Історія України в історичній науці УРСР середини 1950-х – середини 1980-х років

У першому підрозділі “Контексти української історії у світлі неканонічних підходів” показано, що висновки праць М. Брайчевського, О. Компан, О. Пономарьова з ранньомодерної доби були об'єктивно спрямовані на обстоювання “європейськості” України, підпорядкування її минувшини загальносвітовим тенденціям історичного процесу, вписування її історії в широкий історичний контекст. Одночасно з тим такі ідеї заперечували ідеологію тісного українсько-російського зв'язку, сприяли підвищенню статусу української історії в системі офіційних історичних уявлень та історичної науки, доланню створеного владно-партійною історіографією образу периферійності національних складових “історії СРСР”. Твердження М. Брайчевського, В. Голобуцького, О. Компан, О. Пономарьова про “ранній” капіталізм в Україні, О. Компан про селянські рухи як складові буржуазної трансформації ранньомодерної України, О. Мацюка про дофедорівське українське книгодрукування, О. Компан та М. Брайчевського про “український ренесанс” суперечили думці про недорозвиненість українського народу в період до “возз'єднання” 1654 р. і культуртрегерську місію Росії. Особливо відверто націленими на спростування канону були спроби ревізії концепцій “давньоруської народності” (М. Брайчевський) та “возз'єднання України з Росією 1654 р.” (М. Брайчевський, І. Крип'якевич, Ф. Шевченко). О. Луговою була підважена концептуальна ідея офіційної історіографії про позитивні наслідки в економічному плані від перебування українського господарського комплексу в системі економічних відносин царської Росії.

За твердженням, яке обстоюється в дисертації, одним із найяскравіших виявів “націоналізації” образу національної історії в історичній науці УРСР середини 1950-х - початку 1970-х рр. було розгортання вивчення запорізького козацтва, що розглянуто в другому підрозділі “Дослідження запорізького козацтва: офіційна та “романтична” версії”. Аналіз праць, що представляли офіційне історіописання в цій ділянці (В. Голобуцький, О. Касименко, В. Дядиченко), свідчить, що сбме трактування Запорізької Січі було єдиним прикладом, коли класовий момент в офіційній українській радянській історіографії зазначеного часу відтіснив російськоцентричний. Натомість вивчення “славного Запоріжжя” національно орієнтованими науковцями було спробою подолати і класовий, і російськоцентричний підходи й виробити таке бачення, яке нав'язувало б до історіософії реабілітованого в цей же період в якості заслуженого знавця Запоріжжя Д. Яворницького (О. Апанович, М. Киценко, Д. Наливайко, Г. Фруменков, М. Кравець, частково К. Гуслистий, І. Бойко). Прикметним є те, що виразніше національно тонована “романтична” версія козацької історії концептуально оформилась у середині 1960-х - на початку 1970-х рр. - на відміну від офіційної, головні постулати якої було укладено ще у середині 1950-х - на початку 1960-х рр. Такий хронологічний ракурс ще раз підтверджує тезу про своєрідний характер історичної політики в Україні в часи П. Шелеста, хоча, безперечно, що активізація студій над минулим запорізького козацтва була б неможливою без його “прогресивного” тлумачення в “Тезах” 1954 р.

Перше питання, висвітлене в третьому підрозділі “Проблеми формування української нації в недирективній історіографії”, стосується поглядів українських істориків на сутність та етапи українського націотворення. Проводиться думка про те, що у відповідних працях О. Апанович та І. Крип'якевича можна спостерігати близькість їхніх концепцій до офіційно проскрибованих як “буржуазно-націоналістичні” етнопсихологічних концепцій націогенези. Натомість, погляди І. Бойка з його наголошуванням на первинності економічних процесів більш узгоджувалися з усталеними офіційними підходами, що спиралися на сталінське визначення поняття “нація”. Проте всі троє схилялися до ідеї про ранньомодерне походження української нації - і в цьому їхні інтерпретації перегукувались із західними “примордіалістськими” теоріями і відверто суперечили “модернізму” радянського метанаративу. В цьому контексті близькою до їхніх поглядів була й концепція провідного в УРСР дослідника проблем формування українського народу (народності) та української нації К. Гуслистого.

В даному підрозділі йдеться про ставлення нонконформістської історіографії до питання традицій українського державотворення. Автор доводить, що українськими дослідниками І. Бойком та

О. Апанович було здійснено ревізію офіційної доктрини, яка втілювала ідеї нерозвиненості, вторинності державницького потенціалу українського народу. З традиційними уявленнями про фактичну меншовартість українців у цьому сенсі та винятковість історичних наслідків “Жовтневої революції”, яка, як вважалося, “здійснила віковічну мрію” українського народу про свою суверенну державу, контрастували розроблені вітчизняними істориками версії українського державницького континууму.

Важливим свідченням перегляду постулатів “сталінського” образу українського минулого стали спроби істориків УРСР осмислити сутність українського національного руху. Як доведено в дисертації, об'єктивна (породжена недослідженістю в попередній період та багатоаспектністю) та суб'єктивна (пов'язана з політико-ідеологічними факторами) його складність зумовила зосередження зусиль українських істориків на інтерпретації відповідної спадщини В. Леніна та вибудовуванні з часто суперечливих висловлювань “класика” з українського питання більш стрункої системи “ленінської концепції українського національного руху”, а самостійні наукові розвідки розвивали або “переспівували” ленінські тези і охоплювали порівняно вузькі сюжети. Що ж до намірів радикальнішого переформулювання старих підходів, то тут можна говорити лише про частково альтернативні погляди на діяльність Центральної Ради М. Супруненка, М. Рубача, С. Королівського та концепцію “буржуазно- та національно-демократичної революції” 1918 р. в Східній Галичині О. Карпенка.

Творчість ряду істориків Радянської України середини 1950-х - початку 1970-х рр. була позначена прагненням відтворити своє бачення українського минулого, виходячи не тільки з декларованих згори істин, але й з позицій його сприйняття як “своєї історії”. Об'єктом критичної переоцінки стали головні питання офіційної традиції щодо історії України. Загальним напрямком такого переосмислення було обстоювання погляду про самодостатність і неповторність українських історичних феноменів, і поряд з тим - утвердження ідеї про підпорядкованість плину української історії загальносвітовим та загальноєвропейським закономірностям і тенденціям, як вони розумілися з перспективи “марксистсько-ленінської” історичної ідеології, шанувальниками якої (щоправда, різною мірою) була більшість авторів недирективних досліджень.

У шостому розділі “Історія української історіографії в історичній науці УРСР середини 1950-х - початку 1970-х років” прослідковано за процесом утвердження у вказаний час в українській радянській історіографії образу національної історичної думки.

У першому підрозділі “Офіційний образ історії української історіографії: схема” відтворено панівну в тогочасному радянському історіописанні інтерпретацію вітчизняного історіографічного процесу. Її прикметною рисою була ідея несамобутності, вторинності української історичної думки, її залежності від позитивного впливу російських суспільно-політичних реалій та російської “прогресивної” думки. Інша важлива характеристика - це суголосність оцінок українських істориків тому, наскільки їхні історичні погляди співвідносилися з офіційними радянськими історичними концепціями.

Впродовж середини 1950-х - початку 1970-х рр. зазначене бачення українського історіографічного процесу помітно змінилось. Цей аспект історіографічних студій в УРСР досліджено в другому підрозділі “Ревізія офіційного образу”. Важливою в цьому сенсі була публікація узагальнення з історії української історіографії (до середини ХІХ ст.) М. Марченка (1959). Історик повернув до наукового обігу значну частину комплексу української історіографічної думки, ним була по суті вперше з 1930-х років сформульована і підтверджена конкретним матеріалом ідея про самобутність української історіографії. Ще один аспект, що розкривається в цьому підрозділі - це процес переінтерпретації творчої спадщини цілої низки провідних українських істориків, раніше офіційно “забутих” або затаврованих. М. Марченко та Я. Дзира обґрунтували наукову значущість т. зв. “козацьких літописів”, М. Марченко та Ф. Шевченко розкрили значення “Історії русів” як пам'ятки національної історіографії. В зазначений період відбулася реабілітація (як відновлення доброго імені, наукової та політичної репутації) М. Максимовича, О. Лазаревського, М. Костомарова, М. Драгоманова, Д. Багалія, Д. Яворницького, А. Кримського (М. Марченко, Л. Полухін, В. Сарбей, Ю. Пінчук, Р. Іванченко (Іванова), І. Бойко, М. Шубравська, К. Гурницький та ін.).

Кроки, спрямовані на зміну ставлення до найбільш демонізованих в радянській історіографії українських інтелектуалів, розглянуто у третьому підрозділі “Спроби реабілітації “лідерів буржуазно-націоналістичної історіографії””. Якщо у випадку з П. Кулішем вони залишилися малопомітними, то бачення наукової та політичної діяльності М. Грушевського було очищене від найбільш кричущих фальсифікацій та ідеологічних спотворень сталінського періоду. В працях Ф. Шевченка, І. Бойка та Є. Кирилюка, Я. Дзири його було відновлено - проте без виразного закріплення в гранднаративі - в статусі “відомого”, “видатного” “буржуазного історика”, який залишив значну в кількісно-фактологічному і теоретичному сенсі наукову спадщину, хоча збережено трактування його схеми історії України як “націоналістичної” (а тому - “ненаукової”). У політичному плані було здійснено спробу “радянізувати” “пізнього” М. Грушевського з тим, щоб надати вигідного радянському режиму політичного забарвлення факту повернення історика в 1924 р. в Україну і легітимізувати його “новий” історіографічний образ.

У науковому дискурсі історичної науки УРСР середини 1950-х - початку 1970-х рр. було поновлено українську історіографічну традицію, перекреслену ідеологічними кампаніями другої половини 1940-х - початку 1950-х рр. Хоча вона і далі розглядалася як складова загальносоюзного інтегрального історіографічного комплексу, водночас її було тісніше пов'язано з історичним буттям українського народу, контекстом його політичного та культурного розвитку. В характеристиках історіографічної спадщини відбувся зримий зсув - від пріоритетності її оцінок в залежності від висвітлення українсько-російських взаємин до реверансів тим історикам, для творчості яких було властиве відображення української політичної та національно-культурної самобутності.

У сьомому розділі “Історична політика та історики УРСР в умовах посилення партійного диктату (початок 1970-х - середина 1980-х років)” відтворено зміни, які відбувалися у владній доктрині української історії, у ставленні режиму до історичної науки в УРСР та в аспекті фахового і соціального самовизначення українських істориків у зв'язку з посиленням консервативних тенденцій у суспільно-політичному житті Радянського Союзу, переходом від відносно збалансованої національної політики в республіках СРСР до більш репресивної.

Перший підрозділ “Розстановка нових ідеологічних акцентів у ділянці національної історії” присвячено з'ясуванню того, як вище ідеологічне керівництво Союзу та республіки провадило ревізію попереднього, позначеного певними українськими сентиментами, владного бачення історії України. Вона спиралася на актуалізовані в той час ідеологеми “злиття націй” та “боротьби з українським буржуазним націоналізмом”. В результаті в чергове національна історія стала заручником суспільно-політичного “похолодання”. Знову з ідеологічних мотивів було понижено статус “дореволюційної” минувшини, яка тепер розглядалася під кутом зору шкідливості “ідеалізації патріархальщини”. Дискредитовано ті сюжети, які давали можливість утримувати в образі колишніх часів елементи національного (насамперед, козацтво). Під прикриттям пошуків витоків “нової історичної спільності - радянського народу” українська історія зазнала ще більшого розчинення в “історії СРСР”.

Безсумнівним є те, що образ минулого України, який закріпився в ідеологічному дискурсі після 1972 р., особливо з наголошенням континууму між “давньоруською народністю” та “радянським народом” в ході святкування т. зв. “325-річчя возз'єднання України з Росією”, обґрунтуванням 1500-літнього ювілею Києва, у своїй інтеграційній іпостасі був рельєфнішим, ніж навіть офіційні уявлення про українську історію сталінських часів. Процес же фактичної реабілітації Й. Сталіна, який відверто проводився партійними ідеологами, надавав схожості між цими розділеними у часі образами й по лінії “післяжовтневої” історії.

Майже повна реанімація сталіністських історичних конструкцій “органічно” супроводжувалася посиленням репресивних методів управління історичною наукою в УРСР. Задля реалізації історичною наукою ідеологічних настанов потрібно було відновити абсолютний контроль над “тілами і душами” істориків, що був дещо послаблений у попередній період. Цього можна було досягнути лише проведенням ретельної “чистки” української радянської історіографії від усіх нелояльних, які “засвітилися” у “ліберальні” 1960-і, подвоєнням пильності цензури, “удосконаленням” структури і зміцненням керованості установами історичної науки. Ці питання розглянуто у другому підрозділі “Історики України та консервативний поворот”.

На підставі наведення значного фактичного матеріалу автор обґрунтовує тезу про те, що через ідеологічний диктат та політичні переслідування, особливо в часи перебування біля керма республіканської влади секретаря ЦК КПУ з питань ідеології В. Маланчука, історична наука в Україні втратила більшість своїх кадрових та організаційних можливостей, отриманих упродовж відносно ліберального постсталінського двадцятиріччя. Починаючи з 1972 - 1973 рр. режим, що, як і раніше, розглядав історію як знаряддя для обслуговування поточних політичних потреб, відновив більш ретельний ідеологічний нагляд, навіть деякі методи сталінських часів (позбавлення неблагонадійних осіб засобів до існування і повне вилучення їх з наукового життя, заборона на інформацію про діючих істориків-нонконформістів). Як показано в роботі, на зламі 1970-х - 1980-х рр. відбулося незначне послаблення контролю партноменклатури за українською історичною наукою, яке, проте, не мало серйозного впливу на ті історичні конструкції, якими вона зобов'язана була диспонувати. Наслідком як загальної кризи радянської системи, так і дії руйнівних процесів у суспільних науках в СРСР, зокрема і в українській радянській історіографії, стала дедалі більша депрофесіоналізація та деморалізація “цеху” істориків.

Тому, як висвітлювалась національна історія в період тотальної її ідеологічної індоктринації, присвячено восьмий розділ “Українське минуле в історичній науці УРСР початку 1970-х - середини 1980-х років”.

В його першому підрозділі “Opus magnum української радянської історіографії” розглянуто зміст наукової версії історії, втіленої в найамбітнішій узагальнюючій праці української радянської історіографії, авторами тексту котрої були понад 140 вчених-істориків республіки - 8-ми томній “Історії Української РСР” (у 10-ти книгах) (1977 - 1979) та в її російськомовному, дещо переробленому, виданні “История Украинской ССР” (у 10-ти томах) (1981 - 1985). Вивчення цих текстів переконує в тому, що вони не тільки зберегли основні складові попереднього гранднаративу, але й були доповнені новітніми ідеологічними постулатами. Таким чином було цілком реанімовано російськоцентричне прочитання української історії зразка двотомної “Історії Української РСР” 1953 - 1956 років, подано цілком глорифіковану версію радянського періоду, фактично вільну від щонайменших згадок про невдачі чи прорахунки партії, її керівників у “соціалістичному” та “комуністичному” будівництві. Ті ж помилки, які в попередній офіційній історіографії пов'язувалися з “культом особи Сталіна”, або замовчано, або віртуозно прихована відповідальність за них комуністичного диктатора.

Підходи української радянської історіографії початку 1970-х - середини 1980-х рр. до дослідження спеціальних питань проаналізовано у другому підрозділі “Висвітлення окремих проблем історії України”. На прикладі студій з етнічної історії українського народу, запорізького козацтва, української історіографії, історії Компартії України обґрунтовано положення про посилення русифікації в уявленнях про історичну долю України (яка подекуди набирала гротескних форм), що було результатом суворого підпорядкування української радянської історіографії вимогам політичної кон'юнктури. В дисертації доведено, що найочевиднішим проявом суцільної ідеологізації історичної науки в УРСР стало усунення з офіційного наукового обігу в середині 1970-х - середині 1980-х рр. нонконформістських поглядів на національну історію.

З'ясовано, що внаслідок поглиблення залежності української радянської історіографії від політичного курсу режиму в УРСР у період початку 1970-х - середини 1980-х рр. з наукової картини минулого України були вихолощені всі ті національні її барви, які були привнесені українською радянською історичною думкою попереднього двадцятиліття. Таким чином одержавлення історичної науки в УРСР сягнуло свого апогею.

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виражається в комплексному аналізі змісту та з'ясуванні сутності уявлень про національну історію в українській радянській історіографії середини 1950-х - середини 1980-х років. Дослідження соціальної та інтелектуальної історії історичної науки в УРСР окресленого періоду створило підґрунтя для загальних висновків.

1. Попри науково-пізнавальну, суспільно-політичну, прогностичну актуальність українського радянського досвіду історіописання, сучасна історична наука зробила лише перші кроки в його осмисленні. Встановлено, що опрацювання теми дисертації можливе тільки завдяки поєднанню традиційних (міждисциплінарний підхід, історизм, об'єктивність, холізм, есенціалізм, історіографічний аналіз) і новітніх (нова інтелектуальна історія, дослідження політики пам'яті) принципів, методів, методологічних стратегій, які є в розпорядженні сучасної історичної науки. У сенсі фактологічному вивчення української радянської історіографії досліджуваного періоду спирається на аналіз та інтерпретацію праць радянських істориків того часу, нормативних, діловодних, судово-слідчих джерел, джерел особового походження.

2. Ключовими етапами політико-ідеологічного курсу радянського режиму щодо України, які позначилися на офіційній інтерпретації її минулого впродовж середини 1950-х - середини 1980-х рр., були десталінізація хрущовської доби в розумінні часткової відмови від способів управління суспільством, що їх використовував кремлівський тиран, пом'якшення національної політики Москви та “контрольований автономізм” П. Шелеста, згортання “відлиги”, утвердження брежнєвського консерватизму та поворот до репресивного “згладжування” національних відмінностей у контексті форсування створення “нової історичної спільності - радянського народу”.

3. Владне бачення української історії було канонізоване в “Тезах” 1954 р. Вони відображали і закріпили на довгі роки в ідеологічному та науковому дискурсі ідеологеми пізньосталінського періоду. “Тези” надавали схемі історії України російськоцентричної побудови. Проте в них відчувалося й певне загравання з історичною пам'яттю українського народу, що було вираженням початку перегляду політики останньої декади сталінізму.

Попри те, що на “Тези” історики СРСР повинні були беззастережно орієнтуватися аж до середини 1980-х рр., у середині 1950-х - середині 1960-х рр. кремлівські ідеологи, а в середині 1960-х - на початку 1970-х рр. провідники “контрольованого автономізму” в УРСР ініціювали низку змін у ставленні до минулого, які свідчили про певну їх ревізію. Найбільш значимими з цих заходів були такі, як впровадження ідеї про реакційність намірів царизму щодо неросійських народів імперії, зняття клейма однозначної шкідливості з антицаристських національних рухів, підкреслення елементів національної самобутності, виявленої в запорізькому козацтві, зняття завіси мовчання зі злочинів сталінського режиму, реабілітація (не завжди, однак, послідовна) чільних українських діячів дорадянського і радянського періодів, наголошування на історичних традиціях та особливостях Компартії України, часткова реабілітація КПЗУ.

Повернення до рутинних політичних практик з приходом до керма країни Л. Брежнєва, прискорене формування єдиної радянської ідентичності зумовили викреслення з офіційного історичного наративу тих небагатьох поступок національному прочитанню українського минулого, які мали місце за попередніх суспільно-політичних обставин.

4. Система організації та наукових комунікацій, яка існувала в УРСР у середині 1950-х - середині 1980-х рр., як і за сталінського режиму, була покликана забезпечувати повний ідеологічний контроль над творчістю істориків і реалізацію задумів вищих партійних функціонерів щодо історичної науки. Водночас у хрущовське десятиріччя та “добу П. Шелеста” історики в УРСР отримали чи здобули деякі організаційні можливості та канали обміну науковою інформацією для відносно автономного від потреб влади наукового процесу. Починаючи з 1972 р., всі ліберальні перетворення, що стосувалися організаційних засад історичної професії в УРСР, були анульовані, історики республіки в цьому сенсі знову поставлені під жорсткий нагляд.

5. Влада домагалася від істориків покори і через створення специфічних умов творчої праці. Вони працювали в обмеженому, регульованому державою інформаційному просторі, в обставинах відсутності нормального доступу до необхідних джерел та літератури. Зміст текстів радянського історика залежав від втручань розгалуженого апарату політичної цензури. У сенсі умов роботи істориків у період середини 1950-х - 1960-х рр. відбувалися окремі позитивні зрушення - розсекречення частини архівних і бібліотечних “спецфондів”, певне послаблення цензурного контролю над ідейним змістом видань. Проте вже з кінця 1960-х - початку 1970-х рр. спостерігалось згортання цих змін, а з 1972 р. - посилення цензурних утисків в історичній науці УРСР.

Чи не найбільш ефективними для утримування українських радянських істориків в ідеологічному зашморзі були методи силового тиску. У цьому відношенні головна відмінність всієї післясталінської епохи від попередньої доби полягала у зреченні від прямих фізичних репресій як засобу упокорення незгодних або запідозрених у нелояльності. Автор також обстоює тезу про помітну відмінність між тим, як влада дисциплінувала українських істориків у середині 1950-х - на початку 1970-х рр., і як вона це робила пізніше. До початку 1970-х рр. найрадикальнішим способом боротьби проти істориків-нонконформістів в Україні було звільнення з місця роботи. Проте тоді використання цього методу не означало позбавлення засобів до існування і не передбачало повного вилучення з наукового життя. “Генеральний погром” 1972 - 1973 рр. стосувався й інакомислячих в українській історичній науці. Він змусив замовкнути одних і встановив абсолютні заборони на професію для інших. Умови творчості українських радянських вчених-гуманітаріїв дещо покращилися на межі 1970-х - 1980-х рр., коли республіканська влада дещо послабила політику тотального ідеологічного контролю.

6. Говорячи про роль власне інтелектуальних чинників у виробленні і побутуванні в історичній науці УРСР післясталінської епохи образів, концепцій, підходів до історії України, слід вести мову про три джерела інтелектуального впливу. По-перше, варто твердити про те, що українська радянська історична наука розглядуваного періоду не зазнала скільки-небудь помітного проникнення властивих для того часу ідей та теорій нерадянської, не кажучи вже про західну, історичної думки. По-друге, важливим джерелом, звідки українська радянська історіографія історії України черпала “натхнення” і здійснювала “інтелектуальні запозичення”, була неукраїнська радянська (загальносоюзна) історіографія. Її значення в цьому аспекті виявлялося у таких моментах: із загальносоюзної історіографії (хоча не тільки з неї) вели свій “родовід” ключові для тлумачення українського “дожовтневого” минулого концепції, насамперед “давньоруської народності” та “возз'єднання України з Росією” 1654 р.; у текстах з “історії СРСР” містилися схеми “історії Вітчизни” радянського періоду, на які орієнтувалися й дослідники, що писали про історію Радянської України; “загальносоюзні” історичні дискусії давали поштовх неофіційному баченню “історії УРСР” чи розробці в Україні й на “українському матеріалі” новацій загальносоюзної історіографії у межах її канонів.

7. Важливою для історіографічної презентації минулого республіки була позиція її істориків. Оскільки правлячий в СРСР режим ефективно насаджував власне бачення історії, те, як оповідатимуть про українське минуле його професійні тлумачі, залежало, в першу чергу, від їхнього ставлення до суспільно-політичних реалій, у яких вони жили і працювали. Як вважає автор, тодішній їхній “цех” умовно поділявся на адептів чи поміркованих прихильників влади, людей з “українською душею і партійним квитком” (або з “подвійною лояльністю”) та національно орієнтованих інакодумців.

Роль адептів влади у виробленні історіографічних образів України полягала у тому, що вони виступали як “наукові консультанти” при підготовці партійно-державних директив у царині історичної політики. Представники цієї групи транслювали державну доктрину української історії та схеми загальносоюзної історіографії у наукові тексти. Вони ж, нарешті, самостійно, але у межах визначених “згори” схем, розробляли окремі питання українського минулого періоду до кінця ХІХ ст., тобто до того етапу, коли “прив'язка” до загальносоюзної інтерпретації стала майже абсолютною. Таким чином відбувалося творення суцільного офіційного “великого тексту”. Історики-інакодумці спрямовували свої зусилля на збереження засад наукового ремесла в умовах тиску політичної міфології, протистояли примітивізації професії, конструювали нонконформістські образи України. При тому вони спиралися на різні інтелектуальні традиції, у тому числі змушені були враховувати або органічно сприймали окремі положення офіційного бачення минулого і “марксистсько-ленінської” спадщини. Українські радянські історики, для яких був властивий своєрідний етнополітичний дуалізм, балансували між відданістю владній історичній доктрині та її запереченням.

8. У дисертації наголошено на тому, що бачення минулого України в офіційній українській радянській історіографії було поглибленою, наповненою фактологічними аргументами й деякими положеннями суто історіографічного походження, версією ідеологічного дискурсу. Історіографічне опрацювання синтезів з “історії Української РСР” та спеціальних праць з вибраних питань, які виходили з-під пера українських радянських істориків впродовж 1950-х - 1980-х рр., показує, що низка історичних побудов залишалась канонічною попри відмінні суспільно-політичні ситуації. Історіософські підвалини “великого тексту” становили формаційна періодизація, “класовий” чинник та ідея про виняткову роль російського народу і його державних утворень в історії українського народу, яка фактично визначалась як провідна ідея історії України.

У другій половині 1950-х - на початку 1970-х рр. у “великому прочитанні” історії України були помітні нові мотиви. В офіційних текстах було знято екстремальні вияви великоросійського шовінізму, введено проблематику, що виразно підкреслювала національну самобутність “історії УРСР”, та здійснено більш чи менш ґрунтовні спроби її концептуального осмислення. Починаючи з 1972 р., всі “національні” нашарування в текстах офіційної української радянської історіографії було усунуто, і утвердився образ українського минулого, близький до виробленого у сталінську добу.

9. У той же період, коли відбувалася санкціонована владою “ревізія” сталіністського прочитання історії УРСР, в українському радянському історіописанні вперше з часів “золотої доби” 1920-х рр. впроваджувалося таке зображення “свого минулого”, яке частково виходило за межі партійних директив. Було фактично спростовано тезу офіційної історіографії про тісну інтегрованість України і Росії та ексклюзивне історичне місце у цьому “тісному історичному зв'язку” “старшого брата” (М. Брайчевський, Ф. Шевченко, І. Крип'якевич, В. Голобуцький, О. Компан, О. Пономарьов, О. Мацюк, О. Лугова). Розроблена апологетично-романтична версія історії запорізького козацтва, що нав'язувала до історіософії степового лицарства, притаманної для Д. Яворницького (О.Апанович, М. Киценко та ін.). Ряд вчених обґрунтовували ранньомодерне походження української нації з наголосом на етнопсихологічних факторах (О. Апанович, І. Крип'якевич) та більш традиційним підкресленням первинності економічних процесів (І. Бойко). Докладно розроблено концепцію державницького континууму та повноцінності державних утворень українського народу в “дожовтневий” період (І. Бойко, О. Апанович). Висунуто ревізіоністські ідеї в царині досліджень українського руху доби революційних подій 1917 - 1920 рр. (О. Карпенко, М. Супруненко, М. Рубач, С. Королівський).

10. Результатом розгортання припинених у сталінські часи студій над історією української історичної думки стало поновлення доброго імені, наукової та політичної репутації навмисне забутих чи табуйованих відомих українських істориків дототалітарної доби, часткове зняття ідеологічних заборон з творчості М. Грушевського (М. Марченко, Ф. Шевченко, Я. Дзира та ін.). Хоча процес історіографічного освоєння українськими радянськими істориками спадщини своїх знаних попередників не означав і не міг означати всебічного і неупередженого її аналізу, він привів до нового бачення української історіографії. Замість невиразних вкраплень до “вітчизняної” (читай - російської) історіографії, поставала багата на здобутки “українська історіографія”, хай і надалі залишена в інтегральному річищі “історії історичної науки в СРСР”.

11. У дисертації стверджується існування в історичній науці УРСР другої половини 1950-х - початку 1970-х рр. нонконформістської течії. Ця теза базується на присутності як її інтелектуальних виявів - нонконформістських текстів, так і елементів її соціокультурної консолідації (тісні професійні та людські контакти поміж непровладно налаштованими істориками, наявність “своїх” інституцій). Кадрову основу течії становили історики, що були політичними інакодумцями, до неї входили і вчені з “подвійною лояльністю”.

12. Комплексне вивчення політичних, інтелектуальних та соціальних факторів, які впливали на зображення української минувшини у післясталінську епоху, дає підстави для узагальнюючого погляду на етапи такого показу. Періодизація української радянської історіографії історії України зазначеного часу може мати такий вигляд: 1953 - 1956 рр. - оформлення офіційного канону, засади якого були вироблені у середині 1930-х - на початку 1950-х рр., на тлі перших зрушень “відлиги” соціального характеру; 1956 - 1972 рр. - “українізація” та засудження “культу особи” Й. Сталіна в контексті історії України (з “мікрореакцією” кінця 1950-х - початку 1960-х рр. і згортанням критики “культу” з кінця 1960-х рр.); 1972 - 1987 рр. - реанімація російськоцентричної моделі історії України взірця середини 1950-х рр. і часткова реабілітація сталінської диктатури.

13. Підсумковий висновок роботи полягає у тому, що головну роль у виробленні і утриманні образів історії України в дискурсі української радянської історіографії періоду середини 1950-х - середини 1980-х рр. відігравало владне бачення минулого (причому, його функція не зводилася суто до насадження політично вмотивованих міфів, а й до санкціонування “українізації” та десталінізації “своєї історії”), яке утверджувалося і підтримувалося примусовими методами. Проте до 1972 р. історична наука в УРСР мала й обмежені кадрові, організаційні та ідеологічні можливості, щоб подекуди самостійно впливати на написання текстів з історії республіки. Після 1972 р. історики в УРСР були повністю усунуті від прийняття рішень щодо того, як тлумачити “своє минуле”.

Результати проведеного дослідження дають підстави для суджень про уроки та повчальний досвід української радянської історіографії для сучасної української історичної науки. Матеріали дисертації переконливо доводять наступне: з українського освітнього, наукового, культурного простору необхідно рішуче усунути ті історичні побудови, що були породжені ідеологічним замовленням з боку компартійного керівництва. Нинішньому поколінню істориків слід також беззастережно відмовитись і від тих глибоко вкорінених соціокультурних практик, які були пов'язані зі становищем історичної науки в УРСР і які успадкувала, певною мірою, й історична наука незалежної України. Йдеться про досі поширену серед частини науковців звичку пильно стежити за хитаннями політичної та ідеологічної кон'юнктури, орієнтуватися на смаки та побажання наукової бюрократії, беззаперечно дотримуватися схем та поглядів, що їх сповідує історіографічна еліта. Згадані зміни неможливі, своєю чергою, без реформування системи організації історичної науки в Україні в тих її компонентах, які консервують пережитки радянського наукового стилю.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографія:

1. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби/ В. Яремчук. - Острог : Вид-во Національного ун-ту “Острозька академія”, 2009. - 526 с.

Рецензія: Тельвак В. В. Рец. на кн.: Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби. - Острог : Вид-во Національного ун-ту “Острозька академія”, 2009. - 526 с. / В. В. Тельвак // Український історичний журнал. - 2009. - № 4. - С. 225 - 229.

Статті у фахових виданнях:

2. Ярослав Кісь - дослідник середньовіччя/ В. Яремчук// Пам'ять століть. - 2003. - № 2. - С. 109 - 114.

3. Історики Радянської України і влада : форми позиціонування/ В. Яремчук// Наукові записки Національного ун-ту “Острозька академія”: Історичні науки. - Острог, 2004. - Вип. 4. - С. 33 - 39.

4. Спроба реабілітації М. Грушевського в контексті історіографічної ситуації в Україні в середині 1950-х - на початку 1970-х рр./ В. Яремчук// Наукові записки Національного ун-ту “Острозька академія” : Історичні науки. - Острог, 2006. - Вип. 6. - С. 66 - 84.

5. Дискусія з питань ранньої історії компартії України в історичній науці УРСР середини 50-х - початку 70-х років/ В. П. Яремчук// Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного ун-ту ім. Лесі Українки. - Луцьк, 2007. - Вип. 12. - С. 155 - 164.

6. Трактування українського національного руху в українській радянській історіографії середини 1950-х - початку 1970-х років/ В. П. Яремчук// Грані. - 2007. - № 5. - С. 42 - 46.

7. Образи історії запорізького козацтва в історичній науці УРСР середини 1950-х - середини 1980-х рр./ В. Яремчук// Наукові записки Національного ун-ту “Острозька академія” : Історичні науки. - Острог, 2007. - Вип. 8. - С. 161 - 174.

8. Засади організації та комунікації в історичній науці УРСР (середина 1950-х - початок 1970-х рр.)/ В. П. Яремчук// Грані. - 2008. - № 2. - С. 39 - 44.

9. Дискусії в історичній науці СРСР у другій половині 1950-х - 1960-і рр. та їх український контекст/ В. П. Яремчук// Наукові записки Вінницького державного педагогічного ун-ту ім. Михайла Коцюбинського. - Вінниця, 2008. - Вип. ХІІІ. Серія : Історія : Зб. наук. праць. - С. 390 - 394.

10. Українське націотворення в альтернативних концепціях українських радянських істориків (сер. 50-х - поч. 70-х років)/ В. Яремчук// Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії : Наукові записки Рівненського державного гуманітарного ун-ту. - Рівне, 2008. - Вип. 12. - С. 257 - 261.

11. Як боролися проти “націоналістичних” тенденцій в історичній науці України у 1970-і роки/ В. П. Яремчук// Грані. - 2008. - № 3. - С. 42 - 47.

12. Чому Михайло Брайчевський став істориком-нонконформістом/ В. П. Яремчук// Наукові записки Вінницького державного педагогічного ун-ту ім. Михайла Коцюбинського. - Вінниця, 2008. - Вип. ХІV. Серія : Історія : Зб. наук. праць. - С. 33 - 38.

13. Офіційна доктрина української історії у середині 1930-х - середині 1950-х років : зміст і сутність партійних настанов/ В. Яремчук// Наукові записки Національного ун-ту “Острозька академія” : Історичні науки. - Острог, 2008. - Вип. 10. - С. 299 - 319.

14. Історична наука в УРСР у “добу Шелеста”/ В. П. Яремчук// Український історичний журнал. - 2008. - № 3. - С. 149 - 162.

15. Суспільно-політичні та професійні орієнтації істориків Радянської України (післясталінське двадцятиріччя)/ В. Яремчук// Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Дрогобич, 2008. - Вип. ХІ-ХІІ. - С. 327 - 348.

16. Владне бачення української історії в умовах ідеологічного курсу початку 1970 - середини 1980-х років/ В. П. Яремчук// Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного ун-ту ім. Лесі Українки. - Луцьк, 2008. - Вип. 14. - С. 254 - 262.

17. Образи історії української історіографії в історичній науці України середини 1950-их - початку 1970-их років/ В. Яремчук// Історіографічні дослідження в Україні. - К., 2008. - Вип. 18. - С. 59 - 98.

18. Контексти української історії у неканонічних інтерпретаціях істориків УРСР (середина 50-х - початок 70-х рр.)/ В. П. Яремчук// Гілея (науковий вісник). - 2008. - Вип. 16. - С. 107 - 123.

19. Умови професійної діяльності істориків в Радянській Україні (середина 50-х - початок 70-х рр.)/ В. П. Яремчук// Гілея (науковий вісник). - 2008. - Вип. 17. - С. 167 - 179.

20. Як змінювалась офіційна доктрина української історії у перші роки після ХХ з'їзду КПРС/ В. Яремчук// Наукові записки Національного ун-ту “Острозька академія” : Історичні науки. - Острог, 2008. - Вип. 12. - С. 282 - 296.

21. Офіційні історики в УРСР післясталінського періоду: спроба колективного портрету/ В. П. Яремчук// Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного ун-ту ім. Лесі Українки. - Луцьк, 2008. - Вип. 15. - С. 180 - 186.

22. “Маланчукізм” в українській радянській історіографії (на прикладі “Історії Української РСР” (1977 - 1979) )/ В. Яремчук// Бористен. - 2009. - № 3. - С. 33 - 35.

 Праці, в яких додатково відображені матеріали дисертації

Монографії:

23. Призабуті постаті української історіографії ХХ століття: Біоісторіографічні нариси/ В. Яремчук. - Острог : Вид-во Національного ун-ту “Острозька академія”, 2002. - 165 с.

Рецензія: Цибуля Л. Рец. на кн. : Яремчук В. Призабуті постаті української історіографії ХХ століття: Біоісторіографічні нариси. - Острог : Вид-во Національного ун-ту “Острозька академія”, 2002. - 165 с./ Л. Цибуля// Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. - К., 2005. - Вип. 1. - С. 388 - 390.

24. Загальний образ минулого України : підходи сучасної української історіографії/ В. Яремчук// Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть : здобутки і проблеми : Колективна монографія/ За ред. Л. Зашкільняка. - Львів, 2004. - С. 74 - 94.

Статті у збірниках наукових праць

25. Студентські роки М. П. Ковальського/ В. Яремчук// Осягнення історії. Зб. наук. пр. на пошану професора Миколи Павловича Ковальського з нагоди 70-річчя. - Острог; Нью-Йорк, 1999. - С. 18 - 28.

26. Історіософські засади радянської історіографії історії України: візія О. Оглоблина/ В. Яремчук// Наукові записки Ун-ту “Острозька академія” : Історичні науки. - Острог, 2000. - Вип. 1. - С. 280 - 285.

27. Дослідження історії запорізького козацтва в контексті історіографічної ситуації в УРСР в середині 1950 - на початку 1970-их рр./ В. Яремчук// Козацтво в українському суспільстві: минуле, сучасне, майбутнє: Матеріали наук.-практ. конф. 27 вересня 2005 р. - Львів, 2005. - С. 72 - 82.

28. Еволюція національної історії в УРСР: спроби реабілітації визначних представників української історіографії (середина 1950 - початок 1970-х років)/ В. Яремчук// Historia - Mentalnoњж - Toїsamoњж : Miejce i rola historii oraz historykуw w їyciu narodu polskiego і ukraiсskiego w ХІХ і ХХ wieku. - Rzeszуw, 2008. - S. 590 - 609.

АНОТАЦІЯ

Яремчук В.П. Історія України в історичній науці УРСР середини 1950-х - середини 1980-х років. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06. - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - Київ, 2009.

У дисертації досліджено українську радянську історіографію післясталінської доби в аспекті опрацювання нею історії України. Розглянуто взаємодію соціальних та інтелектуальних чинників, що впливали на професійне вивчення національної минувшини. Проаналізовано ідеї, інтерпретації, концепції, які складали зміст уявлень про історію України в історичній науці УРСР середини 1950-х - середини 1980-х років. Виявлено значну залежність української радянської історіографії від її політико-ідеологічного контексту. Зроблено висновок, що в період після 1953 р. історіописання в Україні зазнало чималого впливу пробудженої чи розкріпаченої в ході лібералізації режиму етнонаціональної свідомості українських істориків. Обґрунтовано положення про те, що в історичній науці УРСР другої половини 1950-х - початку 1970-х років існувала нонконформістська течія.

Ключові слова: історіографія, українська радянська історіографія, історія України, владна доктрина історії України, політико-ідеологічний диктат, десталінізація, офіційна історіографія, нонконформістська історіографія, російськоцентризм.

SUMMARY

Yaremchuk V. P. History of Ukraine in the historical science of UkSSR in the mid1950s and the mid1980s. - Manuscript.

The dissertation is presented for a doctor's academic degree in historical sciences by speciality 07.00.06. - historiography, source studies and special historical disciplines. - Grushevsky Institute of Ukrainian archeography and source studies of NAS of Ukraine. - Kyiv, 2009.

The thesis deals with Ukrainian Soviet historiography of Post-Stalinist period in relation to its treatment of Ukrainian history. It examines the interaction of social and intellectual factors which influenced the professional study of the past. The ideas, interpretations and concepts which formed the notion of Ukrainian history in historical science in the mid 1950s and the mid 1980s have been analyzed. A heavy dependence of Ukrainian Soviet historiography on its political and ideological context has been detected. It has been concluded that historical narrative in Ukraine was greatly influenced by awoken in the process of liberalization ethnic national consciousness of Ukrainian historians. It has been proved that nonconformist tendency prevailed in historical science of UkSSR in late 1950s and early 1970s.

Key words: historiography, Ukrainian Soviet historiography, history of Ukraine, powerful doctrine of Ukrainian history, political and ideological dictate, deStalinism, official historiography, nonconformist historiography, Russian centrism.

АННОТАЦИЯ

Яремчук В. П. История Украины в исторической науке УССР середины 1950-х - середины 1980-х годов. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06. - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт украинской археографии и источниковедения им. М. С. Грушевского НАН Украины. - Киев, 2009.

В диссертации исследован вопрос об освещении в украинской советской историографии послесталинского времени истории Украины. Это сделано путем изучения взаимосвязи социальных и интеллектуальных факторов, которые влияли на профессиональное изучение национального прошлого.

Показана государственная доктрина украинской истории в ее эволюции в условиях изменений и колебаний общеполитического курса и национальной политики советского режима в УССР в 1950-е - 1980-е годы. Выявлено, что в период хрущевской “оттепели” и особенно в годы пребывания на посту первого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста проводилась умеренная линия в отношении истории украинского народа, для которой были характерными некоторые уступки национальному видению прошлого. Отмечено, что начиная с консервативного политико-идеологического поворота 1972 - 1973 гг. было реанимировано догматически-сталинистское представление об истории Украины.

Изучены механизмы, с помощью которых власть осуществляла реализацию своего видения истории. Установлено, что они претерпели определенные изменения по сравнению со сталинским периодом. Главной особенностью отношения власти к профессиональному сообществу историков, которая демонстрировалась в середине 1950-х - начале 1970-х гг., стал отказ от физических репрессий как метода борьбы с неугодными или заподозренными в инакомыслии и использование различных способов нефизического переубеждения. Однако начиная с 1972 - 1973 гг. режим стал практиковать в Украине полное устранение национально ориентированных историков из научной жизни, что, в определенной степени, напоминало смягченный вариант сталинской исторической политики.

Раскрыто содержание украинского гранднаратива середины 1950-х - середины 1980-х гг. Продемонстрирована его тесная корреляция с официальной исторической доктриной. Показано, что во время десталинизации и смягчения национальной политики в украинской советской историографии была пересмотрена экстремально российскоцентрическая картина украинского исторического процесса. Тогда же она была наполнена сюжетами и идеями, которые имели подчеркнуто национальное содержание. Однако после перехода режима в 1972 - 1973 гг. к более репрессивной национальной политике из украинского гранднаратива были удалены все “проукраинские” концепции и интерпретации, восстановлено российскоцентрическое изображение истории Украины, которое подчас набирало гротескных форм.

Исследован комплекс публикаций украинских историков, которые в условиях некоторой либерализации исторической политики в УССР изучали проблемы национального прошлого с неортодоксальных позиций. Сделан вывод о том, что в исторической науке УССР середины 1950-х - начала 1970-х гг. существовало заметное нонконформисткое, национально ориентированное течение.

Ключевые слова: историография, украинская советская историография, история Украины, государственная доктрина истории Украины, политико-идеологический диктат, десталинизация, официальная историография, нонконформистская историография, российскоцентризм.

Размещено на Allbest.ru