Взаємовідносини церкви і держави на євразійському та північноафриканському просторах (І – XVIII століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

УДК: 94(100)»01/17”:322

07.00.02 - Всесвітня історія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ЦЕРКВИ І ДЕРЖАВИ НА ЄВРАЗІЙСЬКОМУ ТА ПІВНІЧНОАФРИКАНСЬКОМУ ПРОСТОРАХ (І - XVIII століття)

Ореховський Вадим Олегович

Чернівці - 2009



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософських та соціальних наук Чернівецького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету, Міністерство освіти і науки України,

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор Юрій Михайло Федорович,Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету,завідувач кафедри філософських та соціальних наук,заслужений діяч науки і техніки України,

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Алексієвець Микола Миронович, завідувач кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, заслужений діяч науки і техніки України

доктор історичних наук, професор Киридон Алла Миколаївна, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного університету

доктор історичних наук, професор Подаляк Наталія Гордіївна, професор кафедри зовнішньої політики і дипломатії Дипломатичної академії при МЗС України,

Захист відбудеться 29 вересня 2009 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул.Кафедральна, 2, корп.14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м.Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М.Скорейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Релігія у всіх її формах та проявах - одне з найбільш значних явищ в історії суспільства. Вона супроводжувала його завжди, починаючи від усвідомлення людиною самого факту свого існування як homo sapiens, її нерозривного зв'язку з природою, і до сьогодні, коли питання ролі людини, її призначення є гостро актуальними для переважної більшості жителів планети. Організація та координація релігійної діяльності була би неможливою без такого специфічного релігійного й суспільного інституту як Церква

Протягом історії людства церковна діяльність виступала у двох видах: внутрішньому, який передбачав дії, що спрямовувалися перш за все на внутрішній світ людини; та зовнішньому, що пов'язував Церкву із світським середовищем, проявлявся у взаєминах із державною владою. Саме ця зовнішня сфера становила найбільший інтерес, адже такі дві могутні сили (Церква та держава) значною мірою визначали, визначають і, як можна припустити, визначатимуть "обличчя" світової цивілізації.

У зв'язку з цим варто зазначити, що висвітлення релігійної проблематики сьогодні є предметом зацікавлення щораз більшого кола науковців. Історичні, філологічні, соціологічні, правові, а також теологічні дослідження переживають своєрідний бум. В аналізі ролі релігії почали брати участь й інші соціальні та гуманітарні науки: економіка, психологія, література, мистецтво. І все ж таки, визнаючи велику заслугу всіх цих наукових досліджень, можна стверджувати, що одна із проблем - релігія та влада, еволюція стосунків між Церквою та державою - зачіпається ще досить поверхово, частково і в незначному обсязі. Це зумовлює актуальність поглибленого вивчення даної проблеми з метою простеження динаміки розвитку та переосмислення її місця і ролі в історії.

Всебічний аналіз державно-церковних взаємовідносин здатний допомогти зрозуміти складну ситуацію у релігійних конфесіях Європи в цілому, а також проблеми діяльності християнських церков на території сучасної України зокрема. Вивчення цих неоднозначних процесів сприятимуть і виявленню причин міжконфесійних конфліктів та шляхів їх подолання. Таким чином, окрім суто наукового інтересу, актуальність даної теми зумовлена також необхідністю подолання певної міжконфесійної відчуженості, побудовою громадянського суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в межах наукового напрямку кафедри філософських та соціальних наук Чернівецького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету “Традиційне суспільство і Україна“.

Мета даного дослідження полягає у висвітленні взаємовідносин між Церквою і державою на території Євразії та Північної Африки впродовж І-XVIII ст.

Автор поставив перед собою такі завдання:

розглянути передумови виникнення та становлення феномену влади у християнстві з точки зору сакралізації останньої;

розкрити характер взаємовідносин між християнськими спільнотами та державною владою в Римській імперії;

дати характеристику релігійній політиці візантійських імператорів і висвітлити специфіку православного цезарепапізму;

виокремити характерні риси західноєвропейської папоцезаристської моделі відносин між світською та духовною владою, з'ясувати роль папства у її становленні та зміцненні;

показати пошук шляхів можливого духовного єднання між католицькою та православною церквами, проаналізувати причини невдач цих уніональних спроб;

висвітлити взаємовідносини між державою і Церквою періоду Реформації та їх мотиваційні засади;

охарактеризувати роль і значення інституту Церкви в соціумі доби Просвітництва;

проаналізувати характер державно-церковних відносин в історії країн Східної Європи, розкрити їх значення та вплив на соціальний і політичний розвиток цих держав.

Об'єктом дослідження виступають державні утворення та церковні інститути на теренах Євразії та Північної Африки ( I - XVIII ст.).

Предметом дослідження є владні та соціальні відносини між Церквою та державою на євроазійській та північноафриканській територіях протягом І-XVIII ст. влада цезарепапізм християнство імператор

Хронологічно рамки даного дослідження охоплюють період від І до ХVІІІ ст. Нижня межа визначається часом виникнення перших християнських громад та початком переслідування їх державною владою Римської імперії; верхня пов'язана із добою Просвітництва, що становить період завершення формування держави нового типу (з точки зору її організаційних засад) - держави етнонаціональної, для якої стали характерними принципово нові умови життя та діяльності Церкви.

Географічні межі дослідження охоплюють переважно терени країн Західної та Східної Європи. Це пояснюється тим фактором, що саме тут Церква досить рано перетворюється на відносно самостійний інститут політичної структури суспільства, яка діє поряд з іншими політичними та ідеологічними силами. Водночас, автор вважав за доцільне розширити територіальні межі дослідження, залучивши для комплексного аналізу азійські простори, Близький Схід і північноафриканські території, оскільки саме ці землі були першопочатковими регіонами поширення найбільших релігій світу, в тому числі і християнства.

Методологічну основу дисертаційного дослідження склали принципи історизму та наукового аналізу. Принцип історизму дозволив вивчити процеси, пов'язані зі становленням та розвитком церковних структур на теренах Євразії та Північної Африки, висвітлити еволюцію державно-церковних відносин в цих же географічних рамках. Принципом наукового аналізу автор керувався використовуючи історичні джерела, що відображали фактичні події і процеси досліджуваної доби.

При розв'язанні конкретних завдань застосовано як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження. Загальнонаукові та конкретно-історичні методи застосовувалися при виявленні емпіричних фактів, їх систематизації, аналізі та узагальненню. Зокрема, метод історичної ретроспективи використовувався при відтворенні історичних реалій I - XVIII ст., статистичний при аналізі етнодемографічної та конфесійної структури населення вищезгаданих територій, ілюстративний - для демонстрації історичної ситуації на різних етапах розвитку християнської цивілізації. З-поміж спеціальних методів дослідження з метою порівняльного аналізу характеру державно-церковних відносин античних часів, доби Середньовіччя та епохи Нового часу використовувався компаративний метод. Для послідовного викладу матеріалу у кожному розділі дисертаційного дослідження в межах зазначених часових рамок застосовувався хронологічний метод. При порівнянні подій і явищ, що відбувалися в один період, автор використовував синхроністичний метод. Для порівняння явищ різних епох з метою виявлення певних особливостей дисертант вдавався до діахронічного методу. Класифікація церковних і державних інституцій та структур в контексті еволюції їх взаємовідносин вимагало застосування типологічного методу. Висвітлення та характеристика життя і діяльності церковнослужителів здійснювалися із залученням методів біографістики.

Наукова новизна одержаних результатів витікає з поставленої мети, визначених завдань:

з'ясовано специфічні риси християнської моделі сакралізації влади;

проаналізовано факти, пов'язані із зародженням і поширенням християнства, його інституалізацією, спростовано думку про масштабність та інтенсивність переслідувань християнських спільнот державною владою Римської імперії;

визначено домінантні орієнтації в релігійній політиці візантійських імператорів;

окреслено основіні етапи становлення папської теократичної монархії, визначено її “творців”;

здійснено порівняльний аналіз західної та східної моделей відносин між світською та церковною владами;

розкрито роль політичних компонентів у процесі пошуку шляхів церковного єднання між православними і католиками;

на підставі аналізу іституційних і соціальних аспектів держави і церкви вивчено та узагальнено специфіку взаємовідносин між світською та державною владою періоду Реформації та доби Просвітництва;

показано основні політичні функції Церкви у Київській Русі, з'ясовано відмінності державно-церковних відносин у Київській Русі від тих, які склалися в інших державах;

дано цілісний погляд на характер взаємовідносин між духовною та світською владами на українських землях в умовах польської та литовської державності;

- висвітлено головні проблеми в російсько-українських церковних відносинах ХVІІ - на початку ХVІІІ ст.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що конкретні історичні матеріали і висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані у подальшій науково-дослідній роботі істориків, релігієзнавців, богословів та управлінців. Пропоновані результати є важливими для теоретичного узагальнення уроків міжконфесійного протистояння як у світі загалом, так і в Україні зокрема, а також для розуміння політичних умов, що визначають специфіку релігійного життя у сучасних умовах, розробки загальної концепції громадянського суспільства.

Матеріали дисертації стануть у пригоді при підготовці нормативних курсів з історії Європи та України, релігієзнавства, політології, гуманітарної політики держави тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження пройшли всебічну апробацію. Його результати обговорювалися на науково-методичному семінарі кафедри соціально-філософських дисциплін Чернівецького торговельно-економічного іституту Київського національного торговельно-економічного університету. Матеріали дисертаційної роботи викладено в доповідях на 7 міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема - на всеукраїнській науковій конференції “Становлення української державності: проблеми та перспективи розвитку” (Тернопіль, 18-19 лютого 2002 р.), міжнародному науковому семінарі “Кайндлівські читання” (Чернівці, 22-23 травня 2004 р.), VII міжнародній науковій конференції “Старообрядництво:історія, культура, сучасність” (Москва, 22-24 лютого 2005 р.), міжнародній науковій конференції “Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві”(Чернівці,18-19 квітня 2005 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Раціональність і свобода” (Санкт-Петербург,16-18 листопада 2005 р.), III міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ, 15-16 травня 2006 р.), IV міжнародній науковій конференції “Кайндлівські читання” (Чернівці, 26-27 лютого 2007 р.).

Публікації. Основні положення дисертації відображені в одній індивідуальній монографії (24 др.арк), 22 публікаціях у наукових збірниках, журналах, у тому числі 21 - у фахових наукових виданнях.

Структура роботи. Дисертація побудована за проблемно- хронологічним принципом і складається зі вступу, шести розділів, поділених на 31 підрозділ, висновків та списку використаних джерел і літератури (всього 524 позиції). Обсяг дисертації 434 сторінки, з них основного тексту - 386 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, об'єкт і предмет, хронологічні та географічні рамки, сформульовано мету та завдання дослідження, відображено наукову новизну результатів та їхню теоретичну і практичну значущість, відомості щодо апробації та структури роботи.

Перший розділ “Стан наукової розробки проблеми” містить огляд історіографії та аналіз джерел.

Перший підрозділ “Історіографія проблеми” присвячений вивченню проблеми церковно-державних стосунків в історіографії.

Питання, пов'язані із різними аспектами взаємовідносин світської і духовної влади, стали предметом наукових досліджень вітчизняних та зарубіжних істориків ще у ХІХ ст.

Українська історіографія вивчення взаємин держави і церкви в історії України започаткована працями В.Бєднова. У фундаментальному дослідженні останнього "Православна церква у Польщі та Литві" особливо цінним є розгляд автором історії церкви паралельно з аналізом джерела офіційного походження - зібранням законів польсько-литовського періоду "Volumina Legum".До В.Бєднова у більшості випадків становище Православної церкви пояснювалося лише протиріччями, що історично склалися між окремими угрупуваннями та верствами, що виступали нібито стихійно і не залежали від правлячої верхівки Речі Посполитої. Автор ж зробив висновок, що це становище - результат цілком конкретних та цілеспрямованих дій і вчинків влади, іншими словами, її політики. Низку статей з історії церковно-державних стосунків на українських землях опублікували наприкінці XIX - на початку ХХ ст. П.Жукович, І.Крип'якевич, Т.Кудринський, О.Левицький, П.Орловський, С.Томашевський. У радянський період спеціальних фахових досліджень з цієї проблеми не було .Історія церкви у цій ситуації зводилася до функцій обслуговування експлуататорських класів та держави. У такій ситуації важливе значення відіграли дослідження вчених української діаспори С.Сеник, І.Огієнко, В.Власовського, З.Когута, М.Чубатого, А.Великого. Кінець ХХ - початок ХХІ ст. позначився новим спалахом інтересу серед українських істориків до цієї проблеми. Свідчення цього може стати вихід 10-томного видання "Історія релігії в Україні. Використовуючи широке коло джерел, колектив авторів намагався висвітлити складну церковну історію з позиції позаконфесійності - нейтрального ставлення до будь-якої конфесії. Окремі аспекти взаємин між світською і церковною владою розглядаються у працях Н.Яковенко, Б.Гудзяка, П.Саса, О.Толочко, Б.Боднарюка, О.Дьоміна, І.Будзиловича, В.Бучовського, Н. Кочан, В.Горобець, В.Косик, М.Юрія та ін.

Російська історіографія вивчення історії владних та соціальних відносин між Церквою та державою бере свій початок у працях дослідників кінця ХIX - початку ХХ ст. (В.Болотов, О.Брілліантов, А.Карташов, М.Скабаланович, О.Лєбєдєв, Є.Голубинський). Історія церкви у цій ситуації зводилася до функцій обслуговування експлуататорських класів та держави.У радянській історіографії на церковну історію дивилися під кутом зору класів і класової боротьби. Першу таку спробу здійснив М.М.Покровський. Він виділив процес "феодалізації" руської церкви та її залежність від держави, що була підірвана, на його думку, татарським нашестям. Під впливом М.М.Покровського склалася концепція М.М.Нікольського, автора оригінальної монографії з історії російської церкви. Головну увагу він приділив характеристиці церкви як соціального інституту, її місцю у політичній структурі суспільства, а також її ідеології та обрядності. Своїм шляхом розвивалася російська церковна історіографія в еміграції. Вона представлена оригінальними творами Г.Флоровського, Г.П.Федотова, І.Мейендорфа та інших дослідників. Їхнім головним досягненням стало вивчення історії ортодоксально-православної думки, теологічних доктрин, моральних пошуків суспільства, тобто проблем, які повністю відкидалися класовою історіографією. У сучасних російських публікаціях (І.Свенцицька, М.Дьяконов, В. Савва, Н.Золотухіна, Б.Флоря, М.Дмітрієв, Л.Андрєєва, Ж.Тощенко, Н.Хачатурян, Д.Стрємоухов, В.Живов) все більш помітним стає прагнення здійснити синтез церковної та цивільної історії, розкрити значення церкви як центру політичної боротьби.

Історія взаємовідносин церкви та держави стала предметом зацікавлення і ряду західноєвропейських дослідників. Класичною в цьому ряду є двотомна "Історія церкви" німецького дослідника Й.Лортца Значну увагу автор присвятив проблемі формування політико правових відносин між католицькою церквою та державними інституціями доби Середньовіччя та Нового часу. Дослідження англійського історика С.Рансімена присвячена вивченню релігійної політики візантійських імператорів, ролі і значенню інституту Церкви в середньовічному соціумі. Вагома частина історіографіі складається з окремих публікацій, а також оказіональних згадок в узагальнюючих працях дослідників XIX - XX ст., серед яких варто згадати роботи: Р.Бартлета, Е.Томпсона, Дж.Вілсона (Велика Британія); Ф.Броделя, Ж.Ліве, Ж.Ле Гофа, Ж.Дюбі, А.Гійу, А.Мішеля, П.Шоню, Ж.Делюмо (Франція), А.Гарнака, Л.Ранке, Е. Сутнера (Німеччина); А.Доніні, Ф.Кардіні (Італія), Р.Армура, Дж.Клейтона, Дж.Білінгтона (США), М.Еліаде (Румунія) та ін.

Таким чином, проблема мала тривалий і різноманітний досвід розробки. Проте фрагментарний характер дослідження питання зумовлює потребу в її комплексному історичному вивченні.

У другому підрозділі «Джерельна база дослідження” подана характеристика джерельної бази, що інформаційно забезпечили розв'язання наукової проблеми.

Першу групу джерел утворюють офіційні документи польського, римського та українсько-білоруського походження: королівські універсали, привілеї, жалувані грамоти тощо; папські булли, бреве, постанови конгрегацій; рішення церковних соборів, постанови братств, розпорядження митрополитів, декларації, підписані духовенством. Значний пласт документів цієї категорії зібрано російським дослідником О.І. Тургєнєвим у двотомній збірці “Актів історичних, що відносяться до історії Росії”. Цінний фактичний матеріал міститься у публікаціях українського історика П.М.Жуковича. Помітним доробком у вивченні питання церковно-державних відносин стала фундаментальна публікація польською дослідницею М.Сіпайло зібрання постанов католицьких, православних, греко-католицьких та протестантських соборів, що відбувалися у Речі Посполитій протягом XVI - XVII ст.

Друга група складається з приватних актів: заяв, протестацій, угод окремих осіб, пов'язаних з тими чи іншими процесами у релігійно-церковному та суспільно-політичному житті. Значна частина матеріалів цієї групи міститься у збірниках документів, що були видані у 80 - 90-х роках ХХ ст. Серед найбільш значних публікацій можна відмітити видання “Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х - початок ХVII ст.)” та “Католики, православні, уніати. Проблеми релігії в російсько-польских відносинах кінца 40-х - 80-х рр. XVII століття” Ці видання включають в себе значний пласт документів приватного характеру, що стосується не тільки проблем у конфесійних відносинах в ряді країн Східної Європи, але і розкриттю ролі державних інституцій у цих процесах.

Третю групу становить кореспонденція. Це листування і папських нунціїв з Римом, і європейських духовних та світських сановників; листи і звернення, якими обмінювалися католицькі й православні ієрархи, братства, представники константинопольського духовенства, українсько-білоруська знать. Велике значення тут відіграла наукові пошуки польського вченого Я.Альбертранді, результатом його діяльності стало двотомне видання “Послання папських нунціїв та інших осіб щодо Польщі від 1548 року до 1690 року”. Значна робота в цій області була пророблена Є. Ф. Шмурло, який 30 років вивчав італійські (переважно римські) архіви. Велика частина папської кореспонденції що стосується державно-церковних відносин на українських землях опублікована у середині 50-х років ХХ ст. Класичним тут є багатотомне зібрання документів римського понтифіка, перший том якого охоплює період від 1075 по 1700 рр.

У четверту групу джерел входять публіцистичні, полемічні та проповідницькі твори, а у поодиноких випадках - праці агіографічного й історичного жанрів. Важливим джерелом для розуміння процесу звеличення папської влади стали твори римського папи Григорія Великого та видатного середньовічного філософа та богослова Т.Аквінського. Висвітлити взаємовідносини між державою і Церквою періоду Реформації та їх мотиваційні засади є неможливим без залучення писемної спадщини ідеологів протестантизму М.Лютера та Ж.Кальвіна. Досліджуючи питання взаємин держави і церкви в історії України, необхідно звернути увагу на полемічні твори В.Острожського, І.Вишенського, С.Зизанія, Г.Смотрицького, М.Смотрицького та ін. Проаналізувати характер державно-церковних відносин в історії Московської держави, розкрити їх значення та вплив на соціальний і політичний розвиток останньої допомагають твори Максима Грека.

Отже, наявна база джерел дала можливість глибше розкрити характер відносин між церквою та державою, на євроазійському та північноафриканському просторах від античних часів до епохи Нового часу включно.

У другому розділі «Християнство та його взаємини з державною владою в Римській імперії” досліджено характер взаємовідносин між християнськими спільнотами та державною владою в Римській імперії протягом I - IV ст.

Перший підрозділ «Соціально-історична функція релігії” стосується питання співвідношення релігійного та раціонального мислення.

Згідно теорії психоаналізу З.Фрейда соціальне середовище, в якому живе людина, змушує придушувати останню деякі свої бажання. Суспільство відіграє тут подвійну роль у психічному стані індивіда: пригнічуючу та задовольняючу. Однією з ситуацій, в якій людина відчуває біль, є безпомічність її перед природою. Пошук захисту пов'язаний із перенесенням своєї любові (або страху) від батьків на нову постать - постать Бога. До небесного володаря приєднується володар земний. Головним способом досягнення цієї мети виступає релігія. Вона пропонує масам певний рівень задоволення, яке здатне зробити життя останніх досить терпимим для збереження соціальної стабільності і недопущення спалахів відкритої непокори. Для домінуючої ж меншості релігія полегшує почуття провини, викликаного стражданнями тих, кого ця меншість пригнічує. Таких поглядів дотримуються і інші вчені, які займалися психологією релігії, а саме: К.Г.Юнг. Г.Адлер, Е.Фромм.

У другому підрозділі «Сакралізація влади у християнстві: передумови виникнення і становлення” розглянуто передумови виникнення та становлення феномену релігійного архетипу бога-рятівника.

Протягом майже двох тисяч років на євразійському просторі реалізовувалася політична модель влади, в основі якої лежав догмат про намісництво Христа на землі. Передумови такої моделі сакралізації влади слід шукати у дохристиянських культах, адже саме із цивілізаціями Стародавнього Сходу пов'язаний феномен бога-рятівника, що мав значний вплив на формування вищезгаданого християнського догмату. Насамперед це стосується давньоєгипетського культу Озиріса, західноазійського культу Аттіса, а також мітраїстського культу.

Будучи дуже популярними в Римській імперії на схилі античності, ці культи стали домінуючими і в християнстві. У рамках християнської цивілізації цей архетип (бога-рятівника) породив релігійно-соціальний феномен сакрального правителя - помазаника Божого, що рятує народ, як земний образ свого небесного прототипу - Ісуса Христа.

У третьому підрозділі «Законодавство імперії та християнська віра” досліджується характер стосунків між першими християнськими громадами та державною владою Римської імперії.

У процесі переходу Римської держави від республіки до імперії відбувається сакралізація влади, вершиною якої стало виникнення культу римських імператорів. Ідея державності в Римі тісно перепліталася з ідеєю релігії. Законослухняний громадянин повинен був обов'язково приносити жертви римським богам, вшановувати зображення римських імператорів. Це вважалося ознакою лояльності та патріотизму.

За цих обставин виникає сила, що виступає опонентом римської ідеї державності. Цією силою і стало християнство, яке при всій своїй покорі фізичній силі влади ігнорує авторитет, значення для себе цієї організації. Тому християнство розглядалося як "шкідливе марновірство" і переслідувалося Римською державою. Лише у 313 р. за Міланським едиктом християнство було остаточно визнано релігією дозволеною поряд із усіма іншими культами, що існували у римській імперії. Церква гнана перетворюється на терпиму, дозволену та рівноправну. Влада поступово усвідомлювала універсальне, об'єднувальне, лояльне, державницьке спрямування християнської ідеології.

У четвертому підрозділі «Структура перших християнських громад” розглянуто питання виникнення, еволюції та внутрішньої організації перших християнських громад.

Перша християнська громада виникла в Єрусалимі. Устрій перших об'єднань вірних був досить різноманітним, але поступово відбувається уніфікація їх організації. У громадах розпочинається виділення кліру (сукупність церковнослужителів та священнослужителів), починається формування церковної ієрархії.

Для раннього християнства було характерним існування двох видів священницького служіння: харизматичного та ієрархічного. Однак із плином часу, разом із зміцненням церковної організації, харизматичні служіння поступаються ієрархічним, посадовим. На чолі громади стають пресвітери, (керували повсякденним життям громади: збирали внески; відали загальною касою; розподіляли майно; опікувалися хворими). Із пресвітерів виділяються старші пресвітери, яких звуть єпископами Поступово серед єпископів виділилися митрополити - керівники найбільших християнських громад, розташованих у великих містах - митрополіях, центрах провінцій.

Отже, протягом ІІ - ІV cт. християнство еволюціонує від майже неосяжної чисельності окремих громад у систему провінційних церков. Цим значно збільшилась сила церкви як політичного фактору.

П'ятий підрозділ «Духовне життя: богослужіння, святі, ченці” присвячений християнському богослужінню перших століть нашої ери.

Християнське богослужіння складалося з чотирьох основних елементів, що були запозичені з традиції іудаїзму: читання Закону і Пророків, співу духовних пісень та псалмів, проповіді, молитви. Серед інших обрядів виділялися євхаристія (грецьк. "подяка", символізувало безкровну жертву, аналог жертви Христа); помазання освяченою олією (символізувало "печатку Святого Духа"); рукопокладення (благословення священика, яке теж передавало благодать); вечері братньої любові - агапе.

Одночасно із формуванням християнської догматики, етики та естетики IV ст. стало століттям чернецтва, що було створене християнами Єгипту і пережило свій перший розквіт на Сході. Крім численних відлюдників, з'являються спільні житла аскетів - "кіновії". Це був початок монастирів. Засновником першого монастиря вважається Пахомій, колишній солдат римської армії, що прийняв християнство.

Чернецтво відіграло велике значення в історії (особливо середньовічній). Його праця приносила культуру в місцевість, що прилягала до монастиря. Вплив чернецтва виходив за межі суто господарської сфери життя і сприяв культурному та політичному розвитку середовища (не кажучи вже про релігійний вплив).

Третій розділ «Поширення християнства на сході та становлення єпископальної церкви” стосується питання утвердження та поширення християнських вірувань в Азії та Північній Африці.

У першому підрозділі «Християнство в Єгипті, Ефіопії, Сирії та Палестині” досліджено процес поширення християнства у вищезгаданих регіонах.

Особливо значну роль у Північній Африці відігравало місто Александрія. Роль ця була пов'язана із значенням міста, що до появи Константинополя було другим центром імперії після Рима; особистим впливом і загальновизнаним авторитетом александрійських єпископів, величезними багатствами Єгипетської церкви й, нарешті, науковим та інтелектуальним потенціалом цього міста. Іншою значною рисою єгипетського християнства було повне підпорядкування владі александрійської кафедри всіх єгипетських єпископів, що виключало існування незалежних місцевих митрополитів. У результаті всі єгипетські єпископи висвячувались Александрійським патріархом, залежали майже у всьому від його керівництва й суджень і наслідували його у богословських і церковних рішеннях.

На території сучаної Ефіопії християнство зя'вляється в середині IV ст. Джерела вказують головним чином на єгипетський, сирійський і візантійський вплив на нову Церкву. Завоювання Єгипту мусульманами в VII ст. створило перешкоди до подальших зв'язків між Александрією і Аксумом. Ефіопія була змушена протягом століть залишатися ізольованою й оточеною з усіх боків християнською територією у Східній Африці.

Сирійська церква походить з ранніх християнських громад Антіохії та Едеси. Ще у кінці ІІ - на початку ІІІ ст. християнство в Едесі набуло статусу державної релігії. В IV і V cт. християни, що говорили сирійською мовою, становили більшу частину всієї римської єпархії Сходу. Їх було також дуже багато в Месопотамії. Вони слугували природним каналом подальшого поширення християнства. Історія їх визначалася постійними війнами й політичним суперництвом між двома світовими імперіями: християнською Візантією й зороастрійською Персією.

У другому підрозділі «Персія і арабські християни” розглянуто питання поширення християнства в Персидській державі та на Аравійському півострові.

Поширення християнства у Персії зустріло опір з боку маніхейства - релігійного синкретичного вчення, що було засноване пророком і магом Мані у другій половині II ст. Поширившись на християнські області, маніхейство вступило у боротьбу із християнством і поступово витіснило його.

У часи апостолів християнство поширилося і в Аравії завдяки тісним стосункам між нею та Сирією. Пізніше тут утворюється римська провінція з головним містом Боцрою. Це сприяло утвердженню християнства. Останнє підтримувалося ще завдяки стосункам із Александрією. Існують відомості, що в ІІІ ст. тут скликано собор, на якому був присутній один з найвидатніших християнських богословів - Оріген.

Певну роль християнство відіграло і після виникнення та поширення ісламу. Однак виникнення і розвиток Ісламської держави поставило християнські громади в нові умови існування. Поширення релігії пророка Мухаммеда змінило статус християнства. Воно стало терпимою релігією меншості.

Третій підрозділ «Вірменія та Грузія” присвячений історії поширення християнської релігії у Закавказзі.

Шляхи проникнення християнства у Вірменію йшли з Кесарії Каппадокійської та Сирії. У 287 р. з проповіддю християнства до двору вірменського царя Трдата ІІІ (298-339 рр.), який переслідував християн, прибув парфянин Григорій Мусаварич (Григорій Просвітник) і навернув Трдата у християнство, яке у 301 р. (за іншими даними - у 314 р.) цар проголосив державною релігією. Таким чином, ця держава стала першою країною, що прийняла християнство як офіційну релігію. Прийняття християнства супроводжувалося у Вірменії розквітом національної культури.Бажання звільнитися від візантійського впливу знайшло своє відображення і у церковній сфері. З плином часу вірменська церква стала повністю незалежною, набувши у майбутньому винятково національного характеру.

Навернення до християнства Грузії відбувається близько 337 року, коли під час зустрічі з візантійським імператором Константином І Великим грузинський цар Міріан проголосив християнство державною релігією у своєму царстві. Християнізація західної частини Грузії проходила поступово і завершилась тільки в V ст. У тому ж столітті богослужбові книги перекладаються грузинською мовою. У V ст. за царя Вахтанга І (446-495 рр.), засновника Тбілісі, відбувається організація церковного устрою в Грузії, внаслідок чого Грузинська церква фактично набуває автокефалії. З V ст. на чолі грузинської церкви стає католикос, посвята якого здійснюється в Антіохії. З VІІІ ст. грузинського католикоса висвячують місцеві єпископи.

У четвертому підрозділі «Християнство Сходу та Візантія як центр Імперії” охарактеризовано місіонерську діяльність Константинопольського патріархату щодо населення Сходу.

Становище Константинополя як центру східного християнського світу особливо зміцніло після занепаду давніх християнських центрів в Єгипті, Палестині та Сирії. Єпископ Константинополя затвердив за собою найменування "вселенський патріарх". На Балканах, на просторах Східної Європи, на Кавказі константинопольські місіонери навертали населення величезних територій у християнство. Особливого сплеску місіонерські зусилля імперії, що поєднували дипломатію із поширенням християнства серед "варварських" племен зазнали у VI ст.

Значний вплив на процес християнізації варварів мали внутрішньоцерковні дебати, що розгорнулися в Імперії з IV ст. Прибічники головних "єретичних" течій - несторіани та монофізити - були найчисленнішими у східних областях ромейської держави та за її межами. Протягом VІ-VІІ ст. імперська адміністрація намагалася примирити з ортодоксальною церквою своїх підданих зі східних провінцій (Єгипет, Сирія та Палестина). З політичної точки зору лояльність місцевого населення була необхідна Візантії для оборони власних кордонів спочатку від персів, а потім від арабів. Але спроби влади досягти компромісу із монофізитами лише призводили до нових схизм.

У четвертому розділі «Християнська Церква та особливості релігійної політики візантійський імператорів у V - XII ст.” охарактеризована релігійна політика візантійських імператорів та висвітлена специфіка православного цезарепапізму.

Перший підрозділ «Поширення християнства на заході та "велике переселення народів" присвячений історії становлення і поширення християнської релігї на теренах варварських королівств.

Розпад римської цивілізації позначився зменшенням території християнізованих земель. Виникнення ісламу та арабські завоювання VII ст. призвели до втрати християнською церквою Сирії, Палестини, Єгипту та Північної Африки. Однак, "Велике переселення народів" призвело до поширенням християнства серед варварських племен.

Важливо зазначити, що серед населення Галлії, Іспанії, Британії, Шотландії, Ірландіії та Африканського континенту поширювалося не тільки ортодоксальне (нікейське) християнство, але й аріанство, яке протистояло позиції офіційної церкви.

Другий підрозділ «Халкідонський собор (451 р.) та його значення” стосується тринітарної та христологічної проблем, з якими значною мірою було пов'язане життя Візантійської імперії та впливу на розвиток християнського віровчення Четвертого Вселенського (Халкідонського) собору.

Тринітарні суперечки були тісно пов'язані з основним христологічним питанням - про поєднання Божественного й людського у Христі. У V ст.виникла нова течія у християнстві, що отримала назву монофізитства (від грец. monos - один і physis - природа). Монофізити стверджували, що при поєднанні двох природ у Христі людський початок поглинається божественним і, таким чином, Христос має лише одну природу - божественну. Для засудження монофізитства і був зібраний Халкідонський собор. Останній проголосив, що Христос повинен визнаватися однією особою, але в тій особі є дві природи - Божа й людська. Кожна з них зберігає свої прикмети й силу.

Однак рішення собору не були прийняті у Єгипті та Вірменії, а також частково у Сирії та Палестині. В результаті із суто релігійної проблеми монофізитство виросло у символ політичного сепаратизму, що викликало низку повстань християн-монофізитів та затяжну збройну боротьбу. Уряд імперії був змушений змінювати політику залежно від посилення чи послаблення руху монофізитів. Халкідонський собор поклав початок відокремленню від Вселенської церкви монофізитів. Витиснуті завдяки діям державної влади за межі Римської імперії, ця єресь знайшли багатьох адептів на Сході.

У третьому підрозділі «Християнський Схід після імператора Юстиніана” автор прослідковує історичні долі населення візантійського Сходу (Сирія, Єгипет, Персія, Вірменія), що спіткали його у VI-X ст.

Звуження географічних рамок Візантійської мперії у VII - VIII ст. пояснювалося не тільки економічними, політичними та військовими перевагами супротивників Візантії. Не останню роль тут відігравали релігійні конфлікти, які дестабілізуюче впливали на внутрішню єдність країни. Особливої гостроти набули протиріччя між представниками "халкідонського християнства" та прибічниками несторіанства і монофізитства.

Населення Сирії потрапило під вплив монофізитів і, таким чином стало ворогом не тільки пануючої ортодоксальної церкви, але й влади візантійського василевса. Остання застосовує цілу низку репресивних заходів щодо непокірних. Однак викорінити єретичні настрої Константинополю так і не вдалося. Насильницьке насадження халкідонізму мало зворотний ефект: врешті-решт воно полегшило прихід нових завойовників - арабів.

Єдність Александрійського патріархату, була також розколота рішеннями Халкідонського собору. Христологічні суперечки спровокували сепаратистські тенденції: більша частина віруючих пішла за Александрійським монофізитським патріархом Діоскором І (444-451 рр.), що у свою чергу заклало основу для формування монофізитської церкви. Менша частина віруючих залишилася вірною ортодоксальному вченню і стала основою Мелькітської церкви. Утворилося дві паралельні ієрархії: мелькітську підтримували переважно жителі великих міст, а монофізитську - сільське населення Єгипту. Між цими двома церквами йшла жорстока боротьба за патріарший престол. Христологічні дебати, а також рішення Халкідонського собору призвели до того, що значна кількість прибічників гнаного монофізитства знайшли собі притулок у Перській державі.

Вірменія знаходилася в орбіті впливу двох її могутніх сусідів: Візантійської імперії та Перської держави. На соборі 632-633 рр. частина вірменського духовенства приєдналася до грецької ієрархії і прийняла халкідонський догмат. Однак ця унія проіснувала недовго і незабаром розпалася через богословський спротив антихалкідонської частини вірменського духовенства, а також завдяки політичному тиску персів.

Отже, на візантійському Сході у другій половині І тис. н.е. перепліталися і впливали одна на одну ціла низка релігійних вірувань. Але головну роль відігравали відносини між християнством та ісламом. Суперництво між ними набуло досить гострого характеру. Конфлікт християн та мусульман нерідко переростав у війну, хоча слід зазначити, що воювали, як правило, за володіння тією чи іншою територією, а не заради навернення іновірців до своєї віри.

У четвертому підрозділі «Монофелітство та релігійна політика візантійських імператорів у VІІ ст.” охарактеризовано політику державної влади у Візантійській імперії щодо монофелітства.

Виникнення монофелітства було викликано спробою Константинопольського патріарха Сергія (610-638 рр.) владнати конфлікт та поєднатися із монофізитами в Сирії та Єгипті. Він проголосив, що у Христа тільки одна воля, Боголюдська. Отже, виникло нове християнське богословсько-догматичне вчення - монофелітство (від грецького monos - один і thelema - воля).

Монофелітство набуло неабиякої підтримки завдяки втручанню візантійського імператора Іраклія (610-641 рр.). Останній вважав, що політична єдність імперії могла ґрунтуватися тільки на єдності релігійній. Однак спроба Іраклія не призвела до стійкого об'єднання. Після арабських завоювань, які відірвали від Константинополя значні території (населені переважно монофізитами), зник ґрунт для об'єднавчих проектів візантійських василевсів. Політика релігійних компромісів візантійських імператорів не призвела до конфесійного миру на Сході.

У п'ятому підрозділі «Іконоборський рух та загострення конфлікту між східним і західним християнством” висвічуються основні події, що були пов'язані із іконоборським рухом, а також з'ясовується вплив іконоборства на процес розмежування східного і західного християнства.

Втручання державної влади Візантійської імперії у внутрішньоцерковні суперечки (VIII ст.) призвело до жорстокого протистояння різних верств суспільства, яке отримало назву іконоборського руху. Візантійські імператори в рамках широкої релігійної реформи оголосили іконоборство офіційним вченням. У цьому рішенні відіграли значення як проблеми теологічної природи, так і питання, що не стосувалися богослов'я. На іконоборство вплинуло і мусульманство. Імператор Лев ІІІ (717-741 рр.) у 730 р. заборонив культ ікон, який на соборі у 754 р. був оголошений єрессю. На ІІ Нікейському соборі у 787 р. культ ікон був відновлений і остаточно утверджений у 843 р.

Іконоборство було відкинуто Заходом. У період правління франкського короля, а пізніше імператора Карла Великого (768-814 рр.) іконоборська політика візантійських імператорів призвела до остаточної втрати ними влади над Італією та Римом. Карл залишився єдиним покровителем папського престолу. Іконоборський рух стимулював процес звільнення римських пап від опіки візантійських імператорів. Звернувшись за покровительством до франкських королів, папська влада, таким чином, включилася в процес становлення нового латинського Середньовіччя, а наростаюче соціальне, культурне та політичне розмежування створили необхідне підгрунтя для остаточного розмежування 1054 р.

Шостий підрозділ «Розподіл церкви у 1054 р. як стимул уніонального руху” присвячений подіям церковного розколу 1054 р. та впливу останнього на подальші відносини між Сходом і Заходом.

Поступове проникнення римських звичаїв у південно-італійське володіння Візантійської імперії у середині XI ст. загострило конфлікт між Римом та Константинополем. 15 червня 1054 р. папські легати урочисто поклали на його головний вівтар храму св. Софії акт про відлучення від церкви Константинопольського патріарха Михайла Керуларія. Собор східних патріархів у свою чергу піддав анафемі латинян. Вселенська християнська церква остаточно розділилася на дві самостійні церкви, кожна з яких вважала себе істинною. Антагонізм, перші паростки якого з'явилися ще у IV ст., поступово все більше розділяє Схід і Захід. Водночас розкол 1054 р. став тим могутнім генератором ідеї відродження колишньої єдності Вселенської Церкви, стимулом уніонального руху, найбільшими здобутками якого стали рішення Флорентійського 1439 р. та Берестейського 1596 р. церковних соборів.

У п'ятому розділі «Формування політико-правових відносин між Церквою і державними інституціями в контексті владних пріоритетів” розглядається еволюція ролі та значення інституту Церкви в західноєвропейському соціумі від середньовічних часів до епохи Нового часу включно.

Перший підрозділ «Григорій І Великий (590-604 рр.) та зростання політичної ролі Римської Церкви” присвячений непересічній постаті римського папи Григорія І Великого, за часи понтифікату якого були закладені підвалини зростання світського впливу Римської церкви у цілому та укріпленню політичного значення папства зокрема.

Свій понтифікат Григорій розпочав із встановлення суворої дисципліни у Римській церкві. Особливу увагу він приділяв налагодженню високоефективної господарської діяльності та організації чіткої системи управління. Це дало можливість зосередити реальну владу у руках римського понтифіка. Крім прийняття термінових заходів щодо укріплення оборони Риму, головним для Григорія було бажання врегулювати дипломатичним шляхом відносини із завойовниками - лангобардами. Завдяки видатним особистим рисам папи Григорія Великого, його продуманій, рішучій та гнучкій політиці було закладено основи світського значення Римської церкви.

У другому підрозділі «Формування папської теократії (VIII - XIII cт.)” дисертант поставив собі за мету виокремити характерні риси західноєвропейської папоцезаристської моделі відносин між світською та духовною владою, з'ясувати роль папства у її становленні та зміцненні.

Інститут папства виник на базі римської єпископії у V cт н.е. Цьому сприяв розпад античних державних структур, що сприяв зростанню значення церковної ієрархії. У V ст. сформульовано вчення про "два мечі", згідно з яким Христос володів і духовним, і світським "мечами". Один з них він вручив церкві, інший - державі. Духовна влада як вищий духовний і моральний авторитет мала використовувати головним чином морально-етичні механізми впливу. Світська ж влада, що регулювала та гарантувала земне існування людської спільноти, спиралася на право примусу, тобто політичну владу.

У боротьбі, що велася між державою і Церквою, інститут пап то підпорядковувався світській владі (VII ст.), то одночасно перебирав на себе і духовну, і світську владу (VIII ст.). Особливо яскраво ця тенденція виявилася у діяльності папи Миколая І (858-867 рр.), який називав себе "намісником Христа на землі" і вважав, що у власній особі поєднує функції короля та священика. Вирішальним у плані перетворення папства на активну силу у внутрішньоцерковних і політичних справах. став понтифікат папи Лева ІХ (1048-1054 рр.). Він реорганізував Римську курію, призначивши кардиналами прелатів з різних країн християнської Європи, що були об'єднані ідеєю очищення церкви і наданню останній головуючого становища у світі. Політику Лева ІХ продовжив - папа Григорій VII (1073-1085 рр.). У 1074 р. Григорій опублікував свій програмний документ "Dictatus papae" ("Продиктоване папою"), в якому римський папа фактично ставився над звичаями, традицією, єпископами та церковними соборами. За часів понтифікату Інокентія ІІІ (1198-1216 рр.) папство здійснило свої мрії щодо всесвітньої монархії, які базувались на тому, що "папа займає середину між Богом та людиною".

Доба середньовіччя стала періодом формування папської універсальної теократичної монархії. Причому формується вона не на юридичних, а на теологічних постулатах.

У третьому підрозділі «Взаємодія світської і духовної влади в державах хрестоносців” охарактеризовано церковно-державні відносини в Єрусалимському королівстві з 1099 по 1291 р.

Єрусалимське королівство - це християнська держава, що була заснована західноєвропейськими рицарями після першого хрестового походу у Палестині та прибережній смузі Сирії. В Єрусалимському королівстві було створено 5 католицьких архієпископств та 9 єпископств. Було засновано багато монастирів, шпиталів, а також будинків для паломників. Папська курія підтримала створення (в XI - XII ст.) і діяльність чернечих рицарських орденів - іоанитів та тамплієрів.

Своїм важливим завданням, окрім звільнення від сельджуків святих місць Палестини, хрестоносці вбачали у забезпеченні єдності церкви. Вони бажали встановити загальну ієрархію для всіх віруючих, гарантувати єдність і одразу ж зав'язали стосунки із християнами-греками. Однак як засіб возз'єднання церков завойовники розглядали, насамперед, свою військову та політичну перевагу. До того ж той чи інший хрестоносний правитель, призначаючи нових єпископів, надавав перевагу священикам, що прибули із Західної Європи, тому що це зміцнювало владу латинян. Поява колоній хрестоносців на східних землях стала головною причиною суперечок між східними патріархами та Римом.

Четвертий підрозділ «Католицькі чернечі ордени: їх вплив на характер відносин між державою та церквою” стосується діяльності домініканського та францисканського орденів і їх ролі у західноєвропейському релігійному та політичному житті.

Чернечі ордени були створені з метою євангельської проповіді серед усіх верств суспільства та боротьби проти єресей. Особливого значення набула їх участь у діяльності інквізиції.

Перший крок до створення інституту інквізиції був зроблений на соборі в Турі (1164 р.), де було прийняте звернення до світських володарів взяти активну участь у розшуку єретиків. У 1183 р. у Вероні була досягнута угода між папою Луцієм ІІІ та імператором Фрідріхом І Барбаросою про організацію спільної боротьби світської влади і церкви проти масових виступів єретиків. Останнім кроком до формування інституту інквізиції стала булла папи Інокентія IV (1252 р.), яка звела воєдино і кодифікувала попередні розпорядження з цієї проблеми і створила постійні інквізиційні трибунали в єпархіях.Специфічний тип інквізиції сформувався у XV ст. в Іспанії. Тут вона трансформувалася з церковної у королівську і її юрисдикція поширилася на всю країну. Вища рада інквізиції була одним з органів центральної влади королівського уряду.

Таким чином, домініканці та францисканці взяли активну участь у діяльності інквізиції. Це пояснювалося тим, що боротьба із єрессю була одним із напрямків діяльності ордену домініканців. Залучення ченців ордену францисканців було обумовлене тим, що він, як і орден домініканців, мав централізоване управління, підпорядковувався безпосередньо Апостольському Престолу і не був пов'язаний з місцевою політичною та церковною елітою, що певною мірою оберігало інквізицію від участі у політичній боротьбі.

У п'ятому підрозділі «Ліонська унія 1274 р.: у пошуках єдності східного та західного християнства” йдеться про пошук шляхів можливого духовного єднання між католицькою та православною церквами, конкретним втіленням якого стала Ліонська унія 1274 р.

Церковне роз'єднання 1054 р. не привело на перших порах до остаточного розмежування між латинським та грецьким світом. Однак взяття і пограбування Константинополя хрестоносцями у 1204 р. та утворення Латинської імперії значно поглибили розбіжності між греками та латинянами. Скрутне зовнішнє становище Візантії змусило імператора Михайла VIII Палеолога (1259-1282 рр.) шукати підтримки у папського престолу.

Папа Григорій Х (1271-1276 рр.) закликав до чергового хрестового походу проти мусульман, маючи на меті залучити до цієї справи візантійські війська. Понтифік запропонував укласти унію на соборі в Ліоні у 1274 р. В обмін на це Григорій Х обіцяв мир та політичний союз між латинськими державами та Візантією. Однак проти унії виступили широкі верстви візантійського суспільства. Підтримали її лише придворна знать та державне чиновництво. Спроба об'єднання залишилася невдалою. Адже це була швидше політична угода, нав'язана силою та збігом обставин. Кожна сторона покладала на унію надії покращити своє становище та підняти престиж. У такій ситуації інтереси держави вважалися важливішими, ніж свобода совісті її громадян.

...