У підрозділі 2.1 "Координація дій центральних та місцевих адміністративних органів стосовно українських політичних партій" розглянуто та охарактеризовано відповідні факти й процеси.

Висвітлено місце "українського питання" в суспільно-політичному житті Росії другої половини ХІХ - початку ХХ ст., зазначено про відсутність єдності в рядах російської бюрократії та непослідовність урядової політики в підході до нього. Незважаючи на це, дії центральних та місцевих адміністративних органів щодо українського руху були, як правило, скоординованими і мали чітко визначену репресивну державоохоронну направленість.

Головними посадовими особами, які в системі виконавчої гілки влади царизму очолювали її дії на місцях, були губернатори та генерал-губернатори. Вони призначалися на ці посади царем, звітувалися перед ним, очолювали весь адміністративний апарат і за чинним законодавством були начальниками губерній.

Разом з тим керівники губерній і краю, як чиновники Міністерства внутрішніх справ, повинні були виконувати всі його циркуляри, накази, вказівки тощо. Проаналізовано головні з цих документів, з чого можна зробити висновок, що в більшості вони мали загальний характер. При нагальній потребі саме вони утворювали підґрунтя для дій влади з придушення будь-яких антиурядових виступів на місцях, у тому числі й з боку українства. Розглянуто розпорядження центральної влади, що безпосередньо стосувались українського руху та того, як повинна була поводитись адміністрація на місцях щодо нього.

Чітко прослідковано негативне ставлення і відповідні дії царської адміністрації до діяльності українських партій за змістом щорічних звітів губернаторів та генерал-губернатора цареві, а також різноманітних звернень, доповідей, записок тощо керівників губернської адміністрації до представників урядових кіл у Петербурзі.

У підрозділі 2.2 "Взаємодія адміністрації з поліцейськими органами та судовою системою відносно діяльності українських партій" з'ясовано та проаналізовано ці стосунки.

Поряд з донесеннями до Департаменту поліції відносно зазначених партій, представники місцевої політичної та загальної поліції майже одночасно з ними направляли подібні повідомлення і до керівників губернської адміністрації. Дослідження їх свідчить, що саме на них спиралася адміністрація, коли мова заходила про її дії щодо діяльності цих партій. Крім суто інформаційного матеріалу, в них можна зустріти і жандармські "поради" начальникам губерній, до яких ті в більшості випадків прислухалися і приймали відповідні рішення. Вони, як правило, діяли спільно для досягнення цієї мети і в більшості випадків ? під керівництвом адміністрації. Це можна простежити починаючи від полтавсько-харківських селянських заворушень навесні 1902 р., під час подій Першої російської революції в Україні й надалі, а найбільш повно - в роки Першої світової війни, і особливо в Західній Україні.

Що ж стосувалося відносин між виконавчою та судовою гілками влади стосовно "політичних злочинців" з числа представників та прихильників українських партій, то в Росії вони були традиційно міцними. При перших же ускладненнях у тій чи іншій місцевості адміністрація перебирала на себе функції суду, оголошуючи цю місцевість у винятковому стані. Під час революційних виступів 1905 р. генерал-губернатор втручався і в справи присяжних повірених (адвокатів) з метою контролю їх діяльності, серед яких були й представники українських партій. Губернатори дуже позитивно ставились до покарання осіб за так звані "політичні справи" військовими судами, а генерал-губернатор Південно-Західного краю В. Сухомлинов з власної ініціативи затребував від судової влади для особистого перегляду 171 слідчу справу за період з листопада 1905 р. по 1 березня 1907 р.

У підрозділі 2.3 "Ставлення царської адміністрації до видань українських політичних партій" висвітлено, яким воно було до них.

Позиція, яку займала адміністрація до легальних видань цих партій, відбивалася у відповідних заходах з її боку. Починаючи з листопада 1905 р., коли їй було надано право видання дозволу на випуск у світ періодичних видань, місцева адміністрація всіляко зволікала з видачею таких дозволів представникам "українства". У випадку його надання така україномовна преса з самого початку постійно знаходилась у полі зору адміністрації. Губернатори і генерал-губернатор повсякчасно використовували своє право адміністративно карати періодичні видання, які не підпадали під заборону цензури.

Сумнозвісний столипінський циркуляр "Про інородців та сепаратизм" від 1910 р. розв'язував руки адміністрації в переслідуванні всього, що було пов'язано з українством, у тому числі й легальних видань. Під час Першої світової війни ці дії досягають своєї найвищої точки. Адміністрація грала при цьому чи не найпершу скрипку. Найбільше потерпіли видання українських політичних партій.

Стосовно ставлення самодержавної адміністрації до легальних видань українських партій, що існували на землях Австро-Угорської імперії, то вона почала здійснювати свої наміри відносно них уже з перших днів своєї присутності в Галичині. Згідно з її обов'язковими постановами, всі українські видавництва на цих землях були закриті. Спроби представників місцевого населення дістати дозвіл на видання українських періодичних видань зустрічали категоричну відмову. Для маніпуляції громадською думкою царська адміністрація зробила спробу створити в Галичині власне "Бюро друку".

У підрозділі 2.4 "Адміністративні покарання представників та прихильників українських політичних партій за їх діяльність" показано різноплановість і системність подібної практики.

Визначальною була роль керівників губерній та краю в адміністративному покаранні "осіб сумнівної політичної благонадійності", до яких належали діячі та прихильники українських партій, оскільки це робилося саме з подання губернаторів та генерал-губернатора краю до міністра внутрішніх справ. Формулювання звинувачень у більшості випадків було стандартним - "по справах політичних та поширення революційної пропаганди". У 1907 р. з боку тільки керівництва Південно-Західного краю адміністративних покарань лише у вигляді заслання зазнали 34 представники українських партій революційного спрямування (УСДРП та "Спілки"). Усього ж за п'ять місяців 1908 року тільки в Київській губернії адміністративних покарань з боку губернатора та генерал-губернатора краю зазнало 66 представників однієї лише "Спілки". Місцева адміністрація всіляко переслідувала і членів поміркованого напряму українських партій та їх прихильників. У 1910 р. адміністративні покарання діячів та прихильників цих партій посилились.

З початком Першої світової війни адміністративні утиски проти членів усіх без винятку українських партій Наддніпрянської України стали ще більш жорстокими. Війна позначилася також початком активних адміністративно-репресивних дій царизму насамперед як проти їх емігрантських кіл на західноукраїнських землях, тимчасово окупованих російськими військами, так і представників та прихильників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали. Їх висилка в адміністративному порядку за межі Галичини на період запровадженого там воєнного стану була головним засобом, яким користувалася тимчасова російська адміністрація в Західній Україні. Поряд з висилкою в адміністративному порядку, вона широко використовувала ще один засіб - взяття заручників із представників місцевого населення, яких потім депортували в глиб Росії. Загалом же кількість насильно вивезених осіб із західноукраїнських земель становила понад 12 тис. осіб. Царизм, щоб хоч якось пом'якшити сприйняття європейською громадськістю своєї русифікаторської політики в Галичині, вдався до створення восени 1915 р. Особливої комісії при воєнному генерал-губернаторі відносно заручників та адміністративно висланих.

У третьому розділі "Каральні органи самодержавства в боротьбі з українськими політичними партіями" проаналізована відповідна діяльність царської поліції щодо них.

У підрозділі 3.1 "Співпраця між центральними та місцевими поліцейськими органами в їх діях проти українських партій" розглянуто, як вона відбувалася стосовно останніх.

Головними каральними органами з викорінення так званих "українофільських", "сепаратистських" та "мазепинських" настроїв серед українства виступали саме жандарми та загальна поліція. Чини підрозділів поліції на місцях, виконуючи службові обов'язки, у своїх діях керувалися циркулярами, наказами, вказівками, настановами тощо з Департаменту поліції. З них видно, що операції політичної поліції проти організацій українських партій на місцях були зініційовані, як правило, "зверху" - Департаментом поліції, охоплюючи декілька регіонів одночасно. На початку ХХ ст. у розшукових циркулярах Департаменту поліції, що регулярно надсилались на місця, починають з'являтися також прізвища діячів зазначених партій.

Вивчення донесень, доповідей, звітів, записок тощо місцевих жандармів та поліції до Петербурга також суттєво доповнює уявлення про дії каральних органів самодержавства відносно українських партій.

У підрозділі 3.2 "Поліцейсько-жандармський нагляд за українськими політичними партіями" більш докладно висвітлено форми, методи та засоби, якими така діяльність здійснювалася.

Вивчені документи свідчать, що каральні органи самодержавства, наглядаючи за українськими партіями, основну частину інформації отримували агентурним шляхом. Початок регулярного і пильного агентурного нагляду за українцями-політиками ознаменували події полтавсько-харківських селянських заворушень навесні 1902 р. З виникненням у грудні 1905 р. на базі РУПу УСДРП та посиленням діяльності "Спілки" жандарми направляють свою агентуру для висвітлення їх дій. Через агентів поліція слідкувала за всіма українськими партіями незалежно від їх спрямування. Разом з тим, місцеві жандарми ретельно виконували накази центрального керівництва про масове насадження агентури в цих партіях. Заради цього вони навіть не гребували користуватися послугами неповнолітніх (катеринославська охранка). Особливо активно агентура таємної поліції насаджувалася в середовищі зазначених партій напередодні Першої світової війни. Війна надала можливість посилити агентурний нагляд за ними. Поліцейська агентура активно розшукувала в Україні за вказівками з Петрограда представників "Союзу визволення України", нелегальну літературу українських партій, нові українські партійні організації та групи ("Юнацька спілка" та ін.).

Крім агентурного, діяв також поліцейський зовнішній нагляд. Стосовно діячів українських партій він особливо посилився з 1910 р., а напередодні Першої світової війни та з її початком став всеохоплюючим. З кінця листопада 1914 р. за наказом Департаменту поліції почався терміновий розшук членів СВУ, інших представників емігрантських кіл та діячів галицьких партій, які, за агентурними відомостями, повинні були знаходитися в межах Наддніпрянської України.

Швидке зростання українського руху наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. змусило закордонну агентуру Департаменту поліції з метою "нейтралізації іноземних впливів" розпочати найпильніше стеження за зв'язками українських діячів із закордоном, насамперед з Галичиною. За вимогою з Петербурга київські та полтавські жандарми протягнули свої щупальця до Галичини. Допомагали їм у цьому Міністерство закордонних справ Росії та військове відомство.

Важливим джерелом інформації для політичної поліції царизму відносно діяльності всіх опозиційних до влади партій, у тому числі й вищезазначених, була перлюстрація кореспонденції. Насамперед перлюстрації підлягали листи найбільш неблагонадійних осіб. Завдяки перлюстрації поліція була майже завжди в курсі справ щодо надсилання партійних вказівок на місця від керівних органів усіх українських партій. З початком війни неофіційна перлюстрація кореспонденції неблагонадійних осіб отримала офіційний статус військової цензури.

У підрозділі 3.3 "Репресивні дії з боку поліцейських органів самодержавства відносно представників та прихильників українських політичних партій" простежено динаміку таких дій та відповідні причини й обставини.

Досліджуючи репресивні дії з боку поліцейських органів самодержавства відносно представників та прихильників українських партій, слід зазначити, що вони здійснювалися постійно і ніколи не припинялись аж до повалення царизму. Початок регулярних репресій було покладено 1902 р. Влітку 1906 р. жандарми виявили майже всі периферійні організації УСДРП, партійний архів та листування. У січні 1907 р. почалася масова "ліквідація" УСД "Спілки". Обшуки й арешти членів "Спілки" тривали й надалі.

Після поразки революції 1905-1907 рр. поліцейські репресії проти зазначених партій відчутно посилились. З другої половини 1907 р. активізувались обшуки та арешти членів УСДРП. У грудні 1907 р. київською охранкою безпідставно були заарештовані найбільш відомі представники українського ліберально-демократичного спрямування. Напередодні Першої світової війни штучно створений владою жупел "української загрози" та "мазепинства" став приводом до ескалації антиукраїнських репресій. У 1913-1914 рр. жандармам удалося ліквідувати майже всі організації українських соціалістів-революціонерів.

Перша світова війна розв'язала руки поліції для посилення розгрому суспільно-політичної складової українського руху. В 1915 - 1916 рр. було здійснено "ліквідації" організацій УСДРП у Катеринославі, Харкові та українських есерів у Харкові, жандарми розгромили учнівсько-студентську громаду УСДРП під назвою "Юнацька спілка" та ін.

Логічним завершенням здійснених жандармами та поліцією "ліквідацій" серед представників та прихильників цих партій було проведення так званих "попередніх дізнань". Про особливий інтерес жандармів до зазначених партій свідчить діловодство охранки, наприклад київської. У 1908 р. по "Спілці" нею було заведено 23 справи, у 1909 р. - 9, по УСДРП в 1908 р. було заведено 3 справи, в 1910 р. - 13, а в 1911 р. - 18 справ. Під час Першої світової війни практично проти всіх відомих діячів українського руху, незалежно від їх партійної належності, було заведено або продовжено відповідні політичні справи.

Поліцейськими органами визначалася і політична "неблагонадійність" особи. Жандарми активно сприяли недопущенню таких осіб у вищі навчальні заклади, на державну службу тощо, постійно слідкували за ними в земських та громадських установах, у першу чергу їх звільняли з роботи та ін.

У підрозділі 3.4 "Антиукраїнські дії поліцейсько-жандармського апарату царизму в Галичині в роки Першої світової війни" досліджено його діяльність стосовно емігрантських кіл українських партій Наддніпрянщини на західноукраїнських землях та представників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали.

Під час світової війни одним із головних завдань новоствореної 1914 р. жандармської установи в Галичині було винищення всього того, що асоціювалося з поняттями "сепаратизму" та "мазепинства". Поряд з розпорядчими наказами та повідомленнями "загального" характеру, від Департаменту поліції надходили також вказівки, що безпосередньо стосувалися дій жандармів саме щодо представників українських партій Наддніпрянщини, які знаходилися тут в еміграції і входили до "Союзу визволення України" та інших українських організацій. На момент припинення діяльності жандармського управління було заарештовано лише його чинами 358 представників та прихильників вищезазначених партій та громадських організацій, обшуків було проведено 553. Тільки в порядку ст.23 воєнного стану було здійснено 21 листування стосовно представників українських партій, за якими притягнуто до дізнання 76 осіб, 68 з них - заслано до Росії. Незалежно від зміни ситуації в Галичині в кінці 1915-1916 рр. арешти і висилки українських діячів продовжувались аж до повалення самодержавства.

У четвертому розділі "Діяльність царської цензури стосовно легальних видань українських політичних партій" зроблено аналіз її діяльності щодо них.

У підрозділі 4.1 "Утиски царською цензурою видань українських партій напередодні та під час Першої російської революції 1905-1907 рр." простежено діяльність цензури відповідного періоду.

Дії цієї самодержавної інституції наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. були досить цілеспрямованими. Цензура аж до початку Першої російської революції всіляко стримувала як появу українських видань (періодичних і неперіодичних) у Наддніпрянській Україні, так і поширення видань українською мовою, що були видані за кордонами імперії, серед них - твори І. Франка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших українських діячів. Лише події революції призвели на деякий час до послаблення цензурної політики щодо українських видань. Щоб поновити контроль за періодичними виданнями, владою в листопаді 1905 р. були затверджені "Тимчасові правила про періодичні видання". Поряд з цим продовжували діяти адміністративні обмеження щодо видань, які досить уміло використовувала цензура під час запровадження виняткового стану. У 1905-1907 рр. припинили своє існування більшість видань українських партій різного спрямування - "Хлібороб", "Громадська думка", "Вільна Україна", "Боротьба", "Наша дума" та ін. Ті, що продовжували видаватися, постійно переслідувалися цензурою - "Рада", "Слово", "Молода Україна" тощо. У цей час цензура почала переслідувати ті з них, які, на її думку, були найбільш опозиційними до існуючого ладу та загрожували його існуванню.

У підрозділі 4.2 "Діяльність цензури щодо видань українських партій у 1907-1914 рр." показано, як царизм відновлював цензурну практику, що була до 1905 р.

Початок панування реакції влітку 1907 р. негативно вплинуло і на видання та розповсюдження легальних видань українських партій. Місцеві цензурні органи у своїй практичній діяльності стали частіше звертатися до адміністрації з пропозиціями про покарання нею подібних видань на підставі її обов'язкових постанов. У цей час внаслідок постійних переслідувань припинили своє існування часописи "Слово" і "Село", продовжувалися адміністративно-цензурні утиски "Ради", "Засіву", "Ріллі", журналів - "Світло", "Молода Україна", "Літературно-Науковий Вістник", "Українська хата" та ін. Утисків зазнавали й видання товариства "Просвіта", які цензура вважала партійними, а також книжки, що видавалися українськими видавництвами в Петербурзі. На початку 1911 р. цензура ініціювала перегляд уже раніше виданих творів Т. Шевченка, а також інших відомих представників українства.

Головне управління у справах друку продовжувало пильне стеження за комплектацією книжкових фондів усіх без винятку публічних бібліотек. Особлива увага при цьому зверталася на нечисленні українські видання, в тому числі й на закордонні. Знайдені антиурядові видання цензурою вилучались.

Важливою подією для урядового табору в його боротьбі з українським рухом став вихід у світ 1912 р. книги С. Щоголєва "Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма", в якій автор з позицій великодержавного шовінізму висвітлював партійне обличчя як самих видань, так і їх видавців. Спрямованість дій цензури в цей час до легальних видань українських партій набуває характеру все більш відвертої реакційно-шовіністичної навали.

У підрозділі 4.3 "Дії цензурних органів з винищення українських видань у роки Першої світової війни" розглянуто процес посилення відповідних заходів царизму.

Початок Першої світової війни ще більше погіршив становище всіх українських видань, насамперед партійних. Після запровадження царизмом виняткового стану в українських губерніях саме з подання цензури було заборонено більшість українських видань: у Києві ("Рада", "Маяк", "Українська хата" та ін.), у Харкові ("Слово", "Гасло"), в Одесі ("Основа"). Стосовно ж легальних видань українських галицьких партій, у редакціях яких працювали та з якими активно співпрацювали емігрантські діячі українських партій Наддніпрянщини, то доля їх склалася ще трагічніше. Зі вступом російської армії до Львова воєнні цензори закрили видання цих партій, а воєнну цензуру Тимчасового воєнного генерал-губернаторства Галичини очолили, на їх прохання, жандарми. Спроби щось видавати українською мовою ними відразу ж припинялись. Під час війни одним із головних завдань царської цензури було повністю знищити українське друковане слово.

У п'ятому розділі "Місце і роль судового відомства самодержавства у справі переслідування та покарання представників і прихильників українських політичних партій за їх діяльність" досліджено дії царського суду стосовно них наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

У підрозділі 5.1 "Дії царського суду відносно представників українських політичних партій на початку ХХ ст. (1900-1907 рр.) " розглянута каральна практика судочинства.

Дії судової гілки влади самодержавства стосовно "політичних злочинців" із числа представників і прихильників українських політичних партій відбувалися незалежно від адміністративних репресій над ними. Їх засуджували як карних злочинців переважно за стст.126, 128-130, 132 Крим. Ул. до різних строків ув'язнення або засланням на поселення у східні губернії імперії за збереження з метою поширення, пропаганду ними відозв та видань цих партій, участь у злочинних товариствах, маючи при цьому на меті непокору законним розпорядженням влади чи протидії закону або "повалення існуючого в державі суспільного ладу". Події Першої російської революції відбилися й на діях суду. Оговтавшись від першого натиску революції, уряд поступово почав переходити в наступ. Судова влада в цих умовах виконувала політичне замовлення царизму та відігравала досить суттєву роль у його каральній політиці. Разом з тим, розгляд справ у цивільному суді та покарання ним винного відбувалися відповідно до положень судової реформи 1864 р., хоча й суттєво обмежених владою надалі. Тому судове покарання до певної міри було "м'якшим", ніж при застосуванні адміністративних покарань. І лише в окремих випадках за браком доказів суд виправдовував обвинувачених. Розгляд справ та покарання винних військовими судами здійснювалися ними значно суворіше.

У підрозділі 5.2 "Судові покарання членів та прихильників українських партій за їх діяльність у 1907-1914 рр." висвітлено, як діяв царський суд в умовах столипінської реакції.

Прихід до влади в Російській імперії реакційних кіл влітку 1907 р. позначився на ставленні суду до очільників та прихильників українського національно-визвольного руху в країні. Більша частина з того, що було дозволено царизмом у роки революції, досить швидко стало вважатися крамолою і злочином проти існуючого ладу, а царська феміда почала карати навіть тих, хто лише опосередковано був причетний до цього. З метою більш суворого покарання таких злочинців до вже зазначених статей суд залучав стст.17, 19, 25, 28-31 та ін. Крим. Ул. або їх окремі пункти, що позбавляли винних станових, громадянських, майнових прав та привілеїв тощо на терміни, визначені в них. Засланням на поселення та ув'язненням вони також каралися тоді, коли звинувачувалися за стст.102, 104 Крим. Ул. як такі, що брали участь у заколотницькому товаристві або за зневажання "Священної Особи Імператора". Навіть спроба на насильницьке посягання на відторгнення від Росії будь-якої її частини визначалася злочином, за який ст.100 Крим. Ул. передбачала покарання каторгою. Саме на період 1907-1908 рр. припадає найбільша кількість справ, які розглядалися царськими судами відносно представників українських партій. Судова влада карала колишніх депутатів І та ІІ Державних дум, які були членами зазначених партій, після їх розпуску. Засуджувалися навіть ті, хто за чинним законодавством вважався на час скоєння ними "злочину" неповнолітніми. Траплялися випадки, коли особу карали двічі - в адміністративному та судовому порядку.

Важливу роль у справі захисту представників та прихильників цих партій відігравали ті їхні діячі, які мали можливість представляти інтереси тих, кого хотіла засудити царська влада (М. Міхновський, Ф. Матушевський та ін.), а також ті з них, які виступали свідками (С. Єфремов та ін.) або погоджувалися під час судових процесів свідчити на користь звинувачених владою (Є. Чикаленко, С. Шемет та ін.).

У підрозділі 5.3 "Діяльність судової влади самодержавства стосовно представників українських політичних партій під час Першої світової війни" показана практика військових судів щодо "сепаратизму" та "мазепинства".

З початком Першої світової війни на більшості територій України через запровадження військового стану почали функціонувати військові суди. Будь-яка політична діяльність членів та прихильників українських партій містила багато небезпек та кваліфікувалася військовими трибуналами як зрада Російській імперії. До каторги були засуджені окремі діячі Київського комітету українських есерів. Засланням на поселення Одеським військово-окружним судом були засуджені на підставі стст.17, 25, 28-31, 51, 1 та 2 пп.1 ч. ст.129 Крим. Ул. представники Катеринославського комітету УСДРП. До суду були притягнуті й представники харківської організації цієї ж партії.

Зайнявши території Західної України та прагнучи залишитися тут назавжди, самодержавство зробило спробу створити в окупованих регіонах відповідну кількість цивільних судових установ, але у зв'язку з відступом російської армії з Галичини навесні-влітку 1915 р. судові установи так практично й не почали працювати.

У підрозділі 5.4 "Судові утиски видань українських політичних партій у 1905-1917 рр." простежено, як переслідувалися видання зазначених партій царським судом на початку ХХ ст.

Однією зі складових політики царського суду стосовно діяльності українських політичних партій різного спрямування було переслідування ним їх легальних видань, у більшості випадків за ст.129 Крим. Ул. З появою 1910 р. циркуляра про інородців та сепаратизм судова влада отримала додаткову підставу для подібних дій. Найбільш повно це знайшло свій прояв у затвердженні Петербурзькою судовою палатою навесні 1911 р. арешту раніше виданих творів Т. Шевченка та в діях судів у Києві, Харкові, Одесі відносно інших українських видань, у підготовці та виході яких у світ брали участь діячі цих партій. Хоча під час світової війни владою в Україні взагалі було заборонено видання друкованої продукції з української громадсько-політичної тематики, суди продовжували розглядати позови цензури з приводу українських видань.

Висновки

У висновках узагальнюється проведене дослідження. Основні його результати зводяться до наступного.

З'ясовано, що стан вивчення теми дисертації не можна вважати достатнім. Останніми роками у вітчизняній історіографії з'явилося чимало робіт, які поглиблено та досить повно висвітлюють появу, розвиток та діяльність українських політичних партій Наддніпрянщини, але дії царської влади в Україні на початку ХХ ст. щодо цих партій розглянуто лише опосередковано. Майже не вивченими залишаються дії царської адміністрації та суду відносно діячів та прихильників зазначених партій, самодержавної влади стосовно їх емігрантських кіл на західноукраїнських землях під час Першої світової війни, а також представників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали. Визначено, що джерельна база теми дисертації цілком достатня для розв'язання поставлених завдань.

Зазначено, що,, українське питання" займало одне з чільних місць у суспільно-політичному житті Росії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. і постійно було в центрі уваги адміністративного апарату царизму. Його центральні та місцеві органи, незважаючи на відсутність єдності в рядах російської бюрократії у підході до нього, координували свої дії щодо українського руху та його очільників, які мали чітко визначену репресивну державоохоронну направленість.

Підтверджено, що на місцях репресивні дії самодержавного апарату координувалися переважно адміністративною владою. Губернатори та генерал-губернатор, спираючись на досить розгалужений місцевий апарат, активно використовували всі чинники для боротьби з представниками зазначених партій (обов'язкові постанови, адміністративні заходи та ін.).

Засвідчено, що співпраця між адміністрацією та поліцейськими органами була найтіснішою, оскільки саме останні, як правило, визначали благонадійність будь-якої особи. Насамперед це стосувалося тих, хто йшов працювати на державну службу тощо. Характерною рисою царської системи покарання було використання виконавчою владою визначених законодавством засобів залежно від конкретних обставин. У випадку оголошення виняткового стану на місцях керівники адміністрацій мали безпосередній вплив на владу судову, яка в такому випадку була їм підлегла.

З'ясовано, що керівники та представники місцевої адміністрації уважно стежили за легальними виданнями українських партій і в разі виявлення в них "крамоли" адміністративно карали такі видання.

Установлено, що з моменту появи українських партій Наддніпрянщини і до початку Першої світової війни найбільша кількість адміністративних покарань, які влада застосовувала до представників цих партій за їх діяльність, припадала саме на період 1905-1908 рр. Надалі кількість їх поступово зменшувалась, але така практика зберігалася. До нової хвилі репресій адміністрація вдалася в роки світової війни. При цьому тимчасова самодержавна адміністрація в Галичині використовувала і такий крайній засіб, як узяття заручників. Доведено, що самодержавство на початку осені 1915 р. дало дозвіл на створення при воєнному генерал-губернаторові Галичини Особливої комісії відносно заручників та адміністративно висланих із цих земель, щоб хоч якось пом'якшити сприйняття європейською громадськістю суворих дій з боку влади щодо українства на західноукраїнських землях.

Підтверджено, що головною силою репресивного апарату самодержавства проти діяльності українських партій була поліція (політична та загальна). Вона ж визначала та пропонувала адміністративній або судовій владі, яке саме покарання необхідно застосовувати проти "державних злочинців". Наповнені більш докладно реальними фактами різноманітні види діяльності жандармерії та загальної поліції стосовно представників та прихильників вищеназваних партій. Значне посилення каральних дій цих органів відносно українських партій чітко простежується з червня 1907 р. і аж до повалення самодержавства.

Простежено, що ставлення цензури до легальних видань українських партій на початку ХХ ст. не завжди було однаковим і мало певні особливості. До 1905 р. українське друковане слово в більшості випадків сприймалося цензурою з позиції його заборони, а мовний чинник при цьому відігравав майже головну роль. Надалі самодержавство почало забороняти ті видання, які, на його думку, були найбільш небезпечними для існуючого ладу та загрожували йому. У період спаду революції та надалі уряд знову почав реанімувати агресивно-шовіністичні спрямування щодо легальних українських видань і в, першу чергу, партійних. Під час реакції, а особливо після січня 1910 р., починає значно швидше відбуватися "повзуче" відновлення владою тієї цензури, що була до 1905 р. Спрямованість дій цензури все більш набуває характеру поступової реакційно-шовіністичної навали напередодні Першої світової війни. Видання починають звинувачуватися в поширенні так званого "мазепинства" або "українського сепаратизму". Під час світової війни дії цензури цілеспрямовано були підпорядковані повному знищенню легальних видань українських політичних партій як у Наддніпрянській Україні, так і на західноукраїнських землях.

З'ясовано, що ставлення суду було особливо суворим до тих діячів та прихильників українських партій, хто брав активну участь у політичному житті, під час виборів до Дум та виступах у лавах опозиційних до влади сил. При цьому судами засуджувалися навіть неповнолітні. Траплялися випадки, коли підсудні каралися двічі - в адміністративному та судовому порядку. Під час Першої світової війни дії судової влади самодержавства досягають свого апогею у справі покарання представників українських партій за "сепаратизм" і "мазепинство". Їх судили військові суди. Рішення відносно легальних видань українських політичних партій суди приймали на основі суворого дотримання чинного в Росії законодавства.

Запропоновано та обґрунтовано авторську концепцію, що пояснює політику самодержавного апарату щодо українства та його політичних очільників, яка мала дуалістичний характер. З одного боку, в російському законодавстві формально були відсутні правові обмеження за національною ознакою для малоросів, які офіційно вважалися частиною загальноросійської нації, майже всі були православними тощо. Демократичні свободи, оголошені царем восени 1905р., надали можливість прихильникам українства проявити себе у заснуванні національних культурно-просвітницьких установ, офіційному виданні української преси в державі та ін. З іншого боку, українські партії в царській Росії ніколи не існували легально, тому що їх програми містили в собі вимоги припинення існування абсолютної монархії в країні. Коли ж їх представники заявляли, що вони українці, заперечуючи тим самим "російську єдність", то це сприймалося російською державною верхівкою як внутрішньополітична диверсія та загроза цілісності Російській імперії. Їх починали вважати відступниками та застосовували до них відповідні заходи, серед яких переважали репресивно-каральні.

Викладене в дисертації дає можливість висловити деякі рекомендації:

1. Щоб мати більш повне уявлення про стан і розвиток визвольного руху проти царизму на Наддніпрянщині на початку ХХ ст., було б цілком доцільно продовжити подальші дослідження політики самодержавного апарату стосовно діяльності інших його складових в Україні, які очолювали національні партії (польські, єврейські, вірменські тощо), поряд із загальноросійськими, що існували на її теренах.

2. Вивчення цих питань дасть змогу в подальшому звернутися до створення узагальнювальних праць про політику царизму стосовно всіх національних партій, які діяли в Україні на початку ХХ ст., показати рівень його підходу до них, визначити загальне й особливе в такій діяльності тощо.

3. Важливе значення для подальшого вивчення проблеми могла б мати підготовка і видання тематичних збірників документів та матеріалів, хрестоматій, які б стосувалися політики самодержавної влади щодо національних партій в Україні.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Сарнацький О.П. Царизм та українські політичні партії (1900-1917 рр.): Монографія / Сарнацький О.П. Ї Запоріжжя: ЗНТУ, 2006. Ї 709 с.

Рец.: Шаповалов Г. Українські партії та російське самодержавство: новий погляд / Г. Шаповалов // Історичний журнал. Ї 2006. Ї № 4. Ї С.122Ї124.

Турченко Г.Ф. Дослідження репресивної політики російського царизму щодо українського національно-визвольного руху: Рецензія на монографію О.П. Сарнацького,, Царизм та українські політичні партії (1900Ї1917 рр.) " / Г.Ф. Турченко // Південний архів. Історичні науки: [зб. наук. праць / редкол.: Дарієнко В.М. (голова) та ін.] Ї Херсон: Видавництво ХДУ, 2008. Ї Вип.27. Ї С.238Ї240.

Статті в наукових фахових виданнях

2. Сарнацький О.П. Микола Міхновський: деякі штрихи до громадсько-політичної та просвітницької діяльності наприкінці ХІХ ст. / О.П. Сарнацький // Наукові записки. Історичні науки: [зб. наук. статей / редкол.: Шкіль М.І. (голова) та ін.]. Ї К., Переяслав-Хмельницький: Вид_во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2002. Ї Вип.47. Ї С.12Ї17.

3. Овсієнко О. Невідомі листи М. Міхновського до М. Грушевського / Олександр Овсієнко, Олександр Сарнацький // Архіви України. - 2003. Ї № 1_3. Ї С.257Ї261.

4. Сарнацький О.П. Адміністративно-цензурні утиски царизмом легальної періодичної преси українських політичних партій у 1900Ї1907 рр. / О.П. Сарнацький // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Ї 2003. Ї № 2 (21). Ї С.162Ї172.

5. Сарнацький О.П. Адміністративно-цензурні утиски щодо Д. Дорошенка на початку першої світової війни / О.П. Сарнацький // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія: [зб. наук. праць / відп. ред. Слюсаренко А.Г. та ін.]. Ї К.: ВПЦ "Київський університет", 2003. Ї Вип.69. Ї С.103Ї105.

6. Сарнацький О.П. Адміністративні й цензурно-судові утиски царизмом легальної періодичної преси українських політичних партій у 1910Ї1914 роках / О.П. Сарнацький // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія: [зб. наук. праць / відп. ред. Слюсаренко А.Г. та ін.]. Ї К.: ВПЦ "Київський університет", 2003. Ї Вип.70. Ї С.143Ї148.

7. Сарнацький О.П. Відображення селянських заворушень 1902 р. в Полтавській та Харківській губерніях самодержавним апаратом Росії / О.П. Сарнацький // Наукові записки з української історії: [зб. наук. статей / редкол.: Шевчук В. П (голова) та ін.]. Ї Переяслав-Хмельницький, 2003. Ї Вип.14. Ї С.275Ї285.

8. Овсієнко О. Микола Міхновський: деякі штрихи правничої діяльності у роки столипінської реакції / Олександр Овсієнко, Олександр Сарнацький // Проблеми історії України ХІХЇпочатку ХХ ст.: [зб. наук. праць / редкол.: Реєнт О.П. (голова) та ін.]. Ї К.: Ін_т історії України НАН України, 2003. Ї Вип. VІ. Ї С.376Ї382.

9. Сарнацький О.П. Дії прокурорського нагляду та суду щодо покарання представників української інтелігенції в роки столипінської реакції / О.П. Сарнацький // Культурологічний вісник: [зб. наук. праць / гол. ред. Воловик В.І. та ін.]. Ї Запоріжжя: Просвіта, 2003. Ї Вип.11. Ї С.16Ї18.

10. Сарнацький О.П. Ставлення прокуратури та суду самодержавства до діяльності членів УСДРП на Волині в роки столипінської реакції / О.П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. Ї 2003. Ї № 4 (25). Ї С.340Ї346.

11. Сарнацький О.П. Дії прокурорського нагляду та суду самодержавства напередодні й під час І_ої світової війни стосовно діяльності членів УСДРП / О.П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. Ї 2004. Ї № 1 (26). Ї С.292Ї298.

12. Сарнацький О.П. Каральні органи самодержавства у боротьбі проти поширення пропагандистських видань українських партій революційного спрямування (1905Ї1907 рр.) / О.П. Сарнацький // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Ї 2004. Ї № 2 (26). Ї С.185Ї190.

13. Сарнацький О.П. Ставлення прокуратури та суду самодержавства до діяльності членів "Спілки" в умовах виборів до ІІ Державної думи та столипінської реакції / О.П. Сарнацький // Культурологічний вісник: [зб. наук. праць / гол. ред. Воловик В.І. та ін.] - Запоріжжя: Просвіта, 2004. - Вип.12. Ї С.11Ї15.

14. Сарнацький О.П. Ставлення царської прокуратури та суду щодо діяльності членів українських партій в Києві в роки столипінської реакції / О.П. Сарнацький // Культурологічний вісник: [зб. наук. праць / гол. ред. Воловик В.І. та ін.] Ї Запоріжжя: Прем'єр, 2004. Ї Вип.13. Ї С.17Ї21.

15. Сарнацький О.П. Ставлення царської прокуратури та суду щодо діяльності членів УСДРП Чернігівщини в умовах Першої російської революції // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету: [зб. наук праць / редкол.: Турченко Ф.Г. (голова) та ін.]. Ї Запоріжжя: Просвіта, 2004. Ї Вип. XVIII. Ї С.76Ї80.

16. Сарнацький О.П. Ставлення царської адміністрації та цензури до легальної преси українських політичних партій у 1914Ї1916 рр. / О.П. Сарнацький // Історичний журнал. Ї 2004. Ї № 9. Ї С.34Ї40.

17. Сарнацький О.П. Адміністративно-цензурні утиски царизмом друкованих органів УДРП в роки першої російської революції (1905-1907 рр.) / О.П. Сарнацький // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 6. Історичні науки: [зб. наук. праць / редрада.: Андрушенко В.П. (голова) та ін.]. Ї К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. Ї Вип.2. Ї С.72Ї82.

18. Сарнацький О.П. Діяльність правоохоронних органів та судової влади в період спаду революції 1905Ї1907 рр. / О.П. Сарнацький // Наукові записки з української історії: [зб. наук. статей / редкол.: Коцур В.П. (голова) та ін.]. Ї Переяслав-Хмельницький, 2005. Ї Вип.17. Ї С.110-114.

19. Сарнацький О.П. Про утворення й діяльність Особливої комісії при воєнному генерал-губернаторові Галичини в роки Першої світової війни / О.П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. Ї 2005. Ї № 3 (32). Ї С.219Ї230.

20. Сарнацький О.П. Микола Міхновський: деякі штрихи правничої діяльності у справі захисту представників української інтелігенції в роки столипінської реакції / О.П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. Ї 2005. Ї № 4 (33). Ї С.229Ї237.

21. Сарнацький О.П. Відображення поглядів генерал-губернатора Південно-західного краю на суспільно-політичну ситуацію у Російській державі та краї восени 1905 р. / О.П. Сарнацький // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2005. Ї № 5 (33). Ї С. 200Ї204.

22. Сарнацький О.П. Адміністративні й цензурно-судові утиски царизмом легальної періодичної преси українських політичних партій (1907Ї1910 рр.) / О.П. Сарнацький // Український історичний журнал. Ї 2005. Ї № 6 (465). Ї С.66Ї72.

23. Сарнацький О.П. Жандармський нагляд за українськими політичними партіями в Росії (1900Ї1907) / О.П. Сарнацький // Історичний журнал. Ї 2006. Ї № 1. Ї С.24Ї34.

24. Сарнацький О.П. Історіографія питання про ставлення та дії російського самодержавного апарату відносно українських політичних партій на початку ХХ ст. / О.П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. Ї 2007. Ї № 2 (39). Ї С.226Ї236.

Матеріали наукових конференцій

25. Сарнацький О.П. Украинские социалистические партии в годы Первой российской революции / О.П. Сарнацький // Актуальні проблеми історії України та методика їх вивчення у вузі: наук. - метод. конф., 16-17 квіт. 1992 р.: тези доп. Ї Запоріжжя, 1992. Ї С.59Ї61.

26. Сарнацький О.П. Національно-визвольний рух в Україні та царизм (кінець ХІХ Їпочаток ХХ ст.) на сторінках "Українського історичного журналу" / О.П. Сарнацький // Місце України у світовій історії та особливості вивчення даної проблеми у педагогічному вузі: міжвуз. наук. - практ. конф., листопад 1992 р.: тези доп. Ї К., 1992. Ї С.23Ї25.

27. Сарнацький О.П. Ліберально-демократичні партії України і питання державності на початку ХХ століття / О.П. Сарнацький // Либерализм: история и современность: всеукраин. науч. - практ. конф., 9-10 сент. 1993 г.: тезисы докл. Ї Донецк Ї Запорожье, 1993. Ї С.87Ї88.

28. Сарнацький О.П. Жінки-військовики у лавах УСС у боротьбі за соборність України / О.П. Сарнацький // Жінки України: сучасний статус і перспективи: міжнар. наук. - практ. конфер., Одеса, червень 1995 р.: тези доп. Ї К, 1995. Ї С.99.

29. Сарнацький О.П. Міністерство закордонних справ Росії і українські політичні партії на початку ХХ ст. / О.П. Сарнацький // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України: VI Всеукр. наук. - практ. конф., 6-8 жовтня 2005 р.: тези доп. Ї Запоріжжя, 2005. Ї С.160Ї161.

30. Сарнацький О.П. Дореволюційна історіографія питання про ставлення та дії російського самодержавного апарату щодо українських політичних партій (1900Ї1917 рр.) / О.П. Сарнацький // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету: [зб. наук. праць / редкол.: Турченко Ф.Г. (голова) та ін.]. Ї Запоріжжя: Просвіта, 2007. Ї Вип. ХХІ. Ї С.385Ї387.

Навчальні посібники

31. Страницы истории Украины: в 2 ч.: учеб. пособ. [для студ. и препод.] / [Б.В. Гордеев, С.Ф. Орлянский, В.Г. Барвенко и др.]. Ї Запорожье: Коммунар, 1992. Ї. - Ч.1. Ї 1992. Ї 284 с. Ї Авторських Ї 15 с.

32. Історія України: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / [М.В. Дєдков, Ю.В. Іваненко, Г.Л. Кладова та ін.]. Ї Запоріжжя: Дике Поле, 2002. Ї 416 с. Ї Авторських Ї 23 с.

Анотації

Сарнацький О.П. Російський самодержавний апарат та українські політичні партії (1900-1917 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2008.

Дисертація є комплексним дослідженням, що розкриває ставлення владних структур царизму до діяльності українських політичних партій Наддніпрянщини на початку ХХ ст. У ній розглядаються дії та співпраця виконавчої та судової влади стосовно цих партій. Визначено, що адміністрація виступала як визначальна й головна складова в діях усього апарату влади. Наповнена більш докладно реальними фактами діяльність поліції щодо цих партій. Детально простежено дії царської цензури стосовно легальних видань названих партій. Визначено, що царські суди у справі покарання членів та прихильників українських партій завжди виконували покладені на них самодержавством функції. Відтворена діяльність царської влади в Галичині в період війни відносно їх емігрантських кіл та діячів галицьких партій, запропонована авторська концепція, що пояснює ставлення та дії російських владних структур щодо цих партій.

Ключові слова: українські політичні партії, адміністрація, поліція, реакція, репресивна політика, цензура, суд, Наддніпрянщина, емігрантські кола, Галичина.

Sarnatskiy A.P. Russian autocratic machinery and the Ukrainian political parties (1900-1917). - Manuscript.

The thesis for receiving scientific of History Doctor in specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Dnepropetrovsk National University. - Dnepropetrovsk, 2008.

The thesis is a complex research that exposes the attitude of Russian autocratic machinery to the Ukrainian political parties of Naddniprianschina at the beginning of the XX century. It highlights the prosecutor supervision and juridical bodies activities as to these parties. It is noted that administration acts as the determined and main constituent in all power machinery activities. Great variety of real facts presents the police activity as to these parties. The detailed examination of tsarist censorship as to the legal editions of the above-mentioned parties is given. It is determined that tsarist courts always properly perform their functions in punishment of members and supporters of Ukrainian parties. Tsarist power activity as to emigrant circles and public figures of political parties in Galichina during the war period is reproduced; the author's conception explaining the attitude and actions of Russian power structures as to these parties is proposed.

Key words: Ukrainian political parties, administration, police, reaction, repressive policy, censorship, court, Naddniprianschina, emigrant circles, Galichina.

Сарнацкий А.П. Российский самодержавный аппарат и украинские политические партии (1900-1917 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Днепропетровский национальный университет. - Днепропетровск, 2008.

Диссертация является комплексным исследованием, которое раскрывает отношение и действия самодержавного аппарата к деятельности украинских партий Приднепровья в начале ХХ в., а также относительно их эмигрантских кругов и представителей украинских галицких партий, с которыми они сотрудничали в годы Первой мировой войны в Западной Украине, временно оккупированной тогда Россией.