Колективізація західноукраїнського села в 40-50-х роках ХХ століття
Аналіз соціально-політичних передумов колективізації селянських господарств західного регіону. Розробка аграрної політики більшовицької партії та радянського уряду щодо західноукраїнського селянства. Зміст структури сільськогосподарського виробництва.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 27.08.2015 |
| Размер файла | 82,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
07.00.01 - Історія України
УДК 947.084 (477.8)
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО СЕЛА - 40 - ПОЧ. 50-Х РР. ХХ СТ.
СЕНЬКІВ МИХАЙЛО
ВАСИЛЬОВИЧ
Донецьк - 2009
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі історії України Донецького національного університету
Науковий консультантдоктор історичних наук, професор, Заслужений працівник освіти України Добров Петро Васильович, завідувач кафедри історії України Донецького національного університету
Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор, Академік НАН України Левенець Юрій Анатолійович, Директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Даниленко Віктор Михайлович, зав. відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України доктор історичних наук, професор Морозов Анатолій Георгійович, завідувач кафедри новітньої історії Черкаського національного університету імені Б.Хмельницького
Захист відбудеться « 29 » квітня 2009 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, II корп., ауд. 38.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Донецького національного університету (83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).
Автореферат розісланий « 27 » травня 2009 р.
Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми визначається потребою фундаментального дослідження історії українського селянства, зокрема радянського періоду, коли внаслідок примусової колективізації та інших експериментів, воно було позбавлено власності, втратило особисту зацікавленість в інтенсифікації й підвищенні ефективності виробництва, пережило численні репресії і депортації, а також періодичні голодомори. Однак саме цей етап в його драматичній долі впродовж багатьох десятиліть всіляко спотворювався радянською історіографією, яка прагнула оправдати негативи і обґрунтувати аграрну політику більшовицької партії та радянського уряду.
Без глибокого аналізу колективізації та викликаних нею суспільних процесів не можливо зрозуміти суть багатьох сучасних проблем селянства. Адже форми господарювання, які утвердилися на селі після завершення процесу колективізації в 50-ті роки минулого століття, формували суспільні і, зокрема, аграрні відносини західноукраїнського села майже півстоліття. Історично склалося так, що вони довели свою малоефектившсть, засвідчили неспроможність задовольнити зростаючі соціально-економічні потреби селянства.
Саме ці обставини та непрості проблеми пошуків українським народом шляхів виходу з гострої і тривалої соціально-економічної, політичної, морально-духовної кризи актуалізують потребу дослідження першопричин і наслідків колективізації. Життя нагально диктує відтворення правдивої картини одного з найбільш драматичних періодів історії України, коли волею більшовицьких вождів над головою українського селянина нависла смертельна загроза втрати не тільки соціального, а й національного феномена. Між тим, широкий доступ до колись утаємничених архівних документів та матеріалів звільняє дослідників від нав'язаних комуністичною партією методологічних, ідеологічних та догматичних принципів, відкриває необмежені можливості для відтворення правдивої картини історії українського селянства, насамперед ХХ століття.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося у рамках держбюджетної теми історичного факультету Донецького національного університету «Актуальні проблеми історії України: регіональні аспекти» (номер державної реєстрації № 0105U004466).
Об'єкт дослідження - західноукраїнське село 40 - поч. 50-х років ХХ століття.
Предмет дослідження - колективізація західноукраїнського селянства, її соціально-економічні та політичні наслідки у зазначений період.
Хронологічні рамки роботи - 40 - поч. 50-х рр. ХХ ст. - початковий етап становлення та утвердження в західних областях України радянської тоталітарної системи, завершення колективізації західноукраїнського села.
Географічні межі роботи - західні землі України - Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області, що у міжвоєнний період входили до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини, а на початку Другої світової війни та після її завершення увійшли до Радянського Союзу як складова частина Української РСР.
Мета і завдання роботи. Враховуючи специфічний розвиток західноукраїнського села за умов становлення радянської влади, автор поставив перед собою завдання дослідити:
соціально-політичні передумови колективізації селянських господарств західного регіону України;
аграрну політику більшовицької партії та радянського уряду щодо західноукраїнського селянства;
етапи і методи колективізації селянських господарств;
боротьбу селянства та національного підпілля проти примусової колективізації;
кадрове забезпечення та технічне оснащення колективних господарств;
структуру сільськогосподарського виробництва, його продуктивність;
матеріально-побутове та духовне життя селянства.
Наукова новизна праці. На основі залучення різноманітних архівних документів, їх критичного переосмислення, а також історіографії відтворено один з найбільш драматичних етапів історії селянства західного регіону України періоду Другої світової війни та перших післявоєнних років, наповнений подіями доленосного характеру, насамперед змінами системи державної влади й соціально-економічних відносин, репресивними діями радянських каральних органів та відчайдушною боротьбою селянства проти тоталітарного режиму. У ході дослідження автор сформулював та виокремив ряд наукових проблем і тем, що потребують подальшого вивчення.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення, висновки й фактичний матеріал можуть бути використані для подальших досліджень з історії України новітнього часу, підготовки узагальнюючих праць, підручників і науково-методичних посібників, розробки лекційних курсів з історії селянства, в історико-краєзнавчій роботі.
Особистий внесок здобувача полягає в розробці актуального для вітчизняної науки напрямку регіональних досліджень. На підставі введення до наукового обігу значної кількості архівних джерел та фактографічного матеріалу відтворено особливості насильницької колективізації західноукраїнського села в 40-х - початку 50-х рр. ХХ ст. Висновки і результати, у тому числі ті, що характеризують наукову новизну, сформульовані й одержані здобувачем самостійно. У дисертації не використовувалися ідеї та розробки, які належать співавторам.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки роботи обговорені на засіданні кафедри історії України Донецького національного університету, оприлюднені на міжнародних, республіканських і регіональних наукових конференціях та конгресах: “Минуле і сучасне Волині” (Луцьк, 1988), “Розвиток освіти і культури в західних областях УРСР (1939-1989 рр.)” (Тернопіль, 1989), “Культура українських Карпат: традиції і сучасність” (Ужгород, 1993), “Проблеми кооперації в сільському господарстві” (Львів, 1995), “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам'янець-Подільський, 2001), “Українська повстанська армія. До 60-річчя створення” (Львів, 2002), “Український національно-визвольний рух 20-50-х років ХХ ст.” (Дрогобич, 2002), “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам'янець-Подільський, 2003), „Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (Дрогобич 2004)”, „Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ ст.” (Дрогобич, 2008).
Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом. Дисертація складається із вступу (с.5-13), шістьох розділів (с.14-379), висновків (с.380-390), списку використаних джерел та літератури (с.391-462, 1023 найменувань). Загальний обсяг нараховує 463 стор., з них 391 стор. основного тексту.
2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні та територіальні межі, методологічні засади, сформульовано мету й завдання, наукову новизну роботи та практичне значення отриманих результатів, охарактеризовано структуру дисертаційного дослідження.
Перший розділ - “Історіографія, джерела та методологія дослідження” - містить огляд джерел, історіографію та методологію досліджуваної теми. За радянських часів історія колективізації та колгоспного селянства була пріоритетною темою, а відтак широко досліджувалася великим загоном вчених суспільствознавців, насамперед істориків. Дослідники-аграрники покликані були підтвердити марксистсько-ленінські методологічні принципи та ідейно-політичні настанови більшовицької партії й радянського керівництва стосовно селянства. Їх суть зводилася в основному до того, що дрібноселянське господарство, в першу чергу товарне, навіть за умов соціалістичного ладу неминуче породжує ворожі радянській системі буржуазні елементи і тому їх необхідно усуспільнити, колективізувати, а сімейну організацію виробництва в особі так званих куркулів, загалом ліквідувати як клас. По-друге, обґрунтовувалася теза про добровільний характер колективізації селянських господарств та про підтримку хліборобів аграрної політики більшовицької партії, проти здійснення якої виступала тільки сільська буржуазія, що характеризувалася як жорстокий експлуататор та запеклий ворог радянського ладу і колективного господарювання. По-третє, історики доводили переваги колгоспного виробництва над дрібнотоварним, стверджували, що він розкрив широкі можливості для прогресу села, піднесення культурно-технічного рівня й добробуту селянства. Всіляко замовчували і спотворювали реальний стан справ на селі, безгосподарність та безправність селянства, що зумовлювало низьку продуктивність праці, збитковість колгоспів, внаслідок чого в Україні була хронічна нестача продуктів харчування, виникали періодичні голодомори.
Власне за подібною методологічною схемою радянські історики досліджували село західних земель України 40-х - початку 50-х і наступних років. Вони виправдували встановлення радянської влади, а отже і соціалістичних перетворень у сільському господарстві цього регіону. У зв'язку з тим в опублікованих працях особливий наголос робився на гострій соціально-політичній ситуації в західних областях, насамперед після завершення Другої світової війни, коли загони УПА чинили відчайдушний опір утвердженню тоталітарного режиму та колективізації селянських господарств. За таких умов колективізація розглядалася як винятково важливий фактор позбавлення національно-визвольного руху соціальної бази, а також - вирішальна умова зміцнення радянської влади. Саме в такому ключі були написані праці Л.Корнійця, К.Сироцинського, І.Богодиста, В.Варицького, М.Івасюти, Й.Черниша, В.Столяренка, а також колективні роботи “Торжество історичної справедливості. Закономірності возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній українській державі” (Львів, 1968), “За щастя оновленої землі. Нариси історії колгоспного селянства західних областей УРСР. 1939-1979 рр.” (К., 1979). Щоправда, в них міститься багатий фактичний матеріал, у тому числі архівний.
Було чимало публікацій, які виправдовували репресивно-каральну діяльність органів радянської влади, спрямовану проти учасників національно-визвольного руху, в першу чергу проти вояків УПА, а також масові репресії й переслідування греко-католицької церкви та її духовенства. Ці аспекти відображено у монографіях Д.Мануїльського, В.Євдокименка, Ю.Римаренка, В.Бачинського, С.Беци, Ю.Мерсія, А.Шиша й М.Хвостіна, В.Масловського, С.Давиденка, колективній праці “Правду не здолати. Трудящі західних областей УРСР в боротьбі проти українських буржуазних націоналістів у роки соціалістичних перетворень” (Львів, 1969) та ін.
Значну частину складали роботи, які возвеличували роль більшовицької партії та її місцевих організацій у встановленні радянської влади та колгоспного ладу, інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, в підвищенні культури й добробуту селянства, у пропагандистській та ідейно-виховній роботі. Серед них слід назвати роботи В.Маланчука, О.Кірсанової, В.Михайлова, Ф.Чернявського, П.Костика, О.Зубаня, А.Ігнатенка, Л.Іваненко, К.Скрипника, “Комуністами оновлена земля” (Львів, 1969), “У боротьбі за світлі ідеали комунізму” (Львів, 1970), “Шляхом до щастя. Нариси історії Закарпаття” (Ужгород, 1973), Нариси обласних партійних організацій західних областей УРСР та багато інших. Усі ці публікації були покликані обґрунтувати закономірності політичних та соціально-економічних перетворень на селі, а головне засвідчували ніби саме за умов радянської влади у складі Радянського Союзу здійснилися споконвічні мрії українського народу про соціальне та національне визволення.
Зрозуміло, що в міру розширення демократичних свобод українська історіографія поступово, але не сміливо переосмислювала окремі важливі проблеми радянської доби, зокрема колективізації та селянства загалом. Це стосувалося методів колективізації, добровільного вступу дрібних виробників до колгоспу, а головне реального стану в сільському господарстві, насамперед у післявоєнний період, коли селяни фактично закріплювалися за колективними господарствами й за безцінь працювали на державу. Ця тенденція посилювалася в роки перебудови і найбільш наочно відображена у колективних працях “Про минуле заради майбутнього” (К., 1989), “Сторінки історії Української РСР” (К.,1990). У монографіях “Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною” (К.,1989), “Украинские Карпаты. История” (К.,1989) робилася спроба дещо по новому оцінити ряд проблем з історії регіону, в тому числі колективізації селянських господарств. Однак переосмислення доленосних етапів історії радянської доби не піднялося на рівень переоцінки самої тоталітарної системи й методів її господарювання, зокрема в аграрному секторі.
Тільки за умов державної незалежності України розпочалося кардинальне переосмислення історії радянської доби, а отже і долі українського селянства. Вагомий вклад у цьому плані зробили дослідження С.Кульчицького, П.Панченка, В.Даниленка, Ю.Левенця, Ф.Турчинка, Г.Сургая, В.Калініченка, Б.Хоршуна, О.Ганжі, І.Воронова і Ю.Пилявця, Т.Дерев'янкіна, С.Діброви, В.Плисюка, С.Гелея, В.Нечитайла, І.Рибака, А.Морозова та ін. Відзначимо, однак, що проблеми села не стали пріоритетними для істориків, свідченням цьому є відсутність спеціальних монографічних робіт загалом та про доленосні етапи селянства, зокрема. Ця проблема досліджена в основному у загальному контексті політичної історії України ХХ ст., зокрема у розвідках І.Біласа, С.Білоконя, І.Винниченка, Ю.Шаповала, В.Барана, Г.Костюка, Б.Яроша, Ю.Сливки, С.Макарчука, К.Кондратюка, М.Литвина, О.Луцького й К.Науменка, В.Ткачука та ін. Все ж методологічна значимість цих праць у висвітленні історії українського селянства радянської доби вельми важлива, бо вони розкривають механізм існування тоталітарної системи й ставлення партійно-державного керівництва Радянського Союзу до селян.
У стосунку конкретно досліджуваної теми, то вона за роки незалежності теж недостатньо вивчена. У монографії О.Ленартовича “Селянство Західної України у національно-визвольній боротьбі 1944-1950 рр.” (Луцьк,1998) йдеться про збройну боротьбу ОУН та УПА проти відновлення радянської влади, охарактеризовано опір селянства тоталітарному режиму. У дисертації В.Гаврилюка проаналізовано радянізацію економічного і духовного життя західноукраїнського села. П.Когут віддзеркалив економічний та соціально-політичний аспект проблеми. Аграрну політику на Закарпатті простежили В.Міщанин, Н.Жулканич, соціально-економічний розвиток волинського села - І.Сушик. У загальних рисах колективізація західноукраїнського села подана у новому виданні „Історія українського селянства”. Проте питання етапів та методів колективізації, більшовицька кадрова політика на селі, технічне оснащення та ефективність колективного виробництва, матеріально-побутові умови життя селянства, духовні, релігійні чинники розглядаються ними побіжно.
Ширше висвітлена національно-визвольна боротьба цього періоду, насамперед УПА, діяльність якої мала великий вплив на західноукраїнське селянство. Адже воно не тільки складало кадрову основу загонів УПА, але й надавало їм всіляку матеріальну і моральну підтримку. Ці аспекти історії українського селянства досліджені у розвідках А.Кентія, М.Присяжного, І.Іллюшина, В.Вятровича, Ю.Киричука, А.Русначенка, В.Сергійчука, Р.Ковалюка, Г.Дем'яна, колективних роботах “Галичина у Другій світовій війні 1939-1945 рр.”, “Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій ХІХ-ХХ ст.” та ін.
Багато фактичного матеріалу автор почерпнув із збірників „Український визвольний рух”, „Україна - Польща: історична спадщина і суспільна свідомість”, „Українці Холмщини і Підляшшя: історична доля, доховна і матеріальна культура вродовж віків”, в яких містяться наукові праці присвячені визвольній боротьбі українського народу, депортаціям українців і поляків у середині ХХ століття.
Окремі епізоди історії селянства західного регіону України відтворено у працях вчених української діаспори, зокрема в контексті національно-визвольного руху ОУН-УПА. На увагу заслуговують роботи О.Субтельного, Т.Гунчака, П.Мірчука, В.Косика, Ю.Бойка, С.Галамая, Л.Шанковського, А.Бедрія, М.Прокопа, а також збірник матеріалів і спогадів про радянізацію Західної України під редакцією М.Рудницької, у якому вміщено декілька статей про політику більшовиків на селі.
Цінний матеріал із досліджуваної теми дають монографії іноземних авторів: Я.Гросса, С.Бов'єра, В.Голубнічого, А.Граціозі, Р.Конквеста, Т.Ольшанського, Д.Марплеса, Д.Армстрона, П.Едельгардта, Ю.Білінського, В.Бонусяка, Б.Левицького, Р.Торчецького, Р.Суліванта, Д.Боффа та інших. Серед них необхідно виділити дослідження С.Бов'єра та А.Граціозі. У першому з них аналізується колективізація сільського господарства в країнах Східної Європи, СРСР та Китаю, в другому - більшовицький терор в українському селі.
Таким чином, історія західноукраїнського селянства 40 - поч. 50-х років ХХ ст. впродовж багатьох десятиліть привертала увагу дослідників, які вивчали встановлення радянської влади та аграрні процеси, а також національно-визвольний рух в Україні. Переважна частина публікацій, насамперед монографічного характеру, належить радянським історикам. У роки незалежності України вивчення цієї проблеми тільки розпочинається, це і зумовлює її потребу ґрунтовного висвітлення.
Джерельну базу дослідження складають архівні матеріали, збірники документів, спогади та періодика. Головний корпус неопублікованих джерел зберігається у київських архівосховищах. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України у Ф.2 (Рада Міністрів), Ф.27 (Міністерство сільського господарства), Ф.166 (Міністерство освіти), Ф.582 (Центральне статистичне управління), Ф.5116 (Міністерство культури), містяться відомості про утвердження радянської влади, про структуру селянських господарств, діяльність ОУН, УПА, репресивну та депортаційну політику тоталітарного режиму, його боротьбу з національним підпіллям, а також матеріали про етапи колективізації, технічне оснащення сільськогосподарського виробництва, продуктивність землеробства і тваринництва, кадрову політику на селі, матеріально-побутові умови життя селянства, розвиток освіти і культури на селі.
У Центральному державному архіві громадських об'єднань України у Ф.1 (Центральний Комітет Компартії України) зосереджена велика кількість документів і матеріалів періоду 40-50-х років, які відображають політику більшовицької партії щодо західних областей у процесі становлення радянської влади, колективізації та боротьби з національно-визвольним рухом. Це головним чином матеріали конференцій, пленумів, активів і бюро обласних і районних комітетів компартії, довідки, доповідні записки, листування та звернення.
Багато матеріалів з історії західноукраїнського селянства автор віднайшов у фондах обласних управлінь сільського господарства, освіти і культури, політвідділів МТС, міжобласних управлінь трудових резервів, обласних і районних Рад, їх виконкомів, обкомів та райкомів партії й комсомолу, технікумів і вузів західного регіону. Використано, наприклад, Ф.П.3 (Львівський обком Компартії України), Ф.Р.6 (Львівська міська Рада і її виконком), Ф.П.21 (Золочiвський райком Компартiї України), Ф.П.66 (Львiвський обком комсомолу), Ф.Р.165 (Львівське обласне управління сільського господарства), Ф.Р.221 (Львівська обласна Рада і її виконком), Ф.Р.772 (Львівська сільськогосподарська школа по підготовці голів колгоспів), Ф.Р.834 (Львівське мiжобласне управління трудових резервiв і пiдвiдомчих йому закладiв), Ф.Р.1338 (Управлiння культури виконкому Львівської обласної Ради), Ф.П.1643 (Політвідділ Грядівської МТС), Ф.Р.1805 (Новояричiвська райрада і її виконком), Ф.Р.2022 (Дрогобицька облрада і її виконком), Ф.П.2752 (Політвідділ Неслухівської МТС), Ф.П.5001 (Дрогобицький обком Компартiї України) Державного архіву Львівської області; Ф.П.1 (Волинський обком Компартії України), Ф.П.6 (Горохівський райком Компартії України), Ф.Р.32 (Волинське обласне управління сільського господарства), Ф.Р.420 (Управління культури виконкому Волинської обласної Ради) Ф.П.2318 (Політсектор Волинського обласного управління сільського господарства), Ф.П.2329 (Політвідділ Ковельської МТС) Державного архіву Волинської області; Ф.П.1 (Чернівецький обком Компартiї України), Ф.Р.4 (Чернівецьке обласне управління сільського господарства), Ф.П.1228 (Полiтвiддiл Садгірської МТС), Ф.П.1253 (Полiтвiддiл Сокирянської МТС), Ф.П.1503 (Політсектор Чернівецького обласного управлiння сільського господарства), Ф.Р.2329 (Управлiння культури виконкому Чернівецької обласної Ради) Державного архіву Чернівецької області та ін.
Цікава інформація є у звітах колгоспів Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської і Чернівецької областей за 1951-1960 рр., які зберігаються в архіві Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України.
Вiдомостi про структуру сільськогосподарського виробництва, урожайність, продуктивність тваринництва містять статистичні збірники та збірники документів й матеріалів, опублiкованi за радянських часiв. Щоправда, вони подають тенденцiйно пiдiбрану iнформацiю, тому вимагають критичного ставлення.
Особливу цінність становлять збiрники документiв і матеріалів, що побачили світ у роки незалежності України: “Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.” (К., 1998), “Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр.” (у 3-х т. Львів, 1996; 1998; 2002), “Культурне життя в Україні. Західні землі. 1939-1953 рр.” (у 2-х т. К., 1995; 1998), “Літопис нескореної України” (у 3-х т. Львів, 1993; 1997; 2003), “Нацiональнi вiдносини в Українi у ХХ ст.” (К., 1994), “Літопис Української Повстанської Армії” (Торонто-Львів, 1978-2008), „Літопис УПА. Нова серія”(Київ; Торонто, 2000-2003), „Акція „Вісла”: Документи”(Львів; Нью-Йорк, 1997), ”Голод в Україні 1946-1947 років: Документи і матеріали” (К., 1996), “Колективізація і голод на Україні 1929-1933” (К., 1993), які відтворюють національно-визвольну боротьбу українського народу, спротив більшовицькому режиму, зокрема колективізації; репресії та депортації щодо селянства, інтелігенції, духовенства, інакомислячих, політику русифікації, містять програмні документи ОУН, УПА і УГВР тощо.
Великий фактичний матеріал містять довідники і збірники документів, видані в Російській Федерації : “Система виправно-трудових таборів в СРСР” (М., 1998), “Депортації народів СРСР (1930-ті - 1950-ті роки)” (М., 1992), “Лаврентій Берія. 1953” (М., 1999), “Військовополонені в СРСР. 1939-1956” (М., 2000), “Реабілітація як це було” (М., 2000) та ін.
Автор опрацював спогади І. Кривуцького, А.Грущака, О.Крайківського, Д.Куняка, Н.Яхненка, І.Самчука, Р.Левчака, Я.Грендиша, О.Гасина та інших очевидців й учасників національно-визвольної боротьби.
У дисертації використано також інформацію з тогочасних радянських газет, журналів, сучасної української періодики.
Отож, джерельна база є значною за обсягом та різноманітною, вона дозволила додати чимало важливих і цікавих аспектів до висвітлення історії українського селянства та поставити питання про переосмислення низки установлених в історіографії стереотипів.
Методологічною основою дослідження є принцип історизму та об'єктивності; використано порівняльний і генетичний методи та причинно-наслідковий аналіз. В основу дисертаційного дослідження покладена концепція еволюційного тоталітаризму.
У другому розділі - “З історії української сільськогосподарської кооперації” - висвітлено генезу та еволюцію сільськогосподарської кооперації, а також її драматичну долю після встановлення радянської влади у Західній Україні. Витоки її сягають у 70-80-і роки ХІХ ст. При товаристві “Просвіта” відкривалися крамниці, позичково-ощадничі каси, молочарні і т.п. Зростаючі господарсько-політичні потреби народу зумовили те, що від “Просвіти” відокремилися і почали функціонувати як самостійні кредитні спілки, сільськогосподарські споживчі і молочарські кооперативи, товариство “Сільський господар” та ін. Напередодні Першої світової війни лише товариство “Сільський господар” мало 88 філій, 1324 гуртки, які об'єднували 32352 членів. Подальший розвиток кооперації перервала війна.
У міжвоєнний період кооперація поступово відроджувалась. Уже наприкінці 20-х років на західноукраїнських землях кооперативи мали свою розгалужену організацію. Кредитні спілки об'єднувалися в асоціацію “Центробанк”, сільські споживачі і торгові спілки - у “Центросоюз”, молочарські кооперативи - у “Маслосоюз”. Усі вони разом з товариством “Сільський господар” творили Ревізійний союз українських кооперативів (РСУК). Кооперація усуспільнювала сферу обігу. 1936 р. на території Волинського, Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств діяло 2,8 тис. споживчих кооперативів, у яких налічувалося понад 300 тис. членів. Стільки ж об'єднувала кредитна кооперація. Водночас функціонувало 437 молочарських кооперативів з 267 тис. членів. У “Маслосоюз” входило близько 140 районних молочарень і молочарських спілок. У кінці 30-х років близько дві третіх українців Галичини було охоплено різними видами кооперації, серед них майже дев'яносто відсотків складали селяни.
За умов іноземної окупації кооперація виконувала для українців важливу суспільну функцію. Вона сприяла економічному прогресу села, загальному розвитку селянських господарств та ринкових відносин, формуванню фермерського підприємництва, підносила престиж високопродуктивної праці селянина, підвищувала його фахову кваліфікацію й стимулювала чесну конкуренцію. У кооперативах концентрувалося національне виробництво. Воно давало засоби до існування для сотень тисяч селян, скорочувало еміграцію, творило ринок для українських товарів. Кооперація рятувала селянина від потрійної експлуатації з боку великого капіталу у сфері виробництва, обліку та споживання і сприяла встановленню стабiльних ринкових відносин.
В дисертації зазначено, що українське громадянство шукало в кооперації порятунку від соціально-економічних негараздів й денаціоналізації. Кооперативи виховували патріотичних фахівців, поширювали національну ідею, були вагомим засобом протидії полонізації, румунізації і мадяризації українців. Кооперація об'єднувала людей на християнських засадах, створювала для досягнення спільної мети відповідні структури та інституції. Вона стала своєрідною кооперативною республікою, немов державою в державі, згуртовувала розпорошене українське населення, прищеплюючи йому державницькі навики, зводила міцний економічний підмурок політичного визволення.
Після встановлення на західноукраїнських землях радянської влади розгалужена система кооперації була знищена, її майно націоналізовано. Багато керівників і фахівців кооперативів репресовано. Право на існування мала тільки споживча кооперація, яка фактично виконувала функції державної торгівлі на селі й була допоміжною ланкою державних заготівельних пунктів.
Більшовицька влада призупинила еволюційний розвиток кооперації примусовою колективізацією, спрямованою на відчуження селянина від приватної власності і тим самим спричинилася до деградації селянського господарювання та втрати зацікавленості у підвищенні ефективності виробництва.
У третьому розділі - “Підготовка радянським режимом колективізації” - з'ясовано політику більшовицької влади щодо селянства та соціально-політичні передумови суцільної колективізації. Політика радянської влади щодо селянства випливала із відомої доктрини комуністичної партії про несумісність дрібних приватних господарств соціалістичним виробничим відносинам, про відносну їх незалежність, а й неможливість повною мірою бути контрольованими державними органами. Крім того, партійно-державне керівництво вважало, що селянство слугувало підґрунтям національно-визвольної боротьби, носієм ідей самостійності України. Водночас утверджуючи колективне господарювання в аграрному секторі, більшовицька влада створювала розгалужену систему експлуатації селянства: шляхом нееквівалентного обміну викачувала iз села величезні кошти для потреб бюрократичної держави, використовуючи дешеву робочу силу у сільському господарстві й промисловості.
Перша спроба колективізувати західноукраїнське село була зроблена ще на початку 1940 р. До радянсько-німецької війни в західних областях було об'єднано в колгоспи 12,7 відсотка селянських господарств: у Волинській - 21,1, Дрогобицькій - 10,0, Львівській - 10,0, Станіславській - 11,3, Тернопільській - 13,5, Чернівецькій - 2,9 відсотка. Однак їх реальне число було значно меншим, бо багато колгоспів існувало фіктивно.
Під час фашистської окупації більшість колгоспів розпалася, а частину з них гітлерівці перетворили на громадські господарства - “лігеншафти”. За їх допомогою окупаційні власті швидко та ефективно викачували необхідні для третього рейху продукти та сировину.
В дисертації автор підкреслює, що з відновленням радянської влади доля західноукраїнського селянства була визначена і колективізація стала справою часу. Утвердження радянської системи було однією з найважливіших соціально-політичних передумов суцільної колективізації. Діяльність відновлених органів влади, у першу чергу, підпорядковувалася боротьбі проти збройних формувань ОУН-УПА, які чинили відчайдушний опір тоталітарному режиму, його соціально-економічним експериментам. Незважаючи на втрати загонів УПА, - впродовж 1945 р. було вбито 9 тис. і близько 24 тис. полонено - вони здійснили понад три тисячі збройних акцій. На Львівщині було вбито близько 5 тис. енкаведистів, бійців винищувальних частин, партійних, комсомольських і радянських функціонерів. Радянські органи, по суті, існували лише в містах та містечках, а на селах втримувалася цупка влада ОУН-УПА.
Для утвердження радянської влади партійне керівництво зосередило у Західній Україні величезну регулярну армію. У 1944-1945 роках внаслідок близько 40 тис. військових операцій було вбито 103 тис. і заарештовано 125 тис. повстанців, виявлено 83 тис. чоловік, які ухилялися від військової мобілізації.
Жорстокими репресіями партійно-радянські органи прагнули знешкодити збройний опір УПА та залякати населення, особливо селян, які чинили опір колективізації. Окремі села було проголошено “бандитськими” чи “бандерівськими”, там прилюдно страчували повстанців, їхні сім'ї масово вивозили в Сибір. У 1944-1952 рр. із західних областей України було депортовано близько 200 тис. родин, що становило приблизно 800 тис. осіб.
Партійне, радянське керівництво неодноразово, але безрезультатно зверталося до учасників національно-визвольної боротьби із закликами припинити опір та скласти зброю, прийти з повинною, обіцяло силоміць не втягувати до колгоспу. Внаслідок репресій у підпіллі залишалися найбільш стійкі і морально витривалі бійці. У 1948 р. командування УПА черговий раз реорганізувало свої підрозділи, створило самостійні відділи чисельністю 10-15 бійців. Збройні акції не припинялися, але поступово кількість їх зменшувалася. До початку 50-х років загальні втрати призвели до спаду боротьби, що полегшувало владі насаджувати колгоспи.
Прискоренню колективізації були підпорядковані й пересельницькі акцiї із Закерзоння, які за радянсько-польським договором від 9 вересня 1944 р. проводилися у 1944-1947 роках. Із споконвічних українських земель було тотально виселено одну із найбільш нацiонально свідомих гілок українського народу - 640 тис. чоловік. Все це значно послабило визвольний рух українців, який мав також антиколгоспну спрямованість.
В дисертації відзначено, що більшовицька влада нещадно переслідувала Греко-католицьку та Українську автокефальну православну церкви, які мали великий вплив на селянство. Їх нищили не тільки як релігійнi і національнi інституції, якi охороняли український народ від денаціоналізації, але й тому, щоб психологічно зламати частину духовенства, змусити його до співпраці з різноманітними державними структурами і в такий спосіб значною мірою розчистити шлях для зміцнення радянської влади.
У перші післявоєнні роки більшовицький режим спрямував головний удар проти заможної частини селянства. Органи влади почали конфіскацiю землі в господарствах, що перевищували встановлені державою норми землекористування. Для Закарпаття в грудні 1945 р. встановлювалися такі верхні межі землекористування: для низинних округів - 6 га, для гірських - 8 га орної землі. В інших західних областях після схвалення закону про обмеження куркульського землеволодіння величина господарств зменшилась і складала в середньому 8,6 га орної землі на один двір.
У заможних селян було відібрано 250 тис. га землі, які підлягали розподілу. Водночас більшовицький режим передав селянам землю, яка була конфіскована у заможних землевласників радянською владою 1939-1941 рр., а в роки війни повернена колишнім господарям. До початку літа 1945 р. 325 тис. селянських господарств було передано 438,6 тис. гектарів землі із 489,1 тис., що підлягали розподілу. До кінця року цей процес було повністю завершено. А безземельні і малоземельні селяни Закарпаття одержали 59,2 тис. гектарів конфіскованих поміщицьких і церковних земель. Щоправда, значна частина землі залишалась в руках держави для створення колективних господарств. Малоземельні і безземельні селяни одержали незначні наділи, що не могли самостійно існувати. Пообіцявши селянам землю, нова влада безцеремонно обманула їх надії, знехтувала економічними інтересами виробників заради сумнівних ідеологічних догм. Здійснюючи розподіл землі, більшовицький режим, по-перше, створював ілюзію втiлення споконвічних прагнень малоземельних селян. По-друге, бідняки отримували землю за рахунок заможних верств села на дуже короткий період. Тим самим радянська влада свідомо закладала конфлікт між селянством, який використовувався для розгортання суцільної колективізації.
14 березня 1945 р. Раднарком УРСР поставив завдання організувати в західних областях найпростішу форму виробничої кооперації - земельні громади (товариства). З весни 1946 р. ця ухвала поширювалося і на Закарпаття. Крім функцій взаємодопомоги, земельні громади мали на меті розколоти село на два антагоністичнi табори: бідних нацькувати на багатих i, таким чином, загострити соцiально-полiтичну ситуацiю в регiонi. З цією ж метою формувався сільський актив, до якого залучалися напівграмотні або цiлком неграмотні люди, забиті нуждою. За відданість радянській владі їм дарували начальницькі посади, поселяли в будинки депортованих, роздавали награбоване майно, вручали премії, нагороди тощо. Натомість „активісти” мали шукати схрони, вбивати і вивозити невинних в Сибір, збирати позику та податки, організовувати колгоспи. Місцеве населення здебільшого з недовірою ставилося до органів радянської влади, не вступало до ВКП(б), а партійні організації складалися, головним чином, з присланих зі сходу та демобілізованих воїнів. 1945 р. на Волині нараховувалося 1899 комуністів, з яких 1715 були приїжджими. У Рівненській області впродовж 1945-1946 рр. в кандидати та члени ВКП(б) вступило лише 419 осіб, у т.ч. 13 робітників, 1 селянин. У 1944-1950 рр. Львівська обласна партійна організація поповнилася лише двома тисячами iз мiсцевих.
Автор дисертації показує, що утвердженню радянської влади на селi мали також сприяти вибори до Верховної Ради СРСР та УРСР, а також мiсцевих органiв влади 1946-1947 роках. Вони були позбавленi будь-якого демократизму: вiдбувалися на безальтернативнiй основi, списки кандидатiв у депутати були складенi компартiйними комiтетами, морально і фiзично впливали на виборцiв. Шляхом тиску, фальсифiкацiй до органiв влади було залучено слухняних прибічників комунiстичного режиму.
Для придушення національно-визвольного та антиколгоспного руху створювали озброєні загони, так звані “яструбки” - спочатку як винищувальні батальйони, а згодом як групи громадського порядку. На початку 1946 р. у західних областях діяло понад 2 тис. винищувальних батальйонів кількістю 41700 чоловік. Однак органи радянської влади не довiряли “яструбкам”, часто забороняла їм носити зброю, і не дарма, бо більшість бійців не вступали у бої з формуваннями УПА. У листопаді 1948 р. “яструбки” с. Жулино Стрийського району Дрогобицької області І.Турмас, І.Круцак, М.Гірієв передали свою зброю повстанцям. Восени 1944 р. у Жовтневому районі Станіславської області вояками УПА стали 32 „яструбки”. У Хирівському районі Дрогобицької області “яструбки” вбили дільничного уповноваженого міліціонера Дерюгіна й акушерку Жамкову і повним складом перейшли до повстанців. У селах Русилiв та Балучин Краснянського району Львiвської областi, Спас Коломийського району Станіславської області та в багатьох інших “яструбки” пiдтримували зв'язки з повстанцями і надавали їм розвiдувальну iнформацiю. Секретар Глинянського райкому партії Львівської області повідомляв, що “яструбки” його району категорично заявляють: “Робіть, що хочете, а я більше у ВБ (винищувальний батальйон. - М.С.) не піду”.
Боротьба з ОУН-УПА, депортації, масовi арешти, знищення греко-католицької церкви, адмiнiстративне обмеження одноосiбного землеволодіння, економiчнi важелi i т.п. формували ту реалію, яка давала селянину тiльки один шлях - всупереч своїй волi йти до колгоспу.
У четвертому розділі - “Відчуження селянства від власності та його спротив колективізації” - проаналізовано етапи і методи колективізації західноукраїнського села та боротьбу селянства проти тоталітарної системи. Колективізацію західноукраїнського села умовно можна поділити на три етапи. Перший - припадає на роки початкового становлення радянської влади (1940 - пер.пол. 1941 рр.) та її відновлення (1944-1946 рр.), коли виникали окремі колгоспи. На другому етапі (1947-1948 рр.) почалася суцільна колективізація та масове відчуження селянина від власності, розгортався жорстокий терор проти національно-визвольного руху та депортаційно-пересельницькі акції. На третьому етапі (1949-1952 рр.) завершено суцільну колективізацію, утверджено колгоспний лад, а селянина перетворено в новітнього кріпака, підірвано соціально-економічну базу національно-визвольного руху.
Загалом переважна більшість селян не підтримувала ідею колгоспного ладу. Адже у селянській психології століттями вкорінювалося почуття власника землі. Важко уявити, щоб селяни, які протягом багатьох віків боролися за землю поспішали її добровільно позбутися і вступити до колгоспу. Вони прагнули одержати від нової влади землю у приватну власність і вільно на ній господарювати. По-друге, ще свіжими були спомини про колективізацію на Західній Україні в довоєнний період, яка супроводжувалася насиллям та депортацією. По-третє, 1946-1947 рр. Східну Україну охопив голод і тому до Галичини приїхало чимало людей із Наддніпрянщини у пошуках харчів. Кращих “агітаторів” проти колгоспного ладу годі було шукати. По-четверте, загони УПА і підпілля ОУН вели відчайдушний опір тоталітарній системі та колгоспному ладу.
За умов тоталітарного режиму легальні форми боротьби проти колективізації мали переважно пасивний характер, насамперед відмова підписувати заяви про вступ до колгоспу навіть під страхом репресій та фізичних знущань. Крім того, селяни вирізали й розпродували худобу, відмовлялися передати свою власність до колгоспу, критично висловлювалися на зборах. Вони не сплачували податків, не продавали хліб державі за вкрай низькими цінами.
Селяни наважувалися на збройні виступи, вбивали організаторів колгоспів або передавали їх повстанцям. Найбільш гострою формою боротьби селянства проти колективізації була їх масова участь у формуваннях УПА, яка була армією самооборони селянства від посягань на їхню власність, життя, національну і людську гідність. Повстанський рух мав чітко виражений національно-визвольний характер. Він був волевиявленням селянства до державотворення українського народу, що віками визрівало в його свідомості.
Аграрна програма ОУН, УПА відповідала інтересам селянства. Вони виступали за конфiскацiю великого землеволодіння, передачі селянам землі, відстоювали трудову приватну власність, розвиток вільного підприємництва і кооперації. Селянин-одноосібник мав стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а за майновим станом - мiцним, самодостатнім господарем. “Виходячи з того, що земля є власністю народу, - вказувалося у програмному документi УПА, - українська народна влада не накидуватиме селянам однієї форми користування землею. Тому в українськiй державi допускатиметься індивідуальне користування землею, в залежності від волi селян”.
В дисертації зазначено, що селяни масово вступали в УПА, творячи її соціальну базу. У доповідній записці на ім'я секретаря ЦК КП(б)У О.Кириченка вказувалося, що в “бандах” ОУН - УПА перебувають понад 200 жителів села Мокротин Нестерівського району, 54 - з села Бобятин Сокальського району, 42 - з села Бубнів Краковецького району Львівської області. У загонах УПА боролися 84 жителі села Синевидне - Верхне Сколівського району, 40 жителів із села Старі Стрілища Новострілківського району Дрогобицької області. Подібна картина була у багатьох селах Західної України. За підрахунками Одеського інституту політології, з кожних 1285 вояків УПА 76,6 відсотка складали селяни, 18,2 - робітники, 4,2 - інтелігенти.
Селяни надавали повстанцях допомогу їжею, одягом, грішми, схованками, розвідувальною інформацією. Наприклад, с. Почапи Золочівського району Львівської області мало всього 140 дворів, але у ньому було збудовано 70 упівських криївок. Партизанам допомагали навіть діти. Пастухи 9-12 річного віку з с. Грабівці у Карпатах повідомляли повстанців про наближення карателів співом коломийок. Про широку підтримку селянством повстанського руху свідчило і те, що частина місцевого радянського активу сприяла національному руху. Так, голова Охлопівської сільської ради А. Возний, голова Рачинської сільської ради І. Пилипюк Волинської області мали тісні зв'язки з упівцями і активно допомагали їм. Голова сільської ради села Княже А. Корній, проводячи підписку на позику четвертої сталінської п'ятирічки, воднораз провів збір грошей для повстанців і сам пожертвував 5 тис. карбованців.
Борючись проти радянізації та колективізації, ОУН та УПА стимулювали селянство бойовими та політичними акціями. Саме завдяки діям пiдроздiлiв УПА восени 1947 р. 500 тис. селян зумiли ухилитися від примусового виселення до Сибіру.
Автор також зазначає, що УПА та підпілля ОУН проводили також широку агітаційно-пропагандистську роботу. Про її розмах свідчить те, що 1947-1950 рр. органи держбезпеки знищили 15 підпільних друкарень, вилучили 200 тис. листівок і брошур. У зверненнях, листівках, підпільних часописах вони закликали селян чинити опір утворенню колгоспів, пропагували свої ідеї та цілі. “УПА і революційне підпілля, - підкреслювалося в одному із повстанських документі, - широко підтримують західньо-українське селянство в його боротьбі проти більшовицької колективізаційної акції. Саме завдяки цій підтримці західньо-українське селянство до сьогодні ще не колективізоване. Свою боротьбу проти колгоспної системи в Україні український визвольно-революційний рух веде під гаслом: "Геть колгоспи! Земля селянам!... Український визвольно-революційний рух бореться проти більшовицької колгоспної системи, по-перше, тому, що вона є знаряддям варварської економічної й фізичної експлуатації українського селянства з боку більшовицьких гнобителів, знаряддям їх жахливого соціального гноблення, і, по-друге, тому, що ця система є також засобом політичного підкорення українських селянських мас більшовицькій імперіалістичній кліці".
Агітаційно-пропагандистська робота повстанців сприяла розпаду багатьох колгоспів. У с.Ременові Новояричівського району Львівської області, що характеризувалося високою національною свідомістю ще за часів польської окупації, органи радянської влади шляхом насилля утворили колгосп. Розгорнута антиколгоспна агітація закликала селян не усуспільнювати інвентар, тяглову худобу, насіння, не виходити на роботу. Результат не забарився - колгосп розпався. Подібне спостерігалося в селах Запитів, Підлiски, Пікуловичі, Борщовичі Львівської області .
Дії органiзаторiв та активiстiв колгоспного будівництва кваліфікувалися як зрада Батьківщині, а тому їх жорстоко карали. “У нашiй боротьбi ми, бандерівці, - писав Петро Полтава, - виступаємо тільки проти большевицьких iмперiалiстiв, тобто проти партійної верхівки та всіх тих елементiв, незалежно від їхнього соціального і національного походження, якi цiй верхiвцi вірно служать. Це підла брехня, що ми стріляємо всіх совєтських людей без розбору. Проти совєтських народних мас ми не боремося. Про це можуть посвiдчити тисячi совєтських людей - совєтських колгоспників, робітників та iнтелiгентiв, з якими ми зустрiчалися, розмовляли, яким ми передавали нашу лiтературу. Про це можуть посвiдчити тисячi голодуючих, яким ми допомагали, чим тільки могли. Ми знищуємо тільки керівних представників партії, МВД і МГБ і всi тi вислужницькi, продажнi елементи, якi активно виступають проти нашого руху і вороже вiдносяться до українського народу”.
Компартійна статистика стверджує, що пiд час збройних акцій проти національних формувань загинуло близько 30 тис. радянсько-партійних активістів та 20 тис. військовослужбовців, міліціонерів, прикордонників. Однак аналіз багатьох документів засвідчує, що значну частину цих вбивств здійснили самі енкаведисти, приписуючи їх воякам УПА та підпіллю ОУН з метою дискредитації національно-визвольного руху. З лютим садизмом жертвам виривали серце і ніздрі, виколювали очі, випікали на обличчі тавро, ґвалтували. Начальник Бібрського райвідділу НКВС Львівської області Богомолов сокирою відрубав голову повстанцю Григорію Паньківу із Підгородища. Він схопив його молодшого брата Ярослава і, піддаючи тортурам, вимагав видати підпільників. При цьому бив неповнолітнього шомполами, по-звірячому щипцями повідривав вуха. 14 травня 1946 р. начальник Журавнiвського райвідділу МВС Дрогобицької областi капітан Федоров і лейтенант Сільченко заарештували підозрюваного у приналежності до ОУН завідувача райземвідділом П.Яцишина. Після страшних катувань його вбили, а понівечене тіло кинули у Дністер. Старший уповноважений Славського райвідділу МВС Доля викликав до себе на допит арештованого Василя Дем'яна. Побив його майже до смерті, потім за вказівкою начальства вивезли В.Дем'яна за три кілометри від Славська, розстріляли, а тіло вкинули у криницю. Оперуповноважений Печеніженського РВ МВС Станіславської області Задумін і лейтенант Манохін заарештували селянина Бритвака, знущались над ним, поки не вбили. Труп завалили камінням і присипали снігом на околиці с.Сливок. При цьому залишили листівку антирадянського змісту.
...Подобные документы
Ознайомлення з передумовами та історичним процесом колективізації сільських господарств як однією з причин Голодомору 1932-1933 рр., її наслідки - дезорганізація і деградація аграрного сектора. Опис подій насильницького розкуркулення українських селян.
реферат [24,5 K], добавлен 09.06.2011Роль радянської держави в змінах складу селянства в період форсованої індустріалізації та суцільної насильницької колективізації сільського господарства 1927-1933 рр. Розкуркулення і ліквідація селянських господарств як передумови голодомору 1932-1933 рр.
реферат [26,5 K], добавлен 20.09.2010Соціально-економічні та політичні умови, що визначили політику влади в другій половині 20-х років ХХ століття. Специфіка хлібозаготівельної кампанії 1929 року. Розкуркулення заможної частини села радянським керівництвом. Завдання масової колективізації.
курсовая работа [49,4 K], добавлен 22.02.2015Дослідження напрямків та форм діяльності уряду Центральної Ради, керівних та місцевих земельних органів, через які велося втілення аграрної політики. Характеристика стану земельних відносин в українському селі напередодні лютневої революції 1917 року.
магистерская работа [91,0 K], добавлен 11.08.2013Утворення гетьманського уряду. Проголошення незалежності більшовицької УНР. Соціальні реформи Скоропадського. Зовнішньополітичний курс України на початку ХХ століття. Створення у Харкові радянського уряду України. Особливості утворення КІІ(б)У та УКП.
реферат [18,4 K], добавлен 13.11.2009Поглинення Західної України та етапи їх радянізації. Відбудова господарства в повоєнний період. Колективізація на західноукраїнських землях в 1944–1948 рр. Завершальний етап та основні наслідки колективізації на території західних областей УРСР.
курсовая работа [52,4 K], добавлен 21.01.2011Аналіз основних архівних джерел, що містять докази штучного походження голоду в Україні. Основні причини даного явища: колективізація селянських господарств, пограбування чи розкуркулювання українських селян, хлібозаготівлі за принципом продрозкладки.
реферат [33,1 K], добавлен 04.12.2010Економічні та політичні причини примусової колективізації в Україні: недостача зерна в країні та націоналізація землі. Постанова про темпи колективізації і перехід від обмеження куркульства до курсу його ліквідації як класу на базі об'єднання господарств.
контрольная работа [38,3 K], добавлен 14.01.2011Сутність і основні напрямки фінансової реформи царського уряду другої половини ХІХ ст. Основні види селянських податків на Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. Оцінка впливу податкової політики царського уряду на економічне становище українських селян.
курсовая работа [35,5 K], добавлен 19.09.2010Аналіз процесу колективізації та становлення колгоспної системи в районах компактного розселення болгар в межах колишньої Ізмаїльської області УРСР (друга половина 40–50-ті рр. ХХ ст.). Нові аспекти розвитку болгарської діаспори у повоєнні часи.
статья [19,9 K], добавлен 11.09.2017Дослідження проблеми співвідношення здійснення політики українізації і нової економічної політики. Вплив суб'єктивних чинників на хід апаратної українізації. Впровадження політики суцільної колективізації в країні, її наслідки та особливості проведення.
статья [27,7 K], добавлен 29.08.2013Сутність терміну "репресія" та роль цього явища в історії СРСР. Сутність, масштаби та наслідки політики масових репресій в 30-х роках ХХ століття. Особливості розподілення масових переслідувань українців в роки репресій на території Радянського Союзу.
презентация [466,2 K], добавлен 23.11.2014Виникнення суспільних рухів. Опозиційність масонських лож, гурток у Харкові й політизоване вільнодумство в Ніжинській гімназії, Кирило-Мефодіївське товариство. Політизація західноукраїнського національно-визвольного руху під час революції 1848 року.
реферат [29,4 K], добавлен 11.04.2010Курс на суцільну колективізацію. Ліквідація куркульства як класу. Голод 1932-1933 років в Україні очима істориків, мовою документів. Реорганізація сільського господарства: перший етап. Перегини, допущені в ході колективізації. Підсумки колективізації.
реферат [28,9 K], добавлен 21.11.2010Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці". Роль греко-католицької церкви і громадсько-політичної діяльності політичних партій у відродженні Західної України. Основні етапи, особливості, передумови і рушійні сили західноукраїнського відродження.
курсовая работа [100,2 K], добавлен 18.09.2010Формування соціально-політичних передумов для буржуазних реформ у Росії у першій половині XIX ст. Прояв кризової ситуації в збільшенні кількості селянських повстань і революційного руху. Земська і міська реформи. Проведення реформи судової системи.
контрольная работа [19,4 K], добавлен 23.06.2011Культурна політика більшовицької партії, ідеологізація культурного життя. Ліквідація неписемності серед населення, будівництво національної школи, українізація освіти, запровадження єдиної шкільної структури. Жорсткий контроль партії в духовній сфері.
реферат [16,1 K], добавлен 10.11.2010Становище українського селянства в складі Речі Посполитої. Посилення феодального гніту. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях. Участь селянства у козацько-селянських повстаннях.
дипломная работа [81,6 K], добавлен 04.02.2004Аналіз соціально-економічних та політичних передумов боротьби англійських селян за землю. Початок та хід повстання під керівництвом Роберта Кета. Зміст програми повсталих: зниження земельної ренти, знищення маноріального суду, відміна кріпосного права.
реферат [25,9 K], добавлен 27.10.2010Дослідження основних причин трагедії 1933 року в Україні. Визначення радянського погляду на місію аграрного сектора - "обслуговування" процесу індустріалізації і збереження в країні стабільної ситуації з продовольством. Наслідки колективізації на селі.
реферат [28,9 K], добавлен 28.10.2010
