З розпадом СРСР Україні дістався тяжкий спадок соціалістичного господарювання. Особливо складним було становище в аграрній сфері. Згідно з офіційною статистикою, Україна на кінець 1980-х рр. за виробництвом основних видів аграрної продукції на душу населення займала чільні місця серед європейських країн. Проте ці показники досягалися за рахунок непомірно великих затрат людської праці та природних ресурсів. Кризове становище села ускладнювалося демографічною кризою, міграцією, соціальним занепадом. На кінець 1980-х - початок 90-х рр. українське село потребувало радикальних аграрних і соціальних перетворень.

З проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р. в рамках запланованої аграрної реформи необхідно було здійснити комплекс обов'язкових заходів, зокрема реформувати відносини власності на засоби виробництва, економічні відносини в системі агропромислового комплексу, соціальну сферу села. З 15 березня 1991 р. всі землі України були оголошені Верховною Радою України об'єктом земельної реформи. Законом України “Про селянське (фермерське) господарство” (грудень 1991 р.) в Україні вперше протягом останніх понад 70 років було введено категорію приватної власності на землю. Згодом Законом України “Про форми власності на землю” (січень 1992 р.) було визнано три рівноправні форми власності: державну, колективну і приватну. Конституцією України 1996 р. закріплено форми власності на землю: приватна, державна і комунальна. Основним змістом аграрної реформи початку 1990-х рр. стала зміна відносин власності, відродження господаря на землі - приватного власника. Виникнення в Україні фермерських господарств мало, без сумніву, важливе значення для подальшого розвитку сільськогосподарського виробництва. З паюванням землі й реформуванням колективних господарств у кооперативи власників поступово утверджувалися нові виробничі відносини на селі.

Значна роль у формуванні виробничо-соціального укладу села областей Українських Карпат належить особистим господарствам населення. Діяльність їх упродовж досліджуваного періоду то обмежувалася, то стимулювалася владою. У 1980-х рр. найбільша питома частка особистих підсобних господарств (ОПГ) населення у виробництві валової сільськогосподарської продукції мала місце в Закарпатській та Івано-Франківській областях, 51,3 і 50,8% відповідно. Найнижча - у Чернівецькій області - 40,0%. У процесі проведеного реформування аграрної сфери, започаткова-ного в 1990-1992 рр., площа ОПГ і присадибних ділянок селян збільшилася. До кінця досліджуваного періоду в регіоні Карпат вона становила 746,0 тис. га проти 406,2 тис. га 1990 р. Виробництво валової продукції в господарствах населення за період 1990-2005 р. зросло на 38,7%. Дослідженнями підтверджено, що питома частка продукції особистих підсобних господарств у валовому виробництві сільськогосподарської продукції в областях Українських Карпат завжди була вищою від середньореспубліканських показників.

З розгортанням земельної реформи, з отриманням додаткових земельних наділів, і особливо в результаті приєднання до них земельних часток, вилучених із земель колективних сільськогосподарських підприємств у період їх реорганізації, а також із створених на їх базі нових, функції багатьох особистих підсобних господарств розширилися: більшу частину вирощеної продукції вони стали спрямовувати на продаж, перетворюючи при цьому підсобні господарства в товарні. В середині 1960-х рр. карпатські селяни одержували із своїх присадибних ділянок до 40% усього свого валового доходу. В середині 80-х рр. ХХ ст. вони виробляли в середньому 47,3% валової продукції сільського господарства, 2005 р. - 90,5%.

Однак трансформація державної власності в недержавну в процесі реформування аграрних підприємств у першій половині 1990-х рр. не привела до нарощування виробництва продукції сільського господарства, економічного зростання аграрної галузі, не було вирішено соціально-економічні проблеми села.

Зазначені прорахунки частково є наслідком непродуманої економічної політики радянської влади в попередні роки та спричинені відсутністю чіткої регіональної аграрної політики в перші роки незалежності України. Результати дисертаційного дослідження засвідчують, що шляхи подолання цих негараздів такі - створення умов для повної зайнятості сільського населення впродовж року; стимулювання розвитку малого підприємництва на селі; підготовка та перепідготовка кадрів, необхідних для роботи в галузі; встановлення паритету цін на промислову та сільськогосподарську продукцію; поліпшення умов праці, охорони здоров'я, відпочинку та закріплення молоді на селі.

У четвертому розділі дисертаційного дослідження “Аграрні перетворення на початку ХХІ ст.” розкрито еволюцію аграрних відносин в умовах формування і становлення ринкової економіки, обґрунтовано регіональні особливості завершення аграрної та земельної реформ, завдання реалізації новітньої державної аграрної політики, узагальнено досвід реалізації аграрних перетворень у постсоціалістичних країнах Європи, які межують з областями Карпатського регіону, та можливості його використання в Україні.

Історично склалося так, що аграрна політика УРСР була складовою аграрної політики СРСР. Проте і в радянській державі не існувало окремої реальної комплексної політики стосовно аграрної сфери. Нею вважалися розрізнені заходи з електрифікації, механізації, меліорації, хімізації, спеціалізації сільськогосподарсь-кого виробництва.

Україна початку ХХІ ст. потребувала нової аграрної політики, яка сприяла б вирішенню основних завдань - повного припинення руйнування, поступового відновлення і розбудови соціальної інфраструктури сільських територій; поступового зміцнення демографічно-відтворюючого потенціалу сіл та інших сільських поселень; прискорення і доведення до логічного завершення аграрних реформ, передусім у частині земельних і майнових відносин власності; створення передумов для формування на селі реальних власників і господарів, у тому числі середнього рівня, при одночасному забезпеченні соціального захисту дрібних і найбідніших власників; створення реальних можливостей для поетапного становлення і утвердження на селі та у всій системі АПК приватного сектора; відкриття простору для прояву потенційних можливостей різних форм господарювання, кооперативних відносин і ринкової інфраструктури.

Земельна реформа, як основна ланка в реформуванні сучасного села, відповідає корінним інтересам селян, акумулює в собі їх одвічну мрію стати господарем на власній землі.

Реформування в карпатському селі мало ряд регіональних особливостей: необхідність ведення сільськогосподарського виробництва в умовах малоземелля і гірської місцевості, завдання збереження великих аграрних комплексів у процесі реформування колективних сільськогосподарських підприємств, наявна обмеженість земельних наділів фермерських господарств. За період 2001-2005 рр. у результаті розпаювання земель, отримання селянами частки паю особисті селянські господарства збільшили землеволодіння на 76,5 тис. га, або на 28,2%. Проте кількість фермерських господарств у регіоні і земельних наділів у них майже не змінилася. Як правило, отримані земельні паї селяни приєднали до земель особистих селянських господарств або передали в оренду фермерам та керівникам товариств з обмеженою відповідальністю та інших новостворених аграрних об'єднань.

Поряд з проблемними особливостями розвитку аграрного господарювання, Карпатський регіон характеризувався і певними перевагами: краща демографічна ситуація на селі та переважання зайнятості економічно активного населення в аграрній сфері. В Карпатському регіоні (2005 р.) на сільських територіях проживало 50,6% від усього економічно активного населення країни, показник по Україні - 31,3%. З числа економічно активного населення України 19,2% було зайнято в сільському господарстві, мисливстві, лісовому та рибному господарстві, а в карпатських областях - 22,4%. Ці показники засвідчують перевагу аграрного спрямування розвитку економіки областей Карпатського регіону.

До переваг необхідно віднести і активний розвиток особистих селянських господарств, які 2005 р. виробили 90,5% валової продукції сільського господарства, можливості використання полонин та підвищення продуктивності природних кормових угідь, перспективи виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції; наявність та розвиненість потужностей харчопереробних підприємств. Однак для реалізації переваг і особливостей аграрного господарювання в регіоні, нарощування виробництва продукції продовольства невідкладними були і залишаються завершення аграрної та земельної реформ, забезпечення функціонування реформованих аграрних підприємств, особистих селянських і фермерських господарств.

Історична ретроспектива, наукові розвідки свідчать про наукову доцільність вивчення досвіду аграрних перетворень у близьких для Карпатського регіону країнах - Угорщині, Польщі, Словаччині та Румунії. Зазначені країни та карпатські області України об'єднують схожість, або ж наближеність, історичних шляхів розвитку економічної і культурної співпраці, спільність давніх історичних традицій, навичок населення в аграрному господарюванні, підходи і специфіка трансформації аграрної сфери, утвердження засад ринкової економіки.

Використання зарубіжного досвіду аграрного реформування є доволі складним і навіть суперечливим процесом. Історичний розвиток неможливо копіювати або повторити. Майже у всіх постсоціалістичних країнах земельна реформа відбувалася на основі приватизації земельних ділянок у сільському господарстві, в окремих супроводжувалася реституцією. Питання проведення реституції земельних ділянок стало предметом уваги на початковому етапі земельної реформи і в областях Українських Карпат, зокрема у Львівській та Закарпатській. Можливо, в історичному вимірі питання проведення реституції і мало право на існування, проте в умовах малоземелля Карпатського регіону воно позбавило б значну частину селян права на володіння земельним наділом. Тому, на нашу думку, відмова від проведення реституції в Україні була певною перевагою в процесі здійснення аграрних перетворень на селі.

Для України важливим може бути польський досвід державної підтримки аграрного сектора економіки: запровадження мита на імпортовану сільгосппродукцію, надання фермерам дешевих кредитів для придбання сільськогосподарської техніки, створення Агентства реструктуризації та модернізації сільського господарства з метою сприяння інвестуванню в аграрне виробництво та переробну промисловість, створення нових робочих місць на селі, що є вельми актуальним для областей Українських Карпат з їх малоземеллям та аграрним перенаселенням.

У Словаччині та Румунії проблемами соціально-економічних та організаційних трансформувань в аграрній сфері, сприянням діяльності сільськогосподарських товаровиробників-підприємців займається Спілка власників земель і аграрних підприємців, діяльність якої спрямована на допомогу товаровиробникам у реалізації виробленої продовольчої продукції, активізації виробничих і господарських зв'язків сільськогосподарських формувань. У Словаччині й Угорщині позитивний вплив на аграрне господарювання має сконцентрованість виробництва, незважаючи на розпорошеність власності на землю. Така ситуація стала наслідком підтримки державою функціонування дрібних колективних господарств у кожному населеному пункті. Для України актуальним є адаптація досвіду вказаних країн у напрямку державного регулювання земельно-орендних відносин, моніторингу і дотримання належного контролю щодо використання орендованих земель, нормативно-правової захищеності орендарів та орендодавців.

Практика і узагальнення досвіду аграрних перетворень у європейських країнах, які межують з Карпатським регіоном, свідчать, що з проведенням структурної реформи економіки, в т.ч. і аграрної, Україна відстала від постсоціалістичних країн-сусідів не менш ніж на десяток років. Визначальними факторами здійснюваних аграрних перетворень у постсоціалістичних країнах Східної Європи слід вважати своєчасність прийняття державних законодавчих актів щодо аграрних реформ, подальшу лібералізацію ринку агропродовольчих товарів, прискорену приватизацію суб'єктів переробної промисловості АПК, адаптацію сільськогосподарського виробництва до умов ринкової економіки і ринкової кон'юнктури, забезпечення фінансування аграрної сфери в контексті вимог сільськогосподарської аграрної політики ЄС, чіткі принципи аграрної політики та їх інституційне забезпечення, в тому числі на регіональному рівні, моніторинг аграрної та земельної реформ і коригування їхнього змісту за реальними результатами. В цих країнах розвиток галузі постійно регулювався державою за допомогою економічних важелів: системою дотування виробництва основних продуктів харчування, відстроченням погашення та списання частини боргів сільгосппідприємств, переоцінки основних засобів, зваженого підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Вважаємо, що історичний досвід аграрних реформ і перетворень 1990-х і подальших років, що відбувалися в постсоціалістичних країнах Центральної та Південно-Східної Європи, узагальнення позитивних напрацювань, аналіз негативних явищ є вельми актуальними для реформування аграрного сектора України і мають бути врахованими.

Таким чином, ретроспектива аграрних перетворень 1960-х рр., порівняння їх з перебігом реформування агропромислового комплексу на початку ХХІ ст. засвідчує, що в умовах незалежності створено суттєві переваги, умови і можливості успішного здійснення соціально-економічного відродження села за умови утвердження зваженої державної аграрної політики. Нова економічна ситуація і сучасний історичний період розвитку українського суспільства, зокрема пореформений розвиток аграрного сектора, диктує необхідність розробки новітньої аграрної політики держави. Україні необхідна науково-обґрунтована і всебічно опрацьована стратегія розвитку агропромислового комплексу, розрахована на довгострокову перспективу. Ця стратегія має ґрунтуватися на загальнонаціональних підходах до розв'язання продовольчої проблеми з максимальним урахуванням регіональних особливостей, забезпечення більшої доступності кожної людини до продуктів харчування; на макроекономічних засадах розвинених країн щодо вирішення завдань національної продовольчої безпеки; на Концепції сталого розвитку, яка визнана світовою спільнотою фундаментальною основою взаємоузгодження соціальних, екологічних й економічних чинників життєдіяльності суспільства.

П'ятий розділ “Розвиток соціальної сфери карпатського села” присвячено дослідженню формування та розвитку соціально-побутової і культурної сфери сіл Карпатського регіону.

Для розвитку соціальної сфери села найбільш сприятливим періодом була друга половина 1960-х рр. У ці роки було здійснено низку вдалих заходів для поліпшення народного добробуту. В колгоспах відмінено оплату праці за трудоднями і здійснено перехід до гарантованої оплати праці. Колгоспники стали отримувати пенсії і відпустки, одержали паспорти, а разом з ними і право вільного виїзду з села, в черговий раз було знято обмеження на присадибне господарювання селян. Проте загальне поліпшення соціально-побутових умов життя на селі відбувалося повільними темпами.

У липні 1964 р., з прийняттям Верховною Радою СРСР “Закону про пенсії і допомогу членам колгоспів”, право на пенсію одержали всі члени колгоспів: чоловіки при досягненні 65 років, жінки - 60 років. До кінця 1960-х рр. у господарствах регіону було запроваджено нову форму оплати праці грошима та натурою. Впродовж досліджуваного періоду вона зростала, проте так і не зрівнялася із заробітною платою робітників та службовців. Якщо 1965 р. оплата праці карпатських селян становила 68,8% плати робітників, то 1980 р. - 79,2%. З кінця 1980-х рр. багатомісячні затримки виплат зробили заробітну плату дуже ненадійним джерелом доходу населення. До того ж, навіть з урахуванням доходів від ведення особистого господарства вона не забезпечувала належного рівня життя і не могла бути стимулом до трудової діяльності.

На формування сільської поселенської мережі Карпат значний вплив мала демографічна ситуація. Впродовж майже всього досліджуваного періоду карпатські області вважалися відносно благополучними в демографічному вимірі. Природний приріст населення становив (у середині 1970-х рр.) у середньому 7,4 особи на 1000 осіб населення, тоді як по Україні цей показник - всього 3,5. Проте за наступні 20 років ситуація значно погіршилася. Щорічне зменшення чисельності сільських жителів упродовж 1980-1990 рр. становило 60,2 тис. осіб. У селах зазначених областей зафіксовано природний приріст населення на рівні 3,4%, найвищий - у Закарпатській області - 7,7%, найнижчий - у Львівській - 0,7%. Проте вже з середини 1990-х рр. коефіцієнт природного приросту населення Карпатського регіону став мінусовим, від 1,1 в Івано-Франківській до 3,5 у Львівській області (лише на Закарпатті він був позитивним - 2,2). На кінець 1980-х рр. кількість сільських мешканців, що переїхали в місто, становила по регіону близько 60,7 тис. осіб на рік. Частка сільського населення зменшилася із 66,5% 1965 р. до 46,4% на початку 2000-х рр. (по Україні з 48 до 32%). У результаті впродовж 1970-2000 рр. сільська поселенська мережа Українських Карпат скоротилася на понад 300 сільських поселень.

Початок 1960-х рр. характеризувався різноманітними починами щодо модернізації соціальної інфраструктури українського села. Зокрема, ХХІІ з'їзд КПРС декларував завдання вирівняти культурно-побутові умови селян із городянами до початку 1980-х рр. і перетворити колгоспні села в населені пункти міського типу з комунальним обслуговуванням, побутовими підприємствами та закладами культури.

Вагомою складовою соціальної інфраструктури села залишався житловий фонд. Значна частка індивідуального сільського будівництва в регіоні здійснювалася коштом селян і становила близько 60%. Пожвавлення житлового будівництва на селі в 1960-1970-х рр. змінилося у 1980-1990-х рр. спадом, що було зумовлено економічною кризою в державі, зростанням безробіття та цін на будівельні матеріали, зменшенням доходів сільських мешканців від праці в суспільному виробництві.

Однією з проблем комунального облаштування сіл залишалося їх енергопостачання, особливо - газифікація сіл. Газифікація карпатських сіл, що розпочалася з 1961 р., відбувалася надто повільними темпами. Наприклад, у Закарпатській області 1980 р. лише сім поселень із 436 було газифіковано із мереж, інші забезпечувалися зрідженим газом. В Івано-Франківській та Львівській областях питома частка газифікованих сіл на середину 1990-х рр. становила 32-39%. Порівняно з 3% газифікованих сіл Одещини та Херсонщини це вважалося високим показником.

За рівнем телефонізації село відставало від міста у 3,2 раза. На кінець 1990-х рр. лише 43,0% карпатських сіл мали стаціонарні відділення зв'язку. Більшість шляхів карпатських сіл за досліджуваний період перебувала в низькому технічному стані. Мало місце також погіршення приміського автобусного сполучення регіону, що значно ускладнювало забезпечення соціальних потреб селян.

До 1960 р. розвиненої соціальної інфраструктури на селі практично не існувало. Після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС активізувалося будівництво закладів соціальної сфери насамперед у відсталих - економічно слабких - колгоспах. В областях Українських Карпат мережа закладів побутового обслуговування з 1970 до 1980 рр. зросла на 194 одиниці, однак у гірських селах були відсутні будь-які заклади сфери обслуговування. Показники надання сільському населенню побутових послуг у розрахунку на одного жителя в регіоні були нижчими від міських у 1980 р. на 26,8, а на кінець досліджуваного періоду - на 43,2%. Упродовж досліджуваного періоду забезпеченість селян регіону магазинами роздрібної торгівлі залишалася недостатньою, а з 1990 р. скорочувалася. Загалом, протягом 1990-2005 рр. їхнє число скоротилося у 4,4 раза. Відставав від потреб селян рівень газифікації та шляхового господарства, забезпеченості радіо- та телефонним зв'язком, автобусним обслуговуванням.

Особливе місце серед галузей соціально-культурної сфери посідає освіта. Забезпеченість карпатських сіл дитячими дошкільними закладами була недостатньою, вони розміщувалися, здебільшого, на центральних садибах та у великих селах, в непристосованих приміщеннях. У першій половині 1980-х рр. дошкільним вихованням в регіоні було охоплено 47,4% міських та 7,3% сільських дітей дошкільного віку, на кінець 1990-х рр. дошкільним вихованням у дитячих садках було охоплено в середньому 9,5% дітей у сільській місцевості Карпатського регіону, тоді як у міських поселеннях - 42,7%. До кінця досліджуваного періоду відбувалося скорочення мережі дошкільних закладів, що було зумовлено нестабільною економічною ситуацією, нездатністю новостворених агропідприємств опікуватися соціальною сферою села.

У 1965-1966 н. р. в регіоні діяло 3172 сільські загальноосвітні школи, на початок 1970 р. - 3147. Число учнівських місць зросло за період 1965-1970 рр. на 17,5%. Незважаючи на зростання кількості учнівських місць, близько 30% карпатських сіл не мало шкіл. У цілому, спостерігалося зниження темпів будівництва шкіл як в республіці, так і в регіоні зокрема. Якщо в період 1966-1970 рр. в регіоні було введено шкіл на 103,8 тис. учнівських місць, то в 1975-1980 рр. - лише на 81,5 тис. Понад 50% шкіл від загальної кількості введених у дію впродовж 1966-1980 рр. у сільській місцевості було збудовано за рахунок колгоспних асигнувань. Загалом, шкіл у регіоні не вистачало, частина існуючих розміщувалася у непристосованих та аварійних приміщеннях. Вони не були укомплектовані кваліфікованими фахівцями, оскільки останні не забезпечувалися житлом, належними побутовими умовами. У 1980-1981 н. р в областях Українських Карпат функціонували 3323 загальноосвітні школи, у 1990-1991 навчальному році - 3253, або за десять років припинили діяльність 70 загальноосвітніх шкіл. За цей же період контингент учнів зменшився на 61 тис. осіб. Середній рівень забезпеченості сільськими загальноосвітніми школами в розрахунку на 100 карпатських сіл становив 85 одиниць - 10,6% від загальної чисельності учнів навчалися у другу та третю зміну.

У рамках виконання Державної національної програми “Освіта” було відкрито навчальні заклади початкової школи типу “дитсадок-школа” в малонаселених пунктах. Упродовж 1990-2005 рр. у карпатських селах їхня кількість зросла на 89 од., тоді як по Україні зменшилася на 799 од. Загалом ситуація із наявністю денних загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості регіону до кінця досліджуваного періоду дещо поліпшилася.

Відставала від реальних потреб населення охорона здоров'я. Кількість лікарняних закладів упродовж 1965-1975 рр. скоротилася в республіці на 757 одиниць, в регіоні - на 120 од. 1980 р. близько половини медичних закладів розміщувалося у пристосованих приміщеннях, у 70% - були відсутні комунальні зручності: гаряча вода, каналізація, забезпечення газом. Нерозвинутою залишалася на селі мережа аптек та аптечних кіосків. Амбулаторії та фельдшерсько-акушерські пункти були укомплектовані медичним персоналом на третину від потреби. Забезпеченість сільських мешканців регіону кваліфікованими лікарями залишалася у два рази нижчою, ніж міських. Як результат, сільське населення намагалося отримувати медичну допомогу в міських та обласних лікарнях, якісніше укомплектованих більш кваліфікованими кадрами, оснащених сучаснішим обладнанням. Забезпеченість карпатських сіл основними об'єктами охорони здоров'я залишалася низькою, 2005 р. - в середньому 64 одиниці на 100 сіл. Зростала смертність населення. Якщо 1980 р. кількість померлих в регіоні становила 11,3 особи на тисячу населення, то на кінець досліджуваного періоду (2005 р.) вона зросла до 13,8 особи.

Вагому роль у соціально-побутовій сфері села продовжували відігравати культурно-освітні заклади. В регіоні на середину 1960-х років налічувалися 2952 клуби та будинки культури, а з кінця 1970-х рр. їхня кількість зросла лише на 264 одиниці. Якщо у 1985 р. культурні запити карпатських селян задовольняли 3201 клубний заклад та 3207 бібліотек, то на 2005 р. їхня кількість зменшилася відповідно на 500 та 570 одиниць.

У побуті селян регіону значне місце посідали релігійні цінності. Державно-партійні структури вели постійну боротьбу з поширенням релігійних поглядів серед населення. Лише впродовж 1965 р. в регіоні було припинено діяльність 701 культової споруди. Їхні приміщення використовувалися здебільшого як клубні установи, спортзали і склади колгоспів.

Дані дисертаційного дослідження засвідчують відносно високу релігійність населення Карпатського регіону. Вона була вищою у два рази, ніж у решті областей республіки, що склалося історично. Саме церква стала для населення регіону запо-рукою стабільності в динамічному коловороті історичних змін, що відбувалися на цій території, - змін режимів, урядів і державності. Серед основних релігійних конфесій у регіоні слід назвати римо-католицьку, православну, іудейську та греко-католицьку (уніатську). На середину 1970-х рр. тут здійснювало свою діяльність 34,7% зареєстрованих та 25,4% незареєстрованих релігійних общин і груп від їхньої загальної кількості в республіці та 31,0% священнослужителів. Із середини 1980-х рр. релігійне життя активізувалося: набували офіційного статусу не зареєстровані раніше релігійні об'єднання, вийшла з підпілля Українська Греко-Католицька церква, відновлювалася діяльність закритих радянським режимом культових споруд. Кількість релігійних громад зростала в середньому на 32% у рік. Області Українських Карпат демонстрували найвищу насиченість культових споруд у розрахунку на 100 сіл. У Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях 2005 р. цей показник становив відповідно: 156, 119, 98 та 170 одиниць (всього 4304 діючі культові споруди). Демократичні зміни, що стали можливі в умовах незалежності України, сприяли пожвавленню релігійного життя.

Загалом, здійснити впродовж 1960-1980-х рр. задеклароване партійними та радянськими органами стирання відмінностей між містом та селом у побутових умовах і оплаті праці, зближення характеру та способу життя робітників і колгоспників досягти не вдалося. Незважаючи на те, що економічні й демографічні показники, а також забезпеченість населення карпатських областей об'єктами соціального характеру були дещо вищими, ніж у цілому в Україні, їх не можна вважати достатніми.

У роки незалежності турбота про заклади соціальної сфери лягла на плечі новостворених сільгосппідприємств, які не в змозі були налагодити навіть виробничий процес. Про фінансування соціальних проблем не йшлося. Створити належні умови для адаптації населення до вимог ринкового господарювання державі так і не вдалося. Отже, проблеми соціально-економічної сфери села областей Українських Карпат залишалися невирішеними й на кінець ХХ та на початок ХХІ століть.

Проведене дослідження дозволило сформулювати загальні висновки та практичні рекомендації стосовно вдосконалення аграрних відносин, напрямів подальшої розробки проблеми.

Висновки

У дисертації здійснено науково-теоретичне узагальнення та запропоновано нові підходи до оцінки аграрних перетворень і соціальних змін в областях Українських Карпат другої половини 60 х рр. ХХ - початку ХХІ ст. Виконане наукове дослідження дозволяє сформулювати такі висновки:

- Аналіз наукових розробок із проблем еволюції аграрних відносин, соціально-економічного становища карпатського села свідчить про наявність певного наукового доробку, проте є підстави стверджувати, що проблема залишається недостатньо дослідженою. Нині відсутні спеціальні, комплексні історичні дослідження аграрного розвитку в областях Українських Карпат у другій пол. ХХ. - поч. ХХІ ст. Поза увагою істориків залишалося широке коло проблем життя села, зокрема вивчення соціальних аспектів, результатів та регіональних особливостей аграрних реформ, здійснених у досліджуваний період. Праці, присвячені регіональній аграрній політиці, розглядають проблематику, переважно, у відриві від загальнодержавних тенденцій.

- Джерельна база для узагальнюючого дослідження еволюції аграрних відносин у регіональному зрізі в період другої половини ХХ - початку ХХІ ст. є достатньою. Основою даної роботи стали передусім неопубліковані архівні документи та матеріали, що є у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного архіву вищих органів управління та влади України, Державних архівів Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей. У переважній більшості вони вводяться до наукового обігу вперше. В дослідженні використано статистичні дані розвитку аграрного виробництва, матеріали опублікованих збірників документів та періодики.

- До возз'єднання з УРСР західноукраїнські землі в різні періоди перебували у складі кількох іноземних держав. Уряди кожної з них намагалися проводити аграрні реформи, однак жодна з них не розв'язала аграрного питання в інтересах селян.

Із встановленням 1939 р. радянської влади в Галичині, у 1940 і 1945 рр. на Буковині та Закарпатті швидкими темпами було проведено масову примусову колективізацію, яка не сприяла швидкому піднесенню сільського господарства і не привела селянство до заможного життя.

Аграрно-економічні перетворення, започатковані березневим (1965 р.) пленумом ЦК КПРС, передбачали спроби інтенсифікації та підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, зміцнення матеріально-технічної бази господарств, комплексну механізацію, меліорацію, поглиблення спеціалізації та концентрації виробництва. Однак досягти запланованих обсягів не вдалося, що було зумовлено усуспільненою власністю на землю, відчуженістю селянина від землі та результатів праці, прорахунками у використанні сільгоспугідь, машинотракторного парку.

Досліджуваний період характеризувався розгортанням спеціалізації та концентрації сільськогосподарського виробництва, здійсненням глобальних програм механізації, меліорації та хімізації аграрної сфери. Найважливішими напрямками спеціалізації в регіоні вважалися в рослинництві - вирощування тютюну, насінництво багаторічних трав і зернових культур та овочівництво; у тваринництві - виробництво м'яса та молока. Для аграрних підприємств Карпатського регіону, які вели господарювання у складних природно-кліматичних умовах, надзвичайно важливим була і залишається меліорація земель. Особливе значення для господарств регіону з хронічним аграрним перенаселенням, надлишком робочої сили та наявністю необхідної сировини мав розвиток підсобних підприємств та промислів.

- У 1980-х рр. минулого століття значна увага приділялася вирішенню проблем забезпечення населення продуктами харчування. Для розв'язання проблеми було прийнято Продовольчу програму на період до 1990 р., проте завдяки її частковій реалізації вирішити проблему продовольчої безпеки країни не вдалося.

Ефективність сільськогосподарського виробництва в господарствах областей Українських Карпат упродовж досліджуваного періоду залишалася недостатньою, низькою була врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Спеціалізація та концентрація виробництва здійснювалася без належаного врахування регіональних особливостей. Практично не використовувалися можливості для розвитку особистих підсобних господарств населення.

- З проголошенням незалежності України активізувалося здійснення аграрної і земельної реформи в регіоні. Державою було прийнято ряд відповідних законодавчих актів, положення яких лише вибірково і частково втілюються в життя. Нерозв'язаною залишається проблема формування реального власника і дбайливого господаря землі, прискорення соціально-економічної розбудови села, вирішення продовольчої проблеми, виведення аграрного сектора економіки країни на світовий ринок.

Реалізація перетворень у карпатському селі мала ряд регіональних особливостей: невдалими виявилися поспішні, непродумані і недостатньою мірою законодавчо забезпечені спроби суцільної деколективізації, реструктуризації земельних наділів, поділ майнових комплексів, одночасність і форсований перебіг реформ. Реформування розпочалося майже одночасно у всіх підзонах регіону: рівнинної, передгірної, гірської. Характерним напрямом реформування стало створення фермерських господарств, однак в умовах відсутності вільних земельних ділянок та надлишку трудових ресурсів це виявилося серйозною проблемою. У 1990-х рр. минулого сторіччя майже 20% населення (близько 1,3 млн. осіб) областей Українських Карпат проживало в гірській місцевості, з них ? - на висоті 500 м над рівнем моря й вище, де земельні ділянки сільськогосподарського призначення обмежені і не дозволяють запроваджувати сучасні технології аграрного виробництва, господарювання ведеться переважно примітивними, натуральними методами; домогосподарства не здатні нарощувати обсяги виробництва; продукція селянських господарств не є конкурентоспроможною на зовнішніх ринках.

До переваг аграрного господарювання в областях Українських Карпат слід зарахувати кращу демографічну ситуацію, можливості використання полонин та підвищення продуктивності кормових угідь, перспективи виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції, наявність та розвиненість потужностей харчопереробних підприємств.

Здійснене дослідження засвідчує, що для реалізації переваг і особливостей аграрного господарювання в регіоні, нарощування виробництва продукції продовольства невідкладними були і залишаються завершення аграрної та земельної реформ, фінансове й матеріально-технічне забезпечення функціонування реформованих аграрних підприємств, особистих селянських і фермерських господарств.

За період незалежності в Україні нагромаджено певний вітчизняний досвід реформування земельних і аграрних відносин, а реформа дала реальні економічні та соціальні результати. Однак досвід аграрних перетворень на регіональному рівні засвідчує, що система державної підтримки та регулювання сільського господарства в Україні деформована й відстає від цивілізаційного розвитку й від європейських стандартів. З переходом до ринку відбулося значне скорочення державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників. Тому вектор державної підтримки вироб-ництва продовольства, як однієї із складових новітньої аграрної політики, має бути змінено з орієнтацією на підтримку приватного агровиробника.

В основі здійснення нинішньої аграрної реформи - глибокі зміни в управлінні агропромисловим сектором, у земельних і майнових відносинах, роздержавлення і приватизація сільськогосподарських, переробних та агросервісних підприємств, формування ринку землі та сільськогосподарської продукції, продовольства, його інфраструктури. Водночас, практика аграрних перетворень в Українських Карпатах, економічна ситуація і сучасний історичний період розвитку українського суспільства диктують необхідність розробки новітньої аграрної політики держави.

- Карпатський регіон має вигідне географічне положення - лежить на перехресті Схід - Захід, практично в центрі Європи. У дисертаційній роботі узагальнено досвід реформування аграрної сфери, земельних відносин та формування державної аграрної політики в постсоціалістичних країнах - Угорщині, Польщі, Словаччині, Румунії - сусідах нашої держави, і, зокрема, областей Українських Карпат.

Заслуговують на увагу та впровадження заходи, здійснені в ході аграрних перетворень у постсоціалістичних країнах: своєчасна розробка і прийняття законодавчих актів щодо функціонування і розвитку аграрної сфери, визначення чітких принципів аграрної політики, сприяння інвестуванню в сільськогосподарське виробництво, запровадження мита на імпортовану сільськогосподарську продукцію, надання фермерам дешевих кредитів для придбання сільгосптехніки, створення нових робочих місць на селі, фінансування аграрної сфери в контексті вимог аграрної політики Європейського Союзу, моніторинг аграрних перетворень і коригування напрямів аграрної реформи за реальними результатами.

Частина тенденцій, які знайшли застосування в зазначених країнах, є вельми актуальними для сучасного реформування аграрного сектора України. Зокрема, село потребує належної державної підтримки, без якої неспроможне самостійно вирішити завдання, актуальні нині для суспільства. Важливою є діяльність уряду країни щодо ліквідації диспаритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію. Слід удосконалити систему фінансово-кредитного обслуговування різноукладного аграрного виробництва шляхом інтеграції банківського капіталу, аграрного та промислового потенціалу, налагодження державної та регіональної підтримки цільових комплексних програм фінансування агропромислового виробництва, а також реформувати систему оподаткування.

Відродження українського села можливе лише за умови докорінної перебудови всіх сфер суспільного життя, законного і справедливого вирішення питань власності, володіння, використання та розпорядження землею. Без урахування помилок власного минулого та досвіду інших країн отримати позитивні результати у формуванні реального селянина-власника складно.

- Для розвитку соціальної сфери села найбільш сприятливим періодом, із досліджуваного відрізку часу, була друга половина 1960-х рр. У ці роки було відмінено в колгоспах оплату праці за трудоднями і здійснено перехід до гарантованої оплати праці, колгоспники стали отримувати пенсії і відпустки, одержали паспорти, а разом з ними і право вільного виїзду з села. В черговий раз було знято обмеження на присадибне господарювання селян. Проте загальне поліпшення соціально-побутових умов життя на селі відбувалося повільними темпами.

На формування сільської поселенської мережі Карпат значний вплив мала демографічна ситуація. Впродовж майже всього досліджуваного періоду карпатські області вважалися відносно благополучними з демографічного погляду. Проте вже з кінця 1990-х рр. серед областей регіону природний приріст спостерігався лише в Закарпатській. В результаті скорочення кількості сільського населення, зростання числа осіб похилого віку, міграції молоді в міста, приєднання сіл до міських поселень, переведення їх у селища міського типу протягом 1970-2000 рр. сільська поселенська мережа Українських Карпат скоротилася на понад 300 сільських поселень.

Повільними темпами зростала мережа сільських підприємств торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування. Задовольнити потреби населення в кількості об'єктів сфери послуг та якісному обслуговуванні не вдалося ні в радянський час, ні в роки незалежності України. З початку 1990-х рр. турбота про заклади соціальної сфери лягла на плечі новостворених сільгосппідприємств, які не в змозі налагодити навіть виробничий процес. Про фінансування соціальних потреб не йдеться.

Важливе місце в побуті селян регіону посідали релігійні цінності. Рівень релігійності населення тут був значно вищим, ніж загалом по республіці (у 1985 р. на 13,5%). Із зняттям обмежень на створення релігійних громад вже до 1991 р. насиченість релігійної мережі регіону перевищила дорадянський період більш як утричі.

- Дослідження підтверджує назрілу необхідність поглиблення і підвищення соціально-економічної результативності розвитку аграрних перетворень. Практичні пропозиції щодо удосконалення аграрних відносин у державі в цілому, та в регіоні зокрема, стосуються завершення сучасної аграрної реформи; забезпечення інноваційного розвитку галузей агропромислового виробництва; фінансової підтримки аграрного сектора з боку держави; впровадження сприятливої податкової і цінової політики; необхідності прийняття нових законодавчих актів та внесення змін до вже діючих законів України щодо функціонування аграрної сфери; удосконалення методики економічної оцінки земель, створення і забезпечення системи дієвого земельного кадастру; налагодження роботи органів інфраструктури ринку землі (податкова інспекція, земельні банки, біржі та ін.) та хоча б елементарного контролю з боку держави за цими процесами. Для областей Українських Карпат особливого значення набуває завершення оцінки земель несільськогосподарського призначення; відновлення раніше існуючих організаційних зв'язків між виробниками та переробними і обслуговуючими сільське господарство організаціями; забезпечення умов для ефективного господарювання суб'єктів аграрного підприємництва; виробництво екологічно чистої продукції та функціонування регіонального ринку продовольства. Особливістю розвитку аграрного сектора регіону є ведення господарювання у складних умовах гірської та передгірної підзони (становить 65,4% території), у зв'язку з чим регіон гостро потребує розроблення моделей сталого розвитку сільських територій - комплексу екологічних, економічних та демографічних складових, розв'язання на новій економічній основі соціально-культурних проблем села.

Здійснене дисертаційне дослідження не охоплює всіх аспектів проблеми аграрних перетворень в областях Українських Карпат другої половини 60-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. Подальшого дослідження потребують питання завершення аграрної і земельної реформ у регіоні, визначення напрямів функціонування різноукладних аграрних господарств областей Українських Карпат.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Жулканич Н. М. Трансформація аграрних відносин в областях Українських Карпат (друга половина 60-х рр. ХХ - початок ХХІ ст.) / Н. М. Жулканич. - Ужгород : Карпати, 2008. - 408 с.

Колективні

2. Жулканич Н. М. Особливості реформ в аграрній сфері Закарпаття / Н. М. Жулканич, М. А. Лендєл // Сільське господарство України - від минулого до сьогодення : у 4 т. / Т.ІІІ. Аграрна політика і макроекономічні відносини в аграрному секторі України. - К. : ННЦ ІАЕ, 2006. - С. 74-105.

3. Жулканич Н. М. Історія розвитку транскордонного співробітництва Закарпаття / Н. М. Жулканич, Б. І. Дяченко // Транскордонне співробітництво в умовах розширення Європейського Союзу на Схід. - Ужгород : Карпати, 2006. - С. 105-139.

4. Жулканич Н. М. Розвиток аграрного сектора Закарпаття в контексті транскордонного співробітництва / Н. М. Жулканич, М. А. Лендєл // Транскордонне співробітництво в умовах розширення Європейського Союзу на Схід. - Ужгород : Карпати, 2006. - С. 280-291.

Брошура

5. Жулканич Н. М. Соціальний розвиток карпатського села (1965-1990-ті рр.) / І. І. Дробот, Н. М. Жулканич. - К., 2008. - 78 с. [Особистий внесок автора 65%].

Статті в наукових, періодичних фахових виданнях

6. Жулканич Н. М. Ретроспективний аналіз аграрних перетворень в областях Українських Карпат (середина ХVІІІ - середина ХХ ст.) / Н. М. Жулканич // Питання історії України : збірник наук. статей. - Чернівці : Зелена Буковина, 2006. - Т. 9. - С. 33-37.

7. Жулканич Н. Розвиток аграрних відносин в Угорщині (1965-1990 рр.) / Н. Жулканич, М. Лендєл // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 6. Історичні науки. - К., 2006. - Вип. 3. - С.194-205. [Особистий внесок автора 70%].

8. Жулканич Н. М. Проблеми господарювання і розвиток аграрного сектора Закарпаття (1965-2005 рр.) / Н. М. Жулканич // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія “Історія”. - Ужгород, 2006. - Вип. 17. - С. 4-13.

9. Жулканич Н. М. Розвиток транскордонного співробітництва Карпатського регіону (на прикладі АПК Закарпатської області) / Н. М. Жулканич // Історична панорама : збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність “Історія”. - Чернівці: Рута, 2007. - Вип. 3. - С. 104-113.

10. Жулканич Н. М. Аграрно-економічні перетворення в карпатському селі (1965-1970 рр.) / Н. М. Жулканич // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 6 “Історичні науки”. - К., 2007. - Випуск 4. - С. 141-149.

11. Жулканич Н. М. Напрями аграрного господарювання в областях Українських Карпат (70-ті роки ХХ ст.) / Н. М. Жулканич // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Серія “Історія”: збірник наук. праць ; за заг. ред. проф. П. С. Григорчука. - Вінниця, 2007. - Вип. 12. - С. 57-63.

12. Жулканич Н. М. Проблеми формування соціального укладу карпатського села (др. пол.60-70-ті роки ХХ ст.) / Н. М. Жулканич // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. (Науки: економіка, політологія, історія). - Одеса, 2007. - № 7 (44). - С. 113-126.

13. Жулканич Н. М. Проблемні аспекти технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва у зоні Карпат (др. пол. 60-70-ті роки ХХ ст.) / Н. М. Жулканич // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. (Науки: економіка, політологія, історія). - 2007. - № 15 (52). - С. 130-146.

14. Жулканич Н. М. Впровадження нових форм господарювання в українському селі у 80-х рр. ХХ ст.: спроби та наслідки / Н. М. Жулканич // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. (Науки: економіка, політологія, історія). - 2007. - № 17 (54). - С. 192-207.

15. Жулканич Н. М. Соціальні аспекти функціонування і розвитку сільських територій областей Українських Карпат (1980-1990 рр.) / Н. М. Жулканич // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія “Історія”. - Ужгород, 2007. - Вип. 19. - С. 56-62.

16. Жулканич Н. М. Функціонування соціально-побутової сфери українського села в радянський період.1960-1970-ті рр. (на матеріалах Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей) / Н. М. Жулканич // Питання історії України: збірник наукових статей. - Чернівці : Зелена Буковина, 2007. - Т. 10. - С. 119-125.

17. Жулканич Н. М. Аграрні відносини в областях Українських Карпат (1965 - 2005 рр.): короткий історіографічний огляд / Н. М. Жулканич // Пам'ять століть. - 2007. - № 6. - С.110-123.

18. Жулканич Н. М. Проблеми функціонування соціально-культурної сфери села областей Українських Карпат (1980-1990-ті рр.) / Н. М. Жулканич // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Івано-Франківськ, 2007. - Випуск ХІІ-ХІІІ. - С. 45-51.

19. Жулканич Н. М. Продовольча програма країни як спроба удосконалення аграрної політики “розвинутого соціалізму” / Н. М. Жулканич // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 6 “Історичні науки”. - К., 2008. - Вип. 5. - С.111-116.

20. Жулканич Н. М. Проблемні аспекти завершення аграрної і земельної реформ в областях Українських Карпат (2000-2005 рр.) / Н. М. Жулканич // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія “Історія”. - Ужгород, 2008. - Вип. 20. - С. 84-91.

21. Жулканич Н. М. Особливості аграрного господарювання в Карпатському регіоні (1990-2003 рр.) / Н. М. Жулканич, М. А. Лендєл, М. В. Газуда // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет (Науки: економіка, політологія, історія). - Одеса, 2008. - № 1 (57). - С. 186-201. [Особистий внесок автора 35%].

22. Жулканич Н. М. Перспективи інтеграції аграрного сектора України до спільної аграрної політики ЄС: проблемні аспекти / Н. М. Жулканич, М. А. Лендєл // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. (Науки: економіка, політологія, історія). - Одеса, 2008. - № 8 (64). - С. 135-148. [Особистий внесок автора 65%].