Размещено на http://allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 930.1:94 (477) «1940-1960»

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УРСР ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1940-х - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 1960-х РОКІВ: УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Спеціальність 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

НІКОЛАЄЦЬ Юрій Олексійович

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор Слюсаренко Анатолій Гнатович, професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор Калакура Ярослав Степанович, професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

- доктор історичних наук, професор Пінчук Юрій Анатолійович, старший науковий співробітник відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України

– доктор історичних наук, професор Рафальський Олег Олексійович, перший заступник завідувача секретаріату Апарату Верховної Ради України

Захист відбудеться «20» жовтня 2008 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «13» вересня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О.І.Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Необхідність історіографічного аналізу досліджень суспільно-політичних процесів в УРСР другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років продиктована також помітною невідповідністю між зростанням кількості публікацій з цієї тематики та їх історіографічним осмисленням. Тільки протягом останніх п'ятнадцяти років з'явилося близько 500 різного роду праць, присвячених дослідженню різних аспектів проблеми, натомість кількість історіографічних розвідок не перевищує двадцяти.

Крім того, історіографічний аналіз покликаний сприяти заповненню прогалин у методології досліджень, викликаних подоланням стереотипів радянських часів. Радянська історіографія трактувала суспільно-політичну активність трудящих як прояв підтримки ними курсу правлячої партії. Аналіз цієї проблеми з сучасних позицій дозволяє визначити реальні важелі, за допомогою яких тоталітарний режим здійснював контроль за суспільно-політичними процесами та імітував політичну активність громадян. Отже, вибір теми дослідження обумовлений сучасними тенденціями і суспільними викликами історичній науці.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках комплексної науково-дослідної теми «Історія формування і розвитку Української держави» (державний реєстраційний номер 01 БФ 04601), що включена до тематичного плану наукових досліджень Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є сукупність основних груп історіографічних джерел, насамперед наукових праць з історії суспільно-політичних процесів в УРСР другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років, творча діяльність осередків історичної науки та провідних українських істориків з даної тематики.

Предметом дослідження є історіографічний процес другої половини 1940-х - початку ХХІ ст., тенденції розвитку наукових знань про суспільно-політичні процеси в УРСР упродовж повоєнного двадцятиріччя та порівняльний аналіз надбань української радянської, діаспорної та пострадянської історіографії.

Хронологічні рамки дослідження мають два виміри: а) конкретно-історичний, який охоплює період другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років, що займає важливе місце в історії України; б) історіографічний, який охоплює, головним чином, другу половину ХХ-го - початок ХХІ століть і може бути поділений на два основні періоди: радянський та пострадянський.

Теоретико-методологічну основу дисертації становить органічна сукупність базових принципів історіографії: історизму, об'єктивності, всебічності, наступності і відповідних методів дослідження. В роботі застосовані різноманітні методи історіографічного пізнання: історіографічного аналізу та синтезу, історичний, проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний та ін.

Мета дослідження полягає в тому, щоб дослідити тенденції нагромадження знань про суспільно-політичні процеси в УРСР другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років, обґрунтувати їх періодизацію, з'ясувати вплив об'єктивних та суб'єктивних чинників на спрямування історичних досліджень, порівняти радянську, пострадянську та діаспорну історіографію проблеми, визначити науковий рівень праць, виявити прогалини в них та обґрунтувати напрями подальших історичних досліджень теми.

Для реалізації цієї мети в дисертації поставлені наступні завдання:

- з'ясувати стан дослідження проблеми, сформувати репрезентативний джерельний комплекс, опрацювати методологічні засади дослідження;

- простежити взаємозв'язок історіографічної ситуації та об'єктивності вивчення суспільно-політичних процесів в УРСР;

- обґрунтувати періодизацію дослідження подій і явищ суспільно-політичного життя повоєнного двадцятиріччя, встановити вплив політичних режимів на їх висвітлення та оцінку;

- виокремити місце досліджень суспільно-політичних процесів в УРСР другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років у загальному масиві наукових праць з історії України;

- виявити спільні і відмінні тенденції розвитку радянської та пострадянської історіографії суспільно-політичних процесів в УРСР другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років;

- порівняти підходи, трактування і погляди на суспільно-політичне життя УРСР радянських і пострадянських істориків, співставити їх з оцінками дослідників української діаспори;

- персоналізувати внесок українських істориків та наукових осередків у вивчення суспільно-політичних процесів в УРСР, встановити повноту та об'єктивність їх досліджень;

- на основі історіографічного аналізу проблеми з позицій сьогодення запропонувати нові підходи до дослідження суспільно-політичних процесів в УРСР та визначити перспективні напрями і проблематику відповідних студій.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній вперше з позицій сучасного бачення здійснено історіографічний аналіз досліджень суспільно-політичних процесів в УРСР другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років і визначено фактори, що впливали на спотворення історичної правди, поширення ненаукових тверджень та ідеологічних штампів, далеких від об'єктивного пізнання.

В дисертації розглянуто новітні наукові праці українських істориків з проблеми, які ще не були предметом історіографічного осмислення, і під цим кутом зору здійснено переоцінку радянської історіографії. Запропоновано уточнену періодизацію вивчення суспільно-політичного життя УРСР.

В роботі викладено критичне ставлення до достовірності ряду історичних та історіографічних фактів, введених до наукового обігу радянськими дослідниками, зокрема стосовно характеру і місця комуністичної партії в політичній системі тоталітарного суспільства, одностайної підтримки широкими верствами населення політики партії, недооцінки значення інтелігенції у суспільно-політичному житті і перебільшення ролі в ньому робітничого класу, глорифікації трудової активності, масовості соціалістичного змагання і руху за комуністичну працю, стирання відмінностей між містом та селом тощо.

З позиції сучасного бачення розкрито ідеологічні засади і обмеженість традиційної структури наукових публікацій радянських істориків, їх вплив на спотворення в науці суспільно-політичних процесів в УРСР.

Практичне значення дослідження зумовлюється тим, що отримані результати, обґрунтовані висновки і практичні рекомендації дають нове розуміння надбань історіографії проблеми, орієнтують на створення праць, вільних від політичної кон'юнктури та суб'єктивізму. Основні теоретичні та фактичні положення і висновки дослідження можна залучити до викладання історії України та історіографії історії України, а також з метою підготовки спецкурсів з історіографії історії України. Крім того, матеріали роботи можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з української історіографії та історії України.

Апробація дисертаційного матеріалу. Основні положення дисертації та її зміст обговорювалися в рамках проведення «круглого столу» з приводу 50-річчя ХХ з'їзду КПРС, що відбувся у Інституті історії України НАН України 23 лютого 2006 р., обговорювалися при проведенні VI Всеукраїнського симпозіуму з проблем аграрної історії, що відбувся у місті Черкаси у лютому 2006 року, доповідалися на ІІ Міжнародній науковій конференції «Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХІХ-ХХ століттях», що проходила у місті Вінниця 26-27 жовтня 2006 р., на конференції викладачів Інституту історії, етнології та права при Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського у 2006 р., обговорювалися під час проведення «круглого столу» «Голод 1946-1947 рр.: ретроспективний погляд істориків (до 60-річчя трагедії)», який відбувся 22 березня 2007 року у Інституті історії України НАН України, обговорювалися на ІІІ Міжнародній науковій конференції «Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії», яка відбулася 19-21 квітня 2007 року в місті Ніжин на базі Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, доповідалися на всеукраїнській науково-практичній конференції «Євроінтеграційні процеси: міжнародна і міжрегіональна співпраця», що відбулася 17-18 травня 2007 р. на базі Інституту історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, доповідалися на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Бібліотека в контексті світової культури, науки, інформації», яка відбулася у місті Вінниці 23-25 травня 2007 р. та ін. Матеріали дослідження використовувалися при читанні лекцій та проведенні семінарських занять з курсу «Новітня історія України», «Політологія» у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського, Вінницькому державному аграрному університеті та Вінницькому національному державному медичному університеті. За результатами дослідження опубліковано монографію, та 37 наукових статей, з яких 32 - у провідних наукових фахових виданнях, визначених переліками ВАК України.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі «Стан наукової розробки проблеми, джерела та методи дослідження» викладено результати аналізу історіографічного доробку попередників, окреслено джерельну базу та методи дослідження. Фактично перші історіографічні студії, присвячені висвітленню суспільно-політичних процесів повоєнного періоду, з'явилися у період хрущовської «відлиги» і засвідчили активізацію в республіці історичних студій під впливом ХХ з'їзду КПРС. Лось Ф.Є. Розвиток історичної науки на Україні за роки Радянської влади // Розвиток науки в Українській РСР за 40 років. - К., 1957. - С. 31-35. Однак, праці, пов'язані з темою дисертаційного дослідження, лише згадувалися.

Згортання хрущовських реформ, утвердження авторитаризму супроводжувалося насадженням нових орієнтирів для радянських істориків. Керуючись відповідними директивами, частина з них стала на шлях огульної критики реформ М.Хрущова й замовчування негативних наслідків культу особи Й.Сталіна. Ці тенденції відбилися й на історіографічних працях другої половини 1960-х - 1970-х рр., присвячених нагромадженню знань з повоєнної історії УРСР. Шевченко Ф.П. Історія і сучасність. Про розвиток історичної науки на Україні. - К., 1965; Санцевич А.В. Проблеми історії України післявоєнного періоду в радянській історіографії. - К., 1967; Дядиченко В.А., Лось Ф.Є., Сарбей В.Г. Розвиток історичної науки в Українській РСР. - К., 1970; Розвиток історичної науки на Україні за роки Радянської влади / Під ред. П.М.Калениченко та ін. - К., 1973. У працях В.А.Дядиченка, В.Г.Сарбея, Ф.П.Шевченка аналізувалася переважно монографічна література, яка становила невелику частину доробку істориків. Загальною рисою історіографічних студій було намагання «навічно прив'язати» історію українського народу до історії Росії, а за українською історіографією закріпити статус одного з розділів радянської. Тому аналіз досліджень суспільно-політичних процесів в УРСР здійснювався занадто спрощено і тільки в союзному контексті.

У середовищі відомих українських історіографів 1960-х - 1980-х рр. виділялася постать А.В.Санцевича, якому належить помітний внесок у розвиток проблемної історіографії історії України повоєнного періоду. У праці “Проблеми історії України післявоєнного періоду в радянській історіографії” він вперше висвітлив важливі, на його погляд, питання, звернувши увагу на зміни умов розвитку історичної науки в 1945-1965 рр., вивчення історії робітничого класу, селянства, культурного будівництва. У 1984 р. вийшла його книга “Українська радянська історіографія (1945-1982 рр.)”, у якій частково аналізувалися публікації про участь трудящих у суспільно-політичних рухах та партійне керівництво ними. Санцевич А.В. Українська радянська історіографія (1945-1982 рр.). - К., 1984.

З поміж радянських історіографічних праць 1960-х років виділено книгу “Очерки по историографии советского общества”, три останні розділи якої присвячувались огляду історичної літератури, що вийшла в Україні й висвітлювала післявоєнний період. Очерки по историографии советского общества / Под ред. М.Е.Найденова, С.Ф.Найды, Л.М.Папина. - М., 1967. У монографіях А.Л.Оприщенка та Н.В.Комаренко було проаналізовано наукові дослідження ролі робітничого класу у налагодженні соціалістичного змагання, в тому числі й міжреспубліканського. Оприщенко А.Л. Историография социалистического соревнования рабочего класса СССР. - Харьков, 1975; Комаренко Н.В. Дружба и сотрудничество народов СССР: Укр. сов. историография. - К., 1984.

Характерною особливістю історіографічного процесу 1960-1980-х рр. було домінування в ньому історико-партійної історіографії, що засвідчували численні публікації Я.С.Калакури. Калакура Я.С. Историко-партийная наука и актуальные вопросы современности. - К., 1974; його ж. Комуністична партія України в боротьбі за розв'язання завдань будівництва комунізму: Історіограф. нарис. - К., 1976; його ж. Коммунистическая партия Украины в условиях развитого социализма. Историография. - Дис… д-ра. ист. наук. - К., 1980. В них, поряд із аналізом величезного історіографічного матеріалу про Комуністичну партію України в умовах розвинутого соціалізму, були викладені важливі підходи до методики комплексних історіографічних досліджень. Принагідно зазначимо, що з відновленням державної незалежності України Я.С.Калакура зосередився на теоретико-методологічних засадах української історіографії, її місця у структурі історичної науки. Він поклав у основу українського історіографічного процесу національно-державницьку ідею і принцип його окремішності, а саму українську історіографію трактує як національний компонент світової історичної думки (Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. - К., 2004).

Певною мірою процес накопичення знань про суспільно-політичні процеси в УРСР другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років охарактеризований у наукових працях представників української діаспори. Критичні зауваження щодо вибору методів досліджень та підбору фактів для наукового дослідження містилися у роботі В.Маркуся. Аналізуючи стан суспільно-політичних наук в УРСР 1960-1970 рр., він відзначив провінційність української історичної науки у порівнянні із російською, наголосивши, що історики продовжували боротися з труднощами регламентації наукової організації та контролю змісту і висновків публікацій, як це було й у сталінські часи, а радянська система суспільного контролю збагатилася досвідом маневрування між тотальним підкоренням наукової діяльності партійному апарату та постійним прагненням учених і дослідників до лібералізації. Маркусь В. Стан суспільно-політичних наук та дослідів над новітньою історією в УРСР (1954-1964) // Український історик. - 1975. - № 3-4. - С. 28-42.

Відзначено історіографічне значення праці О.Оглоблина, зокрема статті, присвяченої аналізу стану розвитку української радянської історіографії, в якій автор, використовуючи власні спостереження, висвітлив процес створення у 1940-1950-х роках уніфікованої історичної науки шляхом урядового терору. Див.: Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. - Нью-Йорк, 1963. Ряд узагальнень щодо стану розвитку української радянської історичної науки та дослідження повоєнних суспільно-політичних процесів містилися в інших його історіографічних роботах. У них наголошувалось на необхідності наукової критики радянських історичних концепцій представниками української історичної науки в еміграції. Вчений визначив загальну негативну рису української радянської історіографії другої половини ХХ ст., яка, на його думку, полягала у поступовому зникненні індивідуальних досліджень із їх заміною так званими колективними працями, що лише компрометували радянську науку. Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції // Український історик. - 1978. - № 4. - С. 59-63.

Помітні зрушення в українській радянській історіографії відбулися в період перебудови, коли почався поступовий відхід від застарілої методології, побачили світ праці, які відбивали початок змін в історіографічній ситуації. Історія та історіографія України: Зб. наук. праць. - К., 1985; Историография истории Украинской ССР. - К., 1987; Вспомогательные исторические дисциплины: Историография и теория / АН УССР. Ин-т истории / Редкол.: Ю.Ю.Кондуфор и др. - К., 1988; Интеллигенция Советской Украины: (Некоторые вопросы историографии и методологии исследования) / Ин-т истории АН УССР; Редкол.: Ю.А.Курносов и др. - К., 1988; Історія України: нові підходи в історіографії та археології / Ін-т історії АН УРСР; Авт.: О.І.Гуржій, О.В.Гарань. - К., 1989. Однак, не дивлячись на певне послаблення тиску правлячого режиму на вчених, більшість подій вітчизняної історії вивчалися за традиційною схемою, питання історіографії суспільно-політичного життя майже не висвітлювалися. Лише в книзі «Историография истории Украинской ССР» було виділено окремий підрозділ, присвячений аналізу наукових праць про суспільно-політичні процеси в республіці, зокрема такі його напрями як діяльність рад, профспілок, зростання керівної ролі партії. Важливими темами досліджень залишалася соціальна структура суспільства, проблеми робітничого класу, його союзу з селянством.

Віддаючи належне авторам, які торкалися окремих аспектів теми дисертаційного дослідження, необхідно мати на увазі, що більшість їх висновків застаріли, а фактологічна база потребує суттєвого розширення і уточнення. З проголошенням незалежності України перед істориками відкрилося широке поле для проведення нових досліджень на основі документів та матеріалів, що раніше були їм недоступними. У минуле відійшли жорсткі ідеологічні установки радянських часів, які сковували ініціативу істориків. Суттєві зміни в методології досліджень призвели до появи якісно нових робіт, котрі висвітлюють минулі події з наукових, а не з ідеологічних позицій.

Деякі історіографічні аспекти суспільно-політичних процесів в УРСР присутні у вступних частинах праць Ю.Шаповала, А.Русначенка, Ю.Данилюка, О.Бажана, В.Кафарського, І.Романюка та ін, Див., наприклад: Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. - К., 1993 Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 50-х - початок 1990-х років. - К., 1998. - С. 4-11; Данилюк Ю., Бажан О. Опозиція в Україні. - К., 2000. - С. 4-15; Шаповал Ю. Україна ХХ ст.: Особи та події в контексті важкої історії. - К., 2001; Кафарський В. Комунізм і український національно-визвольний рух. - Івано-Франківськ, 2002. - С. 15-20; Романюк І.М. Українське село в 50-ті - першій половині 60-х рр. ХХ ст. - Вінниця, 2005 та ін. які торкнулися стану висвітлення окремих політичних процесів в УРСР, українського опозиційного руху. Історіографічний аналіз окремих досліджень суспільно-політичних процесів містився у праці В.Коцура та А.Коцура. Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України. - Чернівці, 1999. У 2000 р. вийшла монографія вчених Інституту історії України НАН України, присвячена історіографії, методології та джерельній базі досліджень аграрних відносин в Україні другої половини ХХ століття. Історіографія, методологія та джерельна база досліджень аграрних відносин в Україні у другій половині ХХ ст. / С.В.Кульчицький, П.П.Панченко, С.С.Падалко та ін. - К., 2000. З темою дослідження пов'язані два підрозділи монографії О.О.Рафальського «Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис», в яких міститься ґрунтовний аналіз праць про повоєнну сталінську національну політику, примусове переселення українців і поляків, реевакуацію матеріальних та культурних цінностей в Україну, боротьбу із космополітизмом, про вплив рішень ХХ з'їзду КПРС на деякі зрушення в сфері національних відносин. Див.: Рафальський О.О. Національні меншини в Україні у ХХ ст.: Історіографічний нарис. - К., 2000. - С. 229-267.

Варті уваги дисертації О.Замлинської, Ю.Легуна, Д.Табачника, Р.Дудки, К.Мельник, О.Сергійчук, В.Дудник, В.Кононенка, О.Вишиванюка та ін., які дотичні до історіографії суспільно-політичних настроїв населення у повоєнний період та в часи «відлиги», карально-репресивної політики радянського режиму, опозиційного руху, діяльності установ науки та вищої школи, участі інтелігенції у політичному і культурному житті УРСР другої половини 50-х - на початку 60-х років ХХ ст., зародження дисидентського руху. Замлинська О.В. Культурне життя в Україні у 1943-1953 роках. - Автореф. дис… канд. іст. наук. - К., 1995; Легун Ю.В. Розвиток науки в Україні у 60-х роках ХХ століття. - Автореф. дис… канд. іст. наук. - К., 1995; Табачник Д.В. Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні (кінець 20-х - 50-ті роки). - Автореф… д-ра іст. наук. - К., 1995; Дудка Р.А. Суспільно-культурна діяльність інтелігенції України у другій половині 50-х - на початку 60-х років ХХ століття. - Автореф. дис… канд. іст. наук. - К., 1996; Мельник К.М. Розвиток науки в Україні у 50-ті роки ХХ ст. - Автореф. дис… канд. іст. наук. - К., 1999; Сергійчук О.М. Вища школа України в умовах лібералізації суспільного життя 1953-1964. - Автореф. дис… канд. іст. наук. - Переяслав-Хмельницький, 2002; Дудник В.М. Відбудова міського господарства України у 1943-1950 рр. - Автореф. дис... канд. іст. наук. - К., 2004; Кононенко В.В. Суспільно-політичні настрої та моральний стан населення України в повоєнний період (1945-1953 рр.). - Автореф. дис… канд. іст. наук. - К., 2004; Вишиванюк О.Г. Конфесійні аспекти етнотрансформаційних процесів в Україні (1944-1953 рр.). - Автореф. дис… канд. іст. наук. - К., 2006. Виокремлено дисертаційну роботу Л.Ведмідь, присвячену історіографії опозиційного руху як компонента суспільно-політичних процесів у різних регіонах республіки. Ведмідь Л.А. Історіографія опозиційного руху в УРСР другої половини 50-х - середини 80-х років ХХ ст. - Автореф. дис. канд… іст. наук. - К., 2006. Однак, ці історіографічні огляди лише частково стосуються обраної теми дисертаційного дослідження.

Загалом, узагальнюючих досліджень, присвячених історіографії суспільно-політичних процесів повоєнного двадцятиріччя в УРСР фактично немає, до того ж абсолютна більшість наявних публікацій містять застарілі висновки та оцінки. Праці істориків із цієї проблеми потребують нового історіографічного осмислення, виявлення вузьких місць та окреслення перспективних тем наукових пошуків.

Джерельна база дисертації. Основу джерельної бази дослідження складають наукові праці істориків, аналіз яких дозволив простежити процес накопичення знань про суспільно-політичні процеси другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років. Виділено наступні групи джерел: узагальнюючі історичні праці, колективні та індивідуальні монографії, дисертаційні роботи, наукові статті, матеріали наукових конференцій, а також документальні джерела, які стосуються розвитку історичної науки, зокрема збірник “У лещатах тоталітаризму”, У лещатах тоталітаризму: перше двадцятиріччя Інституту історії НАН України (1936-1956 рр.) / Збірн. докум. матер. - У 2 ч. - К., 1996. до якого увійшли документи про академічний Інститут історії України.

Пріоритетне місце в джерельній базі посідають узагальнюючі роботи здебільшого колективного характеру, зокрема відповідні томи або розділи багатотомної історії України, Історія Української РСР: У 8 т. - Т. 8: Радянська Україна в період зміцнення соціалізму і поступового переходу до комунізму (1945-70-ті роки). - У 2 кн. - К., 1979. чотири видання нарисів історії Компартії України та обласних партійних організацій, Див., наприклад: Нариси історії Київської обласної партійної організації. - К., 1967; Нариси історії Львівської обласної партійної організації. - Львів, 1969; Нариси історії Комуністичної партії України. - К., 1971; Нариси історії Івано-Франківської обласної партійної організації. - Ужгород, 1979; Нариси історії Житомирської обласної партійної організації. - К., 1980 та ін. що були створені у період існування СРСР. Серед новітніх публікацій виділено праці «Історія України. Нове бачення» (під ред. академіка В.Смолія), «Україна крізь віки», «Політична історія України», узагальнюючі студії В.Барана, В.Даниленка, В.Сергійчука, Ю.Шаповала, а також діаспорних істориків Л.Винара, Див., наприклад: Винар Л. Думки про «Українського історика» і сучасний стан української історичної наук // Український історик. - 1978. - № 1-3. - С. 5-29; його ж. Двадцятиліття «Українського історика» (1963-1983) і завдання українських істориків // Український історик. - 1983. - № 2-4. - С. 5-24. І.Лисяка-Рудницького, Див.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - В 2 т. - Т. 2. - К., 1994. - С. 294-305. О.Субтельного Субтельний О. Україна: Історія. - К., 1991. та ін. Їх значення полягає в тому, що вони носять підсумковий характер дослідження української історії, включаючи й період даного дисертаційного дослідження.

Найбільш концентровану інформацію з конкретної проблеми, як правило, дають монографії. Об'єктом монографічних досліджень виступали різні аспекти суспільно-політичних процесів означеного періоду, але найбільша їх кількість стосувалася керівної ролі комуністичної партії, її організаторської та ідеологічної роботи (понад 5000 книг, брошур і статей), натомість число тих праць, які висвітлювали б карально-репресивні заходи та їх вплив на суспільно-політичні процеси, залишається відносно незначним (близько 150). Близькими до монографічних досліджень є дисертаційні роботи, джерельна цінність яких зумовлюється тим, що їх зміст, авторські висновки і судження не завжди знаходять адекватне відображення в публікаціях.

Найбільш поширеним джерелом вивчення динаміки історіографічного процесу з досліджуваної проблеми є наукові статті, в яких відкладалися оперативні результати студій суспільно-політичного життя в республіці. В дисертації фігурує близько 700 наукових статей. Починаючи з часів перебудови джерельна база проблеми інтенсивно поповнювалася за рахунок журнальних публікацій, які стали засобом апробації нових, нестандартних і дискусійних поглядів. У часописах “Український історичний журнал”, “Український історик”, “Історичний журнал”, інших періодичних виданнях, університетських вісниках започатковано спеціальні рубрики, присвячені висвітленню різного роду «білих плям» вітчизняної історії. За відсутності ґрунтовних монографічних досліджень саме ці праці дають можливість встановити, кому з науковців належить першість у піднятті та розробці тієї чи іншої проблеми суспільно-політичного розвитку повоєнної України.

Важливу групу історіографічних джерел становлять матеріали наукових конференцій, симпозіумів та «круглих столів». Саме в ході їх проведення найчастіше відбувається оприлюднення нових ідей та підходів. Залучені матеріали «круглих столів», присвячених обговоренню методологічних питань новітньої історії України, які регулярно проводить Інститут історії України.

Аналіз джерельної бази торкнувся підручників та посібників з історії України. Як правило, вони пишуться вже на основі існуючих монографій. Але в умовах українських реалій перших років незалежності вчені зіткнулися із проблемою відсутності підручників для середньої та вищої школи, які були б написані з точки зору важливості тих чи інших подій для історії саме України, а не СРСР. Тому своєрідною пробою пера у ліквідації «білих плям» в українській історії стали підручники та посібники, написані провідними науковцями країни, які привернули увагу до невирішених проблем та накреслювали орієнтири для майбутніх наукових робіт.

Отже, джерельний комплекс дисертації є достатньо репрезентативним для порівняльного аналізу радянської і пострадянської історіографії, для визначення стану дослідження суспільно-політичних процесів в УРСР другої половини 1940-х - першої половини 1960-х років.

Методологія дослідження. Складна структура суспільно-політичних процесів і специфіка їх відображення в літературі посилюють значення теоретико-методологічних засад історіографічного дослідження. В його основу покладено принципи історизму, об'єктивності, системності, наступності та всебічності. Принцип історизму дозволив розглядати розвиток історичних знань, формування наукової думки про перебіг суспільно-політичних процесів в УРСР другої половини 40-х - першої половини 60-х років ХХ ст. у тісній залежності і органічному зв'язку із історіографічною ситуацією у радянські та пострадянські часи.

Принцип системності орієнтував на врахування багатофакторності історичного та історіографічного процесів, на комплексне осмислення історичних знань. На основі принципу об'єктивності відібрані такі джерела, які максимально адекватно відбивають науковість історичної думки у всіх її компонентах, адже історіографічний аналіз не позбавлений суб'єктивного сприйняття та оцінки тих чи інших праць. Посиленню об'єктивності та системності сприяє дотримання принципу всебічності, який передбачає аналіз всієї сукупності історіографічних джерел, а також врахування різноманітних впливів на процес накопичення історичних знань. Врахування історичної ситуації, у якій створювалася наукова праця, дозволяє відокремити власні погляди автора від нав'язаних йому політичних директив.

Важливою передумовою реалізації дослідницьких завдань для пізнання історіографії суспільно-політичних процесів має принцип спадкоємності, який часто ігнорувався, особливо у ставленні до наукового доробку попередників. Дотримання цього принципу дало змогу забезпечити зв'язок нових знань з науковими надбаннями попередників та уникати суб'єктивізму в оцінці історіографічного процесу.

В процесі дослідження використано комплекс методів, насамперед історіографічного аналізу та синтезу, які дозволили критично розглянути кожну з наявних праць, порівняти одержані в них результати, синтезувати їх і встановити повноту висвітлення теми. В дисертації розглянуто різні підходи дослідників до проблеми, порівняно праці радянських, діаспорних та пострадянських істориків. Завдяки цьому з'ясовано новизну методологічних підходів і реальний приріст наукових знань, персоніфіковано внесок науковців у збагачення джерельної бази з історії суспільно-політичних процесів в УРСР.

У ході аналізу матеріалу використовувалися історичний, синхронний, порівняльний, ретроспективний методи, які дали можливість осягнути сутність досліджуваного процесу, динаміку кількісних та якісних змін. Використання конкретно-історичного методу забезпечило можливість простежити хто і коли започаткував дослідження певної проблеми, хто продовжив її вивчення і які нові результати були одержані.

Синхронний метод дозволив проаналізувати праці авторів, створених у межах одного історіографічного періоду, але з протилежних методологічних позицій. Завдяки використанню порівняльного методу зіставлялися різні підходи дослідників до проблеми, порівнювалися роботи радянських та пострадянських учених. У контексті методології дослідження розглянуто низку термінів і понять, насамперед такі як “українська історіографія», “історіографічний процес”, “історіографічна ситуація” та ін. В радянські часи найчастіше вживався термін «українська радянська історіографія». У сучасній науковій літературі панівним став термін «українська історіографія». У широкому розумінні він включає й «українську зарубіжну історіографію», яка в радянські часи розглядалася як носій буржуазно-націоналістичної ідеології та фальсифікації історії. Критикуючи зарубіжних авторів, радянські науковці обмежувалися лайливою оцінкою творів, уникаючи конкретного викладу їхніх думок та суджень, які пересічний читач міг би оцінити по-своєму. Поряд з поняттям “українська історіографія” вживається як синонім термін «вітчизняна історіографія». Сучасна наука віддає перевагу терміну «українська історіографія» для окреслення досліджень, які були створені українськими істориками у різні часи. Див.: Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ ст.: здобутки і проблеми. - Львів, 2004. Терміни «українська зарубіжна історична наука», «зарубіжне українознавство» увійшли до наукового обігу на зламі 80-90-х років ХХ ст., коли процес руйнації ідеологічних догм повернув до надбань української історичної думки напрацювання істориків української діаспори, на яких у радянські часи було накинуто тавро “буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів”. Їх доробок другої половини ХХ ст. зазвичай називають надбанням вільної української історичної науки за рубежем. Див.: Ясь О. Українська зарубіжна історіографія 1945-1991 рр.: проблема поколінь та організація дослідницької праці // Історіографічні дослідження в Україні. - Вип. 10 - У 2 ч. - Ч. ІІ. Історіографія. - К., 2000. - С. 354-356. Л.Винар окреслював «українську історіографію» як сукупність наукових праць українських істориків або істориків українського походження присвячених історії України, без огляду на місце їхнього перебування і мови, якою вони друкували праці. Винар Л. Перший загальний з'їзд українських істориків: зауваження до програми з'їзду // Український історик. - 1977. - № 1-2. - С. 105.

Визначаючи українську історіографію в контексті світової історичної науки, Я.С.Калакура розглядає її як спеціальну галузь української історичної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських історичних установ і видань, наукових шкіл, творчу спадщину і вклад українських істориків у світову та вітчизняну науку. До творчих здобутків української історіографії він відносить також спадщину українських радянських істориків та істориків української діаспори. Див: Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. - К., 2004. - С. 11.

Формування різних напрямів історичних досліджень суспільно-політичних процесів в УРСР у рамках української історіографії визначалося складністю історичного розвитку української наукової думки, оскільки окремі її представники в силу політичних причин змушені були працювати в еміграції. Ця ситуація визначила різницю у доступі істориків до історичних джерел з обраної теми дослідження. Представники української радянської історіографії мали у своєму розпорядженні фактично лише тенденційно підібрану джерельну базу, хоча й досить широку. Її розширення за рахунок вивчення джерел, доступ до яких обмежувався директивами вищого партійного керівництва, був практично неможливим. Обмеженість джерельної бази істориків української діаспори із свободою використання методів наукових досліджень наклала свій відбиток на спрямування їхніх праць, значна частина з яких присвячувалася критиці української радянської. Сучасна українська історіографія характеризується вільним вибором новітніх методів досліджень і відсутністю будь-яких обмежень у проведенні наукових пошуків, а також можливістю аналізу великого кола джерел, значна частина з яких уводиться тепер науковцями в науковий обіг. Плідною з точки зору висвітлення численних «білих плям», які залишилися у спадок від української радянської історіографії та уникнення використання ненаукових методів аналізу, є співпраця вчених української діаспори із пострадянськими науковцями. суверенізація десталінізація хрущовський

У другому розділі «Історики про правлячу комуністичну партію як провідника курсу на уніфікацію суспільно-політичного розвитку республіки в повоєнний період» проаналізовано публікації, присвячені деяким зрушенням у політиці тоталітарного режиму в сфері суспільно-політичного розвитку УРСР у повоєнне десятиріччя та в часи хрущовської “відлиги”. Комуністична партія та її вождь Й.Сталін намагалися використати перемогу над гітлерівською Німеччиною для зміцнення своїх позицій у суспільстві, в т.ч. в УРСР, для остаточного знищення будь-якої опозиції, для обмеження прав і свобод громадян, однак вони наштовхнулася на опір української інтелігенції, студентської молоді, на потужний самостійницький рух, включаючи й збройну боротьбу на західноукраїнських землях. Для придушення цього руху, який радянська історіографія оцінювала як вияв українського буржуазного націоналізму та бандитизму, влада, з одного боку, застосувала масові каральні акції, арешти, виселення, ідеологічні репресії, не протидіяла голоду 1946-1947 років, забезпечувала прискорені темпи відбудови народного господарства, культури і освіти, соціалістичних перетворень на західноукраїнських землях. У проведенні свого курсу в УРСР Кремль спирався на діяльність КПУ та карально-силові структури як головну опору в республіці, залучив і «репресивний талант» Л.Кагановича для боротьби з українським націоналізмом. З другого боку, за свідченням пострадянської історіографії, режим був змушений вдатися до імітації розширення “суверенних прав” УРСР, затвердження нової символіки, використавши для цього факт її участі в Організації Об'єднаних Націй. Цей аспект суспільно-політичного життя республіки досить широко висвітлювався у радянській літературі, чому сприяла партійна підтримка вигідної владі пропаганди “міжнародної” діяльності УРСР, хоча дозволу на реальні дипломатичні відносини із зарубіжними країнами вона не отримала.

З метою подолання відцентрових процесів, пов'язаних з глорифікацією Сталіним російського чинника в історії СРСР, у революційній боротьбі та забезпеченні перемоги над фашизмом, було використано ідеологічну кампанію з нагоди так званого 300-річчя возз'єднання України з Росією. Історики стали учасниками «доведення» спільного коріння, непорушної дружби, віковічної єдності українського та російського народів, «добровільного входження» України до складу Московської держави. З другої половини 1950-х рр. в обґрунтуванні керівної ролі партії історики стали робити акцент на її «загальнонародний» характер, що слугувало аргументом для виправдання уніфікації та стандартизації суспільно-політичного життя, курсу на стирання національних та соціальних відмінностей між різними верствами населення. Поставлені у жорсткі рамки, радянські вчені змушені були включати до своїх праць цитати партійних постанов та резолюцій, доповідей та промов керівників партії і держави, якими визначалися ідейні напрями наукових пошуків. Нагромаджений джерельний матеріал дедалі важче було втискувати в існуючі історичні схеми. Склалося помітне протиріччя між потенційними можливостями історичної науки і реальними умовами їх реалізації, зняттю якого частково слугувала зміна історіографічної ситуації під впливом ХХ з'їзду КПРС і критики культу особи. Хрущовська «відлига» сприяла розширенню доступу до архівів, збагаченню тематики наукових досліджень, формуванню нової генерації істориків. Однак, згортання хрущовських реформ, насадження авторитаризму, партійна постанова 1967 р. про суспільні науки надовго закріпили в історичних дослідженнях схоластику і догматизм.

Повоєнний суспільно-політичний розвиток УРСР висвітлювався за усталеною схемою: зростання керівної ролі партії, підвищення активності Рад, профспілок і комсомолу, провідна місія робітничого класу і його союз з колгоспним селянством, розвиток творчої активності мас і соціалістичного змагання. Серед радянських істориків, що досліджували цю проблематику, виділено праці Й.Черниша, Л.Лещенка, В.Юрчука, І.Кожукала Див.: Черниш Й.Д. Комуністична партія України - організатор соціалістичних перетворень на селі в західних областях УРСР (1939-1958). - Львів, 1963; Юрчук В. Боротьба КП України за відбудову і розвиток народного господарства (1949-1952 рр.). - К., 1965; Лещенко Л.О. Україна на міжнародній арені (1945-1949). - К., 1969; Юрчук В.И., Кожукало И.П. Коммунистическая партия во главе всенародной борьбы за восстановление и развитие народного хозяйства Советской Украины (1946-1950 гг.). - К., 1986 та ін. та ін. Однак вартість цих робіт обмежена лише зібраним ними великим джерельним матеріалом про відбудову народного господарства, науки, освіти та культури, розвиток соціальної інфраструктури українського суспільства.

У розділі наголошено на нових підходах пострадянських істориків до дослідження повоєнного статусу республіки, особливостей репресивно-каральних акцій супроти українського самостійницького руху, причин та наслідків голоду 1946-1947 рр., національної політики радянського керівництва, насадження атеїзму. Останнім часом з'явилися наукові розвідки про зміни морально-політичних настроїв різних верств населення УРСР після завершення війни та в часи відлиги. Ці проблеми отримали нове бачення у працях В.Барана, О.Веселової, В.Даниленка, В.Кононенка, В.Марочка, О.Рафальського, В.Сергійчука, Ю.Шаповала та ін., Див.: Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. - К., 1993; Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. - Тернопіль, 1997; Баран В.К. Україна: новітня історія: 1945-1991 рр. - Львів, 2003; Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.). - К., 1999; Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіограф. нарис. - К., 2000; Голодомори в підрадянській Україні / Ред.: О.М.Веселова та ін. - Київ-Львів-Нью-Йорк, 2003; Даниленко В. Українська інтелігенція як об'єкт репресивної політики сталінського режиму в повоєнний період (1946-1953 рр.) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - Вип. 7. - К., 2003. - С. 406-420; Кононенко В.В. Настрої населення України в умовах повоєнної декларативної радянської демократії // Наук. зап. Вінницьк. держ. пед. ун-ту імені Михайла Коцюбинського. Вип. VІ. Серія: Історія: Зб. наук. праць. - Вінниця, 2003. - С. 75-80 та ін. заслугою яких є введення до наукового обігу великої кількості нових документів та матеріалів про злочини сталінізму, їх неупереджений аналіз.

У подальших дослідженнях варто було б звернути увагу на вивчення змін у суспільній свідомості пересічних громадян у повоєнний період, їх реальну реакцію на політику партії, боротьбу з українським підпіллям, діяльністю ОУН, на заходи щодо подолання культу особи та реабілітації жертв репресій. Поглибленого вивчення потребує суперечливий процес відновлення контролю тоталітарного режиму над Україною на завершальному етапі війни і у відбудовний період, радянізації західних областей, передачі Кримської області до складу УРСР, механізм повоєнних каральних акцій та ідеологічних репресій як засобу стандартизації суспільно-політичного життя республіки. Нового осмислення очікують і наслідки уніфікації суспільно-політичного розвитку УРСР, розширення не її національно-державницьких повноважень, а прав місцевої партійної номенклатури, з'ясування мотивів «переведення» на роботу в Москву лідерів КПУ О.Кириченка, М.Підгорного, а відтак і П.Шелеста, відродження “контрольованого автономізму” УРСР як адміністративно-територіальної одиниці Союзу РСР.

Третій розділ «Погляди істориків на спроби десталінізації суспільства та лібералізацію політичного життя в УРСР» присвячений аналізу праць, автори яких досліджували окремі аспекти лібералізації суспільно-політичного життя в умовах хрущовської «відлиги». У вивчення проблем суспільно-політичного розвитку УРСР в роки «відлиги» вагомий внесок внесли радянські історики В.Шевчук, В.Шкварець, О.Шуляк, Є.Юрій, А.Янюк та ін. До поля зору вчених потрапили деякі заходи щодо розвінчування культу особи і подолання його наслідків, повернення до принципів колективного керівництва, розвиток громадських засад, часткового обмеження повновладдя партійних чиновників.

Зазначено, що радянські історики не виходили за межі оцінок, зафіксованих у партійних документах, намагаючись довести думку, нібито культ особи був випадковим явищем у радянській історії, “викривленням” соціалістичного ладу. Для досягнення цієї мети замовчувалися численні злочини сталінізму: масові репресії, голодомори, розстріляне відродження, згортання українізації, прорахунки в роки Великої Вітчизняної війни, асиміляційні процеси, насильницька атеїзація населення.

В той же час значне місце у працях радянських дослідників займали питання партійного керівництва як закономірності соціалістичного суспільства, розвиток соціалістичного змагання, участь у якому трактувалася як вияв суспільно-політичної активності трудящих.

У новітніх студіях, авторами яких є О.Бажан, В.Баран, В.Даниленко, Ю.Данилюк, С.Кульчицький, П.Киридон, В.Литвин, В.Сергійчук та ін., Див., наприклад: Кульчицький С.В. Новітня історія України // Укр. іст. журн. - 1991. - № 10. - 11-20; Баран В.К. Україна 1950-х - 1960-х рр.: Еволюція тоталітарної системи. - Львів, 1996; Кульчицький С.В. Місце ХХ з'їзду в еволюції радянського комунізму // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Вип. 10. - К, 2006. - С. 49-85; Литвин В. Україна у другому повоєнному десятилітті (1956-1965). - К., 2004; Киридон П.В. Десталінізація в України: перспективи дослідження // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. ст. - Вип. 10: Хрущовська «відлига»: передумови, реалії, наслідки / Відп. ред. В.М.Даниленко. - К., 2006. - С. 214-231 та ін. змінено акценти на суспільно-політичні процеси в умовах хрущовської “відлиги”. Автори новітніх праць наголошують, що хрущовські реформи не зачепили політичні засади тоталітарної системи, аналізують причини їх незавершеності та наслідки. Критиці піддано саму модель розвитку радянського суспільства загалом і партійного керівництва ним зокрема. Нині ідея побудови комуністичного суспільства, сформульована у Програмі КПРС (1961 р.), розглядається як утопія і приваблива казка, але чимало науковців позитивно оцінювали і оцінюють надбання радянської країни у соціальному захисті та освіті населення, піднесенні рівня матеріального добробуту. ХХ з'їзд КПРС розглядається переважною більшістю пострадянських учених у якості події, що поклала початок занепаду СРСР, комуністичної ідеології. Певного висвітлення на сторінках наукових праць отримала репресивна діяльність влади проти церкви, національних меншин та її суперечливі наслідки для формування політичної свідомості і моралі населення.

Зроблено висновок про те, що до останнього часу відсутні ґрунтовні дослідження, які б об'єктивно висвітлювали суспільно-політичні настрої і моральний стан радянського суспільства у часи хрущовської «відлиги», сприйняття пересічними громадянами нововведень М.С.Хрущова, давали пояснення причин згортання його реформ.

Фактично поза увагою дослідників все ще залишаються різні аспекти незавершеності десталінізації українського суспільства, стримування лібералізації суспільно-політичного життя і, зрештою, утвердження авторитаризму. Варто було б звернути увагу і на роздмухування «холодної війни» як чинника уніфікації суспільно-політичного життя.

У четвертому розділі «Історіографія відбудови радянської культури та її ідеологізації» розглянуто праці радянських істориків, присвячені відновленню та розширенню діяльності культурно-освітніх установ у повоєнний період, висвітленню їх участі в ідеологічній роботі партії, в пропаганді марксизму-ленінізму, в інтернаціональному та атеїстичному вихованні, у боротьбі з буржуазною ідеологією. Виділено роботи О.Зубаня, В.Хижняка, В.Шкварця, В.Юрчука, А.Янюка та ін, Див., наприклад: Зубань О.К. Боротьба Комуністичної партії України за розвиток народної освіти і підготовку кадрів для народного господарства (1945-1952). - Львів, 1967; Шкварець В.П. Масово-політична робота партійних організацій на селі (1959-1965 рр.) // Наук. праці з історії КПРС. - Вип. 20. - К., 1968. - С. 92-105; Янюк А.О. Ідеологічна робота Компартії України в період розгортання комуністичного будівництва. - Чернівці, 1970; Хижняк В.П. Комуністичне виховання трудівників села: З досвіду ідейно-виховної роботи партійних організацій на селі в 1959-1970 рр. - К., 1973 та ін. в яких аналізуються в контексті суспільно-політичних процесів питання ідеологічної боротьби як в середині республіки, так і на міжнародній арені.