Євреї України в 1921-1929 pp.

Соціально-економічний та політико-етнокультурний аспекти життя євреїв України в роки нової економічної політики. Розвиток інститутів єврейської громади. Політика органів державної влади, громадських та господарських органів щодо єврейського питання.

Рубрика История и исторические личности
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 29.08.2015
Размер файла 107,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

У підрозділі 2.4 "Культурні процеси та чинники буття національних меншин” автор дисертації досліджує культурний розвиток національних меншин в Україні. Зокрема, зазначається, що національно-культурний розвиток представників неукраїнського населення динамічно розвивався тільки у російської національної меншості. Радянська влада в Україні у 20-х рр. не сприяла національному та культурно-освітньому розвиткові народів, що населяли УСРР. За іншими даними мережа національних шкіл протягом 1926 - 1930 рр. поступово повільно збільшувалась, але фактично це не вирішило проблем національної освіти в УСРР у 20-х рр.

При дослідженні з'ясовано, що видавнича діяльність національних меншин в УСРР у пер. пол. 20-х років не набула поширення. З розвитком процесу українізації почали масово друкуватися видання мовами нацменшин. Цьому сприяло створення всеукраїнської філії Центрального Видавництва Народів СРСР при Президії ВЦВК. Створення такого централізованого органу обумовлене насамперед неспроможністю Держвидаву, Книгоспілки та інших видавництв забезпечити підручниками вимоги шкіл національних меншин, а також потреби у літературі на мовах національного населення. В УСРР на мовах національних меншин виходила ціла низка періодичних видань: єврейською мовою виходила щоденна газета "Дер Штерн”, "Їдишер Пойєр”, "Ді Юнге Гарде”, часопис "Ди Ройте Вельт”, друкований орган спілки швачів "Ди Ройте Надл”; німецькою мовою виходили видання "Дас Нейє Дорф”, "Ді Заат”, часопис "Нейлянд”; польською мовою "Серп”, "Глос Млодзєжи”; болгарською "С'вєтскє Сєло”.

Підсумовуючи, автор дисертації акцентує увагу на тому, що культурний розвиток національних меншин в УСРР у 1920-х роках мав певні закономірності, що відображали особливості розвитку радянського суспільства в Україні в цілому. Попри процесам українізації абсолютно домінувала російська меншість, значного розвитку набули національні традиції єврейського народу, німецької меншості. Решта національних меншин піддалася процесу нівелювання національно-культурних традицій, що зумовлене декларативністю та непослідовністю політики радянської влади у національно-культурному будівництві в УСРР.

У третьому розділі "Становище єврейської громади після закінчення громадянської війни в Україні" розкриваються основні аспекти життя єврейської громади України в період початку 1920-х років, аналізується процес створення системи державного контролю за єврейським громадським життям. У підрозділі 3.1 "Євреї як об'єкт впливу військово-політичних сил в Україні у 1921-1922 роках" розкриваються основні напрями діяльності влади з подолання наслідків бандитизму і єврейських погромів періоду 1917. Автор стверджує, що становище євреїв в Україні після громадянської війни складалося так, що значна їхня частина не могла і розраховувати на ефективну допомогу радянської влади. Про це досить переконливо говорилося в меморандумі ЦК ЕКП (Поалей Цион)"До питання про стан єврейських мас на Україні (у зв'язку з еміграцією)", спрямованому в травні 1921 р. на адресу ВЦВК Рад робітничих і селянських депутатів. У ньому, зокрема, відзначалося, що катастрофа, у якій опинилася єврейська біднота на четвертому році соціальної революцій, розуімється так: "До цього часу Радянською владою майже нічого не було зроблено для перебудови економічного життя цієї частини населення республіки на нових основах. Чинилися перешкоди її прагненню зайнятися сільськогосподарською працею, створювати індустріальні артілі, одержувати необхідні професійні знання і таке інше. Ігнорувалася робота, що проводять у цьому напрямі такі організації, як "Сетмас” та інші”.

У 1921 році ЦБ євсекцій при ЦК РКП (б) декілька разів розглядало питання "Про боротьбу з погромами і бандитизмом" й визначило дві основні групи погромів, а саме: ті, котрі "вчинялися регулярними і нерегулярними частинами армії Петлюри, Григор'єва, Денікіна, білополяків, Булаховича-Савинкова й інших контрреволюційних агентів Антанти”, а також ті, котрі "вчинялися і діяли в період затишку на фронтах дрібними бандами”. Взагалі погроми не припинялися до початку 1920-х років. Проблема бандитизму мала не стільки правовий, скільки політичний характер, і розв'язання її допомагало вирішенню таких питань, як зменшення міграції єврейського населення до великих міст та виїзду євреїв за кордон. І особливо - позбавлення можливості антисемітизму набирати активніших форм та поширюватися в Україні.

Підсумовуючи, автор акцентує увагу на тому, що соціальні процеси, які покликали до життя погромницький рух, а також корені войовничого антисемітизму, як і суспільно-політична ситуація в країні загалом, не могли миттєво змінитися. Тому на початку 20-х років перед радянською владою однією з перших постала проблема подолання наслідків погромів і нейтралізація існуючих збройних загонів та формувань.

У підрозділі 3.2 "Боротьба Радянської влади з голодом серед єврейського населення в Україні у 20-х роках ХХ ст." аналізується вплив голодомору початку 1920-х років на стан соціального життя євреїв України. Здійснюється аналіз політики влади щодо подолання наслідків голоду серед єврейських громад та окремих поселень, де євреї становили більшість населення.

Однією з найбільших трагедій України у XX столітті був масовий голод населення, що виник у 1920 році. Головною його причиною була не посуха 1921 року, як наголошувалося в офіційних джерелах, а соціально-економічні перетворення партії більшовиків і насильницькі заходи, за допомогою яких вони здійснювалися. Разом з українськими селянами, на яких ліг тягар продовольчої розкладки і які найбільше постраждали від цієї біди, голодували і люди інших національностей, що населяли Україну. Тому голод на початку 20-х років внаслідок цілого ряду факторів став одним із головних випробувань, які позначилися і на долі єврейської громади.

Автор зазначає, що велику роботу проводили у напрямі боротьби з голодом на початку 20-х років зарубіжні єврейські земляцтва, зокрема "Національна федерація українських євреїв Америки”, котра об'єднувала більш ніж 300 структур на території США. Члени федерації вели активне листування зі своїми рідними, іншими близькими, що проживали в Україні, з метою з'ясовування масштабів голоду та організації адресної допомоги.

Автор відзначає, що голод 1921-1922 років сприяв загостренню певних суперечностей в українському суспільстві, зокрема - масовій міграції сільських людей, у тому числі євреїв, із сіл до міст, послабленню традиційного укладу життя єврейського населення. В першу чергу голод вплинув на становище єврейського населення України у сільськогосподарських поселеннях, створених у XIX столітті, і новоутворених вже у радянські часи, а також позначився на соціальній структурі населення країни. Автор констатує, що за 1921-1922 рр. в усій Росії чисельність мешканців у всіх містах, за винятком столиці, зменшилася на 1,8%. Широкомасштабна допомога єврейській громаді могла надходити тільки від єврейських організацій. Тому згуртованість і витримка були тією психологічною підтримкою, яка допомагала вистояти єврейській громаді під час панування тоталітарного режиму в Україні. Незважаючи на те, що допомога голодуючому населенню в різних регіонах України з боку владних органів відбувалася звичайно не за національною ознакою, тим не менш єврейське населення, на погляд автора, найбільш її потребувало. Це пов'язано перш за все з тим, що єврейське населення не могло використовувати в повній мірі ресурси села, а також з непристосованістю єврейського населення земельних колоній Півдня України до землеробської праці, традиційно не дуже поширеної серед єврейського населення України.

У підрозділі 3.3 "Допомога єврейським дітям у 1920 році” розглядається допомога соціально незахищеним верствам населення, зокрема дітям, які постраждали через соціальні потрясіння в країні. Так, у ході погромів громадянської війни близько 700 тисяч дітей стали сиротами. Дається огляд політики влади щодо охорони материнства і дитинства в Радянській Україні стосовно єврейства. Наводяться статистичні матеріали і аналіз впливу громадянської війни та інших випробувань, радянських перетворень на народжуваність дітей серед єврейської національності. Після закінчення громадянської війни в Україні допомога дітям, які постраждали від голоду та погромів, стала одним із пріоритетних напрямів соціальної політики радянської влади. Історія діяльності основних благодійних організацій та аналіз державної політики, спрямованої на організацію допомоги дітям, які потерпіли від погромів в Україні, розглядалися в літературі 20-х років досить широко.

Автор зазначає, що становлення та розвиток соціальної політики у 20-ті роки XX століття були тісно пов'язані із рівнем економічної ситуації у суспільстві і сприяли поліпшенню суспільно-політичної атмосфери, стану міжнаціональних відносин.

Проте, на погляд автора, незважаючи на успіхи у політиці уряду у цьому напрямі, залишалася ціла низка проблем, вирішення яких було ускладнене внаслідок суцільного голоду 1921-1922 років в Україні, що призвело до численних жертв як серед українського, так і серед єврейського населення.

У дисертації актуалізується проблема розвитку як загальної, так і специфічно єврейської освіти дітей. У 1925 році лише третина від загальної чисельності єврейських дітей відвідувала школи. Навчання здійснювалося не завжди на належному рівні. Не вистачало підручників, навчальних планів та іншого матеріального забезпечення закладів освіти. Єврейські заклади освіти не фінансувалися місцевими органами радянської влади.

Одним із головних завдань, які ставили перед собою у 20-ті роки євсекція, державні органи освіти, єврейські громадські організації, була активізація роботи щодо створення закладів освіти на мові навчання їдиш. Відкриття шкіл та інших таких закладів освіти було унікальним явищем не лише на просторах колишньої Російської імперії, а й взагалі у світі. Це було безумовно одним зі здобутків політики більшовиків щодо єврейського питання у роки непу.

Автор, підсумовуючи зазначає, що створення єдиної системи допомоги єврейським дітям і діяльність Євгромадкому, "Джойнту" та інших організацій сприяло поліпшенню рівня життя, загальної освіти та медичного обслуговування єврейських дітей, давало можливість для здобуття подальшої освіти і громадянських прав особистості, що було практично неможливим в умовах існування імперського режиму. Взагалі, проведення подібних соціальних реформ, котрі сприяють захисту єврейського дитинства, як однієї з найбільш незахищених верств суспільства дореволюційної Росії, вплинуло на ситуацію в місцях компактного проживання представників єврейської громади України, дало змогу подолати епідемії дитячих захворювань та важку ситуацію з умовами дітонароджуваності, а також неписьменністю та біднотою.

У підрозділі 3.4 "Розвиток єврейської кооперації в Україні у 20-х роках XX ст." даються основні характеристики кооперативного руху серед євреїв у період непу, розкривається участь євреїв у кредитно-позикових товариствах. Введення нової економічної політики для багатьох в УСРР стало несподіванкою. Процес перших перетворень був складною справою для більшовиків, їх підштовхнула до цього глибока економічна та політична кризи в країні. В цій ситуації єврейське населення з його традиційно високою економічною активністю і нереалізованим потенціалом стало однією з тих сил, на яке міг спиратися уряд Леніна в процесі впровадження непу. І справді, в майбутньому кількість єврейських підприємств серед заново створених в УСРР становила до 50 і більше відсотків.

Одним із важливих чинників життя єврейської громади в Україні у 20-ті роки став єврейський кооперативний рух. Важливо, на нашу думку, підкреслити, що в УСРР в роки нової економічної політики єврейські кооперативні колективи брали активну участь у розвитку багатьох важливих галузей народного господарства, насамперед легкої промисловості, торгівлі, шовківництві тощо. Дослідження цієї важливої проблеми необхідне для розкриття основних закономірностей соціально-економічних перетворень цього періоду у єврейській громаді України.

Як констатує автор, програмною метою політики влади щодо єврейських кустарів на початку 20-х років було об'єднання їх у кооперативні товариства та артілі. У цьому, згідно з комуністичною доктриною, полягав перехід населення єврейських містечок до соціалістичної суспільно-економічної формації.

Протягом 20-х років процес об'єднання кустарів в кооперативні артілі проходив в Україні досить активно. Так, наприклад, за 1921 - 1930 роки лише у Вінницькій губернії до кооперативів вступило 48,8 відсотка єврейських кустарів. Держава заохочувала цей процес пільговими цінами на сировину, низькими податками на прибуток та запровадженням на цих підприємствах фіксованої зарплати.

Автор характеризує діяльність основних єврейських кооперативних об'єднань в Україні, зокрема Сетмасу, Всеукраїнського товариства ремісничої, землеробської та технічної праці (ВТРЗТП) тощо.

У цілому, організація допомоги розвитку кооперації в Україні було важливим завданням "Джойнта" і розробленої товариством спеціальної програми під назвою "Неагрономічна робота”. Вона включала в себе - позики в банках, медичну допомогу, охорону дитинства і організацію торговельних шкіл. З 1924 по 1933 роки на ці цілі було витрачено 51 мільйон 760 тисяч доларів.

В УСРР було утворено велику кількість кредитних кас. Так, триста сімдесят кредитних кас працювали у 1927 році. Після 1927 року держава своїми кредитами поступово витіснила їх. Вони були дуже корисними у справі допомоги кооперативам виробників, значною мірою з числа "позбавленців”, що не мали змоги брати державних кредитів.

Найпоширенішими були швейні і харчові кооперативи, що діяли у кожному містечку. В багатьох із них існували також шкіряні, взуттєві та деревообробні кооперативні артілі. Цікавим явищем в єврейській кооперації також була організація багатопрофільних кооперативів. Так, наприклад, на Київщині таких було 50 відсотків. Багатопрофільність допомагала колективам кооперативів орієнтуватися на ринку та виживати в складних умовах конкуренції з великими підприємствами. Такі кооперативи артільного характеру створювалися інколи механічно з різного роду цехів.

Для координації зусиль з організації кооперації у єврейських містечках та розробки керівних засад проведення фінансових операцій у нових соціально-економічних умовах у Харкові в липні 1923 року було скликано під егідою Єврейського колонізаційного товариства нараду представників ощадно-позикових товариств України, на якій були присутні 37 делегатів від 28 товариств і представники Вукоради, Українбанку, Українспілки, "Сільського господаря”, Уповнаркомфіну тощо. Усе це призвело до великих соціальних змін в єврейському середовищі.

Однак вже у 30-х роках кооперація перестала розвиватися і практично зникла під тиском великих підприємств та трестів, які виникли в Україні в процесі індустріалізації.

Автор дисертації стверджує, що втративши свою особливу роль в економіці, єврейське містечко мало вписуватися у нову галузеву структуру народного господарювання, ставши або повноцінним містом, або селом. У 20-х роках цей процес тільки розпочинався, протягом 30-х років він поглибився і остаточно завершився у наступному десятиріччі.

У четвертому розділі: "Нові акценти в національній політиці і єврейство України" розкривається історія сіоністського руху в Україні в 1920-ті роки, процес організації політичного впливу на життя єврейської громади.

Формування та розвиток сіоністської ідеології у Європі, що спричинило масову еміграцію євреїв з континенту до Палестини, становить важливу сторінку світової історії 20-х років. Поступово сіонізм поширився і в Україні. Перша половина 20-х років XX ст. стала періодом консолідації сил та боротьби за своє існування в нових суспільно-політичних умовах періоду нової економічної політики Радянської держави. У підрозділі 4.1 "Сіоністський рух в Україні в першій половині 20-х років" проводиться аналіз діяльності сіоністських партій, які проводили активну діяльність на початку 1920-х років.

У дослідженні автор звертає увагу на те, що протистояння сіоністської концепції розвитку єврейської нації та марксистсько-ленінської ідеології полягало насамперед у територіальному підході до вирішення цієї важливої і складної проблеми. Утиски сіоністів з боку більшовицької влади у першій половині 20-х років призвели до масового виїзду євреїв з СРСР, і особливо з України. Аналізуючи процес зародження і діяльності підпільних організацій та історію еміграції євреїв-сіоністів до Палестини, історик Ю. Марголін відзначав, що у перші десять років після закінчення громадянської війни мали місце два процеси єврейського переселення. Одна хвиля спрямувала на Захід, інша - на Схід. Люди йшли на Захід легально і нелегально. Хроніка цих років сповнена розповідей про нелегальні переходи кордонів.

Слід відзначити, що в цей період, починаючи з 1924 року, сіоністські партії та організації стали основною формою об'єднання євреїв України. У першій половині 20-х років в Україні діяла сіоністська соціалістична федерація "Дройр" ("Свобода”). Центр її знаходився у Варшаві, а її відділення були створені і діяли в Подільській, Волинській, Одеській та Київській губерніях. Вона мала свою газету під назвою "Революційна думка”. Діяла також організація "Гашомер гацоїр”. Вона об'єднувала єврейську молодь віком від восьми до 21 року. Вона мала не тільки сіоністський, але й спортивно-скаутський характер. Усього в УСРР в цих організаціях налічувалося понад 8 тисяч членів "червоного" і 2-3 тисячі "біло-блакитного" Гашомеру.

Під впливом сіоністських організацій перебувало багато громадських організацій, такі як Спілка єврейських купців, Єврейська кооперативна спілка, товариство ремісників "Ціонім Баалей-Міцва” та інші. Мізрахісти вважали, що розбудова національного життя у діаспорі лише відволікає євреїв від основної мети: повернення до землі, яка була обіцяна Аврааму та його нащадкам. Крім того, мізрахісти відстоювали позицію, згідно з якою після повернення євреїв до Палестини та створення там єврейської держави може розпочатись епоха приходу Машіаха (Месії). Це дещо примирювало позиції сіонізму та ортодоксального іудаїзму, хоча з його погляду повернення євреїв на Землю Обітовану має відбутися лише після приходу Машіаха. Саме ця позиція відповідала релігійній точці зору, яка була сформульована єврейськими релігійними законодавцями ще в період Вавілонського Талмуду.

Автор наголошує, що, незважаючи на всі заходи, які вживала більшовицька влада для знищення сіоністських організацій, остаточно сіоністське підпілля в СРСР і УСРР так і не було ліквідовано. Насамперед це було пов'язано з тим, що лідери єврейських опозиційних організацій мали великий досвід підпільної діяльності і боротьби у період існування Російської імперії та в часи громадянської війни. Лідери ж антисіоністського руху, керівники євсекцій партійних комітетів різного рівня не мали необхідного досвіду у проведенні масових пропагандистських акцій. Крім того, у цих євсекціях працювало багато колишніх членів різних єврейських об'єднань та партій, соціалістів, які не завжди були схильні до безкомпромісної боротьби з сіоністськими організаціями.

Антисіоністська пропаганда інколи набувала антисемітського характеру, що тільки підсилювало еміграційні та сіоністські настрої. Та й перехід від політики воєнного комунізму до непу підірвав віру багатьох євреїв-комуністів у ідеї соціал-більшовизму і також посилював вплив сіоністів, особливо у містах.

У висновках автор наводить основну причину розгортання репресій проти українського політикуму. Навіть намагання сіоністів готувати єврейську молодь до еміграції з країни могло сприяти втраті партійної монополії на владу, іншими словами, замах на сенс існування партії, або, як пояснювала тогочасна логократична партійна ідіома, капітуляція перед "імперіалізмом" на міжнародній арені.

Підрозділ 4.2 "Розвиток руху "Маккабі" в Україні у 20-х роках" присвячений розвитку руху єврейської молоді "Маккабі" та антисемітизму, який набув масового поширення у 1920 роки. Дослідження історії сіоністського руху в Україні неможливе без вивчення й аналізу ролі у ньому єврейських молодіжних організацій. Вони формувалися у 20-х роках разом із сіоністськими організаціями і були орієнтовані на розвиток та пропаганду спортивного руху. Це давало їм змогу легально працювати в Україні й інших союзних республіках СРСР.

Автор зазначає, що увесь процес формування єврейських спортивних товариств із самого початку сприймався радянською владою вороже. В подальшому комуністичні молодіжні структури керувалися постановою ЦК РКСМ № 30 під назвою "Боротьба комсомолу зі скаутами”, резолюцією II З'їзду РКСМ "Про фізичне виховання і скаутизм” тощо.

Згідно з рішеннями II З'їзду РКСМ потрібно було провести обстеження існуючих спортивних організацій і товариств, як загальних, так і молоді, з метою їх ліквідації у разі, якщо вони мають буржуазний та контрреволюційний характер.

Репресивні заходи та антисіоністська пропаганда призвели до закриття усіх молодіжних організацій "Маккабі”. Їхні члени постійно відчували утиски з боку різних державних органів та установ. Сіоністам створили такі умови, в яких залишалося лише два шляхи: або емігрувати до Палестини, або зректися своїх поглядів. Все це призводило до багатьох особистих трагедій.

Таким чином, лави сіоністських партій постійно поповнювалися єврейськими юнаками та дівчатами, які цікавилися життям в Ерец-Ісраель і сіонізмом та бажали розвивати свої фізичні здібності. Боротьба більшовицької влади з єврейським спортивним рухом в Україні у 20-х роках завершилася його повною ліквідацією, хоч завдяки зусиллям різних єврейських громад світу він і далі розвивався та в майбутньому поширився у багатьох країнах світу і продовжує існувати у XXI столітті.

У підрозділі 4.3 "Антисемітизм в Україні: причини та наслідки” автор аналізує процеси розповсюдження суспільно-політичних радикальних поглядів, що призвели до антисемітизму. Він констатує, що антисемітизм у 20-ті роки мав різноманітні форми і торкнувся практично усіх соціальних верств. Не винятком був й апарат радянських і партійних органів, що відновив свою діяльність в Україні.

Підходи до проблем антисемітизму різних суспільних верств не були однаковими. Представники деяких євсекцій й парткомів, наприклад, вважали одним з проявів антисемітизму обмеження вступу до комуністичної партії за національною ознакою. На засіданні однієї з комісій євсекції було виявлено, що в Ободовському районі не приймали заяви від євреїв для вступу до КП (б) У і ЛКСМУ. Водночас до партії приймали селян, про яких усе єврейське населення знало, що вони брали активну участь у погромі містечка під час громадянської війни.

20-і роки ХХ ст. завжди пов'язувалися у громадській свідомості радянських людей зі значними досягненнями. Ліквідація неписьменності серед широких верств народу, "будівництва в роки п'ятирічок”, створення більш широких можливостей для освіти та наукової діяльності молоді. Проте таке явище, як антисемітизм, заважало нормальному суспільному життю як в СРСР, так і в Україні.

У цілому, основні рекомендації ЦК ВКП (б) щодо боротьби з антисемітизмом досить активно виконувалися в ході переселенської і антирелігійної політики Радянської влади. Досить ефективно проводилася боротьба у трудових колективах із побутовим антисемітизмом. Однак шляхи і методи цієї боротьби та її програма доволі часто мали самі по собі антисемітський ухил.

Автор зазначає, що антисемітизм у досліджуваний період був одним з елементів офіційної державної національної політики, що мало своїм наслідком міжнаціональну та міжконфесійну напругу. Антисемітизм у той час заклав значний фундамент у негативному образі релігійного єврея, що відображається певним чином на сучасній суспільній свідомості.

Підрозділ 4.4 "Боротьба з іудаїзмом в Радянській Україні у 1921-1929 рр. ” містить аналіз боротьби більшовицького уряду з іудаїзмом. Становлення радянської влади в Україні відбувалося в умовах боротьби з різноманітними релігійними конфесіями, які діяли на території колишньої Російської імперії. Безумовно, одне із найважливіших завдань, що мало на меті вилучення релігії зі сфери ідеології, було продиктоване розвитком тоталітаризму в Радянській державі і боротьбою з іудаїзмом. Найдавніша релігія світу - вчення Авраама - мала численні інститути, велику кількість віруючих в єврейських містах і містечках України, що входили до колишньої смуги осілості. На відміну від більшості інших релігій, кожну з яких сповідували різні народи, іудаїзм був єдиною релігією єврейського етносу. І тому боротьба з нею стала невід'ємною складовою ліквідації елементів етнічної особливості усього єврейського народу.

З метою поступового встановлення контролю над єврейським життям в Радянській Україні було вироблено спеціальну процедуру щодо усіх релігійних та сіоністських організацій, що складалася з двох основних етапів: закриття всіх організацій та їх перереєстрація.

Автор відзначає, що основною формою боротьби з релігійною свідомістю стає масова пропаганда. УСРР лихоманило від проведення антирелігійних семінарів, гуртків, лекторіїв. Видається велика кількість антирелігійних періодичних видань, розрахованих на різні верстви населення. У 1922 році тираж такої преси становив понад 14 тисяч примірників. У Москві починає видаватись газета "Атеїст”; газета "Безбожник" та часопис "Безбожник”. Для координації діяльності роботи на місцях 19 жовтня 1922 року разом із Шостим відділом ОДПУ розпочала свою діяльність "Комісія з питань відділення церкви від держави”, склад якої був затверджений Політбюро ЦК РКП (б).

Контролю підлягали всі дії релігійних громад та окремих громадян, направлені на виконання заповідей іудаїзму. В органах влади і ОДПУ створювалися спеціальні комісії, відповідальні за контроль над певними синагогами, громадськими єврейськими організаціями. Їхня діяльність, а також антиєврейська пропаганда призводили найчастіше до вибухів антисемітизму, який набув подальшого поширення у 20-ті роки, особливо серед міського населення України. В цілому розвиток антирелігійної кампанії в УСРР серед єврейського населення у першій половині 20-х років був спрямований на досягнення трьох основних цілей: створення контролю над діяльністю релігійних громад, вилучення цінностей, а також з метою примусити емігрувати найактивніших релігійних діячів.

Руйнація інститутів релігійної громади викликала зміни у житті всього єврейського населення України. Ці зміни торкнулися перш за все міграційних процесів, які позначилися на подальшому позиціонуванні євреїв у соціумі республіки, загальному стані міжнаціональних відносин.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновки про існування спеціальної політики, спрямованої проти релігійної освіти, вивчення івриту, виконання євреями заповідей іудаїзму.

У підрозділі 4.5 "Єврейські жінки в Україні у 20-х роках" аналізується політика влади щодо жіночого єврейського населення України. Активісти єврейського жіночого руху регулярно проводили наради з організаторами комосередків щодо роботи серед єврейських робітниць, приблизно один раз на два тижні, а також планували проведення різноманітних акцій, затверджених на колегії жінвідділів парткомів.

На жінвідділ покладалася відповідальність не лише за роботу серед жінок, які працювали на підприємствах, але й за "справу пропаганди” серед жінок робітників, червоноармійців, службовців та домогосподарок. Крім того, представники від жінок національних меншин запрошувалися на збори за місцем їх проживання. На цих зборах, крім загальних проблем, які стосувалися виховання дітей, соціального забезпечення, гігієни, боротьби з проституцією, ставилися питання й культурної роботи серед жінок, у тому числі єврейських. Важливою складовою роботи жіночих організацій була допомога матерям та дітям, які залишилися без батьків після громадянської війни. Одним із важливих напрямів діяльності більшовицької партії було проведення пропагандистської роботи за допомогою періодичної преси. Автор зазначає, що жіночий єврейський рух періоду 20-х років безумовно був важливим соціальним явищем. Він відігравав позитивну роль у розвитку суспільної та політичної свідомості, становленні нової економіки, розвитку сільського господарства, переселенського руху у 20-ті роки.

Підрозділ 4.6 "Земельна політика Радянської влади щодо єврейського населення України та колонізація Криму у 20-ті роки” присвячений земельній політиці влади щодо євреїв та сільськогосподарській колонізації євреями Криму у 1921-1929 рр.

Автор зазначає, що у другій половині 20-х років, як уже згадувалося, більшовицька партія поставила завдання перед єврейськими організаціями всебічно реформувати структуру єврейського містечка й поступово перебудувати його на сільське колективне господарство. Ці перетворення були спрямовані на загальне підвищення якості землеробства, ефективності сільськогосподарського виробництва. Низка заходів стосувалася насамперед євреїв, які займалися ремісництвом й мали намір перейти до господарювання на землі. Проведення цієї політики призвело практично до суцільного знищення структури єврейських поселень і сприяло появі соціальних процесів, подальшій пролетаризації єврейського населення містечок.

Усі ці успіхи сприяли початку дискусій щодо політичних змін на Кримському півострові. В них брали участь і зарубіжні діячі. Ще у 1923 році в СРСР і США майже одночасно почали обговорювати ідею створення національної автономії і переселення євреїв з Білорусії, України і РСФРР на землі поблизу Чорного моря. Одним із головних ідеологів реалізації цієї ідеї став відомий партійний діяч більшовицької партії Юрій Ларін, уродженець Симферополя. Він розробив план утворення єврейської республіки в Криму і поселення на його території 280 тисяч євреїв. Свій проект запропонував А. Брагін - керівник євсекції ЦК ВКП (б). У січні 1924 року йшлося про "автономний єврейський уряд”. На противагу проекту переселення євреїв, у кримськотатарських комуністів виникла ідея створити на півночі Криму німецьку автономну республіку.

У цілому, залучення євреїв до сільськогосподарської праці шляхом їх переселення до Криму є однією з найважливіших проблем, яку досліджує сучасна іудаїка в Україні. З досліджень, присвячених цій проблемі, випливає: політика переселення євреїв до Криму була найреальнішою можливістю змінити становище в єврейських містечках колишньої "смуги осілості” на краще; вжиття заходів щодо переселення в умовах відсутності земельних реформ та суцільної націоналізації у сільському господарстві давало дуже мало шансів на успіх; переселенські заходи провадилися у несприятливих умовах становлення тоталітаризму в СРСР, який спричинив згортання співробітництва із такими закордонними організаціями як "Джойнт” та "Агро-Джойнт”. Отже, фінансування переселення було зведено нанівець.

У п'ятому розділі "Єврейська освіта, культура та мистецтво в 20-х роках ХХ ст." розкривається внесок євреїв у розвиток радянської культури. Аналізується процес розвитку єврейських наукових установ у період непу, боротьба влади з мовою іврит, досягнення єврейської літератури та мистецтва у 20 рр. ХХ ст. Загалом період 20-х років відзначився інтенсивним розвитком єврейської культури, що стала частиною багатонаціональної культури радянської імперії.

У підрозділі 5.1 "Розвиток єврейської науки й освіти в Україні в 20-х роках" розкривається внесок євреїв у розвиток єврейської науки й освіти в Україні в 20-х роках. Досліджується історія таких наукових інститутів, як Гебраїстична Комісія, заснована за підтримки академіка Д. Багалія, що займалася вивченням єврейства України.

Автору дисертації акцентує увагу на тому, що у 20-ті роки розвиток єврейської освіти зазнав значних змін. Традиційна освіта переслідувалася, водночас з'явився новий тип освіти з єврейським ухилом. Дослідницька проблема у цьому напрямі являє собою насамперед унікальний соціально-культурний феномен, аналогів якому не існувало на території Європи протягом усього XX століття. З одного боку, євреї, які населяли територію України, у цей період вперше у своїй історії дістали можливість безперешкодно здобувати освіту за власним вибором, з іншого, - уся сфера освіти перебувала під пресом тоталітарної машини, керованої комуністичною ідеологією. Все це наклало свій відбиток на характер і основні особливості розвитку освіти.

У дисертації аналізується структурно-функціональний розвиток єврейських наукових установ. Серед етапів розвитку автор відзначає середину 1920-х рр., коли у 1926 році, у структурі ВУАН було утворено Науково-дослідну кафедру єврейської культури на чолі з професором Й. Лібербергом. При цій кафедрі працювали: науково-дослідна бібліотека, архів, центральний архів єврейської преси, бібліографічний кабінет. З 1927 року кафедра видавала науковий часопис "Ді ідише шпрах”, у 1928 році відкрилося її відділення в Одесі. У 1929 році кафедру було перетворено на науково-дослідний Інститут єврейської пролетарської культури. В цілому слід зазначити, що українські євреї зробили значний внесок у розвиток різних галузей науки: дійсними членами і членами-кореспондентами Академії Наук УСРР стали археолог Лазар Славін, філолог Елі Співак, юрист Володимир Корецький, економіст Яків Фейгін, математики Марк Крейн, С. Бернштейн та Ілля Штаєрман, фізики А. Лейпунський, Н. Моргуліс, А. Слуцький та Володимир Фінкельштейн, хімік Я. Фіалков, мікробіолог Лев Рубенчик, географ Василь Данилевський, ботанік Я. Мозолевський і генетик І. Агол, біохімік Д. Фердман, медики В. Альперн, Е. Бабський, М. Губергриц та А. Лур'є.

Автор пропонує власну періодизацію розвитку єврейської освіти у досліджуваний період, наголошуючи на тому, що розвиток єврейської освіти послідовно пройшов три періоди своєї історії. Перший - ліквідація наслідків громадянської війни та створення освітніх закладів й інших установ (1921-1922 роки), другий - їдишізація та розгортання системи трудової, професійної єврейської освіти (1923-1927 роки) і третій - згортання програми розвитку єврейської освіти та ліквідація основних освітніх інститутів (1928-1929 роки).

З погляду радянської історіографії, 20-ті роки ХХ ст. стали періодом розквіту єврейської культури, але в подальшому партія більшовиків в УСРР почала проводити політику, спрямовану на асиміляцію єврейського населення, відмови від староєврейської мови, іудейської релігії і самобутності єврейського народу.

Підрозділ 5.2 "Боротьба радянської влади з мовою іврит в Україні у 1921-1929 рр. ” присвячений кампанії радянського уряду у боротьбі з мовою іврит, яка була одним із важливих напрямів антирелігійної політики радянської влади в Україні у 20-ті роки. На той час вивчення івриту, або "лашон а-кодеш" ("священної мови”) в цілому було важливим чинником існування багатьох єврейських релігійних культурно-освітніх закладів, складовою частиною їх навчального процесу, необхідною для викладання таких предметів, як Тора і Талмуд. У другій половині 20-х років ставлення до івриту набуває принципового характеру. Це пов'язано із завершенням процесу антирелігійних перетворень у суспільстві та оголошенням єдиною єврейською мовою їдиш. Серед причин боротьби з вивченням та поширенням івриту була і та, що цією мовою користувалися переслідувані радянською владою сіоністи.

Починаючи з 1921 року, рукописи та видання на івриті, згідно із спеціальними постановами та розпорядженнями радянських органів, конфісковувались і передавалися до бібліотек радянських та партійних органів різного рівня на зберігання. У цей час бібліотеки УСРР різного рівня отримали велику кількість творів "буржуазної літератури” на івриті.

Автор констатує, що політика більшовицької влади в УСРР, спрямована на переслідування письменників та вилучення літератури на івриті з радянських бібліотек і яка підтримувалася керівниками євсекцій в Україні, викликала у 20-ті роки здивування навіть у вищих державних колах СРСР. Так, перший радянський нарком освіти А.В. Луначарський заявив, що проголошення будь-якої мови "контрреволюційною" є справжнім актом вандалізму. Однак підтримка наркома, який трохи знав іврит і читав Біблію в оригіналі, не допомогла: заборона на "контрреволюційну” мову в УСРР так і залишилася в силі.

Заходи більшовицької влади в УСРР, спрямовані на ліквідацію мови іврит, на викреслення з нової радянської культури спадщини Тори, посилюються боротьбою з національною єврейською культурою.

У підсумку автор наголошує, що переслідування знавців Тори, вчителів та учнів хедерів, яке проводилося за допомогою усієї сили карального апарату Радянської держави та ВКП (б), призвело до знищення духовної та релігійно-освітньої основи життя єврейської громади УСРР. Виїзд за кордон всесвітньовідомих єшив - центрів єврейської релігійної освіти, яке відбувалося протягом усіх 20-х років, практично зупинило тисячолітній процес вивчення біблейських творів на території України. Це, безумовно, стало одним із чинників, що призвів до змін у житті в єврейських містечках та містах республіки і негативно позначився на подальшій долі єврейської громади.

Підрозділ 5.3 "Єврейське мистецтво в 20-ті роки” присвячений історії єврейського мистецтва у 1920-ті роки. На той час однією з головних організацій, яка координувала зусилля діячів єврейської культури, було товариство "Культур-Ліга”. Першим його головою стала І.Г. Веріте. "Культур-Ліга” організовувала і проводила музичні концерти, літературні вечори і диспути, художні та книжкові виставки. Тільки у місті Києві у 1920 році у "Культур-Лігу” входило до 20 культосвітніх об'єднань.

Одним із основних напрямів розвитку і змісту єврейського мистецтва був живопис. Радянська держава з самого початку її існування створила спеціальний орган для управління цим видом мистецтва.22 травня 1918 року була створена спеціальна установа під назвою "ОМ” (образотворче мистецтво) на правах відділу Наркомату освіти РСФРР. Його керівником став художник Д.П. Штеренберг, близький за поглядами до футуристів.

Єврейська тематика була складовою частиною творчості таких видатних режисерів кіно, як Володимир Вільнер, Гричер-Чериковер, Олександр Грановський, Михайло Нароков тощо. Найвідомішою кінострічкою цього періоду стала картина під назвою "Єврейське щастя”. У роботі над цією картиною були об'єднані кращі сили національного мистецтва того часу. Автором сценарію був Г. Грічер-Черіковер, режисер-постановник - А. Грановський, автор підписів у кадрах - І. Бабель, а головну роль зіграв Соломон Міхоелс. На Одеській кіностудії також знімалися такі фільми, в яких відображалося життя євреїв, як стрічка режисера В. Вильнера "Беня Крик”, на основі "Одеських оповідань" І. Бабеля (1926) та "Очі, які не бачили” (1928). Слід зазначити, що єврейська тема на радянському екрані, в усякому разі у тому вигляді, у якому її можна вичленити, була наявна ще в півсотні картин, від яких після знищення архівів не залишилося жодного сліду.

Закінчується підрозділ висновком про те, що політика влади, спрямована на руйнацію інститутів традиційної єврейської громади, призвела до її поступового занепаду, а у деяких регіонах майже до повного розпаду. Це сильно вплинуло на політичні та культурні процеси, що відбувалися в суспільстві того часу, і збіднило культуру народів України і СРСР. Багато євреїв, які щиро сприймали і підтримували комуністичні ідеї, брали активну участь у будівництві Радянської держави, були згодом жорстоко покарані. Потрапивши під жорна сталінського терору, вони пізніше стали жертвами німецько-фашистських загарбників.

У висновках дисертації підводяться основні підсумки проведеного дослідження, оцінюється внесок зарубіжних та українських істориків у дослідження проблем єврейської історії у 1921-1929 рр., зроблені теоретичні узагальнення, даються практичні рекомендації й пропонуються можливі шляхи вирішення проблеми соціально-політичних, соціокультурних і концептуальних закономірностей розвитку єврейської спільноти в Україні на сучасному етапі.

Проведений проблемно-хронологічний аналіз процесу боротьби з єврейською культурою та релігією у 1920-ті роки дозволив сформулювати такі узагальнюючі положення:

- Історія євреїв України періоду непу становить важливу науково-дослідну проблему в світовій науці. В період 1920-х років євреї радянської України були найбільш чисельною за кількістю єврейською громадою в Європі, яка відігравала важливу роль у розвитку світової єврейської культури. Важливість вивчення цієї теми зумовлена тим, що більшість євреїв, котрі складали єврейську громаду України у 1920-ті рр., пізніше загинули в період Голокосту.

- Історіографії історії євреїв України періоду 1920-х років радянського періоду були властиві, передусім, обмежена джерельна база, схематизм, тенденційність у висвітленні політичних аспектів. Почінаючі з другої половини 1930-х років, у країні Рад виникла суцільна заборона на вивчення історії євреїв України. В той же час питання єврейської історії стали об'єктом уваги українських емігрантських дослідників. Починаючи з 1990-х років,історія євреїв в Україні періоду 1920-х років професійно вивчається багатьма українськими дослідниками.

- Проблема історії євреїв України періоду 1920-х років протягом ХХ століття безперешкодно та активно розроблялась дослідниками Ізраїлю, країн Європи та Америки. В західній науці склалися наукові школи з вивчення східноєвропейського єврейства, до яких залучаються молоді вчені.

- Революційні події в Україні та реалії громадянської війни призвели до катастрофічних наслідків щодо єврейського населення України. В період громадянської війни в Україні різними військово-політичними силами було знищено понад 80 тисяч євреїв. Це було на той час одним з найбільших випробувань, котре випало на долю єврейського народу у світовій історії.

- Діяльність радянського уряду та керівництва більшовицької партії з метою подолання наслідків погромного руху та зубожіння мас єврейського населення, котре залишило місця проживання та фактично перетворилося у масу біженців, не завжди була ефективною та дієвою. Це особливо стосувалося організації соціальної та медичної допомоги, забезпечення населення товарами першої необхідності та раціонального використання робітничих ресурсів.

- Важливу роль у наданні допомоги та корінній зміні соціального становища українського єврейства у 1920-ті роки відіграли закордонні організації, зокрема "Джойнт”, "Агро-Джойнт”, "Національна федерація українських євреїв Америки”. Вони не тільки надавали допомогу євреям, але й підтримували євреїв України політично через переговори з владою.

- Розвиток нових радянських єврейських інституційних формувань проходив достатньо інтенсивно в 1920-і роки і був завершений до початку масових репресій 1930-х років. Невдала політика більшовиків, спрямована на підміну традиційних єврейських інституцій політичними структурами, такими як євсекції КП (б) У тощо, завершилися фізичними репресіями проти незгодних з її політикою громадян.

- 1920-ті роки були періодом активної участі єврейської спільноти у соціально-економічних перетвореннях в Україні, в тому числі у розвитку кооперації, приватного підприємництва, створенні сільськогосподарських господарств. Нова економічна політика дала великий поштовх реалізації підприємницьких здібностей представників єврейської спільноти, привела до значних успіхів у розвитку приватних господарств та торгівлі.

- Масовим явищем у 1920-ті роки в Україні стає порушення права людини на свободу віросповідання. Із застосуванням заходів репресивного характеру було завдано суттєвого удару єврейській релігії та традиційній культурі, проведено масові акції щодо закриття молитовних домів, синагог, масові арешти рабинів та лідерів релігійних громад. Як наслідок, не тільки порушувалися, але й були, по суті, знищені усі права громадян іудейського віросповідання на свободу совісті.

- Політичне становище національних меншин у радянській Україні відповідало загальноєвропейській тенденції забезпечення прав національних меншин лише декларативно, оскільки у європейських країнах національні меншини мали свої партії та громадські організації, що легально діяли. Це стосується перш за все сіоністських структур. Влада не тільки знищувала ці молодіжні організації, але й забороняла еміграцію до Палестини.

- Євреї в України, на відміну від інших національностей, на початку 1920-х років опинилися в ситуації революційних змін створеної в період царату системи заселення України, відомої як "смуга осілості”, та структурних змін у соціальній сфері. Завдяки реформам радянської влади єврейське населення отримало значно кращі, порівняно із попереднім часом, умови для свого соціально-політичного та культурно-освітнього розвитку. Але традиційна культура містечка була знищена. У 1920-ті роки відбулися кардинальні зміни основних інститутів єврейської релігійної громади, пов'язані з впливом "хаскали" - єврейського просвітянства та прагненням радянського уряду і євсекцій вирішити єврейське питання в країні, реалізувавши свою тоталітарну доктрину "відсутності проблем у єврейській сфері”.

- Період 1920-х років став періодом розквіту єврейської культури на їдиш, що стала частиною багатонаціональної культури радянської імперії. Це позитивно вплинуло на культурні процеси, що відбувалися в суспільстві того часу, і збагатило культуру народів України і СРСР.

Загалом подальше вивчення історії єврейського населення в роки нової економічної політики (1921-1929) має бути неподільно пов'язане із розширенням кола джерел, дослідженням зарубіжної літератури та буде проходити в умовах відкритого суспільства і прогресуючого розвитку вітчизняної іудаїки.

Опубліковані праці за темою дисертації

І. Індивідуальні монографії

Козерод О.В. Євреї України в період нової економічної політики: 1921 - 1929 рр. / О.В. Козерод - Київ: "СПД Савчина", 2003. - 314 с. - Бібліогр.: с.284 - 313.

Рецензія: Хітерер В.М. // Грані. - Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2008. - №4 (60). - С.171.

Козерод О.В. Переломные годы. Еврейская община Украины в первое послевоенное десятилетие (1919-1929 гг.) - Харьков: "Еврейский мир", 1998. - 168 с.

II. Статті у наукових виданнях, затверджених ВАК

1. Козерод О.В. Боротьба з іудаїзмом в Радянській Україні в роки непу: 1921-1925 рр. / О.В. Козерод // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2000. - Вип.12. - С.242-250.

2. Козерод О.В. Допомога голодуючому єврейському населенню України в період непу (1921-1929 рр.) / О.В. Козерод // Етнічна історія народів Європи (Київський національний університет імені Тараса Шевченка). - 2001. - Вип.8. - С.81-85.

3. Козерод О.В. Єврейська колонізація Криму в 1921 - 1926 роках / О.В. Козерод // Етнічна історія народів Європи (Київський національний університет імені Тараса Шевченка.) - 2001. - Вип.10. - С.92-95.

4. Козерод О.В. Євреї в образотворчому мистецтві України в 1920-х рр. / О.В. Козерод // Грані. - Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2003. - №3 (29). - С.56-58.

5. Козерод О. В Боротьба з іудаїзмом в Радянській Україні років непу/ О.В. Козерод // Українське релігієзнавство. Бюлетень Української асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім.Г. Сковороди НАН України. - 2000. - №16. - С.41-48.

6. Козерод О.В. З історії боротьби з антисемітизмом в Україні в 20-ті рр. ХХ ст. / О.В. Козерод // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2000. - Вип.10. - С.130-135.

7. Козерод О.В. Єврейська освіта в Україні в роки непу: 1921-1929 рр. / О.В. Козерод // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім.Г. Сковороди. Серія "Історія і географія. ” - 2001. - Вип.7. - С.89-95.

8. Козерод О.В. Діяльність єврейських культурно-освітніх закладів в Україні: 1921-1929 рр. / О.В. Козерод // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім.Г. Сковороди. Серія "Історія і географія”. - 2001. - Вип.8. - С.86-92.

9. Козерод О.В. Боротьба Радянської влади проти вживання мови іврит в Україні: 1921-1929 рр. / О.В. Козерод // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2002. - Вип.17. - C.140-146.

10. Козерод О.В. Єврейська громада України у 1921-1922 рр. / О.В. Козерод // Етнокультурні аспекти українського державотворення: історія і сучасність. - Мелітополь: МДПУ, 2001. - С.35-41.

11. Козерод О.В. Розвиток єврейського релігійного руху "Хабад" в Україні в 20-х роках ХХ століття/ О.В. Козерод // Українське релігієзнавство (Бюлетень Української асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім.Г. Сковороди НАН України. - 2001. - №18. - С.85-90.

12. Козерод О.В. Література 1930-х років про історію євреїв України періоду НЕПу / О.В. Козерод // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - 2001. - Вип. ХIV. - С.231-242.

13. Козерод О.В. Розвиток єврейської кооперації в Україні в 20 рр. ХХ ст. / О.В. Козерод // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім.Г. Сковороди. Серія "Історія і географія”. - 2002. - Вип.10. - С.117-123.

14. Козерод О.В. Щодо питання про еміграцію євреїв з України в 20-ті рр. ХХ ст. / О.В. Козерод // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім.Г. Сковороди. Серія "Історія і географія”. - 2000. - Вип.6. - С.164-172.

15. Козерод О.В. Розвиток інституту біженства у 1920 - 1940-х рр. / О.В. Козерод // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім.Г. Сковороди. Серія "Історія і географія. ” - 2000. - Вип.5. - С.185-190.

16. Козерод О.В. Бандитизм і єврейські погроми в перші роки радянської влади в Україні: 1921-1922 рр. / О.В. Козерод // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія "Історія. ” - 2001. - Вип.53. - С.15-18 (в співавт.).

...

Подобные документы

  • Збитки господарств України за роки громадянської війни. Впровадження нової економічної політики в 1921 році: заміна продрозкладки продподатком на селі. Основні заходи НЕПу: децентралізація системи управління, розвиток підприємництва та кооперації.

    презентация [5,9 M], добавлен 26.02.2014

  • Становище України після світової війни та впровадження нової економічної політики. Розвиток промисловості, науки і техніки в 20-30-ті роки. Впровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі та забезпечення держави товарним хлібом.

    реферат [28,6 K], добавлен 13.03.2011

  • Розкриття високого ступеню суспільно-політичної активності українського селянства на початку 1920-х рр. Перегляд більшовиками доктринальних засад марксизму, зокрема соціально-економічного складника. Перехід до нової економічної політики суспільства.

    статья [21,0 K], добавлен 14.08.2017

  • Проаналізовано документи фондів інституту червоної професури при ВУЦВК, оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У та ін. Центральний державний архів (ЦДА) громадських об'єднань України та ЦДА вищих органів влади.

    статья [17,3 K], добавлен 15.07.2007

  • Поняття та загальна характеристика, а також хронологія впровадження нової економічної політики на території СРСР, передумови, оцінка результатів. Об'єктивні та суб’єктивні причини голоду 1921-1923 рр. в Україні. НЕП як альтернатива "воєнного комунізму".

    презентация [1,7 M], добавлен 04.06.2015

  • Утворення СРСР. Взаємодія союзних та республіканських органів влади, їх правовий статус. Соціально–економічний лад, державний устрій України за Конституцією УРСР 1937 р. Західні регіони України у міжвоєнний період. Утворення національних організацій.

    реферат [29,1 K], добавлен 03.03.2009

  • Доурядовий період життя Івана Самойловича та його боротьба за за гетьманську булаву на Лівобережній Україні. Соціально-адміністративна, соціально-економічна та культурно-освітня політика. Причини усунення гетьмана України з посади та його подальша доля.

    курсовая работа [104,5 K], добавлен 17.10.2014

  • Державний лад України в умовах нової економічної політики. Конституція УРСР 1929 р. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперії. Наслідки революційних подій 1905-1907 рр. в Росії та в Україні.

    контрольная работа [25,3 K], добавлен 28.10.2010

  • Суспільно-політичний розвиток Греції, соціально-економічний розвиток, основні вектори зовнішньої політики Греції у 1990–2005 рр. Болгарсько-українські відномини. Промисловий потенціал, питання сучасної та зовнішньої політичної ситуації в Греції.

    реферат [15,4 K], добавлен 22.09.2010

  • Церковне життя на території окупованої України в роки Великої Вітчизняної війни. Конфесійна політика окупаційної адміністрації в 1941-1942. Німецько-фашистський окупаційний режим і релігійне життя. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час.

    дипломная работа [90,6 K], добавлен 14.11.2010

  • Напрямки зовнішньої політики гетьмана та її вплив на розвиток українського народу. Взаємовідносини Івана Мазепи та російського царя. Основні аспекти внутрішньої політики гетьмана. Передумови переходу І. Мазепи на бік шведів. Останні роки життя гетьмана.

    курсовая работа [65,6 K], добавлен 05.07.2012

  • Гетьманування І. Мазепи. Північна війна і Україна. Політичний і соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської держави. Ліквідація автономного устрою України. Гайдамацький рух. Коліївщина. Виникнення українського козацтва.

    дипломная работа [31,4 K], добавлен 27.02.2009

  • Етапи відновлення радянської влади в західних областях України. Аналіз колгоспної системи загальнорадянського зразка. Характеристика форм радянської організаційної роботи. Особливості розвитку соціально-економічного життя західних областей України.

    дипломная работа [259,5 K], добавлен 12.09.2012

  • Розклад феодально-кріпосницької системи як основний зміст соціально-економічного розвитку України першої половини XIX століття. Загальна характеристика основ економічної історії України. Причини падіння кріпосного права в Росії. Розгляд реформи 1861 року.

    дипломная работа [82,2 K], добавлен 25.05.2015

  • Передумови і впровадження нової економічної політики. Суть реформування в галузі торгівлі, фінансів, сільському господарстві. Позитивні та негативні результати проведення НЕП. Причини відмови від засад нової економічної політики. Історичне значення НЕП.

    реферат [23,2 K], добавлен 28.10.2010

  • Характерні риси післявоєнної Німеччини. Політика західних держав з німецького питання. Формування партійної структури. Концепція відродження країни. Економічне та політичне життя ФРН. Об’єднання Німеччини. Реконструкція східнонімецької економіки.

    контрольная работа [56,9 K], добавлен 26.06.2014

  • Дослідження проблеми співвідношення здійснення політики українізації і нової економічної політики. Вплив суб'єктивних чинників на хід апаратної українізації. Впровадження політики суцільної колективізації в країні, її наслідки та особливості проведення.

    статья [27,7 K], добавлен 29.08.2013

  • Масовий рух за незалежність, розвиток Естонії у 1990–2005 рр., ствердження естонської державності. Соціально-економічний та культурний розвиток Естонії наприкінці ХХ ст. Орієнтування зовнішньої політики країни, специфіка естонсько-українських відносин.

    реферат [16,9 K], добавлен 22.09.2010

  • Утворення Української радянської республіки та зародження права УРСР, як передумова створення першої Конституції України. Конституція України 1919 року: політико-правовий аспект. Вплив Конституції України 1919 р. на подальший розвиток радянської України.

    дипломная работа [108,7 K], добавлен 14.08.2010

  • "Громадівський рух" та його розвиток у ХІХ ст. на українських територіях. Наслідки "перебудови" для України. Тестові питання щодо впровадження християнства на Русі: “Руська правда”, будівництво Софіївського собору, правління Володимира Мономаха.

    контрольная работа [29,4 K], добавлен 01.02.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.