Селянство в уявленнях української інтелігенції 60–80-х років ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

07.00.01 - історія України

УДК 94 (477) «1861/1889»

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

СЕЛЯНСТВО В УЯВЛЕННЯХ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ 60 - 80-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

Портнова Тетяна

Володимирівна

Дніпропетровськ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Журба Олег Іванович Дніпропетровський національний університет завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, старший науковий співробітник Касьянов Георгій Володимирович Інститут історії України НАН України, завідувач відділу новітньої історії і політики кандидат історичних наук, доцент Михайлюк Олександр Володимирович Національна металургійна академія України, завідувач кафедри документознавства та інформаційної діяльності

Захист відбудеться “ 5 ” листопада 2008 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “3” жовтня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В останні десятиріччя інтелектуальна історія стала науковим напрямком, який переживає своєрідний ренесанс, зокрема в українській історіографії. Водночас на тлі пожвавлення дослідницької уваги особливо помітними стають тематичні лакуни. Це стосується і підставових думок, які володіли розумом та уявою більшості представників цілих поколінь і не тільки знайшли відбиття в програмових документах чи теоретичних працях окремих осіб, а й спонукали до громадської активності та подеколи визначили сам спосіб життя людей, що її поділяли. Для українського руху другої половини ХІХ ст. такою стала ідея «народу», що не лише лягла в основу оформлення нової національної ідеології, але і визначила зміст і напрямки діяльності своїх прихильників.

Дослідження елементів свідомості українського інтелектуального проводу, зокрема дотичних селянства, дозволяє розширити традиційні рамки вивчення національного руху, що переважно зосереджується на його практичній діяльності або персональних поглядах найяскравіших представників. Реконструкція образів, уявлень і цінностей, які впливали на поведінку членів соціальної групи, може стати корисною сполучною ланкою між діяльністю та сферою думок, які досить часто аналізуються окремо.

Актуальність дослідження зумовлена не лише напрямком, у якому виконана дисертація, але і станом наукової розробки теми. Проблема уявлень української інтелігенції про селянство не зазнала спеціального вивчення в українській історіографії. Попри те, що селянство було одним з головних об'єктів рефлексії української суспільної думки другої половини ХІХ ст., немає комплексного наукового аналізу образу селянина та його місця в соціальних, національних та культурних доктринах окресленої доби.

Розробка проблеми важлива і для історії українського селянства. Оскільки абсолютна більшість джерел з історії цієї соціальної групи походить з-під пера освічених спостерігачів, розгляд текстів українських авторів про селянство не лише надає значний обсяг конкретної інформації, але й узагальнює доробок попередників. Вивчення уявлень українського освіченого загалу про селянина є плідним і в контексті актуальних для сучасної української науки досліджень модернізаційних перетворень українського села межі ХІХ-ХХ ст., ідейних витоків української національної ідентичності, специфіки мистецьких творів доби.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках досліджень держбюджетної теми науково-дослідної лабораторії історії Придніпровського регіону кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства історичного факультету Дніпропетровського національного університету «Методологічні аспекти інтелектуальної (XVIII - XIX ст.) та воєнної (кінець XV - середина XVII ст.) історії України» (затверджена Міністерством освіти і науки України за № 1-150-07, державна реєстрація за № 0107U000526).

Метою дисертаційного дослідження є комплексне відтворення уявлень про селянство в українській суспільній думці 60-80-х років ХІХ ст.

Досягнення визначеної мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

- проаналізувати стан історіографічної розробки теми, сформувати репрезентативну джерельну базу та окреслити методику дослідження;

- дослідити соціальний та інтелектуальний контексти розвитку уявлень представників українського руху про селянство;

- реконструювати місце селянина та селянської культури в розробці українського національного проекту;

- проаналізувати специфіку зображення народного характеру в текстах українських інтелектуалів;

- відтворити сприйняття соціально-економічних трансформацій українського села другої половини ХІХ ст. представниками українського руху.

Об'єктом дисертаційного дослідження є українська суспільна думка другої половини ХІХ ст.

Предметом є система уявлень українських інтелектуалів 60-80-х років ХІХ ст. про селянство. Територіальні межі дослідження охоплюють українські регіони Російської імперії. Власне ж «інтелектуальна територія» української суспільної думки, територія формування і побутування думок і уявлень є доволі аморфною і не вкладається до чітких територіальних рамок. Хоча значна кількість матеріалів походять з великих міст, у яких концентрувався активний український рух та діяли його наукові, видавничі та громадські осередки - Києва, Харкова, Полтави, Чернігова, Одеси, географія перебування і творчої активності представників української інтелігенції була значно ширшою. Досить згадати петербурзький осередок, закордонну місію М. Драгоманова, практику адміністративних заслань до північних губерній чи хутір Мотронівку, де мешкав П. Куліш.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1860-і - 1880-і роки. Нижню хронологічну межу позначає 1861 р. - рік звільнення селянства від кріпосної залежності, що радикально змінив соціально-економічну ситуацію в Російській імперії та визначив новий вимір інтелектуальних пошуків у селянському питанні. Верхньою хронологічною межею є початок 1890-х років, як принципово новий період розвитку українського руху, період кризи народництва та переходу руху від культурництва до політичної фази. Для повнішого розкриття еволюції образу селянства в українській думці робота містить екскурси за межі основних хронологічних віх, що дозволяє охарактеризувати витоки уявлень та їхні подальші інтелектуальні видозміни.

Серед методологічних принципів особливе місце посідає прагнення до об'єктивності та історизму, а також комплексний підхід до аналізу уявлень. Розв'язання вказаної мети і завдань спирається на використання низки методів історичного дослідження. За допомогою історико-генетичного методу простежено ідейні витоки та еволюцію уявлень освіченого загалу про селянство, внутрішню динаміку їхнього розвитку і диференціації. Використання порівняльно-історичного методу дозволило визначити відмінності і спільні риси бачення селянства та завдань інтелігенції щодо нього представниками української і російської думки.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше в історичній науці сформульовано проблему сприйняття селянства українською інтелігенцією і здійснений її розгляд на широкому масиві матеріалів, які раніше не аналізувалися під подібним кутом зору. Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали і висновки можуть бути використані для створення узагальнюючих праць з інтелектуальної та соціальної історії України ХІХ ст., підручників і спецкурсів з вітчизняної історії окресленого періоду.

До особистого внеску здобувача належить постановка дисертаційної проблеми, цілісна розробка усіх її складових, проведення обґрунтування та узагальнення висновків дослідження.

Апробація дослідження була здійснена в доповідях на міжнародній науково-практичній конференції молодих учених «Шевченківська весна» (березень 2006 р., Київ), Шостому Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (березень 2006 р., Черкаси), регіональній краєзнавчій конференції «Проблемні питання історії міст і сіл Придніпров'я» (березень 2006 р., Дніпропетровськ), 59-ій конференції молодих вчених «Каразінські читання» (квітень 2006 р., Харків), Всеукраїнській науковій конференції «Питання аграрної історії України та Росії» (грудень 2006 р., Дніпропетровськ), Перших Всеукраїнських Яворницьких наукових читаннях (листопад 2007 р., Дніпропетровськ). За темою дисертації опубліковано 7 статей і тез доповідей, чотири - у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи визначена метою і завданнями наукового дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (482 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 211 сторінок, із них 167 сторінок основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовані вибір теми дослідження, її актуальність, визначено об'єкт і предмет, мету та дослідницькі завдання, хронологічні межі роботи, методологічні принципи та методи, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про особистий внесок здобувача та апробацію дослідження.

У першому розділі - «Історіографія та джерельна база дослідження» проаналізовано стан наукової розробки теми, проведено огляд та аналіз джерельної бази роботи.

Оскільки досліджувана у дисертації проблематика торкається і інтелектуальної, і соціальної історії, її історіографія є доволі розлогою. Попри фактичну відсутність робіт, спеціально присвячених образам селянства в уяві освічених українців, окремі аспекти питання розглядаються у різноманітних за тематикою розвідках. Історіографію за проблемним принципом можна умовно поділити на наступні групи: дослідження українського національного руху; праці з історії уявлень освічених верств про селянство; розвідки, присвячені українському селянству другої половини ХІХ ст; дослідження української інтелігенції.

Підставовими для дисертації стали дослідження українського національного руху 60-80-х рр. ХІХ ст., оскільки аналіз цього періоду як народницького неодмінно піднімав проблему сприйняття селянства українською суспільною думкою.

Питання ставлення до селянства як важливої складової національної ідеології посіло вагоме місце вже в перших узагальнюючих наукових студіях, що з'явилися на початку ХХ ст., зокрема в роботах М. Грушевського. Розквіт досліджень українського руху, зокрема питань його ідеології і переконань його учасників, припадає на 20-і рр. ХХ ст. і пов'язаний з діяльністю Історично-філологічного відділу ВУАН (розвідки І. Житецького, В. Міяковського, О. Рябініна-Скляревського, М. Возняка та інших Житецький І. Київська Громада за 60-тих років / І. Житецький // Україна. - 1928. - Кн. 1 (26). - С. 91-125; Мияковский В. «Киевская громада» (Из истории украинского общественного движения 60-х гг.) / В. Мияковский // Летопись революции. - 1924. - № 3 (8). - С. 127-150; Рябінін-Скляревський О. Київська Громада 1870-х рр. / О. Рябінін-Скляревський // Україна. - 1927. - Кн. 1-2. - С. 144-162; Житецький І. Південно-Західний відділ Географічного Товариства у Києві / І. Житецький // Україна. - 1927. - Кн. 5. - С. 31-36; Шевелів Б. Петиції українських громад до Петербурзького комітету грамотності з р. 1862 / Б. Шевелів // За сто літ. - 1928. - Т. 29. - Кн. 3. - С. 11 - 16; Гніп М. Громадський рух 1860 рр. Кн. перша: Полтавська громада / М. Гніп. - Х.: Держ. вид-во України, 1930; Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. / Ф. Савченко. - Х.: Держ. вид-во України, 1930, та ін.). В усіх цих роботах присутні згадки про народницьку складову українського руху, про ідейний поворот 1860х рр. від зацікавлення козацьким минулим до тогочасного народного побуту, про просвітницькі зусилля громадівців та їхні народознавчі студії. Водночас у цих публікаціях розгляд конкретної діяльності з вивчення народної культури і зусиль з покращання народного побуту переважає над дослідженнями мотивації та переконань. Найцінніший для даної дисертації виняток становлять опрацювання двох історіографічних сюжетів - феномену хлопоманства та народницької складової в українській художній літературі Міяковський В. Б.С. Познанський (Народник 60-х років) / В. Міяковський // Україна. - 1926. - Кн. 1. - С. 72-93; Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. - К.: Феміна, 1995; Єфремов С. Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві // Літературно-критичні статті / С. Єфремов. - К.: Дніпро, 1993. - С. 294-313; Єфремов С. Іван Тобілевич. Біографічно-літературний нарис // Літературно-критичні статті / С. Єфремов. - К.: Дніпро, 1993. - С. 172-185, та ін..

З 1930-х рр. тема українського національного руху та його ідеології на тривалий час опинилися під відчутним ідеологічним тиском. За умов, коли головним об'єктом вивчення стали радикальні течії російського народництва, загальною тенденцією при розгляді ставлення української інтелігенції ХІХ ст. до селянства виступає поширення на нього критики ліберально-демократичного напряму народництва. Наголошувалося на властивих йому хибній ідеалізації селянина і його громадського потенціалу, викликаних соціальною дистанцією та нездатністю збагнути справжні потреби трудящих прошарків, а також наївній вірі у спроможність покращання життя селянства шляхом поширення просвіти і агрономічних новацій без радикальних соціально-політичних перетворень Волощенко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х - на початку 80-х років ХІХ ст. / А. Волощенко. - К.: Наукова думка, 1974; Корнійчук Л. Суспільно-економічна думка на Україні в 70-х роках ХІХ ст. / Л. Корнійчук. - К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1971; Скакун О.Политическая и правовая мысль на Украине (1861 -1917) / О. Скакун. - Х.: Вища школа, 1987.. Роботи, які безпосередньо торкалися питання образу селянина і його трансформацій в українській думці, тоді належали до царини літературознавства Грицюта М. Селянство в українській дожовтневій літературі / М. Грицюта. - К.: Наукова думка, 1979; Калениченко Н. Еволюція літературного народництва на Україні / Н. Калениченко // Революційне оновлення літератури. Проникнення ідей марксизму-ленінізму в українську літературу кінця ХІХ - початку ХХ ст. - К.: Наукова думка, 1970. - С. 78-158..

Сучасна українська історіографія постала перед низкою викликів, зокрема, щодо вивчення історії ХІХ ст. З одного боку, український суспільний рух та його ідеологія стали домінуючою темою при вивченні цієї доби; з другого, переважання національної парадигми в історичному викладі відсунуло на другий план застосування нових інтерпретативних підходів. Особливих концептуальних складностей зазнала саме сфера історії суспільної думки, яка у 1990-і рр. опинилася фактично у вакуумі після занепаду колишньої чіткої ідейно-методологічної схеми з її устійненим термінологічним апаратом.

Ряд нових підходів до вивчення діяльності та ідеології українського національного руху, зокрема в його ставленні до селянства та уявленнях про нього, завдячують своєю появою застосуванню на українському матеріалі теоретичного доробку сучасних досліджень націоналізму. Підхід до нації як до сконструйованого феномену, своєрідного інтелектуального проекту, а до українського націотворення як властивого східноєвропейським бездержавним народам етнолінгвістичного варіанту, з його особливою увагою до народної мови і культури, був плідно застосований у розвідках С. Єкельчика, Я. Грицака, О. Забужко Єкельчик С. Пробудження нації: до концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. / С. Єкельчик. - Мельбурн: Ун-т ім Монаша, відділ славістики, 1994; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст. / Я Грицак. - К.: Генеза, 1996; Забужко О. Notre Dame d`Ukraine : Українка в контексті міфологій / О. Забужко. - К.: Факт, 2007;. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період / О. Забужко. - К.: Основи, 1993.. Цей підхід акцентував увагу саме на специфіці взаємодії інтелігенції як творців національної ідеології та селянства як її потенційного адресата та постачальника етнічного матеріалу, а також на ролі і значенні народної культури для формування модерної української культури.

Найповніше феномен народницької складової в українському русі розглянутий у розвідках С. Світленка Світленко С. Народництво в Україні 60-80-х років ХІХ століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії / С. Світленко. - Д.: Наукова книга, 1999; Світленко С. Селянство в історіософських поглядах діячів українського національного руху 60 - 80-х років ХІХ ст. / С. Світленко // Питання аграрної історії України та Росії. IV наукові читання, присвячені пам'яті Д.П. Пойди. - Д., 2001. - С. 15-21., присвячених генезі, ідейним витокам, ідеології та діяльності руху, а також його зіставленню з російським народництвом на українських теренах. Характеризуючи ставлення української інтелігенції до селянства, С. Світленко наголошує на ідеалізації нею «народу», зумовленій як впливом романтизму, так і соціальною відчуженістю.

Окремою активно дискутованою у новітній історіографії є проблема наслідків впливу народницьких уявлень на українську думку і культуру. Останнім часом в українській гуманітаристиці намітилася тенденція переоцінки народницького компоненту в українському русі, зокрема намагання вказати на його стримуючий, обмежуючий вплив. Подібну думку, накреслену в розвідках І. Лисяка-Рудницького та О. Пріцака, було розвинуто в текстах О. Забужко та С. Павличко Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Історичні есе / І. Лисяк-Рудницький. - К.: Основи, 1994. - Т. 1 - С. 173-191; Пріцак О. У століття уродин М. Грушевського / О. Пріцак // Україна модерна. - 2007. - Число 12. - С. 170-190; Забужко О. Notre Dame d`Ukraine : Українка в контексті міфологій / О. Забужко. - К.: Факт, 2007; Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С. Павличко. - К.: Либідь, 1990..

Огляд історіографічного доробку дозволяє дійти висновку, що проблема уявлень представників українського руху про селянство досліджувалася і продовжує досліджуватися як складова народницької ідеології та практики українського руху. Перебуваючи в полі стабільної уваги в рамках цієї проблематики, вона водночас не стала об'єктом спеціального наукового вивчення. Винятком є хіба що дослідження ролі і місця селянства та селянської культури у формуванні української національної ідеології та взаємодії національного руху і селянства, найповніше здійснене на матеріалах Східної Галичини Himka J.P. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century / J.P. Himka. - Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1988; Заярнюк А. Ідіоми емансипації. “Визвольні” проекти і галицьке село у середині ХІХ ст. / А. Заярнюк. - К.: Критика, 2007; Заярнюк А. Формування соціальних і національних ідентичностей українського селянства у Габсбурзькій Галичині, 1846 - 1914 (на прикладі Самбірщини): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / А. Заярнюк. - Львів, 2005.. Також варто зауважити, що значно ретельніше вивчалися ідейні витоки уявлень освічених українців про селянство, аніж їхній конкретний зміст. Відчутний вплив справила і боротьба оцінок народницьких переконань - між апологією за їхній демократизм і критикою за дидактизм та ідейну обмеженість. Наслідком стало дещо спрощене і недиференційоване бачення, переважно обмежене згадками про захоплення та ідеалізацію. Це робить актуальним детальніший розгляд уявлень і міркувань освіченого українства про селянство, який дозволив би уточнити зміст того комплексу ідей, що сформував українське народництво.

Аналіз української історіографії дозволяє констатувати і потребу нових підходів до вивчення уявлень освічених людей про традиційний селянський світ. Окрему групу робіт, використаних у дисертації, складають дослідження, у яких сприйняття селянства представниками освічених кіл сформульоване як самостійна і актуальна дослідницька проблема. Хоча і не пов'язані безпосередньо з українськими реаліями другої половини ХІХ ст., вони стали своєрідним теоретичним підґрунтям дисертації і визначили підходи автора до вивчення своєї проблематики Коцонис Я. Как крестьян делали отсталыми. Сельскохозяйственные кооперативы и аграрный вопрос в России 1861 - 1914 / Я. Коцонис. - М.: НЛО, 2006; Field D. Rebels in the Name of the Tsar / D. Field. - Boston -London- Sydney -Wellington, 1989; Frierson C. Peasant Icons: Representations of Rural People in the Late Nineteenth Century Russia / C. Frierson. - New York: Oxford University Press, 1993; Stomma L. Antropologia kultury wsi polskiei XIX w. / L. Stomma. - Warszawa: Instytut wydawniczy PAK, 1986; Boсcza Tomaszewski N. Polskojezyczni chіopy? Podstawowe problemy nowoczesnej historii chіуpow polskich / N. Boсcza Tomaszewski // KH. - 2005. - № 2. - S. 91 - 111; Burszta J. Chіopskie їrуdіa kultury / J. Burszta. - Warszawa: Ludowa Spуіdzielnia Wydawnicza, 1985.. Цим роботам притаманна певна зміна звичних акцентів при вивченні образів селянства в уяві освічених людей минулого, коли традиційно наголошуване питання про відповідність цих образів дійсності, їхню адекватність і реалістичність, стає другорядним. Уявлення визнаються цікавими і вартими вивчення саме як інтелектуальна конструкція. Відповідно дослідницька увага зосереджується на соціальних і культурних причинах появи саме таких образів, емоційних та психологічних мотивах їхніх творців, а також значенні цих не завжди раціональних і адекватних уявлень для спільноти, у яких вони функціонували.

У дисертації також використані дослідження з історії українського селянства другої половини ХІХ ст., його соціального та економічного становища, а також розвідки з історії української інтелігенції Теплицький В. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні (60-90-ті роки ХІХ ст.) / В. Теплицький. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959; Історія українського селянства. Нариси в 2 т. / [гол. ред кол. В. Литвин, відп. ред. В. Смолій]. - К.: Наукова думка, 2006. - Т. 1; Присяжнюк Ю. Ментальність і ремесло історика. Методологічна парадигма селянствознавчих студій в Україні на зламі ХХ - ХХІ ст. / Ю. Присяжнюк. - Черкаси: «Вертикаль», ПП С.Г.Кандич, 2006; Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Черкаси: «Вертикаль» ПП Кандич С.Г., 2007; Лисяк-Рудницький І. Вирождення і відродження інтелігенції // Історичні есе / І. Лисяк-Рудницький. - К.: Основи, 1994. - Т.2. - С. 361 - 380; Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: соціально-психологічний портрет / Г. Касьянов. - К.: Либідь, 1993; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / Б. Кравченко. - К.: Основи, 1997..

Структура джерельної бази дослідження визначена специфікою теми. Сукупність джерел можна класифікувати за типологічно-видовим принципом, в основу якого покладено спосіб фіксації джерелом інформації. Основу джерельної бази складають наративні джерела, в яких безпосередньо відбита сукупність уявлень представників українського руху про селянство. Переважна більшість використаних джерел є опублікованими. Це зумовлено тим фактом, що при вивченні суспільної думки особливої ваги набувають оприлюднені тексти, які відкрито декларували авторські думки і справили вплив на сучасників. Значна частина джерел особистого походження із коментарями була опублікована у 1920-і рр. зусиллями Історично-філологічного відділу ВУАН та в останні десятиріччя.

Наративні джерела, використані у дисертації, розподіляються на: публіцистичні твори, белетристику, літературну критику, наукові розвідки, спогади, автобіографічні твори, щоденники, листування. Наукове значення наративних джерел для вивчення складових ідеології українського національного руху збільшується, зважаючи на її слабку теоретичну розробку та обмаль програмових документів. Саме вони дають ключ до з'ясування переконань і мотивів діяльності їхніх авторів.

Особливе місце в роботі належить публіцистичним творам. До даної групи належать як тексти, що справили вплив на формування світогляду кількох поколінь, такі як «Дві руські народності» М. Костомарова, «Моя сповідь» В. Антоновича, «Руський патріотизм» П. Житецького, нариси М. Драгоманова та його полеміка із Б. Грінченком, так і менш резонансні дописи з актуальних питань в «Основі», «Київському телеграфі», «Громаді», «Київській старовині». Розвідкам М. Драгоманова належить виняткове місце як унікальній для свого часу спробі відтворити специфіку світосприйняття доби та властивих їй ідейних шукань, зокрема у селянському питанні.

Цінним джерелом для вивчення уявлень української інтелігенції про селянство є художня література. Щодо українського руху, то не буде перебільшенням сказати, що найповніше свої уявлення про селянство він висловив саме в белетристичних творах. Новітня українська література формувалася як література про селянство і в перспективі для селянства. Можна оцінювати це як вияв демократизму української літератури ХІХ ст. чи як ознаку «неповної літератури неповної нації», але тема села посідає в ній виняткове місце. Еволюція зображення села і селянства від творів Г. Квітки (Основ'яненка), Марка Вовчка до І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Г. Барвінок, О. Кониського, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, Б. Грінченка значною мірою відбиває еволюцію загального суспільного бачення села. Для дисертації белетристика про селянство цікава з двох точок зору - як тексти, що формувалися під впливом певної культурної традиції і громадського попиту, і як тексти, що формували образи селянства, подеколи живіші в громадській уяві, ніж селяни реальні.

Пов'язаною із белетристикою групою джерел є українська літературна критика. Саме вона формувала і закріпила канон належного писання творів української літератури, зокрема творів про селянське життя. Теза про те, що художні твори мусять відповідати принципу народності, орієнтуватися на читача з народу і слугувати засобом виховання національного почуття, окреслена П. Кулішем в «Основі», розвинута в критичних оглядах І. Нечуя-Левицького, І. Білика, І. Франка.

Окреме місце серед джерел належить науковим розвідкам. Обмеженість сфер, у яких українська громадська думка могла виявити себе, і нерозвиненість суто української публіцистики зумовила специфіку наукових робіт, коли в історичних, етнографічних та філологічних працях були приховані елементи публіцистики і намагання відповісти на суспільно актуальні питання. Особливе значення для з'ясування специфіки сприйняття селянства освіченими українцями мають етнографічні розвідки. Серед них слід виокремити «Праці етнографічно-статистичної експедиції до Західно-руського краю…» П. Чубинського, «Приказки» М. Номиса, «Народні південноруські казки» І. Рудченка, «Нові пісні про громадські справи» М. Драгоманова. Зауваження про історію селянства та його культури містяться в наукових текстах другої половини ХІХ ст., зокрема історичних розвідках В. Антоновича, студіях з філології П. Житецького.

Цінну інформацію про інтелектуальну атмосферу доби містять джерела особистого походження. Діячі українського руху залишили по собі ряд спогадів Антонович В. Автобіографічні записки, писані під диктовку автора / В. Антонович // ІР НБУ. - Ф. І. - Спр. 7923. - 181 арк.; Михальчук К. Автобіографічна записка / К. Михальчук // Самі про себе: Автобіографії видатних українців ХІХ-го століття. - Нью-Йорк: Видання УВАН у США, 1989. - С. 219-224; Русов А. Как крамолоискатели разъискивали «украинофильство» / А. Русов // Шамрай С. Спомини Ол. Ол. Русова // За сто літ. - 1927. - Т. 24. - Кн. 1. - С. 238 - 258; Русов А. Как я стал членом «Громады» / А. Русов // Украинская жизнь. - 1913. - № 10. - С. 40-49; Познанский Б. Воспоминания из недавнего прошлого (О школе и грамотности в Киевской губернии) / Б. Познанский // Киевская Старина. - 1885. - № 2. - С. 242-267.. Переважна більшість цих текстів оповідає про функціонування українофільських гуртків, їхню ідеологію та провідних представників руху. Інформацію про уявлення діячів українського руху про селянство містять і автобіографії та листування, а також щоденникові записи Нечуй-Левицький І. Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим // Зібрання творів у 10 т. / І. Нечуй-Левицький. - К.: Наукова думка, 1968. - Т. 10: Біографічні матеріали, статті та рецензії. Фольклорні записи. Листи. - С. 7 - 17l; Архів Михайла Драгоманова. - Варшава, 1939 - Т. 1.: Листування Київської Старої громади з М. Драгомановим (1870 - 1895 рр.); Мирний П. Щоденники // Зібрання творів у 7 т. / П. Рудченко - К.: Наукова думка, 1971. - Т. 7. - С. 299 - 311; Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874 - 1885). У двох томах / О. Ф. Кістяківський. - К.: Наукова думка, 1994 - Т. 1 (1874 - 1879).; Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874 - 1885). У двох томах / О. Ф. Кістяківський- К.: Наукова думка, 1995. - Т. 2. (1880 - 1885); Русова С. Мемуари // Мемуари. Щоденник / С. Русова. - К.: Поліграфкнига, 2004. - С. 9 - 242.. Загалом, у джерелах особистого походження розгляд тих чи інших аспектів селянського питання займає марґінальне місце. Початкові очікування розшукати в них численну саморефлексію з приводу мотивів звернення до вивчення народної культури, опису власних переживань щодо селянства або спроб вже у зрілому віці переоцінити захоплення селянством у юнацькі роки виправдалися лише частково.

Окрім джерел, що походили з середовища української інтелігенції, у дисертації використані дописи про селянство представників різних напрямків російської суспільної думки. Це матеріали російської публіцистики та літератури другої половини ХІХ ст.: нариси А. Фєта, В. Скалдіна, О. Енгельгардта, Г. Успенського, М. Златовратського у популярному для «товстих журналів» другої половини ХІХ ст. жанрі дописів про власні спостереження за сільським життям. Як джерело, що доповнює відомості про очікування освічених людей щодо селянства, практики взаємодії із селянами та виявлені комунікативні глухі кути у дисертації також використані спогади російських народників про «ходіння в народ» (Й. Аптекмана, В. Дебогорія-Мокрієвича, К. Брешко-Брешковської тощо ).

Другий розділ «Умови і контекст формування уявлень про селянство в українській суспільній думці» присвячений загальній характеристиці соціоінтелектуальної ситуації, у якій складалися і еволюціонували погляди освічених українців на селянство 60 - 80-х років ХІХ ст.

Думки про селянство другої половини ХІХ ст. були підготовлені ідейною еволюцією у ставленні до нижчих суспільних прошарків. Принципову зміну спричинив романтизм, коли замість просвітницького зверхнього патерналізму поширилося зацікавлення селянством як носієм «народного духу». Наголос на соціальному становищі селянства був зроблений під впливом революції 1848 р., проникнення до Російської імперії ранніх соціалістичних вчень і особливо підготовки селянської реформи, коли до романтичного ретроспективного погляду на селянина як носія ознак національного минулого додалася співчутлива увага до нього як до жертви несприятливих соціально-економічних умов.

У першому підрозділі «Ступінь обізнаності представників українського руху з селянством» розглядається переважно нехтуване в історіографії питання про джерела інформації освіченого українства про селянство та досвід безпосереднього спілкування цих прошарків. Дописи того часу дозволяють побачити, що самі українські інтелектуали вкрай низько оцінювали власну обізнаність з селянством, говорили про домінування літературних відомостей про село і постійно наголошували на потребі всебічного вивчення народного побуту і культури.

Здійснена спроба відтворити специфічні практики особистого спілкування представників української інтелігенції з селянством. У другій половині ХІХ ст. вони були важливим складником життєвого досвіду людей, що ототожнювали себе з народництвом. Прагнення пересвідчитися на власні очі, чим живе селянин, було досить поширеним. При цьому головним джерелом відомостей ставали етнографічні студії. Як амальгама інтенсивного особистого досвіду та наукового аналізу, етнографічні студії, окрім накопичення величезної кількості фактичного матеріалу, були і важливим чинником підсилення народницьких симпатій та формування національної свідомості української інтелігенції.

Водночас здобута в них інформація про селянство була доволі специфічною. Ретельне знання народного побуту і звичаїв могло цілком органічно поєднуватися з нереалістичними уявленнями про народну вдачу і світогляд. Попри велику популярність теоретичних міркувань про поселення серед селянства випадки їхньої практичної реалізації на тривалий час є радше винятковими. інтелектуал культура селянський український

Важливим для кращого розуміння позиції української інтелігенції є опис її негативного досвіду спілкування з селянством. Листування і спогади П. Куліша, С. Русової відбивають промовистий факт: попри нагоду спостерігати негативні риси окремих селян під час проживання на селі, ці автори продовжували писати про народ загалом патетично. Оскільки активний український рух у ХІХ ст. був представлений переважно міською інтелігенцією, він зосереджувався на науково-культурній роботі, хоча і стимульованій інтересом до селянства, але ізольованій від тривалих безпосередніх контактів з селом.

Другій підрозділ «Соціокультурні, інтелектуальні та етичні фактори формування уявлень української інтелігенції про селянство» розглядає інші, окрім браку глибших особистих контактів, можливі мотиви появи ідеалізованого бачення селянства і зосереджується на інтелектуально-моральних обставинах його оформлення. Самі сучасники відзначали, що спосіб зображення селянства нерідко визначався свідомими настановами його творців, а також системою цінностей та ідей спільноти, до якої вони належали. Особливого значення ставлення до селянства та інших непривілейованих верств набуло для інтелігентського прошарку, який власне і формується в цей час. У неписаному кодексі честі та в численних текстах закріплюється уявлення, що інтелігентом може назвати себе не кожен працівник розумової сфери, а лише людина, побут і переконання якої сповнені почуття симпатії до селянства та ідеєю служіння народу. Відповідно народництво в найширшому розумінні цього слова як співчуття народній справі стало ключовим елементом системи переконань цього нового суспільного прошарку.

Зауважимо, що представники українського руху цілком поділяли тезу про моральну відповідальність освіченої людини перед селянством та власну месіанську роль щодо нього. Посівши міцну позицію в культурному каноні, необхідність позитивного ставлення до селянства перетворилося з особистих відчуттів на своєрідний категоричний імператив, обов'язковий для представників тогочасного українського руху. Особливий вплив подібні переконання справили на інтелектуальну і мистецьку діяльність, коли як громадськими очікуваннями, так і мистецькою критикою було досить чітко окреслено, як і про що саме слід писати з цієї проблематики.

У третьому розділі «Селянин і селянське в українському національному проекті» проаналізовано місце народної культури, мови та власне уявлень про селянина у формуванні української національної ідеології. Перший підрозділ «Формування уявлень про селянський характер української нації: селянство як носій національних начал» присвячений генезі та поширенню ідеї про селянство як основу української нації. Ця теза була однією з провідних для українського руху. За умов, коли еліта досить комфортно почувалася у загальноімперських структурах та загальноросійській культурній традиції, а українські етнографічні ознаки лишалися здобутком простолюду, інший варіант національного проекту був просто неймовірним. Коли заклики П. Куліша, М. Драгоманова, О. Кістяківського навертати до українства вищі прошарки залишалися радше побажаннями на майбутнє, у власних дописах український рух самообмежився двома групами - селянством і інтелігенцією.

Варто зазначити, що підносячи українське селянство за збереження національних ознак, так легко занедбаних елітою, представники українського руху добре розуміли, на який непоступливий матеріал вони покладають національні надії. Поряд з теоретичними міркуваннями про способи просвіти, зокрема національної, українського селянства, тексти представників українського руху містять і численні згадки про ступінь неусвідомленості селянством своєї етнонаціональної приналежності. Відповідно своїм головним завданням українська інтелігенція вважала власне пояснити селянину, що насправді він є українцем.

Другий підрозділ «Канонізація «народного» як «національного». Т. Шевченко як народний поет» розглядає процес перетворення елементів народної культури у національні символи і складові високої української культури. Одним з найважливіших завдань представники українофільства вважали відтворення народної культури у всій її повноті шляхом активних етнографічних пошуків. При аналізі подібних зусиль вже майже аксіоматичною стала теза про властиве націоналізмові «винайдення традиції», коли інтелектуали, що претендують на фіксацію, відтворення народної культури, насправді фактично формують нову культуру, хоча і засновану на місцевих стилях. При цьому обирається найпривабливіший спосіб презентації цієї культури, і український випадок з наголошенням на пісенності та поетичній обдарованості простого народу не став винятком. Відбувається і вибіркове залучення елементів традиційної культури до культури високої, перетворення їх на національні символи (як це сталося з вишиванками, окремими народними стравами чи танцями). Результатом поєднання елементів традиційної селянської культури і новітньої національної ідеології стало формування канону того, що є «народним» і «національним», поширення його спочатку в українофільському колі, а потім і пропагування серед селянства вже в якості національних символів.

Подеколи розуміння «народного» могло бути доволі штучним. Прикладом може слугувати уявлення про виняткову «народність» поезії Т. Шевченка. Якщо серед освічених українців Т. Шевченко сприймався як безумовно народний поет, виразник народного духу і прагнень, для селянства його поезії спочатку залишалися малозрозумілими, а біографія трансформувалася у своєрідну легенду про чергового народного визволителя.

У третьому підрозділі «Мовне питання в народній освіті» схарактеризовано ставлення освіченого українства до мови початкового навчання селянських дітей. Змагання за українську як мову початкової освіти український рух вважав одним з головних своїх завдань, а елементарну освіту українською - головною запорукою збереження і поширення української національної ідентичності серед селянства. За умов цілковитого обмеження доступу української мови до початкової освіти після 1863 р., більшість діячів українського руху рішуче несхвально ставилися до початкової освіти мовою російською, воліючи не визнавати за нею навіть практичної користі.

Четвертий підрозділ «Селянський фактор у формуванні модерної української культури: на прикладі творення модерної мови» розглядає роль елементів простонародної мови у складанні мовного канону літературної української мови. У другій половині ХІХ ст. у суперечці, що покласти в основу мовного стандарту - давню писемну традицію чи простонародну розмовну мову - перемогла друга позиція. Заслуговує на увагу, що головним адресатом новоствореної наукової термінології мав бути селянин, якому прагнули в найзрозумілішій формі пояснити підстави наукових знань. Принцип вірності суто народному лексикону запроваджувався і до белетристики, коли на зміну напів-етнографічним замальовкам, записуваним народною мовою, прийшли спроби адаптувати мову селян до всіх жанрів. Процес виявився доволі складним, бо до неодмінних проблем адаптування простонародної мови до незнаних їй чужих сфер додавалася і потреба її глибшого вивчення самими представниками українського руху.

П'ятий підрозділ «Внутрішня критика етнографізму українського руху» аналізує висловлені в рамках самого руху критичні зауваження і міркування щодо перспектив зосередження виключно на селянстві і простонародній культурі. Найповніше розглянуто міркування М. Драгоманова, найпослідовнішого критика «етнографічного правовірства» та «теорії національних святощів».

У четвертому розділі «Народний характер в уявленнях української інтелігенції» здійснена спроба відтворити узагальнюючий портрет українського селянина, яким він постає з текстів українських інтелектуалів 60-80-х рр. ХІХ ст., та показати притаманну йому внутрішню суперечливість. У першому підрозділі «Національна вдача як вдача народна: канонізація позитивних рис» проаналізовано свідомі зусилля зі створення позитивного образу українського селянина. Якщо задачу поборювання негативного, «поміщицького» бачення селянства українська думка поділяла з російськими ліберальними і радикальним публіцистами, то її специфічним завданням стало окреслення рис української національної вдачі. На підставі аналізу народної вдачі формувався образ власне українського характеру, частина елементів якого була позичена з уже сформованого у попередній час етностереотипу малоросіянина.

У колі найчастіше згадуваних і особливо привабливих для інтелектуалів рис селянства почесні місця посіли демократизм, індивідуалізм та волелюбство, висока народна моральність, поетичність і розвиненість почуттів, родинна м'якість. На формування позитивного бачення характеру українського селянства сильний вплив справила романтична традиція тлумачити народний характер як сукупність притаманних певному народові та історично незмінних культурно-психологічних характеристик.

Водночас, говорячи про образ селянина в уяві діячів українського руху, неможливо оминути його темного боку. Розглядові некомпліментарних відгуків про селянство присвячений другий підрозділ «Плями на сонці: негативні характеристики селянської вдачі». Вже на сторінках «Основи» яскраво помітна амбівалентність, сусідство піднесеного й поетизованого образу народу і приземлених оповідей про народну вдачу і світогляд. Якщо пошуки універсальних позитивних рис народного характеру були даниною етнографічно-романтичному захопленню селянством, то намагання відстежити негативні риси поширилося разом з позитивістським баченням цього прошарку як продукту певної соціальної дійсності та спільноти, яка знаходиться на одній з початкових стадій суспільно-історичного розвитку.

Серед негативних рис селянства, на які в першу чергу були скеровані зауваження освічених спостерігачів, вирізнялися марновірство і розумова нерозвиненість, схильність до пиятики, жалюгідність громадського потенціалу. Часті повідомлення про жорстокість селянського світу, особливо прикру для людей емоційно вразливих, дещо підважували міркування про виняткову «народну моральність». Безумовно, діячі українського руху не могли не відчувати певного когнітивного дисонансу, читаючи про селянина ідеального, яким він мав бути і стати, і реального, яким він був. Як наслідок, звеличення народу могло цілком органічно поєднуватися з критичним ставленням до конкретного селянина.

Водночас тенденція до розчарування в селянстві, вельми виразна в російській думці, тут хоча і присутня, але не стала панівною. Самі цілком свідомі усіх прикрих властивостей селянства (що особливо яскраво засвідчують листи і мемуарні нотатки) діячі українського руху власним ідейним вибором були покликані стати його адвокатами. Тому найчастіше їхньою настановою стає намагання підкреслити позитивні риси селянства, негативні ж - якщо не спростувати, то пояснити, найчастіше - впливом зовнішніх несприятливих соціально-економічних обставин.

П'ятий розділ «Селянин перед викликом змін: пореформене село очима української інтелігенції» присвячений питанню про особливості реакції селянства на нові виклики часу, про його виживання і пристосування до змін, спричинених «весною капіталізму» в Російській імперії. Ця проблематика належала до особливо актуальних для українських інтелектуалів. Кардинальні зміни в традиційний родинних і громадських стосунках, системі цінностей селянства, одязі, обрядовості, знаряддях праці, що сталися за лічені десятиріччя після реформи 1861 р., викликали у спостерігачів відчуття руйнування звичного селянського світу просто на очах. Тому для українського руху, ідеологія якого значною мірою спиралася на традиційну українську культуру, потреба оцінки цих перетворень була вкрай важливою.

Перший підрозділ «Характеристика економічного становища і соціальної структури пореформеного селянства» розкриває загальні оцінки соціально-економічних перетворень. Вже через кілька років після 1861 р. оптимістичні сподівання на сам акт звільнення селянства змінилися критикою економічної сутності реформи. Відповідь на запитання, чому звільнення селян не принесло сподіваних змін на краще, представники українського руху поділяли з більшістю критиків реформи і добачали причину не так у психологічній неготовності селянина жити за нових умов, як у несправедливих економічних умовах. На їхню думку, звільнившись від тенет особистої неволі, селянство потрапило у пута нової, ще гіршої і безжальнішої залежності - економічної. Згадки про незначні позитивні зрушення розчинялися у розлогій панорамі «народного горя», що зайвий раз мусила нагадати інтелігенту про його моральний обов'язок перед селянством. У пошуках коренів лиха вони неодмінно зверталися до питання про проникнення елементів капіталізації на село та з прикрістю констатували, що селянство, яке на їхню думку могло зберегти монолітність перед випробуванням неволею, випробування грошима не витримало.

Значну увагу українські інтелектуали приділяли питанню перетворення соціальної структури селянства, його поляризації. Оскільки, як і для багатьох суспільних діячів Російської імперії, для представників українського руху саме визначення «заможний селянин» було скоріше оксюмороном, до категорії селянства потрапляли переважно бідні і пригнічені. Українську думку відзначала співчутлива увага саме до незаможного селянства, в ній знайшли відображення різні форми адаптації незаможного селянства до нових умов, пролетаризація, еміграційні процеси. Для нової постаті на сільському ландшафті, названу позиченим із сільського словника терміном з вкрай негативними конотаціями - куркуля - залишалися лише чорні барви. При описі соціальних стосунків на селі були присутні лише два герої - експлуататор і його жертва, без перехідних ступенів і з однозначністю моральної оцінки. Якщо в російській суспільній думці наприкінці ХІХ ст. гостро ставилося питання: чи не слід вважати Разуваєва, а не Каратаєва типовим селянином, українські автори куркуля з селянського світу радше виключали. Водночас, нові реалії сільського життя змусили українську інтелігенцію переглянути власне сприйняття сільської громади, яка, прикрашена у теоретичних розвідках безмежними чеснотами, на практиці нерідко виявлялася вкрай авторитарною організацією, в якій відверто домінували інтереси заможних селян.

У другому підрозділі «Селянин і цивілізація: проблема взаємодії міської і сільської культур» проаналізовано одну з центральних проблем для української думки. Протиставлення міського і сільського способів життя складало важливий елемент українофільської ідеології від початків її оформлення, і в давній філософській суперечці про співвідношення «натури» і «культури» освічені українці, самі представники другої, продовжували підносити першу. Оцінюючи масштабні перетворення, яких зазнавала сільська культура у другій половині ХІХ ст., основними їхніми рушіями вони вважали зовнішній вплив, переважно міський. Найстрашнішим його наслідком представники української інтелігенції називали втрату селянином самого селянського етосу, спотворення типу справжнього селянина, пов'язаного з землеробським способом життя.

Серед чинників, що згубно впливали на народну моральність і трудову етику, українські інтелектуали, окрім досвіду міського життя, виокремлювали і вплив освіти, приступної пересічному селянинові у другій половині ХІХ ст. На їхню думку, на тлі загальноімперського неоднозначного впливу народної освіти на селянство, яка породжувала невдоволення власним соціальним становищем і побажання будь-яким коштом вибитися «в пани», українське село переживало подвійну трагедію. Продуктом шкільної освіти ставало покоління, не лише психологічно, а й мовно відчужене від власних родин. Особливу стурбованість представники українського руху висловлювали щодо добровільності відмови селянства від своєї звичної культури, відсутність усвідомлення її цінності.

Цілком природно, що за умов, коли традиційна селянська культура сприймалася як резервуар етнічності, а модернізаційний вплив на українське село йшов каналами міської іноетнічної культури і російської мови, більшість перетворень на селі сприймалося українською інтелігенцією вкрай негативно.

У Висновках викладені загальні підсумки дослідження:

ХІХ століття стало часом формування нового погляду на неелітарні суспільні прошарки. У першій половині ХІХ ст. під впливом ідей романтизму ставлення до народного побуту як царини марновірства і неуцтва, а селянина як недорозвиненого простака поступилося активній зацікавленості у народній культурі, а поширення ранньосоціалістичних вчень сприяло піднесенню питань про людські права та можливі кращі соціальні перспективи незаможних прошарків, зокрема селянства. У Російській імперії зацікавлення аграрно-селянським питанням набуло виняткової суспільної ваги в умовах підготовки і запровадження селянської реформи 1861 р.