Інститут військових губернаторів у системі російського територіального управління Правобережною Україною (кінець XVIII – перша третина ХІХ ст.)

Четвертий розділ дисертації "Адміністративна діяльність військових губернаторів Правобережної України" має два підрозділи.

У першому підрозділі "Функціонування посади київського військового губернатора (1796-1832 рр.)" розглянуто напрямки діяльності київських високопосадовців. За час існування посади Київського військового губернатора змінились не лише його повноваження, було змінено географію підпорядкованих земель. Влада військового губернатора поступово поширилась з міста Києва на всю Київську губернію і навіть за її межі, у Малоросійську та Мінську губернії. Військовий губернатор перебрав до своїх рук всі цивільні справи, залишаючи при цьому притаманні йому функції. Він отримав власний адміністративний апарат - канцелярію.

В другий період функціонування київських військових губернаторів відбулось помітне скорочення як повноважень, так і статусу останніх. Влада відтоді поширювалась лише на Київську губернію. Відсутність контролю над військовими одиницями (не беручи до уваги корпус внутрішньої стражі) навіть у межах Київської губернії, неможливість безпосередньо впливати на командуючих цими військами фактично позбавляла їх серйозної влади на підвладних територіях. З іншого боку, був покращений процес адміністрування всередині губернії. Більш чіткий розподіл функцій чиновників канцелярії київського військового губернатора засвідчив врахування попереднього досвіду. Була збільшена не лише їхня кількість, але також впроваджений поділ на відділення, кожне з яких опікувалось окремою галуззю внутрішнього губернського життя.

Посадовці, що призначалися київськими військовими губернаторами в цей період були військовими, чия репутація була бездоганною. Втім, іноді траплялися опали щодо цих високопосадовців, як, наприклад, з М. Кутузовим. Ці посадовці неодноразово перед тим доводили свою відданість імператору, що позначувалось на їхньому кар'єрному зростанні. Втім, невеликий термін їхньої діяльності в Київській губернії не дав їм змоги належним чином виявити себе на цій посаді. Під впливом польського повстання вся влада на Правобережній Україні була реорганізована. Суттєвої трансформації набула також посада київського військового губернатора. З часом посаду генерал-губернатора та військового губернатора знову відокремили, хоча й не надовго. Після 1864 р. військові губернатори вже більше не призначалися до Києва.

У другому підрозділі "Діяльність кам'янець-подільських військових губернаторів(1796-1823 рр.)" розкривається специфіка функціонування посади кам'янець-подільських військових губернаторів за Павла І та Олександра І. За нетривалий період правління першого на цій посаді змінилось двоє військових губернаторів; а за Олескандра І (тобто близько двадцяти двох років) тільки четверо. Корткий термін перебування на посаді військового губернатора М.Тучкова може бути пояснений початком війни 1812 р. Останній одразу виїхав командувати третім піхотним корпусом. Втім, ймовірно припустити, що навіть якби він не загинув від ран після участі в битві під Бородіно, з ним повторилась би та ж історія як і з М. Милорадовичем. Генерал-лейтенант М. Тучков міг так само командувати цим чи іншим корпусом, так і не повернувшись до Кам'янця-Подільського, допоки його не призначили б на іншу посаду.

Кам'янець-подільські військові губернатори за правління Олександра І, зазвичай, перебували на цій посаді довше за своїх попередників. Особливо тривалим було урядування генерал-лейтенанта О. Бахмєтьєва. Перші троє військових губернаторів Кам'янця-Подільського (за винятком О. Беклешова) були генералами від інфантерії, надалі на цю посаду призначалися військові нижчі за чином - генерал-лейтенанти. З приходом до влади Олександра І зменшена була й кількість підпорядкованих цим посадовцям губерній: з трьох до двох.

На відміну від київських військових губернаторів кам'янець-подільських чиновників не переобтяжували паралельним виконанням інших завдань. Винятком може бути хіба що генерал-лейтенант О. Бахмєтьєв, якого призначили намісником Бессарабської області. Поясненням цьому може бути його поранення, внаслідок якого він не міг продовжувати військову службу і призначався лише на цивільні посади. До речі, О. Бахмєтьєв чимало зробив для Бессарабії за час свого намісництва в плані устрою цих новонабутих земель, адміністративного облаштування, заселення колоністами.

Решта кам'янець-подільських військових губернаторів виконувала лише свої повноваження, не виїжджаючи за межі підпорядкованих їм губерній. У своїй діяльності вони спирались, певною мірою, на допомогу власної канцелярії. Остання була не чисельною й не мала чітко вибудованої структури, де чиновники відповідали за певну галузь губернського управління. Кам'янець-подільські військові губернатори їх скоріше використовували для роботи з вхідною та вихідною документацією. Виконання практичних завдань внутрішньогубернського характеру вони покладали на чиновників губернського правління, казенної палати, головного, повітового чи нижнього земського суду.

У висновках дисертації містяться підсумки цього дослідження, запропоновані рекомендації щодо використання його результатів.

Інститут військових губернаторів протягом часу свого існування пройшов довгий і мінливий шлях розвитку. Його функціонування багато в чому залежало від регіону, де діяли ті чи інші військові губернатори, та від внутрішньої політики імператора. Не останню роль відігравали і особисті риси посадовця. Царський уряд розглядав цю посаду як інструмент, завдяки якому планував полегшити інкорпорацію новоприєднаних територій і стабілізувати ситуацію у "неспокійному" регіоні. Утім, як і багато інших адміністративних інструментів царського уряду, цей виявився малоефективним.

Сам по собі інститут військових губернаторів, незважаючи на намісницький характер влади, не мав якихось надзвичайних повноважень. Принаймні, у правових документах, які видавали імператор і уряд, вони не згадуються. Намісників, зазвичай, розглядають як політичну посаду, на відміну від адміністративної посади цивільного губернатора. Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що посада саме військового губернатора була скоріше нададміністративною, аніж політичною, адже як мінімум дві важливі складові надгубернського контролю: військові частини та освіта - фактично були поза їхніми повноваженнями. Військовий контроль ці посадовці мали лише тоді, коли поєднували власну посаду із посадою інспектора військових частин (дивізій чи інспекцій). Із змінами у військовій галузі вони позбавились цього впливу. Освіта і цензура на теренах Правобережної України потрапила до рук намісника лише за функціонування посади київського військового, подільського й волинського генерал-губернатора. Останній набув класично намісницьких функцій та владних повноважень.

Намісницький характер влади військових губернаторів змушував їх приділяти чимало уваги губернським справам. З часом, для допомоги їм було створено канцелярії. Повноваження цих канцелярій законодавчо не були прописані чітко. Чиновники установ мали виконувати деяку вузькоспрямовану роботу, як-то ведення журналів для запису виданих подорожен та паспортів, і лише з часом отримали більш реальні повноваження. Склад канцелярій київського та кам'янець-подільского військових губернаторів був різним. Тривалий час чисельність їхніх чиновників була досить невеликою.

Лише у 20-х рр. ХІХ ст. канцелярії намісників набули більш довершеного вигляду. Були збільшені їхні штати, зазначені посади чиновників канцелярії. Зміни впроваджувались у залежності від особливостей регіону, який очолював військовий губернатор. У канцелярії з'явились чиновники, що очолили різні відділи за галузевим принципом: судовий, військовий та цивільний.

Від початку впровадження намісницької влади в Російській імперії всі, хто обіймав посаду намісника, були військовими. Не стали, зрозуміло, виключенням ї військові губернатори. На цю посаду призначалися генерали трьох найвищих класів: генерал-фельдмаршали, генерали роду військ (кавалерії чи інфантерії) та генерал-лейтенанти. В залежності від того, чи мав військовий губернатор владу лише над містом чи отримував і нагляд за цивільними справами в губернії, на цю посаду призначали різних за чином генералів. Зменшення класу генералів збігалося із зменшенням їхньої влади. Влада військового губернатора відтоді поширювалась лише на одну губернію; вони втратили інспекторський контроль над військовими частинами; командуючі дивізіями, що розташовувались у межах підпорядкованої їм губернії, були вищі рангом за військових губернаторів. Більшість з них була професійними віськовими, справжніми бойовими генералами. Царська влада часто доручала їм виконання різних додаткових функцій. Це, зазвичай, не звільняло їх від виконання посадових обов'язків військових губернаторів.

У цілому, інститут військових губернаторів відзначався великою заплутаністю, навіть для тогочасних посадовців, що обіймали цю посаду. Юридична база цього інституту складається з указів, що додавали повноваження військовим губернаторам, але не містили повного викладу меж їхнього впливу. Велику роль мала специфіка регіону, до якого призначали військових губернаторів. Стосовно регіону Правобережної України, то військові губернатори, що призначались сюди, більше звертали увагу на технічний бік розвитку підпорядкованих губерній, аніж на політичний.

Цей період позначився лояльним ставленням царської влади до колишніх підпольських земель. Отже й намісники, перебуваючи під контролем імператора, не провадили самостійної внутрішньогубернської політики. Зміни, що відбувались у губерніях на території Правобережної України, були ініційовані згори або місцевим дворянством. Останнє, яке складалося з колишньої польської чи спольщеної шляхти, було надзвичайно активним у губернському житті, займало чиновницькі посади, майже повністю заповнивши всі місцеві адміністративні установи.

Інститут військових губернаторів проіснував від моменту впровадження близько семидесяти років. Навіть після свого нібито скасування залишилось кілька міст, де вони й надалі залишались (Миколаїв та Кронштадт). За цей час їхні владні повноваження зазнали істотних змін від намісницької влади до суто адміністративної, локальної. На Правобережжі функціонування цього інституту із намісницьким характером влади співпало з періодом прихильного ставлення імператора (Павла І та Олександра І) та його оточення (наприклад князь та російський посадовець А. Чарториський) до польського питання й поляків зокрема. На цей час саме польський елемент мав домінуючий вплив на Правобережній Україні. Військові губернатори у власному ставленні до поляків та польського питання повністю залежали від вектора, якого дотримувався царський уряд.

Після польського національно-визвольного повстання 1830-1831 рр. Микола І, який і до того не надто симпатизував полякам, розпочав русифікацію Правобережної України. Уряд відтоді з підозрою ставився до поляків, вбачаючи в них потенційних бунтівників. Це співпало із суттєвими змінами щодо інституту військових губернаторів на цих землях.

Дисертаційне дослідження дозволило визначити ті аспекти, які в майбутньому можуть скласти напрямок для наступного студіювання. Важливою є подальша робота над вивченням регіону Правобережної України, а саме дослідження періоду, який розпочався з 1832 р. У цьому контексті потрібно буде звернути увагу на діяльність кам'янець-подільського й житомирського військових губернаторів. Необхідно більш ґрунтовно визначити, які зміни відбулися з їхніми посадами після підпорядкування Києву.

Окремий інтерес становить функціонування київського військового, подільського й волинського генерал-губернатора. Необхідно виявити, чи існувала якась відмінність у виконанні чиновником обох цих посад. Треба з'ясувати наскільки реально розрізняти практичний бік втілення виконання посад військового й генерал-губернатора однією особою. Окрім цього, дослідження інституту військових губернаторів дозволить розширити сферу наукового інтересу істориків, адже на українських землях було ще кілька регіонів, що мали свій власний, притаманний лише цим землям досвід й особливості: Лівобережна, Слобідська та Південна Україна. На цих землях в різний час так само функціонували посади військових губернаторів. Отже, студіювання кожного з цих регіонів, порівняння особливостей не лише цих земель але й діяльності інституту військових губернаторів на кожному з них розширить наші знання, дозволить об'єктивніше вивчати надалі і регіони, і владні інститути.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Статті у наукових фахових виданнях

1. Романцов О.В. Практика юридичного унормування державного інституту в Російській імперії на прикладі військових губернаторів / О.В. Романцов // Регіональна історія України. Збірник наукових статей - 2009. - Вип.3. - С.205-216.

2. Романцов О.В. Військові губернатори в Правобережній Україні наприкінці XVIII - у першій третині ХІХ ст. / О.В. Романцов // Наукові праці. Науково-методичний журнал. - Серія "Історичні науки". - Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. - Випуск 81. - Т. 94. - С. 10-14.

3. Романцов О.В. Функціонування інституту військових губернаторів у Кам'янці-Подільському (1796-1825 рр.) / О.В. Романцов // Схід. Аналітично-інформаційний журнал. - 2009. - №. 4. - С. 66 - 69.

4. Романцов О.В. Діяльність київських військових губернаторів (1827 - 1832 рр.) / О.В. Романцов // Схід. Аналітично-інформаційний журнал. - 2009. - №. 5. - С. 89 - 93.

5. Романцов В.М., Романцов О.М. Участь київських губернаторів у секретних справах та розслідуваннях (1796 - 1832 рр.) / О.В. Романцов // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К.: Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова; Українська Академія Наук, 2009. - С. 85 - 90. / О.В. Романцов

Публікації, в яких додатково відображено результати дисертаційного дослідження

1. Романцов О.В. Законодавча база зносин уряду імператора Павла І з військовими губернаторами українських губерній / О.В. Романцов // Українська державність: історія і сучасність: Збірка тез доповідей Ш міжрегіональної студентської наукової конференції 24 листопада 2006 р. - Маріуполь: МДГУ, 2006. - С. 39-40.

2. Романцов О.В. Відображення зносин центру з військовими губернаторами в збірці "Полное собрание законов Росийской империи" за часів Павла І та Олександра І / О.В. Романцов // Українська державність: історія і сучасність. Збірник матеріалів IV Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів і молодих науковців 30 листопада 2007 р. Частина 1. - Маріуполь: МДГУ, 2007. - С. 73-74.

3. Романцов О.В. Київський військовий губернатор Б.Желтухін / О.В. Романцов // Українська державність: історія і сучасність. Збірник матеріалів V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів і молодих науковців 28 листопада 2008 р. - Маріуполь: МДГУ, 2008. - С. 84-86.

4. Романцов О.В. Київські військові губернатори: порівняльна характеристика постатей у контексті структури влади / О.В. Романцов // Дні науки історичного факультету - 2008. Матеріали міжнародної наукової конференції студентів, аспірантів та молодих учених, присвяченої 90-річчю Гетьманату Павла Скоропадського. 23-24 квітня 2008 р. - Випуск І. Частина 1. - К.: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2008. - С. 35-37.

Размещено на Allbest.ru