Еволюція Державної ради в системі російської монархії (1905-1917 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

07.00.02 - всесвітня історія

Еволюція Державної ради в системі російської монархії (1905 - 1917 рр.)

Зінченко Олена Володимирівна

Одеса - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи. Для України актуальність дослідження значною мірою зумовлюється труднощами становлення представницької демократії, відсутністю усталеного парламентаризму, нагальною потребою використання історичного досвіду подолання наслідків тоталітаризму. Перед суспільством постає потреба звільнення від ідеологічних впливів минулого, переборення правового нігілізму.

Перша російська революція перетворила імперію на конституційну монархію дуалістичного типу, якій властива рівновага законодавчих повноважень монарха та народного представництва. Але в історіографії існує тенденція бачення під російським парламентом початку ХХ століття лише Державної думи. Для радянських істориків характерними в оцінці усіх форм дорадянської державності були марксистсько-ленінські положення. Отже, інтерес до історії еволюційних змін у системі російської державності початку ХХ ст. набуває політичної та практичної значущості.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах наукової планової комплексної теми “Питання нової та новітньої історії: суспільний та особистісний виміри”, яку здійснює кафедра нової та новітньої історії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (номер державної реєстрації 0106U006200).

Мета і завдання дослідження. Об'єктом дослідження є система російської монархії.

Предметом дослідження обрано еволюційні зміни розвитку Державної ради: в устрої, повноваженнях, комплектуванні особовим складом, функціонуванні, політичному представництві, фракційних об'єднаннях та їх програмних настановах, практичних спробах реалізації останніх.

Хронологічні рамки роботи охоплюють січень 1905 - лютий 1917 р. Січневі події 1905 р. стали поштовхом для кардинальних змін в усіх сферах державного життя, в тому числі і у статусі та діяльності Державної ради. Верхня хронологічна межа визначається подіями Лютневої революції 1917 р., що привела до краху російської монархії та ліквідації Державної ради як монархічної інституції.

Територіальні рамки охоплюють територію Російської імперії в кордонах 1905-1917 рр.

Мета роботи полягає у реконструкції процесу еволюції Державної ради Російської імперії періоду 1905-1917 рр. Для досягнення цієї мети дисертантка вирішує наступні завдання:

- визначити особливості розвитку Державної ради від виникнення до першої російської революції і зміни її статусу у 1906 р.;

- висвітлити специфіку устрою реформованої Державної ради в конституційній монархії;

- розкрити сутність комплектування верхньої палати особовим складом;

- дослідити зміст повноважень Державної ради в системі конституційної монархії;

- охарактеризувати процес функціонування Державної ради та статус державних радників;

- проаналізувати законодавчу діяльність Державної ради у період 1906- 1917 рр., встановити її основні етапи;

- простежити еволюційні зміни в політичній орієнтації державних радників;

- вивчити партійні інтереси державних радників, їх розподіл на блоки, програмні настанови останніх, практику їх реалізації, роль членів верхньої палати у цьому процесі та значення у розвитку ситуації в країні.

Методи дослідження. Поставлена в дисертації наукова проблема вирішувалась на підставі загальних та спеціальних методів дослідження, таких як принцип об'єктивності, історизму, системності, детермінізму, багатофакторності історичного процесу тощо.

Прагнення до об'єктивності полягало у намаганні звільнитися від впливу традиційних оцінок подій, процесів, забезпечити неупереджений їх розгляд. Застосування принципу історизму дозволило вивчити процеси, характеристики історичних персоналій у контексті доби. Принцип системності дав змогу уявити об'єкт дослідження як певну систему. Встановлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами, процесами та подіями забезпечив принцип детермінізму. Принцип багатофакторності історичного процесу сприяв усвідомленню обумовленості історичних подій різними чинниками.

У дослідженні використовувались і спеціально-історичні методи: нормативно-правовий, порівняльний, структурний, проблемно-хронологічний, історико-типологічний, синхронний, ретроспективний аналіз, метод історичних реконструкцій тощо. Нормативно-правовий підхід дозволив проаналізувати законодавство щодо Державної ради: її запровадження, устрою, функціонування. Для висвітлення особливостей Державної ради як законодавчої установи використовувався порівняльний метод шляхом зіставлення її з Державною думою та верхніми палатами народного представництва інших держав кінця ХІХ - початку ХХ ст. Структурний метод надав можливості висвітлити особливості внутрішньої організації Ради. Проблемно-хронологічний підхід полягав у розчленуванні теми на низку менш дрібних проблем, кожна з яких розглядалася у хронологічній послідовності. Ретроспективний аналіз сприяв просуванню від більше віддаленого минулого до менше віддаленого, завдяки чому було досліджено еволюцію процесу запровадження дорадчої Державної ради, перетворення її на законодавчу, зміни її особового складу, її політичної орієнтації, позицій, практичних дій, стосунків з урядом та з Державною думою. Історико-типологічний метод дозволив узагальнити однотипні факти, як, наприклад, масових виступів на підтримку програмних вимог “прогресивного блоку” різними громадськими організаціями, синхронний - в одночасному висвітленні різних подій, як невдоволення політикою уряду на фронтах і в тилу, історичної реконструкції - в уявному відтворенні різних подій, явищ, процесів, як, наприклад, засідання Державної ради, Думи, Кабінету міністрів, президії “прогресивного блоку” за

допомогою поєднання різноманітних ознак, деталей, фактів, даних, виступів, спогадів і таке інше.

У процесі дослідження авторкою поряд з формаційним підходом, що дає можливість зрозуміти мотиви вчинків та діяльності представників різних соціальних прошарків та політичних угруповань, широко застосовувався цивілізаційний підхід, що дозволяє повніше враховувати національні, релігійні, культурні, ментальні, соціально-психологічні особливості досліджуваної епохи, дає можливість відтворювати цілісну картину взаємодії різних чинників, що впливали на еволюційний процес функціонування Державної ради у специфічних умовах 1905-1917 рр.

Усі ці методи у їх взаємозв'язку та комплексному застосуванні і дозволили вирішити поставлені в дисертаційному дослідженні завдання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:

- вперше в українській історіографії здійснене комплексне дослідження еволюції Державної ради в системі російської монархії;

- показано зміни у Державній раді структурного і орієнтаційного характеру;

- встановлено виникнення, сутність та практику застосування таємного і не передбаченого законами засобу розпуску Державної ради та Державної думи;

- визначено періодизацію законодавчої діяльності Державної ради за її власною законодавчою ініціативою;

- обґрунтовано висновок про те, що еволюція Державної ради в системі російської монархії виявилась наслідком та реалізацією ідеї урядового конституціоналізму;

- простежено формування у Державній раді “чорного блоку”, схарактеризовано його програмні настанови та зв'язки з царським двором і об'єднаним дворянством;

- з'ясовано роль і місце державних радників в ініціюванні ідеї створення міжпалатного парламентського “прогресивного блоку” з метою утворення “уряду довіри”, у його практичному утворенні, у керівництві його засіданнями, опрацюванні його програмних документів, визначенні та спрямуванні змісту останніх, у практичних спробах втілити програмні вимоги в життя;

- доведено, що специфіка боротьби “чорного” та “прогресивного” блоків за владу виявились одним з чинників падіння системи російської монархії;

- висвітлено участь призначуваних державних радників у підготовці та усуненні Миколи ІІ з трону з метою заміни його спадкоємцем.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання у підготовці підручників, навчальних та методичних посібників, монографій та інших спеціальних праць з нової та новітньої історії, у розробці лекційних та спеціальних курсів. Викладений матеріал може бути використаний у роботі посадовців усіх рівнів, державних та громадсько-політичних діячів, партійних та профспілкових функціонерів, журналістів, політичних оглядачів, соціологів-аналітиків.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були представлені на наукових конференціях: Дев'ятих політологічних читаннях “Соціально-правовий механізм правотворчості” (Харків, 1999); Науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень - 2003” (Дніпропетровськ, 2003); VІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта - 2004” (Дніпропетровськ, 2004); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень - 2004” (Дніпропетровськ, 2004); І Міжнародній науково-практичній конференції “Науковий потенціал світу - 2004” (Дніпропетровськ, 2004); VІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта - 2005” (Дніпропетровськ, 2005); ІV Міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень - 2005” (Дніпропетровськ, 2005); ХVІІ Харківських політологічних читаннях “Проблеми формування електоральної культури населення” (Харків, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції “Наука та інновації - 2005” (Дніпропетровськ, 2005); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і наука без кордонів - 2005” (Дніпропетровськ, 2005); Круглому столі “Висвітлення історії національних меншин в курсах історії України та Росії” (Харків, 2006); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні наукові дослідження - 2006” (Дніпропетровськ, 2006); І Міжнародній науково-практичній конференції “Наука и технологии: шаг в будущее - 2006” (Белгород, 2006); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Дні науки - 2006” (Дніпропетровськ, 2006); ІІІ Міжнародному семінарі “Проблеми всесвітньої історії: держава та суспільство в історичній ретроспективі”(Чернігів, 2006); ХVІІІ Харківських політологічних читаннях “Конституційно - політичний процес в Україні: ідеї, досвід, проблеми” (Харків, 2006); ХІХ Харківських політологічних читаннях “Проблеми глобалізації та геополітичний вектор розвитку України” (Харків, 2007); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Современные научные достижения - 2007” (Дніпропетровськ, 2007); ХL науково-практичній конференції науково-педагогічних працівників, науковців, аспірантів та співробітників УІПА (Харків, 2007); ІV Міжнародному науковому семінарі “Російська імперія в історичній ретроспективі” (Чернігів, 2008); Міжнародній науково-теоретичній конференції “ХХІ Харківські політологічні читання “Суспільство і політичні інститути в умовах трансформації та реформ” (Харків, 2008).

Публікації. Результати дослідження опубліковані в монографії, 42 статтях та тезах.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження, складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку джерел та літератури (711 позицій). Дисертацією є рукопис загальним обсягом 458 сторінок (основний текст - 394 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

державний рада політичний фракційний

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюються об'єкт, предмет, мета і завдання, визначаються методи дослідження, наукова новизна та практична значимість його результатів.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база” розкривається ступінь наукової дослідженості порушеної теми (підрозділ 1.1) і характеризуються різні групи використаних джерел (підрозділ 1.2).

В дослідженні історії Державної ради можна визначити три етапи. Перший охоплює період її діяльності та функціонування (до 1917 р.), другий - (1918 - 1991 рр.), третій - з 1992 р. і до сьогодення.

В російській історіографії початку ХХ ст. монографічних робіт з питань функціонування Державної ради не існувало. У 1906-1916 рр. виходили статті оглядового характеру, авторами яких були І.Яшунський, Л.Яснопольський, О.О.Алєксєєв, О.Шингарьов, Б.Ландау, Л.Неманов, М.І.Лазаревський, Б.Є.Нольде, Д.Д.Грімм, О.К.Фон-Резон, О.І.Камінка, К.М.Соколов, В.М.Гессен. В них робилися спроби наскоком визначити сутність та обсяги повноважень реформованої Державної ради. Часто автори були депутатами Державної думи, що схиляло їхню увагу у бік нижньої палати, а верхня згадувалась побіжно. Працям була властива фрагментарність проблематики, упередженість в оцінках через розгляд питань з партійних позицій. Значно меншої уваги приділялось питанню партійних угруповань, яке зачіпали В.Левицький, С.С.Ольденбург, М.В.Родзянко та П.М.Мілюков.

В другий період історіографії дослідники почали торкатися питань, пов'язаних з Державною радою, лише з середини 1940-х рр. У 1945 р. О.Грунт опублікував статтю «Прогресивний блок» у 1915-1917 рр.», у якій приписував йому реакційність та монархізм. Теми партійних угруповань у Державній раді побіжно зачіпали А.Я.Аврех та О.Д.Степанський. Останній у кандидатській дисертації “Державна рада у період революції 1905-1907 рр. (З історії “другого кроку” на шляху перетворення самодержавства на буржуазну монархію”)” подіями у Державній раді прагнув проілюструвати більшовицьку концепцію здійснення соціалістичної революції.

Певної уваги “прогресивному блоку” та правим силам обох палат приділив В.С.Дякін в 1967 р. у монографії про російську буржуазію у світовій війні. Дослідник прийшов до висновку, що восени 1916 р. навіть об'єднане дворянство підтримало вимогу блоку щодо створення “уряду довіри” і підкреслив втрату самодержавством своєї класової опори. Тим самим В.С.Дякін непрямо визнавав певні еволюційні зміни орієнтаційного характеру в середовищі державних радників. Це свідчило про початок нового підходу до висвітлення проблеми, який не відповідав ленінським концепціям.

Ставилось питання щодо “прогресивного блоку і в монографії О.Г. Слонімського про катастрофу російського лібералізму (1975 р.) Книга виявилась черговим дослідженням, у якому “прогресивний блок” вбачався у якості трампліну в ілюстрації ленінської концепції революційної ситуації та кризи “верхів” наприкінці 1916 - на початку 1917 рр. Автор стверджував, що сам «прогресивний блок» був не тільки породженням кризи “верхів”, але і формою її існування та розвитку. Побіжно характеризував “прогресивний блок” Є.Д.Черменський у монографії про IV Державну думу та Лютневу революцію (1976 р.). А.П.Бородін у кандидатській дисертації “Державна рада і столипінська програма перетворень в області місцевого управління, суду та початкової освіти” обґрунтовував об'єктивну закономірність здійснення Лютневої революції. Такий же підхід до дослідження проблеми спостерігався в кандидатській дисертації Є.Е.Новікової «Державна рада у роки першої світової війни 1914-1917 рр. (“З історії кризи “верхів” напередодні Лютневої буржуазно-демократичної революції”)». Висвітлюючи громадську діяльність державних радників, Є.Е.Новікова вбачала у цьому, як і у створенні “прогресивного блоку”, розвиток і поступове загострення кризи “верхів” та передумову падіння монархії і перемоги соціалістичної революції.

Протягом радянського етапу історіографії виходили загальні праці, у яких характеризувалась система російського самодержавства як до його перетворення у процесі революції 1905-1907 рр., так і після неї. Це були праці А.М.Давидовича, В.І.Бовикіна, Н.І.Васильєвої, В.С.Галіакбарової, В.С.Дякіна, Н.П.Єрошкіна, П.М.Зирянова, Г.З.Іоффе, А.І.Корольова, Н.Г.Корольової, Є.Лося, Р.Є.Рутмана, А.А.Сєнцова, М.Ф.Флорінського. Минулому політичних партій, об'єднань та рухів присвячували свої праці Г.Я.Аронсон, І.Д. Вайсберг, Н.Г.Думова, Н.Г.Корольова, Л.М.Спірін, О.Д.Степанський. Різні аспекти історії Державної думи висвітлювали М.Глазунов, Б.Митрофанов, Ю.Б.Соловйов, Д.В.Петрова, Є.Д.Черменський. У 1990 р. А.А.Сєнцов наголосив на необхідності перегляду застарілої догми про незмінність політичного ладу Росії після 1905 р. та підбив підсумки поглядів радянських істориків на сутність основних результатів першої російської революції. В радянській історіографії сформувався стереотип, що полягав в асоціюванні російського парламенту 1906-1917 рр. тільки з Державною думою. Він дійшов апогею в статті М.Глазунова та Б.Митрофанова “Доля першого парламенту в Росії”, у якій верхня палата навіть не згадувалась.

Третій етап (пострадянський) характеризувався підвищенням інтересу до Державної ради, на якому почали з'являтися роботи, спеціально присвячені верхній палаті. А.П.Бородін розглядав проблему реформування Державної ради в статтях, монографії та у докторській дисертації “Державна рада Росії. 1906-1917 гг. (Склад і роль в історії третьочервневої монархії)”. Автор висунув положення, яким навряд чи можна знайти історичне вмотивування. Він заявляв, що створена на початку ХІХ ст. як законодорадчий орган, Державна рада не була установою абсолютистської монархії, бо від самого початку цілком виразно і суттєво обмежувала самодержавну владу. Оновлення у 1906 р. Державної ради дослідник називав не “реформою”, а “контрреформою”. Однак аргументів на користь цього він не навів. А.П.Бородін доводив об'єктивну неминучість та історичну закономірність здійснення Лютневої революції. Фактично він розглянув лише два питання: реформування Державної ради (глава І) та її особовий склад (глави ІІ, ІІІ. ІV). Остання ж, V глава повністю перенесена з кандидатської дисертації 1977 р. з її аналізом відповідно до ідеологічних вимог доби. Це досить відчутно вплинуло і на характер змісту інших глав, про що яскраво свідчить надзвичайний ухил автора у класовість проблематики та повторення застарілих оцінок.

Присвячувалась верхній палаті і монографія Є.А.Юртаєвої (2001 р). Однак авторку цікавила правова специфіка співвідношення різник гілок влади: монарха, уряду, палат, сенату. Розгляд нею питань теми носив узагальнено-оглядовий характер і здійснювався з позицій виявлення юридико-процесуальної сутності проблеми. В.О.Дьомін зазначав з цього приводу, що Є.А.Юртаєва не досягла поставленої нею ж мети, оскільки книга містить загальні міркування, які ґрунтуються не стільки на практиці Державної ради, скільки на абстрактній правовій логіці. Дослідженню властива і низка фактичних помилок.

В.О.Дьомін також присвятив Державній раді монографію (2006 р.) та докторську дисертацію (2007 р.). Обидві вони відрізняються від праць А.П.Бородіна та Є.А.Юртаєвої. Він приділив особливу увагу характеристиці різних груп державних радників. До цього слід додати побіжний, поверховий характер розгляду основоположних питань: реформування палати, її повноважень, законодавства. Дослідник приділив лише один рядок “прогресивному блоку” і навіть не згадав “чорного блоку”. В цілому ж В.О.Дьомін звільнив Державну раду від традиційних звинувачень у реакційності, показав її терпиме ставлення до Думи, відкинув тезу про “законодавчу пробку”, докладно охарактеризував роль різних груп державних радників у діяльності палати. В той же час не можна погодитись з його твердженнями про активність лише кількох десятків депутатів та пасивність решти, довільне невідвідування десятками осіб засідань, про виключно рідке переведення у “неприсутні”, до того ж тільки з причин непрацездатності. Так само спірно виглядає положення В.О.Дьоміна, що верхня палата виявилась не частиною народного представництва, а радою чиновників, що ухвалюють постанови за вказівками вищого начальства, про “болото”, яке підтримувало то лібералів, то правих.

Після 1991 р. вийшла велика кількість робіт, в яких характеризувалася система російського самодержавства досліджуваного періоду. Це були праці Б.В.Ананьїна, Р.Ш.Ганеліна, Є.П.Барінової, Г.С.Варнакової, В.С.Дякіна, М.П.Єрошкіна, В.В.Кожинова, Г.М.Кропоткіна, С.В.Кулікова М.В.Ликосова та інших. Історію політичних партій, об'єднань та рухів досліджували А.П.Бородін, І.Д.Вайсберг, Е.Вишневські, Н.І.Кір'янов, В.В.Кожинов та інші. Свої роботи історії Державної думи присвятили В.О.Дьомін, В.Г.Кошкідько, Г.Полєтаєв, Н.Д.Єрофєєв, В.А.Кобзаненко, В.С.Баах. Досліджувались персоналії та особи імператорської фамілії. Продовжував існувати і стереотип щодо зображення російського парламенту в одній нижній палаті. У 1995 р. Т.М.Баженова опублікувала статтю “Перший російський парламент: до історії Державної думи”. Певним підсумком російської історіографії стала поява енциклопедії «Державна рада Російської імперії. 1906-1917 рр.».

В українській історіографії проблеми Державної ради не вивчались. В той же час вийшла велика кількість робіт, яка дозволяє дослідити різні питання історії російської монархії періоду 1905-1917 рр. Це праці В.Г.Сарбея, О.П.Реєнта, С.В.Кульчицького, В.М.Литвина, А.Ц.Сініцького, Т.Гунчака В.О.Орєховського, Л.П.Могильного, О.Б.Стрілюк, В.А.Бабенко, О.О.Безуглої, М.Демкович-Добрянського, Л.Жванко, Л.Р.Ігнатової, О.М.Приймака, Л.В.Нізової, О.П.Сарнацького та інших. Друкувалися і колективні праці: “Нариси з історії суспільних рухів в Україні (ХІХ - поч. ХХ ст.)”, “Проблеми історії України ХІХ - поч. ХХ ст.”, “Україна і Росія в панорамі століть”, “Історія України в особах. ХІХ-ХХ ст.”, “Українське питання в Російській імперії” тощо. Л.В.Щербін, Л.П.Донченко, О.Д.Каплін, Л.П.Могильний, І.В.Омельянчук, О.П.Сарнацький та інші досліджували проблеми українських політичних партій та організацій. А.Л.Глушковецький, М.Ш.Киян, В.В.Сичова, О.І.Білоконь, І.О.Бурда вивчали історію Державної думи Росії. О.М.Богдашина, В.В.Кравченко, О.І.Білоконь, І.Гірич висвітлювали постаті, які були державними радниками.

В зарубіжній історіографії Державна рада спеціально не вивчалась, за винятком короткої статті А.Корроса. Вона згадується лише в загальних працях низки авторів: С.Беккера, П.Шасля, А.Капеллєра, Х.Хаумана, Х.Роджера, Г.Токмакова, В.Мосса, Г.Хоскінга, Е.Хьоша, П.Уолдрона, Т.Р.Уіка, С.Зіванова, П.Вєчоркіна, Э.С.Тадена, Х.Лутінена та інших.

Таким чином, на першому етапі вивчення Державної ради науковий аналіз її історії не було започатковано. В радянській історіографії не мали місця навіть спроби комплексного дослідження історії Державної ради. Усі ж ті праці, що якось зачіпали верхню палату, виявились занадто заідеологізованими, суперечливими. Література сучасного етапу також виявилась нечисленною. Проте її помітна вагомість полягає у спробах комплексного вирішення пов'язаних з Державною радою проблем. А.П.Бородіну, Є.А.Юртаєвій, В.О.Дьоміну вдалося вирішити низку питань історії палати. Однак їх більша частина не знайшла висвітлення. Вітчизняні ж та зарубіжні історики проблемами Державної ради не цікавились. Усе це вмотивовує необхідність комплексного дослідження еволюційних змін Державної ради у системі російської монархії 1905-1917 рр., спробу якого і складає запропонована дисертація.

Підрозділ 1.2 “Характеристика джерел” присвячено аналізу джерельної бази, яку складають матеріали різного походження та спрямування. Першу групу формують законодавчі акти та постанови, другу - ділова документація, куди входять стенографічні звіти обох палат, матеріали слідчих комісій, програми та матеріали засідань керівництва партій та блоків. До третьої групи увійшли промови та виступи державних діячів, до четвертої - щоденники, мемуари та спогади учасників і сучасників досліджуваних подій. П'ята група складається з публіцистики та матеріалів преси.

Матеріали, які відносяться до різних груп джерел, отримано в архівах. Використано 14 фондів, що зберігаються у Російському державному історичному архіві м. Санкт-Петербургу (РГИА), Російському державному історичному архіві у м. Москві (РГИАМ) та Державному архіві Російської Федерації (ГА РФ), зокрема, матеріали фондів Державної ради, Державної думи, Кабінету міністрів та Міністерства внутрішніх справ. Вони забезпечили можливість висвітлити характер та сутність перебігу реформування Державної ради, дослідити процес орієнтаційних змін в середовищі особового складу палати.

Важливу роль відіграли законодавчі акти та постанови, що охоплюють цілу низку типів, груп, видів, призначення та спрямування. Їх основну масу вміщено у різних збірниках. Без них неможливо уявити процес запровадження, схарактеризувати устрій Державної ради, комплектування особовим складом, встановити обсяги та межі її повноважень, визначити особливості функціонування, законодавчої діяльності, статусу державних радників тощо.

До цих джерел тісно примикає ділова документація, до якої входять стенографічні звіти палат народного представництва про їхню законодавчу діяльність, законотворчість думських фракцій, матеріали засідань президії “прогресивного блоку”, слідчі матеріали Верховної слідчої комісії Тимчасового уряду у 1917 р. та радянської ВНК. Без цих певною мірою фотографічно точних щодо подачі інформації джерел неможливо реконструювати законодавчий процес з усіма його специфічними відтінками. Саме стенографічні звіти дають максимальну можливість простежити і проаналізувати втілення в життя права законодавчої ініціативи членами обох палат народного представництва, як і визначити еволюційні зміни орієнтаційного характеру у середовищі державних радників та депутатів Думи.

Матеріали засідань президії “прогресивного блоку” дали можливість об'єктивно проаналізувати програмні декларації об'єднання, визначити їхню мету та сутність, відкинути традиційні і безпідставні їх засудження з боку радянських істориків. Вони яскраво ілюструють еволюційні зміни орієнтаційного характеру, співвідношення політичних сил, поступовий процес змін у настроях народних обранців та їх відношенні до уряду. Слідчі матеріали забезпечили можливість деталізації процесу еволюційних змін в середовищі членів палат, формування “чорного” та “прогресивного” блоків, особливостей боротьби з останнім урядових кіл.

До третьої групи джерел входять промови та виступи імператора Миколи II перед державними радниками та депутатами Державної думи, виступи голів уряду та міністрів в законодавчих установах, доповіді міністрів монархові. Вони дозволили виявити і проілюструвати двоїстий характер поведінки Миколи ІІ та членів його уряду після революції 1905-1907 рр., який полягав у різниці між офіційними висловлюваннями стосовно істинної прихильності до законодавчого народного представництва та таємним спілкуванням поза законодавчого поля з міністрами.

Досить важливу інформацію здобуто із мемуарів та щоденників Миколи ІІ, О.О.Нікольського, О.О.Половцова, Л.Тіхомірова. Не поступаються інформаційною плідністю спогади С.Ю.Вітте, П.М.Мілюкова, П.А.Буришкіна, М.В.Родзянко, В.Й.Гурко, С.Д.Сазонова, Дж.Бьюкенена, М.Палеолога, В.Пурішкєвіча, Л.Д.Троцького, О.Г.Шляпникова, А.І.Денікіна, О.С.Лукомського. Цінність їх спогадів полягає в багатьох фактичних свідченнях, яких не можна знайти в офіційних документах, а також в оцінках сучасних їм подій с позицій того часу.

Певну інформативну роль у дослідженні проблеми відіграла публіцистика, яку представляють праці В.І.Ульянова-Леніна, Л.Д.Троцького, В.Левицького, А.Мартинова. Їхні твори забезпечили можливість докладніше пізнати радикальні відтінки та забарвлення деяких напрямків у розвитку громадської думки часів функціонування Державної ради та причин еволюційних змін орієнтаційного характеру, зокрема, утворення “чорного” та “прогресивного” блоків. Важливим джерелом вивчення історії Державної ради виявились матеріали газет та журналів “Вестник Европы”, “Вестник права”, “Журнал министерства юстиции”, “Право” тощо.

Таким чином, джерельна база дисертаційного дослідження дозволяє вирішити поставлені завдання.

У другому розділі “Трансформація дорадчої Державної ради у законодавчу” розглядаються еволюційні зміни структурного характеру в її устрої, комплектуванні особовим складом та найважливіші загальні і персональні риси останнього.

У підрозділі 2.1. “Розвиток Державної ради Російської імперії до першої російської революції” висвітлюються історичні умови виникнення та запровадження цієї установи і визначається її сутність. Показано, що упродовж усього ХVІІІ ст. постійно відчувалася потреба у створенні відповідних інтересам абсолютизму органів управління. Монархи прагнули за допомогою запроваджених ними дорадчих органів забезпечити законність управління державою. Олександр І запровадив 30 березня 1801 р. “Неодмінну раду”, а 5 квітня того ж року видав “Наказ Державній Раді”. “Наказ” визначав порядок ведення справ у Раді, до якої вони надходили за монаршим повелінням та за пропозицією радників. Проте вона не мала точного статусу. І тільки у 1810 р. виникло опрацьоване М.М.Сперанським запровадження Державної ради. У ньому визначалися мета і головний предмет відомства Державної ради: забезпечення законності у державному управлінні і ведення законодавчих справ. У 1802 р. вища виконавча влада отримала свою особливу організацію у вигляді міністерств. Сенат же було перетворено на вищу судову установу. Отже, виникло три гілки влади: судова, виконавча та законодавча. Запровадження визначало устрій Державної ради, її повноваження та діловодство. Створена у 1801 р. Державна рада проіснувала до початку 1906 р.

У підрозділі 2.2. “Зміна державного устрою російської монархії та Державна рада 1905-1906 рр.” досліджується процес перетворення дорадчої Державної ради на законодавчу, а також оновлення Основних державних законів, який тривав від 4 липня 1905 р. до 24 квітня 1906 рр. Він пройшов низку етапів, упродовж яких зазнавали суттєвих змін проекти постанов щодо статусу Державної ради. Спеціальна комісія розглянула записку МВС «До перетворення Державної ради» і уклала “Проект головних підвалин перебудови Державної ради”, “Проект перебудови Державної ради” та “Проект змін та доповнень в Запровадженні Державної ради”. Устрій, склад та повноваження реформованої Державної ради визначались маніфестом про зміну запровадження Державної ради та про перегляд запровадження Державної думи 20 лютого 1906 р., указом про перебудову Державної ради 20 лютого 1906 р., запровадженням Державної ради 24 квітня 1906 р. та Основними державними законами 23 квітня 1906 р. Основні державні закони також пройшли у процесі свого оновлення чотири етапи, упродовж яких повноваження монарха розширювались, а палат народного представництва - звужувались.

У підрозділі 2.3. “Особливості устрою Державної ради в роки конституційної монархії” розглядаються особливості структури цієї установи після її реформування. Показано, що вона складалася з загальних зборів, двох департаментів, двох присутствій та державної канцелярії. Відповідно до закону 1906 р. усі справи законодавчого характеру тепер розглядалися безпосередньо загальними зборами, не надходячи попередньо до департаментів Державної ради. Розглянуті справи надходили на монарше затвердження, минаючи загальні збори.

Члени та голови департаментів щорічно призначалися монархом. Віданню першого департаменту підлягали справи про запровадження заповітних маєтків, затвердження в князівських, графських та баронських якостях, передачу дворянами прізвищ, гербів і титулів та справи, що надходили з сенату. Сюди ж відносились справи про відповідальність за здійснені членами Державної ради і Державної думи під час виконання чи з приводу виконання депутатських обов'язків протиправні дії, а також про відповідальність за порушення службових обов'язків головою Ради міністрів, міністрами та іншими чинами перших трьох класів.

Віданню другого департаменту підлягали питання контролю банківсько-фінансових установ, будівництва залізниць, продажу ділянок казенної землі. Особливі присутствія - 1) У справах про примусове відчуження майна та винагороду їх володарів та 2) З попереднього розгляду скарг на визначення сенату - формувались кожне окремо з призначених монархом призначуваних радників. Ухвалення особливих присутствій щодо розглянутих справ надсилались на затвердження монархом, оминаючи загальні збори Державної ради. Державна канцелярія складалася з відділень, якими управляли статс-секретарі та їх заступники. До складу канцелярії входили державний секретар, пристав Державної ради з заступниками, начальник державної друкарні, присяжні стенографи, діловоди, експедитори та інші працівники. Державний секретар, його заступник, статс-секретарі з заступниками та начальник державної друкарні призначалися і звільнялися монаршими указами.

Підрозділ 2.4. “Кадрова політика монархії стосовно Державної ради” розкриває особливості комплектування верхньої палати народного представництва призначуваними та обраними членами. Показано, що оновлена Державна рада формувалась з рівного числа призначуваних та обираних радників.

Обрання другої половини державних радників відбувалося у п'ятьох куріях. Першу з них складало православне духовенство, що обирало 6 членів Державної ради, другу - губернські земські збори, які обирали 34 державних радників. Земське представництво було велико-землевласницьким за своїм характером. Це визначалося потрійним повним виборчим цензом. До губернських земських зборів могли бути обраними поміщики, які володіли не менше 200 десятин землі, а до складу державних радників - поміщики, що володіли не менше 600 десятин землі. До вказаних 34 радників додавалися 26 представників поміщицького землеволодіння тих губерній, у яких не було земських установ. Третя курія складалась з дворянських громад, які обирали 18 членів Державної ради на підставі того ж потрійного виборчого цензу. Четверту курію утворювали промисловці з торговцями, що обирали зі свого осередку 12 радників. Останню групу членів Державної ради складали 6 представників від науки. Гідне місце в Державній раді посідали представники українських земель.

Устрій та система формування особового складу Державної ради Російської імперії мали недоліки: вирішальна перевага у ній велико-землевласницького дворянства, цілковита відсутність представників міського самоврядування та неправославних релігійних конфесій, високий майновий ценз, куріально-станова, багатоступенева система виборів, щорічне свавільне усунення призначуваних радників, відсторонення їх від участі у роботі департаментів, особливих присутствій та державної канцелярії, від призначення на міністерські посади та посади голів уряду і верхньої палати. Нарешті, висвітлюються найважливіші характерні риси окремих представників різних груп державних радників, що вирізняються походженням, дворянськими титулами, національністю, науковими ступенями, посадами, майновим станом, певними політичними чи іншими принципами, відіграними у важливих процесах ролями тощо.

У третьому розділі “Повноваження Державної ради 1906-1917 рр.” розкривається сутність еволюційних змін стосовно її прерогатив.

У підрозділі 3.1. “Інституціоналізація прерогатив Державної ради” досліджується еволюція визначення змісту, обсягів та обмежень повноважень Державної ради. Доводиться, що остання успадкувала їх від запровадження дорадчої Державної думи 6 серпня 1905 р. Воно передбачало два шляхи руху клопотання про внесення урядом якогось законопроекту: перший, коли міністри підтримали останнє, і другий, коли вони виступили проти нього. Такому порядку здійснення ініціативи Думи були властиві дві характерні особливості: по-перше, необхідний подвійний процес законодавчої роботи та, по-друге, виключний вплив міністрів на хід роботи. Від міністрів залежало, який шлях виникнення закону буде обрано - перший чи другий Передбачений запровадженням Державної думи 6 серпня 1905 р. порядок здійснення думської ініціативи було перенесено до запровадження Державної думи 20 лютого 1906 р., запровадження Державної ради 24 квітня 1906 р. та Основних державних законів 23 квітня 1906 р. Міністри отримали право відмовлятися від внесення законопроектів. У цьому випадку укладання і внесення законопроектів залишились за законодавчими установами.

Центральним моментом у сукупності пов'язаних з почином палат актів було визнання однією з цих установ “бажаності скасування чи зміни чинного або видання нового закону”. Підготовка центрального акту визнання “бажаності скасування чи зміни чинного або видання нового закону” полягало у тому, що членами Державної ради чи Думи у числі не менше тридцяти подавалась голові відповідна заява. Остання мала супроводжуватись проектом основних положень пропонованої зміни закону або нового закону з пояснювальною до проекту запискою. Заява вносилась до Державної ради чи Думи і голосувалась для ухвалення постанови про “бажаність”. Голосуванню обов'язково мало передувати повідомлення не менше, ніж за місяць, міністра про день слухання і одночасне надіслання йому копії заяви з додатками. Подальше просування справи залежало від згоди чи відмови міністра укласти і внести на розгляд палат законопроект. Усе це обмежувало повноваження палат, як і право монарха самостійно видавати закони у порядку верховного управління та надзвичайному порядку відповідно до 87 статті Основних державних законів. Її застосування передбачало припинення занять Державної думи та Ради і наявність надзвичайних обставин. На практиці уряд проводив десятки законів у надзвичайному порядку, розпускаючи навіть на три дні законодавчі установи.

Підрозділ 3.2. “Повноваження Державної ради по формуванню державного бюджету” присвячено дослідженню еволюційних змін визначення змісту бюджету, його обсягів та обмежень. Показано, що бюджетні повноваження обох палат успадкували особливості формування державного бюджету абсолютистської доби. Бюджетні правила від 8 березня 1906 р. було укладено для дорадчої Думи 6 серпня 1905 р. Потім їх ухвалили майже без змін для законодавчих установ. Маніфест 6 серпня 1905 р. сповіщав про запровадження дорадчої Державної думи, якій надається право попереднього обговорення законодавчих пропозицій і розгляд розпису державних прибутків і витрат. У підготовчих матеріалах до запровадження дорадчої Думи О.Г.Булигін підкреслював неможливість надання Думі права бюджетної ініціативи. Воно виголошувало, що Дума розглядатиме бюджет на підставі особливих з цього предмету правил. Останні повторювали кошторисні правила 22 травня 1862 р.

Отже, закон передбачав не опрацювання, не внесення “проекту” і не його ухвалення як законодавчого акту, а “розгляд” чи “обговорення” на підставі правил 8 березня 1906 р. Допускаючи Державну раду та Думу до участі у “розгляді” бюджету, правила 8 березня 1906 р. відразу ж вводили обмеження, внаслідок чого бюджетне право російських законодавчих палат по відношенню до цілої низки кошторисних асигнувань носило лише номінальний характер і позбавлялось будь-якого дійового значення. Усі витрати і прибутки розподілялись на три категорії: 1) витрати, що не підлягали обговоренню Державної думи і Державної ради; 2) витрати, що не підлягали вилученню або скороченню; 3) витрати та прибутки, які не підлягали змінам під час обговорення державного розпису, але які допускали окремі зміни у загальнозаконодавчому порядку. Не підлягали обговоренню палатами включені в проект розпису кредити на витрати канцелярії монарха та “десятимільйонний фонд” на непередбачені кошторисами нагальні потреби. Правила 8 березня 1906 р. віддали користування цим фондом виключно в руки уряду. Такий порядок відмежовував бюджетну ініціативу від загальнозаконодавчої.

Обмежувалась фінансова влада палат і положенням про так звані понадкошторисні кредити. Вони були в основному таємними і підлягали затвердженню лише після зникнення необхідності у збереженні таємниці. Це надавало урядові свободу розпоряджатися державними коштами, кваліфікуючи ті чи інші витрати у якості таємних і визначаючи довільно час, коли необхідність у збереженні таємниці зникла і про здійснені витрати можна зробити подання до законодавчої установи. Під час перерви роботи законодавчих установ кредити могли відкриватися за допомогою статті 87 Основних державних законів. Сюди відноситься і кредитування військових потреб. Таким чином, Державна рада не володіла правом бюджетної ініціативи навіть у тому обсязі, що охоплював її загальнозаконодавчу ініціативу.

Підрозділ 3.3. “Участь Державної ради у правовому контролі діяльності уряду” присвячено визначенню змісту та обсягів цього повноваження верхньої палати народного представництва. Доводиться, що з запровадженням в Росії народного представництва законодавством було передбачено і запити, які охоплювали незаконні дії представників уряду та підпорядкованих йому установ і осіб. Право запитів також виявилось ілюзорним. В обох палатах воно було значно вужче, ніж у будь-якій європейській конституції. І причиною тому було перенесення до нового законодавства положення про запити, яке готувалося для Думи від 6 серпня 1905 р.

Четвертий розділ “Особливості функціонування Державної ради” простежує процес та сутність еволюційних змін структурного характеру щодо умов виконання поставлених перед установою задач.

У підрозділі 4.1. “Статус державних радників” розглядаються депутатські права і обов'язки членів верхньої палати. Доводиться, що особливі права народних обранців виражались у свободі промови і у захищеності від простого способу позбавлення волі. Поки радники дотримувались меж закону, якою б суворою й невблаганною не виявилась їхня критика, вони залишались захищеними від усіх таких наслідків, які для інших могла викликати досить вільно й різко висловлена думка.

Друге право радників передбачало позбавлення або обмеження волі не інакше, як рішенням суду, для чого був необхідним попередній дозвіл палати. Вони підлягали затриманню і притягненню їх до відповідальності за скоєні під час виконання або з приводу виконання депутатських обов'язків злочинної дії. Розповсюджувалась на державних радників і дія “Положення про заходи з охорони державного порядку та громадського спокою” від 14 серпня 1881 р. Відповідно до нього, на майно депутатів могли бути накладені арешт та секвестр, призупинені їхні періодичні видання, закриті утримувані ними учбові заклади, обшукані займані ними приміщення та квартири. Народні обранці могли позбавитись волі і без попередньої згоди палати, коли скоєні ними протиправні дії розглядалися першим департаментом Державної думи з подальшими наслідками. Відмова від урочистої обіцянки під час вступу до палати позбавляла радника цього звання. Радники позбавлялися і права самостійно скликати та розпускати сесію. Воно належало монарху, який використовував його для ухвали законів у надзвичайному порядку.

До обов'язків державних радників відносились висування пропозицій про зміну чи скасування чинних та видання нових законів, ухвалення бюджету, обов'язкова присутність на засіданнях Ради тощо.

Підрозділ 4.2. “Комісії та засідання Ради” розкриває компетенцію і характер діяльності комісій та порядок і результати засідань верхньої палати. Реформа Державної ради 1906 р. передбачала утворення у ній постійних і тимчасових комісій. Постійні комісії утворювались для вирішення певних справ у складі радників, що обирались на всю сесію палати, а тимчасові - до завершення вирішення Радою якоїсь випадкової чи несистематичної справи. Постійних комісій утворювалось три: 1) особового складу та внутрішнього розпорядку; 2) фінансова; 3) законодавчих пропозицій. Кількість тимчасових комісій залежала від потреби вирішення певної справи тимчасового характеру. У серпні 1915 р. було передбачено ще дві постійні комісії: 4) військових сухопутних і морських справ; 5) економічна.

Основу роботи усіх комісій складала законодавча діяльність.

Наказ Державної ради докладно регламентував порядок засідань Державної ради, які розпочинались у визначений монаршим указом день відкриття сесії. За умови наявності необхідного для законного складу засідань Державної ради числа її членів (не менше однієї третини) голова проголошував дії Ради розпочатими. Одночасно він сповіщав про це монарха, голову Ради міністрів та голову Державної думи. Радники не могли виступати з промовами на засіданні без дозволу голови. Їм заборонялось говорити більше двох разів з одного питання та більше, ніж півгодини кожного разу. Відхилення від цього правила у разі необхідності залежало від голови Ради. Не дозволялось і читання письмових виступів, за винятком необхідних документів.

Підрозділ 4.3. “Порядок розгляду і ведення справ Державної ради” присвячено вивченню визначеної законами процедури та результатів вирішення справ у верхній палаті. Показано, що основоположні закони та наказ Ради досить докладно врегульовували це питання. Усі законопроекти, доповіді комісій, заяви державних радників про скасування, зміну чинного чи ухвалення нового закону, протиправні дії представників уряду, що надходили до палати, розпорядженням її голови, друкувались і вручались членам. Усі ці матеріали надсилались голові Ради міністрів і міністрам, предметів відання яких вони стосувались. Відхилені Державною радою заяви про скасування чи зміну чинного або видання нового закону не могли повторно вноситись на обговорення протягом тієї ж сесії. Кожне питання, що підлягало вирішенню Державною радою, голова виносив на голосування, формулюючи його таким чином, щоб відповідь на нього полягала у простому “так” чи “ні”. Підвалину діловодства Державної ради складали: 1) стенографічний звіт і 2) протокол. Кожній особі, що брала участь у міркуваннях на засіданні, з якого викладався стенографічний звіт, надсилалась та його частина, у котрій було відображено її міркування. У протоколі зазначалися день засідання, час його відкриття, особа, що головувала на засіданні, предмети, які обговорювались, способи голосування, постанова Державної ради у дослівному викладенні.

У п'ятому розділі “Законодавча діяльність Державної ради” досліджуються еволюційні зміни історичних обставин, сутність, особливостей та результатів законодавчої творчості верхньої палати.

У підрозділі 5.1. “Законодавча діяльність у квітні 1906 - травні 1907 рр.” доводиться систематичне застосування Миколою ІІ не передбаченого законом методу розпуску палат за допомогою попереднього надання голові Ради міністрів підписаних бланків без означеної дати, яку той проставляв на свій розсуд у потрібний йому час. Він використовувався з метою проведення неугодних депутатам законопроектів відповідно до 87 статті Основних державних законів про надзвичайний стан. Досліджуються також історичні умови, особливості та результати законодавчої діяльності верхньої палати народного представництва упродовж перших двох сесій, що відбулися за революційних обставин 1906 - 1907 рр. Показано, що протягом першої сесії Державної ради - (28 квітня - 7 липня 1906 р.) - до неї надійшли з Думи лише два законопроекти: про скасування смертної кари та асигнування 15 млн. руб. на допомогу жертвам неврожаю і вона виявила одну власну ініціативу про надання допомоги тим же жертвам. З цих трьох законопроектів лише один думський - про 15 млн. руб. - отримав силу закону. Протягом другої сесії - (20 лютого - 5 червня 1907 р.) - до Державної ради надійшло з Думи вісім законопроектів і один залишився від першої сесії - про смертну кару. Двічі Державна рада виявила власну ініціативу. З дев'яти думських законопроектів Державною радою було ухвалено лише чотири. Не знайшли ухвали Ради і власні законопроекти.

Протягом двох сесій з Думи до Державної ради надійшло десять справ, п'ять з яких було вирішено, а п'ять не знайшли ухвали. Жодна з трьох ініціатив Державної ради також не була ухвалена навіть власними зборами. Показано, що головними причинами такої “ефективності” законодавчої діяльності Державної ради була пасивна політика уряду, який повинен був завантажувати Думу законопроектами, і її підтримка частиною верхньої палати.

Підрозділ 5.2. “Законодавство з червня 1907 р. до початку першої світової війни” присвячено вивченню історичних умов, особливостей та результатів законодавчої діяльності верхньої палати після завершення першої російської революції і до початку першої світової війни. Доведено, що протягом семи сесій в означений період Державна рада виявила лише п'ять спроб укладання нових законів: одну у третій сесії, три - у четвертій та одну - у дев'ятій. Чотири ж сесії з семи - п'ята, шоста, сьома та восьма - залишились без жодної законодавчої ініціативи верхньої палати. Поряд з цим вирішувались справи, що перейшли у спадок Державній раді від першого етапу її діяльності. Державна рада уклала законопроект про покращення економічного становища донських козаків, скорочення кількості святкових днів і конярство в Донських степах.

Таким чином, Державна рада майже не користувалась наданим їй правом законодавчої ініціативи. По-друге, ці надзвичайно рідкі виявлення власної законодавчої ініціативи стосувались переважно її устрою чи функціонування. По-третє, навіть виявлені Державною радою законодавчі ініціативи зазнавали зволікань, тяганини і не завжди перетворювались на закон.

У підрозділі 5.3. “Законотворчість Державної ради у липні 1914 - лютому 1917 рр.” досліджуються історичні умови, у яких відбувалась законодавча діяльність верхньої палати народного представництва протягом воєнних років та особливості її результатів. Показано, що з початком Першої світової війни у липні 1914 р. народне представництво Російської імперії було усунено від виконання прямих обов'язків. Таку політику царизм проводив свідомо і цілеспрямовано. Уряд блокував діяльність Державної ради та Думи, особливо після виникнення у серпні 1915 р. “прогресивного блоку”, який у своїй програмі вимагав відповідального перед палатами уряду. Внаслідок цього за період війни палати ухвалили лише 26 законодавчих актів проти 1378 актів та постанов, що були запроваджені відповідно до статті 87 та у порядку верховного управління.

У підрозділі 5.4. “Практика запитів верхньої палати” виявляються особливості практичного користування Державною радою наданим їй правом контролю закономірності дій уряду. Відзначається, що державні радники дивилися на це право з байдужістю. Протягом дванадцяти сесій Державна рада виступила лише з двома запитами до уряду, що складає один запит на шість сесій. Депутати ж Державної думи протягом лише першої сесії, яка нараховувала 38 засідань, зареєстрували 378 запитів.

Шостий розділ “Еволюція партійної орієнтації державних радників” містить аналіз еволюційних змін у фракційному розподілі особового складу верхньої палати народного представництва, зокрема, виникнення, сутності та діяльності групи правих і членів “чорного” та “прогресивного” блоків.