Близькосхідна політика Росії: місія М.М. Муравйова, 1832–1833 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В. Н. КАРАЗІНА

Спеціальність - 07.00.02 Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Близькосхідна політика Росії: місія М. М. Муравйова, 1832-1833 рр.

Волкова Євгенія Сергіївна

Харків ?2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії та міжнародних відносин Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Бурьян Михайло Степанович,

Луганський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Яровий Валерій Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії слов'ян

кандидат історичних наук, доцент

Гончаренко Анатолій Володимирович,

Сумський державний педагогічний університет

імені А. С. Макаренка, доцент кафедри всесвітньої історії

Захист відбудеться 30 жовтня 2009 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія V-58.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий 25 вересня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Є. П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Комплекс проблем, пов'язаних із міжнародними відносинами на Близькому та Середньому Сході, останнім часом привертає усе більшу увагу вітчизняних учених. Це є цілком закономірним навіть з огляду на ту обставину, що Україна стала учасником процесу вирішення важливих міжнародних проблем, зокрема - проблеми укріплення енергетичної безпеки Європи. В результаті міжнародно-політичних зіткнень, учасниками яких стали Україна, Росія і європейські споживачі, додатковий шанс посилити свої позиції як в сфері енергетики, так і на дипломатичному рівні, отримала Туреччина - колишня "хвора людина Європи". І європейська спільнота, і російські правлячі кола опинилися перед необхідністю звернутися до неї для розбудови альтернативного каналу транспортування енергоносіїв. Так Анкара опинилася в епіцентрі світової політики, і знову, як і колись, між Росією і Європою. Останнє неминуче змушує фахівців звертатися до вивчення історії протистояння провідних держав світу за вплив у цьому регіоні, яке свого часу реалізувалось у вигляді Східного питання. Подане дослідження присвячене саме висвітленню одного з малодосліджених аспектів історії Східного питання - місії російського генерал-лейтенанта М. М. Муравйова (1794-1866) до Константинополя та Олександрії у 1832-1833 рр.

Окрім того, звернення до окремих аспектів історії миротворчої діяльності на Близькому Сході, що становить складову частину даної роботи, набуває особливої актуальності у зв'язку з тим, що у згаданому регіоні, як і до того, зберігається чи не найбільша кількість вибухонебезпечних "гарячих точок" планети. У загальному контексті виявлення витоків, історичного підґрунтя цієї довготривалої кризи, та пошуку найбільш прийнятних шляхів до її врегулювання, досить своєчасним та доцільним уявляється здійснення історичного аналізу присутності у цьому регіоні провідних геополітичних гравців, зокрема - Росії. Отже порушена у даному дослідженні проблема має досить велике значення не тільки для повноцінного розвитку всіх векторів зовнішньої політики України, але й для нормалізації політичної ситуації у близькосхідному регіоні.

Незважаючи на згадане вище, проблема формування політичного курсу Росії стосовно першого турецько-єгипетського конфлікту (1831-1833) вітчизняними дослідниками майже не розглядалася, хоча в цілому різні аспекти зовнішньої політики цієї країни у регіоні Близького Сходу останнім часом привертають усе більш пильну увагу фахівців. Згадана проблематика порушується на науково-практичних конференціях, у статтях та монографіях співробітників Національного інституту українсько-російських відносин, Національного інституту стратегічних досліджень, Національного інституту проблем міжнародної безпеки, Дипломатичної академії України при МЗС України, Інституту історії України НАН України та ін. Однак, деякі історичні аспекти вказаної проблематики досліджено ще недостатньо.

Таким чином, проблема, обрана для дослідження, є актуальною.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах комплексної програми Науково-дослідного центру імені В. М. Бейліса "Схід-Захід: теорія та історія міжцивілізаційних взаємостосунків" (державний реєстраційний № 0103 U003602). Робота відображає головний напрямок діяльності кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин і є одним із пріоритетних напрямів науково-дослідної роботи Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є політика Росії на Близькому Сході в останній третині XVIII - першій третині XIX ст.

Предметом дослідження є місія генерал-лейтенанта М. М. Муравйова до Константинополя та Олександрії у 1832-1833 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1832-1833 рр.

Чергове загострення Східного питання, що відбулося на початку листопада 1831 р. та було пов'язане зі спалахом гострого та складного конфлікту між турецьким султаном Махмудом ІІ і його могутнім васалом - намісником Єгипту Мухамедом (Мехмедом) Алі, внаслідок швидких воєнних успіхів останнього вже влітку 1832 р. поставило на порядок денний питання про подальше існування Османської імперії. Це змусило російський уряд прийняти рішення про втручання у конфлікт з метою якнайшвидшого його врегулювання, адже можливий розпад імперії Махмуда ІІ та утворення на її уламках молодої та сильної держави Мухамеда Алі, аж ніяк не відповідали стратегічним інтересам Петербурга на Близькому Сході. Офіційно позицію Росії щодо першого турецько-єгипетського конфлікту було оприлюднено 15 липня 1832 р., що позначило собою нижню хронологічну рамку дослідження.

З метою сприяння відновленню миру та укріпленню російського політичного впливу в Османській імперії у Петербурзі вирішили направити до Константинополя та Олександрії спеціальну напівофіційну місію на чолі з генерал-лейтенантом М. М. Муравйовим. Досягти цієї мети планувалось двома шляхами: переконати султана у щирому бажанні російського імператора зберегти цілісність Османської імперії і спонукати його, за можливістю, до звернення по російську військову допомогу, та змусити єгипетського правителя негайно припинити військові дії та шукати примирення з султаном. Протягом грудня 1832 - квітня 1833 рр. голова російської місії провів ряд переговорів з конфліктуючими сторонами - Махмудом ІІ, міністрами Порти та Мухамедом Алі.

Внаслідок діяльності М. М. Муравйова турецько-єгипетське збройне протистояння було припинено, що й позначило собою успішне завершення його місії - завдання кінцевого врегулювання російсько-турецьких відносин було покладено вже на графа О. Ф. Орлова. Отже, укладення Кютахійської угоди від 5 травня 1833 р. позначає собою верхню хронологічну рамку дослідження.

Мета дослідження: на основі аналізу широкої джерельної бази, зокрема надрукованих джерел (що включають офіційні публікації урядових, дипломатичних та парламентських документів Росії, Великобританії, Франції, мемуари та листування державних і політичних діячів, пресу, тощо), а також враховуючи результати вивчення історії російської політики на Близькому Сході вітчизняними та зарубіжними істориками, дослідити особливості процесу підготовки та реалізації миротворчої місії генерал-лейтенанта М. М. Муравйова у Константинополі та Олександрії у 1832-1833 рр.

У процесі реалізації поставленої мети уявляється необхідним здійснити джерелознавчий аналіз деяких важливих документів. Відсутність у роботах з історії першого турецько-єгипетського конфлікту скільки-небудь ґрунтовного історіографічного огляду спонукає авторку розпочати з аналізу літератури з цієї теми.

У поданій роботі також зроблено спробу поглибити висвітлення низки проблем, які побіжно порушувались в історіографії Західної Європи, США та Росії, але залишилися практично поза увагою вітчизняних істориків.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

дослідити особливості процесу формування російської політики статус-кво стосовно Османської імперії у останній третині XVIII - першій третині XIX ст.

з'ясувати головні мотиви, що визначили позицію правлячих кіл Росії у зв'язку із початком першого турецько-єгипетського конфлікту (1831-1833 рр.); муравйов близькосхідний кютахійський угода

розкрити специфіку підготовки миротворчої місії генерал-лейтенанта М. М. Муравйова та виділити її основні етапи;

охарактеризувати відмінність арсеналу миротворчих заходів М. М. Муравйова у Константинополі та Олександрії;

з'ясувати значення місії М. М. Муравйова для відновлення миру на Близькому Сході та укладення Кютахійської угоди.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше зроблено спробу ґрунтовно й детально, на основі впровадження до наукового обігу та аналізу значної кількості різноманітних джерел, дослідити політику Росії на Близькому Сході у роки першої єгипетської кризи (1831-1833 рр.). Це дозволило:

здійснити джерелознавчий аналіз деяких важливих документів з досліджуваної проблеми;

простежити еволюцію близькосхідної політики Росії в останній третині XVIII - першій третині XIX ст. та визначити основні передумови формування в її правлячих колах політичної лінії на підтримання інтегритету Османської імперії;

з'ясувати головні мотиви, що спонук`али російський уряд до безпосереднього втручання у перший турецько-єгипетський конфлікт;

дослідити специфіку підготовки миротворчої місії генерал-лейтенанта М. М. Муравйова та виділити її основні етапи;

надати порівняльний аналіз методів та засобів, що до них вдався М. М. Муравйов у переговорах з Махмудом ІІ та Мухамедом Алі;

оцінити результативність миротворчої місії, очолюваної М. М. Муравйовим та висвітлити роль, яку вона відіграла у справі збереження інтегритету Османської імперії та укріплення позицій Росії на Близькому Сході.

Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичні принципи наукового пізнання. Принцип історизму дає змогу висвітлити минуле в його історичному контексті, урахувати ті зміни, що відбувалися не тільки з предметом та об'єктом дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами та явищами. Принцип багатофакторності дозволяє вивчити весь комплекс факторів (суб'єктивних; внутрішніх і зовнішніх; геополітичних і регіональних; економічних, політичних і військових), які впливали на формування та реалізацію політики Росії стосовно першої єгипетської кризи (1831-1833 рр.). Принцип всебічності допомагає визначити зовнішні та внутрішні взаємозв'язки та взаємообумовленість явищ, що аналізуються. Зазначені принципи реалізовувалися застосуванням методів узагальнення, поєднання історичного та логічного аналізу, традиційних методів емпіричних досліджень: аналізу змісту документів (контент-аналіз), використання статистичних даних, проблемно-хронологічного, структурно-порівняльного й системно-аналітичного методів.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його основні положення, висновки й узагальнення можуть бути використані дослідниками історії Росії, Туреччини, Єгипту та міжнародних відносин на Близькому Сході, а також при розробці вузівських курсів та спецкурсів із всесвітньої історії. Крім того, теоретичні здобутки роботи можуть бути використані в практичній діяльності МЗС України.

Апробація результатів дослідження відбувалась шляхом обговорення змісту дисертації на засіданнях кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин і щорічних науково-практичних конференціях "Дні науки" ЛНУ імені Тараса Шевченка, а також на Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених "Актуальні проблеми новітньої історії" (Луганськ, СНУ імені Володимира Даля, 23 листопада 2006 р.), Всеукраїнській молодіжній науково-практичній конференції "Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин" (Луганськ, ЛНУ імені Тараса Шевченка, 26 квітня 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції "Актуальні питання вітчизняної, світової історії та історії науки: пошуки, роздуми, знахідки" (Луганськ, СНУ імені Володимира Даля, 24-25 квітня 2008 р.). Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 6 наукових працях (без співавторства), у тому числі - трьох статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура роботи визначається сутністю проблеми, що вивчається, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (445 найменувань), додатків. Загальний обсяг роботи - 252 сторінки, з них 164 сторінки основного тексту, 43 сторінки - список використаних джерел та літератури, 45 сторінок - додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подається загальна характеристика та обґрунтовується актуальність обраної теми, показаний зв'язок роботи з науковими програмами, визначаються об'єкт і предмет дослідження та його хронологічні рамки, формулюються мета і завдання, розкриваються методологія дослідження, наукова новизна, практичне значення та апробація одержаних результатів, а також структура роботи.

У першому розділі "Джерела та історіографія" охарактеризовано джерельну базу дослідження та стан наукової розробки проблеми.

1.1. Історіографія проблеми.

Її складають роботи, авторами яких були дослідники різноманітного профілю: професійні історики, політологи, правознавці, економісти, журналісти, військові різних країн.

Найбільша кількість робіт, що порушують згадану проблему, підготована російськими істориками.

У дожовтневій російській історіографії Східне питання в цілому досліджувалося у контексті реалізації імперських завдань близькосхідної політики Росії та релігійного протистояння християнського та мусульманського світів. Серед праць, що вийшли у цей період, на найбільшу увагу заслуговує дослідження С. С. Татищева "Зовнішня політика Миколи І". Відкидаючи наявність зацікавленості Росії в укріпленні та розповсюдженні свого впливу на території Османської імперії, Татищев стверджував, що єдиним міркуванням, яке спонукало Миколу І втрутитися у конфлікт, було "сприяти збереженню Туреччини без будь-яких потаємних розрахунків", що й визначило головні цілі та характер майбутньої миротворчої місії. Оцінюючи ж результати місії Муравйова, Татищев вважав їх в цілому незадовільними, оскільки під час реалізації місії в Олександрії російський представник не виявив потрібну ініціативу та не схилив Мухамеда Алі до негайного підписання перемир'я із Портою, обмежившись скрупульозним виконанням поставлених перед ним завдань.

Окремі положення, викладені Татищевим, набули подальшого розвитку у роботі С. Жигарєва "Російська політика у Східному питанні". Однак, його робота містить дещо більш критичний аналіз згаданої політики. Так, він не тільки визнавав, що в османській політиці Росії була присутня економічна зацікавленість, але й критикував Миколу І за нерішучість та пасивність у розв'язанні Східного питання. Приймаючи до уваги останнє, не є дивним те, що Жигарєв вважає рішення Миколи І, "захисника балканських християн", втрутитися у турецько-єгипетський конфлікт на боці султана, який був їх "нещадним гнобителем", "неприроднім та ненормальним", тобто таким, що не відповідає головним завданням південного напрямку зовнішньої політики Росії. Єдиним аргументом, який хоча б певною мірою виправдовує цю неприродність, на думку С. Жигарєва, є укладення у 1833 р. дуже вигідної для Росії Ункяр-Іскелесійської угоди. Щодо самої місії М. М. Муравйова, то Жигарєв розглядає її лише як один з інструментів укріплення російського впливу на Близькому Сході.

На початку ХХ ст. з'явилась робота С. Горяїнова "Босфор і Дарданелли", в якій російська політика у Східному питанні розглядається у зв'язку з режимом Чорноморських проток. Горяїнов висунув на перший план, насамперед, юридичний принцип визначення міжнародного статусу Босфору та Дарданелл. Змальовуючи у загальних рисах обставини підготовки та реалізації місії М. М. Муравйова, цей фахівець, разом з тим, уникає будь-якої конкретної оцінки її результативності та впливу на кінцеве розв'язання турецько-єгипетського конфлікту, обмежуючись простою констатацією фактів.

Таким чином, у дожовтневій російській історіографії досліджувана проблема розглядалася, насамперед, у загальному контексті протистояння мусульманського та християнського світів, а також реалізації завдань південного напряму зовнішньої політики Росії.

У розвитку радянської історіографії питання умовно можна виділити три етапи.

Одним з головних досягнень першого етапу (20-40 рр. ХХ ст.) був перехід до розглядання Східного питання як комплексу міжнародних проблем, пов'язаних із боротьбою європейських держав (у тому числі - й Росії) навколо Османської імперії, причому на перший план було висунуто соціально-економічні чинники. У згаданому аспекті політику російського уряду стосовно першої турецько-єгипетської кризи було охарактеризовано, зокрема, у фундаментальній праці "Історія дипломатії".

Однією з не багатьох рис, які радянська історіографія успадкувала від історичної науки попереднього періоду, був інтерес до проблеми Чорноморських проток. У 1947 р. вийшла друком робота Б. Дранова "Чорноморські протоки". Трактуючи укладення Ункяр-Іскелесійської угоди як "вершину успіхів царської дипломатії", Дранов, разом з тим, вдається до прямого перекручування фактів діяльності Муравйова в Єгипті, стверджуючи, зокрема, що "незважаючи на усну обіцянку Мехмеда-Алі припинити воєнні дії, армія Ібрагіма продовжувала рухатись у напрямку Константинополя без зупинки".

Подібної точки зору дотримувалися й деякі інші історики цього періоду, зокрема, авторка чи не єдиної на сьогодні російськомовної праці, безпосередньо присвяченої дослідженню першої турецько-єгипетської кризи Т. В. Єремеєва. У кандидатській дисертації "Єгипетська криза 1832-1833 рр.", ґрунтуючись на величезному фактичному матеріалі (передусім, це - документальні колекції Архіву зовнішньої політики Росії), дослідниця подала докладну картину міжнародної боротьби навколо виникнення та врегулювання згаданої кризи. Аналізуючи місію М. М. Муравйова, передусім, як складову цієї боротьби, Єремеєва доходить досить спірних висновків щодо результатів та значення згаданої місії для кінцевого розв'язання близькосхідної кризи.

Один з аспектів міжнародної боротьби навколо першого турецько-єгипетського конфлікту, а саме взаємовідносини Росії та Австрії у 1830-1833 рр., досліджено у кандидатській дисертації Н. С. Кіняпіної. Беззаперечна заслуга Кіняпіної полягає у тому, що вона першою з радянських істориків об'єктивно оцінила результати місії М. М. Муравйова до Олександрії у справі припинення турецько-єгипетського протистояння.

На другому етапі (50-60-і рр. ХХ ст.) у радянській історичний науці з'являються перші ґрунтовні узагальнюючі дослідження з історії міжнародних відносин на Близькому Сході та зовнішньої політики Росії в цьому регіоні. Насамперед, це - праця вже згаданої Н. С. Кіняпіної "Зовнішня політика Росії першої половини XIX ст.", у якій авторка вперше спромоглася систематизувати накопичений раніше матеріал та створити цілісну концепцію рушійних сил та мотивів основних векторів зовнішньої політики Російської імперії.

Починається у цей період також більш докладна розробка окремих аспектів російської політики у Східному питанні. Для нас становлять значний інтерес праці В. Я. Гросул, Є. І. Дружиніної, О. В. Фадєєва, О. Б. Шпаро, В. І. Шеремета, І. С. Достян та ін., аналіз яких дає можливість зрозуміти особливості процесу формування політики Петербурга стосовно Османської імперії в останній третині XVIII - першій третині XIX ст. Певні аспекти досліджуваної проблеми порушуються у цей період також в роботах з історії Туреччини та арабських країн.

Третій етап (70-початок 90-х рр. ХХ ст.) схарактеризувався значним розширенням проблематики досліджень у розробці зазначеної теми. Як і до того, чільне місце у дослідницькому доробку радянських істориків посідало вивчення різних аспектів близькосхідної політики Росії. Серед праць узагальнюючого характеру виділимо, насамперед, колективну монографію "Східне питання у зовнішній політиці Росії", у якій провідні радянські сходознавці вперше спромоглися дати періодизацію та комплексний аналіз основних етапів політики Петербурга стосовно Османської імперії.

Значною подією цього етапу став також вихід монографічного дослідження В. А. Георгієва "Зовнішня політика Росії на Близькому Сході у кінці 30 - на початку 40-х рр. ХІХ ст.". Розглядаючи "другу фазу" турецько-єгипетського протистояння (1839-1841 рр.), автор, разом з тим, характеризує попередній етап російської політики стосовно Османської імперії, зокрема, характеризуючи відправку місії М. М. Муравйова як негайну реакцію Петербурга на критичне становище, що у нього потрапив султан. Цінна інформація щодо оцінки у російському суспільстві ХІХ ст. східної політики царату міститься також у джерелознавчій збірці "Зовнішня політика Росії та суспільна думка".

Характерною ознакою цього етапу розвитку радянської історіографії є те, що певні аспекти досліджуваної теми розглядались у контексті міжнародних відносин та зовнішньої політики Великобританії, Франції, Австрії та Османської імперії, національно-визвольного руху народів Близького Сходу та Балкан. Серед згаданих праць найбільш цікавими з точки зору досліджуваної проблеми виявились праці видатної ленінградської османістки Н. О. Дуліної, присвячені аналізу зовнішньої політики та міжнародних відносин Порти.

Визначною рисою радянської історіографії була трактовка миротворчих зусиль Росії у турецько-єгипетському конфлікті 1831-1833 рр., передусім, як прагнення царату до посилення власного впливу на Близькому Сході, та, зокрема, забезпечення сприятливого режиму Чорноморських проток, що, в свою чергу, було продиктовано нагальними потребами економічного розвитку Російської імперії.

Після розпаду СРСР дослідники Російської Федерації зберегли досить високий ступінь інтересу до вивчення історичного аспекту близькосхідного вектору зовнішньої політики власної країни, що знайшло реалізацію у рамках концептуальних узагальнюючих робіт. Серед останніх можна виділити праці О. Р. Айрапетова, В. В. Дегоева, І. В. Зеленєвої, Є. П. Кудрявцевої та ін., у яких автори розглядають миротворчу діяльність під час першого турецько-єгипетського конфлікту як важливий етап розвитку політичного курсу Росії на Близькому Сході.

До нечисленних сучасних спроб розглянути політику Росії стосовно першого турецько-єгипетського конфлікту в сучасній російській історіографії належать кандидатська дисертація Ж. В. Петруніної ""Єгипетська криза" в Османській імперії 30-х рр. ХІХ ст. та її сприйняття у російській суспільно-політичній думці", а також стаття Є. О. Максимова "Росія на завершальному етапі близькосхідної кризи 1831-1833 рр.". Однак обставини підготовки та реалізації місії М. М. Муравйова залишились поза увагою цих авторів.

В цілому, специфіка сучасної російської історіографії проблеми полягає у перегляді деяких стереотипів концептуального характеру, що склалися в радянський період, оновлення ж та збагачення фактичного матеріалу до сьогодні не набуло значних тенденцій до розвитку.

Незважаючи на наявність в англомовній історіографії (яку складають, насамперед, праці істориків Великобританії, США та Канади) чи не найбільшої кількості різноманітних досліджень, присвячених різним етапам та аспектам Східного питання, спеціальні праці, присвячені проблемі, що розглядається, на сьогодні відсутні. Беручи до уваги наявну оцінку миротворчих зусиль Росії під час першої турецько-єгипетської кризи, англомовну історіографію можна умовно розділити на два напрямки: консервативний та ліберальний.

Представники консервативного напрямку (Ф. Е. Бейлі, Дж. Болсовер, Дж. Глісон, Дж. А. Р. Мерріотт, Ф. Мозелі, Ф. Ст. Родкі), не піддаючи, в цілому, сумнівам доцільність та результативність втручання Росії у хід конфлікту між султаном та пашею Єгипту, обґрунтовують тезу про те, що це втручання було спричинене прагненням царату вирішити "одвічне" завдання російської дипломатії, яке стояло на порядку денному ще з часів Катерини ІІ. Як наслідок, місія М. М. Муравйова, та, особливо - константинопольська її частина, подається як спроба Миколи І у будь-яку ціну забезпечити військову присутність Росії на берегах Босфору, щоб у разі падіння Порти мати найкращі стартові позиції у майбутньому розподілі її спадщини.

Дещо інший характер мають праці істориків ліберального напрямку (Р. Л. Бейкер, К. Борн, Р. Буллєн, Ч. Вебстер, Дж. Кларк, В. Пюр'їр, Дж. Свейн, Г. Темперлі, Дж. Холл). Підтверджуючи той факт, що наміри Миколи І у його втручанні в турецько-єгипетське протистояння мали суто експансіоністський характер, який становив собою спадкову рису зовнішньої політики російських царів з самого початку виникнення Східного питання, фахівці цього напрямку, разом з тим, визнають, що у процесі реалізації таких завдань, Росія змушена була приймати до уваги наявність певних, передусім, економічних, інтересів інших держав на Близькому Сході. З огляду на це, миротворча місія Росії, здійснена під час першої єгипетської кризи, подається як спроба забезпечити за собою домінуючий вплив у Константинополі та сприятливий режим Чорноморських проток.

Певним виключенням з наведеної вище класифікації англомовних робіт є стаття та монографія професора Лондонської економічної школи М. С. Андерсона, у якій безпосередньо порушено певні аспекти політики Росії стосовно турецько-єгипетського протистояння початку 30_х рр. ХІХ ст. На думку Андерсона, відправка Миколою І до Константинополя та Олександрії миротворчої місії М. М. Муравйова була логічним наслідком політичної лінії, яка була спрямована на підтримання інтегритету Османської імперії, почала формуватись у правлячих колах Росії ще з кінця XVIII ст. та набула кінцевого оформлення після підписання у 1829 р. дуже вигідного Адріанопольського миру.

Отже, аналізуючи історіографію англомовних країн, відзначимо, що її представники, створивши достатньо повну картину міжнародної боротьби навколо першого турецько-єгипетського конфлікту, практично не торкались такого аспекту останнього, як російська миротворча місія на чолі з генерал-лейтенантом М. М. Муравйовим.

Французька історіографія. Значний внесок у вивчення першої єгипетської кризи зроблено істориками Франції. Однак цей етап Східного питання розглядався ними, передусім, через призму зовнішньої політики Франції, або історії міжнародних відносин Османської імперії, у той час як особливості формування та реалізації зовнішньополітичного курсу Росії у згаданому питанні не набули належного висвітлення. І все ж, на відміну від представників англомовної історіографії, французькі фахівці приділили набагато більшу увагу аналізу обставин місії М. М. Муравйова. Майже одностайним є переконання французьких істориків у повній безрезультатності цієї місії.

Так, автор виданої наприкінці ХІХ ст. праці "Чорне море та константинопольські протоки: нарис з історії дипломатії" П. Мішеф вважає, що головну провину за цей дипломатичний промах слід покласти на петербурзький кабінет, та особисто на Нессельроде. П. Мішеф, вважав, що практично повна безрезультатність місії Муравйова була, передусім, наслідком інструкцій російського уряду, що їх отримав генерал. Обмеживши діяльність голови місії простою передачею побажань імператора, виключаючи можливість посередництва, ведення переговорів та укладення будь-яких угод, керівники зовнішньої політики Росії позбавили Муравйова можливості сприяти кінцевому розв'язанню конфлікту набагато раніше. Ще більш категоричної оцінки щодо результативності місії М. М. Муравйова дотримуються автори дослідження "Війна Мухамеда Алі проти Оттоманської Порти" Е. Кадальвен та Е. Барро. Відкрито іронізуючи над ступенем таємності російської місії, французькі дослідники вважають, що її результати обмежились "... обміном компліментами, мирними побажаннями, та не менш мирними протестами, що стався між Муравйовим та віце-королем та не мав жодного значення".

Очевидно тенденційна оцінка цих авторів щодо російської миротворчої діяльності на Близькому Сході пояснюється досить легко: саме діяльність М. М. Муравйова перешкодила Франції виступити одноосібним посередником у конфлікті та примусити султана зробити власному протеже - Мухамеду Алі - більш вагомі територіальні поступки, аніж ті, що він їх отримав за Кютахійською угодою.

Арабська та турецька історіографія, принаймні у особі авторів, чиї праці були перекладені європейськими мовами та виявились доступними, представлена різноманітними працями.

Однак, переважна більшість праць висвітлює досліджувану у даній роботі проблему лише у загальному контексті турецько-єгипетських відносин, або міжнародної боротьби навколо османської спадщини. Серед нечисленних праць турецьких та арабських істориків, що безпосередньо порушують особливості реалізації місії М. М. Муравйова, варто відзначити опубліковану у 1930 р. в Парижі монографію професора Каїрського університету Мухамеда Сабрі "Єгипетська імперія Мухамеда Алі та Східне питання". Незважаючи на те, що Сабрі взагалі надає доволі стислий аналіз російської політики щодо турецько-єгипетського конфлікту 1831-1833 рр., він досить високо оцінює результативність російської миротворчої місії. На думку цього фахівця, головне завдання з відновлення миру на Близькому Сході було виконано російським генералом ще в Олександрії. Разом з тим, питання, пов'язані із підготовкою російської миротворчої місії та реалізації її константинопольської частини, залишились поза увагою єгипетського історика.

Таким чином, арабські історики, приділивши значну увагу зображенню військових та дипломатичних подій першого турецько-єгипетського конфлікту, майже не торкались такого його аспекту, як місія М. М. Муравйова.

В українській історіографії, як вже було зазначено вище, згадана проблема практично не розглядалася, хоча в цілому проблема розв'язання Східного питання у ХІХ ст., та участі у цьому процесі Росії займає чільне місце у науковому доробку вітчизняних фахівців. У цьому сенсі варто відзначити праці Б. М. Гончара, О. П. Машевського, К. А. Русакова, В. Л. Самчук та ін.

Таким чином, аналіз наявної історіографії переконує у необхідності подальшої розробки та вивчення проблеми.

1.2. Характеристика джерел

Джерельну базу дослідження складають різноманітні за характером джерела, які умовно можна поділити на чотири групи.

Основу джерельної бази склали офіційні та неофіційні публікації документів різних країн, які ми віднесли до першої групи.

Найбільшу кількість документів з цікавлячої нас проблеми було видано в Росії у ХІХ - ХХІ ст.

За часів Миколи І було розпочато масштабні кодифікаційні роботи, наслідком чого став вихід у 1830 р. Повного зібрання законів Російської імперії (ПЗЗ), яке й до сьогодні становить собою найбільш повну збірку законодавчих актів, розташованих у хронологічному порядку. Для нас особливий інтерес становлять томи з 19 по 32, які охоплюють, відповідно, період з 1770 по 1814 рр., досить слабко документований з питань зовнішньої політики в інших виданнях. Серед матеріалів, що увійшли до цієї збірки, зокрема, містяться дипломатичні документи, що розкривають характер та дозволяють виділити найважливіші етапи російсько-турецьких відносин останньої третини XVIII - початку XIX ст.: підписання Кючук-Кайнарджийської та Ясської угод, проектів розподілу Османської імперії, що виникали у період наполеонівських воєн тощо.

У дещо іншому аспекті зовнішню політику Росії стосовно Порти дозволяють простежити "Збірки Російського історичного товариства", що становили собою об'ємні та ретельно підготовлені публікації документальних матеріалів з російської історії XV-XIX ст. Їх видання було розпочато у 1867 р. та тривало майже до самого розпаду Російської імперії. Особливу цінність становить велика тематична серія "Дипломатичне листування іноземних послів та посланців при російському дворі". До матеріалів цієї збірки увійшла значна кількість документів, що були у свій час знайдені у російських та закордонних архівах членами видавничої комісії товариства. Аналіз останніх дає можливість не тільки з'ясувати позицію провідних європейських держав щодо розвитку південного напрямку політики Росії, але й дослідити ступінь їх впливу на цю політику.

Досліджуючи міжнародно-правовий аспект згаданих вище відносин, ми спиралися на матеріали, що їх було уміщено у багатотомному виданні "Зібрання трактатів та конвенцій, укладених Росією з іноземними державами", здійсненому під редакцією професора Петербурзького університету Ф. Ф. Мартенса у 1874-1909 рр. Ця збірка документів охоплює договори, що їх було укладено Росією з провідними європейськими країнами. Найбільший інтерес для нас становлять томи №№ 4, 8 та 12, у яких відклалися документи, що відбивають результати взаємовідносин Росії, відповідно, з Австрією, Прусією та Великобританією в роки першого турецько-єгипетського конфлікту. Беззаперечною позитивною якістю даної публікації документів є наявність ґрунтовних коментарів, які супроводжують тексти найважливіших міжнародних угод.

Органічним доповненням збірки Ф. Ф. Мартенса є інше джерело - публікація документів Т. Юзефовича "Договори Росії зі Сходом (політичні та торговельні)", що побачила світ у 1869 р. Ця об'ємна публікація містить у собі найбільш значні угоди, що їх було укладено Росією з країнами Сходу - Туреччиною, Персією, Китаєм, Японією. Серед зібраних Юзефовичем міжнародних трактатів відзначимо повні автентичні тексти Адріанопольського та Ункяр-Іскелесійського договорів, а також інші російсько-турецькі угоди, які становлять собою вельми важливе джерело, адже їх порівняльний аналіз дає можливість простежити процес еволюції політичного курсу Росії стосовно "слабкого сусіда" - Османської імперії.

Вже в радянський період Комісією з видання дипломатичних документів при Міністерстві закордонних справ СРСР було започатковано багатотомну радянську публікацію "Зовнішня політика Росії ХІХ і початку ХХ століття" (Видання окремих томів цієї збірки триває і донині. - Є. В. ). Дипломатичне листування і міжнародні договори, зібрані у цих виданнях, дозволяють створити докладну картину не тільки основних етапів політики Росії у Східному питанні, але й її боротьби з іншими європейськими державами, і насамперед - з Великобританією та Францією, за прийнятне для себе розв'язання цього питання. Нажаль, опубліковані до сьогодні документи охоплюють період лише до лютого 1832 р., дозволяючи розглянути лише початковий етап турецько-єгипетської кризи 1831-1833 рр..

З огляду на досліджувану проблему, велику інформативність мають французькі публікації документів. Насамперед, це - збірка "Правління Мухамеда Алі (за даними російських архівів у Єгипті)", видана істориком-архівістом Р.Катуї, який протягом певного часу працював у архівах Каїрської бібліотеки, а також мав доступ до приватних колекцій дипломатичних документів. До цієї збірки потрапили документи російського консульства в Олександрії, зокрема - листування консула Лавізона з послом у Константинополі Бутєнєвим, намісником Єгипту Мухамедом Алі та його сином генералом Ібрагім-пашею, меморандуми та проекти нот, що їх надсилали Бутєнєв та Нессельроде для обговорення з представниками інших європейських держав, поточні дипломатичні документи та ін. Використання цих документів дає можливість більш повно дослідити єгипетський етап місії М. М. Муравйова, що його було здійснено у січні 1833 р. Збірка, що включає в себе документи, вилучені з олександрійського консульства іншої держави - Франції - була видана у 1835 р. Г. Дуеном під назвою "Єгипет у 1828-1830 рр.". Розміщені у ній матеріали охоплюють дещо більш ранній період (1828-1830 рр.), ніж той, що розглядається у даній роботі, та дозволяють на документальній основі простежити не тільки складання основних передумов першого турецько-єгипетського конфлікту, але й певною мірою з'ясувати участь у цьому процесі Франції.

Серед виданих у Франції документів, що безпосередньо стосуються розглянутої у цій роботі проблеми, варто відзначити також багатотомну публікацію дебатів, що тривали протягом 1831-1833 рр. у французькому парламенті. Документи, які відбивають події згаданого періоду, містяться у другій серії вищеназваного видання. Аналіз виступів у французькому парламенті провідних політичних діячів того часу - Ш. М. Талейрана, герцога де Брольї, а також самого Луї Філіпа, дає змогу дослідити позицію кризи держави, яка доклала максимальних зусиль, щоб перешкодити успішній реалізації миротворчої місії М. М. Муравйова.

Певну цінність мають також документальні публікації, що були здійснені протягом досліджуваного у даній роботі періоду ХІХ ст. у Великобританії. У справі з'ясування позиції Лондона щодо миротворчого втручання Росії у хід першого турецько-єгипетського конфлікту велике значення мають повні звіти про дебати, що мали місце в обох палатах британського парламенту, а також ті документи, які подавались на розгляд депутатів від імені уряду. Це - так звані "Парламентські дебати Хенсарда". На їх сторінках опубліковані промови керівників зовнішньої політики Великобританії, які не тільки давали власну оцінку ситуації на Близькому Сході під час першої турецько-єгипетської кризи (що є цінним само по собі), але й окреслювали позицію, що її займав Уайтхолл стосовно тих чи інших дій Росії.

Органічним доповненням британських публікацій документів є напівофіційні збірки, що виходили під загальною назвою "Портфоліо. Колекція державних паперів та інших документів та кореспонденції історичного, дипломатичного та комерційного характеру". Матеріали цих збірок становлять особливу цінність тим, що нерідко серед них публікувались секретні документи держав-конкурентів Великобританії у розв'язанні Східного питання - Росії, Австрії та Франції, перехоплені у той чи інший спосіб. Серед документів, оприлюднення яких нерідко спричиняло гучні скандали у європейській дипломатії, для нас особливу цінність становить листування керівників зовнішньої політики Росії та європейських держав з представниками у Константинополі та Олександрії. Матеріали, що відбивають дипломатичну боротьбу навколо розв'язання першого турецько-єгипетського конфлікту, містяться у перших шести томах серії, виданої у 1836 р.

Отже, дипломатичне листування та міжнародні договори, що їх зібрано в офіційних та неофіційних публікаціях, дозволяють відтворити докладну картину політичного курсу Росії стосовно турецько-єгипетського конфлікту 1831-1832 рр., невід'ємною складовою якого була місія М. М. Муравйова до Константинополя та Олександрії.

Другу категорію джерел складають мемуари, спогади та епістолярна спадщина безпосередніх учасників досліджуваних подій.

Насамперед, це - численні видання мемуарів самого голови російської миротворчої місії - генерал-лейтенанта М. М. Муравйова, а також його підлеглих, серед яких найбільшу цінність становить автобіографія полковника О. О. Дюгамеля. Докладно зображуючи усі етапи свого перебування на території Османської імперії за дорученням Миколи І, Муравйов, виявляє неабиякі аналітичні здібності, що далеко виходять за межі звичного розуміння особистості кадрового офіцера. Так, безпосередньо перед висвітленням подій самої місії він дає окремі розгорнуті характеристики ключовим міністрам Порти, а також самому султанові, з якими йому довелося співпрацювати у справі врегулювання конфлікту. Аналізуючи історичну літературу, що з'явилась пізніше та містить в собі аналіз політичних уподобань ключових фігур османського уряду, мусимо визнати влучність оцінок, зроблених Муравйовим. Цікавим уявляється також аналіз російським генералом стану турецької армії, флоту, а також настроїв населення Константинополя. У подібному ракурсі аналізується також єгипетська провінція Порти та її правитель - Мухамед Алі.

Важливою складовою цієї групи джерел є епістолярна спадщина провідних політичних діячів того часу. Окрім іншого, відзначимо листи К. В. Нессельроде, що були опубліковані у багатотомному виданні його сином. Матеріали, що відбивають історію зовнішньої політики Росії стосовно першого турецько-єгипетського конфлікту, відклалися у 6 та 7 томах. Насамперед, це - листування голови МЗС Росії з послами у Константинополі, Лондоні, Парижі, Берліні та Відні. Епістолярна спадщина Нессельроде відбиває бачення автором головних політичних завдань Росії на Близькому Сході та дозволяє виокремити саме його дипломатичну лінію, яка хоч і не значною мірою, у деталях, але все ж іноді відрізнялась від позиції Миколи І.

Періодичні видання та преса досліджуваного періоду складають третю групу джерел. Незважаючи на те, що як публіцистика, так і преса в Росії початку 30-х рр. ХІХ ст. приділяли питанням зовнішньої політики порівняно незначну увагу, вони все ж становлять важливе джерело інформації, оскільки дозволяють отримати ще один ракурс висвітлення ключових аспектів прийняття тих чи інших політичних рішень з досліджуваної проблеми.

Так, на сторінках "Санкт-Петербурзьких відомостей" періодично публікувався фактичний матеріал з історії першого турецько-єгипетського конфлікту. Треба зазначити, що, оскільки більшість тогочасних російських часописів не мали власних кореспондентів за кордоном, головним джерелом інформації для журналістів були іноземні, головним чином - англійські та французькі, газети. Окрім перекладених та відредагованих статей, на сторінки "Відомостей" потрапляли також деякі документи, пов'язані з загостренням Східного питання, висвітлювався хід засідань у французькому та британському парламентах.

У "Військовому журналі" міститься низка цікавих статей з воєнної історії Османської імперії, характеризувався тогочасний стан її збройних сил, та, зокрема, процес будівництва фортифікаційних споруджень на Босфорі та Дарданеллах. Цікаво, що у зв'язку з загостренням турецько-єгипетських відносин та розповсюдженням у російському суспільстві думки про неминучість майбутньої війни, що сталося наприкінці 1831 р., кореспонденти "Військового журналу" удавалися до порівняльного аналізу армій султана та єгипетського паші.

Серед періодичних видань, що виходили протягом досліджуваного періоду, найбільш змістовними є матеріали "Північної бджоли" - щоденної політичної та літературної газети, видавцями якої на той час були Ф. Булгарін та М. Греч. У розділі "Зарубіжні відомості" друкувалась величезна кількість матеріалів європейських газет з відповідними редакційними коментарями. Відзначимо, що характер цих коментарів міг значно мінятися у залежності від стану політичної кон'юнктури в Європі та на Близькому Сході. Так, у квітневих випусках газети від 1833 р. міститься чимало критичних випадів проти Франції, що було зумовлено тим, що представник останньої у Константинополі у той час докладав усіх зусиль, щоб знищити усі досягнення миротворчої місії на чолі з М. М. Муравйовим та поставити питання близькосхідного врегулювання під колективний контроль європейських держав.

Таким чином, російська періодика початку 30-х рр. ХІХ ст. відбивала лише певні аспекти цікавлячої нас проблеми, ґрунтуючись, передусім на відтворенні та аналізі інформації зарубіжної преси.

До особливої, четвертої категорії джерел слід віднести історичні праці, автори яких були сучасниками досліджуваних подій (деякі з них вже було проаналізовано у попередньому розділі). Це праці К. М. Базілі, Е. Барро, С. Жигарєва, Е. Кадальвена, К. А. Скальковского, Е. Форкада, П. А. Чихачова, та ін.

Таким чином, аналіз історіографії та джерельної бази переконує в необхідності подальшої розробки й вивчення проблеми. Наявність документальних матеріалів, у тому числі неопублікованих, створює реальну можливість вирішення поставлених завдань.

Другий розділ "Проблема формування політики статус-кво стосовно Османської імперії в правлячих колах Росії в останній третині XVIII - першій третині XIX ст." Розробка основ зовнішньополітичного курсу Росії, спрямованого на збереження існуючого стану (статус-кво) в Османській імперії припала на кінець XVIII ст. та стала наслідком серйозних змін у міжнародній ситуації на Близькому Сході. З одного боку, поступовий занепад Порти створював реальні умови для розвитку започаткованих Катериною ІІ (1729-1796) чорноморського та середземноморського напрямків імперської політики Росії та успішного розв'язання найголовніших проблем, і насамперед - взаємин з населенням Балканського півострова та режиму Чорноморських проток. З іншого боку, зростаюча зацікавленість у долі Османської імперії західних держав, передусім - Великобританії та Франції, які значно випереджали Росію за темпами економічного та військового розвитку, змушували царат дотримуватися політики підтримання "слабкого сусіда" як розумної альтернативи цілком можливій втраті стратегічного впливу у Константинополі.

Останнє зумовило виникнення у османській політиці Росії двох тенденцій: "радикальної" (встановлення російського контролю над частиною Балканського півострову та Чорноморськими протоками), та "помірної" (укріплення власного впливу в Константинополі за рахунок усебічного розвитку російсько-турецьких відносин та підтримки цілісності султанських володінь). Якщо за часів Катерини ІІ переважала перша тенденція (варто згадати проекти, що їх висували Г. О. Потьомкін та О. О. Безбородько), то вже у другій половині 80-х рр. ХVIIІ ст. у правлячих колах Росії почалося переосмислення ролі "слабкого сусіда" у процесі реалізації власних інтересів на Близькому Сході, та, власне, формування проблеми збереження статус-кво в Османській імперії. Останнє було пов'язано зі зростанням у цьому регіоні впливу решти великих європейських держав. Втрата можливості подальшого розвитку південного напрямку імперської експансії за рахунок османських територій призвела до укріплення представників "помірного" напрямку російської дипломатії, які вважали головним стратегічним завданням Росії на Близькому Сході усіляку підтримку життєздатності Порти та протидію її перетворенню на об'єкт розподілу з боку більш спритних європейських конкурентів.

Однак у період наполеонівських воєн згадана політична лінія ще не набула остаточного оформлення - позиція правлячих кіл Росії стосовно збереження цілісності Османської імперії могла швидко еволюціонувати залежно від зміни міжнародної обстановки у Європі (згадаємо, наприклад, "другий план розподілу Туреччини" Ф. В. Ростопчина). Суттєвим фактором у цьому процесі було конституювання нового - балканського - напрямку османської політики Росії.

Початок чергового етапу силової реалізації завдань імперської політики Росії позначився грецьким повстанням 1821 р. Успішне завершення складного та тривалого зближення з Великобританією дало змогу російському царю Миколі І одержати дипломатичну перемогу, яка знайшла свій вираз в умовах Петербурзького протоколу від 4 квітня 1826 р. Умови майбутньої мирної угоди були сформульовані та оприлюднені Росією ще до початку бойових дій з Туреччиною. Це давало російській дипломатії можливість вільно маневрувати, залежно від позиції великих держав Європи, ще не будучі втягнутою у масштабні військові дії. У ході ж самої війни у Петербурзі дедалі більше посилювалося бажання зберегти цілісність Османської імперії та недоторканість Константинополя, навіть якщо б для цього прийшлось використати російські війська.

Укладення ж 14 вересня 1829 р. Адріанопольського миру позначило собою початок якісно нового етапу близькосхідної політики Росії, який охарактеризувався беззаперечною підтримкою статус-кво в Османській імперії, адже розв'язання ключових завдань, що їх ставила перед собою Росія на шляху до отримання статусу провідного геополітичного гравця на Близькому Сході - містилося в умовах згаданої угоди.

Третій розділ "Місія генерал-лейтенанта М. М. Муравйова до Константинополя та Олександрії у 1832-1833 рр.: цілі та результати" присвячено висвітленню особливостей та основних етапів формування та реалізації зовнішньополітичного курсу Росії по відношенню до першого турецько-єгипетського конфлікту.

У підрозділі 3.1. "Позиція правлячих кіл Росії у зв'язку з початком турецько-єгипетської кризи: підготовка місії М. М. Муравйова" розглядається реалізація на практиці принципів нової османської політики Петербурга, що їх було здійснено під час першого серйозного інциденту, який похитнув "хвору людину Європи" - Османську імперію - єгипетської кризи 1831-1833 рр. Специфіка цього етапу Східного питання полягала у тому, що Великобританія та Франція, які раніше неодноразово виступали як гаранти інтегритету османських володінь, через різні причини відмовили турецькому султану Махмуду ІІ у допомозі проти могутнього бунтівного васала - єгипетського правителя Мухамеда Алі, а отже подальша доля Порти практично повністю залежала від позиції, що її займе Росія.

Незважаючи на те, що швидкі успіхи Мухамеда Алі у війні проти султана та байдужість до цього європейських держав створювали майже ідеальні умови для реалізації програми-максимум османської політики Росії - розподілу володінь Порти, у Петербурзі вирішили твердо дотримуватися політичного курсу, проголошеного у 1829 р. Приймаючи до уваги існуючий баланс сил у Європі, зокрема, зростаюче економічне та технологічне відставання від Великобританії та Франції, керівники зовнішньої політики Росії визнали за краще зберегти добре знайомого "слабкого сусіда" замість того, щоб його розчленувати, оскільки аж ніяк не були впевнені у забезпеченні власних інтересів у цьому процесі. До того ж новий близькосхідний конфлікт, який поставив Порту у скрутне становище, створював умови для розв'язання найважливішої проблеми росіян у цьому регіоні - створення сприятливого режиму чорноморських проток - шляхом двосторонніх російсько-турецьких переговорів.