Взаємовідносини церкви і держави на євразійському та північноафриканському просторах (І – XVIII століття)

Шостий підрозділ ”Флорентійська унія 1439 р. як чергова спроба реалізації концепції об'єднання церков” присвячений новому етапу релігійного об'єднання та примирення між православними та католиками - Ферраро-Флорентійському собору 1439 р.

Наступ турків-османів у XIV ст на Візантію змусив її правителів шукати військової допомоги західних держав, а отримати її без об'єднання двох церков було неможливо. Це завдання міг вирішити тільки вселенський собор.

На соборі розгорнулися гострі суперечки з багатьох канонічних та догматичних питань. Врешті-решт опір візантійської делегації було зламано. У догматичних питаннях та питаннях літургіки папство отримало повну перемогу. Особливо важливим було те, що православна делегація визнавала першість римського первосвященика як глави церкви. Проте унія виявилася "мертвонародженою". Імперія так і не отримала бажаної військової допомоги західного світу. Навпаки союз із Заходом викликав занепокоєння турецького султана Мурада ІІ і ще більше погіршив його відносини із Константинополем. Рішення собору не змогли об'єднати Західну та Східну церкви. Кожна з конфліктуючих сторін намагалася використати унію як, з одного боку, аргумент у виправданні власної позиції, а з іншого - як знаряддя засудження протилежної сторони. Релігійні переконання населення були принесені в жертву тим чи іншим політичним міркуванням.

У сьомому підрозділі «Реформація та Контрреформація” дисертант висвітлив взаємовідносини між державою і Церквою періоду Реформації та їх мотиваційні засади.

Найважливішою ознакою політичного життя другої половини XV - XVI ст. стало утворення у Західній Європі великих монархічних держав із централізованим управлінням, що позбавляються цілої низки обмежень, перш за все - зв'язку із церквою. Початок XVI ст. ознаменувався соціальним та ідеологічним рухом, що отримав назву "Реформація". Він спрямовувався, передусім, проти римсько-католицької церкви й охопив більшість західноєвропейських країн. Реформаційний рух очолив професор Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483-1546 рр.). Виступаючи проти привілеїв католицького духовенства, М.Лютер захищав самостійність держави стосовно церкви. Одним з основних положень у вченні М.Лютера стала незалежність світської влади від папства.

Реформатство поширилося у Німеччині, Франції і на Британських островах. Однак йому не вдалося охопити весь європейський простір. На теренах Середземномор'я протестантизм не набув розповсюдження серед широких мас місцевого населення. Це була елітарна течія, а в Іспанії вона часто розвивалася в лоні самої Церкви. Така ситуація спостерігалася і в Італії.

Реформаційний рух, що розгортався під прапором протестантської критики стосовно різних сторін життя католицької церкви, посилив також реформаторські настрої серед самих католиків. Католицька реакція на протестантський наступ, що провадилася суто церковними засобами, отримала назву Контрреформації. Реформування католицизму здійснювалося на засадах рішень антипротестантського Тридентського собору (1545 - 1563 рр.) і за допомогою створеного ще у 1534 р. Ордену єзуїтів, або Товариства Ісуса.

Післятридентська доба в історії Європи (XVI-XVII ст.) стала періодом жорстоких релігійних воєн між католиками і протестантами. Найжорстокішою з них була Тридцятирічна війна (1618-1648 рр.), що набула характеру загальноєвропейського конфлікту, адже до нього було втягнуто, з одного боку, католицьку Іспанію, а з іншого - протестантських правителів Англії, Данії та Швеції. Реформація зруйнувала середньовічну єдність християнського суспільства, одночасно заклавши у цьому суспільстві підвалини віротерпимості. Однак водночас реформа М.Лютера в усіх християнських державах здійснила у царині публічного права той переворот, що на місці абсолютної церкви постала абсолютна державна влада.

У восьмому підрозділі «Держава та церква доби Просвітництва” охарактеризовано роль і значення інституту Церкви в соціумі доби Просвітництва.

Релігійні ідеї Реформації зробили монарха провідником церковних вимог у державному житті. На практиці це призвело до того, що вся зовнішня сторона церкви, церковність, підпорядковувалася верховній владі монарха, який мав право встановлювати, змінювати або навіть і відміняти все, що не було засновано на Св. Письмі і на безпосередньому Божественному заснуванні.

Особливо характерною тут є система йозефізму, що отримала назву від імені її творця - імператора Священної Римської імперії Йозефа ІІ (1765-1790 рр.). Але найбільшого удару католицькій церкві завдала Велика Французька революція. Однак повністю десакралізувати свідомість пересічного француза було неможливо. Тому влада здійснює спробу перенести релігійні почуття населення на нові об'єкти. Підтвердженням такої церковної політики Конвенту став декрет, що запроваджував новий культ - культ Розуму.

Таким чином, доба Просвітництва загалом і Велика Французька революція як одна з найбільш важливих її складових остаточно зруйнували середньовічний світопорядок, запровадивши абсолютно нові умови життя та діяльності Церкви. Проголосивши всі питання, що стосувалися організації громадського життя компетенцією держави революція заклала підвалини національної держави, яка протягом наступних двох століть стала нормою політичного життя.

У шостому розділі «Феномен Церкви і світської влади у Східній Європі” дисертант проаналізував характер державно-церковних відносин в історії країн Східної Європи, розкрив їх значення та вплив на соціальний і політичний розвиток цих держав.

Перший підрозділ «Митрополія Київська і всієї Русі” присвячений питанню державно-церковних відносин у Київській Русі.

Появі церковної організації на Русі передувало виникнення держави з її органами влади та територіальною структурою. В цьому проявилася головна відмінність державно-церковних відносин у Київській Русі від тих, які склалися в інших державах.

В умовах середньовіччя християнська церква ніколи не обмежувалася тільки конфесійною діяльністю. Серед її багатьох інших важливих функцій не останню роль відігравала функція політична. Вищі діячі церковного кліру неодноразово виступали як посли, парламентарі, представники князя чи міста. Така їхня роль визначалася двома факторами: 1) духовним статусом, згідно з яким вважалося, що духівництво захищається божеством і тому менш підвладне військовій небезпеці; 2) відстороненням від цих конфліктів і, можливо, більшою об'єктивністю у розв'язанні їх порівняно з представниками аристократичних верств.

Міжнародний статус давньоруської церкви був пов'язаний із тим місцем, яке займала Київська митрополія серед інших митрополій Константинопольського патріархату. Однак Київська митрополича єпархія значно відрізнялася від інших. По-перше, це була найбільша єпархія серед константинопольських митрополій. По-друге, вона охоплювала територію, населену іншим, давньоруським етносом, що говорив іншою мовою і користувався іншою писемністю, мав свою державну владу, свої політичні та правові традиції. Київська митрополія становила собою національну і державну церковну організацію.

У другому підрозділі «Русь-Україна: між західним і східним християнством (ХІІІ - поч. ХІV ст.)” йдеться про відносини західного і східного християнського світів у контексті історії Русі-України.

Розвиток середньовічного християнського світу з другої половини ХІІ ст. визначався протистоянням двох головних християнських конфесій - православної та католицької. Слов'янський світ також зазнав негативного впливу цього антагонізму.

До початку XIII ст. відносяться перші спроби католицької церкви поширити свою владу на Галицьку землю. Ініціатором уніональних спроб виступав угорськи король Ендре ІІ, який розраховував через унію забезпечити своїй східній політиці підтримку Риму.

Могутнім фактором, що призвів до змін у відносинах католицького і православного світу, стало татарське нашестя. Татарська загроза привернула увагу Риму до подій, що відбувалися у Східній Європі. Результатом такого інтересу стало пожвавлення відносин між руськими князівствами та папством у другій половині 40-х - початку 50-х рр. ХІІІ ст. Одним з перших руських князів, що вступили у контакти з папською курією, став Михайло Чернігівський, який відправив на Ліонський собор (1245 р.) свого кандидата на київську митрополичу кафедру - ігумена Петра Акеровича. В тому ж 1245 р. князь Данило Галицький заявив про готовність визнати "Римську Церкву матір'ю всіх церков". Результатом подальших переговорів стало прийняття папської зверхності над Галицько-Волинським князівством. Щоправда, дії Данила з самого початку переслідували політичні цілі. Князю, завдяки доброзичливій позиції папського престолу, вдалося зміцнити своє становище стосовно західних сусідів і, таким чином, запобігти можливим військовим конфліктам. Однак, незважаючи на конфлікти, Галицька Русь цієї доби відома як територія мирного співіснування двох конфесій.

Таким чином, церковний розкол 1054 р. не призвів до непримиримого протистояння між слов'янами-православними та слов'янами-католиками, однак певна релігійна нетерпимість почала набувати все більш чітких контурів. Щодо уніональних спроб, то їхня основна мета полягала у вирішенні політичних завдань, які стояли перед світськими та духовними правителями.

Третій підрозділ ”Реформаційні впливи в Україні. Релігійні проблеми українського суспільства за часів Речі Посполитої” присвячений проблемі стосунків церкви і влади в Польсько-Литовській державі XVI ст.

Розширення економічних, культурних та релігійних зв'язків Речі Посполитої із зарубіжними країнами готували грунт для появи перших протестантських осередків на українських землях.

Епохою толерантності та віротерпимості, що була пов'язана із тимчасовим відступом католицизму і наступом. Реформації у Польщі та Литві, скористалася православна шляхта для відвоювання собі низки прав, які зрівняли б їх із католиками. У 1563 р. на Віленському сеймі православні депутати звернулися до короля з вимогою відмінити постанову Городельського сейму (1413 р.), що забороняла православним займати вищі державні та земські посади.

Але католицька церква досить швидко оговтується від ударів, завданих Реформацією. Боротьба із схизмою сприяла ще більш тісному союзу Польщі та Литви. У 1569 р. у м. Люблин була укладена унія двох держав. За таких обставин розпочалася активна полонізація місцевого населення. Цьому мала сприяти активна діяльність католицького ордену єзуїтів. Негативно на становище православної церкви впливав інститут церковного права, за яким певній особі або установі надавалася сукупність прав та обов'язків щодо церковної посади і особливо до її заміщення (так званого патронату). Вихід з цієї ситуації вбачався у церковній унії, яка логічно завершила б унію державну.

Таким чином, правове становище православної церкви в Україні у XVI ст. не було однозначно негативним. Однак досить часто спостерігалася різниця між положенням православних де-юре та їх життям де-факто. Це підривало внутрішній спокій у країні, створювало напруження у суспільстві, формувало підгрунтя майбутніх подій середини - другої половини XVII ст.

У четвертому підрозділі «Російська православна церква та ідея "третього Риму"”йдеться про східнохристиянський варіант намісницької влади, що набув поширення у Московській державі XVI ст.

Розширення кордонів Московського князівства, що поступово перетворювалося у Російську централізовану державу, йшло паралельно із процесом сакралізації влади великого князя. Завершеного вигляду ця теорія набула у працях видатного філософа та богослова Максима Грека (1475-1555 рр.). Основними елементами цієї доктрини були такі: цар земний бере участь у здійсненні влади Царя Небесного на землі як його "живий образ”.

Своєрідним доповненням до концепції М. Грека стала славнозвісна ідея "Москва -- третій Рим”, яка у найбільш завершеному вигляді була викладена приблизно у 1523-1524 рр. старцем Псковсько-Печерського монастиря Філофеєм. З цієї теорії робилися і відповідні висновки про ставлення московських царів до діячів церкви. Володарю належала вища юрисдикція у церковній сфері, митрополит та єпископи потребували як його царського заохочення, так і повчання у справах церковного впорядкування. На початок XVII ст. у Московській державі остаточно утвердився східнохристиянський варіант намісницької влади. Зростання впливу російських царів у справах церкви одночасно супроводжувалося зменшенням авторитету кліру у державних справах.

У п'ятому підрозділі «Українська церква у ХVІІ ст. Реформи Петра Могили” досліджено основні напрямки церковної реформи П.Могили, що привели до цілої низки якісних перетворень у становищі Київської митрополії, еволюції її суспільного статусу.

Перша третина XVII ст. характеризувалася подальшим наростанням конфронтації у суспільних колах Речі Посполитої. Особливої гостроти набула боротьба за легалізацію української православної ієрархії. Велике значення у цих подіях мало обрання новим митрополитом Київським архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили. За час свого перебування на митрополичому престолі (1632-1647 рр.) він здійснив докорінне реформування церковного життя.

Першим напрямком діяльності П.Могили у цій сфері стала боротьба із порушенням канонів при введенні в духовний сан та обійманні церковних посад. Митрополит здійснив перевірку канонічної законності рукопокладень священиків, запровадив регулярні "візитації" підпорядкованих йому єпархій. Особлива увага митрополитом приділялася культурно-освітній справі та впорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви. Одним з найамбітніших проектів митрополита у царині освіти стала розбудова Київської колегії, що була створена у 1632 р., ще до того, як П.Могилу було обрано митрополитом. Однак найважливіше завдання, яке мав вирішити П.Могила, - врегулювання стосунків між уніатами та православними. Його план "універсальної унії", відправлений у 1645 р. до Риму передбачав об'єднання двох рівних церков, а не підпорядкування одна одній. Але смерть П.Могили у 1647 р. припинила подальший хід переговорів, а Хмельниччина остаточно перервала їх. Завдяки 14-річному періоду перебування на митрополичому престолі енергійного адміністратора та видатного богослова Петра Могили православна церква на українських землях зазнала успішного реформування, що підготувало її до конкуренції з католицькими та протестантськими суперниками. Саме тоді Київська митрополія набула статусу найбільш самостійної та авторитетної за весь час свого існування.

У шостому підрозділі «Російсько-українські церковні відносини у ХVІІ - на початку ХVІІІ ст.” розглядається питання церковної юрисдикції в російсько-українських відносинах.

Затяжна криза початку XVII ст. в історії Московської держави була одним з найважчих і водночас переломних моментів в її розвитку. Наслідки Смути утвердили у російському суспільстві усвідомлення власної країни єдиним православним царством, що у важкій боротьбі з іноземцями відстояло чистоту своєї віри. Наслідком цього став погляд на зовнішній світ як на світ іновірців, від якого необхідно якщо не ізолюватися, то звести стосунки з ним до мінімуму. Один з проявів такого ставлення - рішення собору 1620 р. про неодмінне перехрещення вихідців з Литовської Русі незалежно від того, до якої християнської конфесії вони належали.

Однак протягом 40-х рр. XVII ст. у стосунках між Заходом і Сходом намічаються нові тенденції. Усвідомлення необхідності релігійного реформування російського суспільства, підвищення рівня релігійної освіти змушує скористатися досягненнями української церкви.

Теорія "третього Риму" передбачала владу монарха над багатьма християнськими народами, а тому етнічної одноманітності вона не допускала. Це і змусило Москву пізніше наважитися на приєднання України. Значну роль у цьому відіграла діяльність патріарха Московського Никона (1652-1666 рр.).

Ще одним важливим питанням у російсько-українських церковних відносинах другої половини XVII ст. була церковна юрисдикція. Вирішенням його стала інкорпорація Київської митрополії до складу Московського патріархату (1686 р.). Ця подія разом з унією на Правобережжі поставила православну церкву на українських землях у кардинально нові умови існування. Повоєнне відновлення на Правобережжі супроводжувалося експансією католицизму. Урядова адміністрація та церковні кола Речі Посполитої остаточно відмовилися враховувати інтереси місцевого православного населення, що призвело до послаблення і пізнішого занепаду держави.Що ж стосується Лівобережної України, то тут православна церква здобула статус державної. Але загальні етатистські та централізаторські тенденції, що були притаманні абсолютистському режимові, зумовили неухильний процес інкорпорації Київської митрополії до державно-політичної системи та до російської церкви.

У «Висновках” наведено теоретичні узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється у проблемній постановці та комплексному дослідженні ролі політичних компонентів в еволюції християнських спільнот та конфесій на євроазійському та північноафриканському просторах протягом I - XVIII ст.

Протягом майже двох тисяч років на євразійському просторі у таких різних політичних утвореннях, як Римська та Візантійська імперії, папська теократія та Московське царство, реалізовувалася політична модель влади, в основі якої лежав догмат про намісництво Христа на землі. Передумови такої моделі сакралізації влади слід шукати у дохристиянських культах, адже саме із цивілізаціями Стародавнього Сходу пов'язаний феномен бога-рятівника, що мав значний вплив на формування вищезгаданого християнського догмату.

У ранній період свого існування (І - ІV ст.) християнство пройшло складний шлях від нечисленних общин, які переслідувалися владою, до єдиної визнаної державою релігії. “Римський світ” (Orbis Romanus) поступово перетворюється на “світ християнський” (Orbis Romanus Christianus), в якому парадоксально поєднувалися ідея християнства та ідея держави, утворюючи систему політичної ортодоксії. Імператори, спираючись на язичницьку традицію, вважають організацію церковних справ власним завданням, вирішувати яке хоча і бажано б було спільно з єпископами, але перевага надається волі імператора. Водночас розпад античних державних структур поставив перед церковними ієрархами нове завдання. Вони часто перебирають на себе функції особливих представників влади та спеціалістів у галузі управління. Союз Церкви і держави став надзвичайно могутньою об'єднуючою силою у політиці доби старожитності.

Розпад римської цивілізації призвів до втрати християнською церквою низки територій в Африці та на Близькому Сході. Велике значення відіграв розкол колишньої єдиної Римської імперії на західну та східну частини, який з часом призвів до їх культурного відчуження, зокрема відчуження конфесійного, що пов'язувалося із тією роллю, яку відігравала церква на Заході та Сході.

Характерною рисою візантійської політичної теорії було усвідомлення імперії як світової монархії, що спирається на християнське правовір'я і має владу над усіма християнськими народами. Імператор цієї всесвітньої монархії проголошувався "намісником Христа". Він наділявся функціями царя і первосвященика, голови церкви. Священнослужителі, в тому числі і патріарх, були його замісниками у духовних справах, що пізніше породило ідею про симфонію церковної і світської влади. Це призвело до встановлення такої форми влади, як цезарепапізм, за якою церква у Візантії перетворилася на елемент державної структури.

Релігійна політика візантійських імператорів носила двоїстий характер: з одного боку підтримка державною владою місіонерської активності Константинопольського патріархату сприяла християнізації нових верств “варварів”, але з іншого - втручання імператорів у внутрішньоцерковні дебати дестабілізуюче впливали на внутрішню єдність країни. Політика уряду досить часто ще більше поглиблювала розкол. Особливої гостроти набули протиріччя між представниками "халкідонського християнства" та прибічниками несторіанства і монофізитства (VII ст.). Подібне втручання державної влади Візантійської імперії у VIII ст. призвело до жорстокого протистояння різних верств суспільства, яке отримало назву іконоборського руху.

У Західній Європі намісницька влада сформувалася у вигляді папоцезаризму. Характерним для неї було зосередження в руках римського понтифіка як світської, так і духовної влади.Цьому звеличенню пап сприяло падіння Римської імперії, оскільки папа залишився головною постаттю у Римі, єдиним представником християнських народів не тільки в церковному, але і в політичному відношенні. Особливої сили ці тенденції набули у ХІІ-ХІІІ ст., коли формувалася папська універсальна теократична монархія, причому не на юридичних, а на теологічних постулатах. У цей період земні володарі (імператори, королі, царі, князі) визнавали владу папи і були його васалами. Папи ж розглядали європейських монархів як своїх замісників у світських справах, яких за непослух можна позбавити корони. У цілому ж, вищезгадана епоха в історії папства стала часом торжества теократичної ідеї панування католицької церкви на землі.

Церковний розколом 1054 р. ще більш поглибив ворожнечу між "латинянами" і "греками". Але одночасно ця подія стала могутнім генератором ідеї відродження колишньої єдності Вселенської Церкви, стимулом уніонального руху.Однак спроби об'єднання виявилися невдалими, оскільки це були швидше політичні угоди, нав'язані силою та збігом обставин. Кожна сторона покладала на унію надії покращити своє становище та підняти престиж. У такій ситуації релігійні почуття звичайного населення не бралися до уваги. Інтереси держави вважалися важливішими, ніж свобода совісті її громадян.

Найважливішою ознакою політичного життя Західної Європи другої половини XV-XVI століть стало утворення тут великих монархічних держав із централізованим управлінням, що позбавляються низки обмежень, перш за все - зв'язку із церквою.Своєрідним прискорювачем цих подій стала Реформація, яка зруйнувала середньовічну єдність християнського суспільства, одночасно заклавши у цьому суспільстві підвалини віротерпимості.

Подальший хід європейської історії (XVII та особливо XVIII ст.) був визначений ще більшим зміцненням королівської влади. Ідея незалежності держави і, насамперед, незалежності її від церкви остаточно запанувала серед правлячої еліти, ставши основою ідеології Нового часу. Держава почала сприйматися як втілення абсолютного розуму й абсолютного права, що стало своєрідним підсумком всіх попередніх виступів проти претензій церкви на провідну роль у державі. Так народилася теорія про всемогутність держави (переважно у формі національної), яка визначила загальний напрямок європейського розвитку аж до другої світової війни.

Досліджуючи питання взаємин держави і церкви в історії України, необхідно звернути увагу на те, що появі церковної організації на Русі передувало виникнення держави з її органами влади та територіальною структурою. В цьому проявилася головна відмінність державно-церковних відносин у Київській Русі від тих, які склалися в інших державах, де церковні організації брали участь у формуванні та розвитку державності з раннього часу, що наклало безумовний відбиток і на характер цих держав, і на саму діяльність церкви.

Київське християнство не сприйняло візантійської ідеї теократії і цезарепапізму, протидіяло намаганням Константинопольського патріарха поставити під свою юрисдикцію Київську митрополію, водночас не відкидаючи його духовної допомоги новоствореній церкві. Після занепаду Давньоруської держави саме церква відіграла головну роль у зміцненні етносу русичів в умовах іноземної різноконфесійної влади на українських землях.

Протягом трьох століть православна церква в Україні існувала в умовах польської та литовської державності. Ведучи боротьбу із окатоличенням та полонізацією населення Галичини, що з 1340 р. входило до складу польської корони, водночас на землях, що були захоплені Великим князівством Литовським, православна церква мала сприятливі умови для існування та розвитку.

Друга половина XV - XVI ст. була періодом глибокої кризи в історії українського православ'я. Наслідком цього став спалаху “уніональних” настроїв серед вищих ієрархів православної церкви. Саме унія, на думку останніх, мала вивести православ'я із кризового становища. Але замість миру Берестейська церковна унія 1596 р. залишила у спадок розколоту Київську митрополію, що складалася фактично з двох церков: греко-католицької та православної.

Щоправда, протягом першої половини XVII ст. становище останньої змінилося на краще. Відновлення православної ієрархії у 1620 р., а також успішна реформаторська діяльність Київського митрополита П.Могили надали Київській митрополі статусу найбільш самостійної та авторитетної за весь час свого існування.

Цей своєрідний ренесанс продовжувався до останньої третини XVII ст. Період, що увійшов в історію під назвою Руїни мав своїм наслідком розподіл українських земель між Польською державою та Московським царством.

Повоєнне відновлення Правобережжя, що увійшло до складу Речі Посполитої, супроводжувалося експансією католицизму. Урядова адміністрація та церковні кола цієї держави остаточно відмовилися враховувати інтереси місцевого православного населення, що призвело до послаблення і пізнішого занепаду держави., Що ж стосується Лівобережної (Московської) України, то тут православна церква здобула статус державної. Але водночас розпочався неухильний процес інкорпорації Київської митрополії до державно-політичної системи та до російської церкви. Політика релігійної уніфікації здійснювалася у прямому зв'язку із етнічною уніфікацією та підпорядкуванням місцевого населення владі російської адміністрації. В цьому моменті історична доля Київської митрополії збіглася із долею гетьманської автономії.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ ПРАЦЬ

Монографії

1. Ореховський В.О. Держава та Церква в європейському просторі (І - XVIII століття) / Ореховський В.О. - Чернівці: Прут, 2008. - 224 с.

2. Рецензії на монографію

3. Троян С. Цивілізаційні компоненти еволюції конфесійного християнства в Європі /С.С. Троян// Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - 2008. - Вип.14. - С. 311-312.

4. Пивоваров С. Держава і Церква крізь призму віків /С.В. Пивоваров// Буковинський журнал. - 2009. - №1-2. - С.306-307.

5. Алексієвець М., Бондаренко С. Держава та Церква в європейському просторі (І - XVIII століття)/ М. Алексієвець, С. Бондаренко// Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - 2009. - Вип.2. - С.287-289.

Статті у наукових фахових виданнях

6. Ореховський В.О. Роз'єднання та об'єднання як елементи життя християнського світу /В.О. Ореховський // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології.- Чернівці: Золоті Литаври,2002.- Т.2. - С.12-19.

7. Ореховський В. “Відторгнуті насиллям, возз'єднані любов'ю”(декілька сторінок з історії унії) /В.О. Ореховський // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - 2002. - Вип.5. - С.4-9.

8. Ореховський В. Влада та церква у Римській імперії /В.О. Ореховський // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. - Чернівці: Прут, 2003. - Т.1. - С.73-78.

9. Ореховський В. Люблінська унія 1569 року як прелюдія Берестя 1596 року / В.О. Ореховський // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - 2003. - Вип. I. - С.14-20.

10. Ореховський В. Церковна унія як засіб політичного впливу в історії Болгарії (ІХ - ХІХ ст.) /В.О. Ореховський // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - 2003. - Вип. 2. - С.263-266.

11. Ореховський В. Ліонська унія 1274 року: успіх урядів, ворожнеча народів / В.О. Ореховський // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - 2003. - Вип. 4. - C.263-266.

12. Ореховський В. Холмське “воз'єднання 1875 р. як знаряддя “політичної боротьби за душі населення” / В.О. Ореховський // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - 2004. - Вип. 6. - C.148-152.

13. Ореховський В.О. Флорентійська унія 1439 як етап реалізації католицької концепції об'єднання церков / В.О. Ореховський // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - 2005. - Вип. 1. - С.326-334.

14. Ореховський В. Великий церковний розкол: наслідки та уроки для стабілізації солідарності суспільства / В.О. Ореховський // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 2005. - Вип.240-241. Філософія. - С.9-12.

15. Ореховський В. Петро Могила та реформування православної церкви на українських землях у XVII столітті / В.О. Ореховський // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - 2007. - Вип. 2. - С.162-165.

16. Ореховський В. Флорентійська унія 1439 р. та православна церка в Україні / В.О. Ореховський // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К.: Українське агенство інформації та друку “Рада”, 2008. - Т.ХХ. - С.421-428.

17. Ореховський В. Монофелітство та опозиція папи Мартина І (649-655) / В.О. Ореховський // Буковинський журнал. - 2008. - №2. - С.158-162.

18. Ореховський В. Григорій І Великий (590-604) та укріплення політичної ролі папства / В.О. Ореховський // Бористен. - 2008. - №3 . - С.24-25.

19. Ореховський В.О. Церква та держава в Європі доби Просвітництва / В.О. Ореховський // Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність “Історія”. - Чернівці: Рута, 2008. - Випуск 7. - С.7-14.

20. Ореховський В.О. Відносини між західним і східним христинством в контексті історії Русі-України (ХІІІ-поч.ХІV ст.) / В.О. Ореховський // Питання історії України. Збірник наукових праць. - Чернівці: Технодрук, 2008. - Т.11. - С.9-13.

21. Ореховський В. Держава і церква доби Константина І Великого (306- 337 рр.) / В.О. Ореховський // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - 2008. - Вип.13. - С.143-146.

22. Ореховський В. Правовий стан та внутрішнє становище православної церкви у польсько-литовській державі за часів правління Синизмунда ІІ Августа (1548-1572 рр.) / В.О. Ореховський // Вісник Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Серія: Педагогічні науки. - 2008. - Вип.131. - С.85-90.

23. Ореховський В. Іконоборський рух та початок розходження східного і західного християнства / В.О. Ореховський // Буковинський журнал. - 2008. - № 4. - С.117-122.

24. 19.Ореховський В. Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (1686 р.) та його наслідки / В.О. Ореховський // Вісник Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Серія : Педагогічні науки. - 2009. - Вип.145. - С.95-98.

25. 20.Ореховський В. Внутрішня організація християнської церкви у І - ІІІ ст. / В.О. Ореховський // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2009. - Т.19-20. - С. 207.

26. 21.Ореховський В. У пошуках релігійного єднання: проекти “універсальної унії” першої половини XVII ст. у Речі Посполитій / В.О. Ореховський // Буковинський журнал. - 2009. - №1-2. - С.117-122.

АНОТАЦІЯ

Ореховський В.О. Взаємовідносини Церкви і держави на євразійському та північноафриканському просторах (І - XVIII ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02. - Всесвітня історія. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2009.

Дисертаційна робота присвячена комплексному дослідженню історії церковно-державних відносин на євроазійському та північноафриканському просторах протягом І-XVIII ст.

Розглянуто передумови виникнення та становлення феномена влади у християнстві; розкрито характер взаємовідносин між християнськими спільнотами та державною владою в Римській імперії. Окрему увагу присвячено характеристиці релігійної політики візантійських імператорів. Значне місце в приділено виокремленню характерних рис цезарепапістської та папоцезаристської моделей відносин між світською та духовною владою. Автор висвітив взаємовідносини між державою і Церквою періоду Реформації та доби Просвітництва. Здійснено аналіз характеру державно-церковних відносин в історії країн Східної Європи.

Ключові слова: Євразія, Північна Африка, Церква, держава, цезарепапізм, папоцезаризм, релігійна політика.

АННОТАЦИЯ

Ореховский В.О. Взаимоотношения Церкви и государства на евразийской и североафриканской территориях (I - XVIII вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 - Всемирная история. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2009.

Диссертационное исследование посвящено комплексному исследованию истории церковно-государственных отношений на евроазийском и северооафриканском просторах с античных времен до эпохи Нового времени включительно. На основе анализа институциональных и социальных аспектов государства и Церкви автор изучил и обобщил специфику отношений между светской и духовной властью в границах основных этапов развития христианской цивилизации. Рассматривая состояние историографии, базы первоисточников, диссертант определил «узкие места», проблемные вопросы и задачи, на которых сконцентрировал внимание.

Рассмотрены предпосылки возникновения и становления феномена власти в христианстве с точки зрения сакрализации последней. Отмечено, что именно религиозный архетип бога-спасителя, который являлся основой восточных культов, чрезвычайно распространенных на территории Римской империи в І - ІV вв. н.э., стал доминирующим и в христианстве. В рамках христианской цивилизации этот архетип стал причиной возникновения идеала сакрального правителя - помазанника Божьего, спасающего свой народ.

Раскрыт характер взаимоотношений между общинами первых христиан и государственной властью в Римской империи. На протяжении первых четырлх столетий своего существования христианство прошло путь от малочисленных общин, которые преследовались властью, до единственно признанной государством религии. По мнению автора, это приводит к слиянию идеи христианства и идеи государства, сто образует систему политической ортодоксии.

Отдельное внимание в диссертации посвящено характеристике религиозной политики византийских императоров и освещению специфики православного цезарепапизма. Автор диссертационного исследования приходит к выводу, что характерной чертой византийской политической теории стало осознание империи как мировой монархии, которая опирается на христианскую веру и призвана господствовать над всеми христианскими народами. Император при этом наделялся функциями царя и первосвященника. Это привело к установлению такой формы властии, как цезарепапизм, при которой церковь в Византии превратилась в элемент государственной структуры.

Значительное место в работе уделено рассмотрению характерных черт западноевропейской папоцезаристской модели отношений между светской и духовной властью. Характерным для нел стало сосредоточение в руках римского понтифика как светской, так и духовной власти. Особенную силы эти тенденции приобрели в ХІІ-ХІІІ вв., которые стали периодом формирования папской универсальной теократической монархии.

Показан поиск путей возможного духовного единения между католической и православной церквями (Лионская (1274 г.), Флорентийская (1439 г.) Брестская (1596 г.) унии), проанализированы причины неудач этих униональных попыток. Среди них главными диссертант считает то, что это были скорее политические соглашения, навязаннные силой и стечением обстоятельств. Каждая сторона связывала с унией надежды улучшить свол положение и поднять престиж. В такой ситуации религиозные чувства считались менее важными, чем интересы государства.

Так же автор осветил взаимоотношения между государством и Церковью в эпоху Реформации и Просвещения. Этот период был связан с формированием государства нового типа (с точки зрения его организационных основ) - государства этнонационального, для которого стали характерными принципиально новые условия жизни и деятельности Церкви. Последняя лишается роли “творца идеологии”, “переадресовав” вопрос, который касался морально-этических приоритетов жизни социума светской власти.

Проанализирован характер государственно-церковных отношений в истории стран Восточной Европы, раскрыто их значение и влияние на социальное и политическое розвитие этих государств. Главное внимание автор диссертации уделил вопросу взаимоотношений государства и Церкви в истории Украины.

Сформулированы положения, обобщения и выводы, раскрывающие роль государственных институций в сложных духовно-религиозных процессах на евразийской и североафриканской территориях (I - XVIII вв.), которые, в значительной мере, определили не только цивилизационную специфику, но и направления формирования ментальных и мировоззренческих архетипов христианского социума.

Ключевые слова: Евразия, Северная Африка, Церковь, государство, цезарепапизм, папоцезаризм, религиозная политика.

ANNOTATION

Orehovsky V. O. Relations between Church and state on Eurasian and North African spaces ( I - XVIII centuries). - Manuscript.

Thesis for the scholary degree of the Doctor of Sciences inhistory. Speciality 07.00.02. - World History. - Chernivtsi Yuri Fed'kovych National University, Chernivtsi, 2009.

Dissertation work is devoted history relations between Church and state on EuroAsiatic and NorthAfrican spaces ( I - XVIII centuries). Pre-conditions of origin and becoming the phenomenon of power in christianity; character of mutual relations is exposed between christian associations and State power in the Roman empire. The separate attention is payd in dissertation to the description of religious policy of byzantine emperors. A considerable place in work is describing of specifics of caesaropapism and papocaesarism model of relations between society and spiritual power. Also an author shone mutual relations between the state and Church of period of Reformation and of Elucidative. The analysis of state-church relations character is carried out in history of countries of East Europe.

Keywords: Eurasia, North Africa, Church, state, caesaropapism, papocaesarism, religious policy.

Размещено на Allbest.ru