Діяльність ООН та ОБСЄ у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі (90-ті роки XX століття)

У другому розділі дисертації «ООН і ОБСЄ у попередженні конфліктів на європейській частині пострадянського простору» досліджуються події в державах Балтії, Молдово-Придністровський збройний конфлікт, співробітництво Білорусі й України з міжнародними структурами ООН і ОБСЄ, що супроводжувалися наростанням соціальної напруженості, загостренням внутрішніх протиріч, спричинених диспропорціями економічного розвитку, намаганні отримати контроль над промисловим потенціалом, сировинними ресурсами, а також бажанням відокремитися від союзного центру.

У підрозділі 2.1. «ООН і ОБСЄ у врегулюванні і попередженні політичних конфліктів у державах Балтії» представлено аналіз ситуації щодо міжнародних перспектив реалізації різних моделей безпеки у «балтійській зоні» та ставленні Російської Федерації до цього питання. Центром «прибалтійського питання» стала присутність російських військових на території трьох держав. Місія НБСЄ, розпочавши свою роботу в 1992 році, забезпечила розв'язання найгостріших проблем регіону: виведення військ з території Литви, Латвії та Естонії; надання консультацій з врегулювання питань громадянства та мови; забезпечення гарантій прав військових пенсіонерів; співпраця в переговорах з демонтажу радару в Ськрунде; налагодження діалогу з західними країнами.

Високій ефективності діяльності місії ОБСЄ сприяла політична культура, консолідований вибір подальшого поступу держав більшості населення, історичні традиції країн Балтії, пов'язані з орієнтацією на європейські цінності, пошуку домовленостей та компромісу. ОБСЄ зустрілася з готовністю сторін до діалогу, бажанні розв'язання конфлікту між ними.

У підрозділі 2.2. «Молдово-Придністровський конфлікт і посередницька роль міжнародних організацій» розглянуті питання з діяльності місії НБСЄ, що ініціювалася Російською Федерацією після воєнного протистояння 1992 року для забезпечення миру в регіоні та врегулюванні гуманітарних проблем. Пріоритетними напрямами в роботі організації стали: безпека в регіоні; вирішення питань прав людини, проблема біженців; визначення особливого статусу Придністровської Молдавської республіки та ініціатива НБСЄ «федералізації» Молдови. Значним досягненням роботи місії в Кишиневі та її філії у Тирасполі стало сприяння укладанню угоди про принципи врегулювання конфлікту в Придністровському регіоні 21 липня 1992 року і підписання Меморандуму між Молдовою, ПМР, Україною та Росією, в яких визначався статус Придністров'я та розподіл відповідних повноважень, що задовольняв усі сторони конфлікту.

Беззаперечна ефективність діючих місій у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі, була посилена запровадженням інституту Верховного комісара у справах національних меншин. Серед механізмів ООН і ОБСЄ інститут Верховного комісара виявився одним з найефективніших інструментів врегулювання конфліктогенних ситуацій на їх початковій стадії.

У підрозділі 2.3. «Співробітництво Білорусі і України з ООН і ОБСЄ у перехідний період після розпаду СРСР» визначено особливості діяльності цих міжнародних структур, зумовлених політичними причинами розвитку України і Білорусі. Діяльність зазначених організацій була зосереджена на співпраці з місцевим населенням, освітніми інститутами, органами місцевого самоврядування, з метою надання консультацій стосовно демократизації, зростання ролі політичної опозиції, розбудові громадянського суспільства та захисту прав людини в Білорусі та Україні.

Використання миротворчих механізмів ООН і ОБСЄ на пострадянському просторі виявило проблему політичного характеру, що пов'язана з особливою роллю Російської Федерації. У документах ООН і ОБСЄ неодноразово зазначалася пряма чи не пряма участь Росії у розв'язанні питань підтримання миру у державах СНД. Присутність ОБСЄ на пострадянських теренах сприймалася Російською Федерацією як загроза втрати контролю над простором, який залишається зоною її геополітичних пріоритетів. Втрата контролю Росії над режимами нових незалежних держав у цей період спричинена низкою внутрішніх політичних й економічними проблем та зовнішніми чинниками. Росію непокоїла можливість збільшення впливу в цьому регіоні інших серйозних міжнародних акторів, зокрема через процеси розширення НАТО на схід. Декларативна позиція Росії полягала у захисті прав російськомовної громади в країнах колишнього СРСР, прихована - у небажанні втрачати власні стратегічні позиції в регіоні, практична - в періодичному загостренні міждержавних взаємин.

Використовуючи комплекс миротворчих механізмів: раннє попередження, відвернення конфліктів та кризовий менеджмент, ООН і ОБСЄ намагалася контролювати конфлікти на всіх етапах, від латентного стану до крайнього прояву - застосування сили, слідкуючи за ескалацією конфлікту. Виконавча роль застосування механізмів на практиці належала місіям ООН і ОБСЄ. Обидві структури продемонстрували здатність до гнучких і мобільних дій. Їхні здобутки дають підстави для подальшого розвитку та поглиблення даної практики не лише на пострадянських теренах.

Досвід превентивної дипломатії ООН і ОБСЄ виявив наявність серйозних проблем у пострадянській реальності. Результати діяльності міжнародних організацій демонструють різницю у ефективності превентивних механізмів врегулювання конфліктів у державах Балтії та України і решті колишніх радянських республік. Якщо у першому випадку можна констатувати конкретні результати та дотримання прийнятих рішень і досягнутих домовленостей, у інших колишніх радянських республіках процес врегулювання конфліктів проходив складно і болісно.

Третій розділ «ООН і ОБСЄ у врегулюванні збройних конфліктів у Кавказькому регіоні і Таджикистані», присвячений аналізу протистояння з застосуванням сили у спробі вирішення довготривалих проблем в Грузії (грузино-абхазька та грузино-південно-осетинська кризи), ситуації навколо Нагірного Карабаху, Чечні і Таджикистані у 90-ті роки XX століття.

Прихована підтримка етнічного сепаратизму народів Кавказу з боку різних зацікавлених держав світу стала гальмуючим чинником для стабілізації цього проблемного регіону. Визначальною рисою процесів 90-х років XX століття стала боротьба за політичний і економічний контроль над Кавказом.

У підрозділі 3.1. «Грузино-Південно-Осетинський і Грузино-Абхазький конфлікти. Співробітництво міжнародної і регіональної організацій у їх врегулюванні і управлінні ними» з'ясовано природу етнічного протистояння абхазького, південно-осетинського народів з одного боку та грузин з іншого, виявлено комплекс чинників, що обумовлював довготривале протистояння в цьому регіоні, подано ретроспективний аналіз проблеми. Розподіл повноважень міжнародних структур в Грузії, де ООН зосередила зусилля для врегулювання взаємин з Абхазією, а ОБСЄ виступила посередником в розв'язанні південно-осетинського протистояння, засвідчила амбівалентний характер їхньої діяльності й недостатнє використання превентивних заходів.

Управління конфліктами на Кавказі для ОБСЄ виявили низку ключових проблем. Використовуючи всі свої ресурси, за винятком такого інструменту, як операції з підтримки миру, ООН і ОБСЄ направляли до регіонів підвищеної напруги місії спостерігачів, застосовували інструменти політичних консультацій, спеціальні зустрічі Ради міністрів ОБСЄ і його Голови, а також надзвичайні механізми і створення тимчасових груп безпосередньо для управління кризами. Проте, застосування згаданих політичних інструментів не завжди мало бажаний результат. Доповіді місій спостерігачів ОБСЄ щодо ситуацій у Кавказькому регіоні обговорювалися на відповідних зустрічах КСПО. Виходячи з рекомендацій доповідей, Комітет старших посадових осіб міг запропонувати сторонам конфлікту укласти примирення на фронтах й розпочати переговори в рамках ОБСЄ.

Для гарантії безпеки у зонах конфліктів пропонувалася безпосередня участь у переговорах Голови Ради міністрів ОБСЄ. Загострення ситуацій змушувало Комітет старших посадових осіб ініціювати проведення позачергових засідань Наради з безпеки та співробітництва у Європі.

У підрозділі 3.2. «Конфлікт у Нагірному Карабаху від внутрішнього до міждержавного» з'ясовано роль ООН і ОБСЄ у спробі зменшення ескалації насилля; дано оцінку інструментарію вирішення питання між Азербайджаном та Вірменією; визначена ефективність введення санкціонованого РБ ООН контингенту військ та визначено місце Росії та Мінської групи як посередників у врегулюванні конфлікту. Завданням Мінської групи ОБСЄ було забезпечення сприянню постійному діалогу і переговорам з метою мирного врегулювання кризи.

Активну співпрацю в питаннях врегулювання кавказьких конфліктів ОБСЄ проводила із ООН. Робота кожної з груп була націлена на переговори щодо комплексного плану мирного врегулювання конфліктів і криз та досягнення відповідних угод. Завдання ускладнювалося узгодженням зусиль ОБСЄ з Російською Федерацією та їх розбіжностями у баченні концепції підтримки миру.

Інтерес ООН і ОБСЄ у вирішенні конфліктів був очевидний, хоча єдиним випадком, коли організація дозволила направити до зони конфлікту багатонаціональні сили з підтримки миру, став конфлікт у Нагірному Карабаху. Особливу увагу привертає той факт, що міжнародні силові підрозділи мали зіткнутися з фактом присутності там російських військових, які мали правові підстави перебування на даній території.

У підрозділі 3.3. «Особливості чеченського збройного конфлікту. Досвід міжнародних організацій у його врегулюванні» реконструйовано події протистояння в Чечні - складової Російської Федерації та з'ясовано обставини неефективності місії міжнародних спостерігачів, і небажання конфліктуючих сторін переговорними засобами врегулювати конфлікт. В роботі представлено комплексний аналіз першої Чеченської кампанії, визначені домінуючі характеристики в оцінках наслідків війни для Росії, світової спільноти та населення Чеченської республіки.

У підрозділі 3.4. «Конфлікт у Таджикистані. Спеціальна ініціатива ОБСЄ для Середньої Азії» дана характеристика діяльності міжнародних організацій ООН і ОБСЄ, визначена оцінка її ефективності. Результатом спільних зусиль міжнародної спільноти стало запровадження спеціальної програми по співпраці в цьому стратегічному для світової безпеки регіоні.

Кавказький регіон і Таджикистан знаходяться у сфері інтересів декількох світових полюсів: Росії, Західної Європи, США, а також впливових регіональних держав Сходу - Ірану і Туреччини. Підвищена увага до даних територій обумовлена їхнім стратегічним розташуванням. Кавказ вважається зручним плацдармом для просування углиб Близького Сходу, до району Середземномор'я. Велике значення відіграє економічний чинник - наявність великих родовищ нафти. Тому рушійна сила кавказьких конфліктів знаходилася у площині економічних інтересів транснаціональних компаній і великих держав, які прагнули дістатися природних ресурсів і стратегічних комунікацій Кавказу.

Проте, безпосередньої і активної участі найвпливовіших західних держав у врегулюванні конфліктів на Кавказі, не спостерігалося. Через міркування політичного та економічного характеру повноваження делегувалися міжнародним організаціям, які через брак достатніх ресурсів, політичної волі та обставин правового порядку не мали значних успіхів у питанні стабілізації Кавказького регіону.

У результаті проведеного дослідження зроблені такі висновки:

Аналіз стану наукової розробки теми дозволив констатувати, що проблема діяльності ООН і ОБСЄ у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі у 90-х роках ХХ століття недостатньо досліджена в історичній науці, що підтверджує актуальність дисертаційної роботи. Залучена для дослідження джерельна база з обраної теми є достатньо репрезентативною й дозволяє об'єктивно дослідити поставленні у дисертації завдання.