Історія України в історичній науці УРСР середини 1950-х – середини 1980-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ

ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА

ІМЕНІ М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

УДК 930.1(477)

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УРСР

СЕРЕДИНИ 1950-Х - СЕРЕДИНИ 1980-Х РОКІВ

07.00.06. - історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Яремчук Віталій Петрович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі історії та теорії археографії і споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Науковий консультант:доктор історичних наук, професор

Зашкільняк Леонід Опанасович,

Інститут українознавства

ім. І. П. Крип'якевича НАН України, заступник директора.

Офіційні опоненти:доктор історичних наук, професор

Калакура Ярослав Степанович,

Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка,

кафедра архівознавства та

спеціальних галузей історичної науки, професор-консультант;

доктор історичних наук, професор

Масненко Віталій Васильович,

Черкаський національний університет

ім. Богдана Хмельницького,

кафедра історії та етнології України, завідувач кафедри;

доктор історичних наук, професор

Удод Олександр Андрійович,

Інститут історії України НАН України,

відділ української історіографії, завідувач відділу.

Захист відбудеться 29 жовтня 2009 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 21 вересня 2009 р.

Вчений секретар

cпеціалізованої вченої радиО. О. Песчаний

Актуальність теми дослідження. Сучасна українська історична наука перебуває у стані пошуку нових дослідницьких парадигм, визначає своє місце в світовому співтоваристві адептів Кліо. Однак процес виходу професійної спільноти українських істориків на нові рубежі аж надто затягнувся, що викликає справедливі нарікання як найбільш налаштованих на зміни вчених, так і небайдужих до гуманітарних проблем кіл громадськості. Очевидною причиною такої ситуації в українській історіографії є фактичне утримування нею рудиментів радянської історичної науки, включно з її стереотипами та звичками свідомості істориків. І вже це саме по собі змушує задуматися над феноменом довговічності здавалося б давно пройденого етапу історіографічного процесу. Його поглиблене вивчення створює передумови для подолання недоліків, успадкованих від радянської історичної науки, аналізу та прогнозування розвитку історичної науки в сучасній Україні.

Дослідження історіописання в Радянській Україні є актуальним і з погляду кращого пізнання проблем історії національної історичної думки. Потребує уточнення поширена теза про розрив наукової традиції у тоталітарний період української історіографії, розмивання і девальвацію фахової ідентичності істориків в УРСР. Варто замислитися над можливими пов'язаннями окремих пластів та середовищ історичної науки в УРСР із дорадянською і нерадянською українською історичною думкою та, відтак, її ролі в забезпеченні неперервності української історіографічної традиції. На ідею про те, що 1930-і - 1980-і рр. в українському історіографічному процесі не були цілковитою паузою, наштовхує факт буквально масового навернення в недавньому лояльних радянських істориків після 1991 р. до національної парадигми історії України. Спрощенням було б зводити все до пристосування звиклих до обслуговування політичної кон'юнктури вчених до нових умов та їх звільнення від ідеологічної залежності.

Особливо значущим є опрацювання питання про роль історичної науки в УРСР у формуванні та змінах радянського бачення минулого України. Актуальність вивчення саме цього сегменту української радянської історіографії зумовлена тим, що, по-перше, на дослідженні “власної минувшини” було зосереджено головні кадрові та організаційні ресурси української радянської історіографії, вчені України були основними творцями радянської картини її історії. По-друге, саме на студіях з історії України повною мірою позначилися прикметні риси українського історіописання часів тоталітаризму. І, по-третє, саме у вивченні національного минулого найбільш очевидно виявлялись ідейні розбіжності між окремими групами назовні уніфікованого та згуртованого “загону” українських радянських істориків. Слід зазначити, що проблематика української радянської історіографії історії України досліджена поки що фрагментарно - добре вивчено тільки становлення радянської схеми національної історії у сталінський період. До того ж, значна частина праць про недавнє минуле української історіографії хибує на оціночний підхід, що заважає осмисленню фахового історіописання в УРСР з погляду його сутнісних характеристик.

Тема дисертації має важливе суспільне значення. Її розробка дозволяє глибше усвідомити згубність тотального контролю політики та ідеології над процесом вироблення фахових знань про минуле. Водночас, дослідження історіописання в Україні часів СРСР дає підстави для суджень не лише про травматизм радянського досвіду ремесла істориків, але й про здатність протистояти політичному пресингу, про прояви не тільки конформізму, але й нескореності духу.

Зазначені вище міркування приводять до висновку про доречність актуалізації проблеми висвітлення минулого України в українській радянській історіографії післясталінського періоду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми “Теоретичні проблеми археографії документальних джерел з історії України ХVІ - ХХ ст.” (номер державної реєстрації 0107U008984), яка розробляється відділом історії та теорії археографії і споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України.

Метою роботи є з'ясування змісту і сутності образів історії України, які створювалися і насаджувалися в історичній науці УРСР середини 1950-х - середини 1980-х рр. Для досягнення означеної мети вирішено такі завдання:

1) обґрунтовано методологічні засади роботи;

2) окреслено стан опрацювання теми дисертації через характеристику історії її попередніх досліджень;

3) встановлено коло достовірних та репрезентативних джерел, які уможливлюють розкриття теми;

4) з'ясовано вплив політико-ідеологічного курсу радянського режиму в Україні на його заходи стосовно української радянської історичної науки;

5) охарактеризовано еволюцію офіційного бачення української історії впродовж середини 1950-х - середини 1980-х рр.;

6) визначено механізми впровадження офіційної історичної доктрини в практику професійного історіописання в УРСР;

7) виявлено вплив загальносоюзного історіографічного процесу на творчість українських дослідників історії України;

8) встановлено місце українських радянських істориків у виробленні наукових образів української минувшини;

9) охарактеризовано головні положення бачення минулого України, що їх дотримувались історики республіки;

10) показано зміст поглядів українських радянських істориків на спадщину української історіографії;

11) з'ясовано співвідношення соціальних та інтелектуальних чинників у формуванні радянської картини української історії;

12) обґрунтовано періодизацію української радянської історіографії історії України.

Об'єктом дослідження є історична наука в Радянській Україні, представлена працями фахових істориків, а його предметом - процес продукування і нагромадження знань з вузлових проблем історії України в українській радянській історіографії.

Методи дослідження зумовлені поставленою у ньому метою та завданнями. Теоретичною основою дисертації став міждисциплінарний підхід у вивченні української радянської історіографії, що зорієнтований на використання методологічного інструментарію історичної науки, соціології, політології, наукознавства. Всебічне дослідження предмету роботи спирається на дотримання базових принципів історичної науки - історизму, об'єктивності, холізму, есенціалізму.

Робота базується на розумінні історії історичної науки як однієї з царин інтелектуальної історії. Воно передбачає розгляд процесу вивчення минулого у фаховому середовищі істориків під кутом зору взаємозв'язку та взаємовпливу їхньої наукової діяльності й соціального середовища, в якому народжуються досягнення їхнього інтелекту. Своєю чергою такий підхід вимагав застосування низки загальнонаукових та спеціальних історичних методів, серед яких виділяються - конкретного історіографічного аналізу, порівняльний та біографічний.

У дисертації розглядається історія української радянської історіографії у післясталінську епоху. Такі хронологічні рамки зумовлені тим, що завдяки студіям сучасних українських і зарубіжних вчених (передусім С. Величенка, Н. Юсової, С. Єкельчика) період 1930-х - початку 1950-х рр. в історії української історичної науки, коли утверджувалася радянська схема історії України, опрацьований достатньо ґрунтовно і переконливо. Цього не скажеш про наступні сорок років, коли вже закінчилося формування і “запрацювала” нова конструкція українського минулого. Крім того, доба середини 1950-х - середини 1980-х рр. становить собою цілісний етап в історії історіописання в УРСР. Основу цієї внутрішньої єдності складають відносно однакові соціокультурні підвалини та стабільність інтелектуальних засад в українській радянській історіографії в період між роком смерті Й. Сталіна та 1987 - 1988 рр., коли, на думку ряду дослідників, були започатковані зміни у радянському баченні української історії Див.: Hцsler J. Die sowjetische Geschichtswissenschaft 1953 bis 1991. Studien zur Methodologie- und Organizationsgeschichte/ J. Hцsler. - Mьnchen : Sagner, 1995. - S. 221; Головко В. Історіографія кризи історичної науки : Український контекст/ В. Головко. - К. : НАН України. Ін-т історії України, 2003. - С. 151; Єфіменко Г. Г. Роль “Українського історичного журналу” у висвітленні “білих плям” історії України (1988 - 1991 рр.)/ Г. Г. Єфіменко// Український історичний журнал. - 2007. - № 6. - С. 18 - 19. .

Наукова новизна отриманих результатів полягає в осмисленні сутнісних характеристик національної історичної думки в Радянській Україні постсталінського періоду. Вперше проаналізовано комплекс чинників розвитку української радянської історіографії історії України, їх взаємозв'язок та взаємовплив.

Політична складова історичної науки в УРСР показана як іманентна її (науки) компонента. Водночас, через обґрунтування важливої ролі позиції самих вчених-істориків, не тільки ідеологічно-контролюючої, стримуючої, але й, певною мірою, конструктивної функції влади щодо історичної науки, відкоригована традиційна політична парадигма в уявленнях про розвиток радянської історіографії тоталітарної доби.

Заходи режиму стосовно історичної науки диференційовані на вироблення ним державної доктрини української історії (як сукупності положень, які подавалися у вигляді “символу віри” для спільноти науковців та суспільства в цілому), забезпечення організаційних та комунікативних механізмів функціонування історичної науки в УРСР та встановлення вигідних для влади умов науково-дослідницької праці. Вперше комплексно розглянуті та типологізовані методи, які використовувала післясталінська держава задля підпорядкування українських істориків своїм політичним та ідеологічним цілям.

Усебічно охарактеризовано ідейний масив офіційного радянського бачення минулого України, відображено його еластичність, тісну кореляцію з політичною кон'юнктурою. Разом з тим, доведено наявність цілого спектру нонконформістських поглядів на українську історію, що їх дотримувалися національно-орієнтовані дослідники, які формували нонконформістську течію в історичній науці УРСР. Важливе положення дисертації полягає в тому, що в період після 1953 р. українська радянська історіографія продовжувала повсякчас бути не лише “політикою, оберненою в минуле”, а й зазнала чималого впливу пробудженої в ході лібералізації режиму етнонаціональної свідомості українських істориків.

У дисертації аргументовано періодизацію розвитку історичної науки в Україні післясталінської доби. Попри значний рівень “гомогенності” останньої, автор наполягає на наявності й відмінностей в сенсі інтелектуальних та соціокультурних підвалин існування української радянської історіографії на різних етапах зазначеного періоду. Доведено, що головним “внутрішнім” рубежем в українській радянській історіографії 1950-х - 1980-х рр. був консервативний політико-ідеологічний поворот в Україні початку 1970-х рр.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані для написання узагальнюючих досліджень з історії історичної думки, української радянської історіографії, політичної історії України другої половини ХХ ст., українського дисидентського руху. Дисертація містить також цінний матеріал для розробки відповідних навчальних курсів у вищій школі.

Основні положення та висновки дисертаційного дослідження пройшли наукову апробацію у формі доповідей, повідомлень, участі у дискусіях під час низки наукових конференцій, читань, семінарів, конгресів міжнародного, всеукраїнського, регіонального, університетського рівнів. Серед таких наукових заходів І і ІІІ Міжнародні наукові конгреси українських істориків (Чернівці, 2000 р.; Луцьк, 2006 р.), міжнародна наукова конференція, присвячена 100-річчю від дня народження О. Оглоблина (Острог, 2000 р.), міжнародна наукова конференція “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам'янець-Подільський, 2001 р.), українсько-німецький семінар на тему “Історична наука як засіб політичної легітимізації в Україні та Німеччині у ХХ ст.” (Київ, 2002 р.), міжнародна наукова конференція, присвячена 40-літтю журналу “Український історик” (Острог, 2003 р.), науково-практична конференція “Козацтво в українському суспільстві: минуле, сучасне, майбутнє” (Львів, 2005 р.), Всеукраїнська наукова конференція “Острозька Біблія як феномен європейської культури” (Острог, 2006 р.), наукові читання пам'яті професора М. Ковальського (Острог, 2007 р.), перша та друга наукові конференції Міжнародної дослідницької групи “Історія - Ментальність - Ідентичність. Місце і роль історії та істориків в житті українського і польського народів в ХІХ і ХХ століттях” (Жешув, 2007 р.; Познань, 2008 р.).

Публікації. Результати дослідження висвітлено в одноосібній монографії “Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби” (Острог, 2009, 15, 45 др. арк.), у 21 статті у фахових виданнях, включених до списку ВАК України (Київ, Острог, Дніпропетровськ, Луцьк, Вінниця, Дрогобич, Рівне), а також у 6 публікаціях, що додатково відображають зміст дисертації (одній одноосібній монографії, підрозділі в колективній монографії, 4 статтях у наукових збірниках та публікаціях матеріалів конференцій).

Дисертація складається зі вступу, восьми розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації - 478 с., основний текст займає 410 с., список джерел та літератури - 68 с. (691 позиція).

наука радянський історичний український

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету та завдання, об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні межі, методологічні основи, з'ясовано наукову новизну роботи, розкрито практичне значення отриманих результатів, особистий внесок автора в їх досягнення, рівень апробації положень і висновків, подано відомості про зв'язок праці з науковими програмами, планами, темами.

Перший розділ “Методологічні, історіографічні та джерелознавчі засади дослідження” присвячений аналізу концептуально-методологічних та фактологічних основ дисертації. В першому підрозділі “Методологічні підстави” визначено загальні принципи та конкретні способи вирішення методологічних проблем дослідження.

Серед останніх важливе місце відведене вибору однієї з конвенційних для світового наукознавства стратегій дослідження історії науки. Серед трьох відомих моделей вивчення минулого науки - інтерналістської (когнітивної), екстерналістської (контекстуалістської) та постмодерністської - найбільше переваг має друга. Вона розглядає наукову творчість, зокрема й історіописання, в рамках аналізу та синтезу її (творчості) внутрішніх і соціальних чинників.

Ключовим у категоріальному апараті дисертації є поняття “історія України”. В роботі воно використовується в тому змішаному значенні (поєднання “етнічного” та “територіального” бачення), яке йому надавалося в історичній науці СРСР. У концепт “національна історія” (“своя історія”, “українська історія”) не вкладається жодних ідеологічних конотацій, це в даній роботі - історія певної національної спільності. Термін “радянська історіографія” (“загальносоюзна історіографія”) в дисертації означає історичну науку, яка функціонувала на теренах усього Радянського Союзу. Аналогічно “українська радянська історіографія” є лише синонімом “історичної науки в УРСР”, так само як “українськими істориками”, “українськими радянськими істориками” названо науковців, які працювали в УРСР, безвідносно до світоглядно-ідеологічних відмінностей та ступеня належності до офіційного історіописання.

Спеціальний наголос у дисертації зроблено на категоріях, пов'язаних зі взаєминами політичної влади та історичної науки. Для позначення курсу правлячого в СРСР режиму щодо формування у радянських громадян потрібного для нього ставлення до минулого (засобами історіографії, освіти, масової інформації, кіномистецтва, монументальної пропаганди, організації святкування історичних подій тощо) використовується термін “політика пам'яті”, що давно циркулює в світовій історіографії. Щодо заходів влади стосовно власне історичної науки, то достатньо вдалим, на думку автора, є термін “історична політика”.

Визначальною для встановлення, конструювання та усунення образів національного буття в офіційній історіографії була їх владна інтерпретація, втілена в державних нормативних актах. Цю “владну доктрину” історії як інтелектуальний витвір та базовий компонент історичної політики слід відокремлювати від офіційної історіографії, розглядати її як підмурок для написання текстів радянської історичної науки, але не ототожнювати з ними. Той же загальний образ історії, який фігурував одночасно і в політичних, і в наукових текстах, доречно іменувати популярним нині серед історіографів словом “гранднаратив” (чи “метанаратив”, “великий текст”, “офіційний історичний наратив”).

Для відтворення змісту офіційної історіографії історії України в дослідженні залучені перш за все узагальнюючі праці, яким у радянській історіографії відводилась особлива роль. Вони виходили великими накладами, були розраховані на масового читача і покликані закріплювати “правильну” ідеологічну лінію, утверджувати офіційне бачення історичних подій, витворювати один загальний образ історії.

Історичні дискурси українських радянських істориків досліджено на розлогому соціокультурному тлі, що створює підґрунтя для висновків не тільки про їхній зміст, але й про їхню природу. В дисертації розглянуто не лише політико-ідеологічний контекст української радянської історіографії, а й проблему самовизначення вчених-істориків УРСР у рамках тих “правил гри”, які існували в радянській історичній науці. На підставі відмінностей у сенсі політичної лояльності окреслено головні категорії спільноти українських радянських істориків.

У другому підрозділі “Історія вивчення теми” розглянуто стан наукового опрацювання проблематики дисертації. Показано, що в залежності від ступеня об'єктивності та зацікавленості українською радянською історичною наукою післясталінської доби, слід вести мову про декілька історіографічних традицій у її вивченні: радянську історичну науку, західну історіографію, сучасну українську та російську історіографії.

Радянські історики рефлектували над історіописанням в УРСР винятково через ідеологічну призму. Вважалося, що українська радянська історіографія знаходилася на шляху безперервного і безпроблемного поступу, і повсякчас демонструвала свою беззаперечну перевагу над дослідженнями з історії України в некомуністичному світі. З огляду на зазначене, в дисертації проводиться думка, що історіографічні студії радянської доби можуть прислужитися здебільшого як джерело бібліографічної інформації та відомостей про те, як українська радянська історіографія сприймала сама себе.

До початку - середини 1990-х рр. найбільш уважними спостерігачами за історіографічним процесом в УРСР були історики Заходу, насамперед українського походження. Вони тримали руку на пульсі наукового життя в Радянській Україні, відгукуючись на нові публікації радянських істориків переважно рецензіями чи реферативними оглядами. Робилися спроби й синтетичного осмислення розвитку історичної науки в УРСР у вигляді загальних оглядів історичних досліджень в Україні післясталінської доби (О. Оглоблин, Я. Білінський, С. Горак, Я. Пеленський, В. Маркусь, Л. Винар, О. Субтельний). У працях І. Мигула, Л. Тіллета, Л. Винара, на підставі нечисленних відомих у країнах “вільного світу” фактів, вказано на головні особливості історичної політики в УРСР у період хрущовської “відлиги”, “добу П. Шелеста” та суспільно-політичної реакції 1970-х рр. Ці ж дослідники відзначили появу на терені української радянської історіографії в умовах послаблення ідеологічного диктату після 1953 р. неофіційних поглядів на українське минуле. У працях С. Величенка простежено формування польських і радянсько-російських уявлень про історію України впродовж 1914 - 1991 рр. В них ретельно аргументовано важливу з огляду на завдання дисертації тезу про маргінальний статус історій неросійських народів в російській радянській історіографії; за національні історії в СРСР, за словами вченого, “були відповідальні історики в неросійських республіках” Velychenko S. Shaping identity in Eastern Europe and Russia: Soviet-Russian and Polish accounts of Ukrainian history, 1914 - 1991/ S. Velychenko. - New York: St. Martin's Press, 1993. - Р. 191. .

Історична наука в сучасній Україні тільки починає осмислювати свою найближчу передісторію. Це робиться на рівні узагальнюючих текстів (Я. Калакура, І. Колесник), біоісторіографічних робіт (О. Рубльов, О. Удод, І. Колесник, О. Ясь та ін.), вивчення інституцій української радянської історіографії (О. Рубльов, Л. Капітан та ін.). Натомість до дослідження окремих феноменів інтелектуальної історії історичної науки УРСР історики незалежної України, за незначним винятком, звертаються вряди-годи в історіографічних частинах своїх студій. Серед напрацювань українських радянських істориків більшу зацікавленість викликала розробка ними проблематики українсько-російських відносин ХVІІ - ХVІІІ ст. (Я. Ісаєвич, В. Кравченко та ін.) і української державності (С. Пивовар).

У дисертації показано, що головна увага в студіях сучасної російської історичної науки над радянською історіографією відводиться російській (“отечественной”) радянській історіографії. Попри це, такі дослідження становлять інтерес й для історика української історіографії, адже описують віражі офіційної історичної політики, які впливали на професійну діяльність й українських вчених.

У підрозділі стверджується, що попри наявність деяких досягнень у дослідженні проблематики дисертації, більшість її аспектів все ще є terra incognita. Зрозуміло, як складалися базові концепції українського радянського метанаративу, але не з'ясовано, як вони функціонували і чи зазнали еволюції. Вказано на відмінності в історичній політиці в УРСР до і після 1953 р., проте це зроблено без наведення вагомих доказів. Запроваджено до наукового обігу значний масив інформації про інституційні та кадрові засади української радянської історіографії післясталінського періоду, а його осмислення в напрямку виявлення соціального підтексту формування історіографічних образів наразі відсутнє. Проаналізовано лише питання, які стосуються підходів української радянської історіографії до окремих проблем національної історії. Хоча думка про існування в історичній науці УРСР середини 1950-х - початку 1970-х рр. кола істориків-нонконформістів не є новою, вона не отримала належної аргументації. Досі не вироблено стрункої системи положень, які давали б відповідь на питання про сутність процесу наукового вивчення національної історії в Україні останніх десятиріч її радянського минулого, тобто немає того, що називається “наукова концепція” проблеми.

У третьому підрозділі “Джерельна база дисертації” подано видову характеристику використаних джерел. Базова інформація для виконання дисертації міститься в текстах радянської історіографії та джерелах партійно-державного походження.

Зміст історіографічних образів історії України відтворено за синтезами, монографіями, статтями, навчальною літературою, енциклопедичними гаслами, рецензіями, що виходили з-під пера українських радянських істориків у 1950-і - 1980-і рр. З метою встановлення меж можливого і неможливого, наближення до розуміння справжніх історичних поглядів провідних українських науковців проаналізовано також відомі чи виявлені в особових архівах вчених неопубліковані в радянські часи історичні дослідження.

У текстах загальносоюзної історіографії розглянуто ті сюжети, інтерпретація яких “не проходила по відомству” української радянської історіографії, але які були директивними для істориків в УРСР. Державну політику щодо історичної науки, в тому числі офіційне бачення української історії, вивчалися за законодавчими (нормативними) та діловодними джерелами. Висновки про владну доктрину минулого базуються на опрацюванні постанов, рішень, резолюцій, директив вищих партійних та державних органів СРСР і УРСР, промов та творів партійно-державних керівників та праць “класиків марксизму-ленінізму”, т. зв. “передових статей”, що торкалися питань історії і були, за радянською традицією, анонімними (анонімність засвідчувала їх авторитетність), статей і виступів істориків-функціонерів з викладом “завдань”, які поставали перед радянською історичною наукою після чергового партійного пленуму чи з'їзду. Найважливішими з владних директив щодо національного минулого були “Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654 - 1954). Схвалені ЦК КПРС” (1954) (далі - “Тези” 1954 р.). Діловодні документи (протоколи та стенограми зборів партійних органів та наукових установ, наукових конференцій, службове листування, матеріали розгляду персональних справ) дозволили прослідкувати за “рухом” партійних вказівок до професійних істориків: як вони поглиблювалися в змістовному плані, як насаджувалися в спільноті науковців, як сприймались окремими з них.

Відтворення незнаних на сьогоднішній день сторінок біографій, відносна реконструкція світогляду впливових у радянські часи істориків та пов'язаних з історичною наукою партійних діячів стали досяжними завдяки використанню джерел особового походження (спогадів, епістолярію, щоденників). Унікальні відомості містять мемуари М. Брайчевського Див.: Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України. - Ф. 320. - Спр. 13., П. Шелеста Петро Шелест: “Справжній суд історії ще попереду”: Спогади. Щоденники. Документи. Матеріали/ Упоряд. В. Баран, О. Мандебура, Ю. Шаповал, Г. Юдинкова. - К. : Генеза, 2003. - С. 23 - 424., Ф. Овчаренка Овчаренко Ф. Д. Спогади/ Ф. Д. Овчаренко. - К. : Оріяни, 2000. - 456 с., щоденник Ф. Шевченка Шевченко Ф. П. Щоденникові нотатки/ Ф. П. Шевченко// “Істину встановлює суд історії”: Зб. на пошану Федора Павловича Шевченка. - К., 2004. - Т. 1. - С. 559 - 646.. Доповнює “біографічний” аспект роботи використання введених на сьогоднішній день до наукового обігу судово-слідчих матеріалів з інформацією співробітників КДБ про настрої та діяльність чільних українських істориків 1950-х - 1980-х рр. Див.: Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957 - 1977): Док. і мат./ Упоряд. О. С. Рубльов. - К. : НАН України, Ін-т історії України, 2007. - С. 231 - 235, 280 - 289, 335 - 338. .

Значну частину документів, на які спирається дана робота, вже опубліковано. Це, зокрема, низка базових нормативних актів, якими Кремль визначав загальні принципи його курсу в царині національних відносин, політики пам'яті, історичної політики. Рішення, що відображали “український контекст” цих питань, здебільшого ухвалювалися керівництвом республіки. Вони не є оприлюдненими, що спонукало до ґрунтовного обстеження фонду ЦК Компартії України (Ф. 1) в Центральному державному архіві громадських об'єднань України. Інші питання розвитку української радянської історіографії, не висвітлені в опублікованих джерелах та літературі, досліджувалися на основі архівних фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Центрального державного історичного архіву України у м. Львові, Інституту архівознавства Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України, Наукового архіву Інституту історії України НАН України, Наукового архіву Інституту археології НАН України, Архіву Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Архіву Львівського національного університету ім. І. Франка, Державного архіву Львівської області.

Залучені до дослідження джерела створили цілком достатню фактологічну основу для досягнення мети. Разом з тим, нові джерельні знахідки, вірогідно, дозволять повніше аргументувати висновки роботи.

Зміст та еволюцію офіційного радянського образу української історії впродовж періоду першого післясталінського двадцятиріччя розглянуто в другому розділі “Політика, ідеологія та офіційне бачення історії України в середині 1950-х - на початку 1970-х років”.

У першому підрозділі “Владна доктрина української історії в перші післясталінські роки” досліджено генеалогію комплексу приписів, які відображали те, як партія “рекомендує” розглядати українську історію. В ньому доведено, що владна історична схема, остаточно сформульована в “Тезах” 1954 р., була породжена загальнополітичним курсом, національною політикою та ідейним багажем сталінської тоталітарної держави, а також тією суспільно-політичною ситуацією, що склалася в СРСР у перші роки після смерті диктатора. Вона наголошувала на винятковій ролі “великого російського народу” і його державних утворень, партії більшовиків та її вождів, насамперед В. Леніна та Й. Сталіна, в історії українського народу. Попри беззастережний російськоцентризм, радянське бачення минулого України в редакції середини 1950-х рр. передбачало й деякі національні нашарування (теза про “прогресивну історичну роль” Запорізької Січі, визнання національно-культурного гноблення українців у царській Росії).

Постання нових версій української історії в період після ХХ з'їзду КПРС проаналізовано в другому підрозділі “Офіційна ревізія історії України на тлі “відлиги”“. Обмежене викриття на цьому партійному форумі злочинів сталінізму, проведення Кремлем більш збалансованої, порівняно зі сталінською добою, національної політики дали поштовх до часткової переоцінки владними чинниками радянського, менше - дорадянського періодів національної минувшини. З ідеологічного дискурсу були усунуті крайні вияви великоросійської шовіністичної істерії, дозволено критикувати загарбницькі мотиви зовнішньої політики царизму, в т. ч. й щодо українських земель, санкціоновано “викриття наслідків культу особи” (зокрема, реабілітовано і введено до офіційного “синодику” низку українських радянських і партійних діячів, реабілітовано КПЗУ, йшлося про окремі “зловживання” Й. Сталіна та його усунутих на той час від влади поплічників в Україні).

Цікавим феноменом взаємин політики та історії в тогочасній Україні був вплив на формулювання інтерпретацій українського минулого наукових дискусій з проблем, дотичних до тематичного поля історії України, які провадились істориками союзного центру за більшої чи меншої участі в них представників історіографій союзних республік. Ці обговорення фактично мали за лейтмотив ініційоване партією “нове прочитання класиків марксизму-ленінізму”, не спотворене спадщиною “четвертого класика”, і стимулювали до появи нових для української радянської історіографії поглядів.

Все ж, твердити про серйозність змін в офіційній владній доктрині української історії в зазначений період немає підстав. На загал ідеологічні зрушення хрущовської доби не похитнули російськоцентричної історичної схеми. Вони були вкрай непослідовними (зокрема, в період між виданням постанови ЦК КПРС 1957 р., спрямованої на “виправлення” “теоретичних і методологічних помилок” в роботі редакції журналу “Вопросы истории” і ХХІІ з'їздом КПРС (1961) в історичній науці УРСР відбулося часткове згортання ліберальних перетворень) і поміркованими (виявилися радше у піднесенні ідеологічного статусу національної історії, розширенні “дозволеної” проблематики, ніж у ставленні до окремих фактів, подій, постатей). До того ж, на зламі 1950-х - 1960-х рр. з подачі тодішнього союзного керівництва утвердилась ідеологема про прерогативу студій з “досвіду соціалістичного і комуністичного будівництва”, сучасна історія була відкрито і примусово перетворена в “царицю” історичної науки, що посилювало негативний вплив політико-ідеологічних факторів на історіописання.

В третьому підрозділі “Політична кон'юнктура “доби П. Шелеста” та національне минуле” показано, що період середини 1960-х - початку 1970-х рр. в аспекті офіційної доктрини української історії відзначався суперечливими процесами. Прихід до влади в Москві в 1964 р. консервативних сил, налаштованих на згортання “відлиги”, сповіщав про початок відродження переглянутих у хрущовський період ортодоксально-сталіністських підходів до історії. З іншого боку, через відсунення з порядку денного проекту “злиття націй” і створення “радянського народу” нові реакційні тенденції поки що відчутно не вплинули на ідеологічну складову національної політики режиму. Тимчасове зміцнення в Україні провідників “контрольованого автономізму” в умовах позірного збереження стратегії взаємин союзного центру та республік, вироблених у період “відновлення ленінських принципів національної політики” після ХХ з'їзду КПРС, створило підґрунтя для вибудовування ними власних візій національного минулого, які вельми позначилися на образах історії України, що створювалися вченими-істориками. В історичних уявленнях “українофілів” у владі підкреслювались елементи самобутності та повноцінності української історичної спадщини (насамперед, підтримувалася героїка запорізького козацтва), робилися спроби продовжити курс ХХ і ХХІІ з'їздів КПРС на викриття “культу особи Сталіна” і реабілітацію жертв сталінізму, вказувалося на історичні традиції та особливості Компартії України. Поза тим, через наростаючий наступ неосталіністів, які отримали владу в країні, не всі наміри українських партійців-“автономістів” щодо ревізії усталеного канону минулого України могли мати успіх.

Дисертант стверджує, що офіційне зображення українського минулого впродовж середини 1950-х - початку 1970-х рр. у цілому стало менш російськоцентричним і більш близьким до національного його прочитання, ніж на початку 1950-х рр., коли було усталено сталінську модель історії України.

Партійно-державний апарат в СРСР не тільки визначав зміст та тлумачення історичного процесу, він же й керував організацією втілення офіційного бачення історії в наукових історичних текстах та домагався при цьому обов'язкового дотримання панівних догм. Водночас підготовку і виконання партійних директив у царині історичної науки забезпечувала розгалужена науково-організаційна структура та різноманітні важелі заохочення і примусу. Попри вищезазначене, головними і безпосередніми творцями наукових історичних праць були не високопоставлені чиновники, які спиралися на підпорядковані їм інституції і технології стимулювання-контролю, а професійні історики, що зазнавали впливу політичних, соціокультурних та інтелектуальних чинників. Дію цього контексту на створення образів минулого України в історичній науці УРСР періоду середини 1950-х - початку 1970-х рр. розглянуто в третьому розділі “Влада та історики УРСР в умовах послаблення комуністичного диктату (середина 1950-х - початок 1970-х років)”.

У першому підрозділі “Засади організації та комунікації в історичній науці УРСР” продемонстровано, що у своїх основних інституціях та принципах функціонування організаційна структура української радянської історіографії утвердилася ще до початку

1950-х рр. Вона була орієнтованою на повне підпорядкування історичної науки в республіці запитам режиму та закріплення її провінційності. Про це свідчили зосередження головних наукових сил на вивченні історії України радянської доби і КПРС-КПУ, обмеження в царині міжнародних зв'язків, видання наукових часописів.

Водночас, твердити про повну герметичність і абсолютне одержавлення історіографічних інституцій в Україні в часи післясталінської обмеженої лібералізації режиму немає підстав, адже в їхньому існуванні передбачався й певний суто науковий сенс, а окремі сектори не були повністю підконтрольні політичному нагляду. До найменш залежних від ідеологічних чинників інституцій, в яких проводилися наукові історичні дослідження в середині 1950-х - на початку 1970-х рр., належали Інститут суспільних наук АН УРСР періоду керівництва у ньому І. Крип'якевича, бюлетень “Архіви України” в роки, коли його редколегію очолював І. Бутич. До початку 1970-х рр. редколегії “Українського історичного журналу” на чолі з Ф. Шевченком подекуди вдавалося протистояти тиску політичної кон'юнктури на зміст та рівень його публікацій, хоча все ж на його шпальтах переважали матеріали з історії УРСР та КПУ.

У другому підрозділі “Умови професійної праці істориків” показано, що історики в УРСР після 1953 р. працювали у суперечливих обставинах. З одного боку, через відмову влади від фізичних репресій як засобу упокорення інтелігенції, їхня професія стала набагато безпечнішою, ніж у недавньому минулому, та доволі привілейованою в соціальному і матеріальному сенсах. З іншого боку, люди, які досліджували в УРСР історію своєї Батьківщини, продовжували знаходитися під жорстким пресом пристосованої до нових політичних реалій карально-наглядової складової комуністичного режиму, який тепер використовував більш витончені форми силового примусу.

Політичну цензуру, яка брутально деформувала результати наукової творчості, а то й блокувала оприлюднення студій істориків, слід вважати “найбуденнішим” способом утримування їх у межах дозволеного. Водночас, як доведено в дисертації, з середини 1950-х і до початку 1970-х рр. влада фактично не практикувала встановлення абсолютних заборон на публікацію творів окремих дослідників, які працювали в УРСР, за допущені ними ідеологічні “відхилення”. Було помітним і зменшення інтенсивності нагляду за “ідейним рівнем” наукових праць.

Стримувався кар'єрний ріст непокірних українських учених: чинилися перешкоди у захисті дисертацій, гальмувалося, насамперед через використання бюрократичних механізмів, оприлюднення наукових досліджень, не надавалися відповідні науково-адміністративні посади.

Випробуваним методом боротьби проти інакодумства була організація “проробок”, психологічного цькування істориків, які припустилися “ідейних” помилок. Це робилося через проведення зборів “трудових колективів” і партійних організацій (для істориків, які були членами КПРС), наукових конференцій, інспірування негативних, у тому числі “закритих” (тобто замовлених органами ідеологічного контролю і таємних) рецензій. Найбільш суворим покаранням “по партійній лінії” вважалося (і насправді було) виключення з партії, але до нього, зазвичай, доходило рідко. Порівняно рідкісним явищем в цей час було звільнення відступників з місця праці.

Вчений-історик в Україні, попри певні позитивні зрушення (порівняно зі сталінським періодом) у сенсі режиму використання історичної інформації (покращення роботи архівних установ, розсекречення частини “спецфондів” бібліотек та архівів), як і раніше, не мав звичного, наприклад, для його західного колеги верстату наукової праці - безперешкодного доступу до джерел і літератури, світового наукового форуму, можливості вільного обговорення проблем.

У третьому підрозділі “Спільнота істориків УРСР: суспільно-політичні та інтелектуальні домінації” висвітлені способи самовизначення українських науковців у суспільно-політичній та історіографічній ситуації середини 1950-х - початку 1970-х рр.

У роботі стверджується, що велика частина істориків зазначеної доби - принаймні ті, хто належав до вчених “першого плану” - не були фанатичними трубадурами режиму, хоча більшість все ж позиціонувались як лояльні громадяни “країни Рад”. Такі дослідники ідентифікували себе з офіційною радянською історіографією та її дослідницькою культурою (з перевагою принципу “партійності” над об'єктивністю, звичкою слідувати у фарватері партійних приписів, нерозвиненістю навиків самостійної думки, домінуванням у творчості “актуальної” проблематики та “марксистсько-ленінських” поглядів на хід історичного розвитку тощо). За всієї спільності низки імперативів наукової праці та суспільної поведінки конкретні вияви такого типу були різноманітними: фанатичні сталіністи, позиції яких після 1953 р. дещо послабились (виразним представником цієї категорії, гадає автор, був А. Лихолат), безпринципні і малограмотні професійні кар'єристи, які знаходили собі застосування за всіх змін ідеологічного клімату (наприклад, В. Осечинський), історики-функціонери - керівники наукових історичних установ (фактично всі керівники Інституту історії АН УРСР та Інституту історії партії ЦК КПУ - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС), представники еліти української радянської історичної науки, які намагалися поєднати наукові критерії та “партійність” (приміром, В. Дядиченко, М. Супруненко).

При тому ототожненні з радянською історичною наукою, який був властивим питомій частині істориків в УРСР, починаючи з середини 1950-х рр., виокремилося нечисленне коло істориків-нонконформістів. Вони поставили на порядок денний момент автономії творчого процесу та поступового розкріпачення наукової історичної думки. До них належали ті українські історики, які вціліли від сталінських чисток або ж були виховані вчителями із генерації українських вчених, що творила в міжвоєнний період (П. Федоренко, В. Отамановський, М. Ткаченко, І. Крип'якевич, М. Марченко, Я. Кісь, Я. Дашкевич), чи були представниками тієї частини українського суспільства, яку називають “дітьми відлиги” (М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира).

Між цими відмінними за суспільно-політичними та професійно-інтелектуальними орієнтаціями середовищами українських істориків гравітувала група вчених, до розуміння змісту світогляду якої можна наблизитись, скориставшись такою формулою: “політично - радянці, етнічно - українці”. У фаховому ж плані їх об'єднувало прагнення вивести історичну науку в УРСР на той науковий рівень, який відповідав кращим зразкам історичної науки в СРСР, та примирити елементи українськоцентричного бачення історії з російськоцентричним офіційним історичним наративом. Така позиція показана в дисертації на прикладі життєвих і творчих доль К. Гуслистого, І. Гуржія, В. Голобуцького, Ф. Шевченка.

З'ясовано, що хоча політичний пресинг на “бійців ідеологічного фронту” після закінчення ери сталінізму помітно зменшився, він і далі залишався основним принципом співіснування держави й професійних істориків. Водночас стверджується, що перегляд владою у період середини - другої половини 1950-х - початку 1970-х рр. попередніх методів керівництва науковим життям зумовив певну лібералізацію професійної історичної думки в УРСР. Найбільш чутливо на пом'якшення ставлення до істориків в республіці відреагували національно орієнтовані історики-інакодумці, які в різний спосіб переглядали догми радянської історіографії, насамперед ті, що стосувалися насаджуваного нею образу історії України.

Четвертий розділ “Історія України в офіційній історіографії середини 1950-х - початку 1970-х років” присвячено українському історичному гранднаративу.

У першому підрозділі “ “Сталінський” образ “історії УРСР”“ простежено зміст версії українського минулого, втіленої у першому “дійсно марксистському” його синтезі, підготовленому колективом учених Інституту історії України (з 1953 р. - Інституту історії) АН УРСР під пильним контролем ЦК КПУ наприкінці 1940-х - середині 1950-х рр. - двотомній “Історії Української РСР” (1953, т. 1 (2-е вид. - 1955); 1956, т. 2). “Сталінський” історичний наратив базувався на екстремальному російськоцентризмі при формальному визнанні пріоритету класового чинника, формаційній періодизації, прилаштовуванні української історії передреволюційного та радянського часу до сталінських його схем і оцінок. Базовою концептуальною основою “наукової” історії України були концепції “давньоруської народності” та утворення на її основі трьох східнослов'янських народностей, “визвольної боротьби українського народу” проти “іноземного загарбання” у польсько-литовський період, “прагнення до возз'єднання” та “возз'єднання України з Росією 1654 р.”, бачення етапів економічного розвитку України, “розкладу феодалізму” і зародження та утвердження капіталістичних відносин, сталінське розуміння поняття “нація” та закономірностей націотворення, концепції “Великого Жовтня” і “соціалістичного будівництва” в Україні.

У другому підрозділі “Українська минувшина в синтезах другої половини 1950-х - початку 1970-х років” зображено, як в офіційній історіографії відбулося пристосування основних догм “сталінського” образу національної історії до ідеологем модернізованої комуністичної системи, яка відмовилася від безпардонної пропаганди російського націоналізму і засудила найбільш кричущі прояви сталінізму. Найбільш далеко у “переписуванні” українського минулого і формуванні на основі схеми 1953 - 1956 рр. частково десталінізованого і дерусифікованого його образу просунувся колектив авторів двохтомної “Історії Української РСР” 1967 р. Цей текст виражав таке офіційне бачення українського минулого, в якому не знайшлося місця аксіомам історичної першості “великого російського народу” та його перманентного і однобічного позитивного впливу на історичну долю українців. На зміну плямуванню українського національного руху прийшло усвідомлення його історичної правомірності, концептуальне осмислення та вироблення більш толерантних оцінок боротьби українського народу за національне визволення. Було актуалізовано тему української “феодальної” державності. Відбулося часткове руйнування міфу про видатну роль Й. Сталіна в українській історії та переможне “соціалістичне будівництво” в Україні. На загал у “великому тексті” української історії зросла значимість українських сюжетів та була зменшена роль російського фактора. Проте, історіософські засади (формаційна періодизація, хоча й пом'якшений, але російськоцентризм, класовий чинник) та осьові концепції цього тексту (“давньоруської народності”, прагнення до “возз'єднання”, “возз'єднання” 1654 р., концепції “Великого Жовтня” та “соціалістичного будівництва”), або ж, іншими словами, схема, вироблена ще в 1953 - 1956 рр., залишалась мало зачепленою новими підходами. Відтак, можна твердити про часткове переформулювання “сталінського” образу українського минулого, але стабільність схеми-канону. В роботі зазначено, що такий зміст офіційні історичні тексти зберігали аж до початку 1970-х рр., проте з них поступово, починаючи приблизно з 1968 р., вимивались інвективи стосовно “культу особи Сталіна”.

Доповнюють уявлення про зміст і сутність офіційного історичного наративу післясталінського двадцятиріччя матеріали третього підрозділу “Нове прочитання початкової історії більшовизму в Україні”. Тут простежено за змістом полеміки між тогочасною офіційною українською історіографією, налаштованою на усунення сталіністської догматики з праць з історії Компартії України та обґрунтування більш об'єктивного і “проукраїнського” погляду на становлення КПУ, та істориками-ретроградами, які не приймали щонайменших змін, і обстоювали слушність усталеної в сталінські часи аксіоматики.

У полеміці з приводу ранньої історії Компартії України історики УРСР обстоювали більше ніж конкретні погляди на вузькі проблеми - засобами історіописання вони озвучували ідейно-політичні пріоритети груп впливу в ешелонах української влади та історичної науки як її ідеологічної підпори. Суперечки навколо Донецько-Криворізької республіки, негативне чи прихильне ставлення до факту її існування, ймовірно, приховували глибшу розбіжність - про принциповість чи необов'язковість збереження за Радянською Україною її східних земель та про те, що в історичній перспективі небезпечніше - загроза втрати єдності української національної території чи загроза втрати контролю комуністів над Україною. Толерування особливої позиції українських більшовиків у їх взаєминах з українськими національно-демократичними силами та російськими більшовиками в 1917 - 1918 рр. могло спиратися на відмінні погляди в різних українських партійних та партійно-владних середовищах на статус КПУ - чи як спеціального, автономного утворення, чи як територіального підрозділу КПРС, жорстко вмонтованого в її структуру. Позитивне чи негативне ставлення до боротьбизму - це були “заміщені” форми симпатії чи неприйняття націонал-комуністичних ідей і взагалі необхідності брати до уваги “національне питання” в ході ”радянського будівництва” в Україні.

Аналіз офіційних праць середини 1950-х - початку 1970-х рр. у контексті співвідношення їх з політичними реаліями того часу показує щільну залежність історіописання в Радянській Україні від політичного замовлення. Це чітко простежується у суголосності історіографічних трактувань національного минулого ідеологічним дороговказам (насамперед “Тезам” 1954 р.), загальній відповідності наукового дискурсу цього періоду політико-ідеологічному.

Користуючись відносно сприятливими умовами для наукової творчості в середині 1950-х - на початку 1970-х рр., непровладно налаштовані історики в УРСР виробили низку поглядів і концепцій, які частково не вкладалися в межі офіційних образів національного минулого, а деякі з них - повністю їм суперечили. Якщо спробувати типологізувати об'єкти спеціальної уваги таких українських дослідників, то вимальовуються три предметних блоки: контексти - загальноєвропейський і російський - української історії, феномен запорізького козацтва та процеси українського націотворення в широкому розумінні цього поняття (а саме власне становлення української нації, питання українського державотворення і національного руху). Аналізу підходів до вирішення цих проблем, які склалися в недирективній історіографії в зазначений період, присвячено п'ятий розділ “Національне минуле в нонконформістській історіографії”.