Криза лицарського війська і початки формування професійних найманих армій у XIV–XV ст.: історіографічний аспект

Масове оснащення армій вогнепальною зброєю істотно вплинуло на занепад лицарства та еволюцію військового мистецтва. Це призвело до виникнення і розвитку у другій половині XV ст. лінійної тактики. З удосконаленням і все більшим впровадженням вогнепальної зброї колони почали витягуватися по фронту. Легка кіннота відділилася від важкої і займала самостійне місце в бойовому порядку. М. Беннет та Дж. Бредбері вважають символічним те, що стара тактика кавалерійського лицарського удару виявила свою неспроможність у останній битві Столітньої війни - при Кастильйоні (1453 р.), де французька артилерія просто розстріляла атакуюче лицарське військо англійського полководця Дж. Талбота (на цьому ж акцентують: М. Беннетт, Дж. Бредбері, С. Жарков). Коли з 40-х років XV ст. ручна вогнепальна зброя витіснила на полях битв Європи луки і арбалети, перебравши на себе їх тактичні функції, панування кавалерії неминуче дійшло кінця (Т. Ньюарк, К. Граветт). Отже, з одного боку вогнепальна зброя в ході Столітньої війни ще не виявила своїх основних властивостей, а арбалет і довгий англійський лук за своїми тактико-технічними даними все ще перевершували недосконалу ручну вогнепальну зброю. Аркебузерів ж рідко згадують в джерелах; у той час вони ще не впливали на хід бою. З іншого ж боку, як зазначає Ю. Бориcкін, виникнення та розвиток вогнепальної зброї хоча й поступово, але все ж остаточно, змінили способи ведення самої війни, особливо позиційної та фортечної. У XV ст. артилерія, безперечно, пройшла значну еволюцію в напрямку вдосконалення.

Сучасна історіографія, яка висвітлює цю проблематику, все ж містить ряд не до кінця вирішених на сьогодні проблем, як-от: час та місце винайдення перших гармат, з'ясування реальної ролі вогнепальної зброї у головних битвах Столітньої війни, зокрема при Кресі (1346 р.). Дослідження історіографії еволюції військово-морських вмінь та навичок у XIV-XV ст., а також ролі, яку відіграв військовий флот зокрема у Столітній війні, було опубліковане дисертантом у одній із статей.

Висновки

1. Столітня війна (1337-1453 рр.) стала тим військово-політичним конфліктом, який докорінно змінив феодальний спосіб та тактику ведення середньовічної війни і ознаменував перехід до нової доби - появи найманого постійного війська на професійній основі. Внаслідок цього мала й місце криза лицарства як провідної суспільно-політичної та військової верстви. Ці процеси широко відображені в західноєвропейській історіографії, здебільшого у сучасній.

2. Сучасна французька історіографія в цілому, хоча й доволі різнопланова, все ж тяжіє до психологічного переосмислення подій Столітньої війни, з особливим акцентом на людський чинник (соціо-демографічні дослідження). Характерною особливістю цієї історіографії є й те, що орієнтована здебільшого на цей напрям, вона значно поступається англійській за обсягами й широтою охоплення власне військової тематики. Впадає у вічі також більша зосередженість на останніх, переломних й переможних для Франції, періодах Столітньої війни, особливо на діяльності Жанни Д'арк.

3. Британська історіографія хоча й суттєво поповнилася в останні десятиліття низкою нових досліджень з історії Столітньої війни та кризи лицарства, здебільшого дотримується свого традиційного курсу - акцентує на “добі” Едуарда ІІІ, аналізі окремих найвідоміших переможних для Англії битв (Кресі (1346 р.), Пуатьє (1356 р.) та Азенкур (1415 р.)), біографіях видатних постатей цього періоду, військовому мистецтві, зброї та озброєнні XIV-XV ст.). Концептуально нових підходів при цьому не виявлено.

4. Українська історіографія часів Столітньої війни представлена лише поодинокими публікаціями Ю. Борискіна останніх років.

5. У значно більшому доробку російської історіографії, з притаманним їй розглядом Столітньої війни у сукупності військово-політичних та соціально-економічних процесів (часто у дусі колишньої марксистської історіографії), простежуємо інтегральний аналіз цих процесів та виявлення нерозривного взаємозв'язку. Військова тематика та аналіз процесів кризи лицарства посідають тут вагоме місце.

6. У XIV-XV ст. лицарська культура та пов'язані з нею ідеали втратили свою актуальність і привабливість. Особливо важко сприйняло це більш консервативне французьке лицарство, моральній самооцінці якого було завдано відчутного удару.

7. Характерною особливістю англо-французьких битв Столітньої війни стало те, що великі загальнофранцузькі лицарські феодальні ополчення щоразу зазнавали відчутної поразки від значно менших кількісно англійських армій (Кресі 1346 р., Пуатьє 1356 р. та Азенкур 1415 р.), у той же час порівняно невеликим компактним загонам лицарської кавалерії вдавалось повністю розбивати такі ж англійські армії. Не слід вважати це випадковістю.

8. Зрештою, створенню постійних армій у Західній Європі сприяв цілий ряд чинників і суто військово-технічного, і морально-етичного характеру. У часи Столітньої війни суттєво еволюціонував лицарський обладунок (у напрямку від кольчужних до суцільнометалевих лат) та захисне озброєння. Головним чинником цього процесу стало вдосконалення окремих видів наступальної зброї, аж до винайдення й застосування вогнепальної.

9. Посилення ролі піхоти, масове використання потужних луків та арбалетів, вдосконалення ручної вогнепальної зброї та артилерії ламало традиційні стереотипи ведення середньовічних баталій. Внаслідок цього у XIV-XV ст. помітною стала криза лицарства, яке почало втрачати свої позиції, спочатку військові, а згодом й суспільні. Одночасно відбувався відхід від морально-етичних норм лицарства та традиційного кодексу лицарської честі, що, насамперед, виявлялося у зникненні “правильної” війни за “лицарськими” правилами та стратах під час битв полоненого дворянства.

10. Становище лицарства як військової елітної касти було врятоване завдяки виникненню нового найманого професійного війська, створенню “ордонансних” рот. Це, в свою чергу, призвело до появи надійної опори королівської влади, ліквідації феодальної роздробленості та початку централізаційних процесів у державі, а відтак до поглиблення національної консолідації та самоідентифікації.

11. Сама по собі наймана королівська служба, яка в пізньому середньовіччі продовжувала асоціюватися з прерогативами лицарства як “захисників королівства”, хоча й створювала відповідний базис, була ще не в стані стати виразником національних зв'язків, оскільки лицар надалі головним завданням для себе вважав збереження й збільшення власного лену.

12. Не менш надійним знаряддям доби переходу від феодальних до централізованих монархій ставали наймані піхотні з'єднання з простонароддя, що виявилися більш дисциплінованими порівняно з лицарським феодальним ополченням. Переважне наповнення ними останніх періодів Столітньої війни репрезентувало участь у бойових діях усіх основних верств середньовічного суспільства, а відтак можемо стверджувати про найману службу як вагомий консолідуючий чинник.

Так чи інакше, лицарство у XIV-XV ст. пережило ряд суттєвих трансформацій, а його значна частина за нових умов все ж не змогла гідним, відповідним до свого кастового становища, чином себе реалізувати.

Список праць за темою дисертації

1. Куцин М.М. Військово-морські сили у Столітній війні (1337-1453) / М.М. Куцин // Наук. записки Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Сер.: Історія. - Вип. 2. - Тернопіль, 2010. - С. 220-227.

2. Куцин М.М. Проблема кризи західноєвропейського лицарського війська ХІV-XV ст. у сучасній історіографії / М. М. Куцин // Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. - № 7 (107). - Донецьк, 2010. - С. 92-98.

3. Куцин М.М. Нова та новітня французька історіографія Столітньої війни (1337-1453) / М.М. Куцин // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Історичні науки. - Вип. 17. - Острог, 2011. - С. 139.

Размещено на Allbest.ru