Криза лицарського війська і початки формування професійних найманих армій у XIV–XV ст.: історіографічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 20.02.22 - військова історія

Криза лицарського війська і початки формування професійних найманих армій у XIV-XV ст.: історіографічний аспект

Куцин Михайло Миколайович

Львів 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Войтович Леонтій Вікторович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історії середніх віків та візантиністики.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук Лиман Сергій Іванович, Харківська державна Академія культури, професор кафедри музеєзнавства та пам'яткознавства,

кандидат історичних наук, доцент Терський Святослав Володимирович, Національний університет “Львівська Політехніка”, доцент кафедри історії, теорії та практики культури.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент О.Й. Павлишин.

Анотація

лицарство феодальнийсуспільство

Куцин М.М. Криза лицарського війська та початки формування професійних армій у XIV-XV ст.: історіографічний аспект. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. - Львівський національний університет імені Івана Франка. Львів, 2011.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню історіографічного доробку стосовно кризи лицарського війська та початків формування професійних армій у XIV-XV ст., що виявилися і мали місце у ході Столітньої війни (1337-1453). У роботі на основі глибокого аналізу історіографії та систематизації значного кола джерел висвітлено основні етапи цієї кризи та зміни у способі формування королівського війська, що настали внаслідок цього. Автор доводить, що переведення феодального війська на постійну професійно-найману основу, як і початки домінування піхотних з'єднань, були незворотнім процесом. Дисертант підкреслює, що посилення ролі піхоти відбулося як завдяки військово-технічному вдосконаленню (поширеному застосуванню лука та арбалета, еволюції ручної вогнепальної зброї та артилерії), так і морально-етичній кризі лицарства і відходу від традиційних лицарських правил ведення війни.

У роботі звернено увагу на те, що становище лицарства як військової елітної касти було врятоване завдяки виникненню нового найманого професійного війська, створенню “ордонансних” рот. Це, в свою чергу, призвело до появи надійної опори королівської влади, ліквідації феодальної роздробленості та початку централізаційних процесів у державі, а відтак до поглиблення національної консолідації та самоідентифікації. Ці процеси широко відображено в західноєвропейській історіографії, здебільшого у сучасній, яка стосовно означеної проблеми виявляє схильність і до визнання кризи та занепаду лицарства, так до часткового чи цілковитого заперечення цих явищ. Коло розгляду проблеми практично обмежується проаналізованими публікаціями. Досі актуальним є окреме порівняльне дослідження причин кризи традиційного для середньовіччя лицарського війська та початків переходу західноєвропейських армій на професійну основу.

Ключові слова: феодалізм, Столітня війна, лицарство, піхота, військове мистецтво, еволюція зброї та озброєння, історіографія.

Аннотация

Куцин М.М. Кризис рыцарского войска и начала формирования профессиональных армий в XIV-XV вв.: историографический аспект. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 - военная история. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. Львов, 2011.

Диссертация посвящена комплексному исследованию историографических наработок относительно кризиса рыцарского войска и начала формирования профессиональных армии в XIV-XV вв., которые имели место в ходе Столетней войны (1337-1453). В работе на основе глубокого анализа историографии и систематизации значительного круга источников освещены основные этапы этого кризиса и изменения в способе формирования королевского войска, наступившие вследствие этого. Автор доказывает, что и перевод феодального войска на постоянную профессионально-наемную основу, и начало доминирования пехотных соединений были необратимыми процессами. Диссертант подчеркивает, что усиление роли пехоты произошло как благодаря военно-техническому совершенствованию, так и морально-этическому кризису рыцарства и отхода от традиционных рыцарских правил ведения войны.

Поражения рыцарской кавалерии вызвали заметную гонку вооружений и поиски лучших доспехов. Во времена Столетней войны они (как и защитное вооружение) существенно эволюционировали в направлении от кольчужного к цельнометаллическому. Усиление доспехов привело к ослаблению возможности конного маневра, что было неоднократно доказано в ходе сражений XV в. Поскольку тяжелое защитное вооружение стоило дорого, оно и впредь оставалось прерогативой феодального рыцарского сословия. Кроме того, оно дошло до возможной весовой границы, но и так не смогло обеспечить полной защиты всадника и лошади, в первую очередь вследствие усовершенствования огнестрельного оружия. Это привело к возникновению и развитию во второй половине XV в. линейной тактики - колонны начали вытягиваться по фронту. Легкая конница отделилась от тяжелой и занимала самостоятельное место в боевом порядке. Следовательно, тяжелые доспехи отжили свое как по военно-тактическим, так и по экономическим и политическим соображениям. В ходе исследования также выяснилось, что в целом, с одной стороны огнестрельное оружие времен Столетней войны еще не проявило своих основных свойств, а арбалет и длинный английский лук по своим тактико-техническим данным еще превосходили несовершенное ручное огнестрельное оружие.

В работе обращено внимание на то, что положение рыцарства как военной элитной касты было спасено благодаря возникновению нового наемного профессионального войска, созданию “ордонансных” рот. Это, в свою очередь, привело к появлению надежной опоры королевской власти, ликвидации феодальной раздробленности и начала централизационных процессов в государстве, а, следовательно, к углублению национальной консолидации и самоидентификации.

Переход значительной части рыцарства на профессиональную основу привел к тому, что оно монополизировало в свою пользу военный престиж: возможность сразиться в рядах тяжелой конницы сама по себе служила средством продвижения по социальной лестнице, а ношение оружия на службе у короля постепенно стало расцениваться как принадлежность к благородному сословию. Эти процессы широко отражены в западноевропейской историографии, в основном в современной, которая относительно этой проблемы обнаруживает как склонность к признанию кризиса и упадка рыцарства, так и к частичному или полному отрицанию этих явлений. Современная французская историография в целом, хотя и довольно разноплановая, все же тяготеет к психологическому переосмыслению событий Столетней войны, с особым акцентом на человеческий фактор (социо-демографические исследования). Характерной особенностью этой историографии является и то, что ориентированная в основном на это направление, она значительно уступает английской по объемам и широте охвата собственно военной тематики. Бросается в глаза также большая сосредоточенность и акцентирование на последних, переломных и победных для Франции, периодах Столетней войны.

Британская историография, хотя и существенно пополнилась за последние десятилетия рядом новых исследований истории Столетней войны и кризиса рыцарства, в основном следует в своем традиционном русле - акцентировании на “эпохе” Эдуарда III, анализе отдельных известнейших победных для Англии битв (Креси (1346 г.), Пуатье (1356 г.) и Азенкуре (1415 г.)), биографиях выдающихся деятелей этого периода, военном искусстве, оружии и вооружении XIV-XV веков). Концептуально новых подходов при этом не обнаружено. Украинская историография времен Столетней войны представлена лишь единичными публикациями Ю. Борискина последних лет.

В русле значительно большего наследия российской историографии, с присущим ей рассмотрением Столетней войны в совокупности военно-политических и социально-экономических процессов (часто в духе прежней марксистской историографии), прослеживаем интегральный анализ этих процессов и выявление неразрывной взаимосвязи. Военная тематика и анализ процессов кризиса рыцарства занимают здесь важное место. Круг рассмотрения проблемы практически ограничивается проанализированными публикациями. Все еще является актуальным отдельное сравнительное исследование причин кризиса традиционного для средневековья рыцарского войска и начал перехода западноевропейских армий на профессиональную основу.

Ключевые слова: феодализм, Столетняя война, рыцарство, пехота, военное искусство, эволюция оружия и вооружений, историография.

Annotation

Kuzin M.M. Crisis of knight's troops and the beginning of the forming of professional armies in the XIV-XV centuries: historiographic aspect. - Manuscript.

Dissertation for the scientific degree of candidate of historical sciences on specialty 20.02.22 - military history. - Ivan Franko National University of L'viv. L'viv, 2011.

The thesis is devoted to the comprehensive study of historiographical legacy of the knight's troop's crisis and beginning of the forming of professional armies in the XIV-XV centuries. That took place during the Hundred Years' War (1337-1453). In this paper, based on deep analysis of the historiography and a large range of sources the major stages of the crisis and changes in the way of formation of the royal army, which came as a result of this, are highlighted. The author argues that the conversion of the feudal forces as professionally hired on a permanent basis as well as the beginning of dominance of infantry formations were irreversible. Dissertator stressed that strengthening of the role of infantry happened thanks to the military-technical improvement (the enhanced use of bows and crossbows, the evolution of handguns and artillery), as well as the moral and ethical crisis of knighthood and giving up the traditional chivalry rules of war.

The paper drew attention to the fact that the position of chivalry as a military elite castes have been saved thanks to the appearing of the new hired professional armies, the creation of “ordonans” companies. This, in turn, led to a reliable support of royal power, the elimination of feudal fragmentation and beginning of the centralization's processes in the country, and consequently to enhancing of national unity and identity. These processes are widely reflected in Western historiography, mainly contemporary. In this historiography of the problem a tendency to recognize the crisis and the decline of chivalry, and a partial or complete rejection of these phenomena are revealed. Analyzed publications practically are confined to the consideration of the problem. Individual comparative study of the causes of the traditional medieval knight's troop's crisis and the beginning of moving of Western European armies on a professional basis is jet needed.

Key words: feudalism, the Hundred Years War, chivalry, infantry, military art, the evolution of arms and weapons, historiography.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Історія середньовічних військових конфліктів, в яких домінуючою суспільно-політичною та військовою верствою було лицарство, займає значне місце у загальній історії європейських держав. Столітня війна (1337-1453 рр.), у яку прямо чи опосередковано було втягнено більшість країн Західної Європи, була складним і суперечливим етапом в історії лицарства, який завершив його затяжну кризу. На зміну лицарству прийшли професійні наймані армії.

Багата історіографія проблематики, що має давні традиції і напрацьовані схеми та стереотипи, сьогодні тяжіє до їх переосмислення, висвітлення з врахуванням нових здобутків. У цьому напрямі значно менше уваги приділялося причинам змін (суспільно-політичного, економічного та військово-стратегічного характеру), які відбувалися у період цього конфлікту й призвели зрештою до занепаду лицарства, появи перших професійних найманих армій, посилення ролі піхотних з'єднань. В умовах переходу багатьох сучасних армій на контрактно-професійну основу, вивчення витоків, причин та наслідків цієї проблематики, що сягає корінням у середньовіччя, безперечно є актуальним. Попри те, що про військову організацію Англії чи Франції, перебіг основних битв Столітньої війни, військово-політичні та соціо-демографічні її наслідки написано чимало, праці, присвячені аналізу причин занепаду лицарства як панівної військової касти на тлі Столітньої війни, на сьогодні поодинокі у західноєвропейській історіографії, а у вітчизняній до цієї проблематики не звертався ніхто.

Таким чином, це перше спеціальне порівняльно-аналітичне дослідження, що включає розгляд перелічених у змісті роботи проблем, дозволить заповнити ще одну прогалину у висвітленні причин кризи та занепаду лицарства на тлі змін, які відбувалися в європейському суспільстві в часи Столітньої війни.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з науково-дослідною програмою та тематикою наукових планів кафедри історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням актуальності обраної теми та ступеня її наукової розробки. Мета дослідження полягає у якомога повнішому аналізі причин кризи та занепаду лицарства як домінуючої суспільної військово-політичної верстви феодального суспільства у XIV-XV ст.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

- з'ясувати стан наукової розробки проблеми;

- проаналізувати коло історичних джерел та визначити їхній інформаційний потенціал;

- на прикладі розгляду способів комплектування, фінансування, структуризації підрозділів армій сторін конфлікту, рівня військово-технічного забезпечення та його вдосконалення простежити етапи формування та способи комплектування феодальних військових сил Англії та Франції на тлі сприятливих суспільно-політичних чинників;

- дослідити характерні риси й особливості організації та фінансування армій сторін конфлікту;

- проаналізувати (на прикладі основних битв Столітньої війни) причини військових успіхів та невдач сторін конфлікту, рівень їх військового мистецтва;

- охарактеризувати й порівняти військово-технічну базу учасників конфлікту;

- на прикладі основних військових галузей показати рівень оснащення та озброєння, а також ступінь його ефективності;

- з'ясувати пріоритетні напрямки вдосконалення і модернізації військової організації Франції та Англії на завершальних етапах Столітньої війни.

Об'єктом дослідження є лицарство періоду Столітньої війни.

Предметом дослідження - історіографічний аналіз основних причин його кризи та занепаду у XIV-XV ст., вдосконалення військової системи сторін конфлікту, еволюції зброї та озброєнь.

Методологічною основою дисертації є загальнонауковий системний і комплексний підхід до вивчення історіографічного доробку, що стосується кризи лицарського війська та початків формування професійних армій у XIV-XV ст. Для аналізу використаних джерел, з метою синтезу та узагальнення їхніх даних, було застосовано проблемно-історичний, типологічний, аналітично-реконструктивний, порівняльний, структурно-функціональний та інші методи. Огляд наукової літератури з обраної тематики здійснений за хронологічним і структурно-тематичним принципами історіографії. Комплексне застосовування різних методів уможливило оптимально мобілізувати джерела та історіографічний доробок попередників для розкриття цієї військово-історичної теми.

Територіальні межі у дисертації окреслюються кордонами території сучасних Франції, частково Бельгії та Нідерландів, а також Великобританії. Французьке королівство у XIV ст. межувало на півдні з королівствами Наварра та Арагон, на сході та півночі з Священною Римською імперією. На східному рубежі також знаходилося Бургундське герцогство, формально васал Франції, а фактично незалежне, союзник Англії. Герцогства Аквітанія (Гієнь) та Гасконь на південному заході станом на початок війни належали Англійському королівству. Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1337-1453 рр., тобто прийнятий в історіографії період Столітньої війни. Однак простеження витоків та глибинних причин Столітньої війни та початку становлення професійних армій зумовили в певних місцях роботи екскурси у кінець XIII-початок XIV ст. та другу половину XV ст.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що:

- вперше в українській історіографії з'ясовуються причини та наслідки занепаду та кризи лицарства, посилення ролі піхоти, військово-технічної модернізації армій часів Столітньої війни;

- висвітлюється процес еволюції тогочасних зброї та озброєння;

- аналізується тактика та стратегія сторін конфлікту у основних битвах Столітньої війни;

- окреслюється коло проблем, пов'язаних із реформуванням та модернізацією феодальних армій;

- переглядається й по новому висвітлюється ряд застарілих на сьогодні тез історіографії.

У ході вивчення теми вдалося встановити, що криза лицарського війська та формування професійний армій у XIV-XV ст. були закономірним процесом, спрямованим на зміцнення королівської влади та перетворення її на абсолютну, посилення обороноздатності основних європейських країн, залучення еліти феодального суспільства на державну військову службу на наймано-контрактній основі. Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані для написання науково-методичних посібників, у викладанні курсів історії військової справи Західної Європи, для розробки спецкурсів з середньовічної історії Англії та Франції на історичних та гуманітарних факультетах вищих навчальних закладів, а також при оцінці факторів впливу в процесі переходу на контрактну армію.

Особистий внесок здобувача. Усі наукові результати дослідження та їх публікації в наукових фахових виданнях виконані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дослідження обговорено на засіданні кафедри історії середніх віків Львівського національного університету імені Івана Франка, а також на науково-методичних семінарах кафедри гуманітарних наук Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного; оприлюднено в публікаціях автора і на науково-практичних конференціях: Треті міжнародні Дриновські читання. Харків, 25 жовтня 2007 р.; Музеелогия и музееведение в ХХІ веке: проблемы изучения и преподавания. Санкт-Петербург, 14-16 мая 2008 г.; Міжнародна наукова конференція на пошану Михайла Рожка. Львів-Тустань, 4-5 червня 2009 р. Міжнародна конференція - Kazimierz Wielki I jego paсstwo. W 700. rocznice urodzin ostatniego Piasta na tronie polskim. Бидгощ (Польща), 25-27 квітня 2010 р.; Международная научная конференція - Судьбы славянства и эхо Грюнвальда: Выбор пути русскими землями и народами Восточной Европы в средние века и раннее новое время (к 600-летию битвы при Грюнвальде/Танненберге). - Санкт-Петербург (Россия), 22-24 октября 2010 г.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображені у 3 публікаціях у наукових фахових виданнях. Усі публікації є одноосібними.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (501 позиція). Загальний обсяг дисертаційного дослідження складає 236 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У “Вступі” висвітлено актуальність, ступінь розробки проблеми, визначено об'єкт та предмет, обґрунтовано мету, завдання, хронологічні рамки та територіальні межі дослідження. Розкрито новизну, методи дослідження, науково-теоретичну та практичну значимість дисертації, наведено апробацію результатів та описано структуру дослідження.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” вивчено стан наукової розробки питання; охарактеризовано джерела і методологічну основу дослідження. Окремо виділено історіографії: французьку, англійську, українську та російську (дореволюційну, радянську та сучасну). Тематика Столітньої війни займає одне з провідних місць у європейській медієвістиці, як і в історії військової справи. Зрозуміло, що в процесі розвитку історіографії від емпіричної, фактографічної, подійної історії до глобальної, всеохоплюючої синтетичної науки, яка вирішує світоглядні питання про закони історичного розвитку, історичну причинність, погляди на окремі події та їх оцінки набували полярних характеристик.

Французькі історики (Ф. Гізо, Ф. де Куланж, Ґ. Моно, Ґ. Фаньєз, Ш.-В. Ланглуа) другої половини XIX-початку XX ст., аналізуючи Столітню війну, не завжди звертали увагу на її військово-стратегічні аспекти. Першою аналітичною працею про Столітню війну стала монографія Ґ. Дауме “Нариси про альянс Франції та Кастилії у XIV-XV ст.” (1898). Пізніше з'явилися ґрунтовні праці Ф. Лота - “Франція від витоків до Столітньої війни” (1941) і “Військове мистецтво та армії в середні віки в Європі та на Близькому Сході” (1946) та Е. Перруа - “Столітня війна” (1945).

Інтерес до дослідження війни як явища середньовічного суспільства виник у 60-х роках XX ст., завдяки працям Р. Жуе, К. Гайє, Х. Дюбле, Ж.Ф. Фіно і, особливо, Філіпа Контаміна - “Азенкур” (1964), “Війна в середні віки” (1968), “Війна, держава і суспільство в пізньому середньовіччі: Нариси про армію королівства Франція (1337-1494)” (1972). Варто також виділити дослідження Ж. Фав'є “Столітня війна” (1980), Е. Бурассена “Англійська Франція. 1415-1453. Хроніка однієї окупації” (1981), А. Демурже “Часи кризи, часи надії. XIV-XV ст. Нова історія середньовічної Франції” (1990) та Ж. Вердона “Франція в часи Столітньої війни (початок XIV - cередина XV ст.)” (1991). Спільно з К. Гірі-Делойсоном і М. Кіном Ф. Контамін видав збірку “Війна і суспільство у Франції, Англії та Бургундії у XIV-XV ст.” (1991), а згодом спільно з О. Ґужо-Жанін - “Війна, знищення і люди в середньовіччі” (1995).

З праць французьких істориків останніх років найбільшої уваги заслуговують М. Ерве - “Середньовічна ментальність. XI-XV ст.” (1998); Д. Ніколе “Французька армія у Столітній війні. 1328-1429 рр.” (2000) (окремими розвідками він проаналізував основні битви цього конфлікту - “Кресі. 1346: Тріумф лука” (2000), “Орлеан. 1429: відродження Франції” (2001) та “Пуатьє. 1356: Полонення короля” (2004); К. Фаньєна “Середньовічна зброя: метал війни” (2005); Ф. Ренодіна “Воїни в середні віки: кінець XV ст.” (2006); Ж. Мінуа “Столітня війна” (2008); Б. Бове - “Часи Столітньої війни” (2009) та Р. Беффейта - “Мистецтво війни у середні віки” (2010). У цілому сучасна французька історіографія, хоча й доволі різнопланова, все ж тяжіє до психологічного переосмислення подій Столітньої війни, з особливим акцентом на людський чинник, залишаючи й надалі військову тематику на другому плані. Історіографічний доробок британських дослідників Столітньої війни є більш об'ємним. Класичними стали праці 70-х-90-х років XX ст.: монографії К. Фаулера, Д. Сьюарда, К. Оллменда, Дж. Самптіона, А. Керрі, А. Берна.

З величезної кількості праць, які не втратили своєї наукової вартості й сьогодні слід виділити: Ч. Фолкеса “Зброяр та його ремесло: з X до XV ст.” (1912), Н. Ніколаса “Історія битви під Азенкуром, і експедиції Генріха П'ятого до Франції в 1415 р.” (1923), підрахунок коштів та видатків Столітньої війни для обох країн М. Постана (1942, 1964), а особливо праці М.Кіна “Закони і звичаї війни у пізньому середньовіччі” (1965), “Англійське суспільство в пізньому середньовіччі. 1348-1500” (1991), Е. Чейні “На зорі нової ери. 1250-1453” (1962) та А. Фергюссона “Золота осінь англійського лицарства. Дослідження занепаду й трансформації лицарського ідеалізму”.

Велике значення має дослідження М. Прествіча “Армії та озброєння у середні віки: англійський досвід” (1996), в якому автор концентрує увагу на ролі піхоти, детально розглядає проблеми військових комунікацій та стратегії, виступає противником (як і М. Беннет та Дж. Бредбері), теорії т.зв. “середньовічної військової революції” (на противагу Е. Айтону, Дж. Прайсу, К. Роджерсу, К. Оллменду, Б. Дітхему, А. Беллу, А. Берну, Ч. Оману), що призвела до збільшення ролі кавалерії в бою, і вважає, що роль піхоти в середньовічній армії сильно недооцінена попередніми істориками. Важливими є також монографії К. Роджерса “Війна жорстока і точна. Англійська стратегія за Едуарда III. 1327-1360 рр.” (2000), К. Де Вріса “Піхотна війна в першій половині XIV ст. Дисципліна, тактика, і технологія” (2000) та Дж. Баркера - “Азенкур: Генріх V і битва, яка створила Англію” (2007), які містять докладний аналіз військових формувань, а остання з них відкидає і спростовує низку міфів та легенд, пов'язаних з цією битвою. В цілому англійську історіографію докладно проаналізували А. Керрі та Н. Басовська, а також український дослідник Ю.Борискін (2009).

Українська історіографія проблеми обмежується лише поодинокими публікаціями. Крім Ю. Борискіна, якого цікавила еволюція лицарського обладунку та вогнепальної зброї, етапи її впровадження й посилення ефективності та вплив на становище лицарства як військової касти (2008-2009), можна назвати ще аналіз деяких аспектів кризи лицарства в монографії одеського дослідника Б. Сушинського “Всесвітня історія лицарства” (2005).

З праць російських істориків найбільш фундаментальними є монографія Н. Басовської “Столітня війна” (1985) та її доповнене видання “Столітня війна: леопард проти лілії” (2002); дослідження про роль служилого лицарства та міщанства в суспільно-політичному житті Англії у XIV ст. Ю. Писарєва (1973, 1979), кризу лицарства М. Корнілова (1995), А. Каплана (1997) та О. Акімової (2006-2008). Окреме ж порівняльне дослідження причин кризи традиційного для середньовіччя лицарського війська та початків переходу західноєвропейських армій на професійну основу ще не створене.

Джерельну базу дослідження склали тільки опубліковані матеріали - здебільшого збірки джерел та окремі військові трактати. Дослідженню та аналізу джерел до історії Столітньої війни традиційно відводилося чимало місця у працях фахівців з цього питання: англійських - К. Фаулера, Д. Севарда, Ч. Оллменда, А. Керрі; французьких - Ф. Контаміна, Ж. Фав'є; російських - Н. Басовської. Це, насамперед, об'ємне видання “Хроніки та документи часів Столітньої війни” (Санкт-Петербург, 2005), до якого увійшли західноєвропейські хроніки та документи, зокрема “Правдиві хроніки” франкомовного хроніста з графства Генненгау - Жана Ле-Беля (бл. 1290-1370), “Хроніки” видатного французького хроніста і поета Жана Фруассара (бл. 1337-1410) та його історична поема “Любовний полон” (міркування про морально-етичний бік лицарства, написане для герцога Венцеля Брабантського).

У цілому ж представлені джерела відображають точки зору різних сторін, що брали участь у війні, і взаємно доповнюють одне одного. Видання (всі тексти якого вперше перекладені й опубліковані російською мовою) супроводжується докладними науковими коментарями і багатим допоміжним матеріалом у вигляді генеалогічних таблиць та історико-географічних карт. Використано також публікації англійських джерел, зокрема “Хроніку Англії від створення до 1417 р.” (перше видання - 1966 р.) Джона Капґрейва (1393-1464) - історика та церковного діяча, августинського ченця, котрий був наближеним до двору Гемфрі Глостера, брата Генріха V Ланкастера; вперше опублікований у 1997 р. “Військовий щоденник” Едуарда ІІІ, який за наказом короля вів під час кампанії при Кресі (1346 р.) один з його підлеглих (документ існує в єдиному “кембрідзькому” списку (“Корпус Крісті Колледж”, Кембрідж MS 170), що є копією документа кінця XIV ст.); видання К. Роджерса “Війни Едуарда ІІІ. Джерела і інтерпретації” (2000); перекладена у 2005 р. Д. Прістом і доповнена вступом та примітками Дж. Кларка, “Велика хроніка Томаса Волсінгема” (охоплює 1376-1422 рр.), який був добре поінформованим, знав монархів і багатьох дворян особисто, інтуїтивно й тонко передавав мотивацію їхніх дій та вчинків.

Корпус використаних джерел різносторонній і дає ґрунтовну базу для детального аналізу подій та їх причин.

У другому розділі “Військова організація Англії та Франції у Столітній війні” досліджено військово-політичні та соціально-історичні передумови створення армій на постійній (найманій) основі, процес їх становлення. Cтолітня війна привнесла по-справжньому революційні зміни в європейську військову справу. Армії, що домінували в Європі з середини XI ст. до початку XIV ст., в основному складалися з лицарів (воїнів-аристократів), котрі за свої земельні володіння (ф'єфи чи феоди) зобов'язані були стати до військової служби на користь сюзерена. Англійське військо, окрім лицарських загонів, включало підрозділи латників, набрані на т. зв. “щитові гроші” (спеціальний податок, який заміняв лицарську службу) та лучників, яких набирали з вільних селян для виконання військової повинності. Таке змішане комплектування, а також значний практичний досвід ведення війни англійського командування, яке формувалося з родовитої аристократії, зумовили перевагу англійського війська на перших етапах війни. Англійська армія вже не була суто армією феодального типу: її основну силу складала піхота, дібрана з вільних селян, добре вишколених, особливо у стрільбі з лука, та дисциплінованих.

У основу військової організації середньовічної Франції був покладений феодальний принцип, за яким кожний вільний чоловік був зобов'язаний нести військову службу на користь власника права бану, а обов'язок васалів надавати військову допомогу своєму сюзерену був основним джерелом поповнення військ. Важка лицарська кавалерія, озброєна списами та мечами, була її основою.Французькі лицарі билися верхи, кожен сам за себе, не визнавали загальної дисципліни і були сповнені зневаги до піших воїнів недворянського походження. Тактичною бойовою одиницею феодального війська був “спис”, у якому лицар був головною силою. “Списи” об'єднувалися у “знамена”, а останні у “полки”.

За підрахунками Ф. та Л. Функенів, у XIII ст. “знамено” включало 4-6 “списів”, а полк під командою великого феодала міг мати 5-10 “знамен”, тобто від 500 до 1 тис. воїнів. Однак ці дані мають умовний характер, бо існували й “подвійні знамена”, у які заможніші лицарі-баннерети приводили більшу кількість васалів. Англійський “спис” переважно складався з лицаря, декількох зброєносців, двох кінних стрільців і одного легкого кіннотника. Декілька списів об'єднувалися у загін від 25 до 80 воїнів. Загоном командував лицар, що мав на своєму древку трикутний вимпел. Командири більших підрозділів підіймали прапор з двома косицями. Два-три таких загони складали полк, яким у англійському війську завжди командував член королівської родини. Він же мав право підіймати власне знамено. Франція часів Карла IV (1322-1328) за королівським призовом могла одночасно виставити військо у 5 тис. лицарів та 15 тис. піхоти. За правління Філіпа VI Валуа (1328-1350) в битві при Касселі (1328 р.) королівське військо налічувало 193 “знамена” (близько 19 тис. чол.).

В історіографії домінує думка про те, що Англія перебувала на вищому економічному, соціальному й політичному рівні, а Франція була не готова до війни (А. Браянт, Дж. Денісон, К. Оллменд, К. Бартлетт, А. Берн, Р. Коул, Е. Окшотт, Ж. і К. Віллари, М. Поло де Больє, С. Жарков, В. Золотов, Т. Герчинко). Переваги організації англійської армії (за Ф. Контаміном) стали очевидними вже в перших сухопутних битвах Столітньої війни: при Кресі (1346 р.), Пуатьє (1356 р.) та Азенкурі (1415 р.). Причини поразок французької армії здебільшого визначаються слабкою дисципліною і організацією, а також відсутністю єдиного командування і браку практичного досвіду у французьких воєначальників (А. Берн, А. Керрі, К. Оллменд, Р. Коул, Е. Ковілль). Б. Тачмен пояснює причини поразок французів тим, що “у Франції, на відміну від Англії, розрив між лицарською армією і пішим військом був надзвичайно великим: французи робили ставку більше на лицарський кодекс, ніж на тактичне планування”.

Успіх англійців традиційно завдячується сукупності злагоджених дій англійських лучників та спішеного лицарства. Ці битви стали “часом відродження піхоти” (Е. Айтон, Дж. Прайс, Дж. Денісон, А. Керрі, К. Роджерс, А. Берн, Ч. Оман). У англійців завжди були сильні головнокомандувачі - граф Нортхемптон, король Едуард ІІІ, Едуард Чорний Принц, король Генріх V - всі вони були компетентними і рішучими, не схильними потурати опозиції, здатними приймати зрозумілі й непохитні рішення (В. Кисельов). “Англійці не менше за інших шанували кодекс лицарської честі, але не дозволяли йому брати гору над здоровою стратегією і ефективним управлінням армією” (К. Оллменд, А. Берн, М. Беннетт, Дж. Баркер). Цьому традиційно протиставляється слабкість командування французького війська (окрім вищезгаданих ще й В. Корнвелл, К. Філлпотс, Е. Джакоб, Ф. Контамін). На думку більшості дослідників, битви при Кресі, Пуатьє та Азенкурі завдали смертельного удару лицарству та його тактиці. Очевидною стала криза та початки його занепаду. Війська почали поступово набувати більш чіткої організації, значення піхоти зросло. Почали звертати увагу і на властивості місцевості. Безладні поодинокі поєдинки двох шеренг лицарів відійшли у минуле. На руїнах феодальної системи і на тлі кризи лицарства почала виникати нова система, близька до регулярних професійних армій (А. Керрі).

Реорганізація французької армії мала місце за правління Карла V та Карла VII (60-ті роки XIV ст.-50-ті роки XV ст.). Карл V (1364-1380) здійснив низку важливих реформ як у сфері оподаткування для потреб війни, так і в самій армії, зокрема було посилено артилерію, збільшено кількість найманих загонів, посаду коннетабля піднято до рангу головнокомандувача всієї армії. Уникаючи великих битв, французам вдалося поступово витіснити англійців із раніше зайнятих ними південних областей (Р. Коул, А. Люблінська, Н. Басовська). Карл V ризикнув змінити самі “правила” ведення війни. Здолавши тиск з боку власних лицарів, він цілковито зосередився на тактиці перманентної війни і партизанських рейдів, яка виявилася правильною і дозволила до 1374 р. відвоювати більшість втрачених територій і навіть увійти у “англійську” Гасконь.

Карл VII продовжив й законодавчо закріпив військову реформу (1445-1446), що докорінно змінила французьку, а згодом і європейські армії (П. Буллі). Початково 15 (згодом їх кількість зросла до 20-ти) ордонансних найманих рот (по 100 “списів” з 6 осіб у кожній) мали складати ядро французького королівського війська загальною чисельністю близько 9 тис. осіб. Офіцерів призначали з найбільш знатних, багатих і досвідчених солдатів роти (всі вони були дворянами). Плату та утримання цих підрозділів забезпечувала влада міст їх дислокації, які разом з округами були обкладені відповідним податком. Всі 15 новосформованих рот були кінними. Головним наслідком цієї реформи було посилення військової дисципліни. Відтепер капітани особисто відповідали за всі порушення і провини, вчинені їх людьми. По декілька рот стояло гарнізонами в різних містах країни з метою посилити дисципліну, тримати в більшій покорі солдатів і полегшити військовий вишкіл кількома частинами одночасно. Не менш вагомим виявилося впровадження постійної королівської армії для внутрішніх суспільно-політичних процесів та стабілізації економіки.

Третій розділ “Основні зміни у військовій стратегії часів Столітньої війни” присвячується власне аналізу занепаду лицарства як домінуючої військової верстви та посиленню ролі піхоти і допоміжних підрозділів, проблеми найманства. Історія лицарства в цілому добре висвітлена у історичних працях загального характеру - українських: Б. Сушинського, російських: М. Корнілова, В. Павленка та Р. Ніколаєва, В. Шпаковського, С. Жаркова, С. Лучицької, Ю.Малініна; французьких - Р. Феду, Ж. Флорі, П. Мікеля, Ж. Руа, М. Блока, М. Дефуно; англійських - Ф. Гіса, Е. Хопкінса, E. Айтона, М. Кіна, А. Брайянта, Дж. Кларка, Е. Окшотта, C. Турнбулла, П.Р. Косса, а також спільній К. Граветта і А. МакБрайта, польського - Ф. Кусяка.

Вже з початку XIV ст. у Західній Європі стали помітними декілька суперечливих тенденцій: зростання ролі піхоти (міського та селянського ополчення) і стрілецьких з'єднань; одночасне замикання в собі лицарського стану, що виявлялося, з одного боку, в подальшому обтяженні лат (поодинокий лицар ставав грізною бойовою міццю), а з іншого - в самоорганізації лицарства як окремої касти з власною військовою етикою. Мала місце й цілковита зневага кінного французького лицарства до власної піхоти, що проявилася у основних битвах початкового етапу Столітньої війни (Ж. і К. Віллари, М. Анікієв). Частина істориків пояснює ці зміни соціальними протиріччями та міжстановим антагонізмом (Ф. Контамін, Й. Хейзінга, К. Граветт, М. Прествіч, С. Жарков, А. Пузиревський). Так Й. Хейзінга основне протиріччя вбачає у самому лицарському кодексі честі, що остаточно оформився у XIV ст. й жорстко регламентував правила поведінки лицаря на полі бою, ставлячи його у певні етичні рамки, в дотриманні яких полягала лицарська честь і доблесть. Але саме всупереч цим нормам діяли тодішні піхотні ополчення, далекі від них, із власною військовою філософією і баченням способів досягнення поставленої мети у бою. Першими проявами цієї суперечності й власне початком падіння військової ролі лицарства, на думку К. Граветта, стали декілька суттєвих поразок, завданих лицарям міськими ополченнями (наприклад, у “битві золотих шпор” при Куртре в 1302 р. і при Моргартені в 1315 р.). Французи під Куртре втратили близько тисячі лицарів, однак вони у свою чергу нещадно знищили близько 6 тис. фламандців у битві при Касселі (1328 р.).

Серед інших причин кризи лицарства й початків домінування піхоти називається й модернізація зброї та винайдення нових ефективних її комбінованих довгодревкових варіантів - алебарда та її різновиди, а також гатунків ударно-роздроблювальної дії - бойові ціпи та молоти (М. Беннет та Дж. Бредбері, С. Жарков). Частина істориків акцентує увагу на тому, що потреба у професійних арміях була породжена самою епохою пізнього середньовіччя (К. Фаулер, А. Фергюссон, У. Черчілль, С. Жарков). Зі зростанням міст як центрів ремесла і торгівлі, зародженням капіталістичних виробничих відносин, утворенням національних ринків відбувалася поступова ліквідація феодальної роздробленості, створення централізованих держав. Поставала необхідність у більших арміях, підпорядкованих центральній владі.

У створенні таких армій королівська влада, насамперед, спиралася на міста (К. Граветт). Міста володіли значними людськими контингентами вільних людей, зброєю і грошовими засобами. Внаслідок цього армії, озброєні вогнепальною зброєю, що з'явилася в XIV ст., були передусім арміями міст і монархій, які на них опиралися. Аналізуючи військові реформи Карла VII, Ф. і Л. Функени основну причину добровільного вступу лицарів до ордонансних рот вбачають у частковому зубожінні французького дворянства, відсутності коштів на придбання відповідного знатності власника військового спорядження. Доволі висока платня у таких ротах складала 31 лівр на “спис” (лицар у повному озброєнні та 5 його підлеглих - субальтернів). К. Фаулер вбачає легкий перехід значної частини лицарства на професійну основу у тому, що воно “монополізувало на свою користь військовий престиж: можливість битися в лавах важкої кінноти сама по собі служила засобом просування соціальною драбиною, а носіння зброї на службі у короля поступово стало розцінюватися як приналежність до благородного стану”.

На думку Ф. Контаміна, поширення служби на контрактній основі зовсім не означало занепаду лицарства. У Франції і в Англії воно все ще становило значну частину кавалерії, яка, як і раніше, вважалася кращою і найбільш високооплачуваною частиною війська. Мету військової реформи Карла VII він вбачає у тому, що “більшість лицарства фактично, і навіть юридично, залежала від принців і магнатів”, тому король спробував підпорядкувати собі право вести будь-яку війну і владу над всіма воїнами королівства; поняття “війна короля” і “війна королівства” зрештою мали стати синонімами. Розглядаючи далі морально-етичний бік занепаду лицарства, Ж. Руа вбачає витоки цього явища значно раніше, у часи існування духовно-лицарських орденів, наводячи долю Ордену тамплієрів (ліквідованого у 1312 р.). На його думку лицарство стало зникати, бо віджило своє, його важке озброєння вже нікуди не годилося, бо був винайдений порох, вогнепальна зброя набула поширення, тому “непотребом стали важкі мечі та потворні палиці”.

Для західноєвропейської історіографії військової справи XIV-XV ст. традиційною є недооцінка ролі піхоти на полях битв. Така практика мала місце ще з кінця XIX ст. коли К. Оман (схожу тезу знаходимо й у Г. Дельбрюка) вперше охарактеризував період з 1066 до 1346 рр., як час “панування феодальної кінноти”. Дж. Денісон, шукаючи причини цього явища, писав, “що важливе суспільне значення лицарства, майже цілковита невразливість його в захисному озброєнні, служба тільки нижчих верств населення у піхоті - все це сприяло розвитку високої думки про кінноту і повної зневаги до піхоти”. Окремі вчені, як-от Дж. Бредбері, заперечують цю концепцію, стверджуючи, що “кавалерія ніколи не перевершувала у військовому плані піхотинців”, і що піхота відіграла рівнозначну, або навіть більшу, роль у середньовічних битвах. Наприклад, Дж. Фербрюгген звертає увагу на те, що важливість піхоти при правильній організації її дій виявилася вже у битвах кінця XIII-початку XIV ст.: при Данбарі (1296 р.), Фолкірку (1297 р.), Куртре (1302 р.), Баннокберні (1314 р.), Моргартені (1315 р.).

А.М. Поло де Больє зазначає, що процес виділення піхоти в окремий (незалежний від лицарської кінноти) рід військ розпочався ще у XIII ст., коли поступово стала помітною неефективність феодальної військової машини. Розквіт міських комун покликав до життя загони муніципального пішого ополчення (міліції), а також додаткового ополчення, сформованого в селах. На її думку, у XIII ст. три вектори визначали напрямок еволюції армії: 1) зростання кількості волонтерів та найманців, 2) зменшення кількості лицарів на користь молодих дворян, що не пройшли посвяту в лицарі, 3) найважливіший - збільшення кількості військових спеціалістів при облозі міст (мінерів, саперів тощо), а також лучників та арбалетників. До того ж саме з кінця XIII ст. з'явилася тенденція, яка руйнувала самй феодальне військове право - військам почали видавати платню за службу, включно з васалами, для яких раніше служба в армії була почесним обов'язком.

Отже, створенню постійних армій у Західній Європі сприяла ціла низка чинників і суто військово-технічного, і морально-етичного характеру. Посилення ролі піхоти, масове використання потужних луків та арбалетів, довгих алебард та їх різновидів, вдосконалення ручної вогнепальної зброї та артилерії ламало традиційні стереотипи ведення середньовічних баталій. Як тільки стала очевидною можливість перемагати кавалерію загальним пішим строєм, тактика ведення бою природно змінилася. Піхота мала ряд важливих переваг порівняно з кавалерією. Над нею не тяжіли “станові” рамки та прийняті лицарством правила ведення війни. Внаслідок цього у XIV-XV ст. помітною стала криза лицарства, яке почало втрачати свої позиції, спочатку військові, а згодом й суспільні. Одночасно відбувався відхід від морально-етичних норм лицарства та кодексу лицарської честі.

Становище лицарства як військової елітної касти було врятоване завдяки виникненню нового найманого професійного війська. Це, в свою чергу, призвело до появи надійної опори королівської влади і початку централізаційних процесів у державі. Найманство активно розвивалося й ставало надійним знаряддям феодальних монархій. Наймані війська виявилися більш дисциплінованими порівняно з лицарським феодальним ополченням. У четвертому розділі “Роль військово-технічних змін у процесі еволюції зброї та озброєння у XIV-XV ст.” охарактеризовано загальний стан озброєння лицарства, бойового оснащення та навичок лицарських коней, еволюцію вогнепальної зброї та її вплив на занепад лицарства, причини посилення ролі лука та арбалета, стан військово-морських сил часів Столітньої війни. Важливу роль у розкритті теми відіграють дослідження історії бойових коней, їхньої збруї та бойових властивостей.

Класичною тут вважається неодноразово перевидана праця Дж. Денісона “Історія кінноти” (2001; перше видання - 1877 р.). У ній він, зокрема, виділяє окремий період - 1290-1445 рр. - як час “занепаду ленної системи і початків регулярної кінноти”. На сьогодні цією проблематикою займаються англійські історики - Е. Хайленд, Е. Айтон, Дж. Хоніг, Дж. Кларк, Д. Едж та Дж. Паддок, K. Граветт та Е. МакБрайд, Е. Хопкінс, М. Кін, А. Брайянт, Е. Окшотт, французькі - Ж. Флорі, Ф. Контамін, бельгійські - Ф. та Л. Функени. Сучасна російська історіографія представлена працями В. Тараторкіна та С. Жаркова. В історіографії панує думка про те, що “озброєний броньований лицар став однією з найпотужніших рис середньовічної цивілізації” (Е. Айтон). Це призвело навіть до спроб встановити середньостатистичні розміри середньовічних бойових коней на підставі знахідок середньовічних скелетів коней з Лондона (Дж. Кларк), визначення породи бойового лицарського коня (дестрієра) як наслідку селекції арабського скакуна і бельгійських ваговозів, прийомів його тренування і обсягу навиків. Звернено увагу на те, що основним недоліком лицарського коня було те, що він швидко втомлювався, був нездатним до галопу і надавав перевагу повільному кроку або бігу “риссю”. Саме тому лицарі здебільшого сідлали коней лише у останній момент перед битвою. Рух риссю виснажував і самого вершника у повному бойовому озброєнні, а у лицарів Тевтонського ордену він навіть вважався покаранням. Середній зріст цих коней не перевищував 1,5 метра в холці. Легка кавалерія використовувала ще більш приземистих коней.

У розділі детально розглянуто й історіографію розвитку холодної зброї та захисного обладунку, основних етапів їх еволюції та вдосконалення, зокрема праці з історії зброї та озброєнь - німецьких істориків Г. Дельбрюка, В. Бехайма; французьких - Ф. Контаміна, cпільній француза Д.Ніколе та англійця А. МакБрайта, англійських - А.Керрі та М. Хьюджеса, Д. Еджа і Дж. Паддока, М. Прествіча, С. Булла, Ф. Джестіца, Дж. Фербрюггена, українських - Б. Мельника, російських - А. Бєгунової, К. Жукова і Д. Коровкіна, М. Ткачука, К. Асмолова, Б. Трубнікова, В. Тараторкіна.

В цілому в часи Столітньої війни озброєння та обладунки лицарів ворогуючих сторін суттєво не відрізнялися, хоча, все ж існували характерні відмінності. Поразки лицарської кавалерії викликали помітну гонитву озброєнь і пошуки кращого обладунку, які можна розділити на два періоди. Перший - це 1337-1400 рр., коли “змішаний лицарський обладунок пізнього періоду” еволюціонував до так званого “повного” або “білого обладунку”, хоча цей процес розпочався з початку XIV ст. Другий - 1400-1453 рр., час, коли “білий обладунок” еволюціонував у більш вишуканий - “готичний”. Посилення обладунку призвело до послаблення можливості кінного маневру, що було неодноразово доведено в ході битв XV ст. Оскільки важке захисне озброєння коштувало дорого, воно й надалі залишалося прерогативою феодального лицарського стану. Крім того воно дійшло до можливої вагової межі, але так і не змогло забезпечити повного захисту вершника і коня. Відтак важкий обладунок віджив своє і з військово-тактичних, і з економічних та політичних міркувань. Окрема увага приділена проблемі співвідношення, застосування та бойових властивостей, переваг і недоліків двох основних стрілецьких ґатунків середньовічної зброї - лука та арбалета, причетних до визначення напрямків змін у тактиці та стратегії ведення битв у XIV-XV ст. Тут основоположними є праці чеських дослідників Л. Гадаша та І. Віскочіла, росіян А. Медведєва та Ю. Шокарєва (“Луки і арбалети”, 2001), англійців Р. Кайзера (“Cередньовічний англійський лук”, 1980), Д. Фазерстона (“Лучники Англії”, 2003), Р. Харді (“Лук: cоціальна та військова історія”, 2006), Х. Соара (“Крива дуга: Історія лука”, 2009), поляків Р. Прондзинського (“Розповіді про лучництво”, 2001) та Я. Янковського (“Лук. Дерев'яний середньовічний лук”, 2002).

Окремо слід виділити працю французької дослідниці В. Сердон “Диявольська зброя: лук і арбалет у середні віки” (2005), де окрім порівняльного опису історії лука та арбалета, зроблений аналіз статусу лучників, ремісників з виготовлення стрілецької зброї та її компонентів, їх місця в середньовічному суспільстві, способів постачання цієї зброї для армії і гарнізонів. Відтак цю зброю авторка розглядає не тільки як вектор передових технологій в сфері виробництва, а й як суспільний чинник.

Коли англійський довгий лук виявив себе як грізна зброя і завдяки пішому строю забезпечив перевагу англійців над французами у основних битвах Столітньої війни, відбулися відчутні зміни у ставленні до лука й з боку французів. Ефективність англійських довгих луків довела неконкурентність арбалетів. Це, очевидно, незабаром і призвело до поширення застосування пішого строю. У французькому війську на той час, навіть не припускали можливості використання лучників (Х. Соар). Англійські ж лучники комплектувалися з вільних землевласників, чудово навчених стрільбі з лука. Начальниками у них були дворяни, котрі аж ніяк не вважали командування піхотою за безчестя, і сам король багато дбав про організацію цього роду військ. Ці лучники отримали добрий вишкіл за роки регулярних війн англійців проти шотландців і валлійців. Лучники з Чеширу вважалися кращими в королівстві. Фінансово стабільний англійський лучник на початку XV ст. міг сам забезпечити себе необхідною зброєю і обладунком: луком, стрілами, мечем, бацинетом, і навіть бригантиною. При цьому вартість обладунку англійського лучника становила лише 1/40 середньої вартості екіпірування англійського лицаря.

Впродовж XV століття арбалети і примітивні рушниці (ручниці) існували паралельно, але їх конструктивна недосконалість дозволяла надавати перевагу великому англійському луку (Ю. Шокарєв). Лук та арбалет відіграли одну з ключових ролей у зміні тактики та стратегії ведення середньовічної війни. Піхотні з'єднання стрільців з огляду на специфіку вишколу й високу майстерність стали прототипом перших професійних найманих воїнів. В роботі також докладно проаналізовано історіографію еволюції вогнепальної зброї (М. Деккер, Г. Міллер, А. Нілус, Ю. Борискін, М. Павленко, Г. Четверухін, А. Аргенич, П. Червонний, В. Надін, І. Скорик, В. Шегерян, В. Маркевич, І. Прочко, У. Карман, О. Хогг, К. Чіппола).