Стратегії конструювання М. Грушевським українських метанаративів: методи та їх функції

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

УДК 930.2(477)(092)

СТРАТЕГІЇ КОНСТРУЮВАННЯ М. ГРУШЕВСЬКИМ УКРАЇНСЬКИХ МЕТАНАРАТИВІВ: МЕТОДИ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ

07.00.06 - історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ВАЩЕНКО Володимир Володимирович

Дніпропетровськ, 2009



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства та архівознавства історичного факультету Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор КОЛЕСНИК Ірина Іванівна, Інститут історії України НАН України, відділ української історіографії, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ЗАШКІЛЬНЯК Леонід Опанасович, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, заступник директора з наукової роботи

доктор історичних наук, професор МАСНЕНКО Віталій Васильович, Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, завідувач кафедри історії та етнології України

доктор історичних наук, професор СТЕЛЬМАХ Сергій Петрович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії Росії

Захист відбудеться “ 16 “ грудня 2009 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 в Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, ауд. 30.

З рукописом дисертації можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розіслано “ 14 “ листопада 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Кривий І. О.



АНОТАЦІЯ

Ващенко В. В. Стратегії конструювання М. Грушевським українських метанаративів: методи та їх функції. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара. - Дніпропетровськ, 2009.

Досліджено способи функціонування універсальних методологій у процесі конструювання М. Грушевським національних метанаративів.

Проаналізовано історіографічну традицію та з'ясовано історіографічну ситуацію щодо вивчення методологічної спадщини М. Грушевського, визначено інформаційно-аналітичну базу таких досліджень.

Створено універсальну класифікацію методологій, в основі якої лежить структурно-функціональний підхід.

Розкрито теоретичні основи та емпіричне значення наративної психології, постпозитивістського наукознавства, соціального конструктивізму для дослідження теоретико-методологічної спадщини М. Грушевського. грушевський національний метанаратив історіографічний

Побудовано структурно-функціональну модель дослідження методологічного досвіду М. Грушевського, що дозволяє простежити зв'язки між стадіями реалізації вченим дослідницької програми, етапами його фахової соціалізації та подіями особистого життя історика.

Ключові слова: українська історіографія, наративна стратегія, універсальна методологія, метанаратив, дослідницька програма, наративна психологія, М. Грушевський.



АННОТАЦИЯ

Ващенко В. В. Стратегии конструирования М. Грушевским украинских метанарративов: методы и их функции. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Днепропетровский национальный университет

имени Олеся Гончара. - Днепропетровск, 2009.

Исследованы способы функционирования универсальных методологий в процессе конструирования М. Грушевским национальных метанарративов.

Проанализирована историографическая традиция и выяснена историографическая ситуация в изучении методологического наследия М. Грушевского, а также определена информационно-аналитическая база таких исследований.

Создана универсальная классификация методологий, в основании которой лежит структурно-функциональный подход.

Раскрыты теоретические основы и эмпирическое значение нарративной психологии, постпозитивистского науковедения, социального конструктивизма для исследования теоретико-методологического опыта М. Грушевского.

Сконструирована структурно-функциональная модель исследования методологического опыта М. Грушевского, которая позволяет проследить наличие связей между стадиями реализации ученым исследовательской программы, этапами его профессиональной социализации и событиями личной жизни историка.

Ключевые слова: украинская историография, нарративная стратегия, универсальная методология, метанарратив, исследовательская программа, нарративная психология, М. Грушевский.



ANNOTATION

Vashchenko V. V. The strategies of construction of the ukrainian metanarratives by M. Hroushevs'kyi: methods and their functions. - Manuscript.

The thesis for a Doctor's degree in Historical Sciences on specialization 07.00.06 - historiography, historical origins and special historical disciplines. - Dniepropetrovsk National University named after Oles Honchar. - Dniepropetrovsk, 2009.

In the course of the metaanalysis of the historiographic situation at rethinking M.Hroushevs'kyi's methodological experience, it has been defined two scientific contexts - “wide” (historiosophical) and “narrow” (specially discipline), and also two historiographic traditions, one of which allows to interpret epistemologic resource of the leading Ukrainian historian as a monoideology version, and another - pluralistic - allows to see in M. Hroushevs'kyi's methodology the connection of different epistemologic segments, which belonged to the various research paradigms.

It is established, that at the heart of both traditions lies the “concept of influences”, which sets the nominative problem of definition M. Hroushevs'kyi original methodology.

Application of the structurally-functional approach at creation of model of interpretation M. Hroushevs'kyi's methodologies has allowed to create a new classification of sources, in which basis are “metanarrative” and “egonarrative” concepts, and also to develop general function-oriented classification of methods, which includes "methods-passwords", "methods-tools" and "methods-reflexions".

Thus, the universal model of research of methodology of a historian has been developed. It answers the newest challenges of historical scholarship and can be torn off from a historiographic context (the concrete historian M. Hroushevs'kyi and the corresponding epoch fin-de-siecle) and is transferred, with certain amendments, on studying of other sign figures in historical scholarship.

To advantages of this new model, in relation to existing one, may be included the following:

First, it establishes links between psychological conditions of a historian and his theories, between his “family biography” and the “intellectual biography” and consequently - tries to connect harmoniously two “oppositional components”: methodology of the scholar (which, as a rule, carry to sphere “objective reality”) and his course of life (that, usually, associates with a “subjective plane“).

Secondly, the offered model allows to trace connection between methodology of a historian and corresponding type of metanarrative, hence, combines theoretical and narrative measurements of creative legacy of a scholar. It was succeeded to take into account a number of factors, above all things, socio-cultural and scientific levels which, usually, remained out of sphere of interests of Ukrainian historiography and did understanding of methodological searches and M. Hroushevs'kyi's innovations fragmentary enough.

Therefore, was constructed an unique image metodology M. Hroushevs'kyi, which within the limits of theoretic-methodological constructions of research looks integral and accomplished.

Development of aforementioned research model has given also the fruitful "heuristic" results - has allowed to complement the spectrum M. Hroushevs'kyi's universal methodologies, on which Ukrainian historical scholarship put attention up to this day (the question is about scepticism and genetic method), by two absolutely new methods, which, in general remained invisible in M. Hroushevs'kyi creative legacy (perspectivism and musicology method). There were not only are found out these methods, but also their exceptional value is shown in the process of constructing by M. Hroushevs'kyi two types of national metanarrativs - historical and culturological.

Theoretical bases and empirical importance of narrative psychology, postpositivistic science researches, social constructionism for M. Hroushevs'kyi's theorist-methdological heritage studying have been revealed.

Key words: Ukrainian historiography, narrative strategy, general methodology, metanarrative, research program, narrative psychology, M. Hroushevs'kyi.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. М. С. Грушевський належить до тих небагатьох постатей в історії науки, які проявили себе у ролі “засновників дискурсивності” . Як “засновник дискурсивності” він завершив формування окремої наукової дисципліни - історії України та виступив творцем українських гранд-наративів - історичного, історіографічного та культурологічного .

Сконструйовані М. Грушевським національні метанаративи отримали статус наукових гіпотез завдяки застосуванню ним дослідницьких методологій, що були легітимізовані у контексті епістемологічної ситуації кінця ХІХ - початку ХХ ст. На сьогодні не розглянуто зв'язки між здійсненим М. Грушевським “переворотом” в імперському історіописанні, результатом якого було постання “новітніх схем” історії України, й “науковою революцією” епохи fin de siйcle. “Відкритим” залишається питання, якою мірою спровокована українським істориком інтелектуальна ініціатива у галузі методології виступала складовою загальноєвропейського модерністського проекту й, звідси, - не осмислено сам феномен модернізму М. Грушевського.

Формування методологічного досвіду М. Грушевського на сьогодні не синхронізовано ні з інтелектуальними рухами сучасної йому епохи, ні з подіями біографії історика та відповідними соціальними контекстами. Потребує усвідомлення, що М. С. Грушевський не тільки фактом народження належав до “епохи трансформацій”, а й що “лінія його життя” повторювала “контури” цієї епохи, втілювала калейдоскопічну зміну життєвих проектів та соціальних практик, на які накладалася шерега запропонованих ним методологічних модернізацій. Необхідність такого усвідомлення стоїть на черзі денній з огляду на дисциплінарні зміни, що відбулися у західному історіографічному просторі останнім часом.

На початку 1980-х рр. з ініціативи французьких вчених П. Нора (P. Nora) та Ф. Ар'є (P. Aries) було сформовано дисципліну, яка отримала назву “ego-histoire”. Сенс цього наукового проекту полягав у тому, щоб розробити теоретико-методологічні моделі, які дозволили б відстежити зв'язок між життями істориків та їх “науковою лабораторією”, тобто, - побудувати “інтелектуальну біографію” історика. Плідний розвиток цієї дисципліни забезпечили дослідження кількох поколінь вчених, репрезентовані текстами С. Когена (S. Cohen), Дж. Мітчела (J. Mitchell), Дж. Попкіна (J. Popkin) та ін.

Сучасний дослідник наукової раціональності Р. Декарта С. Гаукрогер

(S. Gaukroger) у такий спосіб розкриває сенс концепту “інтелектуальна біографія”: “…інтелектуальна біографія… кидає світло на інтелектуальні переконання суб'єкта… через намагання встановити раціональність… у термінах мотивацій суб'єкта та у категоріях специфічного культурного та інтелектуального контексту, у межах якого ті мотивації сформовані...” . Близько до визначення “інтелектуальної біографії” С. Гаукрогера знаходиться позиція Е. Хеннея (A. Hannay): “Інтелектуальна біографія не є… просто біографією інтелектуала… Біографія є інтелектуальною… тому що через самий факт відповідно співзвучних (налаштованих) читачів відповідно ерудований біограф допомагає схопити у резюме ґенезу та сутність інтелектуального досягнення суб'єкту…” .

Отже, перед дослідником, що ставить за мету конструювання “інтелектуальної біографії” науковця стоять два типи завдань. Перший, - це “…схопити ґенезу та сутність інтелектуального досягнення суб'єкту…” (Е. Хенней). Така постановка питання дозволяє інтерпретувати “наукову методологію” як сенс “інтелектуального досягнення” науковця, а “ґенезу” цих “досягнень” трактувати як “заміну” однієї наукової парадигми іншою протягом кар'єри науковця. Другий, - “…встановити раціональність суб'єкта у термінах його мотивацій” (С. Гаукрогер). Оскільки “раціональність суб'єкта” у “науці” проявляється у “науковій методології” - це завдання може бути редуковане до з'ясування мотивації науковця, що вплинула на вибір ним певної методології.

Таким чином, актуальність побудови моделі дослідження “методології”

М. Грушевського, яка б враховувала одночасно епістемологічний, біографічний та соціокультурний контексти, обумовлюється розвитком двох дисциплін. По-перше, становленням сучасного наукознавства, яке проблематизує дослідження зв'язків між методологією історика та модерністським науковим контекстом, у просторі якого національні гранд-наративи отримали статус наукових гіпотез. По-друге, загальноєвропейським дисциплінарним контекстом “ego-histoire”, який легітимізує аналіз методології історика з перспектив реалізації його життєвого проекту.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до наукового напрямку кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара й розроблена згідно з тематикою науково-дослідної лабораторії комп'ютерних технологій історичних досліджень у рамках двох держбюджетних науково-дослідних тем: № 1-117-06 “Теоретико-методологічні проблеми етнонаціональної та соціальної історії Наддніпрянської України” (№ держ. реєстрації 0106U000789) та № 1-185-09 “Теоретичні проблеми інтелектуальної історії України ХVI-ХХ ст.” (№ держ. реєстрації 0109U000130).

Об'єктом дослідження є теоретико-методологічний дискурс доби модерну, в межах якого формувалися методології М. Грушевського.

Предметом дослідження виступають функції універсальних методологій, залучених М. Грушевським для конструювання українських метанаративів - історіографічного, історичного та культурологічного.

Метою дисертаційної роботи є створення структурно-функціональної моделі дослідження універсальних методологій М. Грушевського.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання:

- сформувати принципи структурування інформаційно-аналітичного комплексу дослідження методологічного досвіду М. Грушевського;

- здійснити аналіз історіографічної традиції вивчення теоретико-методологічної спадщини М. Грушевського;

- запропонувати класифікацію наукових методологій кінця ХІХ - початку ХХ ст., використаних М. Грушевським для модернізації української історичної науки;

- розробити структурно-функціональну модель дослідження методологій М. Грушевського;

- простежити етапи формування ядра дослідницької програми М. Грушевського та її реалізації;

- визначити чинники психологічного, соціокультурного, політичного характеру, котрі зумовили ґенезу методології історика протягом 1894 - 1924 рр.;

- окреслити цілісний образ М. Грушевського-методолога.

Теоретико-методологічні засади дослідження. У дослідженні застосовано метод структурно-функціонального аналізу як різновиду системного підходу . Структурно-функціональний аналіз надає можливість підійти до освоєння методологічного досвіду М. Грушевського комплексно як до складної системи, у межах якої реалізуються п'ять взаємопов'язаних функцій:

- когнітивна, котра дозволяє розглядати методологію М. Грушевського з інструментальних позицій як засіб видобування наукової істини;

- легітимуюча, яка надає можливість інтерпретувати методологію як сукупність відсилок до авторитетних наукових дисциплін відповідної епохи;

- соціорепрезентативна, орієнтована на репрезентацію науковця у просторі певної наукової субкультури;

- психокомпенсаторна, що дозволяє трактувати методологію у термінах “раціоналізації” травматичних станів історика;

- наративна, що надає можливість розглядати методологію як засіб декон-

струкції одних метанаративів та конструювання інших.

Дисертаційне дослідження має міждисциплінарний характер й проводиться у предметному полі історіографії, джерелознавства, наукознавства, соціального конструктивізму та наративної психології.

Історіографічна та джерелознавча складові акцентують увагу на ґенезі українського історіописання у просторі розвитку загальноімперської історичної науки другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (як австро-угорської, так і російської).

Наукознавча складова спирається на постпозитивістський інтерналістський підхід, зокрема, на концепції І. Лакатоса (I. Lacatos) - “методологію дослідницьких програм” та К. Поппера (K. Popper) - “теорію наукових контекстів”.

В основі “соціального конструктивізму” лежить уявлення про знання як соціокультурний відповідник епохи та певного типу суспільства. Його виникнення пов'язується з публікацією праці П. Бергера (P. Berger) та Т. Лукмана (Th. Luckman) “Соціальне конструювання реальності” . Базова теза соціального конструктивізму полягає у тому, що “наукове знання є… соціальним знанням” . Прикладом такого розуміння цієї моделі пізнання може слугувати визначення Б. Воррена (B. Warren): “…корисним є використовувати конструктивізм стосовно поглядів, які розглядають наше розуміння нашого розуміння світу… як сконструйоване індивідуальністю” .

Наративна психологія пов'язана з пізнавальною моделлю соціального конструктивізму. Деякі дослідники, наприклад, Дж. Белзен (J. A. Belzen), вважають, що “наративна психологія є субкатегорією… соціального конструктивізму... Вона стверджує, що наратив є первинною формою, через яку людський досвід робиться значимим, що наратив забезпечує конструкцію для розуміння минулих подій будь-якого життя... Наративні психологи показали у кількох дослідженнях як людське буття діє, думає, сприймає… досвід відповідно до наративних структур” .

Оскільки йдеться про стратегії “конструювання” М. Грушевським метанаративів, то така дія потребує зворотної інтелектуальної операції, а саме - декон-

струкції цих стратегій. Деконструкція є базовим принципом, що організує порядок даного дослідження. Пояснюючи значення “терміну” “деконструкція” Ж. Дерида (J. Derrida) писав: “Йшлося про те, щоб… розщепити структури (будь-якого роду структури: лінгвістичні, логоцентричні, фoнoцентричні… соціокультурні, політичні… й у першу чергу - філософські). Ось чому… - тему деконструкції пов'язали з "постструктуралізмом"… Але ж розібрати, розкласти, розщепити структури… - це не була якась негативна операція. Радше ніж зруйнувати, належало також зрозуміти, як певний ансамбль було сконструйовано, реконструювати його для цього” .

Хронологічні межі дослідження охоплюють 30-тирічний період життєдіяльності М. Грушевського - з 1894 р. по 1924 р. Протягом цього періоду М. Грушевський завершив формування ядра власної дослідницької програми та успішно реалізував її. Логіка визначення нижньої та верхньої межі дослідження підпорядковується критерію “наукової автономності та свободи” вченого.

Нижня хронологічна межа дослідження відповідає початку самостійної наукової кар'єри М. Грушевського - прибуттю вченого до Львівського університету й оприлюдненню ним власних теоретико-методологічних настанов у “Вступній лекції”. До 1894 р., - моменту фахової соціалізації історика у Львівському університеті, - ми ще не можемо говорити про М. Грушевського як про самостійного вченого, який має право на свій автономний голос у сфері методології.

Верхня межа позначає рік повернення історика в радянську Україну - момент, з якого вільне застосування вченим наукової методології було обмежене ідеологічними чинниками, оскільки у СРСР почала утверджуватися наукова монокультура з домінуванням марксистської методології. Після 1924 р. вже не можна говорити про М. Грушевського як про вченого, що реалізує свій вільний вибір у галузі методології.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в українській історіографії методологія М. Грушевського досліджується з перспектив структурно-функціонального аналізу, який дозволяє підійти до її вивчення комплексно - як до багатовимірного об'єкту, що реалізує себе у повноті функцій.

- Розроблено альтернативний типолого-видовому принцип структурування та презентації джерел, що спирається на уявлення про інформаційне поле дослідження як двоскладову інформаційно-аналітичну систему;

- запропоновано класифікацію задіяних істориком методологій та критерії їх ієрархічної оцінки (методи-“паролі”, методи-“інструменти”, методи-“рефлексії”);

- вперше в українській історіографії методологія вченого досліджується як наративна стратегія, що забезпечує конструювання дослідником усіх можливих типів метанаративів - історіографічного, історичного та культурологічного;

- вперше для вивчення наративної функції методології М. Грушевського застосовано принципи і методи наративної психології;

- залучення наративної психології дозволяє доповнити спектр відомих українській історіографії універсальних методологій М. Грушевського двома новими - перспективізмом та музикознавчим методом й дослідити їх як наративні стратегії побудови метанаративу всесвітньої історії та культурологічного метанаративу.

Отже, все вищезазначене дає можливість уперше накреслити цілісний образ М. Грушевського-методолога, котрий враховує: а) повноту методологічного арсеналу вченого; б) класифікацію методологій історика; в) внутрішню логіку реалізації М. Грушевським наукової програми; г) функції застосованих ним методологій; д) типи метанаративів, для конструювання яких ці методології було задіяно.

Практичне значення дисертації полягає у систематизації й узагальненні досвіду вивчення методологічної спадщини М. Грушевського як основи його інтелектуальної біографії. Матеріали дисертації можуть бути використані у дослідницьких практиках, зокрема, при вивченні вітчизняної історіографії на зламі ХІХ - ХХ ст., для підготовки фундаментальних оглядів з методології сучасної історіографії, при створенні синтетичних праць про життя та творчість М. Грушевського, при укладанні біографічних і бібліографічних покажчиків.

Положення та висновки дисертації використовуються також у навчальному процесі, при викладанні загальних та спеціальних курсів: “Історіографія історії України”, “Актуальні проблеми сучасної української історіографії” та “Сучасна українська історіографія” для спеціалістів та магістрів історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати та висновки дослідження були апробовані: на міжнародних наукових конференціях (ІІІ Міжнародному науковому Конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 17-19 травня 2006 року), Міжнародній науковій конференції “Наддніпрянська Україна в контексті історичного розвитку Центрально-Східної Європи” (Дніпропетровськ, 24-25 жовтня 2006 року), ІІ Міжнародній науковій конференції „Проблеми археографії та джерелознавства історії Правобережної України” (Хмельницький, 22-24 травня 2008 року)); всеукраїнських наукових конференціях (І Всеукраїнських Яворницьких читаннях (Дніпропетровськ, 7-8 листопада 2007 року), ІІ Всеукраїнських наукових читаннях, присвячених пам'яті професора М. П. Ковальського (Дніпропетровськ, 21-22 березня 2008 року)); теоретико-методологічних семінарах (І-му, ІІ-му, ІІІ-му теоретико-методологічних семінарах при Інституті історії НАН України (2006, 2007, 2008 рр.)) та ін.

Публікації. Результати дисертації опубліковано у двох одноосібних монографіях автора: “Від самопрезентації до методології: психобіоісторіографічний вимір простору історіописання М. Грушевського” (Дніпропетровськ, 2007, 18,83 ум. друк. арк.) та “Неврастенія: непрочитані історії (Деконструкція одного надпису - сеанс прочитання автомонографії М. Грушевського)” (Дніпропетровськ, 2002, 23,72 ум. друк. арк.), 22 одноосібних статтях у фахових виданнях.

Структура дисертації визначена темою, метою і завданнями дослідження, комплексним характером роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (654 назви). Загальний обсяг дисертації становить 440 с., з них основного тексту - 381 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі визначено актуальність теми дисертаційного дослідження, його об'єкт, предмет, мету, обґрунтовано хронологічні межі аналізу, окреслено дослідницькі завдання та практичне значення роботи, описано методологію та структуру праці, розкрито практичне значення результатів, наукову новизну дисертаційної роботи, а також її зв'язок з науковими програмами кафедри.

У першому розділі - “Інформаційно-аналітична база дослідження” завданнями виступають: структурування простору джерельної бази дослідження та аналіз історіографічної традиції вивчення методології М. Грушевського й побудова власної моделі.

У підрозділі 1. 1 “Cтруктура інформаційно-аналітичної бази дослідження” - розроблено принцип структурування та презентації джерельної бази, що спирається на уявлення про інформаційне поле дослідження як двоскладову інформаційно-аналітичну систему.

Відмова від традиційної класифікації джерел викликана загальною тенденцією переосмислення у сучасну епоху значення “інформації” та “наративу” як універсального засобу її впорядкування.

Весь масив текстів дослідження представлено у вигляді двох структурних складових - інформаційного комплексу та аналітичної бази, які, взаємодіючи, створюють цілісність його інформаційного поля.

Перша група - інформаційна являє собою сукупність наративів М. Грушевського, які впорядковують інформацію щодо “предмету” дослідження.

Друга - аналітична складається з наративів, у яких прописано алгоритми обробки дослідниками інформації, що зафіксована в інформаційному блоці.

Вивчення способів функціонування універсальних методологій, що виступають зв'язуючими ланками між крайніми елементами триєдиної системи - “cуб'єктом” історичної науки (М. Грушевським) та “об'єктивованими” результатами його пізнавальної діяльності (текстами) робить актуальними два типи “наративів”, які становлять основу інформаційної бази дослідження - “его-наративи” історика (у просторі яких відбувалося конструювання його суб'єктивності) та “метанаративи” (засобом конструювання яких і виступали універсальні методології).

Наймасовіший сегмент у структурі інформаційної бази дослідження складають “ego-narratives” М. Грушевського.

В основу запропонованого у дослідженні розуміння концепції “ego-narrative” покладено концепт “ego-document”, який ввів до наукового обігу голландський історик Ж. Прессер. “Ego-documents' визначалися ним як “…історичні джерела, в яких дослідник зустрічається з “я”, чи, зрідка (Цезар, Генрі Адамс) “він”, як “cуб'єктом”, що пишеться… й відзначається тривкою присутністю у тексті” . Пізніше Ж. Прессер дав інше визначення “егодокументів”: “… це документи, в яких “ego” умисно чи випадково закриває чи приховує себе…” .

Це переформулювання концепції “ego-document” звертає увагу на “факт” співіснування у просторі “ego-narratives” двох груп “ego-documents”.

Одна група “ego-documents”, яка описується першим визначенням Ж. Прессера, являє собою “наративи самовідсилки”, в яких “суб'єктом” та одночасно “референтом” життєпису виступає “автор” тексту, що конструює власну ідентичність через “життєпис-cебе” й відверто покликається на фігури власного “я”. У нашій “класифікації” ця сума наративів позначена як група “А”.

Іншу групу “ego-documents” (група “Б”), складають тексти, в яких “автор” не є одночасно його, тексту, “суб'єктом” та “референтом”, приховуючи й конструюючи власну суб'єктивність через життєписи інших індивідуальних “я”.

Проміжну ланку “А-Б” становлять “ego-narratives”, які водночас виступають і як “наративи самовідсилки”, й як “наративи-інших”: йдеться про епістолярну спадщину вченого, яка відсилає безпосередньо до фігури М. Грушевського й включає орієнтацію на адресат іншого.

У дослідженні використано повноту спектру опублікованих та архівних “ego-narratives” М. Грушевського - як “життєписів-себе”, так і “життєписів-інших”:

А. Серед “наративів самовідсилки” було задіяно: автобіографії М. Грушевського (дві редакції “Автобіографії” - 1906 та 1926 рр., автобіографічне оповідання “Як я був колись белетристом”); щоденники і записники (“Щоденник” 1883-1884 рр., “Щоденник” 1888-1894 рр., “Щоденник” 1904-1910 рр., “Записник”); мемуари (“Спомини” ), фотодокументи (“М. Грушевський. Фотоальбом”).

Б. Серед наративів “класу Б” можна виокремити біографії та некрологи інтелектуалів, переважно українських - сучасників історика (М. Лисенка, Ол. Кониського, Ол. Лазаревського, Ол. Маркевича, П. Житецького, В. Антоновича …).

А-Б. Наративи цього проміжного класу складаються з листування М. Грушевського з різними адресатами (І. Нечуй-Левицьким, М. Біляшівським, О. Барвінським, М. Євшаном та ін.).

Окрему групу наративів М. Грушевського (“клас В”) складають “метанаративи”, в яких авторське “ego” конструює власну “cуб'єктивність” через апеляцію до “колективних індивідуальностей”, таких як “народ”, “генерація”, “cоціальний прошарок”, “клас”. Ця група наративів утворює найбільшу частку у структурі інформаційної бази дослідження й складається з різножанрових текстів М. Грушевського - історіософських, культурологічних, сцієнтистських, літературознавчих, конспектів лекцій (“Історія української літератури”, “Історія України-Руси”, “Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства”, “Історія й її соціально-виховуюче значення”, “Конспекти лекцій та практичні роботи з історії античної літератури” тощо).

Залучення перелічених типів “ego-narratives” та “метанаративів” надає можливість дослідити спільні наративні стратегії, що поєднують два рівня - “індивідуальну” родинну історію М. Грушевського та “колективну” історію й відповідно визначити характер дії психокомпенсаторних функцій методології, задіяної у процес конструювання М. Грушевським спільного наративного сюжету.

Аналітичну базу дослідження утворюють дві групи текстів, в одній з яких

а) подано стратегії обробки інформації щодо методологій як таких, а в іншій -

б) стосовно способів їх функціонування.

А. Тексти, в яких розглядаються стратегії дослідження методологій як таких, представлено:

- наративами, що формують загальні підходи до методології в постпозитивістському наукознавстві в так званих точних науках у працях П. Гуен-Гойнінгена, І. Лакатоса, Д. Оуенза, К. Поппера, Б. Страуда, А. Ханса та в історичній науці у текстах Л. Готшалка, В. А. Гріна, М. Фулбрука та ін.

- наративами, які описують моделі дослідження окремих універсальних методологій: скептицизм, генетична методологія, перспективізм та музикознавча методологія. Стратегії дослідження скептицизму прописано у текстах Дж. Аннас та Дж. Бернса, Т. Ворфілда та К. ДеРоуз, К. Нельсона, Р. Дж. Хенкінсона та ін. Моделі вивчення генетичної методології подаються у працях Г. Ріккерта, В. Віндельбанда, Е. Дюркгайма, Б. Ф. Поршнєва . Перспективізм як методологія розглядається у дослідженнях Р. Андерсона, Дж. Елкінса, Дж. Ферратер Мора, Л. Фрідмана, Р. Д. Чессіка та ін. Алгоритми аналізу музикознавчої методології представлено у працях Т. Адорно, Н. Л. Волліна, С. Катца, К. Е. Сішора, Д. К. Чуа та ін.

- наративи, що подають аналіз методології М. Грушевського у дисциплінарному просторі грушевськознавства. Йдеться про праці І. Гирича, Л. Зашкільняка, О. Оглоблина, C. Плохія, В. Потульницького, О. Пріцака, В. Ульяновського та ін.

Б. Тексти, в яких розроблено стратегії аналізу функціонування методологій, зафіксованих у відповідних дисциплінарних межах:

- наративної психології при дослідженні наративної та психокомпенсаторної функцій у працях Дж. Лашло, Д. Дж. Лі, Дж. МакЛеода тощо.

- соціального конструктивізму при дослідженні соціорепрезентативної функції у працях П. Бергера та Т. Лукмана, К. Гергена, І. Елінгема та ін.

- деконструкції як загального підходу, що спрямовує суть аналітичного руху дослідження, розробленої у текстах Ж. Деріда, Б. Крістофера та ін.

У підрозділі 1.2 “Дослідження методології М. Грушевського в українській історіографії” розроблено періодизацію історіографії дослідження методологічної спадщини М. Грушевського з метою визначити дисциплінарні контексти та парадигми її вивчення та окреслити проблемні ситуації, актуалізовані у межах цих парадигм.

Аналіз української історіографічної традиції дозволив виокремити три хронологічні періоди, в основу яких покладена специфіка формування історіографічного образу історика та ступінь введення в обіг інформаційної бази дослідження.

Перший період, який тривав до смерті історика у 1934 р., характеризувався участю самого М. Грушевського у становленні власного історіографічного образу й відповідною незавершеністю формування його інформаційної бази.

У другий період, що охоплював проміжок часу від смерті історика до набуття Україною незалежності у 1991 р., історіографічний образ М. Грушевського у сфері методології формувався під впливом радянської ідеології в її протистоянні з діаспорною історіографією, яка з 60-х рр. розвивалася у дисциплінарних межах “грушевськознавства”. Специфічною рисою цього періоду була обмеженість доступу до інформаційної бази й слабка підтримка теоретичних конструкцій, що окреслювали образ М. Грушевського-методолога, з боку емпіричної складової.

Специфіка сучасного етапу, який триває з 1991 р., полягає у тому, що історіографічний образ М. Грушевського конструюється в умовах “інформаційного вибуху”, коли швидке розширення інформаційної бази переважає здатність української історіографії їх обробити та освоїти. Це робить актуальним вдосконалення саме засобів дослідження методології М. Грушевського.

Дослідження української історіографічної традиції дозволило зробити висновок, що образ “М. Грушевського-методолога” конструюється під впливом двох парадигм - моністичної та плюралістичної й функціонує у межах двох наукових контекстів - широкого (історіософського) та вузького (дисциплінарного).

Репрезентанти моністичного підходу редукують все багатство епістемологічного ресурсу провідного українського історика до однієї методології. Засновником цієї парадигми можна вважати В. Герасимчука , а сьогодні в її просторі працює Ю. Левенець , які разом наголошують на пріоритеті “генетично-емпіричного методу” у методологічній спадщині М. Грушевського.

До плюралістичної традиції, що робить акцент на багатстві проявів методологічного арсеналу провідного українського історика, можна зарахувати праці Л. Зашкільняка, С. Плохія, В. Будза та ін.

Власне, з 60-х рр. ХХ ст. (починаючи з праць О. Пріцака ) й до наших днів (у текстах В. Березинця, В. Будза, К. Кислюка, І. Фізера ) отримала розвиток традиція, що зосередила увагу на історіософії М. Грушевського як теоретичному контексті його методології.

Поруч з таким узагальнюючим підходом сформувалася “контртрадиція”, яка розглядає специфіку функціонування задіяних М. Грушевським методів з перспектив окремих дисциплін - соціології, літературознавства, історії України. До неї належать О. Бочковський, Н. Черниш тощо.

Існує певна кореляція між дисциплінарним контекстом, крізь призму якого розглядається методологічна спадщина М. Грушевського та дослідницькою парадигмою її інтерпретації. Так, представники історіософського погляду тяжіють до плюралістичної інтерпретації методологічної спадщини провідного українського історика, а вузькодисциплінарного - до моністичної.

Оцінка історіографічної традиції в галузі грушевськознавства - праць Л. Винара, І. Витановича, Л. Зашкільняка, В. Лисого - дозволила актуалізувати центральну проблемну ситуацію у межах плюралістичної парадигми, яка зводиться до завдань створення цілісного образу методології вченого й включає в себе дві взаємопов'язані складові:

- визначення структури методологій М. Грушевського;

- хронологічної прив'язки, яка б відбивала цю логіку.

Проблема еволюції теоретико-методологічних поглядів М. Грушевського набула розробки у працях О. Пріцака, І. Гирича та Л. Зашкільняка. В українській історіографічній традиції знаковими виступають дві дати інтелектуальної біографії М. Грушевського - 1894 р. та 1903 р. На думку І. Гирича, 1894 був роком, в якому М. Грушевський перейшов з народницьких позицій на позиції історика-державника. О. Пріцак переламним вважає 1903 р., коли, під впливом соціології Е. Дюркгайма український історик у своїй методології перетворився на соціолога. Натомість Л. Зашкільняк дотримується точки зору, згідно з якою неможливо виокремити пікові дати методологічних трансформацій поглядів М. Грушевського.

Намагання виокремити переламні точки переходу історика від однієї методології до іншої дотепер мали інтуїтивний характер, а їх пошук не спирався на надійний методологічний принцип. Застосування методу хронологічних зрізів дозволяє підвести методологічну базу під ці дати життєдіяльності М. Грушевського.

На сьогодні існує три різновиди проблем у галузі вивчення методології

М. Грушевського, які залишаються осторонь сучасних досліджень:

- методологія М. Грушевського досліджувалася без зв'язку з його біографією - інтелектуальною та психобіографією;

- методологія історика вивчалася без врахування теоретичного досвіду у постпозитивістському наукознавстві, зокрема, у працях К. Поппера, П. Фейєрабенда, І. Лакатоса, Дж. Агассі та інших;

- при розгляді методології М. Грушевського дотепер ігнорується її наративний вимір, тобто, розуміння того, що головним завданням історика як фахівця все ще є конструювання ним історичних метанаративів й що метод, у такому випадку, виступає засобом такого конструювання.

У підрозділі 1.3 “Методологія як різновид наративної стратегії” досліджується історіографічна традиція, відповідальна за наративний поворот у сучасних гуманітарних науках, що дозволила здійснити кардинальну зміну трактовки дослідницької методології - від розуміння її як засобу з видобування істини до наративної стратегії.

Проаналізовано постмодерністський та сцієнтистський погляди на методологію гуманітарних наук у другій половині ХХ ст. Визначальною тенденцією у межах цих конкуруючих парадигм є відхід від “вузького” розуміння наукової методології (як “процедурного апарату… для аналізу інформації” (Дж. Гереген)) й включення її у більш широкі епістемологічні конструкції. До таких широких епістемологічних конструкцій належить категорія “дослідницька стратегія”.

Відповідно до “військового контексту”, який слугував первинним простором інтерпретації сцієнтистської парадигми (наприклад, у працях Дж. Джонстона та Х. Пеніпекер) “гносеологічна ієрархія” наукової методології включає в себе три складові (дослідницьку стратегію / тактику / техніку).

Натомість, у просторі постмодерністської парадигми, наприклад, у когнітивній психології, апеляція до “методології” як різновиду “стратегічного мислення” пов'язується з наративним поворотом у гуманітарних науках. Переформулювання когнітивних у наративні стратегії, що в галузі історіописання було здійснено у працях Д. Кара та М. Райєн, пов'язано з конвенційною для гуманітаристики трактовкою наративу як визначального “когнітивного інструменту”.

Погляд на наративну стратегію як когнітивну стратегію потребував переосмислення концепції істини, яка тепер розглядається як “наративна істина”, або, за словами Х. Уайта як “зміст форми”, що пов'язується як з соціокультурними умовами функціонування певного типу наративу у культурі, так і психологічними настановами наратора. Така “cуб'єктивізація” істини як соціального конструкту (Дж. Хенсен) викликала потребу нової прагматичної трактовки методології, яка спиралася б на її функціональність. Аналіз цих теоретичних тенденцій в галузі методології і обумовив наш інтерес до структурно-функціонального підходу щодо методологій М. Грушевського як наративних стратегій.

У підрозділі 1.4 “Cтруктурно-функціональна парадигма дослідження методології М. Грушевського: наукознавчий підхід”.

Аналіз історіографічної традиції дослідження методології М. Грушевського дозволив дійти висновку, що у її основі лежить “концепція впливів”, яка акцентує увагу на тих сегментах різноманітних методологій, синтезування яких мало привести М. Грушевського до створення “оригінальної методології”. Цей підхід в історіографії позначений нами як “кумулятивна модель”, що ставить за мету пойменування такої оригінальної методології історика.

У ході дослідження було визначено засадничі риси цієї моделі:

- телеологічний і лінеарний характер, що примушує бачити в еволюції поглядів історика на методологію висхідний процес конструювання з запозичених різнорідних методологічних сегментів власної оригінальної методології;

- герметизм, оскільки трактує методологію історика як самодостатню й не враховує її підпорядкованість логіці дослідницької програми вченого;

- “ефект купи”, оскільки не здатна оцінити вагу і роль кожної методології у “синтезованій” оригінальній методології вченого;

- “номінативний” характер - її орієнтація на пойменування оригінальної методології без примноження наукового сенсу щодо її сутності.

Замість поширеного у грушевськознавстві “кумулятивного підходу” запропоновано нелінійну структурно-функціональну модель дослідження методологічної спадщини М. Грушевського, яка дозволяє підійти до її вивчення комплексно - з урахуванням притаманних їй функцій: психокомпенсаторної, соціорепрезентативної, гносеологічної (яка, у свою чергу, орієнтована на підфункції: легітимуючу й когнітивну та наративну).

Запропонована авторська класифікація методів, в основі якої лежить функціональний принцип їх впорядкування. Відповідно до неї вся сукупність методів, на які спирається вчений, може бути поділена нами на три групи: “методи-паролі”, “методи-інструменти”, “методи-рефлексії”.

До класу “методів-паролів” належать методи, домінуючою функцією яких є соціорепрезентативна. Вони слугують засобом презентації вченого у просторі певної наукової субкультури та соціуму. Такого типу методи лише маніфестуються.

“Методи-інструменти” - це методи, орієнтовані на активацію когнітивної та легітимуючої функцій у процесі досягнення науковцем мети конкретного дослідження.

У “методах-рефлексіях” актуалізується наративна функція, й такі методи осмислюються як шлях, що привів вченого до позитивного результату або вже після, або під час вдалої реалізації ним дослідницької програми.

Впровадження даної класифікації надає надійний критерій ієрархічної оцінки задіяних М. Грушевським методологій, відокремлюючи методи, що лише декларувалися (“методи-паролі”) від робочих неоригінальних методів, що дозволяли досягти вченому поставлених результатів (“методи-інструменти”) та робочих оригінальних методів, осмислення яких відбувалося після їх, результатів, досягнення (“методи-рефлексії”).

Другий розділ - “Конструювання М. Грушевським українського історіографічного метанаративу: скептичний метод (1894-1898 рр.)” - складається з чотирьох підрозділів, в яких аналізується когнітивна, соціорепрезентативна, легітимуюча та наративна функції скептичного методу у процесі побудови М. Грушевським українського історіографічного метанаративу.

У підрозділі 2.1 “Когнітивна функція: скептицизм та концепція наукової істини” досліджується рівень відповідності між задекларованою М. Грушевським у 1894 р. скептичною методологією та її практичним застосуванням у конкретно-історичному проекті “Історії України-Руси”.

Реалізація когнітивної функції скептичного методу, проголошеного істориком у “Вступній лекції” у Львівському університеті, залежала від залучення до конструювання вченим історичного метанаративу пов'язаної з ним концепції наукової істини. Ця концепція може бути названа “неокантіанською”, оскільки спиралася на уявлення вченого про обмеженість пізнавальних можливостей окремого дослідника й заперечувала можливість існування абсолютної істини.

Скептицизм, задекларований у лекції 1894 р., був нестійким і зберігав свою аналітичну структуру протягом короткого проміжку часу (1894-1898 рр.), та розпався на момент появи іншого знакового тексту вченого - першого тому “Історії України-Руси”. У 1898 р., з початком побудови багатотомного українського історичного гранд-наративу, вчений радикально змінив оцінку обох контекстів функціонування скептицизму, що складали основу його аналітичної структури у 1894 р. - когнітивного, який проголошував певний модус наукової істини, та дисциплінарного, що пов'язував даний метод з філологією як легітимуючим полем. Щодо когнітивного контексту, то “неокантіанська” парадигма з її настановою на недосяжність істини у 1898 р. поступилася місцем метафізичній концепції істини, що може й має бути повністю осягнена наукою. Стосовно дисциплінарного контексту, то протягом 1894-1898 рр. філологія, яка у 1894 р. забезпечувала первинний простір функціонування скептичного методу, у 1898 р. втратила свій легітимуючий статус й була віднесена істориком до розряду “незрілих” наукових дисциплін.

Така радикальна зміна когнітивної та дисциплінарної функцій скептицизму стала можливою завдяки зверненню М. Грушевського до авторитету української романтичної історіографічної традиції середини ХІХ ст. (плеяди кирило-мефодіївців), що рухалася у фарватері християнського містико-релігійного дискурсу і визнавала лише єдину істину - Істину-Христа, дозволила науковцю у “Передмові” до І-го тому “Історії України-Руси” утвердити моністичний погляд на природу істини й сакралізувати такий підхід.

Таким чином, когнітивна функція скептицизму, попри свідому декларацію самого М. Грушевського, не була домінантною, оскільки, очевидно, що на практиці при побудові українського гранд-наративу вчений апелював до протилежної - метафізичної концепції сакральної істини. Проблема, яка випливає з цього висновку полягає в з'ясуванні завдань, яким служила маніфестація скептицизму у 1894 р.

У підрозділі 2.2 “Соціорепрезентативна функція. Скептицизм - літературний проект епохи fin de siйcle” - досліджуються скептичні наративні стратегії, що набули поширення у белетристиці кінця ХІХ - початку ХХ ст. й були задіяні М. Грушевським з метою соціальної репрезентації та інтеграції у простір нової для нього субкультури Галичини.

Входження М. Грушевського у проблематику скептицизму розпочалося в результаті текстологічного аналізу белетристичних творів епохи fin de siйcle, до якого він вдався вже під час перебування у гімназії. Осмислення цього інтелектуального феномену відбувалося спочатку у формі літературознавчої критики певних образів - репрезентантів так званого “морального скептицизму”, зафіксованих, наприклад, у романах Ф. Шпільгагена (1883 р.), й лише пізніше - у термінах “епістемологічного скептицизму”, який, принаймні на рівні декларацій, відсилав до суворості наукового методу (у 1894 р.).

Проте, й у 1894 р., виокремлюючи когнітивну функцію скептицичної методології, історик не припинив аналізувати моральну складову феномену скептицизму, інтерпретуючи у публічних лекціях популярні в інтелектуальному співтоваристві підавстрійської України скептичні сюжети щойно опублікованих романів польського письменника Г. Сенкевича (“Без догмату”, “Родина Поланецьких”).

Таким чином, проголошуючи власну прихильність до скептичного методу в інавгураційній лекції 1894 р. М. Грушевський, разом з тим, апелював до частини польської аудиторії, використовуючи для власної публічної презентації фігуру “інтелектуала-скептика” - добре відомий освіченому польському загалу “моральний код”. При обмеженнях, які накладали на мову політики та історичної науки умови порозуміння з поляками в епоху “нової ери” (у 1894-1896 рр.), таке звернення М. Грушевського до політично нейтральних скептичних наративних стратегій дозволило йому швидко інтегруватися у галицьке інтелектуальне середовище.

Передумовою для одночасного співіснування скептицизму у просторі белетристики та науки було панування у літературі епохи fin de siйcle “натуралізму”, що виступав своєрідним аналогом позитивізму у науці й дозволяв міряти белетристику мірилом концепції наукової істини. З іншого боку, розуміння наукової методології на зламі ХІХ-ХХ ст. не обмежувалося лише рамками певних наукових дисциплін. Й історіописання, й белетристика розглядалися як різновид суспільного самопізнання й з цих позицій до них однаково могла бути застосована “наукова методологія”. Внаслідок такого спільного підходу до “скептицизму” як наративної стратегії у просторі “белетристики” (аналіз романів Г. Сенкевича) і “науки” (“Вступна лекція” 1894 р.) М. Грушевський скористався одним й тим же бінарним принципом внутрішнього структурування: скептицизм оцінювався як амбівалентний феномен, що несе в собі як позитивні, так і негативні складові. Так, фігури скептиків у текстах польського письменника були охарактеризовані М. Грушевським або позитивно (як “поверхові скептики”, аналогом яких у полі наукової методології був “синтетичний скептицизм”), або негативно (у вигляді “скептицизму у квадраті”, якому відповідав “аналітичний скептицизм”).

У 1894 р. М. Грушевський почав конструювати модель власної наукової самопрезентації саме на основі сформованого у белетристиці образу “поверхового скептика”. Такий стиль самопрезентації на психологічному рівні дозволяв зберегти вченому цілісність власного позиціонування у суспільстві та науці, а на соціальному ж рівні він слугував вдалим засобом адаптації у поліетнічне галицьке середовище, оскільки був добре зрозумілим польській інтелектуальній спільноті.

Таким чином, сенс зовнішньої декларативної апеляції М. Грушевського у “Вступній лекції” 1894 р. до когнітивної функції скептичного методу полягав не стільки у тому, щоб прилюдно затвердити власні гносеологічні пріоритети вченого, скільки для того, щоб, спираючись на пов'язані з цією функцією наративні стратегії, вписатися у відповідне соціокультурне середовище.

У підрозділі 2.3 “Легітимуюча функція: дисциплінарні простори становлення скептицизму на рубежі ХІХ-ХХ ст.” досліджується характеристика “філологічної свідомості” М. Грушевського, сформованої у межах класичної філології та філософії відповідного періоду, у просторі яких “cкептичний метод” М. Грушевського набував своєї дисциплінарної легітимації.

...