому числі й історії Запорожжя; 3) дослідження та публікації джерел другої половини ХІХ - поч. ХХ ст., здійснені українськими істориками та покликані апологізувати історію запорозького козацтва; 4) науковий доробок вітчизняних істориків і джерелознавців радянської доби (1920 - 1980-х рр.), присвячений дослідженню соціальної історії Запорожжя часів Нової Січі та постсічового періоду; 5) історичні розвідки та публікації джерел іноземних - здебільшого польських - істориків ХІХ - ХХ ст., у яких висвітлювалися окремі аспекти соціальної історії запорозького козацтва; 6) історико-джерелознавчі студії українських істориків кін. ХХ - поч. ХХІ ст.

Подібна систематизація та розподіл сукупності історико-джерелознавчих досліджень у залежності від походження, ідейних позицій та методологічних засад, на яких стояли їх автори, у поєднанні із чіткою хронологічною періодизацією дало змогу: 1) визначити місце як окремих авторів, так і цілих дослідницьких напрямків у загальному науковому доробку із джерелознавства історії запорозького козацтва XVIII ст.; 2) акцентувати увагу на характерних методологічних підходах і загальних тенденціях засвоєння джерельної бази з історії Запорожжя; 3) з'ясувати специфіку історіографічної ситуації, яка склалася на сьогодні навколо дослідження окремих аспектів соціальної історії січової громади; 4) дослідити сукупність наукових праць історіографічного, джерелознавчого та археографічного характеру, використаних при проведенні дисертаційного дослідження на основі міждисциплінарних підходів.

Перший із виокремлених періодів засвоєння джерельної бази (XVIII - поч. ХІХ ст.) характеризується започаткуванням традиції наукового підходу в оцінці місця й ролі запорозького козацтва в соціальному устрої тогочасного суспільства. Основу для пізніших досліджень (та компіляцій) було закладено працями російських істориків - Г. Юнкера, Г. Міллера, О. Рігельмана, Н.-Г. Леклерка, І. Болтіна, С. Богуш-Сестренцевича та ін. Специфікою їх історичних робіт було те, що більшість з них несла у собі риси публіцистичних творів, що пояснювалося існуванням «соціального замовлення» з боку державних імперських структур. Джерельною базою для більшості досліджень зазначеного періоду стали наративні тексти (як письмові, так і усні), матеріали власних спостережень авторів.

Поширення протягом першої половини XIX ст. офіційного погляду на запорозьке козацтво як на деструктивну, анархічну силу, визначило як представництво, так і характер джерельної бази досліджень. Об'єктом історичних, археографічних та джерелознавчих студій ставали актова документація та матеріали офіційного листування. Уособленням імперського напрямку історіографії Запорожжя був А. Скальковський, чий історико-археографічний доробок з історії запорозького козацтва XVIII ст. розподіляється на власне історичні праці та публікації джерел з Архіву Коша Нової Запорозької Січі. Близькими до офіційної позиції у своїй оцінці історичної ролі запорожців були праці П. Куліша та Д. Мордовцева.

Виникнення національних традицій історіописання та започаткування українських наукових шкіл в історичній науці, «народницьких» за своїм спрямуванням, у другій половині ХІХ ст. активізували процеси наукового пошуку та сприяли значному розширенню джерельної бази за рахунок звернення до джерел особового походження. Переоцінка гайдамацького руху, дослідження прикметних рис запорозької ментальності та повсякденної історії січовиків, завдяки зверненню до мемуарних джерел, перш за все українських за походженням, стали визначальними рисами наукового доробку В. Антоновича, Д. Яворницького, Я. Новицького, В. Біднова, Д. Багалія, О. Дерибаса та ін.

Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. у вітчизняному історіографічному процесі позначилися формуванням наукових осередків, які займалися вивченням питань, пов'язаних з історією південноукраїнського регіону в цілому та запорозького козацтва зокрема - Одеського товариства історії та старожитностей, Таврійської та Катеринославської вчених архівних комісій, Історичного товариства Нестора-Літописця, навколо яких групувалися всі дослідники історії Запорожжя.

Закономірним результатом поширення марксистських теорії та практики в суспільних науках з початку та впродовж усього ХХ ст. стала активізація досліджень із соціально-економічної історії. Збереження позитивістських дослідницьких практик сприяло розширенню джерельної бази досліджень за рахунок джерельних комплексів, до того часу актуалізованих неповною мірою. Характерною прикметою часу став також вибірковий підхід до джерел, їх фільтрація. Поміж істориків радянської доби особливе місце належить М. Слабченку, М. Кириченку, Н. Полонській-Василенко, О. Рябініну-Скляревському, В. Голобуцькому, у працях яких було висвітлено проблеми соціального розшарування в козацькій громаді, еволюцію традиційного соціального устрою, персоналії запорозького гайдамацтва.

Внесок зарубіжних дослідників ХХ ст. у актуалізацію та засвоєння джерельної бази конкретизувався працями польських істориків Ф. Равіти-Ґавронського, Л. Подгородецького, В. Серчика, А. Подрази та Е. Ростворовського, югославського дослідника Л. Челапа, присвяченими висвітленню окремих аспектів соціальної історії запорозького козацтва.

Сучасний етап дослідження різних аспектів джерелознавства та соціальної історії Запорожжя XVIII ст. розпочався і триває від кінця 1980-х рр., характеризується розширенням кола актуалізованих джерел і, відповідно, активізацією історичних студій та археографічної роботи, що конкретизувалися появою праць Г. Швидько, Ю. Мицика, В. Горобця, С. Абросимової, А. Бойка, О. Бачинської, І. Сапожнікова, С. Могульової, О. Олійника, І. Лимана, І. Синяка, В. Грибовського, Т. Кузик, О. Кузьмука, Н. Ченцової, Н. Швайби та ін.

У другому підрозділі «Теоретичні засади та методи дослідження» обґрунтовано семантичне навантаження застосованого понятійно-категоріального апарату, розглянуто основні принципи та методи дослідження.

Було дано визначення «соціальної історії» як галузі історичного знання, яка на макрорівні займається дослідженням того, яким чином групи людей організовуються у спільноти, та як ці структури змінюються у часі, а також, на мікрорівні, вивчає окремі риси соціального буття індивідів і колективів. Наголошено, що в процесі дослідження генеральної джерельної бази, насамперед, мають актуалізуватися комплекси, інформаційний потенціал яких відбиває: 1) взаємодію запорозької громади із соціальними структурами держав-сюзеренів; 2) специфічні колективні реакції козацтва, що виникали під час контактування із групами-контрагентами - соціальні рухи; 3) поведінкові моделі та життєві стратегії, характерні для різних соціальних груп населення Запорожжя.

Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять принципи об'єктивності, історизму та багатофакторності, використання яких у комплексі із залученням універсальних наукових методів аналізу та синтезу, абстрагування, класифікації, історико-типологічного та хронологічного методу. Комплексний, джерелознавчо-історичний характер дисертаційного дослідження зумовив також необхідність застосування спеціально-історичних методів: ретроспекції, компаративного аналізу. Застосування в площині джерелознавства текстологічних методів дозволило з великою долею вірогідності вирішити питання достовірності та авторства. Для інтерпретації текстів джерел застосовувався герменевтичний метод.

Комбіноване використання зазначених методів дало змогу дослідити історичні особливості виникнення, руху та фондування документальних джерел, з'ясувати специфіку утворення й функціонування джерел з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст.

У другому розділі «Історичні умови та особливості формування корпусу документальних джерел» досліджено історичні умови, в яких відбувався рух документаційних потоків, з'ясовано особливості фондування документальних джерел, проаналізовано сукупність факторів, які вплинули на видову належність документації, що відображає соціальну історію запорозького козацтва у XVIII ст.

У першому підрозділі «Особливості адміністрування ВЗН і окремих запорозьких громад у державах Центрально-Східної Європи та їх вплив на рух документообігу» досліджено систему підпорядкування ВЗН і окремих козацьких громад державним установам та можновладцям Гетьманщини, Російської, Османської та Австрійської імперій впродовж XVIII ст.

На початку XVIII ст. ВЗН у системі адміністративної влади тогочасної російської держави зберігає високий рівень автономії й намагається підпорядковуватися власне монарху, оминаючи гетьмана. Переважна більшість документів, випродукованих Кошем ВЗН у результаті зносин, осідала в поточному архіві кабінету російського монарха (конкретно - Петра І) та Малоросійського приказу.

Упродовж кримської доби своєї історії (1709/11 - 1733) ВЗН знаходилося в подвійному управлінні кримської та турецької адміністрації. З кримського боку ВЗН було підпорядковано хану та його наступникам - калзі, нурадину та ор-бею. Від турецької сторони запорожців контролювали бендерський та очаківський паші, газікерменський ага: рух фондоутворення йде відповідними напрямками.

За Нової Січі (1734 - 1775) канали поточного обігу розпорядчої та звітної документації між Кошем ВЗН та владними структурами Російської імперії зосереджуються на лініях комунікації Коша з київськими (від 1764 р. і новоросійськими) генерал-губернаторами та Колегією іноземних справ. З відновленням інституції гетьманства на Лівобережжі (1750 - 1764) ВЗН підпадає під юрисдикцію гетьмана, а посередницьку роль у зносинах Коша з Колегією та імператрицею відіграє не тільки київський генерал-губернатор (через Київську губернську канцелярію (з 1753 р.), а й Генеральна військова канцелярія. З 1756 р. встановлено підзвітність ВЗН від російського Сенату. Після ліквідації гетьманства в 1764 р. ВЗН передано у відання Малоросійської колегії. Фондування документальних джерел з соціальної історії запорозького козацтва переважно відбувається у поточних архівних фондах Коша та зазначених адміністративних установ.

Запорожці Буткальського козацького війська (1787 - 1828) на вищих щаблях влади підпорядковувалися султану, візиру та Дивану. У місцевій владній вертикалі задунайські запорожці підпорядковувалися румелійському бейлербею та сілістрійському санджакбею, які не тільки репрезентували цивільну владу, але й були місцевими військовими командирами. Рух документообігу між ними та Кошем був спорадичним, внаслідок чого у документних фондах військового дипломатичного, фінансового та інших відомств Османської імперії відклалися лише одиничні документи.

В Австрійській імперії (1785 - 1790) запорожці були повністю інтегровані до системи адміністративного управління прикордонних граничарських (ландміліційних) поселень Військового Кордону з чіткою військовою управлінською вертикаллю: Славонська генерал-команда - Чайкашський батальйон та Німецько-Банатський полк, відповідно до чого документальні джерела концентрувалися в поточних архівах канцелярій зазначених військово-територіальних одиниць.

Вірне Запорозьке/Чорноморське козацьке військо (ЧКВ) впродовж 1787 - 1791 рр. було підпорядковане Військовій колегії. Проміжною ланкою між Колегією та Військом був гетьман козацьких військ імперії у особі Г.Потьомкіна. Після переселення чорноморців на Кубань (1792) контроль за Військом було покладено на Правлячий Сенат і Військову колегію. Зносини Війська з цими установами відбувалися через таврійського губернатора. Подібний багаторівневий контроль сприяв інтенсивному характеру документальних зносин і формуванню представницьких фондових зібрань.

У другому підрозділі «Специфіка продукування документальних джерел» на прикладі конкретних історичних ситуацій, які мали місце в процесі соціального буття запорозького козацтва, було вивчено особливості виникнення та поточного функціонування документальних джерел.

На початку XVIII ст. (до 1709 р.) діловодна практика на Запоріжжі обмежувалася традиційними видами письмової комунікації, насамперед, епістолярними зносинами. Видова належність документів кримської доби (1709/11 - 1733), свідчить, що документальні зносини Коша з державними інституціями і можновладцями Кримського ханства та Османської імперії відбувалися в контексті традиційних для цих держав систем справочинства із переважанням розпорядчої документації та службового листування.

Повернення ВЗН в російське підданство та включення його до системи адміністративного управління імперії спричинили реорганізацію характеру зовнішнього та внутрішнього документообігу Коша. З часів Нової Січі (1734 - 1775 рр.) зміна механізмів управління населенням Запорожжя, фіксація соціальних станів й імплементація чіткої фіскальної системи, контроль за мобільністю населення та постання системи фіксованих державних кордонів, поширення дії уніфікованого законодавства на всі сфери життя й витіснення ним звичаєвого права, регламентація засад військової служби державі та системи відповідних заохочень за неї спричинили впровадження спеціалізованих систем діловодства та продукування облікової, судово-слідчої та засвідчувальної документації в управлінських і справочинних практиках кошової та паланкових канцелярії, що було виявом більш загальних процесів уніфікації Запорожжя до складу Російської імперії.

Слідством цього стали якісні зміни у видовій належності корпусу документальних джерел з соціальної історії запорозького козацтва. Практика фіксації кількості населення Запорозьких Вольностей та встановлення над ним поліційного і фіскального контролю, які здійснювалися гетьманським та імперським урядами сприяли появі нових різновидів облікової документації - реєстрів, відомостей, списків і переліків. У останній чверті XVIII ст. урізноманітнюються вже форми фіскальної облікової документації та з'являються нові, зокрема, церковного обліку. Стала практика обліку населення Запорожжя, започаткована в перші часи після ліквідації Січі, була продовжена після відродження військової організації колишніх запорожців - ЧКВ і реалізована шляхом створення представницьких комплексів обліково-адміністративної документації.

Поширення на Запорожжя дії загальноімперського законодавства, в комплексі із впровадженням системи фіксованих лінійних кордонів, спричинили продукування представницьких комплексів судово-слідчої документації у гайдамацьких справах - протоколів допитів, реєстрів, екстрактів, інструментів й ін. Переважна їх більшість з'явилася в процесі діяльності слідчих органів і комісій при канцеляріях різноманітних російських державних установ, при запорозькій військовій канцелярії за часів Нової Січі, а також, меншою мірою, при гродських, земських і військових судах прикордонних воєводств і губерній Польської України. Протоколи допитів є унікальними за своєю інформативністю документальними пам'ятками. Продукування комплексів судово-слідчої документації прямо пов'язане із динамікою розвитку гайдамаччини. Зазначені види документальних джерел набули подальшого розвитку в діловодній практиці військових канцелярій постзапорозьких спільнот у Російській імперії, зокрема в ЧКВ.

Під впливом російського військового діловодства відбувається й активне використання засвідчувальної документації - атестатів, паспортів, білетів та довідок. Атестати найбільш повно відображають процеси наповнення січової консорції, ілюструють механізми адаптації і кар'єрного зростання козаків, дають уявлення про динаміку ротацій генерації козацтва у ВЗН і ЧКВ. Практика видачі й отримання атестатів поширилася в службовому діловодстві кошової канцелярії під безпосереднім впливом аналогічних практик, які закріпилися в модернізованих справочинних системах регулярного війська Російської імперії з початку XVIII ст. Продукування даного різновиду засвідчувальної документації напряму коригувалося участю запорожців у російсько-турецьких війнах і подальшою нобілітацією старшини.

У третьому розділі «Особливості створення та побутування наративних, усно-історичних і фольклорних джерел» всебічно досліджено актуалізований корпус текстів недокументального функціонального спрямування, які відбивають соціальну історію запорозького козацтва XVIII ст.

У першому підрозділі «Напрямки створення наративних джерел» у контексті інтелектуальної історії Південної України XVIII ст. реконструйовано напрямки, якими відбувалося створення писемних наративів авторами, приналежними до запорозького козацтва та сусідніх етносоціальних груп-контактерів.

Актуалізовані писемні наративи за темою дослідження репрезентовано кількома жанровими різновидами: мемуарами (переважають спогади та щоденники); описами та подорожніми записками; приватним листуванням; оповідними вкрапленнями в текстах публіцистичного та документального (функціонального) спрямування.

Строкатий склад продуцентів наративних текстів, диференційований етноконфесійними і соціокультурними установками середовища, з якого походили автори, був поєднаний об'єктом описування - історичним запорозьким козацтвом. Факторами впливу на жанрову належність, ідейну спрямованість і тематичні сюжети текстів був комплекс ціннісно-світоглядних імперативів і політичних уподобань їх авторів.

Потужна інформативність і неупередженість притаманна наративам, автори яких самі були запорожцями (чорноморцями), або їх нащадками - І. Чугуївець, М. Корж, Д. Ковтун та І. Розсолода, або ж вихідцями з «материнських» і компліментарних, по відношенню до січовиків, соціальних груп, наприклад, того ж козацтва Гетьманщини та Слобожанщини - Л. Яценко-Зеленський (Леонтій), І. Мігрін та ін.

Автори наративів, тематично дотичних до соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст., що походили з російського дворянства - С. Мишецький, О. Нікіфоров, Г. Шаховський, О. Прозоровський, К. Штофельн, О. Пишчевич, В. Абаза та ін., створили власний, ворожий, а часом спотворений образ Запорожжя і запорожців. Саме їх тексти обґрунтовували необхідність ліквідації ВЗН, а після 1775 р. допомагали тиражувати уявлення про карикатурний соціальний устрій січової громади.

Наративи (здебільшого мемуари), створені авторами із числа польських шляхтичів, які були безпосередніми учасниками польсько-запорозької конфронтації на Правобережжі в 1740 - 1760-х роках - У. Радзивілл, С. Закревський, Є. Кітович, відзначаються великим рівнем інформативності, детальними описами гайдамацьких практик січовиків, елементами аналізу соціальних витоків явища. Окрему підгрупу наративів польського походження становлять спогади свідків подій Коліївщини 1768 р. - Я. Далкевича, Я. Ліпомана, П. Младановича, В. Кребс, визначальною рисою яких є демонізація колективного образу запорожців.

Для оповідних текстів мемуаристів-іноземців - К. Манштейна, К. Рондо, Л. Сегюра й ін., характерними є такі риси, як «етнографізм», зосередженість на екзотичних і курйозних подробицях соціального устрою січової громади, слабке розуміння тогочасних запорозьких реалій, надмірна довіра до інформаторів.

У другому підрозділі «Специфіка створення, побутування та фіксації усно-історичних і фольклорних джерел» відтворено процеси виникнення та функціонування неписемних текстів - усних історій, історичних пісень, анекдотів і чуток серед січовиків та їх нащадків, як важливої складової соціального устрою Запорожжя.

Поширення «усних історій» та історичних пісень серед січової спільноти було викликане, насамперед, потребами тих важливих соціальних функцій, які вони обслуговували - формування корпоративної історичної пам'яті та маркерів автоідентифікації, посилення міжгенераційних зв'язків і глорифікації ВЗН.

Усна історія Запорожжя XVIII ст. являє сукупність знань про найбільш важливі моменти буття запорозького козацтва, які акумулювалися в свідомості широких верств населення Вольностей ВЗН України. Шляхом трансляції усних історій у січовій громаді відбувалося конструювання картини оточуючого світу. Потреби функціонування ВЗН у реаліях доби Нової Січі сприяли перетіканню усно-історичних текстів у письмову форму при створенні не тільки наративів, але й актових документів.

Усно-історичні і фольклорні тексти не можна вважати виключно плодом колективної творчості усієї січової громади, оскільки у ряді випадків вдалося виявити конкретних авторів з числа січовиків - І. Карнауха (1775) та ін.

Такі різновиди фольклорної прози як анекдоти та чутки, здебільшого, стояли на периферії процесів наратогенезу, переважно обслуговували релаксаційні потреби січовиків та слугували індикаторами соціальних процесів, які мали місце в середовищі січової спільноти.

Фіксація усних історій і фольклору відбувалася шляхом: 1) органічного перетікання усних текстів в письмову форму; 2) ситуативного запису представниками влади неблагонадійних пісень та анекдотів; 3) цілеспрямованих пошуків збирачами фольклору.

У четвертому розділі «Основні архівні зібрання джерел» розглянуто представництво джерел з соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст. у вітчизняних і зарубіжних архівосховищах.

У першому підрозділі «Архівосховища України» описано та проанотовано документи, виявлені в результаті евристичного пошуку у фондах центральних історичних та обласних архівів, рукописних відділів музеїв і бібліотек Києва, Сімферополя, Одеси, Дніпропетровська та ін.

Встановлено, що писемні джерела до соціальної історії Запорожжя, які зберігаються в архівах України, переважно представлені документальними джерелами, випродукованими впродовж XVIII - на початку ХІХ ст. канцеляріями адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії на півдні України (губерній, намісництв, областей, провінцій), а також військовими канцеляріями ВЗН та Гетьманщини.

Серед зібрань Центрального державного історичного архіву України (Київ) головним зосередженням документальних джерел з соціальної історії запорозького козацтва є ф. 229 - «Архів Коша Нової Запорозької Січі», фондоутворювачами якого є Військова та паланкові канцелярії ВЗН часів Нової Січі - 86 справ. Крім цього, матеріали з досліджуваної проблеми було виявлено у архівних фондах «Генеральна Військова канцелярія» (ф. 51) - 2 справи; «Друга Малоросійська колегія» (ф. 54) - 3 справи; «Київська губернська канцелярія» (ф. 59) - 42 справи; «Канцелярія гетьмана К. Розумовського» (ф. 269) - 26 справ.

Архівні зібрання Державного архіву Автономної Республіки Крим за темою дисертаційного дослідження містять відомості стосовно соціального складу ЧКВ у останній декаді XVIII ст. і зосереджуються у таких фондах, як «Таврійське обласне правління» (ф. 799) - 11 справ; «Попов В.С.» (ф. 535) - 2 справи; «Катеринославський і Таврійський генерал-губернатор» (ф. 801) - 1 справа.

У Державному архіві Дніпропетровської області серед матеріалів фонду Катеринославської губернської архівної комісії (ф. 1684) зберігаються недіючі описи втрачених під час Другої світової війни фондів - Канцелярії Новосербського корпусу, Новоросійської губернської канцелярії та ін., усього 32 справи, вторинна інформація яких нині відіграє роль першоджерела.

Виявлені в фондах Державного архіву Одеської області 10 справ за темою, які стосуються історії задунайської гілки запорозького козацтва в першій чверті ХІХ ст., зосереджені в межах фонду «Управління Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора» (ф. 1).

Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського є найбільшим в Україні сховищем предметно-тематичних колекцій рукописів, сформованих впродовж ХІХ - ХХ ст., які містять джерела з соціальної історії запорозького козацтва ХVІІІ ст.: «Історичні матеріали» (ф. ІІ); «Одеське товариство історії та старожитностей» (ф. V); «Фортеця Св. Єлизавети» (ф. ІХ); «Модзалевський В.Л.» (ф. XII) та ін., усього 31 справа.

У Відділі рукописів Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького зберігаються залишки фонду Азовської губернської канцелярії, що містять представницьку добірку матеріалів з соціальної історії Запорожжя XVIII ст. У фондах Нікопольського державного краєзнавчого музею дослідницький інтерес являють матеріали з архіву Свято-Покровської церкви м. Нікополя за період 1781 - 1791 рр.

У другому підрозділі - «Архівосховища Російської Федерації» - систематизовано представницький корпус джерел зарубіжної архівної україніки, акумульований в архівних установах Москви, Санкт-Петербургу та Краснодару, як внаслідок діяльності конкретних фондоутворювачів - канцелярій державних установ різних рангів та конкретних історичних осіб, так і за рахунок часткових вилучень джерел українського походження, які відбувалися впродовж XVIII - ХІХ ст.

Суцільним евристичним дослідженням 18 фондів Російського державного архіву давніх актів вдалося виявити 106 справ. Більшість походить з «розрядних» фондів: ф. 7 - «Дела тайной экспедиции»; ф. 9 - «Кабинет Петра І»; ф. 13 «Дела об Украине»; ф. 16 - «Внутренее управление» та ін. Крім цього, джерела з соціальної історії запорозького козацтва присутні у фондах поточних архівів Посольського та Малоросійського приказів: ф. 89 - «Сношения России с Турцией»; ф. 124 - «Малороссийские дела»; ф. 229 - «Малороссийский приказ» і документних фондів канцелярії, департаментів і експедицій Правлячого Сенату (ф. 248).

Архів зовнішньої політики Російської імперії є архівним зібранням документальних джерел, що виникли в процесі дипломатичних зносин російського уряду із зарубіжними країнами впродовж ХVІІІ ст.: з Польщею (ф. 79); Туреччиною (ф. 89); Кримом (ф. 123) - усього 163 справи. Значну кількість джерел за темою також було виявлено у фонді Малоросійської колегії (ф. 124) - 28 справ.

Переважна більшість документальних матеріалів, дотичних до соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст., у зібраннях Російського державного військово-історичного архіву зосереджена у фондах Козацької (ф. 13) - 41 справа, та Таємної (ф. 20) - 24 справи, експедицій Військової колегії, Похідної канцелярії князя Потьомкіна-Таврійського (ф. 52) - 29 справ. Значну кількість джерел було виявлено в особових архівах М. Салтикова (ф. 41), П. Румянцева (ф. 44), у родинному фонді Розумовських (ф. 53).

Державний архів Краснодарського краю є найбільшим зібранням джерел з соціальної історії чорноморської гілки запорізького козацтва в постсічовий період його історії: фонди Канцелярії наказного отамана (ф. 249) та Військової канцелярії (ф. 250) - усього 54 справи.

Російський державний історичний архів (Санкт-Петербург) переважно зберігає фонди вищих державних установ Російської імперії кінця XVIII - початку ХІХ ст. - Святішого Правлячого Синоду (ф. 796), Ради при Імператорському Дворі (ф. 1146), Департаменту виконавчої поліції (ф. 1286), у зібраннях яких було виявлено певну кількість джерел з соціальної історії січової громади за період 1775 - 1805 рр. - усього 8 справ.

Архів Санкт-Петербурзького Інституту історії Російської академії наук містить особистий архівний фонд А. Скальковського (ф. 200), у складі якого зберігається 59 справ Архіву Коша Нової Січі - переважно матеріали приватного та службового листування військової старшини.

Джерела до соціальної історії запорозького козацтва, що зберігаються у фондах-колекціях Відділу рукописів Російської національної бібліотеки, не мають ознак системного комплексу, своїм включенням завдячують випадковим обставинам і зберігаються в фондах зібрань рукописної книги та особових фондах 550, 558, 905, 1000 та ін., усього 11 справ.

У Російському державному архіві Військово-морського флоту (Санкт-Петербург) джерела з соціальної історії запорозького козацтва зосереджені у фондах Державної Адміралтейств-колегії (ф. 212) - 3 справи; Канцелярії адмірала Ф. Апраксіна (ф. 233) - 4 справи; Чорноморського адміралтейського правління (ф. 245) - 3 справи.

У третьому підрозділі «Архівосховища країн Центрально-Східної Європи (Польща, Туреччина, Хорватія, Сербія)» викладено інформацію стосовно основних зібрань документальних і наративних джерел за темою дослідження, віднайдених у архівосховищах міст Варшави, Кракова, Загребу, Нові Сада, Стамбула та ін.