Інституціоналізація краєзнавчого руху Правобережної України 20-х років ХХ – початку XXI ст.: етапи, форми, напрями діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Інституціоналізація краєзнавчого руху правобережної України 20-х років ХХ - початку XXI ст.: етапи, форми, напрями діяльності

07.00.01 - історія України

Прокопчук Віктор Степанович

Чернівці - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант - академік НАН України, доктор історичних наук, професор

Тронько Петро Тимофійович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу регіональних проблем історії України.

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор

Даниленко Віктор Михайлович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст.;

доктор історичних наук, професор

Ботушанський Василь Мефодійович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри історії України;

доктор історичних наук, професор

Григоренко Олександр Петрович, Хмельницький національний університет, завідувач кафедри міжнародної інформації.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З кінця 80-х - початку 90-х років минулого століття в Україні розпочалося бурхливе піднесення краєзнавчого руху, свідченням чого стали міжнародні конгреси, симпозіуми, всеукраїнські, регіональні науково-краєзнавчі конференції. 1990 року відновив діяльність координаційний центр українського краєзнавства - Всеукраїнська спілка краєзнавців, правонаступниця забороненого в 30-і роки Українського комітету краєзнавства, 1993 року вийшов перший номер відновленого журналу «Краєзнавство». В областях, районах, містах, селах плідно працюють осередки Спілки. Краєзнавчий рух набув масового характеру. Тому, по-перше, актуальність дисертаційного дослідження витікає саме з необхідності узагальнити й використати в краєзнавчій роботі досвід попередників.

По-друге, - в історії українського краєзнавства є багато недосліджених подій, явищ, у тому числі - й процес інституціоналізації краєзнавчого руху на різних етапах розвитку. Із-за ідеологічних перешкод за межею досягнутості залишилося вивчення ролі і місця представників української діаспори в дослідженні історії Правобережної України, як і краєзнавство періоду Великої Вітчизняної війни. Краєзнавчий рух другої половини 70-80-х років представлявся як процес по висхідній у той час, коли він був сповнений труднощів, проблем, характеризувався як рухом уперед, так і спадами, викликаними наступом ідеологічних репресантів. Немає комплексного аналізу й оцінки краєзнавчого процесу доби незалежності, опубліковані розвідки носять фрагментарний характер. Все це також посилює потребу в комплексному дисертаційному дослідженні.

По-третє, - вибір теми актуалізується й необхідністю повернення сучасному поколінню українців історичної пам'яті, поруйнованої заборонами, ідеологічними нашаруваннями минулої доби, формування на цій основі національної самосвідомості. Краєзнавчі дослідження сприяють наповненню джерельної бази української історії фактами - подіями і явищами, що відбувалися в конкретних населених пунктах, краях, а, отже, дають можливість об'єктивно висвітлити невідомі, маловідомі та сфальсифіковані сторінки нашої історії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в межах планової науково-дослідної теми відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України «Проблеми регіональних історичних досліджень в Україні ХІХ-ХХ ст.» (державний реєстраційний номер 0199U000538) і наукової теми кафедр історії України, історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка і Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при цьому ж закладі «Актуальні питання історії, історіографії та культури України ХVІІ-ХХ ст.» (реєстраційний номер 0199U001874).

Об'єктом дисертаційного дослідження є краєзнавчий рух на Правобережній Україні в 20-і рр. ХХ - на початку ХХІст.

Предметом - процес структурування, основні напрями, форми й особливості краєзнавчого руху Правобережної України на різних етапах його розвитку.

Мета дослідження. На основі комплексного аналізу різноманітних джерел і узагальнення регіональних особливостей краєзнавчого руху визначити етапи його інституціоналізації та всебічно дослідити основні напрями, форми функціонування на Правобережній Україні в 20-і рр. ХХ - на початку ХХІ ст.

Для реалізації мети вирішити такі завдання:

- з'ясувати стан історіографічного осмислення даної проблеми вітчизняними та зарубіжними дослідниками, охарактеризувати комплекс джерел і теоретико-методологічні засади дослідження;

- визначити головні етапи розвитку краєзнавчого руху на Правобережній Україні 20-х рр. ХХ - початку ХХІ ст.;

- висвітлити процес структурування і діяльності науково-краєзнавчих установ і осередків у першій половині 1920-х років;

- дослідити роль Українського комітету краєзнавства в координації краєзнавчого руху, ефективність краєзнавчого дослідництва в регіоні у другій половині 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.;

- окреслити причини і наслідки репресій компартійного тоталітарного режиму проти краєзнавців Правобережної України;

- проаналізувати стан історико-краєзнавчої діяльності в умовах занепаду національно-культурного будівництва;

- здійснити порівняльний аналіз стану краєзнавства в Західній і Східній Волині в 1921-1939 рр., виявити особливості, відмінності, досвід;

- реконструювати процес краєзнавчого руху в регіоні у період Другої світової війни;

- визначити особливості та уроки підготовки і видання томів історії міст і сіл Правобережної України, з'ясувати ступінь їх впливу на розвиток краєзнавства 70-80-х років ХХ ст.;

- проаналізувати процес розвитку краєзнавчого руху в добу незалежності України, визначити основні тенденції і проблеми, окреслити перспективні напрями історико-краєзнавчого вивчення Поділля, Волині, Київщини на початку ХХІ ст.;

- розкрити форми й наслідки співпраці краєзнавців Правобережної України та західної української діаспори в історико-краєзнавчому дослідженні регіону.

Географічні межі дослідження - територія Правобережної України, нинішні Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Рівненська, Волинська, Київська і правобережна частина Черкаської областей, що до 1917 року входили в єдине адміністративно-територіальне утворення - Київське, Подільське та Волинське генерал-губернаторство й сьогодні складають цільний історико-географічний регіон зі своїми особливостями як історичного, так і економічного й культурного розвитку.

Хронологічні рамки дослідження зумовлені сучасною періодизацією розвитку історичного краєзнавства і охоплюють 1921-2008 рр. Нижня хронологічна межа - 1921 рік, час остаточного встановлення в регіоні радянської влади, верхня - 2008 рік, коли з отриманням Всеукраїнською спілкою краєзнавців статусу творчої і національної розпочався новий період у розвитку краєзнавчого руху на Правобережній Україні.

Методи дослідження. Весь масив архівних джерел, наукової літератури підданий аналізу на основі принципів історизму, об'єктивності, методів, категорій і понять, широко застосованих при дослідженні історії і методики краєзнавчого руху як сучасними українськими, так зарубіжними вченими з урахуванням специфіки проблеми, визначених мети і завдань.

Відповідно до мети і завдань перевага надавалася методам, властивим історичному пізнанню, як загальнонауковим - аналізу, синтезу, класифікації тощо, так і конкретно-історичним - історико-генетичному, історико-порівняльному, проблемно-хронологічному, ретроспективному, історичних аналогій та ін. Зокрема, вивчення передумов піднесення краєзнавчого руху в 20-і роки ХХ ст. відбувалося з допомогою ретроспективного, стан краєзнавства у вказаний час, як і процес його відродження в 60-70-х рр. - із застосуванням історико-генетичного, особливості краєзнавства в Західній і Східній Волині в 20-30-і рр. - історико-порівняльного методів. Реконструкція життя і діяльності краєзнавців, які зазнали репресій, були знищені або змушені рятуватися еміграцією, здійснювалася методом біографічних досліджень. Методи, характерні здебільшого краєзнавчому пошуку - спостереження, опитування, успішно використовувались при вивченні досвіду й визначенні уроків творення в 60-70-х рр. історії міст і сіл Хмельницької області. В усій сукупності принципів, поєднанні методів різного рівня відбувалося опрацювання джерел, формування й аналіз емпіричної бази дослідження, вироблялися узагальнення, висновки, пропозиції - результат розв'язання поставлених мети і завдань.

Наукова новизна праці витікає з поставленої мети, визначених завдань:

- уточнено і поглиблено періодизацію краєзнавчого руху, зроблено аналіз особливостей і відмінностей кожного етапу, динаміки державних і громадських його форм, основних напрямів історико-регіонального вивчення Правобережної України у вказаний час;

- проаналізовано факти, пов'язані із зародженням і розвитком радянського краєзнавства 20-х років минулого століття, його інституціоналізацією, спростовано думку про його масштабність та інтенсивність упродовж всього десятиліття, доведено, що «зоряним» часом є лише 1926-1929 рр.;

- на основі раніш невідомих, незадіяних джерел відтворено хід підготовки та проведення І Всеукраїнської краєзнавчої конференції, прийняття і втілення в життя її рішень, встановлено, що Український комітет краєзнавства, незважаючи на короткий період діяльності, все ж справив помітний організаційно-методичний вплив на координацію й розвиток краєзнавчого руху другої половини 20-х - початку 30-х років минулого століття;

- зроблено порівняльний аналіз стану краєзнавства в Західній і Східній Волині в 1921-1939 рр., виявлено особливості;

- реконструйовано картину історичного краєзнавства періоду Другої світової війни, у тому числі - на окупованій території Волині, Поділля та Київщини;

- на основі аналізу процесу підготовки й видання в 60-70-і роки історії міст і сіл Правобережної України, наявного досвіду вперше виокремлено уроки, врахування яких дасть можливість добитися якісного перевидання томів у новій редакції;

- на основі введення в науковий обіг значного пласту нових документів як центральних, так і обласних державних архівів, дано цілісний погляд на краєзнавчі процеси в макрорегіоні в добу незалежності України;

- показано внесок західної української діаспори в дослідження минулого краю, особливо - Волині, і цим привернуто увагу сучасних дослідників до багатства джерельного матеріалу, інформаційно насичених видань українців, що проживають у Західній Європі, Америці та Австралії.

Практичне значення дослідження. Матеріали дисертації - реконструйовані події, теоретичні узагальнення, оцінки і практичні висновки можуть бути основою подальшої поглибленої наукової розробки окремих проблем, написання дипломних, магістерських і дисертаційних робіт.

Підготовлені й опубліковані на основі дисертації монографії, наукові статті, методичні посібники вже використовуються в навчально-виховній роботі вищих і загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема при викладанні спецкурсів «Історичне краєзнавство на Поділлі», «Шкільне краєзнавство» на історичному факультеті Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, при проведенні семінарів у Хмельницькому обласному інституті післядипломної педагогічної освіти.

Організатори музейного, бібліотечного, вузівського і шкільного краєзнавства, пам'яткознавці та пам'яткоохоронці знайдуть для себе необхідний досвід попередників щодо динаміки, змісту і, особливо, адекватних часові організаційних форм і методів роботи. У зв'язку з переходом до підготовки й видання нової редакції історії міст і сіл України цінними будуть уроки кампанії 60-70-х років ХХ століття, пропозиції та рекомендації, висловлені в дисертації.

Апробація результатів дослідження. Емпіричний матеріал, основні положення і висновки дисертації використано при підготовці доповідей і повідомлень, оприлюднених на трьох міжнародних конгресах українських істориків «Українська історична наука на порозі ХХІ століття» (Чернівці, 2000), «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку» (Кам'янець-Подільський, 2003), «Українська історична наука на шляху творчого поступу» (Луцьк, 2006), шести Всеукраїнських наукових конференціях з історичного краєзнавства, що проходили під егідою Інституту історії України НАНУ та Всеукраїнської спілки краєзнавців, п'яти Подільських історико-краєзнавчих конференціях (1996-2007), ряді інших науково-краєзнавчих конференціях, симпозіумах, круглих столах міжнародного, всеукраїнського та регіонального масштабу, зокрема - на міжнародній науково-теоретичній конференції «Тарас Шевченко і сучасність» (Рівне, 1996), ІХ міжнародній історико-краєзнавчій конференції «Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь» (Луцьк, 1998), міжнародній науковій конференції «Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки» (Хмельницький, 1999), міжнародній науково-краєзнавчій конференції «Житомир в історії Волині та України», присвяченій 1120-річчю міста (Житомир, 2004), науково-практичній конференції «Олена Пчілка і Волинь» (Луцьк, 1999), науковій конференції «Болохівщина: земля і люди» (Хмельницький - Стара Синява - Любар, 2000), науковій конференції «Історія міст і сіл Великої Волині в контексті регіональних досліджень» (Коростень, 2002), міжнародному науковому симпозіумі «Острогіана в Україні і Європі» (Старокостянтинів, 2001), круглому столі «Смотрицькі біля витоків української національної ідеї» (Дунаївці - Смотрич, 1997), регіональній науково-краєзнавчій конференції «Південно-Східна Волинь: наука, освіта, культура» (Шепетівка, 1995), науково-практичній конференції «Культура і екологія юнацтва» (Хмельницький, 1996), науково-краєзнавчих конференціях «Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій» (Дунаївці, 1997, 2000, 2003, 2008), науково-практичній конференції «Культура України ХХІ ст.: діяльність культурологічних закладів у сучасних ринкових умовах» (Рівне, 2001), «Місто Хмельницький у контексті історії України» (Хмельницький, 2006) та інших. Ряд проблем і пропозицій, порушених у дисертації, висловлено автором у виступах на ІІ, ІІІ і IV з'їздах Всеукраїнської спілки краєзнавців, І Всеросійському з'їзді істориків-регіонознавців у Санкт-Петербурзі (2007). Положення дисертації обговорені також на спільному засіданні кафедр історії України, історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін, всесвітньої історії Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка та засіданні кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича.

Публікації. Основні положення дисертації відображені в двох індивідуальних монографіях (53 др. арк.), 40 публікаціях у наукових збірниках, журналах, у тому числі 24 - у фахових наукових виданнях.

Структура роботи. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, п'яти розділів, поділених на 15 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (всього 1324 позиції), додатків. Обсяг дисертації 535 сторінок, з них основного тексту - 393 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, об'єкт і предмет, хронологічні та територіальні межі, методологічні основи, сформульовано мету, завдання, відображено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, відомості щодо апробації та структури роботи.

Перший розділ містить огляд історіографії, аналіз джерел, теоретико-методологічні засади дослідження.

З'ясовано, що в своєму розвитку історіографія краєзнавства Правобережної України 20-х років ХХ-го - початку ХХІ ст. пройшла 3 етапи: 20-30-ті рр. - час становлення, перших спроб осмислення краєзнавчого поступу; 50-80-ті - період відновлення історіографічних досліджень, узагальнення досвіду підготовки та видання історії міст і сіл Української РСР, оцінки його наслідків і значення; 90-ті роки - 2008 р. - звернення до історії краєзнавчого руху, методологічна переоцінка досвіду попередників з метою формування концепції розвитку національного краєзнавства.

Спроби узагальнення краєзнавчого доробку, його оцінки й осмислення, пошуку напрямків і методів ефективного розвитку робилися вже в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. і знайшли відображення в працях єпархіальних історико-статистичних комітетів, звітах і оглядах, губернських та єпархіальних відомостях. На жаль, ці історіографічні напрацювання були не просто забуті в 20-х роках, а відкинуті й засуджені представниками влади, як досвід «буржуазного краєзнавства». Натомість у публікаціях фундаторів радянського, так званого «виробничого» краєзнавства, О.І. Буценка, О.А. Лазариса, М.Г. Криворотченка, К.В. Дубняка та інших обґрун-то-ву-вались нові основоположні засади - принципи партійності, непримиримої боротьби з класовими ворогами, у тому числі - засобами історичного краєзнавства, робилася спроба сформувати системний погляд на мету, завдання, напрями й методи краєзнавства нової доби. Історіографами краєзнавства 20-початку - 30-х років стали представники академічної науки, делегати І Всеукраїнської краєзнавчої конференції, члени УКК, а рупором їх історіографічних напрацювань, висновків та ідей - журнал «Краєзнавст-во», огляди та звідомлення Вінницької філії Всенародної бібліотеки України, Кабінету виучування Поділля. Історіографічні матеріали 30 - початку 50-х років відображують кризу краєзнавства, викликану ідеологічним диктатом, репресіями, тотальною критикою, пошуком ідейних ворогів.

Помітний приріст наукової інформації про розвиток краєзнавства стався в 60-70-ті - роки. Він був пов'язаний з узагальненням досвіду творення багатотомної історії міст і сіл України, який поетапно відображувався в доповідях голови Головної редколегії історії міст і сіл України на різних наукових форумах, зокрема - у матеріалах всесоюзної наукової конференції «Про досвід написання історії міст і сіл, фабрик і заводів, колгоспів і радгоспів», яка 1972 року проходила в Києві. Узагальнюючим підсумком історіографічного осмислення досвіду творення історії міст і сіл стали праці П.Т. Тронька. Зрослий інтерес до історії й теорії краєзнавства відображають наукові розвідки А.М. Аббасова, С.Д. Бабишина, Л.А.Коваленка, І.С. Юньєва, матеріали першої всесоюзної краєзнавчої конференції в Полтаві (1987), всеукраїнських конференцій з наукового краєзнавства в Полтаві (1980), Вінниці (1982), Чернігові (1984), Миколаєві (1989).

З перебудовою і гласністю, відродженням Всеукраїнської спілки краєзнавців, журналу «Краєзнавство», краєзнавчих організацій в областях, районах, містах і селах виникла необхідність в оцінці зробленого попередниками. З'явився ряд дисертаційних досліджень з питань історії, теорії й методики краєзнавства, монографій, статей, що стосуються короткочасної в історичній тяглості, але глибоко змістовної діяльності УКК, його впливу на краєзнавчий рух як в Україні, так і її Правобережному макрорегіоні. Предметом особливої уваги істориків краєзнавства стали репресії в краєзнавчому середовищі, повернення з небуття імен і доробку багатьох подвижників краєзнавства 20-30-х років. Послідовно і цілеспрямовано розробляються питання теорії та методології краєзнавства у працях П.Т. Тронька, Л.В. Баженова, Г.В. Бондаренка, Я.В. Верменич, М.Ю. Костриці, О.П. Реєнта, а питання історичного краєзнавства в українській діаспорі - у працях Л.В. Баженова, Г.В. Бондаренка, М.Ю. Костриці, М.А. Онуфрійчука, В.С. Прокопчука, В.Є. Рожка, Ю.В. Телячого та інших. Історія краєзнавства викристалізувалася в один з напрямів науково-дослідницької праці багатьох сучасних учених.

Аналіз доробку попередників дав підстави зробити висновок, що краєзнавча історіографія ще не має цілісного дослідження, яке відобразило б процес інституціоналізації та еволюції історичного краєзнавства Правобережної України радянської доби, а тим більше - доби незалежності, його основних напрямів, форм і методів. Розуміння цього й обумовило вибір об'єкта та предмета, визначило мету і завдання, а звідси - й структуру даного дисертаційного дослідження.

Джерельну базу дисертації склали документи 135 фондів (1045 справ) 18 архівних установ. Документи Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, зокрема 442, 725, 832 фондів, допомогли визначити внесок дореволюційних дослідників у становлення краєзнавства Правобережної України, досвід, уроки, які справили певний вплив на активізацію краєзнавчих досліджень у 20-ті роки ХХ ст.

Основний емпіричний масив документів (231 справа 15 фондів), залучених до аналізу, взято в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України у м. Києві. Більша частина справ належить до 166-го фонду - «Народний комісаріат освіти УСРР», у п'ятнадцяти описах якого виявлена низка раніш невідомих документів: у справі 251 - «Стенограма І-го всеукраїнського з'їзду по вивченню продуктивних сил і народного господарства України» (оп.4) - матеріали Першої всеукраїнської краєзнавчої конференції, яка 28-31 травня 1925 року відбулася в Харкові; за справами 3 опису, зокрема - 406, встановлено роль Пролетстуду, його тимчасового студентського бюро краєзнавства в ініціюванні, підготовці і роботі вказаного краєзнавчого форуму; за справами 6 опису - роботу президії Українського комітету краєзнавства, питання, що розглядалися на її засіданнях, протоколи з нормативними та методичними документами - положеннями, рекомендаціями; справи 12 опису дали цінні біографічні дані про організаторів краєзнавчої справи на Правобережжі. У плані повноти і всесторонності розгляду теми важливим виявився факт відкриття доступу до архівів державних органів УНР, зокрема 2581 фонду - «Генеральний секретаріат освіти України», 2201-го - «Міністерство народної освіти і мистецтв Української держави», 2582-го - «Міністерство народної освіти УНР», за матеріалами яких прослідковано зусилля української влади щодо українізації освіти, підтримки діяльності наукових, краєзнавчих закладів та установ, збереження історико-культурної спадщини. Документально насиченим є 14 і 4633 фонди головної редколегії «Історії міст і сіл Української РСР», які відображають тяглість подій і кінцевий результат - багатотомник історії населених пунктів України, вплив цієї праці на відродження і розвиток історичного краєзнавства 60-80-х років, у тому числі - на Правобережній Україні, досвід, необхідний для підготовки нової редакції історії міст і сіл незалежної України.

Матеріали фонду 1 - «Центральний комітет Компартії України» Центрального державного архіву громадських об'єднань України, справи 2924, 2933, зокрема, пояснюють механізм ідеологічного насильства над українськими істориками під час виборів академіків та проведення Всесоюзної конференції істориків-марксистів 1929 року. Цю картину рельєфно доповнюють 155 документів Х фонду - «Всеукраїнська академія наук» Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, в якому віднайдено і вперше оприлюднено звернення УКК до музею діячів науки і мистецтв, що засвідчує діяльність Комітету і 1932 року.

Важливим джерелом даного дослідження є документи державних архівів Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Рівненської, Харківської, Хмельницької областей. Документи Державного архіву Харківської області допомогли реконструювати події, що передували Першій всеукраїнській краєзнавчій конференції, зусилля Пролетстуду, Слобожанської краєзнавчої комісії на чолі з професором Д.К. Зеленіним по її підготовці, а колекція тогочасних газет «Вісти», «Комуніст», «Пролетарий», «Культура і побут» - хід конференції, її результати. Близько сотні справ Держархіву Київської області (фонди 144, 212, 4791, 4856, 5521) дали можливість виявити особливості функціонування краєзнавчих установ і закладів в умовах наростаючого ідеологічного диктату. Фонд 552 Держархіву Вінницької області зберіг листування, ряд інших документів, що відображують взаємозв'язок і взаємовпливи УКК та подільських краєзнавчих структур, і в першу чергу - з Вінницькою філією Всенародної бібліотеки ВУАН, її Кабінетом виучування Поділля. Суттєво доповнили перебіг краєзнавчого дослідництва 20-30-х років ХХ ст. в радянській частині Волині фонди 31, 38, 98, 266, 267, 344, 412 Державного архіву Житомирської області.

Важливу групу джерел склали документи архівів Служби безпеки України, її управлінь у Харківській, Хмельницькій, Житомирській областях, слідчі справи Д.О. Богацького, Г.К. Голоскевича, Й.Р. Карповича, М.М. Любинського, В.Я. Підгаєцького з Поділля, Н.К. Дмитрука, С.П. Забитовського, В.Г. Кравченка, М.В. Кривинюка, П.Г. Постоєва, К.Т. Туркала - з Волині, М.Г. Криворотченка, К.Г. Черв'яка - з Харкова, В.П. Затонського - з Києва. Справи 27425-П і 28776-П архіву УСБУ в Хмельницькій області по звинуваченню в антирадянській агітації жителів колишнього Антонінського району М.Р. Луцюка, К.Ф. Мазуркевича, П.С. Осипчука, В.К. Ружицького підтвердили, що краєзнавчий рух, як вияв духовного життя, не припинявся і в період фашистської окупації.

До наукового опрацювання залучені матеріали окремих архівних відділів держадміністрацій, ЗАГСів, музеїв, поточних архівів обласних, районних осередків Всеукраїнської спілки краєзнавців, Волинського обласного громадсько-культурного товариства «Холмщина» в Луцьку, обласних організацій Українського фонду культури, Українського товариства охорони пам'яток історії і культури, Національної спілки письменників України, Українського державного, Хмельницького і Житомирського обласного центрів туризму і краєзнавства учнівської молоді, домашніх архівів академіка НАН України П.Т. Тронька, професора з Австралії П.О. Богацького, педагога-ветерана О.М. Матвійчука, нарративні джерела (щоденникові записки, спогади, листи), які в поєднанні з іншими підтвердили або спростували, розвинули або проілюстрували ті чи інші наукові положення, матеріали анкет, підготовлених дослідником, результати опитування творців 26-томної історії міст і сіл України тощо.

Використано також фонди наукової, довідкової, краєзнавчої літератури 20 бібліотек Правобережної України, зокрема - Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, бібліотеки Інституту історії України НАН України, Київської бібліотеки Фундації ім. О. Ольжича, збірку журналів «Краєзнавство» (1927-1930рр.) Харківської універсальної бібліотеки ім. В. Короленка, літературу універсальних наукових бібліотек Хмельницької, Вінницької, Житомирської, Волинської, Рівненської областей, ряду ВНЗ, вінніпезького Інституту дослідів Волині та інших.

Означений масив опублікованих і неопублікованих джерел, літератури підданий науковій обробці на основі досягнень як теорії, так і методології пізнання. Про це йдеться в підрозділі «Теоретико-методологічні засади дослідження». Підкреслено, що краєзнавство має усталений категоріально-понятійний апарат, синтез як власних, так і запозичених із суміжних галузей знань понять, категорій, термінів, які є наріжними каменями історичного пізнання, що в змісті того чи іншого дослідження поняття мають свої акценти, особливості, і дано контекстне трактування таких категорій, понять, як історичний простір, історичний час, край, краєзнавство, історичне краєзнавство, краєзнавчий рух, інституціоналізація, розкрито історію формування цих понять, динаміку змін, яких зазнавало їх визначення, особливо-ключового поняття «краєзнавство», яке статтею «Галицьке краєзнавство» (1892) ввів в обіг І.Я. Франко, дискусії навколо його змісту, що тривають дотепер, вклад у його змістове наповнення В.Б. Антоновича, Д.І. Багалія, М.С. Грушевського, краєзнавців 20-х років І. Гревса, М. Анциферова, С. Бахрушина, М. Криворотченка, у наш час - академіка НАН України П.Т. Тронька, Л.В. Баженова, Г.В. Бондаренка, Я.В. Верменич, С.З. Заремби, М.Ю. Костриці та інших.

Дослідник підкреслює, що тільки поєднання усіх структурних елементів теорії пізнання з системою принципів, методів, способів, може забезпечити належну теоретико-методологічну базу історичного дослідження. Оскільки все в об'єктивному світі перебуває в стані безперервного руху і розвитку, дисертант виходить із врахування принципів діалектики, що відображує взаємообумовлений і суперечливий розвиток подій і явищ історичної дійсності, детермінізму - причинної обумовленості всіх явищ природи, суспільного життя, мислення, історизму, що дає ключ до вивчення явищ, подій, фактів у їх часовій послідовності, з урахуванням історичних обставин, які обумовили їх виникнення, еволюцію, об'єктивізму - неупередженого наукового підходу до аналізу подій і явищ історичного буття.

У ході реалізації мети і завдань автор опирався на сукупність як фундаментальних (філософських) і загальнонаукових, так і спеціально-наукових й конкретно-проблемних методів, пов'язаних з дослідженням конкретного об'єкта, враховував, що вирішення будь-якої наукової проблеми вимагає застосування сукупності методів. На конкретних прикладах показав, як застосовувались ті чи інші теоретичні положення, принципи, методи і способи дослідження, зокрема - методи аналізу і синтезу, історико-генетичний, історико-топологічний, історико-системний, історико-порівняльний, методи біографічних досліджень, періодизації, статистичний, опитування, спостереження, інтерв'ювання, ретроспективний, моделювання та інші. Вказане коло понять, принципів і методів забезпечило теоретико-методологічну основу наукового пошуку, дало можливість реалізувати намічені завдання.

У другому розділі «Еволюція краєзнавчого руху в першому десятилітті функціонування радянської влади» розкрито передумови та основні фактори, що зумовили піднесення краєзнавчого руху в 20-і роки ХХ ст. - зростання його масовості та інтенсивності краєзнавчих досліджень. Стверджується, що почали формуватися вони зразу ж після приєднання Правобережної України до Росії, коли в силу ідеологічних, політичних, релігійних причин вивчалася історія церков і парафій, а згодом - історія, етнографія, географія, природа, економіка і культура краю, відбувалося становлення й випробування державних і громадських форм краєзнавства.

Великий вплив на піднесення духовного життя і краєзнавства, як його своєрідного прояву, справило повалення самодержавства, національно-визвольна боротьба, що точилася впродовж 1917-1920 рр., діяльність Центральної Ради, Української держави, Директорії УНР, українізація освіти, поява Української академії наук, Всенародної бібліотеки України, нових ВНЗ, бібліотек, музеїв, пам'яткоохоронних структур.

Розгортанню краєзнавчих досліджень також сприяли перехід до мирного життя, небачений соціально-економічний і політичний експеримент, започаткований радянською владою, який втягував в активне життя широкі маси робітників, селян, нової інтелігенції, підсилював їх енергію і краєзнавчий пошук. Розвиток освіти і культури, як і політика коренізації, українізації, склали об'єктивні умови для прискорення національно-культурного будівництва, створення сітки наукових, освітніх та культурних закладів, масового видання україномовних газет і журналів, наукових збірників і книг, пробудження інтересу до минулого.

Мав значення і приклад Росії, де намагання підпорядкувати краєзнавчий рух політиці й ідеології радянської держави привело до утворення Центрального бюро краєзнавства, його друкованих органів, товариств, гуртків і спонукало українську владу, науково-краєзнавчу еліту до більш активних дій.

У праці доведено, що краєзнавчий рух 20-х років не був однорідним з точки зору змісту, масовості, інтенсивності й результативності. На 1921-1925 рр. припало формування організаційних, матеріальних, кадрових передумов, ідейно-теоретичних та методологічних засад краєзнавства радянської доби, на 1926-1929-і - бурхливе його піднесення, зростання кількості краєзнавчих формувань та їх членів, розгортання досліджень, видання різноманітної краєзнавчої літератури.

На першому етапі переважали державні форми краєзнавства, представлені Всеукраїнською академією наук, її відділами, комісіями, науковими товариствами, науково-дослідними кафедрами, музеями, архівами, бібліотеками, пам'яткоохоронними організаціями. Комісія краєзнавства ВУАН, яку очолювали А.М. Лобода, М.В. Шарлемань, об'єднала науковий та громадський актив, видавала «Бюлетень Комісії краєзнавства ВУАН», намагалася виявити і консолідувати існуючі, заснувати нові краєзнавчі структури. Розіслані анкети до кінця року виявили 87 краєзнавчих формувань. У звідомленні, задресованому Укрнауці НКО УСРР, президент ВУАН В.І. Липський, неодмінний секретар А.Ю. Кримський та А.М. Лобода констатували, що з поставленими на 1922-1923 рр. завданнями Комісія справилася, і пропонували негайно провести конференцію представників краєзнавчих організацій. У рамках ВУАН діяли фольклорно-етнографічна комісія, комісії порайонного дослідження України, зокрема - Комісія Правобережжя і Києва, очолювана В.І. Щербиною. ВУАН дала поштовх розвитку бібліотечного краєзнавства, ініціювавши створення Всенародної бібліотеки ВУАН і її філій у Києві та Вінниці. Кабінет виучування Поділля, створений у березні 1924 року на базі Вінницької філії Всенародної бібліотеки України, вже в перші роки діяльності став ефективною формою організації науково-краєзнавчого дослідництва, організаційної та науково-методичної підтримки краєзнавчого руху в регіоні.

Краєзнавчу роботу розгортали вищі навчальні заклади Кам'янця-Подільського, Вінниці, Житомира, Києва, педтехнікуми, школи, наукові товариства Всеукраїнської академії наук, музеї, архівні, пам'яткоохоронні установи на місцях, організації Пролетстуду.

Уточнено хронологічні рамки розвитку краєзнавства 20-х років, доведено що його «зоряність» припала на 1926 - 1929 рр. Саме цей короткий час став періодом бурхливого піднесення краєзнавчого руху, росту кількості краєзнавчих формувань та їх членів, розгортання досліджень, видання різноманітної краєзнавчої літератури, а роль координатора масового краєзнавчого руху взяв на себе Український комітет краєзнавства, створений на І Всеукраїнській краєзнавчій конференції. Дослідник не погоджується з даними про функціонування на середину 20-х років тільки 5 товариств й 11 гуртків у п'яти округах. За його підрахунками на час скликання Першої всеукраїнської краєзнавчої конференції в Україні діяло більше 350 державних та громадських інституцій, які гуртували науково-краєзнавчий актив навколо дослідження та популяризації історії, географії, етнографії, економіки і культури регіонів.

УКК взяв на себе ідентифікацію краєзнавчих осередків, створення нових, направив в усі округи обіжники та примірний статут. Був створений інститут членів-кореспондентів - 1929 року їх налічувалося 65, видавався журнал «Краєзнавство» - протягом 1927-1930 років побачило світ 28 чисел, об'єднаних в 11 журналів, діяли методбюро, бібліографічна комісія, методично й фінансово підтримувався випуск на місцях збірників «Поділля», «Волинь», «Уманщина» та інших. На прикладі Правобережної України автор показав, який вплив на розвиток українського краєзнавства справив УКК, навів дані, які можуть бути узагальнюючим підсумком його організаторської діяльності: на 1 січня 1929 року в 32 округах України УКК підпорядкову-валися 51 окружне, районне товариство, 658 гуртків, 18810 членів. У дисертації окреслено й часові рамки функціонування Українського комітету краєзнавства - травень 1925 року (І Всеукраїнська краєзнавча конференція) - лютий 1934-го (арешт М.Г. Криворотченка). Комітет став заручником часу, політичних обставин. В умовах ідеологічного диктату, матеріально-фінансових нестатків, голодомору, адміністративно-територіальних реорганізацій, під ударами сталінських репресантів він припинив свою діяльність. Репресій зазнали члени УКК, краєзнавчий рух пішов на спад. Однак навіть за цей короткий час Комітет справив помітний вплив на розгортання краєзнавчого руху, виховання плеяди краєзнавців, виробив досвід, який згодом - у 60-70-і роки - підхопили наступники.

Третій розділ «Занепад краєзнавчого рух на Правобережній Україні в умовах наростання ідеологічного тиску, репресій (кінець 20_х - початок 50-х років)» складається з трьох підрозділів, в яких послідовно досліджуються причини, характер і наслідки репресій проти краєзнавців, проведено порівняльний аналіз стану краєзнавства у східній і західній Волині.

Кінець 20-х - початок 30-х років став рубіжним і фатальним для краєзнавства взагалі і Правобережного зокрема, «золота доба» регіонального дослідництва завершилася масовими репресіями. Вони були викликані ідеологічною несумісністю нової радянської влади і старої дореволюційної науково-краєзнавчої інтелігенції, вихованої на нормах загальнолюдської моралі, у повазі до історичної істини. У конфлікт з адміністративно-тоталітарними методами краєзнавство вступило ще й тому, що по змісту і формі організації ґрунтувалося на демократичних засадах, характерних для творчої діяльності. Воно будило національно-патріотичний дух народу, що суперечило державному курсу на нейтралізацію національного змісту, інтернаціоналізацію суспільного життя.

З початку 20-х років почалися репресії проти представників краєзнавчого руху інтелігенції - чистки, висилки, арешти, розстріли, у середині 20-х сфабриковано справу «Київського обласного центру», згодом - «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Польської організації військової» та інших. 30-і роки стали часом тотального терору більшовицької влади проти власного народу. Це відбувалося в сфері краєзнавчої діяльності по відношенню до Українського комітету краєзнавства і його активу в столичному Харкові, на Кам'янеччині, Вінниччині, Житомирщині, Київщині, Черкащині. У ході репресій проти духовенства, науковців, учителів, викладачів вузів, технікумів звужувалася соціальна база краєзнавства. Ударів зазнали музейники Правобережної України, пам'яткоохоронці. Знищення сотень тисяч представників наукової, культурно-освітньої інтелігенції, страх і заборони на десятки років паралізували краєзнавство як напрям духовного розвитку суспільства, засіб формування національного духу, високого патріотизму.

У 30-х - на початку 50-х років масовий краєзнавчий рух пішов на спад, цілковитого розгрому в ході репресій зазнала низки науково-краєзнавчих установ, організацій. Дослідник згрупував фактори, що привели до припинення діяльності УКК, його структур на місцях, занепаду краєзнавчого руху в Правобережній Україні і звів їх до репресій, яким належало ганебно перше місце, краху політики коренізації, українізації, переводу краєзнавства на вивчення «продукційних сил», важкого матеріально-фінансового становища держави, голодомору 1932-1933 рр., ломки адміністративно-територіального устрою, переходу на обласний поділ.

На початку 30-х років, у час огульної критики й самокритики, як засобу самозахисту від репресій, був сформований остов своєрідного «ідеологічного кодексу», доповненого догмами і постулатами в наступні десятиліття, дотримання якого стало написаним законом для науковців і краєзнавців аж до середини 80-х років ХХ ст. У 30-40-і роки відповідно до його вимог «перебудовувались» музейники, пам'яткоохоронці, архівісти, бібліотечні працівники, учителі. Не набрала розмаху ініційована М. Горьким кампанія написання історії фабрик, заводів та колгоспів.

Відмічені процеси були характерними для всіх регіонів Правобережної України - Київщини, Поділля, Волині. Однак, у західній частині Волині, що за умовами Ризького миру 1921 року відійшла до Польщі, крива краєзнавчого руху йшла навпаки від його відродження в 20-х роках - до розвитку наприкінці 30-х і досягла апогею напередодні Другої світової війни. Позитивний вплив відіграли краєзнавчі традиції Волині, функціонування на території Волинського воєводства низки інституцій - товариств «Просвіта», музеїв, Волинського товариства краєзнавства та опіки над пам'ятниками минулого, Спілки польських учителів Волинського округу, Волинського комітету польського біографічного словника, Волинського товариства приятелів наук, регіонального відділення Польського краєзнавчого товариства, Волинського наукового інституту при Кременецькому ліцеї та інших, причетних до краєзнавчого пошуку, а головне, - намагання волинської інтелігенції використати їх у боротьбі проти денаціоналізації, полонізації, окатоличення українського населення.

Значного удару краєзнавству завдала війна. На конкретних прикладах дослідник доводить, що партійно-радянське керівництво в роки війни використовувало історичне краєзнавство для героїко-патріотичного виховання населення, що краєзнавча робота мала місце і на окупованих територіях.

З переходом до мирного будівництва сталінська репресивна машина, ідеологічний апарат партії наростив тиск, поширив на різні галузі духовного життя серію обмежень, зафіксованих у постановах ЦК, рішеннях пленумів ЦК ВКП(б). Наукова й творча думка знову заганялася в прокрустове ложе ідеологічних вимог, а окремі представники історичної науки зазнали гонінь, переслідувань.

У четвертому розділі «Відродження і дальший розвиток краєзнавчого руху та історико-регіональних досліджень у 50-80-ті роки» аналізуються причини, що привели до поступового відновлення краєзнавчого руху. Найбільш важливими за наслідками були розвінчання культу особи Й. Сталіна, завершення відбудови народного господарства, закладів освіти, науки і культури, вихід економіки на довоєнні рубежі і поліпшення на цій основі матеріального становища й побуту населення. Відзначення 300-річчя возз'єднання України з Росією, 50-річчя першої російської та 40-річчя Великої жовтневої соціалістичної революцій, 20_річчя Перемоги ввело в наукову розробку широке коло «дозволених» для наукового опрацювання тем. Створювалися умови для розвитку краєзнавства - відновлення краєзнавчих студій у ВНЗ, зародження слідопитського руху й розгортання шкільного краєзнавства, упорядкування архівних, бібліотечних фондів, музейних експозицій, посилення пам'яткознавчої і пам'яткоохо-ронної роботи. Відбувалося це в умовах зростання заідеологізованості духовного життя, краєзнавства, посилення русифікації, партійного контролю духовної сфери, що викликало хвилю спротиву, шістдесятництво - національно-культурний рух опору репресивним діям тоталітарної влади. У такій суперечливій обстановці краєзнавчий рух набирав сили для здійснення важливої місії - підготовки й видання історії міст і сіл України.

Старт багаторічній акції дала постанова ЦК КПУ «Про видання історії міст і сіл Української РСР» від 29 травня 1962 року, практичну роботу очолили Головна редколегія (голова П.Т. Тронько), обласні редколегії, районні комісії, сільські робочі групи. Упродовж 1962-1964 рр. сформовано концепцію видання, методичні вимоги до томів, нарисів і довідок, 1964-1967 рр. - тривало написання нарисів, довідок, їх апробація та наукове редагування, а 1967-1974 рр. - видання всіх 26 томів. 8 томів, присвячених історії міст і сіл Правобережної України, побачили світ у 1970-1974 рр. Вони вмістили 369 нарисів про великі населені пункти, 3140 довідок про села-центри сільрад, 2296 ілюстрацій, карт, кольорових вклейок - 562 друкованих аркуші тексту. У підготовці томів брали участь більше 20 тис. краєзнавців. У дисертації вперше окреслено ще один - четвертий період - 1974-1983 рр., час підведення підсумків, узагальнення й поширення досвіду, російськомовного перевидання чотирнадцяти томів, відзначення учасників проекту, у тому числі Головної редколегії Державною премією СРСР 1976 року в галузі науки і техніки.

Аналіз джерел і літератури дав можливість досліднику запропонувати ряд висновків, важливих уроків. Головний із них - двадцятирічна робота по підготовці, виданню й російськомовному перевиданню томів започаткувала новий напрям у краєзнавстві, коли в центр дослідження було поставлено не окремі події, факти, періоди, населені пункти, а власне - всі населені пункти України, зробила прорив у вивченні ряду історичних подій, внесла неоціненний вклад у формування джерельної бази регіональної історії, стала школою підготовки широкого краєзнавчого активу, завершила етап відродження краєзнавчого руху й справила вплив на його дальший розвиток.

У третьому підрозділі дано панораму краєзнавчого руху 70-80 років, що розгорнувся під впливом написання, видання й використання історії міст і сіл Української РСР. Набув нового піднесення процес інституціоналізації: від авторських груп, комісій, редколегій в регіонах перейшли до створення комісій по виданню окремих нарисів, нових гуртків, краєзнавчих товариств. 1966 року виникло Українське товариство охорони пам'яток історії і культури, його обласні, міські і районні організації, які майже до кінця 80-х років виконували функцію координаторів краєзнавчого руху в Україні. Якщо на початку 60-х років в Україні налічувався 131 державний музей, то на початку 80-х їх стало 168. На 1 січня 1984 року в семи Правобережних областях і Києві діяло 2457 громадських музеїв. 1963 року в Кам'янці-Подільському виник відділ Географічного товариства, 1964-го - Хмельницьке обласне краєзнавче товариство, до кінця 80-х років утворилися краєзнавчі організації в усіх областях Правобережжя. 1965 року започатковано історико-краєзнавчі конференції у Кам'янці-Подільському, 1972 року - у Вінниці, протягом 70-80-х років проведено 7 подільських, 9 вінницьких обласних, 4 всеукраїнських і першу Всесоюзну наукову конференцію з історичного краєзнавства. Нагромаджений у 60-і роки джерельний матеріал став базою нових дисертаційних досліджень, монографій, науково-популярних книг. Збільшився випуск краєзнавчої літератури: 1960-1966 рр. було видано 220 назв загальним тиражем 5 млн. примірників, а 1967-1973-го - 300 і 7,5 млн. відповідно.

Все більше відчувався пагубний вплив ідеологічного тиску партійних і державних органів, активізувалася боротьба інтелігенції за гласність, свободу слова, за переміни. Краєзнавчий рух потребував об'єднання, координації, організаційно-методичного забезпечення, державної підтримки.

Розділ п'ятий «Історичне краєзнавство доби незалежності України» має 3 підрозділи, в яких послідовно розкривається процес інституціоналізації краєзнавчого руху Правобережної України доби незалежності, його науково-методичне забезпечення, основні напрями, результати, проблеми й перспективи, форми взаємодії з краєзнавчими центрами західної української діаспори. краєзнавчий тоталітарний репресія україна

Отримання Україною незалежності створило сприятливі умови для розвитку національної історичної науки, історичного краєзнавства. Об'єктивна потреба в науковому обґрунтуванні давності українських державотворчих процесів, формуванні патріотів України, врахуванні уроків минулого й пошуку шляхів ефективного будівництва нового життя спонукає українську владу створювати сприятливе правове поле для діяльності істориків-краєзнавців. Впали ідеологічні бастіони тоталітарного режиму, історична наука долає такі рудименти минулого, як упередженість, міфотворчість, схематизм. Відкрився доступ до раніш заборонених архівних джерел, літератури, доробку наших співвітчизників у діаспорі, що збагачує краєзнавство новими фактами, нестандартними поглядами навіть на відомі події, історичні явища. 27 березня 1990 року створена Всеукраїнська спілка краєзнавців - правонаступниця репресованого Українського комітету краєзнавства, яка й очолила краєзнавчий рух в Україні. 90-і роки стали справжнім ренесансом українського краєзнавства. Дисертант виділив кілька етапів розвитку історичного краєзнавства Правобережної України доби незалежності: 1990-1996 рр. - період організаційного оформлення, становлення краєзнавчих центрів, дослідження маловивчених, замовчуваних сторінок історії, подій, фактів, особистостей; 1996-2001 - час дальшого організаційно-правового й методологічного посилання краєзнавчого руху, поглиблення його інтеграції з академічною, галузевою та вузівською історичною наукою, збільшення обсягу краєзнавчих видань і публікацій; з початком ХХІ ст. відкрився етап переходу до комплексного краєзнавчого вивчення регіонів, розв'язання глобальних довгострокових науково-краєзнавчих програм, створення масштабних історико-краєзнавчих праць.

Активізували науково-дослідницьку та організаторську діяльність випробувані центри краєзнавства - музеї, бібліотеки, архіви, вузи і школи, організації Національних спілок письменників, журналістів. У краєзнавчий процес влилися й нові структури - Український фонд культури, товариства «Просвіта», «Меморіал», Організація ветеранів України, різноманітні громадські, просвітницькі осередки. Український фонд культури, його обласні відділення виступили співзасновниками Всеукраїнської спілки краєзнавців та її обласних організацій, які охопили впливом краєзнавчий актив, стали координаторами краєзнавчого руху.

Науково-теоретичне й методичне забезпечення краєзнавчого процесу здійснює Інститут історії України НАН України, його відділи регіональних проблем історії України та історико-краєзнавчих досліджень, президія ВСК, які поглиблюють вивчення проблем історії, теорії й методики краєзнавства, узагальнюють і поширюють досвід, визначають перспективні напрями краєзнавчих досліджень і відображають їх у журналах «Краєзнавство», «Українському історичному журналі», наукових збірниках «Історія України. Маловідомі імена, події, факти», колективних та індивідуальних монографіях, збірниках документів з'їздів ВСК. З'явилися Центри дослідження історії Поділля, Середнього Подніпров'я.

Широкого розмаху набрала краєзнавча праця учителів, учнів, їх участь у русі «Моя земля - земля моїх батьків», експедиціях, олімпіадах, конкурсах Малої академії наук.

Функцію колективного організатора й популяризатора краєзнавства виконують засоби масової інформації, нові науково-краєзнавчі видання - журнали «Краєзнавство», «Дивокрай: Хмельниччина», «Волинські дзвони», «Волинь», «Світязь», «Краєзнавство Черкащини», науковий збірник «Історія України. Маловідомі імена, події, факти» та інші. Вміщуючи концептуальні, методологічні, аналітичні матеріали, наукові розвідки дослідників, вони виконують роль каталізатора краєзнавчого руху.