Політична цензура друкованих видань в УСРР - УРСР: становлення, технологія, еволюція 1919-1990 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ»

УДК 002.2:351.751.](47+57)+(477)“1919/1990”

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ПОЛІТИЧНА ЦЕНЗУРА ДРУКОВАНИХ ВИДАНЬ В УСРР-УРСР: СТАНОВЛЕННЯ, ТЕХНОЛОГІЯ, ЕВОЛЮЦІЯ 1919-1990 РОКІВ

Федотова Оксана Олегівна

Переяслав-Хмельницький - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України та Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. Івана Кураса НАН України.

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор Шаповал Юрій Іванович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу етнополітології;

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Кульчицький Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст.;

доктор історичних наук, професор Баран Володимир Кіндратович, Волинський національний університет ім. Лесі Українки, завідувач кафедри новітньої історії України;

доктор історичних наук, професор Рафальський Олег Олексійович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, провідний науковий співробітник, перший заступник завідуючого cекретаріатом Апарату Верховної Ради України.

Захист відбудеться 25 грудня 2009 р. о 16.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01 Державного вищого навчального закладу «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» за адресою: 08401, Київська обл., м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30, зал В.О. Сухомлинського.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Державного вищого навчального закладу «Переяслав-Хмельницький Державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» (м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30).

Автореферат розісланий 25 листопада 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.Ф. Глоба

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Питання свободи в цілому та свободи слова, зокрема, з давніх часів непокоїло людство, змушувало його кращих представників розмірковувати над ним. Це й не дивно, бо ж від його вирішення залежить доля суспільного ладу, на цьому ґрунтуються взаємини між особистістю та середовищем. Народившись на перехресті цих понять, воно дає початок цінностям, які стають каркасом кожної державної структури. Саме за тим, як розв'язано питання свободи, визначено її місце та роль, роблять висновки про цивілізованість суспільства, держави.

Конституція України (ст. 34) гарантує кожному громадянину право на свободу думки й слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань, на безперешкодне збирання, зберігання, використання й поширення інформації. Це важливе конституційне положення повністю відповідає ст. 19 “Загальної декларації прав людини” та ст. 10 “Конвенції про захист прав і основних свобод людини”.

Свобода слова є наріжним каменем демократії. У цивілізованих країнах це передусім інструмент, що сприяє побудові правової держави, основним завданням якої є всебічне інформування громадян, налагодження умов для суспільного діалогу й дотримання основних прав і свобод. Недолік інформації або її перекручене подання створює ідеальні умови для маніпулювання суспільною свідомістю, сприяє насадженню егоїстичних, групових інтересів і підміні ними інтересів дійсно загальнонаціональних. Свобода слова, що сприймається як самоціль, втрачає стимули до розвитку.

Україна посідає одне з провідних місць у СНД за кількістю законів, спрямованих на розширення гласності та поінформованості суспільства. За визнанням міжнародних експертів, українське законодавство в галузі інформації дає можливість реалізувати право людини на свободу думки і слова, хоча, звичайно, потребує певних коректив, змін і доповнень. Закони України “Про інформацію” (1992 р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992 р.), “Про інформаційні агентства” (1995 р.), “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій” (1993 р.) та ін. створюють широке правове поле, визначають механізми реалізації конституційного права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на інформацію.

У той же час на парламентських слуханнях “Інформаційна політика України: стан і перспективи” (травень 1999 р.), “Проблема інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України” (січень 2001 р.) було констатовано, що “негативні тенденції в інформаційній сфері України не лише не подолані, а й набули загрозливого характеру для майбутнього країни”. Це свідчить про те, що в Україні політичні чинники не дають можливості реалізувати у повній мірі права громадян на свободу в інформаційній сфері.

Історична практика доводить, що у різні часи питання свободи слова вирішувалося залежно від змісту функціонування діючих інститутів цензури.

Оформлення ідеологічної цензури в СРСР, а, відповідно, і в Україні, відбувалося за умов становлення тоталітарної держави. Радянська цензура на початку свого виникнення передбачала створення подвійної системи в реалізації цензурної політики: з одного боку, шлях більш-менш законний, що включав судово-адміністративні переслідування осіб та установ, що порушили обмежувальні норми, з іншого - шлях ідеологічного тиску та впливу, провокацій та злочинів проти особи.

Принциповим є те, що радянська політична цензура виникла одразу ж після жовтневого перевороту 1917 р. Декрет про друк, загальновідомий текст якого свідчить про “тимчасову” заборону всіх контрреволюційних органів друку, став відправною точкою в історії радянського ідеологічного терору. В Україні перші спроби здійснення цензурного контролю з боку радянської влади датуються січнем 1919 р., що пов'язано із заявою більшовицького уряду про невизнання самостійності УНР та окупацією Харкова. Надалі протягом півроку радянську владу було встановлено по всій Україні. Почався процес запровадження контролю РРФСР над українським суспільством у вигляді відомчої цензури друкованої продукції. Тому факт заснування Головліту в 1922 р. ми розглядаємо не як визначальний поворот по відношенню до ідеології та культури, а як логічне продовження конкретної політики влади.

Становлення політичної цензури в СРСР мало певні ознаки, властиві для згаданої форми диктату: класовий підхід щодо визначення цінності інформації в будь-яких сферах життя; пресинг офіційної ідеологічної лінії; боротьба з політичними опонентами державного устрою. Саме тому протягом років існування СРСР в полі зору органів цензури безперервно знаходилися видавничі та поліграфічні підприємства, засоби масової інформації, бібліотечні й архівні установи, наукові інституції, культурні організації тощо. Друковані видання, як носії різного роду політичних концепцій, ретельно просіювалися комуністичною цензурою через решето ідеологічного контролю на предмет відповідності існуючим догмам. Наслідками проваджуваної радянською владою політики стало знищення значної кількості книг та репресії щодо їх авторів, утворення спецсховів, у яких містилися твори, вилучені з наукового та культурного обігу. Деяким з них судилося десятиліттями пролежати на полицях спецфондів. З того приводу виявлення видів, форм і методів реалізації цензури друкованих видань, а також розгляд уміщеної в них інформації як об'єкта контролю становить значний інтерес для сучасних дослідників.

В умовах формування громадянського суспільства, забезпечення доступу до світових інформаційних ресурсів, проблема вивчення цензури в сфері друкованого слова набуває актуальності, оскільки аналіз змісту, засобів, а також наслідків функціонування комуністичної цензури друкованих видань в УСРР - УРСР дозволить вийти на якісно новий рівень знань з історії культури, журналістики, бібліотечної, видавничої, музейної, архівної справи тощо.

Важливість запропонованої наукової розробки пояснюється також тим, що відтворення основних проявів ідеологічної цензури сприятиме реконструкції політичної історії України радянської доби та з'ясуванню ступеня її впливу на духовну культуру українського народу.

Ступінь розроблення теми та джерельна база дослідження з'ясовані у підрозділах 1.1., 1.2. у контексті історіографії проблеми та характеристики джерел. Аналіз наявної літератури та джерельного комплексу з цієї проблематики засвідчив недостатність і фрагментарність вивчення цензури друкованих видань, а також суттєві прогалини в джерельному забезпеченні, що додатково актуалізує репрезентоване дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації безпосередньо пов'язана з науковою програмою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України “Проблеми наукового опрацювання та використання джерельної бази при висвітленні процесів трансформації українського суспільства” (№ 01.03.U006783).

Дисертаційна робота є також складовою частиною комплексної наукової теми Книжкової палати України ім. І. Федорова “Організація і формування фондів забороненої літератури під кутом зору ідеологічної політики держави”, розпочатої 1999 р. у межах проекту “Створення Українського бібліографічного репертуару ХVI - XX ст. і формування комп'ютерної бібліографічної бази “Україніка”.

Обраний напрям дослідження пов'язаний із реалізацією Законів України “Про освіту”, “Про бібліотеки та бібліотечну справу”, “Про інформацію”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про Національну програму інформатизації”, “Про видавничу справу”, “Про обов'язковий примірник документів”, Постанови Кабінету Міністрів України “Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”) та ін.

Хронологічні межі дослідження охоплюють майже весь період існування радянської політичної системи в Україні як частини політичної системи радянської держави з 1919 по січень 1990 рр. Це дозволяє реалізувати поставлені цілі й завдання системного вивчення теми.

Географічні межі дослідження зумовлені його об'єктом і співпадають з історично визначеними державними кордонами УСРР-УРСР.

Вивчення історії становлення та формування радянської системи політичного контролю неможливе без виділення основних етапів її еволюції та більш локальних періодів розвитку. У процесі розробки проблеми дисертанткою враховувалися ті обставини, що визначення хронологічних циклів історії радянської політичної цензури в Україні співпадає, по-перше, з політичною історією CРСР; по-друге, з історією української радянської культури; по-третє, з історією союзних (республіканських) органів цензури. Виходячи із широкого розуміння цензури як елемента політичної системи, запропонована періодизація є певним синтезом указаних підходів з урахуванням регіональних хронологічних меж.

Для визначення основної функції політичної цензури як важливої складової радянської державності слід вказати, що в її розвитку було чотири основні періоди:

1) з 1919 р. по 1930 р. (становлення);

2) з 1930 р. по 1953 р. (удосконалення);

3) з 1953 р. по 1984 р. (спроби пристосування до “лібералізації” та “стагнації”);

4) з 1985 р. по 1990 р. (мімікрія до “перебудови” та занепад).

Політична цензура реалізовувалася через державні органи - Головліт і Головрепертком, а також партійні структури. Саме цей усталений порядок не змінювався до кардинальних перетворень 1990-х рр. Ось чому, незалежно від пройдених історичних віх - років Великої Вітчизняної війни, періодів “відлиги” та “застою”, принципово в цій діючій системі нічого не змінювалося, окрім сповнення її новим ідеологічним змістом.

В основу періодизації становлення й функціонування республіканських органів цензури покладено інституційний підхід. Утім, визначення періодів розвитку радянської цензури в Україні передбачало врахування того моменту, що періодизація є підпорядкованою проблемою в будь-якому історичному дослідженні. У нашій роботі періодизація логічно випливає з аналізу наявних джерел, якими репрезентована історія цензури друкованих видань в УСРР - УРСР. політичний цензура друкований видання

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у необхідності комплексно простежити закономірності еволюції політичної цензури друкованих видань в УСРР - УРСР протягом 1919 - 1990 рр. Головна мета роботи визначила її спрямування, що дозволяє розкрити характерні особливості радянської політичної цензури як історико-культурного феномена. Останнє досягається шляхом аналізу такої галузі культурного життя українського народу, як сфера друкованого слова.

Завдання дослідження обумовлені його метою. Важливо вказати на те, що пропонована робота є працею міждисциплінарного спрямування. Означений підхід передбачає вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

проаналізувати стан та ступінь дослідження проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії, визначити рівень та повноту її джерельного забезпечення на основі міждисциплінарного підходу та системного аналізу;

виявити і ввести в науковий обіг документи центральних архівосховищ, що відбивають основні напрями роботи органів цензури по нагляду за творами друку, систематизувати й класифікувати їх;

визначити історико-теоретичні підходи щодо вивчення феномена політичної цензури як соціально-культурного явища шляхом історичного аналізу світової та вітчизняної практики цензурних заборон;

дослідити процес становлення та розвитку характерних напрямів контролю друкованих видань та практику цензурування;

запропонувати періодизацію історії цензури творів друку в УСРР - УРСР;

відтворити загально-історичну картину еволюції цензури друкованої продукції в Україні у межах формування та оформлення системи політичної цензури в СРСР;

з'ясувати наслідки впливу радянської цензурної політики в сфері друкованого слова на суспільне та культурне життя.

Об'єктом дослідження є система політичної цензури друкованих видань в УСРР - УРСР у 1919 - 1990 рр.

Предмет дослідження - процес становлення, механізми функціонування, специфіка та еволюція політичної цензури творів друку.

Достовірність результатів підтверджується шляхом комплексного використання системи методів щодо вивчення проблеми, широкої джерелознавчої бази, результатів аналітико-синтетичної обробки матеріалів, наслідків інформаційно-пошукової роботи попередників.

Методологічною основою є загальні положення теорії пізнання, що ґрунтуються на історичному, діалектичному, системному, логічному принципах.

Методи дослідження. Для реалізації поставлених завдань безпосередньо застосовувалися загальнонаукові методи: типологізації та класифікації (для характеристики джерел), ретроспективний (для виявлення сутності цензури на різних етапах її еволюції), проблемно-хронологічний (під час розробки структури дисертації), моделювання (із метою створення моделі цензурної системи), термінологічний (у процесі уточнення ряду дефініцій), порівняльний (для виокремлення особливостей царської та радянської цензури), аналітичний (для виявлення причин і наслідків діяльності цензури друкованих видань протягом радянської доби); синтетичні методи дослідження (для вивчення політичної цензури як ієрархічного явища); спеціальні методи - аналізу, синтезу, індукції, дедукції; загальноісторичні методи - історико-генетичний, історико-типологічний, історико-порівняльний, що дозволили здійснити всебічну наукову розробку проблематики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

вперше на основі міждисциплінарного підходу простежено історію зародження, становлення, розвитку, специфіку цензури друкованих видань в Україні;

комплексно досліджено особливості функціонування системи політичної цензури на всіх рівнях взаємозв'язків її керівних та виконавчих органів;

одержано нове і цілісне знання про основні напрями ідеологічного контролю друкованих видань (книготорговельна, бібліотечна та музейна сфера, ввіз літератури з-за кордону, збереження державної таємниці в пресі) упродовж 1919 - 1990 рр.;

відтворено історію організації та формування спецфондів друкованих видань в УСРР - УРСР;

поетапно виявлено характерні особливості цензурної політики з контролю творів друку залежно від змін ідеологічного курсу протягом радянського періоду;

введено до наукового обігу ряд неопублікованих раніше архівних документів;

визначено місце втраченого масиву друкованої продукції в культурно-історичній спадщині українського народу.

Теоретична значущість роботи полягає в тому, що висновки й положення, сформульовані на основі відтворення історії політичної цензури друкованих видань в УРСР зможуть використовуватися з метою здійснення фундаментальних розробок у галузі історії, політології та суміжних наук.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть бути застосовані у навчальному процесі гуманітарних навчальних закладів, зокрема, для підготовки спецкурсів “Історія цензури в Україні”, “Історія цензури друкованих видань”, а також у практичній джерелознавчій, книгознавчій, фондознавчій, науково-бібліографічній діяльності, безпосередньо з питань опрацювання фондів забороненої літератури.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дослідження апробовані автором на міжнародних і республіканських конференціях, семінарах, “круглих столах”, зокрема науково-практичному семінарі “Біобібліографічні студії та бібліографія грушевськіани” (Київ, 2002), ІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, 2004), ХІІІ щорічній Міжнародній науково-практичній конференції “Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства” (Київ, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції студентів і молодих учених “Українська культура: питання історії, теорії, методики” (Херсон, 2005), ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: Проблеми науки, освіти, практики” (Київ, 2005), Міжнародній науковій конференції “Україна у другій світовій війні: До 60-річчя перемоги над нацистською Німеччиною” (Київ, 2005), Міжнародних наукових конгресах “Українська освіта у світовому часопросторі” (Київ, 2006, 2007), Міжнародній науковій конференції “Українознавство ХХІ ст.: Нові вимоги, проблеми та методологія розвитку” (Київ, 2008), Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій 90-річчю від дня заснування Національної академії наук України “Україна: від самобутності - до соборності” (Київ, 2008).

Практичні результати роботи безпосередньо використано дисертанткою при укладанні в співавторстві 2-х частин науково-допоміжного бібліографічного покажчика “Спецфонд Книжкової палати України (1917-1921)” та “Спецфонд Книжкової палати України (1917-1921): Додатковий випуск” за державною програмою підготовки соціально-значущих видань, до яких увійшли близько 6000 позицій заборонених свого часу радянською цензурою неперіодичних, періодичних та продовжуваних видань 9 мовами, що побачили світ в Україні протягом 1917 - 1921 рр. (обсягом 49 друк. арк.). За наслідками дослідження були також розроблені “Науково-методичні рекомендації з питань підготовки ретроспективних бібліографічних покажчиків спецфонду Книжкової палати України”.

Публікації. Теоретичні узагальнення та фактичний матеріал, які містяться в дисертації, знайшли відображення в одній авторській монографії (обсягом 21,7 друк. арк.), у 41 статті, опублікованій у фахових виданнях, одних науково-методичних рекомендаціях (у співавторстві), одному державному бібліографічному посібнику, а також двох випусках науково-допоміжних бібліографічних покажчиків (у співавторстві).

Структура дисертації. Специфіка проблеми, що стала об'єктом дослідження, зумовила проблемно-хронологічну структуру роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти структурованих на параграфи розділів, висновків, списку використаної літератури та архівних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 367 сторінок, список використаних літературних - 459 позицій та архівних джерел - 172 позиції (загалом 631 найменування) - 63 сторінки, повний обсяг роботи - 430 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, розкрито зв'язок з науковими програмами, визначено мету, сформульовано основні завдання дослідження, його хронологічні межі, виявлено методологічну основу, вказано на наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, подано відомості про апробацію.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження”, першому підрозділі - “Історіографія проблеми” - надано аналіз наявної зарубіжної та вітчизняної літератури з історії радянської цензури та цензури друкованих видань, а також за широким спектром проблем, пов'язаних з культурною політикою та ідеологічним керівництвом у СРСР - УРСР.

Перебудова відкрила вітчизняним ученим доступ до раніше закритих архівів. На межі 1990-х рр. з'явилися праці, в яких по-новому розглядалися актуальні питання суспільно-політичного та культурного життя 1920 - 1930-х рр. До них можна віднести роботи Г. Касьянова, В. Даниленка, С. Кульчицького. У працях згаданих дослідників проаналізовано процеси утвердження сталінських методів керівництва духовним життям суспільства, висвітлено основні напрями діяльності цензурно-контролюючих установ із відстеження творів друку.

Механізм здійснення масового терору як засобу державного управління в СРСР, у тому числі в Україні, детально розкрив С. Білокінь. Його праця допомогла простежити зміцнення комуністичної системи в різних соціальних та професійних сферах суспільства, зокрема у культурі 1920 - 1930-х рр. Слід відзначити, що вказаним автором підготовлено також фактично першу в українській історіографії розвідку оглядного характеру, присвячену історії цензури в Україні, в якій відображено основні закономірності еволюції спецфондів, а також наведено перелік проскрипційних матеріалів.

Особлива роль в справі дослідження історії радянської цензури та її становлення в Україні належить В. Барану, у ряді ґрунтовних праць якого не тільки охарактеризовано повоєнний період еволюції цензорських інститутів, розкрито структуру політичної системи з контролю духовного життя суспільства, а й проаналізовано кадровий склад цензорського апарату. Спираючись на оригінальні джерела з фондів України та Російської Федерації, вчений визначив сутність політичної цензури за радянських часів.

Цінним здобутком вітчизняної історіографії є праці Ю. Шаповала. Саме в них уперше на основі введення в науковий обіг ряду джерел із державних архівних фондів поетапно висвітлено історію комуністичної цензури в Україні у контексті функціонування партійно-державних органів контролю, показано характерні тенденції впровадження цензурної політики, досліджено форми й методи діяльності Головліту УСРР - УРСР, розкрито роль окремих осіб-ініціаторів охоронно-заборонних заходів, уточнено й розширено перелік проскрипційних списків і покажчиків “небажаних” творів, окреслено напрями подальшого вивчення теми.

Загальної проблеми цензурування духовних надбань національних меншин в Україні торкнувся у своїх роботах О. Рафальський.

Ґрунтовний огляд цензурного контролю української художньої літератури протягом ХХ ст. із залученням архівних документів здійснив О. Мишанич.

Істотний внесок у дослідження радянської цензури зробили також історики видавничої справи М. Тимошик, яким розкрито напрям роботи Головліту УСРР - УРСР з контролю матеріалів, підготовлених до друку та Я. Ісаєвич, яким безпосередньо висвітлено загальні тенденції здійснення цензурної політики в книговидавничій галузі за радянської доби.

Значний за обсягом фактичний матеріал із проблеми впровадження нових форм цензурного контролю в сфері духовного життя за радянської доби дають дослідження, присвячені розвитку української культури та окремим її напрямкам: літературі, музиці, театру. У цьому зв'язку слід вказати на посібник за редакцією А. Бичко, в якому вперше в українській історії наведено аргументоване визначення поняття “тоталітарна культура”, перераховано її основні властивості. До осмислення радянської культури звернувся також М. Борисенко. Названі дослідники у своїх роботах безпосередньо розглянули питання цензурного впливу на сферу культурного життя в Радянській Україні.

Історіографію проблеми цензурування духовних надбань українського народу протягом 20 - 30-х рр. доповнюють дисертаційні дослідження В. Очеретянка, В. Бабюха, О. Тарапон, І. Автушенко. Для вивчення обраної теми надзвичайно важливим є творчий доробок В. Очеретянка у висвітленні цензури друкованих видань 20 - 30-х рр. Так, автором поступово відтворено основні закономірності встановлення партійного-державного контролю над виданням, розповсюдженням та використанням творів друку, а також розглянуто форми і методи обмеження інтелектуальної свободи в Україні. Дослідження основних закономірностей еволюції політичної цензури в Україні на етапі 1920 - 1930-х рр. також вдало здійснив В. Бабюх.

Зі спеціальних праць, що відбивають важливі аспекти еволюції цензури друкованих видань, необхідно виділити розвідку з історії цензури І. Кравченка; публікацію, присвячену стану української бібліографії в умовах політичної цензури 60-х - І половини 80-х рр. О. Бажана; статті щодо заборони друкованого слова, побудовані на матеріалах роботи ДПУ-НКВС В. Ченцова. На деяких напрямах діяльності цензорських установ зупинився І. Малишевський, який спробував загалом охарактеризувати цензуру в тоталітарні часи. О. Рибалка, у свою чергу, дослідив передумови створення системи радянської цензури в Україні у 1919 р. Питання співвідношення літератури і влади, формування цензорського апарату в Україні в 20-х рр. знайшли відображення у статтях В. Масненка, В. Кізюн, Г. Перепелиці.

Значну групу публікацій складають роботи, в яких висвітлено характерні тенденції становлення та розвитку бібліотечної цензури 1920 - 1930-х рр. До них можна віднести монографії Т. Ківшар, Л. Дубровіної та О. Онищенка, Л. Новохатька, Г. Ковальчук, статті О. Каракоз, Н. Ашаренкової. Слід наголосити на важливості праці Т. Ківшар “Український книжковий рух як історичне явище (1917 - 1923 рр.)”, в якій дослідницею показано процес закладення підґрунтя для подальшого здійснення радянською цензурою планових бібліотечних чисток. Серед праць, які ілюструють поступову ідеологізацію бібліотечної справи протягом 20 - 30-х рр., вирізняється монографія Л. Новохатька, що в ній розглянуто негативний вплив бібліотечних “чисток” й вилучень творів друку на загальний стан бібліотечного фонду республіки.

Питання організації спецфондів та цензурування рідкісних книг торкається також у своїй ґрунтовній розвідці Г. Ковальчук. Окремо заслуговує на увагу змістовна монографія Л. Дубровіної та О. Онищенка з історії Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського 1918 - 1941 рр. Шляхом використання широкого кола архівних джерел авторами досліджено такі сюжетні лінії, як: перші, відомі в історії вилучення білогвардійської літератури, що започаткували організацію спецфондів; методичні засади функціонування фондів заборонених видань, їх кількісний та якісний склад тощо. Тему контролю бібліотечних фондів продовжують розвідка Н. Ашаренкової, статті та дисертаційне дослідження О. Каракоз. Предметом вивчення останньої дослідниці стала бібліотечна цензура в Україні в 20-х - 30-х рр. ХХ ст. У ряді публікацій авторки розглянуто законодавчі документи органів контролю, що безпосередньо обумовили проведення бібліотечних чисток, частково висвітлено роль ініціаторів означених акцій.

Дисертанткою проаналізовано стан вивчення історії радянської цензури друкованих видань в західній історіографії. Після падіння імперії розробкою проблеми бібліотечних та архівних чисток займалася американська дослідниця Патриція Грімстед-Кеннеді. У 1992 р. у Шотландії з'явилася стаття американського історика М. Фокса про Головліт і цензуру в період НЕП(у). Вирізняються ґрунтовним аналізом і фактичним матеріалом побудовані на опублікованому матеріалі статті вчених Мартина Дьюхірста та Роберта Фаррела.

На пострадянському просторі суттєву допомогу у дослідженні означеної тематики надали праці російських учених: монографія узагальнюючого характеру Г. Єрмолаєва “Цензура радянської літератури в 1917 - 1991 рр.”, публікації А. Горчевої, роботи Г. Жиркова, статті та монографії М. Зеленова тощо. Цінна інформація щодо розуміння феномена радянської цензури містилася в роботах А. Блюма, а саме: монографіях “Єврейське питання під радянською цензурою 1917 - 1991”, “За кулісами “Міністерства правди”. Таємна історія радянської цензури 1917 - 1929”, “Радянська цензура в епоху тотального терору. 1929 - 1953”, збірнику “Цензура в СРСР. Документи 1917 - 1991” тощо. Винятково важливими для реконструкції системи радянської політичної цензури, відтворення механізму її функціонування, виявлення специфіки цензури творів друку стали праці Т. Горяєвої, серед яких вирізняються монографія “Політична цензура в СРСР. 1917 - 1991” та збірник архівних матеріалів “Історія радянської політичної цензури”. Указані матеріали сприяли безпосередньому виробленню загальної концепції дисертації та визначенню її періодизації.

Враховуючи комплексно розглянуті аспекти історіографії проблеми, зроблено висновок, що попри висвітлення окремих питань запровадження радянської цензури друкованих видань, історія цензурного контролю друкованої продукції в УСРР-УРСР не була предметом спеціального дослідження, але є вельми актуальною темою, що потребує вивчення.

Другий підрозділ - “Особливості джерельної бази дослідження” - присвячено характеристиці використаного джерельного масиву. Його сформували дві основні групи джерел: опубліковані та неопубліковані (переважно архівні), які розподілено за видовою ознакою на такі підгрупи: а) документальні джерела (законодавчі, актові, нормативні, діловодні тощо); б) документи і матеріали державних органів влади і управління, компартійні, цензурні (власне органів цензури), громадських об'єднань; в) оповідні джерела (історичні, наукові, навчальні, публіцистичні твори та ін.); г) масові джерела (матеріали газет, журналів); д) джерела особового походження (листи, спогади, автобіографії та ін.); ж) довідкові видання.

Документальні джерела представлені рядом збірників радянського періоду, у тому числі, із видавничої, бібліотечної, архівної справи, в яких містяться досить важливі матеріали щодо реалізації цензурних настанов у кожній з цих галузей. Цінна інформація з приводу цензури літературних творів протягом 1920 - 1930-х рр. знаходилася на сторінках “Бюлетеня НКО”, де публікувалися різноманітні директиви щодо вилучення “небажаних” творів друку, перші проскрипційні матеріали. У дослідженні широко використані документальні праці Ю. Шаповала, а також документальні збірники, укладені зарубіжними ученими М. Дьюхірстом та Р. Фаррелом, А. Блюмом, Т. Горяєвою, в яких безпосередньо репрезентовано цінні матеріали з історії радянської політичної цензури. Важливі відомості містилися в науково-документальному часописі “З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ”, де публікувалися маловідомі документи з архівів Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України тощо. Означене видання суттєво сприяє вивченню тоталітарного режиму в Україні та наслідків його діяльності.

Значну частину джерельної бази сформували неопубліковані архівні матеріали. Так, авторкою виявлено й введено в науковий обіг нові архівні джерела, зокрема документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України, насамперед, загального фонду ЦК КП(б)У (ф. 1, оп. 1, 6, 16, 20, 23, 24, 25, 70), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ф. 1, 2, 166, 4605, 5116), Наукового архіву Книжкової палати України ім. І. Федорова (ф. 5131), а також Архіву Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Усі наявні джерела класифіковано на: традиційні для вітчизняної історіографії (матеріали як державних установ, так і вищих політичних органів Політбюро, Оргбюро, Пленуму, Секретаріату ЦК, апарату ЦК партії) та власне цензурні матеріали (перелікові списки; цензорські викреслення попереднього й наступного контролю; різного роду списки (анотовані й глухі) творів, що підлягали вилученню з широкого користування або знищенню; друковані та інші види видань після фрагментарних правок; довідки - висновки цензорів або залучених до того рецензентів з обґрунтуванням ідеологічної неблагонадійності “небажаної літератури”; цензорські вказівки (поточні й оперативні) тощо.

Аналіз діяльності органів цензури з питань контролю друкованої продукції на фоні суспільно-політичного життя в країні зумовив детальне вивчення матеріалів радянських виконавчих структур. У дисертації використано документи керівних інстанцій республіканського та союзного масштабу, документи губернських, окружних, повітових і виконавчих комітетів.

Авторкою опрацьовано також групу партійних документів, що підтверджують залежність діяльності цензурного відомства від ідеологічної лінії комуністичної партії. Це матеріали партконференцій, пленумів, засідань бюро, президій, зведення, огляди, циркуляри, доповіді, звіти та інші джерела.

Наголошено, що особливе значення для дослідження мав комплекс специфічних видів цензурних джерел, до якого увійшли такі документи: перелікові списки; цензорські викреслення попереднього й наступного контролю; списки (анотовані й глухі) видань, що підлягали вилученню з відкритих фондів або знищенню; друковані та інші види творів після фрагментарних правок; довідки - висновки цензорів або залучених до того рецензентів з обґрунтуванням ідеологічної неблагонадійності “небажаних видань”; цензорські вказівки (поточні й оперативні) тощо. Означений вид джерел дозволив не тільки відтворити загальну картину тієї частини літературних та інших творів, що були з різних причин вилучені з відкритого обігу, а й поетапно простежити усі стадії проходження видання через цензурний контроль; зрозуміти критерії та методи оцінки об'єктів цензури, форми роботи цензорів та рецензентів, тобто вперше проаналізувати раніше не вивчену сферу діяльності не тільки цензорських інститутів, а й інших установ інформації та культури. Шляхом співвідношення групи цензурних документів з матеріалами партійних і радянських органів з'ясовано ступінь достовірності інформації, що міститься в кожній з названих груп джерел. Документи листування дають можливість побачити, хто і як направляв діяльність органів цензури, розкрити механізм прийняття рішень та контролю з боку партійних і радянських інстанцій за роботою Головліту УСРР - УРСР.

Чималу групу документів становлять опубліковані матеріали. Серед них вирізняються ті, що витримані в офіційному ідеологічному руслі. У ході вивчення проблеми безпосередньо аналізувалися праці ініціаторів і керівників бібліотечних чисток: Н. Крупської, О. Покровського, М. Смушкової. Окремо було опрацьовано також ряд документів, які відбивають цензурну практику радянської доби: методичні вказівки на допомогу вилученню творів мовами національних меншин З. Хейфеца; поради щодо цензурування друкованої продукції цензора Головліту С. Якубовського тощо.

Надзвичайно важливу підгрупу джерел сформували наукові публікації вітчизняних і зарубіжних учених, в яких наводиться різнопланова інформація за усім колом досліджуваних питань. Передусім, це монографії та статті В. Барана, С. Білоконя, Ю. Шаповала, О. Рафальського, В. Ченцова, Г. Касьянова, В. Даниленка, С. Кульчицького, В. Очеретянка та ін. Серед робіт зарубіжних авторів маємо вказати на виключну значимість для нашого дослідження наукових монографій В. Тремля, Б. Реймонда, Б. Корша, П. Грімстед, П. Ротта, А. Блюма, М. Зеленова, Т. Горяєвої, Г. Єрмолаєва, та ін.; навчальних посібників Г. Жиркова; статейних матеріалів М. Фокса, М. Дьюхірста, Б. Вольфа, А. Горчевої та ін. Не менш суттєвим джерелом для розробки проблематики стали також збірники матеріалів наукових конференцій, присвячених питанням історії політичної цензури в СРСР, що відбулися у Російській Федерації протягом останніх років.

Самостійну підгрупу документів склали праці діячів української діаспори. Зокрема, це монографії, збірники, публіцистичні твори, присвячені різним аспектам суспільно-політичного, культурного, наукового життя українського народу впродовж комуністичного панування. Так, скажімо, особливий інтерес становлять збірки публіцистичних робіт Д. Квітковського, Д. Шумука; дослідження політичної історії України ХХ ст. А. Запорожця, Д. Білого, А. Білинського, В. Гришка, В. Плюща, А. Амальрика, П. Голубенка та ін. Заслуговують на увагу публікації Б. Кравціва, присвячені ідеологічному цензуруванню творів Лесі Українки та І. Франка за радянських часів.

Досить велику добірку документів репрезентовано журнальною та газетною періодикою. Так, у процесі роботи широко опрацьовувалися літературно-художні та історичні часописи. Періодичні видання, на сторінках яких наводився суттєвий фактичний матеріал про запровадження радянської цензури в бібліотечну справу України - “Красный библиотекарь”, “Библиотека”, “Советская библиография” тощо - також стали цінним джерелом аналізу проблеми. Наголошено на інформаційній значущості для дослідження журналу “Вісник Книжкової палати”, де з'явилося чимало статей з історії радянської цензури. У ході роботи використовувався також масив газетних публікацій, що виходили як на терені СРСР, так і на пострадянському просторі.

Вельми важливі відомості знаходилися на сторінках довідкових видань. Дисертанткою достатньо широко опрацьовано статистичні довідники та енциклопедії, що побачили світ як в Україні, так і за рубежем. Згадана література істотно сприяла з'ясуванню сутності політичної цензури та уточненню її понятійного апарату. До цієї підгрупи джерел віднесено також проскрипційні бібліографічні списки та покажчики, без яких розкриття вказаної теми було б однобічним.

Авторка зверталася також до джерел особового походження, зокрема до анонімних листів, прохань, заяв, скарг від приватних осіб та організацій, автобіографій працівників органів цензури.

На підставі проведеного аналізу підсумовано, що застосування широкого комплексу відтворених у дослідженні різноманітних за походженням, рівнем інформативності та змістовним наповненням джерел сприяє всебічному розкриттю заявленої тематики та свідчить про достатню повноту репрезентованої джерельної бази.

Третій підрозділ - „Методологічні принципи роботи“ - містить обґрунтування методологічної основи наукового пошуку, вибору підходів щодо розробки ключових напрямів дослідження та використання системи методів.

Методика дослідження спрямована на поєднання загальнонаукових, міждисциплінарних, загальноісторичних і спеціальних джерелознавчих методів наукового дослідження: 1) системного; 2) аналітико-синтетичного; 3) історико-генетичного; 4) історико-типологічного; 5) історико-порівняльного; 6) проблемно-хронологічного.

У ході розробки теми авторкою враховано відповідні методологічні принципи, що забезпечили системну спрямованість наукового дослідження й практичне пізнання об'єкта.

Підкреслено, що орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв'язки елементів та явищ, їх супідрядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка системи, сутність та особливості, чинники та умови) цілком логічна, оскільки ставилося завдання дослідити сутність складного явища політичної цензури друкованих видань. Тому подальше вивчення проблеми на базі системного підходу може бути достатньо перспективним, оскільки він ґрунтується на зверненні до методів, суміжних з історичними та іншими гуманітарними науками.

Одночасно з фундаментальними методами дослідження у роботі використано джерелознавчий, архівно-евристичний, філолого-лінгвістичний підходи й методи аналізу сформованої репрезентативної джерельної бази, значна частина якої - втрачена - була відтворена.

У дисертації також застосовано текстологічні методи роботи, що допомагають встановити авторство того чи іншого джерела (у ході аналізу адміністративних документів). Як зазначено авторкою, текстологічні методи дослідження допомогли вирішити питання, пов'язані із встановленням характеристик документа, а саме: з'ясувати кількість редакцій (якщо є варіанти); визначити час написання джерела; встановити місце його створення; простежити ступінь оригінальності тексту; виділити змістовні параметри; розкрити особливості тексту; виявити варіанти змін тощо. Найбільш важливими ці фактори виступають у процесі відновлення пропусків, зроблених цензурою чи письменником із певних ідеологічних міркувань.

Порівняння та співставлення варіантів документів, що виникли в процесі ідеологічного редагування та рецензування, сприяли розумінню як подальших намірів автора, так і опосередкованих механізмів прояву цензури й самоцензури. Із цього приводу дисертанткою доведена однобічність висвітлення проблеми в певних працях, позбавлених аналізу цензурних джерел. Наголошено на тому, що використання окресленої методики в спеціальних дослідженнях робить їх більш ефективними, оскільки дає можливість розглянути історичні процеси набагато глибше.

До результатів роботи слід віднести запроваджені дослідницькі методи, що показали переваги комплексного аналізу, основаного на системному підході. Саме комплексне поєднання фізично розрізнених цензурних, партійних, державних і громадських джерел дозволило отримати інформаційно-достовірний результат. Названий синтетичний метод, що передбачає розробку основи класифікації архівних фондів, видовий джерелознавчий аналіз є достатньо ефективним для провадження комплексних історичних досліджень. Сукупність наявного комплексу джерел допомагає в цілому відтворити величезний культурний масив творів друку, що був вилучений із відкритого обігу.

У дослідженні застосовано також кількісно-якісний метод бібліографічного аналізу, який дозволив здійснити аналіз документів за тематичними, хронологічними та типо-видовими критеріями та умовно класифікувати їх.

Наголошено на важливості використання загальнонаукового методу інформаційного підходу, сутність якого полягає в тому, що під час вивчення будь-якого об'єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві, перш за все виявляються найтиповіші для нього інформаційні аспекти. Вельми плідним інформаційний підхід є в дослідженні взаємовідносин людини й суспільства в контексті функціонування радянської цензури. Як фундаментальна методологія він відіграє центральну роль, зважаючи на те, що саме рівнем циркулюючої в суспільстві інформації визначається одна з базових його категорій - соціальний розвиток. Вказано, що інформаційний принцип дозволяє виявити загальні тенденції зростання обсягів інформації; з'ясувати ступінь її доступності та ефективності використання; вирішити проблему інформатизації суспільства; висвітлити особливості становлення інформаційного суспільства, основним інтелектуальним продуктом якого є документи, інформація, знання. Такий підхід дає можливість обґрунтувати документальну, інформаційну та когнітивну парадигму дослідження. Так, інформаційний підхід був домінуючим у процесі аналітико-синтетичної обробки матеріалів, оскільки допоміг визначити рівень інформативності нових для джерелознавства соціальних джерел. Окреслений фактор сприяв також розробці методики історіографічного аналізу, наприклад, проблеми обмеження доступу до інформації та створення спецсхову як однієї з його форм.

Констатовано, що, зважаючи на специфіку роботи, яка передбачає аналіз проблеми в контексті міжгалузевих дисциплін, виключної важливості набуває культурологічний підхід. Означений принцип дозволяє розглянути об'єкти та явища як культурологічний феномен. На основі методики комплексного дослідження теми цей підхід дає можливість універсально висвітлити події й факти, викликані функціонуванням апарату й цензури, та розкрити сутність явища радянської культури, сформованого під впливом цього апарату.

У другому розділі - “Цензура як соціокультурний феномен” - першому підрозділі - “Сутність та основні поняття цензури творів друку” уточнюються не тільки ключові поняття цензури, але й терміни, що мають безпосереднє відношення до інформаційно-комунікативного процесу. Так, у дослідженні розглянуто форми та методи обмеження духовного надбання суспільства у вигляді попередньої цензури та наступного контролю, з'ясоване поняття системи тотальної цензури. Наголошено на тому, що розуміння цензури, обмежене її функціями, є традиційним та вузьким. Доводиться необхідність використання в більш широкому контексті поняття цензурного режиму, який формується в суспільстві незалежно від факту існування установ, що здійснюють цензурний контроль та за наявності ряду умов незалежно від влади. Власне цензурний режим і забезпечує людині ступінь свободи слова і друку в будь-якому суспільстві.

З метою більш чіткого усвідомлення сутності цензури досліджено такі її складові, як суб'єкт, об'єкт, діяльність з обмеження інформації, результати означеної діяльності; причини, цілі, завдання та їх наслідки. У межах вказаного проблемного аспекту вивчено поняття цензурної системи та цензурної політики. Для аналізу цензури як суспільного й політичного явища уточнено ряд термінів, а саме: суб'єкт цензури (із визначенням інституту цензури), види цензури (з виділенням функцій, цілей і результатів впливу на ті чи інші сфери суспільних відносин), рід цензури (із виявленням ознак службового призначення), форми цензури (із визначенням структур, що закріпили результати цензурного впливу), принципи цензури (з виділенням правил цензурної діяльності організацій та людей), типи цензури.

Специфічний характер цензури в контексті розуміння її як політичного явища вимагав також уточнення змістового наповнення деяких термінів, безпосередньо пов'язаних із цензурною діяльністю, а саме: “політика”, “політична цензура”, “політична система суспільства”. Дисертанткою розглянуто також такі поняття, як таємниця та її різновиди; перелік відомостей, що становлять державну таємницю; персональні дані тощо.

За результатами проведеного аналізу зроблено висновок, що цензуру як явище не можна сприймати спрощено: з одного боку, негативним фактором є прояв узурпованої форми влади, що використовує цензуру з політичною метою; з другого боку, одночасно цензура в її нормативному вираженні (охорона державної, військової, економічної таємниць тощо) виступає елементом управлінської структури суспільства та обов'язковою складовою держави.

У другому підрозділі - “Історичні корені політичної цензури у вітчизняній та світовій практиці” - подано огляд становлення основних видів цензури рукописного та друкованого слова, а також практики цензорської діяльності. Доводиться, що феномен цензури має глибокі історичні корені у світовій цивілізації. На підтвердження того представлено найбільш яскраві приклади обмеження рукописного та друкованого слова в контексті розвитку духовної та світської цензури.

Вказано, що основоположником духовної цензури у всесвітній історії вважається папа Геласій (499 р.), якому належить досвід складання першого покажчика заборонених книг “Index librorum proxibitorum” (існує по сьогодні). Надалі, з появою друкарства почала формуватися система цензури: попередня (на стадії перевірки рукописів, призначених до тиражування) і наступна (після виходу книги з друку - з метою обмеження її поширення, а найчастіше - повного знищення всіх примірників, що вийшли). З ХVI ст. цензура поступово перейшла до світської влади. У 1637 р. англійський уряд опублікував ряд законів, що обмежили права книговидавців і книгопродавців. Невдовзі революційні події кінця XVIII - поч. XIX ст. в Європі призвели до лібералізації цензурних упереджень. XIX ст. пройшло під знаком боротьби за скасування попередньої цензури й заміну її каральною, тобто судовою, що сприяло встановленню відносно повної незалежності від офіційної влади книжкової справи, журналістики тощо. Підкреслено, що жорсткість цензури друкованих видань в ХХ ст. найбільш спостерігалася в країнах з диктаторськими режимами.

На основі здійсненого огляду стверджується, що цензура творів друку є давнім історичним явищем, приклади чого можемо бачити на різних історичних етапах еволюції світової цивілізації.

Окремо прослідковано історичний шлях розвитку цензури слова у вітчизняній практиці. Як зазначено в дослідженні, цензуру в Київській Русі було введено після прийняття християнства. Із появою рукописних книг релігійного характеру, що надходили до фондів монастирських бібліотек з Болгарії та Візантії, у полі зору духовенства повсякчасно знаходилися процеси їх написання, перекладу та розповсюдження. Початок цензури творів друку, сутність якої полягала в організації системи дій і заходів, спрямованих на забезпечення й обслуговування інтересів влади, в Україні постав після виникнення бібліотек та встановлення християнства, коли церковна влада розпочала контролювати книгорозповсюдження й книговживання, запроваджуючи списки “істинних” і “ложних” книг, які дозували поширення інформації в суспільстві, забороняючи апокрифічні твори. Пізніше, поява друкованих книг обумовила введення світської цензури з метою недопущення, або обмеження інформації, небажаної для пануючої влади, що сприяло організації спеціальних закладів - Верховного цензурного комітету, Головного управління цензури, цензурних комітетів (Київ, Одеса), Комітету внутрішньої цензури в Києві (1838 р.).

Наголошено на тому, що характерною ознакою імперської цензури, як і її комуністичної спадкоємниці, було антиукраїнське спрямування. Відмінність радянської цензури полягала у відсутності законності. Царська цензура, навпаки, ґрунтувалася на чіткому юридичному і правовому забезпеченні, що законодавчо закріплювалося у відповідних статутах.

Отже, авторкою сформульовано узагальнюючий висновок, що феномен цензури, враховуючи її глибокі історичні корені, виник задовго до початку діяльності перших цензорських установ і тому є багатогранним і складним явищем.

У третьому розділі - “Контроль друкованої продукції в 1919 - 1940 рр.”, першому підрозділі - “Нагляд за творами друку в ході становлення органів радянської цензури в 1919 - 1930 рр.” - висвітлено еволюцію цензури творів друку в процесі становлення керівних органів та інститутів цензури радянського типу. Однією зі складових концепції дослідження є показ взаємодії партійних, державних і репресивних органів в організації та провадженні ідеологічного контролю та політичної цензури в сфері духовного життя українського народу у вигляді друкованих видань.