Утворення і діяльність державних українських університетів (1917-1921 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ЗАВАЛЬНЮК Олександр Михайлович

УДК 94:378(477)«1917/1921»(043.3)

УТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ УКРАЇНСЬКИХ УНІВЕРСИТЕТІВ (1917-1921 рр.)

07.00.01 - історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ - 2011

Размещено на http://www.allbest.ru

Дисертацією є монографія.

Робота виконана на кафедрі історії України Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор Верстюк Владислав Федорович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії Української революції 1917-1921 рр.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Реєнт Олександр Петрович, Інститут історії України НАН України, заступник директора, завідувач відділу історії України кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

доктор історичних наук, професор Андрусишин Богдан Іванович, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, проректор з науково-методичної роботи, директор Інституту політології і права;

доктор історичних наук, професор Матяш Ірина Борисівна, Міністерство юстиції України, радник міністра з питань архівної справи.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор О.І. Гуржій

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Модернізація сучасної України неможлива без проведення ефективних реформ, одна з яких має забезпечити нову якість університетської освіти. Добре продумані, методологічно, концептуально, організаційно і матеріально-технічно підготовлені перетворення національної освітньої системи і її найскладнішої ланки - вищої освіти - дадуть змогу відповідно до сучасного розуміння майбутніх перспектив творити суспільство знань, економіка якого буде спиратися на високі технології, готувати конкурентоспроможних фахівців на вітчизняному і європейському ринках праці, здатних постійно вдосконалювати рівень своєї підготовки і засвоювати найновіші наукові розробки, на чому неодноразово наголошували лідери нашої країни.

Входження освітньої сфери України до європейської зони вищої освіти є запорукою модернізації цієї системи у контексті інноваційної моделі розвитку. Однак це не означає, що університети повинні набути винятково транснаціональних рис, позбувшись тих традиційних ознак, які формувалися і розвивалися впродовж багатьох десятиліть, відповідали запитам і потребам культурного розвитку, стали надбанням української нації. Потребує ретельного вивчення й узагальнення досвід творення і діяльності перших державних українських університетів, що виникли в освітньому просторі в добу революції 1917-1921 рр. і започаткували модерну національну вищу освіту. Вироблена і успішно реалізована у той складний історичний період модель українського університету дістала велику підтримку від науково-освітньої інтелігенції і певною мірою спонукала владу у 20-х рр. ХХ ст. до продовження курсу на українізацію школи. Глибокий науковий аналіз функціонування перших державних українських університетів має не лише теоретичне, а й практичне значення. Він міг би прислужитися виробленню вітчизняної університетської моделі 10-х-20-х рр. ХХІ ст. із врахуванням як їх досвіду, так і сучасних тенденцій розвитку університетів України і світу.

Для досягнення цієї мети треба передусім провести комплексне, змістовне дослідження проблеми утворення і діяльності українських держуніверситетів у 1917-1921 рр. Однак, як свідчить аналіз вітчизняної історіографії, таку роботу історики ще не проводили. Без відповіді залишається чимало актуальних запитань, на розв'язання яких чекає наша державно-політична і науково-педагогічна еліта.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Монографія виконувалася в контексті розробки планових тем кафедри історії України Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка та відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України НАНУ «Українські державотворчі проекти 1917-1921 рр.: політичний, соціокультурний, етнічний виміри» (державний реєстраційний номер 0109U001613). університет український освіта національний

Об'єктом дослідження стали державні українські університети в період Української революції 1917-1921 рр.

Предметом висвітлення є процес утворення, освітня, наукова, науково-методична, державотворча і громадська діяльність Київського та Кам'янець-Подільського державних українських університетів.

Мета монографії полягає в тому, щоб на основі аналізу конкретного історичного матеріалу революційної доби 1917-1921 рр. висвітлити складові процесу становлення перших українських університетів і основні напрями їх діяльності в освітній, науковій, духовній і державотворчій сферах.

Для досягнення мети означені такі дослідницькі завдання:

- здійснити комплексний аналіз історіографії та джерел і визначити теоретико-методологічні засади роботи;

з'ясувати вплив Лютневої революції 1917 р. на розвиток громадського руху за українізацію вищої школи та відкриття в російських університетах України українознавчих кафедр;

- проаналізувати механізм заснування і діяльність першого наукового народного українського університету;

- висвітлити роль інтелігенції у розгортанні процесу творення державних українських університетів;

- розкрити плани і перші кроки українських урядів щодо створення мережі національних держуніверситетів;

- показати діяльність міністерських комісії із заснування вищих шкіл, юридичне оформлення і нормативно-правову базу функціонування університетів;

- простежити спроби влади радикально українізувати російські університети і включити їх до мережі державних українських університетів;

- відтворити основні складові державних святкових заходів із відкриття українських вишів;

- проаналізувати матеріально-технічну та інформаційну базу, кадрове забезпечення та студентський контингент державних українських університетів;

- охарактеризувати стан навчально-лабораторної бази, навчального процесу та забезпечення студентів україномовними підручниками і посібниками; представити основні напрями наукових досліджень професорсько-викладацьких корпорацій і форми їх наукового життя;

- з'ясувати заходи держави і місцевого самоврядування з подолання негативного впливу економічної кризи на становище університетських працівників і студентства;

- показати участь професури і студентської молоді в державно-політичному житті, церковному відродженні та збройному захисті країни;

- висвітлити роль науково-педагогічних працівників у проведенні лекційної пропаганди серед населення, збереженні архівної і культурно-історичної спадщини українського народу, публіцистичній діяльності і кадровому забезпеченні функціонування освітніх закладів різних типів.

Хронологічні рамки роботи окреслені березнем 1917 р. - лютим 1921 р. Нижня хронологічна межа пов'язана з розгортанням громадського руху за українізацію освіти в Україні й утворенням українських вищих шкіл після перемоги Лютневої революції. Верхню межу встановлено відповідно до ухвали колегії Укрголовпрофосу (підрозділу Народного комісаріату освіти УСРР) від 26 лютого 1921 р. про реорганізацію, власне ліквідацію останнього із двох відкритих у 1918 р. державних українських університетів.

Географічні межі охоплюють територію Наддніпрянської України, яка на різних етапах революції входила до складу таких державних утворень, як УНР, Українська держава і УСРР.

Наукова новизна полягає в тому, що здійснено перше у вітчизняній історіографії комплексне дослідження процесу утворення і діяльності державних українських університетів у 1917-1921 рр.

До наукового обігу введена велика кількість архівних документів і матеріалів періодичних видань.

Методологія наукового пошуку доповнена інструментарієм дисциплін соціально-гуманітарного спрямування, насамперед педагогіки і соціальної історії.

Значно розширено фактографічний спектр діяльності українських університетів.

Уперше:

- у повному обсязі розкритий процес юридичного оформлення і зміст нормативно-правової бази функціонування національної вищої школи у 1918-1921 рр.;

- ґрунтовно проаналізовані кадрове забезпечення і студентський контингент, стан матеріально-технічної і навчально-лабораторної бази і бібліотечних фондів ДУУ;

- висвітлена організація навчального-виховного процесу, забезпечення його україномовними підручниками і посібниками, наукове життя, а також науково-видавнича діяльність викладачів і студентів та їх результативність;

- з'ясований негативний вплив економічної кризи на становище професорсько-викладацьких корпорацій, усіх категорій працівників і студентів та заходи держави, місцевих самоврядувань, громадських організацій і приватних осіб з соціального захисту і гуманітарної допомоги трудовим колективам і молоді;

- розкрита участь професорсько-викладацьких кадрів і студентства в державно-політичному житті і збройному захисті, церковному відродженні країни;

- детально висвітлена лекційна, публіцистична і громадська діяльність працівників і студентської молоді університетів.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути корисними при розв'язанні конкретних теоретичних і практичних проблем, пов'язаних з реформуванням сучасної університетської освіти в Україні. Це, зокрема, вдосконалення наявної моделі університетів на основі узагальненого досвіду діяльності державних українських університетів революційної доби, неухильне дотримання апробованих принципів, які забезпечували національний характер названих вищих навчальних закладів.

Основні положення, результати, фактичний матеріал монографії можуть бути використані при написанні узагальнювальних праць, спеціалізованих досліджень і науково-популярних робіт з історії Української революції 1917-1921 рр., української освіти і науки, а також при підготовці нормативних курсів з історії України, і вітчизняної культури, освіти та педагогіки.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки роботи апробовані на засіданнях кафедри історії України Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, обговорювались на засіданні відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України НАНУ. Різні аспекти дослідження висвітлювались на міжнародних і всеукраїнських наукових, науково-теоретичних та науково-практичних конференціях та конгресах, серед яких міжнародні наукові конгреси «Українська історична наука на порозі ХХІ століття» (Чернівці, 16-18 травня 2000 р.), «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку» (Кам'янець-Подільський, 17-18 вересня 2003 р.); ІV Буковинська Міжнародна історико-краєзнавча конференція (Чернівці, 21 жовтня 2001 р.), міжнародні наукові конференції «Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки» (Хмельницький, 23-24 червня 1999 р.), «Українська історіографія на рубежі століть» (Кам'янець-Подільський, 25-26 жовтня 2001 р.), «Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва» (Київ, 20 березня 2002 р.), «Україна: національна ідея» (Київ, 23 квітня 2002 р.), «Архіви та краєзнавство: шляхи інтеграції» (Київ-Трускавець-Дрогобич, 16-19 квітня 2003 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Класичні університети - центри освіти, науки і культури регіонів: традиція і сучасність» (Дніпропетровськ, 16-17 грудня 2003 р.), І, ІІ і ІІІ Міжнародні науково-практичні конференції «Кам'янець-Подільський у контексті українсько-європейських зв'язків: історія і сучасність» (Кам'янець-Подільський, 24-25 травня 2004 р., 14-15 травня 2005 р., 5-6 жовтня 2006 р.), Друга міжнародна конференція «Університети і суспільство» (Москва, 27-28 листопада 2004 г.), Міжнародна науково-практична конференція «Творча спадщина Івана Огієнка в контексті сучасного розвитку гуманітарних наук» (Київ, 7-8 червня 2007 р.), Міжнародна наукова конференція «Дмитро Антонович і українське мистецтвознавство: наукові дослідження, організація освіти, музейництво» (Прага, 12-14 вересня 2007 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Бібліотека вищого навчального закладу - центр науково-інформаційного забезпечення підготовки національних кадрів» (Кам'янець-Подільський, 20-21 вересня 2007 р.), Міжнародна науково-теоретична конференція «Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття» (Київ, 20-21 листопада 2007 р.), ІІІ Міжнародна наукова конференція «Національна інтелігенція в історії та культурі України» (Вінниця, 23-24 жовтня 2008 р.), міжнародні науково-практичні конференції «Українська революція 1917-1921 рр.: шляхи подальшого державотворення» (Київ, 20-21 травня 2010 р.), «Роль і функції бібліотек вищих навчальних закладів у контексті модернізації освіти» (Кам'янець-Подільський, 7-8 жовтня 2010 р.), «Подільська еміграція в контексті європейської та світової культури» (Хмельницький, 17-18 березня 2011 р.); всеукраїнські наукові конференції «Коростишів в історії і культурі України» (Коростишів, 8-9 травня 1999 р.), «Симон Петлюра в контексті українських національно-визвольних змагань» (Кам'янець-Подільський, травень 1999 р.), «Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії» (Луганськ, 8-9 лютого 2001 р.), всеукраїнські науково-практичні конференції «Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи» (Львів, 22 листопада 2001 р.), «Юхим Сіцінський в історії та культурі Поділля» (Кам'янець-Подільський, 27-28 листопада 2004 р.), всеукраїнські наукові конференції «Видатні діячі визвольних змагань українського народу (1917-1921 рр.)» (Хмельницький, 19 січня 2007 р.), «Формування та діяльність українських національних урядів періоду Української революції 1917-1921 рр.» (Кам'янець-Подільський, 6-7 грудня 2007 р.), «Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії» (Київ, 19-20 травня 2008 р.), «Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне» (Вінниця, 18 вересня 2008 р.), «Наддніпрянська Україна: проблеми історії освіти, науки та духовно-культурного життя» (Дніпропетровськ, 9-10 жовтня 2008 р.), «Симон Петлюра в історії та національній пам'яті» (Київ, 20-22 травня 2009 р.), «Кам'янець-Подільський - остання столиця Української Народної Республіки» (Кам'янець-Подільський, 6-7 жовтня 2009 р.), всеукраїнські читання «Іван Огієнко у діалозі культур і духовності» (Житомир, 15-16 квітня 2010 р.) та ін.

Публікації. Сформульовані автором положення знайшли своє відображення у двох індивідуальних монографіях і також у більш ніж 180 статтях загальним обсягом понад 250 авторських аркушів, 104 з яких (понад 70 авторських аркушів) розміщені у фахових, 4 - у зарубіжних наукових виданнях. Найвагоміші результати дослідження акумульовані в монографії «Утворення і діяльність державних українських університетів (1917-1921 рр.)» (Кам'янець-Подільський, 2011. - 644 с.), яка виноситься на захист.

Робота складається зі вступу, 6 розділів, висновків (разом 448 сторінок), переліку використаних джерел і літератури (2234 позиції). Повний обсяг дослідження 644 сторінки. (Загальний обсяг становить 36,8 авторських аркушів).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми.

У першому розділі - «Історіографія проблеми, джерельна база і теоретико-методологічні засади роботи» - з'ясовується історіографічне, джерелознавче і теоретико-методологічне підґрунтя дослідження.

Історіографія проблеми. Весь комплекс наявної історичної літератури можна поділити на кілька груп: 1) праці українських науковців революційної доби 1917-1921 рр. і дослідників діаспори, 2) роботи радянських істориків і 3) дослідження, виконані в незалежній Україні. Вони різняться між собою як за кількісними показниками, так і за глибиною висвітлення піднятих питань, мають різну наукову цінність.

Перші кроки науковців з вивчення процесу заснування і діяльності українських університетів припали на період Української революції. Зокрема, про Київський народний український університет (КНУУ) йдеться у статтях Ф.Сушицького, О.Грушевського та В.Ігнатієнка, опублікованих у 1917-1918 рр. Болючі питання, пов'язані з наданням КНУУ державних прав навесні 1918 р., окреслив невідомий автор у статті «Дещо про удержавлення Українського Народнього Університету». Ф.Калинович зафіксував зміни, які сталися з Київським державним українським університетом (КДУУ) після злиття його з університетом св. Володимира у червні 1919 р.

У спеціальній праці «Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917-1919 рр.» С.Постернак, маючи у своєму розпорядженні окремі документи і матеріали періодики, спробував показати національно-освітній рух за українізацію наявних навчальних закладів і, зокрема, російських вишів в Україні, зафіксував відкриття КНУУ, а також двох державних українських університетів (ДУУ), означив плани уряду з розбудови національної вищої школи. Він також засвідчив, що в добу Директорії УНР влада розглядала питання «про закриття всіх російських університетів як таких і відкриття натомість нових українських [університетів]». Про відкриття двох ДУУ згадав П.Гайделемівський у статті, опублікованій у Відні 1918 р. за матеріалами української періодики. Інформацію про КДУУ і одного з його професорів опублікував у «Замітках до історії 1918 року на Україні» Д.Дорошенко.

Чимало дослідницьких і фактографічних матеріалів різних авторів з історії становлення Київського і Кам'янець-Подільського державних українських університетів у 1918 р. розмістила преса. Заслуговують на увагу газетні статті В.Дуб'янського, О.Пащенко, П.Богацького, Л.Вітовича і С.Якимовича.

П.Христюк (уже в еміграції) у «Замітках і матеріалах до історії української революції. 1917-1920 рр.» розглянув факт існування ДУУ під кутом критики гетьманщини. Вона, на його думку, механічно зафіксувала уже розроблене за Української Центральної Ради. У документально-аналітичній праці О.Доценка, присвяченій подіям 1919-1920 рр., йдеться, зокрема, про Кам'янець-Подільський державний український університет (К-ПДУУ), який в часи польської окупації краю символізував українську державність.

Найбільшим здобутком української діаспори міжвоєнного періоду вивчення історії України 1917-1918 рр. взагалі і проблеми університетотворення зокрема стала двотомна праця Д.Дорошенка «Історія України 1917-1923 рр.». У ній на значному фактичному матеріалі із використанням наукового апарату автор виклав закони про заснування ДУУ, з'ясував перший склад науково-педагогічних працівників і перебіг урочистостей з нагоди відкриття університетів.

Прихильники Павла Скоропадського видавали літературу, в якій використовували попередні підходи до оцінки діяльності гетьмана, зокрема, щодо заснування і відкриття держуніверситетів, обмежуючись однією констатацією фактів, без дотримання причинно-наслідкових зв'язків і введення до обігу свіжого документального матеріалу. Підтвердженням цього можуть бути праці О.Войнаренка, П.Солухи, Н.Полонської-Василенко, Д.Гирського, В.Вакуловського та ін., одного з авторських колективів, а також представників іншого табору. Наприклад, П.Феденко закидав гетьманові, що новозаснований університет в столиці розмістили на окраїні міста. Такий же «гріх» помітив і М.Шкільник.

1985 року побачила світ синтетична праця М.Семчишина «Тисяча років української культури: історичний огляд культурного процесу», у якій наголошується на заснуванні українських держуніверситетів у Києві і Кам'янці-Подільському. Відкриття КДУУ він назвав «великим національним святом».

Більш-менш цілісне розуміння ролі І.Огієнка у процесі заснування К_ПДУУ дає англомовна стаття канадського дослідника О.Ґеруса, опублікована в журналі «Український історик» 1990 року. На жаль, вона не має наукового апарату і, як засвідчує аналіз, виконана на основі мемуарних праць.

Заслуговує на увагу і «Енциклопедія українознавства», де, зокрема, розміщена стаття про К-ПДУУ, а в біографічних довідках про українських діячів зазначається, що вони працювали в ДУУ.

До 10-річчя відкриття К-ПДУУ паризький «Тризуб» відгукнувся змістовною статтею В.Поперешнього, яка базувалася на мемуарних матеріалах.

Радянські історики загалом уникали теми українського національного відродження в 1917-1921 рр. або ж трактували різні питання щодо цього процесу з позицій пролетарського інтернаціоналізму. Щоправда, у 20-х рр. зустрічалися згадки про українські університети. У 1924 р. О.Грушевський, аналізуючи діяльність Українського наукового товариства, відзначив його роботу із заснування КНУУ. У статті Ю.Сіцінського «Наукова робота в Кам'янці на Поділлі за останнє десятиліття (1914-1924 рр.)», опублікованій у 1926 р., йдеться, зокрема, про те, що у цьому виші діяло 5 факультетів, на які «прибувають молоді сили» і «беруться за наукову працю», були створені «значна бібліотека», «музей-кабінет мистецтв» і наукове товариство. Автор навів неповний список видань, зроблених університетом у 1918-1920 рр. 1927 року побачила світ стаття ректора Кам'янець-Подільського ІНО В.Гериновича з історії цього вишу. Зокрема автор проаналізував діяльність і українського університету, навів цікаві свідчення про заснування закладу, науково-педагогічний склад і студентський контингент, бібліотечний фонд тощо. Університетські порядки він піддав «пролетарській» критиці.

Надалі радянські вчені (М.Рудько, І.Золотоверхий, М.Гриценко та ін.) взагалі уникали теми українських університетів. Обійшли питання об'єднання двох київських університетів О.Жмудський, автори «Історії Київського університету», ювілейного видання «Київський університет за 50 років Радянської влади» та ін.

У 50-80-х рр. в опублікованих біографічних довідках колишніх професорів і приват-доцентів ДУУ не було жодної згадки про їх викладацьку роботу у 1918-1920 рр.

Наприкінці «перебудовного періоду» в СРСР В.Онопрієнко та Т.Щербань, аналізуючи доробок Українського наукового товариства в національну культуру, вперше після довоєнних років звернули увагу на університетську освіту у 1917 р., зокрема з'ясували роль УНТ у заснуванні КНУУ. Це був перший і єдиний випадок у найновішій радянській історії, коли вчені наважилися згадати УНУ. Незадовго до проголошення незалежності України, на конференції у Рівному виступила Є.Сохацька про К-ПДУУ, про роботу у ньому М.Плевако згадали Д.Павлов і З.Куликова (1990 р.).

За самостійної України «піонерами» творення нових праць, присвячених ДУУ, стали А.Копилов, В.Онопрієнко, О.Колпакова та ін. Вони ввели до наукового обігу значний архівний матеріал, на основі якого простежили в загальних рисах процес заснування й основні напрями їх діяльності. Згодом коло дослідників з цієї проблематики розширилося. Активно працювали над вивченням процесів становлення національної освіти в революційну добу В.Майборода, В.Ляхоцький, Г.Рудий, Д.Розовик, О.Зубалій, П.Губа, М.Кукурудзяк, Т.Осташко, Б.Ступарик, Н.Ротар, І.Передерій, Е.Мельник, О.Машевський, А.Пижик, Л.Кравчук, Е.Кучменко, В.Богуславська, Н.Агафонова, А.Боровик, Л.Шевченко та ін. Цікавий розділ колективної монографії «Нариси з історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)» належить А.Буравченкову. Він з'ясував основні моменти, пов'язані зі становленням КНУУ. Л.Баженов, В.Прокопчук і Т.Бульба частково висвітлили роботу краєзнавців, а В.Пархоменко, В.Лозовий, В.Ляхоцький, В.Прокопчук і Л.Філінюк - створення і діяльність бібліотеки К-ПДУУ. А.Пономаренко, В.Горбатюк спробували проаналізувати літературно-мистецьке і видавниче життя цього ж університету.

Названі автори видали праці, які докорінно змінили історіографічну ситуацію, перейшли до ґрунтовного вивчення проблеми у контексті національно-освітнього руху, становлення національної освіти, українського культурного відродження 1917-1920 рр., підготовки педагогічних кадрів тощо. Окремі дослідження були пов'язані з таким надзвичайно цікавим, різноманітним і часто унікальним джерелом, як преса тих років. І хоча кількість робіт, спеціально присвячених ДУУ, виявилася загалом незначною, вони заклали основу для подальшого поглибленого вивчення проблеми.

Одним із напрямів дослідження стало виявлення персоналій, причетних до заснування і діяльності українських університетів. Найглибше висвітлена роль І.Огієнка (М.Тимошик, І.Тюрменко, Є.Сохацька, В.Ляхоцький, В.Пащенко та ін.).

Викладацька, наукова та громадська робота плеяди науковців двох українських університетів стала об'єктом вивчення більш як 30 авторів, роботи яких мають неоднакову вагу і значення, але, попри різну мету, більшою чи меншою мірою з'ясовують роль різних осіб у житті ДУУ.

Отже, маємо значну літературу про утворення та діяльність державних українських університетів, їх творців і викладачів. Утім комплексно ця тема ще не вивчалася.

Характеристика джерел. Писемні джерела, використані у дослідженні, за родово-видовим принципом поділяються на такі групи: 1) законодавство і законодавчі джерела; 2) матеріали діловодства державних установ, органів місцевого самоврядування і навчальних закладів; 3) періодична преса і 4) джерела особового походження.

Важливу частину джерел становлять опубліковані російські й українські законодавчі акти. До російських належить університетський статут 1884 р., який зі змінами використовувався у державних українських університетах, а також постанова Тимчасового уряду «Про заснування в університеті св. Володимира чотирьох кафедр українознавства». Українські законодавчі акти, по-перше, проголосили державними наявні в Україні російські вищі школи і зобов'язали відкрити у Харківському і Новоросійському університетах по чотири, а в Ніжинському історико-філологічному інституті - дві кафедри українознавства, по-друге, юридично оформили державні українські університети, унормовували їх структуру. Українська держава і УНР на законодавчому рівні розв'язували питання, що стосувалися матеріально-технічної бази національних вишів, підготовки і використання науково-педагогічних кадрів, добробуту працівників і студентської молоді ДУУ. Йдеться передусім про постанови і закони щодо формування та приведення у належний стан матеріально-технічної бази вишів, виділення необхідного фінансування, придбання навчальної літератури, кадрове забезпечення і отримання викладачами наукових ступенів і вчених звань, поліпшення матеріального становища усіх працівників університетів, професорських стипендіатів і частини студентів. Ці юридичні акти охоплюють велике коло питань із заснування і функціонування ДУУ і є базовими для розуміння політики українських урядів у галузі національного університетотворення.

З-поміж опрацьованих документальних джерел найціннішими за дослідницькою вагою і значенням є матеріали діловодства державних установ, органів місцевого самоврядування і українських університетів.

Вагомий матеріал зосереджений у таких фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), як Генеральний секретаріат УНР, Рада народних міністрів УНР (ф.1063), Рада міністрів Української Держави (ф.1064), Рада народних міністрів УНР (ф.1065), за якими можна простежити ідеологічні засади творення ДУУ, обговорення й ухвалу цілої низки законів, спрямованих на заснування і розвиток національних вищих шкіл. (У 2006 р. частина цих документів була опублікована у двотомному збірнику документів і матеріалів «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918-листопад 1920 рр.»). Про реагування вищого колективного державного органу на ухвалені урядом закони і постанови свідчать матеріали фонду Канцелярія Директорії УНР (ф.1429).

Важливі документи почерпнуті з фонду Головноуповноважений уряду УНР на Поділлі (ф.1131). Цінний документ, який проливає світло на підготовку візиту гетьмана України на свято відкриття К-ПДУУ, виявлений у фонді Інспектор державної варти при Подільському губернському старості (ф.1794).

Також використані документальні матеріали, розміщені передусім у фондах : Народне міністерство освіти УНР (ф.2581), Міністерство освіти Української Держави (ф.2201) і Міністерство народної освіти УНР (ф.2582). Вони дають змогу простежити формування та реалізацію політики щодо заснування і підтримки молодих українських держуніверситетів, спротив заходам українізації російських вищих шкіл в Україні та спроби їх радикального реформування, формування кадрового потенціалу українських вишів, зусилля із творення матеріально-технічної бази та її розвитку, асигнування на забезпечення діяльності цих університетів, умови формування студентського контингенту тощо. Тут знаходяться і автобіографічні матеріали. Джерельну базу доповнюють документи фонду Народний комісаріат освіти УРСР (ф.166), Центрального державного архіву літератури і мистецтва України (ф.271), Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського (ф.ф. 10, 12, 21, 81, 170), Центрального державного історичного архіву в м. Києві (ф.707).

Чимало цінних документів, які сприяють дослідженню окремих аспектів діяльності ДУУ, вміщують фонди інших центральних органів виконавчої влади - Міністерства фінансів УНР (ф.1509), Міністерства внутрішніх справ Української Держави (ф.1216), Міністерства внутрішніх справ УНР (ф.1092), Міністерства ісповідань УНР (ф.1072) ЦДАВО України. У значному за обсягом ф.1072 репрезентована цінна інформація про участь викладачів і студентів К-ПДУУ у церковному відродженні. Документи фонду Головне управління мистецтв і національної культури УНР (ф.3689) дають змогу з'ясувати діяльність найбільш активних професорів і приват-доцентів К_ПДУУ, спрямовану на збереження культурно-історичної спадщини українського народу. Частина цих документів опублікована.

Частково про участь студентів К-ПДУУ в політичному житті міської громади можна судити з кількох документів фондів ЦК УПСР, УКП (боротьбистів) і місцеві організації (ф.266) Центрального державного архіву громадських об'єднань України.

Досить цікаві матеріали про фінансову підтримку університетів і студентів окремими повітовими земствами містять фонди Подільський губернський комісар УНР (ф.538) ЦДАВО України та Канцелярія Київського губернського комісара УНР (ф.р-2798) Державного архіву Київської області.

Рукописні спогади В.Приходька, Л.Білецького і С.Русової, які містять чимало цінної, нерідко унікальної інформації про заснування і діяльність К_ПДУУ, знаходяться у фондах Приходько Віктор Кіндтратович (ф.3830), Білецький Леонід Тимофійович (ф.3876), Русова Софія Федорівна (ф.3889) ЦДАВО України. Матеріали В.Приходька і С.Русової були опубліковані у 1935-1937 рр.

Великий комплекс документів і матеріалів про заснування, підтримку і функціонування ДУУ зосереджений у держархівах Хмельницької області (ДАХО) і міста Києва (ДАМК). У ДАХО основним для дослідника є ф.р-582. Кам'янець-Подільський державний український університет, який нараховує 1502 справи, 1206 з яких особові. Цей архівний комплекс містить сотні оригінальних документів, а також чимало їх копій про вшанування університету в день його відкриття, формування професорсько-викладацької корпорації і студентського контингенту, про навчально-виховний процес, матеріально-фінансові проблеми, розв'язання соціальних питань членів трудового колективу і студентства, діяльність керівних органів, формування і розвиток фундаментальної бібліотеки, обслуговування читачів, громадське життя.

Із ф.р-302. Кам'янець-Подільський інститут народної освіти використані ті справи, які стосуються початку 1920-х рр. і віддзеркалюють роботу університету незадовго до його ліквідації.

У фондах Кам'янець-Подільська міська управа (ф.р-249), Подільська губернська народна управа (ф.р-260), Кам'янець-Подільське середнє восьмикласне технічне училище (ф.66) містяться документи щодо прийняття ухвали про заснування університету і створення для нього відповідних умов. Окремі документи засвідчують закріплення за закладом землі (ф.р-47. Народний суд четвертої дільниці Кам'янецького повіту), участь викладачів К_ПДУУ у роботі наукового товариства (ф.р-1421. Кам'янець-Подільський історико-краєзнавчий музей), університетської гімназії для дорослих (ф.р-3023. Кам'янець-Подільська гімназія для дорослих), стосунки закладу з радянською владою (ф.р-6. Відділ народної освіти Кам'янецького виконавчого комітету Рад робітничих, солдатських і червоноармійських депутатів).

Ф.р-936. Український народний університет. Київський державний український університет ДАМК (336 справ) містить документи, які дають змогу простежити, по-перше, механізм формування КНУУ, лекторських кадрів, бібліотеки, здійснення навчального процесу, створення всеукраїнської мережі народних університетів тощо. По-друге, більша частина документів розкриває діяльність КДУУ за української, радянської і денікінської влади у столиці.

До джерельно-документальної бази залучені збірники документів і матеріалів. Це, крім уже згаданого, двотомники «Українська Центральна Рада», «ALMA MATER: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920», а також «Український національно-визвольний рух (березень-листопад 1917 року», які містять цікаві історичні документи про діяльність Української Центральної Ради та Генерального секретарства освіти, розгортання широкого громадського руху за українізацію старої вищої школи і відкриття нових вишів з українською мовою навчання, ставлення російської професури до цих вимог.

Залучена збірка документів і матеріалів, де висвітлюється участь студентів КНУУ у боях під ст. Крути і під час придушення січневого більшовицького повстання у Києві.

Також використані опубліковані у 1917-1918 рр. матеріали про роботу другого всеукраїнського учительського з'їзду, матеріали Подільського і Київського губернських земств.

Широко залучені матеріали періодичної преси 1917-1920 рр. Найбільш цінну інформацію про заснування українських університетів та їх багатогранну діяльність вміщували центральні та місцеві газети різних політико-ідеологічних напрямів, зокрема «Нова Рада», «Рада», «Народна Воля», «Відродження», «Державний вістник», «Робітнича газета», «Життя Поділля», «Поділля», «Україна», «Трудова громада», «Наш шлях», «Новий шлях» (загалом понад 700 матеріалів майже 30 видань).

Використані опубліковані мемуари (щоденники) державних діячів М.Грушевського, П.Скоропадського, В.Вернадського, Д.Дорошенка, В.Зеньківського, І.Огієнка, К.Левицького, громадських діячів О.Пащенко, В.Приходька, представників університетської спільноти В.Біднова, Л.Бачинського, Ю.Гудзія, Л.Биковського, Л.Богацького, Й.Пеленського, П.Білона, В.Гарби та ін., фінського посла Г.Гумеруса, учасників бою під ст. Крути.

Отже, сформована велика й різноманітна джерельна база, яка забезпечує розв'язання дослідницьких завдань, комплексне дослідження теми.

Теоретико-методологічні засади дослідження. У теоретико-методологічному плані означену тему автор розглядає під кутом зору боротьби за утвердження в освітньому просторі України української ідеї, яка гуртувала українців різного віку і була стрижнем їх національно-визвольної боротьби.

У Східній і Західній Україні частина інтелігенції і політикуму українського походження здобула вищу освіту в російських і австрійських університетах. Ці заклади виникли в результаті підтримки владними структурами Росії й Австрії, які дбали про культурний та інтелектуальний розвиток власних імперських суспільств. Незалежно від специфіки освітньої політики у тій чи тій країні, ці навчальні заклади засновували, як правило, для підготовки національно-державної еліти, причому під національним розуміли відповідність інтересам панівної в імперії нації. Інші національні групи певною мірою могли бути представлені в елітній, високоосвіченій частині суспільства за умови сприйняття імперського ідеалу громадянина і чесного служіння великодержавній ідеї. Виходячи з такої системи цінностей, університетська ідея обов'язково відповідала загальноімперським інтересам. Попри певні відмінності між російською і австрійською (німецькою) моделями університету (остання допускала, зокрема, інонаціональний компонент), вони уособлювали здобутки відповідно російської та австрійської культур. Виняток становили, наприклад, Краківський (заснували у ХVІ ст.) і Празький (чеський) (1882 р.) університети. Останній з'явився завдяки наполегливій боротьбі чехів за створення свого національного університету і знаменував перемогу чеської культури. Це стало прикладом для інших поневолених народів, різних національних груп, зокрема західних українців, які намагалися отримати більше прав на своє культурно-освітнє життя в контексті здійснення історичного права націй і народностей на самовизначення. Враховуючи свою чисельну перевагу у національно-демографічній структурі регіону, вони почали вимагати у Відня збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті, а відтак і створення самостійного Львівського українського університету.

Проаналізувавши механізм утворення університетів у різних європейських країнах, В.Бакіров дійшов висновку, що вже у ХІХ ст. в «національній моделі» університету різні народи вбачали втілення «національного духу», предмет національних гордощів і фактор подальшого національного розвитку. Тож університети стали «національними символами», найбільш авторитетною інституцією індустріальної епохи.

Обґрунтовуючи право українців на свою вищу школу, М.Грушевський вперше сформулював ідею національного університету як складової частини загальної української ідеї. Під цим поняттям він розумів такий тип вищого навчального закладу, у якому навчання, засідання сенату, рад факультетів і діловодство здійснюється українською мовою, нею ж видаються підготовлені вченими наукові праці, університетська преса, а у навчальному процесі, крім загальноприйнятих в інших університетах, вивчаються ще й українознавчі дисципліни. Це поняття відображає сутність і основний зміст названої (за національною ознакою) моделі університету. В теоретичному плані вчений допускав появу такого вишу, який дозволить нації в майбутньому підняти свою культуру до рівня європейської впродовж кількох років. Однак щодо можливості практичного втілення задуму, то він переоцінював здатність цісарської влади задовольнити справедливу вимогу українців і відтак обмежити право іншого претендента на Львівський університет - поляків. Імперська держава не прагнула задовольняти у повному обсязі культурні інтереси української спільноти, зокрема сприяти утворенню для неї окремого університету.

У Наддніпрянщині у ХІХ ст. не було жодної української вищої школи; чинні університети не мали українських кафедр, що і зумовило відповідний рух студентської молоді, широкої громадськості у 1906-1907 рр. Тут логічно було спочатку ставити питання про відкриття таких кафедр у структурі російських університетів, а не створення окремого українського університету. М.Грушевський, враховуючи ситуацію зі станом українознавства у тутешніх вищих школах, вперше запропонував перелік 15 відповідних кафедр і доцентур. Так була розроблена одна зі складових концепції майбутнього українського університету. Ці кафедри повинні були не лише давати певну суму знань, розуміння ролі українського народу в цивілізаційному поступі, показувати значення його культури в полікультурному середовищі, а й виховувати повагу до всього українського, формувати й розвивати патріотичні почуття молоді, на чому ніколи не акцентували уваги інші університети. Пропозиції М.Грушевського виявилися непотрібними для самодержавства, яке впродовж століть утверджувало і захищало в усіх сферах життя багатонаціональної імперії російську ідею і не збиралося українізувати наявні в українських губерніях університети. Попри це, до Лютневої революції 1917 р. український національний рух належно обґрунтування вимоги до влади щодо відкриття українських кафедр, запровадження цілого циклу українознавчих дисциплін, які відповідали потребам культурного самопізнання української нації, нарешті відкриття окремого українського університету як найвищої ланки освітньої системи. Ці результати суспільно-політичної і наукової думки ми врахували при виробленні концепції українського університетотворення як складової національного відродження 1917-1920 рр. (під університетотворенням або університетським будівництвом розуміємо процес підготовки і реалізації громадських і державних проектів із заснування і розвитку університету чи університетів відповідно до виробленої моделі, структуризацію відкритих вишів і вдосконалення роботи кожного навчального, господарського, бібліотечного чи управлінського підрозділу). У поняття національне відродження українців 1917-1921 рр. автор вкладає розкриття можливостей нації до розвитку, більш широкого, ніж раніше, задоволення потреб і запитів членів національної спільноти, підпорядковане розквіту української культури відповідно до вимог нової історичної доби.

Концепція українського університетотворення включає ще й інші не менш важливі компоненти, зокрема такі, як ігнорування російською державною владою широких національно-культурних вимог української нації; об'єктивна потреба залучення більшої кількості українських інтелігентів до обслуговування національних потреб і якісного служіння національній справі; створення української державності як вирішальної умови проведення політики відкриття українських університетів; розширення сфери вжитку української мови через здійснення політики українізації в освіті, культурі, державному управлінні тощо; законодавча підтримка молодих держуніверситетів у матеріально-технічній, фінансовій, кадровій, навчальній, науковій і методичній сферах діяльності; залучення професорсько-викладацьких корпорацій до державно-політичного, церковного життя, активної лекційно-пропагандистської, публіцистично-редакційної, просвітницької роботи серед населення; національно-патріотичне виховання студентської молоді, формування у неї активної життєвої позиції, залучення її до державотворчих процесів і збройного захисту молодої держави від зовнішніх посягань; соціальний захист учасників навчального процесу, усього трудового колективу, організація побуту і культурного дозвілля студентської молоді.

Виходячи з методологічних засад у висвітленні обраної теми, ми керувалися передусім принципом історизму, який передбачає розгляд подій і явищ минулого у тісному зв'язку з конкретними історичними умовами їхнього існування, тобто у певному державно-політичному і суспільному просторі.

Важливим для достовірного відтворення історичних процесів є принцип об'єктивності, що простежується у прагненні добирати ті джерела, які дадуть змогу всебічно висвітлити та глибоко проаналізувати досліджувану тему. Принцип системності, що передбачає врахування багатофакторності історичного процесу та орієнтує на комплексне його осмислення, дозволяє розкрити мотивацію поведінки інтелігенції у її прагненні до створення мережі державних і народних українських університетів і виходу їх на рівень європейських.

Під час створення роботи ми послуговувалися й іншими методами. Так, проблемно-хронологічний та історико-типологічний методи забезпечили виокремлення в темі дослідження певних проблем, дали змогу простежити різні форми державності та влади у зв'язку з університетським будівництвом та необхідністю збереження університетів в умовах гострої воєнно-політичної конфронтації. Діяльність одного народного (з науковим змістом) та двох державних українських і кількох російських університетів зумовили необхідність застосувати історико-порівняльний метод. Історико-системний метод, який базується на структурно-функціональному аналізі, забезпечив висвітлення університетського будівництва як цілісного процесу, сукупності подій та явищ, їх цілісності та взаємозв'язку. Біографічний метод дозволив з'ясувати участь конкретних діячів у творенні й діяльності державних українських університетів, статистичний метод дав змогу простежити процес формування професорсько-викладацьких корпорацій і студентських контингентів різних вишів.

Другий розділ - «Революція і перші спроби українізувати російськомовні університети в Україні. Заснування і діяльність Київського народного українського університету (березень 1917-квітень 1918 рр.)» - висвітлює громадський рух за українізацію вищої освіти, спроби заснування українознавчих кафедр у російських університетах України, творення і функціонування Київського народного українського університету.

Падіння царизму, революційна демократизація країни загалом активізували політичні сили. Українська громадськість сформулювала свої вимоги до петроградської влади, з-поміж яких були українізація старої школи - від нижчої до вищої. Перший всеукраїнський учительський з'їзд у квітні 1917 р. закликав професорів-українців перейти на викладання своїх лекційних кусів українською мовою або ж відкривати паралельні українські кафедри, заснувати в університеті св. Володимира 6 українських кафедр. Подібні ухвали прийняла Третя конференція українського студентства. Вимога українізації освіти в Україні значилася і в «Декларації Української Центральної Ради» до Тимчасового уряду. Її підтримали різні представницькі форуми. ІІ Всеукраїнський педагогічний з'їзд схвалив ідею паралельних кафедр з українськими викладами. Окремі професори і доценти переходили на викладання українською мовою без офіційного дозволу. УЦР не поспішала з вирішенням цього питання.

У вересні 1917 р. голова Тимчасового уряду О.Керенський і міністр освіти С.Салазкін підписали постанову про заснування в університеті св. Володимира з 1917-1918 навчального року чотирьох кафедр українознавства. Викладання мало здійснюватись українською мовою. Виконання цієї урядової постанови започаткувало б у закладі реальний утраквізм, а нові кафедри могли б стати базою для подальшої українізації університету, проти чого абсолютна більшість професорської корпорації висловилась ще в липні того ж року. В умовах затягування юридичної процедури з відкриття українських кафедр розпочались виклади систематичних (але не обов'язкових для всіх студентів) українознавчих курсів з української мови (І.Огієнко), з історії української літератури (Ф.Сушицький) й історії України (О.Грушевський). У листопаді-грудні того ж року українознавчі дисципліни (історія української мови і української літератури та історія Запоріжжя) викладали російською мовою в Новоросійському університеті. У Ніжинському історико-філологічному інституті також запровадили подібні дисципліни. Студенти слухали їх російською. Рада Харківського університету вирішила спочатку підготувати відповідні кадри, хоча професори Д.Багалій і М.Сумцов добре володіли українською мовою, а вже потім відкривати кафедри.

Вимоги щодо українізації російської вищої школи в Україні були враховані Генеральним секретарством освіти після проголошення УНР. У «Проекті українізації вищої школи» передбачалось проведення відповідної реформи (всі виші, не створені національними меншинами, переходять на українську мову у навчальному процесі і діловодстві; українські виклади поступово стають основними, інші - паралельними; у всіх вищих школах запроваджується лектура з української мови), але він не набрав юридичної сили.

З березня 1917 р. розпочався рух за створення першого українського університету, який мав стати народним і незалежним від влади. За це висловилися Українське наукове товариство, з'їзд представників кооперативних союзів, а також ІІ Всеукраїнський педагогічний з'їзд. У червні розпочала роботу «Спільна комісія по влаштуванню Українського народного університету в м. Києві», до якого спочатку увійшло 14 діячів (згодом їх кількість перевищила 40 осіб). Найбільш активними з них були М.Левитський, І.Фешенко-Чопівський, О.Грушевський, І.Свенціцький, І.Ганицький та ін. Університет мав бути науковим і наближатися до класичної університетської моделі. Мовою викладання ставала українська (допускалися окремі винятки). Передбачалося вивчення українознавства, інших навчальних дисциплін залежно від характеру кожного із трьох (згодом чотирьох) факультетів. Курс навчання охоплював три (в класичних університетах - чотири) роки. Лекторами найняли майже 30 осіб. Найбільш відомі з них - професори М.Туган-Барановський, Б.Кістяківський, Г.Павлуцький, А.Лобода, О.Лук'яненко, В.Зеньківський, І.Ганицький, Д.Граве, В.Лучицький та ін. У листопаді контингент студентів нараховував 800 осіб. На підготовчих курсах навчалися 570 юнаків і дівчат. Навчання було платне.

Урочисті заходи з відкриття КНУУ 5 жовтня 1917 р. стали велелюдним національним святом. Через відсутність власних приміщень орендували аудиторії і лабораторії в університеті св. Володимира. Студенти старанно виконували навчальні обов'язки. Заклад мав свою бібліотеку (близько 20 тис. примірників). Лектори опублікували майже 40 наукових, науково-популярних і довідникових праць.

Під час окупації Києва військом Муравйова частина лекторів переховувалася. Найбільш підготовлені юнаки добровільно пішли на фронт. Свою роботу університет відновив лише у другій половині березня 1918 р. Українська влада не надавала йому жодної фінансової допомоги.

З травня 1918 р. культурно-просвітня комісія КНУУ відкривала різні підготовчі, прикладні й українознавчі курси для майбутніх студентів, кооператорів, пасічників, екскурсоводів, а також природознавців, тих, хто підтримував національне відродження і прагнув отримати більше знань з історії України, рідної мови і культури. У багатьох містах науковці читали лекції, а в столиці комісія зайнялася відкриттям шкіл грамоти для дорослих.

КНУУ, прагнучи розвивати мережу національної університетської освіти, заснував спеціальну комісію (О.Лук'яненко, В.Дуб'янський, Ф.Швець і К.Титаренко), яка накреслила відкрити як наукові (у 5 містах), так і науково-популярні (у 15 містах) університети. Члени ради лекторів і комісії були переконані, що вирішальна роль у творенні українських університетів має належати Міністерству народної освіти УНР. До цієї роботи вважали за доцільне залучити також місцеві українські громадські організації.

Сучасники високо оцінювали появу і діяльність першого українського університету. О.Грушевський розцінював його як єдиний український виш, який відповідав «давнім українським мріям». Університет, на його переконання, формував кадри «інтелігенції з українською освітою та … любов'ю до рідного українського життя».