Інститут військових губернаторів у системі російського територіального управління Правобережною Україною (кінець XVIII – перша третина ХІХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна Академія Наук України

Інститут Історії України

УДК 352.075 (477.4) "1796/1832"

07. 00. 01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Інститут військових губернаторів у системі російського територіального управління правобережною Україною (кінець хvііі - перша третина ХІХ ст.)

Романцов Олександр Володимирович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України Національної академії наук України.

Науковий керівник: доктор історичних наук Верменич Ярослава Володимирівна, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник Центру теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Казьмирчук Григорій Дмитрович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії для гуманітарних факультетів;

кандидат історичних наук, доцент Скрипник Анатолій Юрійович, Подільський державний аграрно-технічний університет, доцент кафедри історії, соціології та політології

Захист відбудеться 25 грудня о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 23 листопада 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,докт ор історичних наук, професор Гуржій О.І.

Анотації

Романцов О.В. Інститут військових губернаторів у системі російського територіального управління Правобережною Україною (кінець XVIII - перша третина ХІХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України НАН України, 2009.

Інститут військових губернаторів є однією з найменш вивчених складових адміністративно-територіального устрою в Російській імперії. Ця посада проіснувала від моменту впровадження майже 70 років. За цей час вона набула багатьох повноважень, які визначали її місце в у владній вертикалі імперії Романових Дослідження діяльності військових губернаторів на теренах Правобережної України дозволило краще зрозуміти не лише їхню роль в розвитку цього регіону, але й простежити еволюцію даного інституту. Використання великого масиву джерельного матеріалу з київських та хмельницького архівів дозволило ґрунтовно розглянути ті наукові проблеми, які постали перед дисертантом у процесі роботи над темою. Залучення законодавчої бази Російської імперії надало можливість глибшого усвідомлення тих змін, які намaгався впроваджувати царський уряд по відношенню до цього інституту. Вивчення цієї теми дозволяє проводити паралелі не лише з іншими тогочасними інститутами губернської влади, але й сучасними гілками місцевої адміністративної влади.

Ключові слова: військовий губернатор, інспекція, Правобережна Україна, шляхта, канцелярія військового губернатора, монарх, Урядуючий Сенат, указ, військовий суд.

Romantsov O.V. Institution of military governors in the system of russian territorial government of Rightbank Ukraine (end of 18 - first third of 19 century). -Manuscript.

The thesis submitted for Ph.D. degree in history on specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - The Institute of History of Ukraine of National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2009.

Institution of military governors is one of the less researched constituent of administrative-territorial system in Russian empire. This appointment existed near 70 years from the moment of its establishing. Study of military governers' activity on the territory of Rightbank Ukraine allows to understand better not only their place and role in development of this region, but to follow the evolution of this institution. Using a great corpus of archival documents from kyiven and khmelnickiy archival depositories allows examining thoroughly those problems and assignments, which appeared with the beginning of the work with dissertation. Introducing the legislative documents of Russian empire allows the possibility to understand those changes, which Russian government was trying to cause against the institution of military governors.

Key words: military governor, inspectorate, Rightbank Ukraine, polish gentry, chancellery of military governor, monarch, the Governor Senate, decree, court martial.

Романцов А.В. Институт военных губернаторов в системе российского территориального управления Правобережной Украиной (конец XVIII - первая треть ХIХ ст.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины НАН Украины, 2009.

Как и в большинстве других областей исторической науки, существует определенная несопоставимость научного интереса к истории Украины ХІХ в. Есть аспекты, которым ученые уделяли много внимания (политическая и связанная с этим военная история Российской империи), а есть и те, на которые раньше исследователи обращали меньше внимания, как-то административная губернская власть нижнего и высшего рангов. Особенно выделяется на этом фоне институт военных губернаторов. По разным причинам историки часто игнорировали (а порой и сейчас продолжают игнорировать) их существование, или вообще не упоминая их или ошибочно указывая последних на других должностях (чаще всего генерал-губернаторов). Именно генерал-губернаторов наиболее полно освещали в своих работах украинские и российские историки, говоря о наместнической власти в Российской империи.

Регион Правобережной Украины был выделен царским правительством в отдельную административно-территориальную единицу в 30-х гг. ХІХ в. и до 1917 г. находился в составе Киевского, Подольского и Волынского генерал-губернаторства. До этого времени губернии, которые находились на этих землях, находились под руководством военных губернаторов. Последние были наивысшей властью на местах. Институт военных губернаторов на Правобережной Украине, почти за 40 лет своего существования здесь, претерпел значительные изменения, которые затронули не только сферы их влияния на подконтрольную им территорию (с трех-четырех губерний до одной), но и ограничили полномочия этих чиновников в границах этой территории. Со временем на эту должность стали назначать военных с меньшим рангом согласно с Табелем про Ранги. Если в 90-х гг. XVIII - в начале ХІХ в. военными губернаторами назначались генерал-фельдмаршалы (1 класс) и генералы от рода войск - генералы от каваллерии и генералы от инфантерии (2 класс), то со временем генерал-лейтенанты (3 класс), а с 30-гг. даже генерал-майоры (4 класс). Был также ограничен их контроль над воинскими частями (долгое время они совмещали свою должность с должностью инспектора той или иной инспекции/дивизии и без их ведома нельзя было использовать эти войска). Таким образом роль военных губернаторов как императорских наместников постепенно сузилась до хотя и высокой но все равно одной из ступенек губернской власти, подконтрольной наместнику - генерал-губернатору. Иногда последний совмещал эту должность с должностью военного губернатора, как в случае с Киевским военным, Подольским и Волынским генерал-губернатором.

В диссертации сделана одна из первых попыток изучения института военных губернаторов в целом и впервые изучено функционирование этого института на территории Правобережной Украины. Впервые в отечественной исторической науке темой исследования стал институт власти в конкретном, четко обозначенном географическом регионе с учетом всех его территориальных особенностей. В контексте совмещения должности военного губернатора с должностью инспектора прослежены особенности возникновения и функционирования военно-административных едениц - дивизий и инспекций. Проанализированы территориальные отличия в деятельности военных губернаторов в зависимости от того, распространялась их власть на город, губернию или несколько губерний. С новых позиций была рассмотрена должность военного губернатора и определен статус этой должности в административной системе Российской империи. На основании привлечения ранее неизвестных исследователям источников и обработки нормативной базы российского законодательства внесены существенные коррективы в определение института военных губернаторов в вертикали власти Российской империи.

Изучение этой темы позволило определить те аспекты, которые в будущем могут составить направление для следующего исследования. Необходима дальнейшая работа по изучению региона Правобережной Украины, а именно исследование периода до 1796 г., а также после 1832 г. В первом случае важно проследить те изменения, которые происходили в сфере местной административной власти в составе Речи Посполитой и в первые года после присоединения к Российской империи. Исследуя период после 1832 г. необходимо обратить внимание на деятельность каменец-подольского и житомирского военных губернаторов. Определить более конкретно, какие изменения произошли с этими должностями после подчинения наместнику в Киеве. Отдельный интерес составляет функционирование Киевского военного, Подольского и Волынского генерал-губернатора. Нужно выяснить, насколько реально различить практическую сторону совмещения должностей военного и генерал-губернатора. Кроме того изучение деятельности военных губернаторов на Правобережье, позволит расширить границы научного интереса. На территории современной Украины существовало в то время еще несколько регионов со своим собственным, характерным только этим регионам, развитием и особенностями: Левобережная Украина, Слобожанщина, Южная Украина. На этих землях в разное время тоже функционировали военные губернаторы. Таким образом, изучение каждого из этих регионов, сравнение особенностей деятельности института военных губернаторов в каждом из них расширит наши познания, позволит объективнее исследовать в будущем регионы и институты власти.

Ключевые слова: военный губернатор, инспекция, Правобережная Украина, шляхта, канцелярия военного губернатора, монарх, Правительствующий Сенат, указ, военный суд.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Домінування у вітчизняному історієписанні подієвої (політичної) історії зумовило наявність багатьох "білих плям" у висвітленні проблем управління територіями і відносин останніх з центром. Лише недавно почала предметно розроблятися проблематика, пов'язана з інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії і формуванням відповідної управлінської системи. Але ще й досі науковий загал має досить поверхове уявлення про інститут військових губернаторів в українських містах, його структуру й функції.

У наш час зростає науковий інтерес до вивчення історії країни через дослідження її регіонів. Простеживши розвиток окремих адміністративно-територіальних одиниць, можна краще розібратися в складних та суперечливих питаннях державотворення в Україні, в певних сучасних реаліях політичного життя країни, спробувати врахувати особливості взаємодії українських регіонів з центром та між собою.

Вивчення інституту військових губернаторів, як одного з інструментів царської влади у процесі інтеграції Правобережної України, дозволяє краще усвідомити характер політики Російської імперії на українських землях, роль військових губернаторів у її здійсненні, їх місце у системі царської адміністрації, напрямки діяльності цих посадовців. Студіювання цієї теми дає змогу ґрунтовніше проаналізувати доволі складний і заплутаний апарат місцевого врядування в Російській імперії наприкінці XVIII - у першій третині ХІХ ст., сприятиме кращому розумінню політики російського уряду стосовно українських земель, українців, а також всіх інших (більших чи менших) етнічних груп, що проживали в той час на теренах Правобережної України і в той чи інший спосіб впливали на розвиток цього регіону. Це також дозволить з'ясувати роль польського впливу на ці українські землі після анексії їх Російською імперією; взаємодію польського населення, а особливо місцевої еліти, із царською владою; ставлення польської шляхти до Російської держави. військовий губернатор імперія

Ані до революції 1917 р., ані після неї - за радянської доби та в сучасний період української незалежності - тема функціонування інституту військових губернаторів, який посідав вагоме місце в системі російської влади на Правобережній Україні, майже не знайшла висвітлення у працях вітчизняних та російських істориків. І якщо певним аспектам діяльності військових губернаторів на Півдні України та на теренах Лівобережжя присвячені наукові праці, то ситуація щодо дослідження діяльності цього інституту на території Правобережної України залишилась поза увагою вчених. Вже існуюча література з цієї темаи насичена численними неточностями. Однією з поширених помилок є плутанина з назвою посади. Часто військові губернатори в історичних працях, свідомо чи несвідомо, називаються генерал-губернаторами і навпаки. Цих помилок припускалися історики та правознавці, починаючи з енциклопедичних видань ХІХ ст. Допускають також прикрі помилки й сучасні автори, особливо в біографічних статтях, присвячених представникам царської губернської адміністрації того часу. Нерозробленість теми дисертаційного дослідження в історіографії обумовлює великий науковий інтерес до її вивчення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертація виконана згідно з науково-дослідною темою центру теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України "Проблеми адміністративно-територіального реформування України: історичний досвід" (державний реєстраційний номер теми 0106U006347), зокрема з розробкою проблематики адміністративного устрою та регіонального розвитку.

Об'єктом дослідження є російський адміністративний апарат на українських землях.

Предметом висвітлення є функціонування інституту військових губернаторів на території Правобережної України як елемента адміністративної системи кінця XVIII - першої третини ХІХ ст.

Мета роботи полягає у студіюванні інституту військових губернаторів на теренах Правобережної України наприкінці XVIII у першій третині ХІХ ст. Із зазначеної мети випливають такі дослідницькі завдання:

· проаналізувати наявну історичну літературу, в якій висвітлювалися питання пов'язані з інститутом військових губернаторів та розвитком адміністративно-територіальної структури Російської імперії на Правобережній Україні;

· здійснити огляд джерельної бази теми дослідження та проаналізувати наукові методи, які застосовувалися в процесі опрацювання матеріалу та роботи над дисертацією;

· розглянути особливості розвитку Правобережної України під владою Речі Посполитої та процесу інтеграції цих земель до складу Російської імперії;

· простежити історичні умови функціонування військових губернаторів на Правобережній Україні;

· на основі всебічного аналізу законодавчої бази показати специфіку повноважень військових губернаторів порівняно з губернаторами та генерал-губернаторами;

· відносини військових губернаторів з центральними та місцевими гілками влади, встановивши схему вертикальних та горизонтальних зв'язків у владній структурі;

· здійснити аналіз біографій військових губернаторів, зосередивши увагу на їхній кар'єрі, соціальному статусі, певних особистих рисах, розглянути їхню діяльність у контексті просопографії;

· проаналізувати напрямки функціонування інституту військових губернаторів на прикладі діяльності цих посадовців у Києві та Кам'янці-Подільському;

· визначити характер впливу інституту військових губернаторів на розвиток підпорядкованих їм губерній, а відтак і регіонів та Російської імперії в цілому.

Хронологічні межі роботи охоплюють період з 1796 р. по 1832 р. У 1796 р. перші військові губернатори з'явилися у Києві та Кам'янці-Подільському. Посада кам'янець-подільського військового губернатора була скасована у 1823 р. У 1832 р. був відправлений на пенсію київський військовий губернатор Б.Княжнін. До Києва призначили київського військового, подільського і волинського генерал-губернатора, який поєднував посади військового та генерал-губернатора. Його владні повноваження поширювались на всю Правобережну Україну. У зв'язку з неможливістю чітко розмежувати після 1832 р. повноваження генерал-губернатора і військового губернатора вважаємо за доцільне визначити цей рік як кінцеву дату дослідження.

Географічні межі дослідження В дисертації виокремлено діяльність військових губернаторів на території Правобережної України у складі Київської, Подільської та Волинської губерній. Цей регіон становив колишні землі Речі Посполитої, а, отже, мав своєрідний історичний досвід місцевої адміністрації, законодавства, релігійних та соціальних аспектів життя населення. Політика російської влади на цих теренах мала певну специфіку, порівняно з іншими землями.

Наукова новизна отриманих результатів дисертації полягає у тому, що у ній зроблена одна з перших спроб вивчення інституту військових губернаторів взагалі та вперше досліджено функціонування цього інституту на теренах Правобережної України. Вперше у вітчизняній історичній науці темою вивчення став інститут військових губернаторів у конкретному, чітко визначеному географічному регіоні із врахуванням всіх його територіальних особливостей. У контексті поєднання посади військового губернатора з посадою інспектора простежені особливості виникнення та функціонування військово-адміністративних одиниць - дивізій та інспекцій. Проаналізовано територіальні відмінності в діяльності військових губернаторів, залежно від того, поширювалась їхня влада на місто, губернію чи кілька губерній. З інших позицій була розглянута посада військового губернатора і визначення їхнього статусу в адміністративній системі Російської імперії. На основі залучення раніше невідомих вченим джерел і опрацювання нормативної бази російського законодавства внесені істотні корективи у визначення інституту військових губернаторів у владній вертикалі імперії Романових.

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що вони стануть в нагоді дослідникам різних гілок влади в Російській імперії, особливостей політики царської влади на українських землях. Результати дослідження можуть бути використані для розробки курсів лекцій у вищих навчальних закладах, для написання монографії, наукових статей.

Особистий внесок здобувача. Використовуючи великий джерельний масив, дисертант дослідив місце інституту військових губернаторів в адміністративно-територіальній системі Правобережної України. Врахувавши попередні здобутки в історичній літературі, була здійснена спроба проаналізувати цей інститут в контексті розвитку губернської влади в Російській імперії. Отримані висновки зроблені автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дослідження обговорювалися на засіданнях Центру теоретико-методологічних проблем української регіоналістики та відділу регіональних проблем історії України; доповідалися й апробовувалися на науково-практичних конференціях: Сарбеївські читання: Всеукраїнський "круглий стіл" до 80-річчя від дня народження професора Віталія Григоровича Сарбея (м. Київ, 2008); Міжнародна наукова конференція студентів, аспірантів та молодих учених в рамках днів науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, присвячена 90-річчю Гетьманату Павла Скоропадського (м. Київ, 2008); Міжнародна науково-практична конференція молодих учених в рамках днів науки історичного факультету, присвячена 175-річчю Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 2009); IV Всеукраїнська науково-практична конференція студентів і молодих науковців "Українська державність: історія і сучасність" (м. Маріуполь, 2007); V Всеукраїнська науково-практична конференція студентів і молодих науковців "Українська державність: історія і сучасність" (м. Маріуполь, 2008); Ш міжрегіональна студентська наукова конференція "Українська державність: історія і сучасність" (м. Маріуполь, 2006).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 9 наукових праць, з яких 5 у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена поставленими метою і завданнями. Відповідно до цього, робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (631 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 225 с., з них основного тексту - 173 с.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, його мету та завдання, наукову новизну, практичне значення та представлено апробацію одержаних результатів.

Перший розділ "Історіографія, джерела та методологія дослідження" містить три підрозділи, у яких розглядається попередній науковий доробок з цієї теми, характеризується джерельна база, аналізуються теоретичні аспекти дисертації.

У першому підрозділі "Стан наукової розробки теми" подається аналіз праць, які прямо чи опосередковано стосуються теми дисертації. Наведений огляд літератури дає підставу для виділення трьох періодів у дослідженні організації системи влади в Російській імперії.

Перший період - у межах ХІХ - початку ХХ ст. - був часом нагромадження первісної інформації, в якому рівною мірою, брали участь юристи та історики. Д. Бантиш-Каменський, О. Корнілов, М. Шильдер поклали початок дослідженням, присвяченим історії Російської імперії та біографіям деяких осіб, які обіймали посаду військового губернатора чи осіб імператорів. Особливо це стосувалось життєписів видатних російських полководців, таких як М. Кутузов, М. Милорадович, О. Тормасов тощо. Праці українських істориків В. Іконникова, М. Берлинського, Є. Болховітінова, в яких в тій чи іншій мірі простежується функціонування військових губернаторів, стосувались переважно історії Києва. В працях М. Грушевського, М. Драгоманова, О. Єфименко, М. Костомарова висвітлювались питання щодо розвитку українських земель того часу, впровадження російської влади на цих теренах, дано огляд економіки, станів, релігійних стосунків на Правобережжі.

На відміну від істориків, юристи, аналізуючи діяльність владних інститутів, намагалися зрозуміти їх місце в суспільстві та тенденції розвитку. І. Блінов, О. Градовський у своїх працях висвітлили розвиток губернської влади в контексті тогочасних проблем російського суспільства. В межах поставлених ними завдань була також подана характеристика попереднього досвіду адміністративно-територіальних установ та інститутів місцевої влади. Зазвичай, ці вчені не вдавались у детальне розмежування доволі розгалуженого апарату російського місцевого управління. Здебільшого, праці присвячувались загальним питанням розвитку губернаторської та намісницької влади. Дослідники розрізняли дві головні складові влади на місцях в Російській імперії: губернаторів з технічними повноваженнями та намісників із наглядовими. Велика увага приділялась питанню статусу губернії як адміністративно-територіальної одиниці, а у зв'язку з цим, і функціонуванню місцевих установ. У подачі цього матеріалу панувала проімперська лінія, орієнтована на позитивне бачення змін у губернській владі. В цей час головний акцент в науковій літературі робився на переліку функцій місцевих державних установ і відповідних посад.

За радянської доби одним з напрямів історіографії стало дослідження діяльності органів місцевої влади у дореволюційний період. Цим питанням були присвячені праці М. Єрошкіна, П. Зайончковського. Вказані автори особливо наголошували на насильницькому характері вищої губернської влади - намісників. Останні зображувались в контексті жорсткого правління, спрямованого на недопущення антиросійських та антиурядових виступів. Окремо військовим губернаторам увага у історичних працях не приділялась. Значно більшим був інтерес до іншого інституту намісницької влади - генерал-губернаторів. Втім, у деяких історичних працях не лише згадувався інститут військових губернаторів як щось цілісне, але й проводився аналіз особового складу, їхнього походження, кар'єрного зростання, участі у військовій і цивільній галузях управління.

Сучасні вітчизняні історики, аналізуючи систему управління в Російській імперії, почали звертати більшу увагу на губернії, намісництва, установи та посади, що діяли в українських землях. Цьому присвятили свої дослідження провідні сучасні вчені Я. Верменич, Н. Конопка, Л. Левченко, А. Скрипник, В. Шандра. Це свідчить про зростання наукового інтересу до історії регіонів та регіональних особливостей розвитку країни. Об'єктом даного дослідження є міста, губернії, окремі географічні регіони тощо. Подібне географічне звуження допомагає краще розібратись із місцевими умовами, які впливали на розвиток цих регіонів, а отже, й Російської імперії в цілому. Окрім цього здійснено комплексні дослідження з історії найвищих інститутів губернської влади. Звертається увага на інститут військових губернаторів, який за попередньої доби не викликав наукового інтересу у дослідників.

У другому підрозділі "Джерельна база" класифіковано та проаналізовано використані в дисертації джерела.

Джерелознавчий аналіз матеріалів, на яких базується дисертаційна робота, свідчить про наявність широкого кола різноманітних джерел дослідження інституту військових губернаторів на Правобережній Україні. Джерельну базу дисертації становлять чисельні архівні документи, публікації законодавчих актів Російської імперії, пов'язаних з діяльністю київських та кам'янець-подільських військових губернаторів, матеріали періодичних видань, мемуари.

Великий комплекс матеріалів з теми дисертації містять центральні й обласні архіви: Центральний державний історичний архів України в м. Києві, Державний архів Київської області, Державний архів м. Києва, Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України, Державний архів Хмельницької області.

Робота з архівними фондами показала наявність великої кількості різноманітних джерел, що стосуються функціонування інституту військових губернаторів. В Центральному державному історичному архіві України в м. Києві найбільший інтерес для дослідника становить фонд № 533 - "Фонд Київського військового губернатора". Був також використаний фонд № 442 - "Канцелярія київського, подільського й волинського генерал-губернатора".

Матеріали фонду № 533 охоплюють справи з 1796 по 1832 рр. Цей фонд поділяється на п'ять описів. Матеріали першого опису стосуються першого періоду функціонування військових губернаторів в Києві з 1797 по 1812 рр. Цей опис нараховує близько півтори тисячі справ, з яких майже дві третини - це звернення місцевих жителів до київського військового губернатора зі скаргами, які були пов'язані з майновими суперечками, пограбуваннями, вбивствами, згвалтуваннями, образою людської гідності тощо.

Наступні чотири описи "Фонду київського військового губернатора" стосуються другого періоду існування посади київського військового губернатора з 1827 по 1832 рр. Ці описи розрізняються за характером справ та розподілені по відділеннях канцелярії київського військового губернатора.

Певна інформація щодо діяльності київських військових губернаторів міститься у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського НАН України. Окремих фондів, де б зберігалися матеріали про функціонування посадовців такого рангу, немає. Становить інтерес стаття В. Щітківського "До історії забудування м. Києва на поч. ХІХ ст.", в якій наводяться цікаві факти міського життя Києва, розкриваються певні аспекти діяльності місцевих установ: військового губернатора, поліцмейстера, архітектора. У справі "Відомості про вибори до Київської губернії на різні посади … " подано списки дворян, що брали участь у цих виборах, зазначено їх потреби й прохання до військового губернатора.

Деяку інформацію з теми дослідження було знайдено в Державному архіві Київської області в фонді №1 "Київське губернське правління" та фонді №2 "Київський цивільний губернатор". Саме в обласному архіві виявились справи, де згадувались деякі київські військові губернатори, що обіймали цю посаду в 90-х роках XVIII ст.: І. Салтиков та С. Беклешов. Справи являють собою набір поодиноких документів і не дають повної картини діяльності військових губернаторів.

Зовсім небагато справ, пов'язаних з діяльністю київських військових губернаторів, знаходиться в Державному архіві м. Києва. Кілька документів, знайдених в його фондах, стосуються періоду функціонування цієї посади у 90-х роках XVIII ст та у 30-х роках ХІХ ст. Втім, саме в цьому архіві, у справі № 77 "Донесения Київського магістрату", вперше був знайдений документ, підписаний київським військовим губернатором генералом від інфантерії А. Розенбергом.

Значно складнішою є справа з документами, в яких би містились матеріали про функціонування кам'янець-подільських військових губернаторів. Втрата багатьох документів внаслідок пожежі архівної установи Кам'янця-Подільського, перевезення тих, що вціліли, до Державного архіву Хмельницької області, розпорошення по різних тамтешніх фондах без вказівки, що й куди було розміщено, ускладнюють опрацювання цих матеріалів. Додає проблем і плутанина з назвами, відсутність якихось чітких відомостей про те, що являє собою та чи інша справа.

Корисним для з'ясування характеру діяльності військових губернаторів Кам'янця-Подільського виявився фонд №227 "Фонд подільського губернського правління". Особливо цінними виявились справи указів Урядуючого Сенату цьому правлінню, які надсилались щороку. Вони стосувались всього, що відбувалось у межах Російської імперії, а не лише Подільської губернії. Більшість матеріалів Державного архіву Хмельницької області, де згадуються військові губернатори, становлять справи відповідного фонду подільського губернського правління. Це створює певну однобокість у висвітленні їхньої діяльності. Позитивним під час роботи з архівами ДАХмО було віднайдення указів з чітко вказаними датами про призначення військових губернаторів до Кам'янця-Подільського та Києва. Також саме в цьому архіві знаходяться цікаві матеріали щодо діяльності військових губернаторів у військовій галузі - перебування на посаді інспектора дивізій. Подібна інформація відсутня в київських архівах, але вона дозволяє припустити, що київські військові губернатори, які теж обіймали посади інспекторів, тільки інших дивізій, мали подібні до кам'янець-подільських повноваження в цій галузі.

Важливим для кращого розуміння теми було опрацювання нормативної бази Російської імперії, яка міститься в "Полном собрании законов Российской империи" (ПСЗ). Дисертант опрацював правові акти з 25 - 40-го томів першого зібрання та з 1 - 7-го томів другого, які охоплюють хронологічні межі дослідження. Укази, що знаходяться в ПСЗ, загалом стосуються впроваджень повноважень військових губернаторів. Особливо це стосується періоду царювання Павла І та Олександра І., коли законодавчі впровадження йшли переважно від самого імператора, Урядуючого Сенату та Військової Колегії. Пізніше додався до цього переліку ще й Державний Комітет. Більшість документів надходила від самого імператора. Особливо велика ця частка у юридичних зверненнях до конкретних військових губернаторів а не до всього інституту.

Для дослідження теми дисертації становлять інтерес маніфести та укази про впровадження міністерств. Останні містять, окрім загальних положень новоутворених владних інститутів, також згадки про схеми зв'язків військових та цивільних губернаторів із цими міністерствами. Деякі укази стосовно функціонування військових губернаторів в тексті описують повноваження останніх в залежності від місця розташування та особливостей місцевої адміністрації.

Проведений аналіз юридичної бази дозволив зробити висновок, що нормативне підґрунтя інституту військових губернаторів було майже відсутнє. Спорадичні закони й постанови, які час від часу надходили з центру, вирішували щоразу якесь конкретне завдання. Загальні положення були фактично відсутніми. На відміну від звичайних цивільних губернаторів та генерал-губернаторів, військові губернатори так і не отримали детального визначення власних повноважень, прописаного в юридичних постановах. Найчастіше їхні завдання мали дублювати чиїсь завдання, як-то: коменданта, губернатора, намісника.

Деякі матеріали щодо внутрішньодержавного життя в Російській імперії містяться в зібранні законопректів "Сборник исторических материалов, извлеченных из архива собственной е.и.в. канцелярии". У збірці "Письма главнейших деятелей в царствование императора Александра І" опубліковані деякі листи М. Милорадовича часів його урядування на посаді київського військового губернатора до А. Аракчеєва. Чималий джерельний матеріал, щодо урядування в Києві на посаді військового губернатора М. Кутузова, міститься в другому томі збірки документів "М.И. Кутузов".

Мемуари діячів кінця ХVIIІ - першої третини ХІХ ст. Ф. Вігеля та А. Чарториського знайомлять нас з характеристиками багатьох перших київських військових губернаторів, змальовують загальне тло тієї епохи.

Періодичні видання тих часів в більшості не містять інформації щодо військових губернаторів. За винятком кількох статей, пов'язаних з перебуванням імператора Миколи І в Києві, діяльність не лише військових губернаторів, а й взагалі губернського начальства не висвітлювалась у тогочасних місцевих та столичних виданнях. Корисними виявились деякі петербурзькі журнали, особливо ті, які видавались за період правління Павла І.

У третьому підрозділі "Методи та принципи дослідження" розглянуті основні методи та принципи, які були використані при написанні дисертації. Дисертаційне дослідження грунтується на загальнонаукових принципах історизму, об'єктивності, системності, всебічності та наступності.

Відповідно до принципу історизму діяльність військових губернаторів на Правобережній Україні розглядалася в динаміці, з урахуванням змін загальної політичної ситуації в країні. Принципи об'єктивності та всебічності орієнтували на виявлення різнобічних факторів, які обумовили функціонування інституту військових губернаторів наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст., що сприяло максимально повному та неупередженому висвітленню теми дослідження. Системний принцип надав можливість аналізувати структуру діяльності військових губернаторів, їх місце у державному управлінні Російської імперії. За допомогою принципу наступності з'ясовано зв'язок між різними періодами функціонування інституту військових губернаторів на Правобережній Україні.

Необхідно також наголосити на важливості застосування в дисертації в якості методологічного інструментарію філософських методів історичного пізнання: діалектичного, аналізу і синтезу, дедукції та індукції.

Для досягнення визначених у дисертаціії мети та завдань були задіяні спеціальні історичні методи. Проблемно-хронологічний метод використано для визначення періодизації діяльності військових губернаторів на Правобережній Україні. Ретроспективний метод дозволив простежити напрямки діяльності військових губернаторів. Історико-юридичний метод допоміг характеризувати загальну юридичну практику в Російській імперії, систему адміністративної влади, що існувала на Правобережній Україні наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст.

Біографічний метод був залучений для вивчення й аналізу біографій військових губернаторів, простеження наявності закономірностей в питаннях їхнього призначення, діяльності на цих посадах, впливу на регіональний та загальнодержавний розвиток. Відстеження біографій цих посадовців, їхньої кар'єри дозволило з'ясувати, що стояло за призначенням цих людей на відповідні посади - чи прихильне суб'єктивне ставлення до них імператора чи їхні навички у військовій та адміністративній справі. Залучивши просопографічний метод, автор створив своєрідний колективний портрет тих, хто був призначений на посаду військового губернатора.

Порівняльний метод дозволив виявити доцільність існування того чи іншого владного інституту шляхом співставлення із схожими інститутами губернської та надгубернської влади, що існували паралельно. Виявлення розбіжностей та спільних рис допомогло визначити доцільність існування кожного з них та важливість межі їхніх компетенцій в адміністративній діяльності.

Використання статистичного метода сприяло виокремленню серед величезного масиву документів саме тих справ, виконання яких мало реальний і вагомий вплив на внутрішньогубернський розвиток.

Регіональний підхід необхідний для врахування особливостей попереднього історичного розвитку конкретної території (в даному разі Правобережної України). Це також і намагання визначити наявність особливого підходу центральної влади до управління в конкретних регіонах, виокремлення за специфікою політичного, релігійного, етнічного та соціального досвіду. Порівняння різних періодів розвитку конкретного регіону дозволить співставити та визначити ті якісні й кількісні зміни, що відбулись на цих землях.

Другий розділ "Особливості розвитку Правобережної України та умови впровадження інституту військових губернаторів" складається з двох підрозділів

У першому підрозділі "Історичні умови впровадження та діяльності інституту військових губернаторів на Правобережній Україні" викладено загальні тенденції та особливості розвитку Правобережної України, які позначилися на діяльності військових губернаторів.

Адміністративно-територіальний поділ цього українського регіону видозмінювався майже 40 років від часу приєднання до Російської імперії, поки не набув вигляду, який проіснував до Першої світової війни. Колишні землі Речі Посполитої розвивались із значним збереженням польського впливу. Цьому сприяла політика царської влади, яка симпатизувала, певною мірою, "польському духу". Особливо цим відзначився цар Олександр І, одним з найближчих друзів якого був відомий аристократ польского походження й польський патріот А. Чарториський. Останній обіймав в Росії важливі міністерські посади й мав деякий вплив на імператора. Тривалий час польська мова на цих теренах існувала паралельно з російською не лише в побуті, а й у діловодстві. Місцеві освітні заклади в навчальному процесі багато в чому орієнтувались на польську шляхту.

Після приходу до влади Миколи І посилилася протидія польському засиллю на Правобережній Україні. Особливо потужним цей наступ став після польського національно-визвольного повстання 1830-1831 рр. Утворення на цих теренах Київського, Подільського й Волинського генерал-губернаторства треба розглядати в контексті об'єднання території з спільним історичним минулим під владою однієї довіреної особи монарха з майже необмеженими повноваженнями.

Адміністративно-територіальних змін цей регіон активно зазнавав лише в 90-х рр. XVIII ст. Саме в той час були окреслені основні масштаби нових адміністративно-територіальних одиниць - Київської, Волинської та Подільської губерній. Останні отримали власні кордони й внутрішній поділ на повіти, майже без змін проіснувавши до 1914 р. Більш помітних і численних змін зазнали чиновництво та законодавство Правобережної України. Тривалий час на цих теренах діяло місцеве право (Литовський статут), магдебурзьке право, міста зберігали свої стародавні права й привілеї.

Втім, все це було поступово скасовано, особливо за доби Миколи І. Останній активно впроваджував уніфікацію майже по всіх регіонах Російської імперії. Тому місцеві адміністративні установи поступово замінювались на загальноросійські. Освітнім центром для цього регіону з часом став новоутворений в 30-х роках Київський університет. На відміну від Віленського університету, тут панували русофільські, великодержавні настрої. Окрім того, контроль над освітніми закладами було передано правобережному наміснику: київському військовому, подільському й волинському генерал-губернатору. Була ліквідована греко-католицька церква, яку приєднали до православної. Наступ відбувся також на мовному рівні, навіть на місцях активно впроваджувалась російська мова, витісняючи переважаючу до того в цій галузі польську.

У другому підрозділі "Юридичні підстави діяльності військових губернаторів з 1797 по 30-і рр. ХІХ ст." викладено зміни повноважень військових губернаторів, які відбувались шляхом юридичного унормування.

Інститут військових губернаторів упродовж свого існування (принаймні в досліджуваний період кінця XVIII - першої третини ХІХ ст.) так і не отримав ґрунтовного юридичного викладу власних повноважень. Функції військових губернаторів можна частково простежити за великою кількістю указів, що унормовували той чи інший бік діяльності цих високопосадовців. Поширеними були відсилання до законодавчих актів XVIII ст. як-то: Військовий устав - 1716 р., Указ про запровадження губерній - 1775 р. тощо. Доволі заплутаною була система поділу повноважень військових губернаторів в залежності від міста чи губернії, де вони розташовувались.

Багато залежало від того, чи були губернії прикордонними; чи була наявна в місті посада городничого, поліцмейстера; був в місті комендант чи лише сам військовий губернатор; місто було портовим чи суто фортецею тощо. Безліч випадків, за якими могла мінімально різнитися їхня влада, не робили цей інститут зрозумілішим не лише науковцям, а подекуди й самим військовим губернаторам. Останні часто змушені були звертатися до уряду з проханням роз'яснити чи вказати, як діяти за різних обставин на цій посаді. Чимало їхніх функцій та повноважень не були юридично закріплені й виокреслювались лише у їх практичному виконанні. Часом військові губернатори поєднували власні посади з деякими іншими. В такому випадку на них поширювались закони, що стосувались тої посади, яку вони обіймали. Іноді у зв'язку з цим виникали непорозуміння, які часто вирішувались не юридично, а шляхом приватних домовленостей.

Головним ініціатором нововведень до повноважень військових губернаторів був імператор. За доби Павла І та Олександра І фактично не існувало явище "временщиков" у тому вигляді, в якому воно існувало за російських імператриць XVIII ст. Залишалися, звісно, люди більш наближені до монарха. Втім, їхній вплив на внутрішнє життя країни був меншим і багато в чому залежав від волі самого імператора. Отже бачення змін, втілення їх у життя йшло, переважно, від царя. Останній іменними указами впроваджував зміни в цей інститут, поширюючи їх на всіх чи на конкретного військового губернатора окремо. Наступними за імператором в юридичному унормуванні цієї посади йшли Урядуючий Сенат, колегії (в період Павла І та перші роки правління Олександра І), міністерства тощо. Після 1812 р. видавалось чимало розпоряджень, в яких військові губернатори згадувались в кінці документа, в переліку посад та установ, яким мали надсилатися повідомлення про певні закони. Особливо насиченою на нововведення щодо інституту військових губернаторів були доба Павла І та перше десятиліття правління Олександра І. Надалі і за Олександра І і за Миколи І кількість указів щодо військових губернаторів суттєво зменшилась.

У третьому розділі "Військові губернатори Правобережної України у системі царської адміністрації" містяться два підрозділи.

У першому підрозділі "Інститут військових губернаторів у контексті наукової біографістики та просопографії" зроблено акцент на дослідженні особистих якостей тих військових, які обіймали посаду військового губернатора; їхньому життєвому досвіді, що передував цьому призначенню.

Діяльність київських військових губернаторів не позначалася якимись серйозними впровадженнями та досягненнями. Це зумовлювалося, по-перше, тим, що вони недовго обіймали цей пост, по-друге, відсутністю професійного досвіду в цій галузі. За Павла І ця посада лише обростала повноваженнями і набувала чіткого вигляду. За Олександра І київські військові губернатори займалися своїми справами без відчутних змін. З приходом Миколи І їхня діяльність активізувалась у напрямку подолання внутрішньогубернських негараздів. Київські військові губернатори займались перевірками губернських установ як в самому Києві, так і по всій губернії. Ця діяльність була інспірованою з центру самим імператором, якому вони постійно доповідали про стан Київської губернії. Посада київського військового губернатора, порівняно з кам'янець-подільским, проіснувавши довше, хоча й з перервою, зазнала практично всіх змін, яких зазнав цей інститут за правління царів Павла І, Олександра І та Миколи І.

На відміну від київських, кам'янець-подільські військові губернатори мали попередній досвід адміністративного цивільного керування. Можливо, це було пов'язано з прикордонним розташуванням Подільської та Волинської губерній, яке вимагало більш виваженого й професійного управління. Ймовірно, у зв'язку з цим за правління Олександра І кам'янець-подільські військові губернатори перебували на своїй посаді довший термін. Втім, генералів, що призначалися до Кам'янця-Подільського, російський уряд не настільки часто використовував надалі у військових діях. До того ж, на відміну від київських, повноваження кам'янець-подільських військових губернаторів не обмежувались до рівня лише надміського нагляду.

В облаштуванні надгубернської влади царський уряд більше схилявся до певної мілітаризації. Як намісники імператора, київські військові губернатори не лише були військовими, але й отримали від початку військові функції, пізніше розширені цивільними. Маючи, переважно, лише практичний бойовий досвід, вони цілком влаштовували центральну владу, оскільки вже довели свою відданість.

Для більшості київських військових губернаторів ця посада була початком їхньої адміністративної кар'єри. Це, а також короткий термін їхнього перебування на посту військового губернатора, не сприяло впровадженню ґрунтовних змін та реформ у внутрішньогубернське життя. Частими були затримки в приїзді на місце призначення. Іноді минало по півроку, перш ніж військовий губернатор нарешті прибував для виконання власних обов'язків. Необхідність виконувати разом з цією посадою інші відволікала їх від ретельного урядування губерніями. Часом заради цих другорядних посад їх звільняли від більшості повноважень цивільного нагляду. Така ситуація склалася з київським військовим губернатором М. Кутузовим. Поєднання кількох посад збільшувало документообіг, не сприяючи якісному розвитку підпорядкованих їм регіонів. Фактично за цих обставин владу здійснювали цивільні губернатори та коменданти.

У другому підрозділі "Службові контакти військових губернаторів" розкриті схеми службових контактів військових губернаторів та діяльність їхньої канцелярії.

Російська імперія була надзвичайно забюрократизованою державою. Велика кількість чиновників як в урядових, так і місцевих структурах, необхідність письмової звітності (подекуди одночасно кільком начальникам), дубляж документів утворювали нескінченні потоки вихідної та вхідної документації. За цих обставин військовий губернатор ставав певним медіумом між губернією та урядом. Через нього проходила безліч паперів в обох вищезазначених напрямках. Шляхи надходження документації час від часу змінювались і варіювались. Не був однаковим й характер цих паперів.

Розглядаючи обсяг повноважень військових губернаторів і їхні службові контакти, можна зробити висновок про неефективність державної машини Російської імперії. Навіть у екстраординарних випадках, які вимагали швидких і рішучих дій, діяли усталені норми і приписи традиційної субординації, і паперова тяганина ставала на заваді раціональному управлінню. Будучи формально вищою владою в губернії, військові губернатори повинні були узгоджувати з центром кожен крок у своїй діяльності.

Постанови з центру йшли не лише напряму до військових губернаторів, а й опосередковано через них до нижніх інстанцій. Законодавчі зміни до цього інституту ініціювали зазвичай імператор, Урядуючий Сенат та військова колегія (особливо за правління Павла І). Від них військові губернатори і отримували більшість указів. За Олександра І вхідна документація до намісників надходила окрім, звичайно, самого самодержця також від Сенату, від міністерства внутрішніх справ, фінансів і військового міністерства. Частою була практика, коли військові губернатори були свого роду посередниками між міністерствами й Сенатом та місцевими адміністративними установами. Чимало документів, що отримували військові губернатори, мали чисто інформативний характер і містили повідомлення про ту чи іншу подію, яка могла абсолютно не стосуватись підпорядкованих цьому посадовцю губерній чи інституту військових губернаторів. Це відповідно теж додавало канцеляристам роботи з паперами.

Для виконання цієї роботи у канцеляріях військовим губернаторам було надано на допомогу спеціальних чиновників. Останні тривалий час не мали чіткої організації й були нечисельними. До виконання завдань військових губернаторів залучалися чиновники губернських правлінь, казенних палат, міських поліцій, повітових судів тощо. Лише в 1826 р. було впорядковано штати канцелярій військових та генерал-губернаторів. Втім, навіть після цього, коли окрім систематизації та структуризації повноважень чиновників цих канцелярій була суттєво збільшена їхня чисельність, остання виявилась все одно недостатньою. У випадку нагальної потреби військові губернатори зверталися до комендантів та командуючих гарнізонних батальйонів з проханням про надання чиновників власних канцелярій чи писемних солдат. Робота канцелярії не була чітко регламентованою. Наявні документи свідчать, що за виникнення потреби, з губернськими установами зв'язувався і військовий губернатор, і його канцелярія. Розмежувати коли, до кого й у яких випадках останній звертався особисто чи через своїх чиновників, доволі важко. Так само й відповіді на запити могли надходити або безпосередньо до військового губернатора, або на ім'я його канцелярії. Остання в деяких випадках зверталась безпосередньо до цивільного губернатора а іноді до його канцелярії. Звернення звичайних жителів переважно йшли на ім'я військового губернатора.