Етнополітичний розвиток русинів-українців Закарпаття (друга половина ХVІІІ ст. – 1867 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Етнополітичний розвиток русинів-українців Закарпаття (друга половина ХVІІІ ст. - 1867 р.)

Кашка Марія Юріївна

Ужгород - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України ДВНЗ «Ужгородський національний університет» Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Данилюк Дмитро Дмитрович

Ужгородський національний університет МОН України, завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Федака Сергій Дмитрович

Ужгородський національний університет МОН України,

професор кафедри історії України

кандидат історичних наук, доцент

Макара Микола Петрович

Закарпатський державний університет МОН України,

професор кафедри країнознавства

Захист відбудеться 10 жовтня 2008 р. о 14. 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 61.051.04 Ужгородського національного університету (88016, м. Ужгород, вул. Університетська, 14 а, ауд. 410).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Ужгородського національного університету (88000, м. Ужгород, вул. Капітульна, 9).

Автореферат розісланий 4 вересня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Токар М.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Становлення Української правової, демократичної держави мало б сприяти зміцненню порівняно слабкої національної самосвідомості українців. Однак, на відміну від Польщі чи Угорщини, Україна все ще не має достатніх резервів підтримки її як національної держави. Сучасна Україна не є чимось однорідним. Це можна сказати про інші держави, але не про Україну, яка успадкувала низку внутрішніх етнічних, мовних, релігійних і регіо-нальних відмінностей. Ці чинники в Україні є більш складнішими, ніж у багатьох інших державах.

Чимало притаманних українцям відмінностей розділяють їх поміж собою не мен-ше, ніж ці відмінності відокремлюють українців від інших народів. Та це не може зупинити процес консолідації української нації, хоча в Галичині, у Криму чи Донбасі, існують певні відмінності. До останніх можна віднести „русинське питання” на Закарпатті, яке іноді спливає на шпальтах обласної періодичної преси.

Наразі на Закарпатті проживає населення 75 національностей. Та, незважаючи на те, що воно відзначається слабкою політизацією, упродовж останніх двадцяти років в його середовищі спостерігається активізація русинського руху. Його представники вимагають від органів державної влади прирівняти цей субетнос українського народу у правах до окремої національності, зокрема, визнання русинської мови як самостійної і утворення окремого державного осередку - автономної республіки Підкарпатська Русь.

Без сумніву, питання про визнання русинів, як окремої національності у складі української держави, є заполітизованим і ця проблема вимагає об'єктивного дослідження не тільки істориками, але й етнологами та правознавцями. Через це з науково-теоретичного погляду вельми актуальним є вивчення процесу формування етнічної ідентичності русинів Закарпаття у другій половині ХVІІІ - 60-ті рр. ХІХ ст., яке й може дати відповідь на питання: русини Закарпаття Українців Закарпаття стосовно давнього періоду історичного розвитку називатимемо етнонімом «русини», що відповідало їх тогочасній ментальності. є окремим народом чи складовою частиною української нації? Важливість вивчення згадуваної проблеми полягає також у тому, що й досі вона не стала предметом ґрунтовного розгляду в українській та зарубіжній історіографії. Усе це і обумовило вибір автором теми даного дисертаційного дослідження, актуального за постановкою питання.

У дисертації проводиться думка про те, що питання формування етнічної ідентичності русинів Закарпаття в період із середини ХVІІІ до останньої третини ХІХ ст. слід характеризувати як складову частину процесу боротьби малих центрально-європейських бездержавних народів за свою національну самобутність. Дослідження даної проблеми є особливо актуальним у звґязку із завершенням державотворчих процесів у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.

У народотворчому процесі ХІХ - ХХ ст. неабияку роль відіграли галицькі, буковинські русини Габсбурзької монархії в середовищі яких відбувався складний і неоднозначний процес завершення формування єдиної української національної самосвідомості. Особливою складністю цей процес відзначався у закарпатських русинів північно-східних комітатів Угорського королівства (з 1867 р. - угорської частини Австро-Угорської монархії). Складність формування єдиної української національної самосвідомості закарпатських русинів обумовлювалася тим, що вони населяли найвідсталіший, поліетнічний регіон імперії. Тут існували суперечності між народами домінантними в монархії: протиріччя між австрійськими німцями і угорськими панівними колами та пригніченими народами. Серед пригнічених, бездержавних народів найгіршим було становище русинів-українців північно-східних комітатів, зокрема тих, які наразі становлять територію Закарпатської області. Панівною верствою у них було угорське дворянство (немеші). Русинська спільнота в цих комітатах була виключно сільською, феодально залежною, міста і містечка були населені угорцями (мадярами), німцями і євреями. Відтак, з наукової точки зору, надзвичайно важливим є дослідження того, як у русинів Закарпаття, незважаючи на соціальне гноблення і політичне безправ'я, ізоляцію, відсутність належних культурних зв'язків з населенням Сходу України, дедалі зростало усвідомлення спільної національної приналежності.

Актуальність теми дослідження визначається також і тим, що, незважаючи на входження українців до складу різних іноземних держав, вони пройшли тривалий історико-культурний період від самоназви русини до усвідомлення себе органічною частиною українського народу. Наведений матеріал засвідчує безперервність історико-культурних зв'язків краю зі східнослов'янськими землями і прослідковує внесок закарпатських русинів у розвиток духовної культури населення Українських Карпат. Вагому роль у цьому процесі відіграли церква і церковні діячі, які були чи не єдиною освіченою верствою русинської спільноти по меншій мірі у ХVІІІ ст. Все це наклало відбиток на характер історичних праць русинських діячів епохи Просвітництва і національного відродження. Малочисельна русинська інтелігенція (у своїй абсолютній більшості греко-католицькі священики) базувала свою етнічну самосвідомість на уяві широкої національної єдності у розумінні приналежності до слов'янського світу, підтримувала ідею слов'янської взаємності. До того ж, її частина розуміла цю ідею дещо обмежено, в орієнтації на відомий псевдомесіанізм єдиної на той час могутньої слов'янської держави - царської Росії. Панічний страх перед загальною мадяризацією не дозволяв цій частині русинської інтелігенції розпізнавати користолюбство російського царизму в його маніпуляції з ідеєю слов'янської єдності.

На сучасному етапі питання ідентичності русинів-українців Закарпаття, формування у них національної самосвідомості упродовж ХVІІІ - ХІХ ст., набуває наукового і політичного характеру, не лише на регіональному, всеукраїнському, але й на міжнародному рівні. Через це важливо дати науково обґрунтовану, вичерпну відповідь на питання про етнічну приналежність русинів Закарпаття. А для цього, звичайно, необхідно з'ясувати і осмислити суспільно-політичні, етносоціальні та етнокультурні процеси, які відбувались у Карпатському краї протягом розглядуваного періоду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках наукової проблематики кафедри історії України історичного факультету Ужгородського національного університету.

Мета і завдання дослідження. На основі архівних джерел і опублікованих документальних матеріалів, критичного аналізу спадщини культурно-освітніх і громадсько-політичних діячів, історичних концепцій дослідників ХVІІІ - ХІХ ст. створити комплексну картину етнополітичного розвитку русинів Закарпаття у другій половині ХVІІІ - ХІХ ст. Для цього слід вирішити наступні завдання:

проаналізувати суспільно-політичні й культурні наслідки реформ Марії-Терезії та Йосипа ІІ для русинської спільноти;

визначити вплив просвітницьких ідей на русинське суспільство;

простежити процес переростання «руської» самосвідомості закарпатської спільноти у власне українську національну свідомість та її відображення у крайовій рукописній та друкованій спадщині XVIII - XIX ст.;

розкрити причини, хід та наслідки еміграції закарпатоукраїнської (русинської) інтелігенції до Росії в ХІХ ст.;

проаналізувати місце і роль ідей слов'янської взаємності в русинському середовищі; реформа йосип русинський спільнота

визначити місце і роль русинських політичних груп в революції 1848-1849 рр. та проаналізувати їх програмні документи;

дати об'єктивну оцінку діяльності провідних діячів русинської спільноти - О.Духновича, А.Добрянського й інших під час революції 1848-1849 рр. та в наступний період;

з'ясувати причини невдач русинських будителів у розглядуваний період;

проаналізувати вплив австрійсько-угорської Угоди 1867 р. на культурно-політичні процеси в русинській спільноті.

Об'єктом дисертаційного дослідження є провідні тенденції етногенезу русинів Австрійської імперії з середини ХVІІІ до останньої третини ХІХ ст. та формування у них української національної самосвідомості.

Предметом дослідження є суспільно-політичні відносини, етносоціальний та етнокультурний розвиток русинської спільноти Закарпаття в другій половині ХVІІІ - 60-х рр. ХІХ ст. у контексті глобальних тенденцій етногенезу українського народу. Трансформація «руськості» в українську національну самосвідомість.

Хронологічні рамки дослідження - це друга половина ХVІІІ - 60-ті рр. ХІХ ст. Нижня межа цього періоду обумовлена тим, що саме з середини ХVІІІ ст. в Австрійській імперії Габсбургів розпочався період „освіченого абсолютизму”, політика якого позитивно вплинула на усі сторони суспільного життя населення Закарпаття. Верхня межа хронологічних рамок роботи продиктована тим, що саме в останній третині ХІХ ст. відбулася перебудова Габсбурзької імперії на федералістських засадах, яка безпосередньо вплинула на становище русинів-українців угорської частини дуалістичної монархії. Таким чином, середина ХVІІІ ст. - 1867 р. є важливим етапом в історії русинів-українців Закарпаття. Він охоплює складний період від просвітницького абсолютизму та його спроб реформування пізньої феодальної системи через революційну ліквідацію кріпосницької системи в 1848-1849 рр. до складання товарно-грошових відносин капіталістичної системи у другій половині ХІХ ст. Усе це наклало відбиток на суспільні процеси в русинській спільноті та формування її етнічної ідентичності.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію північно-східних комітатів Угорщини, а саме: Ужанського, Угочанського, Марамороського та Березького, - дещо зменшена територія нинішнього Закарпаття, а також Земплинського, Шаришського та Спішського, які нині складають територію Словаччини. Ця територія відома ще під етнонімом «Угорська Русь». Разом з тим, для всебічного висвітлення етнополітичного розвитку русинів-українців ми в окремих випадках дозволили собі виходити з вказаних географічних рамок та аналізувати події в Габсбурзькій та Російській імперіях.

Методи дослідження. Головними методологічними принципами дослідження є історизм та наукова об'єктивність. В основу праці лягли загальнонаукові й спеціальні методи історичного дослідження. Поєднання історичного і логічного методів забезпечує конкретно-історичний аналіз діяльності русинських діячів. Важливим є хронологічний, порівняльно-історичний та ретроспективний методи. У дисертації застосовано теорію М.Гроха, згідно якої національний рух проходить три основні етапи. Перший із них характеризується появою патріотів-інтелектуалів, які займалися вивченням мови, культури, історії свого народу. До таких можемо віднести діяльність І.Брадача, А.Бачинського, А.Коцака, І.Кутки, І.Пастелія, І.Базиловича, М.Лучкая, І.Орлая, Ю.Венеліна та інших. Другий етап М.Грох вважав вирішальним у формуванні нації. Це коли на основі раніше закладеного наукового фундаменту проходить активна патріотична агітація. До цього етапу можна віднести культурно-просвітницьку роботу О.Духновича. І третій етап - це масовий національно-визвольний рух. Його, як відомо, на Закарпатті очолив А.Добрянський.

Багатогранність і складність досліджуваної проблеми зумовили необхідність застосування міждисциплінарного підходу. Зокрема, використано методи та інструментарій низки інших суспільних дисциплін - історії держави і права, правознавства, економіки та історії міжнародних відносин. Дисертаційна робота побудована на основі проблемно-хронологічного підходу.

Наукова новизна дисертації полягає в наступному:

з погляду історизму та наукової об'єктивності висвітлено процес формування етнічної ідентичності русинів Закарпаття в період із середини ХУІІІ століття до останньої третини ХІХ століття;

дано узагальнюючий аналіз історіографії, а також об'єктивну оцінку джерелам, частина яких вперше вводиться у науковий обіг;

на конкретних фактах доведено, що реформи і політика освіченого абсолютизму сприяли піднесенню національної самосвідомості закарпатських русинів;

з'ясовано причини та наслідки еміграції до Росії цілого покоління русинських вчених кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. та сутність їхнього розуміння національної ідентичності («карпатороссы»);

критично оцінено суперечливу роль слов'янської ідеї (слов'янської взаємності) в процесі формування і розвитку ідентичності русинів Закарпаття. Доведено, що з одного боку, її розповсюдження й сприйняття русинськими діячами призвело до піднесення їх самосвідомості на загальнослов'янському рівні, а з іншого - гальмувало розвиток власної етнічної ідентичності;

проаналізовано значення революції 1848-1849 рр. для етнополітичного розвитку русинів Закарпаття. Революція сприяла національному і політичному становленню русинської спільноти. Водночас, русинські національні діячі, не знайшовши порозуміння в угорських революціонерів, перейшли на бік контрреволюційних сил династії Габсбургів та Російської імперії. Саме у цей час народився феномен народного русинського русофільства як міфічної надії на протидію тиску мадярського націонал-шовінізму;

всебічно висвітлено політичну діяльність русинських громадських діячів у післяреволюційний період та проаналізовано підготовлені ними програмні документи (“Памятник Русинов Угорских”). Доведено, що співпраця русинських лідерів з Віднем не принесла очікуваних результатів, оскільки створення Ужгородського округу (“Руського округу” в трактуванні інтелігенції) істотно не змінило становище місцевого населення. Разом з тим, інтелігенція, передусім греко-католицьке духовенство, демонструючи свою лояльність властям, відійшла від національного руху. У результаті, національне відродження залишилось справою невеликої групи патріотів на чолі з О.Духновичем, які сконцентрували свою діяльність на заснуванні літературних та просвітницьких товариств, виданні книг і журналів, розширенні мережі народних шкіл тощо. Подібна обмеженість русинських будителів призвела до їх нерозуміння процесу формування української нації, що особливо проявилось у питанні літературної мови.

досліджено специфіку русинського руху в період реалізації австро-угорської дуалістичної Угоди 1867 р. Зазначено, що політика мадяризації не принесла своїм ініціаторам бажаних результатів, оскільки етнічна ідентифікація русинів Закарпаття залишилась на традиційному регіональному рівні.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Матеріали і висновки дисертації, методологічні підходи дозволяють по-новому оцінити просвітницьку діяльність русинських просвітників на зламі ХVIII - XIX ст. та їхню роль у формуванні етнічної ідентичності русинів Закарпаття. Праця останніх знайшла своє продовження в діяльності будителів, яка у вказаному процесі, при всіх протиріччях, мала, без сумніву, позитивне значення.

У роботі об'єктивно оцінено наукову і літературну спадщину діячів русинського національного відродження, розглянуто процес формування етнічної ідентичності русинів Закарпаття на широкому тлі національно-визвольної боротьби пригнічених народів Центральної Європи.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що наведені в дисертації аргументи переконують про утвердження на Закарпатті української національної свідомості, доводять про відсутність реального історичного підґрунтя для сучасного карпаторусинства, неспроможність тверджень його представників щодо створення нового «русинського народу» і розмов щодо державної незалежності Закарпаття.

Матеріали дисертації можуть бути використані для написання фундаментальної праці з історії Закарпаття, знайти своє застосування у навчальному процесі шкіл і вузів, зокрема при вивченні курсу історії України та історичного краєзнавства, а також при підготовці студентських рефератів, курсових, дипломних і магістерських робіт.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійним науковим доробком здобувача, виконаним на матеріалах вітчизняних архівів, частина з яких вперше вводиться у науковий обіг, рукописної і друкованої спадщини вчених XVIII-XIX століття.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження оприлюднені на Всеукраїнській науковій конференції "Виклики українській ідентичності: політико-економічні та соціокультурні проблеми" (м. Київ, Національна академія управління, 20 квітня 2007 р.), Всеукраїнській науковій конференції (м.Луганськ, Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля, 2-3 квітня 2007 р.), Міжнародній конференції „Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989 - 1991 рр.” (м. Ужгород, Ужгородський національний університет, 2-3 листопада 2006 р.) та щорічних конференціях професорсько-викладацького складу історичного факультету УжНУ.

Наукові публікації. Головні результати дисертаційного дослідження опубліковані у п'ятьох індивідуальних статтях, вміщених у наукових виданнях, що відповідають вимогам ВАК України (Додаються).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на окремі параграфи, висновків, списку використаних джерел і літератури (457 позицій). Загальний обсяг дисертації 226 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано її зв'язок з науковими програмами, визначено мету і завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, окреслено теоретичне і практичне значення роботи та апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі - “Джерела та історіографія проблеми” проаналізовано джерельну базу роботи та висвітлено рівень вивчення проблеми етнополітичного розвитку русинів-українців Закарпаття у другій половині ХУІІІ ст. - 1867 р. у вітчизняній і зарубіжній історіографії.

Джерельну основу дисертаційного дослідження складають: архівні документи, матеріали відділів рукописів і стародруків Наукової бібліотеки Ужгородського національного університету та Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України в м. Львові, опубліковані джерела, періодика (газети, журнали, альманахи) ХІХ ст., публіцистичні матеріали, описи та літературні твори суспільно-політичних та культурних діячів ХІХ ст.

Дисертантом було опрацьовано документальні матеріали Державного архіву Закарпатської області (далі ДАЗО). На особливу увагу заслуговує фонд №4 - Наджупан Ужанської жупи, який містить 31722 справи за 1443-1919 рр. Зокрема, нами було використано ряд матеріалів цього фонду, що характеризують соціально-економічну ситуацію в Ужанському комітаті. Водночас, для вивчення окремих проблем дисертації ми опрацювали й залучили документи, які зберігаються у фонді 64 - Мукачівський чернечий монастир отців Василіан м. Мукачево. Вони висвітлюють діяльність ігуменів Мукачівського чернечого монастиря отців Василіан І.Базиловича та А.Кралицького.

Велику наукову цінність для істориків представляє 151-ий фонд ДАЗО - Правління Мукачівської греко-католицької єпархії. Він має понад 20 описів та містить 58344 справи за 1646-1948 рр. Важливим для нас є те, що саме у цьому фонді зберігаються рукописні праці І.Пастелія, І.Базиловича, М.Лучкая, а також ряд матеріалів з історії канонізації Мукачівської греко-католицької єпархії. Значний інтерес становлять й документи, які характеризують діяльність єпископа Мукачівської єпархії А.Бачинського. Їх аналіз засвідчує, що єпископ багато зробив для формування у закарпатських русинів національної самосвідомості шляхом розвитку культурно-освітнього життя, удосконалення шкільної системи, навчання рідною «руською» мовою. Уперше введено у науковий обіг лист А.Бачинського до Марії-Терезії з проханням дозволити завозити книги з Галичини, зокрема Почаєва.

Окремою групою варто виділити епістолярну спадщину закарпатських культурно-освітніх діячів, а саме їх листування із галицькими вченими і видавцями. Велику наукову цінність для вивчення багатьох питань з історії Закарпаття мають листи О.Духновича до галицьких діячів. Вони змальовують достеменну картину політичного, соціально-економічного, культурного становища місцевого населення, викривають заходи угорських властей, спрямовані на посилення політичного і національного безправ'я русинів. Позицію О.Духновича у національному питанні можна зрозуміти із його листів до представника Росії у Відні М.Раєвського. Окремі з них були опубліковані в 1925 р., а інші - зберігаються у відділі рукописів Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України в м. Львові. Слід зазначити, що тут зберігається й рукописна праця О.Духновича «О народах крайнянских….», вміщена у збірці «Забавки».

До вищезгаданої групи джерел слід віднести й епістолярну спадщину А.Кралицького. Зокрема, на увагу дослідників заслуговують листи професора О.Петрова, адресовані А.Кралицькому з проханням надіслати матеріали з характеристикою обрядів закарпатських русинів для організації етнографічної виставки у Москві.

Важливим джерелом для вивчення етнополітичного розвитку русинів-українців Закарпаття у другій половині ХУІІІ ст. - 1867 р. є національна програма А.Добрянського, сформована у його численних промовах.

Окрему, і чи не найголовнішу, групу джерел дисертаційного дослідження складають публіцистичні матеріали, описи та літературні твори суспільно-політичних та культурних діячів Закарпаття ХІХ ст. Цінність цих праць полягає у тому, що їх автори на науковій основі займалися питаннями мови, етногенезу, історії та культури закарпатських русинів, і тим самим сприяли пробудженню їх національної самосвідомості, усвідомленню належності до східнослов'янської мовної етнічної спільності. Зокрема, закарпатський історик І.Базилович ще в 1799 р. не лише обґрунтував східнослов'янське походження закарпатських русинів, а й стверджував, що за Карпатами - Україна, зокрема такі її регіони як Галичина, Буковина, Волинь. Більше того, історію свого народу І.Базилович висвітлив у контексті заснування і розвитку східнослов'янської держави - Київської Русі.

Найбільшою пам'яткою, що стосується даної теми, є шеститомна праця М.Лучкая «Історія карпатських русинів» (1843) латинською мовою, оригінал якої зберігається в ДАЗО. В останні роки вона була перекладена на українську мову та видана впродовж 1999-2004 рр. Лучкай М. Історія карпатських русинів / М.Лучкай [у 6-ти т.] ; [пер. з лат. Ю.М. Сака] ; під ред. Й.О. Баглая, М.М. Вегеша, Д.Д. Данилюка та ін. - Т.2. - Ужгород : Закарпаття, 1999. - 388 с. Його ж : Історія карпатських русинів / М.Лучкай [у 6-ти т.] ; [пер. з лат. Ю.М. Сака А.М. Ігната] ; під ред. Д.Д. Данилюка та І.М. Сенька. - Т.3. - Ужгород : Закарпаття, 2002. - 328 с. Його ж : Історія карпатських русинів / М.Лучкай [у 6-ти т.] ; [пер. з лат. Ю.М. Сака, М.В. Ороса та Й.О. Баглая] ; під ред. Д.Д. Данилюка та І.М. Сенька. - Т.4. - Ужгород : Закарпаття, 2003. - 328 с. Цінність даної праці полягає у тому, що у ній вперше наводяться численні джерела про мову, етнос, історію та культуру Закарпаття. На їх основі автор спромігся зробити науково виважені висновки та віднести місцеве населення краю до східнослов'янської етнічної спільноти. Водночас, у праці М.Лучкая «Слов'яно-руська граматика» (1830 р.) доведено спільність мови русинів по обидва боки Kарпат.

До джерел мовознавчого характеру слід віднести граматику А.Коцака «Граматика русская» 1770 р. Спеціалісти відзначають, що до її складання автора спонукала певна національна гордість, а її п'ять варіантів є дуже важливими пам'ятками духовної культури цієї гілки українського народу.

Значний інтерес становить праця І.Дулішковича «Исторические черты Угро-русских» (1874,1875,1877). Дулішкович И. Исторіческія черты Угро-Русскихъ / И. Дулішкович. - Т.І. - Унгваръ : Печатня Карла Мегера и Адальберта Ю.Рейпайя. - 135 с. Його ж : Исторіческія черты Угро-Русскихъ / И.Дулішкович. - Т.3. - Унгваръ : Типографія Макс. Полячика, 1877. - 234 с. Хоча населення краю автор і називає «русскіе», «угро-русскіе», «русіны», але він близько підійшов до розуміння їх приналежності до українського народу. У своїх висновках І.Дулішкович стверджував, що «угорскіе руссы принадлежат к мало-русской ветви». Ще більш доказові факти наводить А.Кралицький, який вже в 1860-х роках вживав і популяризував термін «Україна», «українець», а свій народ у національному відношенні репрезентував як «семью преславной Украины и незабвенного Запорожья». Етноніми «русин» і «українець» вважав ідентичними.

Варто відзначити, що у дисертаційному дослідженні проаналізовано національну орієнтацію закарпатських вчених, які в кінці ХУІІІ - на початку ХІХ ст. виїхали до Росії. Тільки двоє з них - І.Орлай та Ю.Венелін залишили нащадкам свої студії з питань етнічної ідентифікації русинів Закарпаття, в їх розумінні “карпатских русских”. У праці «Історія о Карпато-Россах» І.Орлай чітко заявив, що русини Закарпаття є нащадками русинів Київської Русі.

Багатий фактографічний матеріал із теми наукового дослідження міститься в опрацьованих нами матеріалах тогочасної преси, зокрема, «Зорі Галицкої» за 1848-1851 рр., «СвЬті» за 1867-1871 рр., «Сові» за 1871 р., «Церковній газеті» за 1856-1858 рр., «Вьстникь для русинов Австрийской державы» за 1858 р., «Земскому правительственному вЬстнику для королевства Оугорщины» за 1850-1859 рр., «Месяцесловы» тощо. Наведений у них матеріал дав нам можливість проаналізувати і відтворити об'єктивну картину формування і розвитку етнічної ідентичності русинів Закарпаття від середини ХVІІІ ст. до 60-х років ХІХ ст.

Історіографія проблеми етногенезу русинів-українців Закарпаття середини ХУІІІ ст. - 1867 р. була започаткована у ХІХ ст., коли історією русинів зацікавилися російські вчені слов'янофільського напряму - М.Надєждін, І.Срезнєвський, Г.Деволлан, І.Філевич, А.Ліпранді, А.Будилович. Усі вони, за винятком І.Срезневського, дотримувались романтично-слов'янофільського погляду на історію русинів, вважали їх “русскими в Карпатах”. Для сучасного історика інтерес представляє насамперед фактографічна сторона цих праць. У слов'янофільському напрямі розглядали історію русинів також галицькі й буковинські русофіли - В.Терлецький, Я.Головацький, І.Свенціцький, Г.Купчанко, Ф.Свистун. З позицій позитивістської історіографії історію Угорської Русі досліджував петербурзький професор О.Петров.

Основи української історіографії русинів заклали В.Гнатюк та І.Франко. Їх традицію в 20-30-х рр. ХХ ст. продовжили історики і літературознавці з рядів української еміграції в Чехословаччині, а саме О.Мицюк, І.Панькевич, В.Бірчак, Є.Перфецький. На особливу увагу заслуговує грунтовна праця О.Мицюка, присвячена соціально-господарській історії Угорської Русі. Мицюк О. Нариси з соціально-господарської історії бувшої Угорської нині Підкарпатської Руси / О.Мицюк. - Т.3. - Прага : Друкарня Р.Грдлічки, 1938. - 392 с. - (Доба феодально-кріпосницька) (від другої чверти ХУІ - до половини ХІХ ст.) Українським історикам з рядів еміграції опонували російські емігрантські історики Д.Вергун, А.Фатєєв, А.Флоровський, В.Погорєлов. Праці останніх написані у дусі запізнілого неослав'янства, а відтак цінні тільки своїм фактографічним матеріалом.

Після Другої світової війни, возз'єднаному з Україною в складі СРСР новому краю, Закарпатській області УРСР, значну увагу приділяла марксистська історіографія. У цьому контексті, насамперед, треба назвати узагальнюючі праці І.Коломійця, які ідейно витримані у дусі догматичного марксизму. Для розробки теми дисертаційного дослідження набагато більшу цінність мають праці І.Шульги, в яких він на багатому документальному матеріалі накреслив картину переходу від пізнього феодалізму до капіталізму в господарській сфері на Закарпатті. Шульга І. Соціально-економічні відносини і класова боротьба на Закарпатті в кінці ХУІІІ - першій половині ХІХ ст. / І.Г. Шульга. - Львів : Видавництво Львівського університету, 1965. - 266 с. У цьому ж напрямку значні напрацювання здійснили В.Задорожний, А.Ігнат, І.Кашула, О.Мазурок, І.Мандрик.

Слід зазначити, що політична, а тим більше церковна історія краю за радянську добу практично не досліджувалася - за винятком окремих праць М.Болдижара. Натомість етнополітчиний розвиток русинів активно вивчали представники закарпатської діаспори за кордоном - О.Баран, А.Пекар, Ю.Химинець, В.Шандор, А.Штефан.

Із новітньої літератури слід згадати колективну працю “Нариси історії Закарпаття”. У її першому томі в трьох розділах розглянуто низку питань з історії етногенезу русинів-українців Закарпаття другої половини ХУІІІ ст. - 1867 р.

Вагомий внесок у вивчення окремих аспектів теми дисертаційного дослідження зробив Д.Данилюк. Його перу належить низка історичних праць, у яких досліджується процес зародження і етапи розвитку історичної науки на Закарпатті з кінця ХУІІІ до середини ХХ ст. Автор виявив, проаналізував і увів у науковий обіг спадщину всіх закарпатських вчених, розкрив суть концепції історичного розвитку краю. Данилюк Д. Історична наука на Закарпатті (кінець ХУІІІ - перша половина ХХ ст.) / Д.Данилюк. - Ужгород : Патент, 1999. - 352 с.

У 1989-1992 рр. на сторінках закарпатських обласних газет розгорнулася гостра дискусія навколо проблеми русинства. Першими із серією статей виступили вчені Ужгородського університету П.Чучка та Ю.Балега. Ці матеріали згодом вийшли окремою монографією, автори якої на основі історичного, етнографічного, мовознавчого матеріалу доводили відсутність «в карпаторусинстві» як історичного підґрунтя, так і майбутнього. Відомий український вчений О.Мишанич на великій джерельній базі всебічно обґрунтував цей висновок. Більше того, цій темі вчений присвятив декілька праць. Зокрема, згадаємо роботу О.Мишанича «Від підкарпатських русинів до закарпатських українців». У ній автор вперше звернув увагу на процес формування етнічної ідентичності русинів Закарпаття в спадщині культурно-освітніх діячів і вчених краю ХІХ ст. Дану тему далі розвинув О.Майборода у праці «Політичне русинство: закарпатська версія периферійного націоналізму».

Серед сучасних дослідників варто виділити праці Г.Касьянова «Теорії нації та націоналізму», В.Сарбея «Національне відродження України», С.Павлюка «Етногенез українців: спроба теоретичної конструкції». У них висвітлені окремі теоретичні аспекти досліджуваної нами теми.

Цінні матеріали з теми дисертаційного дослідження були представлені вченими на міжнародній науковій конференції «Українські Карпати: етнос, історія, культура», що проходила в Ужгороді 26 серпня - 1 вересня 1991 р. Вітчизняні й зарубіжні історики ґрунтовно і толерантно проаналізували широке коло питань з карпатознавства, у тому числі й ті, що стосуються теми нашого дослідження. Зокрема, у цьому контексті варто виділити статті Ю.Бачі «Закарпатські українці в пошуках національної орієнтації», І.Ваната «Політичний русинізм: коріння і паростки» та М.Тиводара «Основні етапи етнічної історії Українських Карпат». Заслуговують на увагу й наукові розвідки Ю.Балеги «Роль греко-католицьких священиків у вихованні національної свідомості вірників» та В.Фенича «Національно-політичні орієнтації духовенства Мукачівської єпархії в період революції 1848-1849 рр.».

Зазначимо, що ряд об'ємних праць останніми роками опублікували й прихильники погляду на русинів як на цілком окремий етнос - І.Мигович та М.Макара. Мигович І.І. Слово за русинів / І.І. Мигович , М.П. Макара. - Ужгород, 1999. - 104 с. Також у цьому контексті слід згадати концептуальну працю “Энциклопедия Подкарпатской Руси” І.Попа. Остання отримала відповідну оцінку в науковців.

Значну увагу історії русинів середини ХУІІІ ст. - 1867 р. приділяли зарубіжні вчені, а саме австрійський історик Г.Бідерман, угорські історики А.Годинка, О.Бонкало, І.Ачаді, А.Шаш, Й.Перені, Л.Деже, М.Маєр, І.Удварі Удварі І. Збирька жерел про студії русинського писемства. Кириличні уббіжникы мукачівського єпископа Андрія Бачинського / І.Удварі. - Ньїредьгаза : IMI Print KFT, 2002. - Ч.1. - 239., німецький історик (українського походження) І.Жегуц, чеський історик Ф.Габріел та ін. Із зарубіжних істориків вагомий внесок у дослідження окремих аспектів теми зробили С.Добош, А.Шлепецький, Л.Гараксим, Т.Байцура, О.Рудловчак, М.Данилак, М.Ричалка. Суперечливою на наш погляд є монографія з проблеми розвитку національної ідентичності русинів Закарпаття американського україніста П.Магочі. З одного боку її автор заявляє про намір вирішити глобальні проблеми історії русинів за сто років їх історії, але в дійсності його праця носить переважно популярно-публіцистичний характер із відтінком русинізму.

Отже, упродовж двох століть до окремих аспектів етнополітичного розвитку русинів-українців Закарпаття середини ХУІІІ ст. - 1867 р. зверталися науковці різних державних об'єднань, але так ніхто й не проаналізував стан їх вивчення безпосередньо на основі архівних матеріалів, рукописної й опублікованої наукової спадщини закарпатських культурно-освітніх діячів й вчених. Історіографія свідчить, що даній проблемі необхідна комплексна розробка, реконструкція і аналіз цілісної картини соціального і культурно-політичного розвитку руської спільноти північно-східних комітатів Угорського королівства від середини ХVІІІ до кінця ХІХ ст. Відтак, нашим завданням є заповнити прогалини у висвітленні даного періоду та подати цілісну картину тогочасного культурно-політичного розвитку русинської спільноти, формування на цій базі етнічної ідентичності русинів Закарпаття та її відображення в крайовій історичній думці.

У другому розділі - “Русинська спільнота Закарпаття в епоху просвітницького абсолютизму. Перші пошуки історичних коренів” аналізуються події пов'язані із сходження на трон королеви й імператриці Марії-Терезії (1740), спроби сусідніх великих держав розділити монархію в ході т.зв. «Сілезьких війн» та Семилітньої війни (1740-1742, 1744-1745, 1756-1763). Виснажливі війни опустошили казну і змусили імператрицю приступити до реформ застарілої феодальної системи. Їх переважна більшість стосувалась відсталої угорської частини монархії. Свою увагу ми сконцентрували на урбаріальній реформі (1767-1774) та подальших реформах, які мали великий вплив на розвиток етнічної ідентичності русинів Закарпаття. Із середини 60-х рр. ХУІІІ ст. австрійські правителі Марія-Терезія та її син Йосип ІІ розпочали управляти монархією згідно з принципами просвітницького абсолютизму. Своєю опорою вони зробили вузьке коло освічених бюрократів та регулярну армію. Серія селянських виступів, особливо у регіонах, де жили русини, були жорстоко придушені дворянством та армією у 1766 р. Саме вони посприяли усвідомленню того, що зростання податкової спроможності селянства можна досягти тільки у тому випадку, якщо центральна влада стане виступати активним суб'єктом у відносинах між поміщиком і кріпаком та буде ці відносини регулювати законом. Відтак, у державі розпочалась підготовка реформ, центром яких повинна була стати відстала частина монархії Габсбургів - землі Угорського королівства. Реформу заплановано було провести на протязі двох місяців, проте у русинських комітатах її реалізація затяглась майже на вісім років через опір місцевого дворянства. Можна констатувати, що втручання держави у відносини між феодалом і кріпосним селянином, хоча й носило егоїстичний характер, оскільки держава турбувалася передусім про податкову спроможність селянства, було все таки в інтересах кріпосної маси, адже переслідувало мету покращити її становище.

Реформи Марії-Терезії продовжив імператор Йосип ІІ (1780-1790). Він намагався довести реформи до логічного кінця, оподаткувавши дворян і відмінивши тверду феодальну залежність селянства (1785). Окремі дослідники вважають останнє нічим іншим, як відміною кріпосного права, що, на нашу думку, є не зовсім вірним. З часом, під тиском дворянства, головним чином угорського, імператор зазнав поразки та змушений був відмовитись від усіх своїх реформаторських нововведень, залишивши в силі тільки указ про рівноправність конфесій та скасування твердої феодальної залежності селян, але тільки в західній, австрійській частині монархії.

Аналіз документів свідчить, що система просвітницького абсолютизму Марії-Терезії та Йосипа ІІ мала свої позитиви у розвитку духовної, шкільної й культурної сфери життя русинської спільноти. У 1771 р. Мукачівська греко-католицька єпархія при сприянні імператриці була проголошена папою Римським самостійною, підпорядкованою тільки папському Престолу. В 1777 р. був виданий особливий шкільний статут для Угорського королівства «Ratio educationis» (“Система освіти”). Згідно статуту, завданням школи мало стати не виховання богобоязних християн, а “добрих членів суспільства”, які одержують освіту у відповідності із своїм соціальним станом. На закладі цього статуту мала бути створена незалежна шкільна структура, відокремлена від церкви та підпорядкована Комісії шкільництва. Шкільний статут приймав до уваги диференціацію населення земель Угорського королівства, але робив це у дусі просвітницьких ідей. Практично всі етнічні групи, у тому числі й русини, одержали можливість навчати дітей у народних школах на рідній мові. В середніх школах навчання велось на німецькій мові при обов'язковому навчанні латині. Навчання всіх дітей від 7 до 13 років стало обов'язковим. Мукачівський єпископ А.Бачинський (1773-1809) став повіреним імператорського двору в проведенні великої шкільної реформи в русинському середовищі. Його зусиллями уже на початку ХІХ ст. в русинських селах налічувалось більш ніж триста шкіл. Він весь час наполягав, щоб мовою навчання була зрозуміла дітям “руська” мова, так як це сприяє формуванню національної самосвідомості. Забороняв займати посади тим, хто не володів рідною мовою. А.Бачинський заснував в Ужгороді, у своїй резиденції, бібліотеку, а також започаткував у краї архівну справу, відкривши єпархіальний архів. Він створив неформальний гурток просвітницьких діячів, серед яких виділялись І.Кутка, І.Пастелій, І.Базилович, А.Коцак. Одним із головних завдань даного гуртка було укладення підручників на “руській” мові. І.Базилович започаткував історіографію русинів Закарпаття. Таким чином, під впливом західноєвропейського Просвітництва, зокрема взявши до уваги тезу Й.Гердера «де мова - там народ, нація», вони зрозуміли, що в чужоземному середовищі збереження і розвиток рідної мови сприятиме формуванню національної самосвідомості.

Реформи і політика освіченого абсолютизму також сприяли піднесенню національної самосвідомості закарпатських русинів, оскільки відкрили молоді шлях до здобуття освіти. Як наслідок, русинські студенти у цей період навчались у віденських та інших середніх і вищих школах. З їх середовища вийшли визначні вчені - І.Орлай, М.Балудянський, В.Кукольник, П.Лодій, А.Дудрович, К.Павлович, М.Білевич, І.Молнар та Ю.Венелін. На жаль, жоден із них не зумів знайти застосування своїм знанням у патріархальному русинському середовищі Закарпаття та змушені були виїхати до Росії, де зробили великий внесок у розвиток науки, шкільництва і державного управління царської імперії. Їх діяльність стала предметом гордості русинів Закарпаття та сприяла зростанню їх самосвідомості.

У третьому розділі - “Проблеми етнічної ідентичності русинів-українців Закарпаття у національних програмах напередодні і в ході революції 1848-1849 рр.” аналізуються причини виникнення та зміст ідей слов'янської взаємності, їх трансформація в панславізм, панрусизм і русофільство та їх вплив на русинське суспільство Закарпаття; аналізується русинська національна програма та її модифікації в період революції 1848-1849 рр.; досліджується національне відродження русинів Закарпаття і його вплив на формування їх етнічної ідентифікації.

Висування на перший план “слов'янської ідеї” з кінця ХУІІІ ст. було викликане перш за все труднощами національного розвитку бездержавних слов'янських народів, необхідністю їх взаємної підтримки і опори. Концентрація уваги на широкому етнічному об'єднанні відображала початковий етап розвитку слов'янських націй, що тільки формувались. Концепція слов'янської взаємності і єдності підкреслювала те спільне, що зближувало слов'ян монархії Габсбургів. Це сприяло розвитку їх самосвідомості, але в той же час гальмувало усвідомлення національної відмінності. В русинській спільноті це проявилось у довгій живучості наївного русофільства. Таким чином, усвідомлення етнічної спорідненості слов'ян відповідало початковому етапу формування національних рухів в середовищі слов'янських народів монархії Габсбургів. Але сприймалось воно в абсолютній більшості випадків в прагматичному розумінні, як опора піднесення самосвідомості широких мас і протиставлення німецькій і мадярській національним ідеологіям. Поняття “чех”, “словак” чи “русин” підмінялось свідомо поняттям “слов'янин”, “руський”, щоб продемонструвати належність до кількісно сильної спільноти слов'ян, руських. У цьому процесі доходило до крайнощів. Деякі просвітники, а пізніше діячі національного відродження слов'янських народів монархії Габсбургів, особливо русинські, вважали, що російська мова може стати навіть загальнослов'янською літературною мовою.

Діячі цього напряму дивились на Росію як на країну, де вільно розвивалась культура слов'янського народу. Вони не хотіли бачити зворотню, соціально-політичну сторону російської дійсності, деспотичне самодержавство і кріпосницьку систему найгіршого ґатунку. Страх перед можливою мадяризацією і германізацією не давав їм можливості бути об'єктивними і головне, обережними. Тільки зіткнення з реальною дійсністю могло виявити життєвість, або ж фантастичність цих теорій і поглядів.

У німецькому середовищі в період війн Наполеона сформувалась агресивна націоналістична ідея пангерманізму, ідеологи якої не визнавали право слов'янських народів Центральної Європи на свою державність. На противагу пангерманізму представники слов'янських народів намагались виробити власну оборонну ідеологію, яка отримала назву панславізм. Її поява і швидке розповсюдження на початку ХІХ ст. налякала німецьких і угорських політичних та культурних діячів. Вони не бачили її чисто прагматичної сторони, не бажали зрозуміти те, що національні й часто різкі висловлювання представників малих бездержавних слов'янських народів, у тому числі русинських, є нічим іншим як намаганням зміцнити їх самосвідомість підкресленням того, що вони є складовою частиною великого слов'янського цілого (панславізм) та можуть розраховувати на сильного слов'янського брата, росіян і Росію (панрусизм). В русинському середовищі Закарпаття прихильниками ідеї слов'янської взаємності, трансформованої в русофільство, були пряшівський єпископ Г.Таркович (1754-1841), церковний діяч і просвітник І.Фогорашій (1786-1834), молодий пряшівський каноник, майбутній будитель русинів Закарпаття О. Духнович (1803-1865), поет і філософ В.Довгович (1783-1849). Найвиразніше ідея слов'янської взаємності проявилась в діяльності і творчості Ю.Венеліна (1802-1839), на той час російського славіста русинського походження. Провідним культурним діячем цього періоду, русинським будителем, істориком і лінгвістом можна сміливо вважати М.Лучкая (1789-1843). Він був знайомий з широким колом діячів слов'янських народів монархії Габсбургів. Під їх впливом став прибічником ідеї слов'янської взаємності. В укладеній ним «Граматиці слов'яно-руській» (1830) зробив висновок, що мова закарпатських русинів таж сама «яка вживається крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині, Волині та на Буковині». Але його найвизначнішою працею стала шеститомна “Історія карпатських русинів” (Historia Carpatho-Ruthenorum) з найдавніших часів до початку ХІХ ст. Незважаючи на те, що вона була написана латиною і залишалась аж до кінця ХХ ст. в рукописі, її знали всі закарпатські національні діячі. Суть історичної концепції вченого в тому, що закарпатські русини не різновидність угорського народу, а автохтонне населення краю і є етнічно споріднене з русинами на схід від Карпат. Його двотомні «Церковні бесіди» (1831) були написані народною мовою і користувалися великою популярністю у простого люду не тільки Закарпаття, а й Східної Галичини і Буковини. М.Лучкая знав весь світ слов'янських вчених. Визначний діяч чеського національного відродження Я.Коллар у своїй поемі “Дочка Слави” помістив його в пантеон загальнослов'янських вчених.

Велика увага в дисертації приділяється діяльності русинських діячів Закарпаття, аналізу вироблених ними документів в період революції 1848-1849 рр. Саме під час революції русини Закарпаття вперше в історії виступили як політичний суб'єкт і культурно-національна спільнота. Їх представники зуміли виробити власну національну програму і пройшли не простий шлях політичних випробувань. Дисертант приділив велику увагу аналізу цих документів. На початку революції русинські діячі проявляли лояльність щодо угорської революційної влади, демонстрували свою позицію зокрема тим, що їх представники не прийняли участі в Слов'янському з'їзді в Празі в червні 1848 р. Вони надіялись, що угорський революційний уряд, поряд з гарантією громадянських прав і свобод, забезпечить і свободу колективну, свободу і права національних меншин. Проте угорські революціонери на чолі з Л.Кошутом ігнорували права неугорських національностей королівства і цим відкинули їх на бік консервативних сил, віденської влади та імператорського двору.

На антиугорські позиції перейшла і найактивніша група русинських діячів, згуртованих навколо братів Добрянських у Пряшеві. Її лідером був А.Добрянський, звинувачений депутатами угорського парламенту в поширенні панславізму і позбавлений депутатського мандату. Його група складалась виключно з представників греко-католицького духовенства. А.Добрянський добре розумів слабкість позиції русинів в Угорщині, відсутність єдності між ними. Адже в Ужгороді не знали, що робиться в Пряшеві, марамороські русини були більше зв'язані через Гуцульщину з українським рухом в Галичині і Буковині. Вихід з цього становища А.Добрянський бачив у встановленні зв'язків з Головною Руською Радою у Львові та розробці програми вирішення спільних національних проблем. Він у деталях розробив свою програму об'єднання Угорської Русі, східної Галичини і Буковини в одну провінцію монархії Габсбургів. Ця програма була у повній відповідності з теорією австрославізму. Вона передбачала провідну політичну роль династії у реформованій монархії, надання всім народам рівних прав і цим намагалася забезпечити їх лояльність. Династія Габсбургів перебуваючи у важкому становищі потребувала будь-якої підтримки, а тому проект А.Добрянського на словах отримав схвалення у Відні. Весною 1849 р. двір і влада у Відні втратили інтерес до цього проекту, бо досягли уже значних воєнних успіхів на території Угорщини і мали обіцянку військової “допомоги” (інтервенції) з боку російського царя Миколи І. План створення “русинської провінції” був відкинутий як такий, що не відповідає “державним інтересам”, які вже були спрямовані на нову абсолютистську централізацію монархії. У середині липня 1849 р. російська армія під командуванням І.Паскевича перейшла галицько-угорський кордон і проходила на південь через територію, населену русинами. В штабі російської армії знаходився громадянський комісар Австрії А.Добрянський. Знайомство русинських селян з російськими солдатами, серед яких було багато українців, з якими вони добре розумілись, породило своєрідний закарпатський феномен, народне русофільство. В серпні 1849 р. угорська армія, а з нею і революція, потерпіла поразку від з'єднаних австрійських і російських військ. Таким чином, революція 1848-1849 рр. в Угорщині, як і у всій Європі, зазнала поразки. В соціальній сфері єдиним її позитивним результатом було скасування кріпосного права. Революційні події більше вплинули на розвиток національної самосвідомості принаймі у частини русинської спільноти Угорщини, вироблення вузькою групою діячів першої національної програми. У зв'язку з цим можна констатувати, що революція сприяла національному і політичному визріванню русинської спільноти. Негативною стороною цього процесу було те, що русинські національні діячі Закарпаття, не знайшовши порозуміння в угорських революціонерів, перейшли на бік консервативних, контрреволюційних сил, династії Габсбургів та військ “жандарма Європи” - Російської імперії.

У четвертому розділі - “Національне відродження русинів Закарпаття в другій половині ХІХ ст. та його проблеми” аналізуються проблеми політичного і культурного розвитку русинської спільноти вказаного періоду. В післяреволюційний період як винагороду за підтримку династії, русинські національні діячі на чолі з А.Добрянським отримали можливість проявити себе як організатори спільноти на адміністративному рівні в Ужгородському окрузі, який серед русинської інтелігенції отримав назву “Русинський округ”. А.Добрянський намагався провести ряд “корисних русинам міроприємств”, створення “руських шкіл”, заміну угорських чиновників “руськими”, введення “руської мови” як офіційної. Проте “Pуський округ” існував не цілих півроку і був ліквідований весною 1850 р. з встановленням в монархії Габсбургів неоабсолютистського режиму. Русинські діячі назвали цю подію “катастрофою в Ужгороді”. Це була дійсно катастрофа для національного руху русинів Закарпаття.