Стратегії конструювання М. Грушевським українських метанаративів: методи та їх функції

Амбівалентна оцінка скептицизму, зафіксована у просторі белетристики та науки, відповідала такій же оцінці у полі філософського дискурсу, що наділяв безумовним трансцендентним значенням саме “негативну” складову цього методу. Тексти В. Вундта мали парадигматичне значення для такого осмислення відповідною епохою феномену скептицизму. Саме філософія як узагальнюючий простір рефлексії формувала уявлення даного історичного періоду на бінарну структуру скептицизму, на яку й покликався М. Грушевський. Проте, як відомо, український історик у 1894 р. для дисциплінарної легітимації скептицизму звернувся до влади філологічного дискурсу, а не до рефлексивного простору філософії В. Вундта, з творчістю якого був знайомий доволі добре. Така увага до філології може пояснюватися як доволі негативним ставленням позитивістської науки до філософії, так і тією класичною освітою, яку отримав М. Грушевський. Саме вона сформувала загальні риси свідомості вченого, яку можна класифікувати як різновид “філологічної свідомості”. Філологія як авторитетна позитивістська дисципліна, на якій певною мірою тримався “критицизм” кінця ХІХ - початку ХХ ст., заспокоювала своєю відсилкою до “концепції об'єктивності” можливі звинувачення поляків у бік М. Грушевського щодо політичної чи національної заангажованості.

В результаті осмислення поглядів європейських мислителів - сучасників

М. Грушевського (Б. Кроче, Х. Ортеги-і-Гасета), а також сучасних вітчизняних інтелектуалів (В. Юринця, Я. Грицака, О. Забужко) накреслено риси того ідеального типу, що характеризував особливості філологічної свідомості зламу ХІХ - ХХ ст. Характерною ознакою “історика-філолога”, що відрізняла його від “історика як такого”, була його “відірваність” від життя, що в умовах відповідного періоду значило розрив з громадсько-політичним життям або аполітичність. Власне, такою була поведінка М. Грушевського на перших курсах навчання в університеті Св. Володимира.

Ставлення М. Грушевського до філологічної освіти, за винятком поодинокого випадку, зафіксованого у “Вступній лекції” 1894 р., було константно негативним протягом довгих років й прописувалося істориком у кількох текстах як (авто)біографічного, так і наукового жанру. Пояснюючи власне занурення на перших курсах Київського університету у класичну філологію, як різновид аскетичної практики, М. Грушевський застосував дві моделі інтерпретації власної поведінки: зовнішню (що апелювала до клятви батькові не брати участь у політиці) та внутрішньої (яка ґрунтувалася на релігійному “психологічному” акті самоаскези). Таке глибоке входження історика у простір філології попри пізніше ототожнення її зі схоластикою мало своїм практичним наслідком оволодіння М. Грушевським духовною скарбницею класичних мислителів давньої Греції та Рима. Знання студента М. Грушевського в цій галузі високо оцінював один з його університетських викладачів - знаний візантолог та античник Ю. А. Кулаковський. Ще в одному з ранніх гімназичних текстів 1884 р. М. Грушевський, реагуючи на новий університетський устав, що впроваджував в освіту непропорційно великий сегмент класичної філології, писав про “схоластичний напрям у науці” ХVIII cт., поєднуючи схоластику зі вченням Аристотеля. Таким чином, у текстах М. Грушевського вибудовувався метонімічний ряд, що сполучав схоластику, філологію, вчення про “золоту середину” Аристотеля й утворював простір формування та сенсовного функціонування скептичного методу.

Отже, на когнітивному рівні не стільки давньогрецький “скептицизм”, скільки “cхоластика” Аристотеля, актуалізована у класичній філологічній освіті російської імперії кінця ХІХ ст., фактично визначала концепцію істини у текстах М. Грушевського. Метафізика Аристотеля складала у 1898 р. теоретичну основу методології історика. Фактори не наукового характеру примушували вченого приховувати це, відсилаючи натомість до скептицизму. Проте, постійне відсилання у таких випадках до філології-схоластики недвозначно натякало на справжні витоки методології.

У підрозділі 2.4 “Наративна функція: скептицизм як засіб конструювання українського історіографічного метанаративу” - досліджуються наративні стратегії самовписування М. Грушевського в українську історіографічну традицію, що оберталася навколо наукової метафори “скептицизму” й відсилала до авторитету її знакових постатей - М. Костомарова та В. Антоновича.

“Класичний стиль мислення” - філологічна свідомість, сформована філологічною освітою, зокрема, однією з концепцій Аристотеля - спрямовував хід думки М. Грушевського не лише у просторі наукової епістемології, але й теоретичного дискурсу щодо української політики і національної ідентичності - народності та державності. Вчення Аристотеля про “золоту середину”, яке складало основу західної метафізики, як універсальна надструктура визначала місце скептичного методу у “Передмові” до І тому “Історії України-Руси” М. Грушевського і “Вступній лекції” В. Антоновича. Таким чином, цей принцип визначав місце не лише науки, але й політики у теоретичному дискурсі М. Грушевського. Розташування історичної спадщини історика, яке дотепер домінує в українській історіографії відповідно до бінарного принципу “народність” / “державність”, не дає можливості адекватно інтерпретувати його інтелектуальні досягнення, які скеровувалися триєдиним принципом Аристотеля.

Феномен скептицизму був тим спільним сюжетом, який однаково цікавив провідних українських інтелектуалів - як сучасників М. Грушевського, так і його попередників й, в силу цього, міг розглядатися як метод, що забезпечував тяглість української історіографічної традиції кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Завдяки внутрішній амбівалентності скептицизм являв собою зручний науковий метод, який дозволяв поєднати в одному історіографічному сюжеті при конструюванні українського історіографічного метанаративу такі відмінні постаті української історичної науки другої половини ХІХ ст., що дотримувалися протилежних наукових настанов (онтологічних й аксіологічних) як романтик М. Костомаров, позитивіст В. Антонович та еклектик М. Грушевський.

Концепція “народності”, яка у “Вступній лекції” 1894 р. М. Грушевського визначала сенсовний простір функціонування скептицизму й до тепер розглядається в українській історичній науці як надійний ланцюг, що здатен забезпечити тяглість української історіографічної традиції зламу ХІХ-ХХ ст., являє собою поверховий ідеологічний принцип, який приховує дисконтинуїтет, що утворюється на глибинному структуроутворюючому рівні українського історіографічного метанаративу. Цей розрив стає очевидним при порівнянні поглядів його знакових постатей - “народника” М. Костомарова та “народника” В. Антоновича. Концепція “народності” спирається у них на відмінні засоби дисциплінарної легітимації - позитивістську антропологію (у В. Антоновича) та романтичну етнографію (у М. Костомарова), кожна з яких у власний спосіб визначає ієрархію ознак, що характеризують сенсовний простір “народності”. Окрім відмінної ієрархії ознак вони застосували різні принципи структурування, що впорядковували сенсовне поле народності: М. Костомаров - бінарний принцип, В. Антонович - триєдиний.

Отже, скептична методологія була тією наративною стратегією, що забезпечувала континуїтет української історіографічного метанаративу зламу ХІХ - ХХ ст. й дозволяла поєднати знакові постаті української історичної науки, єдність яких у межах народницької ідеології могла бути поставлена під сумнів, якщо враховувати структуроутворюючий рівень народницької історіографії. На цю наративну функцію скептицизму, що дозволяла самовписатися в канон української історіографічної традиції з самого початку і орієнтувався М. Грушевський, проголошуючи власне дослідницьке credo з кафедри Львівського університету у 1894 р.

У розділі 3 “Звичайна схема” імперського історіописання та початок формування ядра дослідницької програми М. Грушевського: генетичний метод (1903-1906 рр.)” досліджуються психологічний та інтердисциплінарний контексти функціонування генетичного методу у процесі конструювання М. Грушевським українського історичного метанаративу.

У підрозділі 3.1 “Постпозитивістський підхід: “Звичайна схема” М. Грушевського” запропоновано перепрочитання знакової статті М. Грушевського “Звичайна схема...” не з перспектив зовнішнього науці політико-ідеологічного контексту її написання (як це робилося в українській історіографії дотепер), а з огляду на іманентну їй внутрішню логіку у межах відповідних постпозитивістських наукознавчих концепцій І. Лакатоса та теорій К. Поппера.

Репрезентована концепцією “дослідницьких програм” І. Лакатоса постпозитивістська парадигма дослідження методології вченого надає переваги порівняно з іншими моделями, що покликані вирішувати аналогічні завдання. До таких переваг належать: цілісний системний характер (поєднання всіх наукових теорій певного автора у межах однієї дослідницької програми), врахування наукового контексту (насамперед, існування однієї чи кількох конкуруючих програм), визначення критеріїв, які дозволяють оцінити програму як наукову.

Процес формування ядра дослідницької програми М. Грушевського складався не з однієї фази (як це дотепер розглядається в українській історіографії), а з двох. На першому її етапі український історик здійснив процедуру виписування українського історичного метанаративу зі спільного простору загальноросійського й його руйнацію у статті “Звичайна схема...” (1903 р.). На другому етапі головним завданням українського вченого була деконструкція конкуруючої дослідницької програми всесвітньої історії, що трималася на гегельянській концепції “обраних народів” й конструювання історичного метанаративу, в якому своє законне місце отримала б історія України. Цей крок було зроблено у “Історії й її соціально-виховуючому значенні” (1918 р.).

Побудова М. Грушевським нової схеми історії східного слов'янства у 1903 р. розглядається крізь призму двох наукових контекстів, запропонованих

К. Поппером - “контексту відкриття” та “контексту виправдання”. Дослідницька традиція, яка сформувалася у межах сучасного попперіанського підходу, наприклад, у працях П. Гуен-Гойнінгена, дозволяє ототожнити “контекст відкриття” з тими процесами у психіці дослідника, що супроводжують появу нової наукової гіпотези, й надає можливість вбачати у залученій ним методології психокомпенсаторну функцію, а “контекст виправдання” - з соціорепрезентативною та дисциплінарно-легітимуючою функціями методології, відповідальними за постання гіпотези.

Дослідження попередніх текстів українського історика (1894-1896 рр.), де традиційну модель імперського історіописання було піддано критиці й до яких безпосередньо відсилала “Звичайна схема…”, - рецензій М. Грушевського на праці П. Мілюкова, М. Загоскіна, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеєвича - дозволило встановити специфічні інтелектуальні інновації, які несла у собі стаття 1903 р. й які торкалися нераціональності “звичайної схеми”.

Аналіз статті “Звичайна схема…” показав, що інтелектуальна ініціатива, яка привела М. Грушевського до деконструкції імперської схеми історіописання у 1903 р., полягала у заміні “традиційного” / “раціональним”, що на методологічному рівні означало перехід від “генеалогічного підходу” до “генетичного методу”. До такої інтелектуальної операції й можна редукувати “сенс відкриття” М. Грушевського, прописаного у тексті “Звичайна схема...”. А саму актуалізацію генетичної методології замість генеалогічної можна віднести на рахунок унікальності життєвої ситуації історика у 1903 р. й пов'язати з контекстом відкриття, зокрема, психологічним. Для розкриття цього психологічного контексту обрано парадигму наративної психології.

У підрозділі 3.2 “Звичайна схема” М. Грушевського з перспектив наративної психології” доведено, що у пізнавальному просторі наративної психології “контекст відкриття”, який спровокував появу українського історичного метанаративу у 1903 р., отримує теоретико-методологічну базу для власної інтерпретації.

Гносеологічною базою сучасної наративної психології слугує теорія Д. Брюнера, яка виокремлює дві опозиційні модальності когнітивного функціонування людського знання - “парадигматичну” та “наративну”. Остання дозволяє розглядати знання як спосіб конструювання значення через наративи, у процесі чого людський досвід набуває сенсу. Оскільки історична наука являє собою галузь, яка реалізує цю модальність, то вона може знайти власне епістемологічне підґрунття у наративній моделі людського мислення, зокрема, коли йдеться про психологічний контекст формування метанаративів.

Реабілітація історичного метанаративу може бути підтримана також на рівні терапевтичному, аналітика якого обертається навколо феномену “травми”. У наративній психології склалася власна інтерпретація “неврозів” та “психозів”, в основі якої лежать концепції М. Кросслі, Р. Кінгкейд, Е. Кіна, К. Мюррея, М. Бері, В. Гвідано та ін., що трактують психотерапію неврозу як процес, в якому індивід через повторні реконструкції власного життя й набуває здатності інтегрувати у тканину власної розповіді події, що переживаються як екстремальні та травматичні, ліквідуючи, при цьому, розриви сюжету автонаративу. У такий спосіб уможливлюється реорганізація, яку індивід проробляє з власною життєвою історією.

Таким чином, здатність певної особистості сконструювати власний життєвий наратив (під якими б масками - індивідуальних чи колективних історій він не вибудовувався) розглядається у наративній психології як норма, а розрив сюжету наративу - як ознаки патології.

Професія історика з такого ракурсу набуває функцій терапевтичних, причому, фахова здатність історика переписувати історію, переконструйовувати сюжети наративів набуває ознак самотерапії. З іншого боку, сама потреба у радикальному переписуванні історичних наративів певним дослідником примушує пов'язувати цей процес з травматичними станами цього історика й фіксувати місця розривів письма, що, у наративній психології пов'язуються з психічними травмами.

Підрозділ 3.3 “Психокомпенсаторна функція генетичного методу: раціоналізація “звичайної схеми”” містить аналіз тексту “Звичайна схема...” з перспектив концепцій наративної психології.

Дослідження синхронічного зрізу творчості М. Грушевського у 1903 р. дозволяє зафіксувати розрив гранд-наративу - “антракт” у реалізації багатотомного проекту “Історії України-Руси”, на фоні якого протягом кількох місяців 1903 р. вчений написав три історіософські тексти. Такий розрив історичного письма з погляду наративної психології може інтерпретуватися як прояв “неврозу”.

Традиційна для української історіографії інтерпретація цього “антракту”, що тривав з 1901 р. по 1905 рр., не може бути визнана задовільною, оскільки не враховує психобіографічні контексти життя історика, а також не здатна осмислити проблему одночасної переконфігурації М. Грушевським за такий короткий проміжок часу “звичайних схем” імперського історіописання по всьому спектру класичних історичних дисциплін - археології, етнографії та історії.

Спільною наративною стратегією, яка обумовлювала появу історіософських текстів 1903 р. й одночасно виступала психічним імпульсом, що ініціював розрив сюжету “Історії України-Руси” у 1901-1905 рр. була “неврастенія”. Вона спричинила згортання гранд-наративу до серії кількох невеличких теоретичних статей, які мали слугувати інтелектуальним заповітом М. Грушевського. Це був момент, коли історик, переконаний у негативних наслідках захворювання для власної працездатності, відчував ризик не закінчити багатотомний метанаратив й поспішав висловитися стосовно головних теоретичних питань історіописання.

Проведений у тексті “Історії України-Руси” статистичний контент-аналіз частотності категорій “депресія” та “анемія”, які у спеціальній літературі зламу ХІХ-ХХ ст. слугували звичним аналогом “неврастенії”, показав, що пік їх зустрічаємості припадає на 4 том, який писався істориком протягом 1900-1901 року. Біографічною подією родинної історії М. Грушевського, що припадала на січень 1901 р. була смерть батька історика. На 1901 р. М. Грушевський вже мав у своєму розпорядженні наративну стратегію, яка пов'язувала смерть батька з неврастенією (зафіксована у листах до нього проф. С. Дністрянського ) й яка могла слугувати для нього зручним засобом інтерпретації подій його індивідуальної історії.

Ініційована неврастенією у 1903 р. наративна стратегія, що була пов'язана зі смертю батька М. Грушевського, стала основою для модернізації вченим імперської історичної науки. Пропозиція М. Грушевського раціоналізувати імперську традицію історіописання через впровадження генетичного методу може бути виправдана тим, що цей метод виступав засобом психічної раціоналізації події - смерті батька, зафіксованої у терміні “неврастенія”.

Таким чином, у 1903 р. генетичний метод , замінивши собою генеалогічний, що був пов'язаний для М. Грушевського з образом патріарха й зі смертю батька Сергія втратив власну авторитетність, вдало виконав психокомпенсаторну функцію, дозволивши вченому модернізувати імперське історіописання - побудувати український історичний гранд-наратив на нових методологічних засадах.

У підрозділі 3.4 “Легітимуюча функція генетичного методу: нераціональність “звичайної схеми”” досліджуються дисциплінарні контексти, які забезпечили валідність “генетичного зв'язку” при побудові М. Грушевським українського історичного метанаративу.

Потреба врахування дисциплінарних контекстів коріниться в ідеологічній дражливості для російської імперської свідомості проблем, які підняв М. Грушевський у статті 1903 р. Звернення М. Грушевського до ідеологічно нейтральної мови “генетичної методології”, яка черпала власну дисциплінарну легітимність у просторі авторитетних позитивістських дисциплін зламу ХІХ - ХХ ст. виглядало вдалою стратегією для захисту викладених у “Звичайній схемі…” постулатів, що мали політично дражливі конотації для російської імперської свідомості. До таких легітимуючих “генетичний метод” авторитетних дисциплін належали, насамперед, соціологія та натурфілософія (біологія). Власне, М. Грушевський для формування ядра української дослідницької програми й скористався опозицією “генеалогічного / генетичного” методів, що була сконструйована та апробована у дисциплінарному просторі біології та асоціювалася зі знаковими постатями Ч. Дарвіна та Е. Геккеля. З програмною працею Ч. Дарвіна “Походження видів” український історик познайомився ще у 1893 р. - під час перебування у Київському університеті. М. Грушевський фактично переніс епістемологічну практику, яка дозволила революціонізувати біологію у простір імперської історичної науки - з метою досягти такого ж модернізаційного ефекту її базових структур, функціонування яких забезпечував “генеалогічний” метод.

У підрозділі 3.5 “Соціокультурний контекст “генетичного методу”: стратегії самопрезентації М. Грушевського” - досліджується сформована у межах публічної культури кінця ХІХ - початку ХХ ст. символічна система неврастенії, що створювала модерністський соціальний контекст побудови М. Грушевським у 1903 р. українського метанаративу.

Домінуючим напрямом дослідження символічної системи неврастенії на сьогодні виступає “соціальний конструктивізм”, у межах якого “неврастенія” розглядається як одна зі складових ідеології модернізму початку ХХ ст., та “наративна психологія”, з перспектив якої вона виступає різновидом illness narratives.

Саме соціологічний дискурс, розгорнутий у тексті Е. Дюркгайма “Етюд про самогубство”, з творчістю якого М. Грушевський познайомився під час відвідин Парижу у 1903 р., виступив тією авторитетною науковою інстанцією, яка диктувала історику уявлення про роль неврастеніка у суспільстві і задавала загальні параметри для формування стилю самопрезентації. До цих параметрів належав антитрадиціоналізм, який вимагав від інтелектуала відповідних модерністських настанов у науці. Власне, образ неврастеніка, сценарій поведінки якого обрав для себе М. Грушевський у 1903 р., виступав тим соціокультурним контекстом, у межах якого історику вдалося реалізувати проект національного історіописання, спрямований на руйнування традиційного імперського історіописання та модернізацію “звичайної схеми”, викладеної вченим у знаковому історіософському тексті “Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства”. Отже, прописуючи власну суб'єктивність у “Автобіографії” через неврастенічну стратегію самопрезентації М. Грушевський отримав як соціальний, так і науковий капітал для вдалої реконструкції “звичайної схеми”.

Розділ 4 “Деконструкція “звичайної схеми” всесвітньої історії та завершення формування ядра дослідницької програми М. Грушевського: перспективізм (1918 р.)” представляє зв'язок між завершенням формування ядра дослідницької програми М. Грушевського та науковою революцією у фізиці як на концептуальному рівні (категорії “енергія”), так і методологічному (“перспективізм”).

У підрозділі 4.1 “Наукова революція початку ХХ ст. та модернізація М. Грушевським концепції всесвітньої історії” досліджено комунікативні канали, через які революція у фізиці - дисципліні, що формувала на початку ХХ ст. головний код наукової метамови епохи, визначала проект модернізації М. Грушевським традиційної схеми написання “всесвітньої історії”.

Цей переворот був пов'язаний з виникненням нового сприйняття часопростору й на чуттєвому рівні відбився у постанні модерного мистецтва, на рефлексійному - втілився у “філософії життя”, а на концептуальному рівні науки проявився у вигляді двох інновацій: а) проблематизації концепту “енергія” у працях Г. Гельмгольца, В. Оствальда, Е. Маха, Р. Авенаріуса та б) запровадженні принципу релятивізму, що реалізувався у теоріях відносності А. Айнштайна на початку ХХ ст. Власне, ці два типи концептуальних перетворень у дисциплінарному просторі фізики й забезпечили М. Грушевського теоретико-методологічним ресурсом, що дозволив йому деконструювати звичайну схему всесвітньої історії.

Для вивчення впливу на гуманітарні науки зламу ХІХ - ХХ ст. метафори “енергія” залучено теоретичний досвід представників “нової культурної історії”, які визначають стандарти науковості у цій галузі - праці Е. Ребінбаха та А. Моруса.

На думку Е. Ребінбаха, у просторі науки другої половини ХІХ ст. було сформовано дві моделі уявлень про функціонування енергії, що накидали власні проекції суспільству, гуманітарним наукам та окремим індивідуумам: оптимістична (випливала з закону збереження енергії Г. Гельмгольца й у працях Е. Ребінбаха отримала назву “продуктивізм”) та песимістична (пов'язувалася з другим законом термодинаміки Р. Клаузіуса та позначалася як “занепокоєння межами”).

Досліджено канали рецепції М. Грушевським концепту енергія. Перше ймовірне знайомство М. Грушевського з енергетичними концепціями, датоване у “Щоденнику” 1891 р., можна пов'язати з прочитанням праць Дрепера. У двох провідних українських часописах, редакційну політику яких визначав М. Грушевський (“ЛНВ” та “ЗНТШ”), публікувалися статті, присвячені розкриттю семантики енергії, орієнтовані як на дилетантів (наприклад, словник фізичних термінів В. Левицького 1896 р.), так і освіченої публіки (стаття О. Гірняка 1903 р.).

Вивчено досвід імплементації принципів функціонування енергії у гуманітарне знання Російської імперії початку ХХ ст., зокрема, психології (“енергетична психологія” М. Країнського) та соціальної філософії (поєднання марксизму з енергетизмом, здійснене С. Подолинським), що могли слугувати моделлю трансформації М. Грушевським історичної науки. Цей досвід у найбільш очевидному вигляді, з відсилками до теоретичних дискусій у фізиці щодо концепту “енергія”, було задіяно М. Грушевським у “Історії української літератури” при з'ясуванні питань становлення літературної творчості.

У підрозділі 4.2 “Закон збереження енергії як універсальний принцип побудови М. Грушевським метанаративів” досліджується спільна наративна стратегія - “закон збереження енергії”, що визначала порядок функціонування звичних для ХІХ ст. “суб'єктів” історичної дії (“народу”, “держави”, “героя в історії”) у текстах М. Грушевського як біографічного, так й історичного характеру.

Аналіз праць М. Грушевського продемонстрував, що опис взаємодії колонізаційних рухів та політико-соціальної боротьби українського народу, характеристика української держави, оцінка вченим діяльності визначних історичних постатей, у тому числі й істориків, наприклад, О. Лазаревського, підпорядковувалася обміну “інтенсивної / екстенсивної” енергій, описаних законом Г. Гельма.

Висловлювання М. Грушевського щодо суб'єктів історичної дії підкорялися не лише енергетичному дискурсу - “закону збереження енергії”, але й неоромантичній концепції волі, що перетворювала потенційну (статичну) енергію на динамічну. Коли йшлося про ґенезу перетворення української етнографічної маси у політичну націю було задіяно обидва авторитетні дискурси.

М. Грушевський для конструювання метанаративів використовував оптимістичну модель функціонування енергії, що трималася на законі збереження енергії Г. Гельмгольца, й песимістичну парадигму, що ґрунтувалася на “другому законі термодинаміки” Р. Клаузіуса, зокрема, коли йшлося про перетворення енергії рухів тіла у енергію психічних творчих процесів, що являло собою відгомін застосування М. Грушевським концепцій “фізичного напряму” у сучасній йому психології.

У підрозділі 4.3 “Закон збереження енергії та стилі життя інтелектуалів у текстах М. Грушевського” проаналізовано вплив “закону збереження енергії” на прописування М. Грушевським традиційних суб'єктів історичної дії - особистостей, держави, народу.

Доведено, що в ego-narratives М. Грушевським для конструювання власної суб'єктивності було задіяно дві моделі функціонування енергії, виокремленні

Е. Ребінбахом, - етичну (християнську) концепцію праці (у “Щоденнику” 1888-1894 рр., де праця трактувалася істориком у термінах індивідуальної відповідальності перед Богом) та наукову (у “Автобіографії” 1906 р., де праця інтерпретувалася через відсилку до універсальної концепції енергії, сформовану у фізиці).

Натомість в его-наративах - біографіях інших, М. Грушевським було залучено науковий концепт універсальної енергії, що функціонував у відповідності до принципу “надлишку / нестачі”. Власне він слугував не лише наративною стратегією побудови біографій інших, а й виступав критерієм оцінки їх життєдіяльності, що претендував на об'єктивність, освячену авторитетом точної науки (фізики).

Через модель “енергетичної нестачі” було побудовано біографії В. Антоновича та М. Дашкевича, а прикладом застосування М. Грушевським наративної стратегії “енергетичного надлишку” може слугувати життєпис О. Кониського.

“Енергетичний принцип”, задіяний українським істориком для конструювання біографій, часто виступав складовою загальної стратегії illness narratives, що дозволяла прописати сенс життя “героя” як боротьбу зі хворобою. Результат такої боротьби залежав від двох факторів: а) від наявності надлишку енергії “героя”; б) від обраних інтелектуалом стилю життя - “гігієнічного” чи “богемного”, що були проекціями закону збереження енергії на соціальну реальність.

Концепція гігієнічного життя означала раціональний режим контролю над розтратами енергії тіла, що зважав на втому. Богемне життя являло собою фаталістичну реакцію на другий закон термодинаміки, шлях неконтрольованих розтрат енергії тіла, що не залежав від його енергетичних резервів. Для конструювання біографій інтелектуалів М. Грушевський використовував обидві ці наративні стратегії, що прописували “стилі життя” й включали в себе: а) уявлення про режим праці й розтрати енергії тіла та б) місце проживання - у широкому сенсі (місцевість: урбаністичну та сільську) та вузькому (інтер'єр оселі).

Стратегія “гігієнічного життя” була задіяна самим М. Грушевським як для побудови власної “Автобіографії” 1906 р., так і біографій А. Чехова та О. Кониського. Прикладом підпорядкування М. Грушевським біографії інтелектуала стратегії “богемного життя” може слугувати життєпис А. Доде.

У підрозділі 4.4 “Деконструкція “звичайної схеми” всесвітньої історії: перспективізм М. Грушевського” - вивчаються способи використання українським істориком перспективістської методології для конструювання загальної схеми всесвітньої історії.

Для оцінки повноти модернізації М. Грушевським у 1918 р. звичної моделі всесвітньої історії почергово досліджується весь спектр структурних елементів, що відповідають за існування історичного знання як системи: а) уявлення історика про історичну науку; б) про її предмет та в) наукові методи.

Аналіз “Історії й її соціально-виховуючого значення”, в якій була прописана схема модернізації історичної науки, дозволив зосередитися на “філософії життя”, зокрема, філософії Ф. Ніцше, як авторитетному дискурсі, що визначав контури думки М. Грушевського як у зазначеній статті, так і у пізніших монографіях вченого - “Історії української літератури” та “Початках громадянства”. Присутність філософії життя у кількох текстах М. Грушевського різного періоду свідчить про те, що апеляція українського історика до творів Ф. Ніцше не була випадковою.

М. Грушевський дотримувався двох підходів щодо визначення сенсу історичної науки, які поділяють інші представники філософії життя, наприклад, Ф. Ніцше та Х. Ортега-і-Гасет, наслідуючи традиціям неокантіанства. По-перше, український історик вдавався до протиставлення історії точним наукам, символом яких виступала математика, надаючи перевагу історії-етиці перед історією-гносеологією. По-друге, М. Грушевський ототожнював історію з процесом самопізнання, внаслідок чого історіописання не може виступати чистою наукою, на кшталт математики.

Самопізнання у “Історії й її соціально-виховуючому значенні” прописується українським істориком через концепцію культу предків. Доведено, що основа цього ототожнення української традиції з культом предків тримається на особистісній підкладці, що дозволяла вченому трактувати історію народу як історію роду Грушевських, трансформуючи історію-гносеологію у історію-генеалогію.

З огляду на таке некласичне розуміння сенсу історичної науки, прописане М. Грушевським у знаковій статті 1918 р., будь-яке окреслення предмету (об'єкту) дослідження, сформоване у межах класичної парадигми історіописання втрачало власне значення.

У тексті 1918 р. М. Грушевським було здійснено розширення звичного спектру предметів дослідження, на яких, за звичай, зосереджувалася історична наука ХІХ ст. - народ, держава, герой у історії - за рахунок концепції “генерації”.

Проблема генерації постала як самостійна у М. Грушевського в “Передмові” до “Культурно-національному руху...” (1912 р.). Наголос історика на концепті генерації як об'єкті історичного досліду збігся з таким же акцентом у просторі українського літературного модернізму, субкультура якого формувалася на сторінках часопису “Українська хата”. Саме репрезентанти українського літературного модернізму початку ХХ ст. - М. Вороний, В. Підмогильний, М. Євшан - виступали ретрансляторами на місцевому ґрунті ніцшеанства та концепції літературних поколінь, що випливала з авторитетної теорії Ф. Кумера. На відміну від модерністів в українській літературі, що трактували зв'язок між поколіннями у термінах боротьби, М. Грушевський наголошував на “солідаризмі” генерацій, апелюючи до концепцій Е. Дюркгайма.

У площині літературних дискусій між “модерністами” та “народниками”, що припали на період існування “Української хати” (1909-1914 рр.) знаходився той імпульс, рецепція якого М. Грушевським пройшла через “Передмову” Культурно-національного руху (1912 р.) і знайшла своє остаточне втілення у 1918 р. у новому проекті всесвітньої історії та історії України.

Саме модерністська літературна критика початку ХХ ст. прислужилася появі плану реформування М. Грушевським історичної науки на нових етичних підставах, підготувавши теоретичний ґрунт для таких інтелектуальних інновацій.

Крок М. Грушевського щодо імплементації ідеї генерацій у простір української історичної науки був суголосний жесту, який у просторі філософії життя у європейському контексті здійснив Х. Ортега-і-Гасет.

Модернізація М. Грушевським предмету досліджень - акцент на вивченні солідаризму генерацій - була спрямована на забезпечення тяглості історичного метанаративу й не могла виступати тим засобом, який мав зруйнувати традиційну модель конструювання всесвітньої історії у статті 1918 р. Ці засоби руйнації знаходилися не у площині “предмету”, а у полі модернізованого М. Грушевським ”методу” історичних досліджень - перспективізму.

На початку ХХ ст. у європейському контексті - працях М. Гартмана,

Дж. Петцольда - склалася традиція, яка розробляла методологію перспективізму й відсилала до філософії Ф. Ніцше. Перспективізм, який на початку ХХ ст. поєднав новітні концепції у фізиці А. Айнштайна та філософію життя, складав основу того модернізаційного жесту 1918 р., який дозволив М. Грушевському організувати науку всесвітньої історії на нових засадах й розірвати з традицією написання всесвітньої історії, що трималася на гегельянській концепції “обраних народів”.

Розділ 5 “Модернізація культурологічного метанаративу М. Грушевським: музикознавчий метод (1918-1923 рр.)” демонструє, що в основі модернізації М. Грушевським українського культурологічного метанаративу лежала травма його свідомості, яка набула своєї остаточної психологічної раціоналізації у формі “музикознавчого методу” у відповідних текстах періоду 1918-1924 рр.

У підрозділі 5.1 “Психокомпенсаторна функція музикознавчого методу” - досліджено механізм символічного обміну між “травмою свідомості” М. Грушевського і традиційним українським культурологічним проектом, що тримався на цінностях романтизму - високому значенні музичної та історіографічної складової у структурі української культури.

“Статистичний аналіз” музичних висловлювань, прописаних М. Грушевським у різножанрових текстах (поетичних та прозових) дозволив дійти висновку про негативну оцінку музики, що знайшло своє відображення в двох семантичних фактах: а) простір презентації музики у гімназичних текстах М. Грушевського був обмежений метафорами скрипки та порваної струни; б) ці метафори було вписано у контекст какофонії (семантичних шумів) та символіки смерті.

Самоаналіз, до якого вдався історик у 1918 р. у мемуарі “Споминів” щодо власного ставлення до музики (гри на скрипці) під час навчання у гімназії дозволяє позначити психологічну настанову майбутнього історика у термінах самого М. Грушевського як “незагоєну травму свідомості”.

Механізми цієї травми досліджуються з перспектив інтегративного культураналітичного підходу, який дозволяє розглядати її як соціокультурний конструкт епохи, що ініціюється внаслідок дії напруги між ієрархією культурних цінностей певного суспільства, засобів культурної репрезентації, які надає певна культура своєму адепту та його здатністю інтегрувати ці цінності в індивідуальний простір при формуванні особою власної національної ідентичності. Такий підхід дозволяє визначити цінність історіописання з перспектив інших сфер реалізації індивіда кінця ХІХ - початку ХХ ст. у сфері культури - літератури, музики, політики.

Травма свідомості М. Грушевського полягала в тому, що він, претендуючи на лідерство нації, не міг реалізуватися у межах старого українського культурологічного метанаративу, у просторі якого музика посідала найвищий щабель ієрархії цінностей.

Раціоналізація цього травматичного стану передбачала створення нового культурологічного метанаративу, який би підірвав вартість найвищих цінностей романтичного проекту - поезії, музики та історіописання. Це було здійснено

М. Грушевським у серії культурологічних статей 1918 р. (“Культура краси і культура життя”, “Нові перспективи”) й отримало раціоналізацію у музикознавчому методі (“Історія української літератури”, “Генетична соціологія”). У зазначених статтях історик для модернізації культурологічного метанаративу запропонував наративну стратегію символічного обміну (інтерпретовану нами з перспектив концепції “універсального” Ж.-П. Сартра), в яких прописувалася конвертація найбільшого індивідуального символічного капіталу історика (“історіописання”) у найвагомішу цінність української культури - “музику” й зречення обох цінностей заради практичних завдань будівництва української держави у 1918 р.

У підрозділі 5.2 “Наративна функція: музикознавчий метод та конструювання М. Грушевським культурологічних метанаративів” проаналізована базова метафізична структура “простору / часу”, що апелювала до метафори “музики” й одночасно відповідала як за порядок розгортання нового культурологічного метанаративу у текстах М. Грушевського 1918 р., так і теоретичного дискурсу, відповідального за впорядкування матеріалу у галузі соціології, літературознавства та історіописання.

Одна з оригінальних рис М. Грушевського як методолога в літературознавчому тексті “Історії української літератури” полягала у застосуванні ним музикознавчого методу для інтерпретації феномену виникнення словесної творчості.

Таке нестандартне використання музикознавчого методу істориком було пов'язано з механізмами раціоналізації його психічної травми. Шерега творчих невдач історика, яка включала в себе “поезію”, “музику” і “танці”, описувалася вченим як травма свідомості була “раціоналізована” ним у концепції “ритму”.

Застосована М. Грушевським опозиція “ритм у часі” / “ритм у просторі”, що дозволяла відокремити так звані “темпоральні” мистецтва (поезію, музику, танці) від “просторових” (архітектури та живопису) вповні вписувалася як у звичний для культури початку ХХ ст. загальноєвропейський контекст, так і контекст український. Фактично М. Грушевський наслідував як Ф. Колессі, так і В. Оствальду - дослідникам, які розглядали ритм як провідну характеристику феномену музики. У “Історії української літератури”, розробляючи власну концепцію “ритму у часі”, М. Грушевський посилався безпосередньо на тексти Ф. Ніцше (“Веселу науку”) та Ф. Колеси (“Ритміка народних пісень” та ін.), за творчістю якого український історик спостерігав, напевно, з 1904 р.

Для дослідження функціонування “ритму у часі” як концепту, що виступав засобом раціоналізації травмованої свідомості історика було задіяно метод онтологічного психоаналізу, що тримався на принципі феноменологічної редукції.

В основі побудови М. Грушевським нового українського культурологічного метанаративу (“Культура краси та культура життя”, “Нові перспективи”), а також при дискредитації альтернативного українському польського культурологічного метанаративу періоду розквіту шляхетської культури Речі Посполитої XVI-XVII cт. (“Культурно-національний рух на Україні”), деконструкція якого здійснювалася через означення мистецтв, заснованих на “ефекті ритму” у категоріях “виродження” (“неврозу”), знаходилася дія психокомпенсаторних проективних механізмів. Вони накидали сконструйованим істориком культурним просторам його власну травму свідомості, що знаходила джерела раціоналізації у музикознавчому методі.

Текстологічний аналіз показав, що такі різножанрові тексти як “Історія української літератури” та “Початки громадянства” були проблематизовані навколо концепції “ритму” - у часі (у першому випадку) та “cоціального ритму” (у другому), яка лежала в основі уявлень М. Грушевського про суспільний розвиток як зміну “індивідуалістичних” епох епохами “колективізму”. У “Початках громадянства” дослідження соціального ритму було переосмислено вченим як головне завдання соціології та історії. Така проблематизація ритму як повтору свідчила про травматичну природу цієї концепції, оскільки метафора травми в психоаналізі (з часів З. Фройда) трактується крізь призму “нав'язливого повторення”.

Ототожнення історичної “науки” з “музикою” у ранніх текстах М. Грушевського ґрунтувалося на уявленнях про “музику та танці” як первинну й архаїчну форму “історії”, що сформувалися ще під час навчання в Київському університеті. Вдала реалізація М. Грушевським “історичного” проекту як поля власної фахової реалізації протягом життя може розглядатися як психічний “компенсат” проекту, що було пов'язано з усіма іпостасями ритму у часі - поезії, музики та танців.

У висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження.

Відповідно до мети - створення структурно-функціональної моделі дослідження універсальних методологій М. Грушевського на засадах системного підходу переосмислено всі етапи дослідження - джерелознавчий, історіографічний та епістемологічний.

На джерелознавчому рівні впроваджено класифікацію, що дозволяє виокремити інформаційний та аналітичний сегменти дослідження. Базовими категоріями аналізу інформаційної складової виступають “его-наративи”, в яких прописується “суб'єктність” М. Грушевського та “метанаративи”, в яких фіксуються результати спродукованого ним історичного дискурсу. Наукова методологія у такому випадку повстає як форма спільної “наративні стратегії”, що у межах одного “авторства” відповідає за конструювання як “его-наративів”, так і “метанаративів”. Аналітичний сегмент дослідження включає у себе сукупність текстів, в яких подано способи аналізу інформації, зафіксованої в “его-наративах” та “метанаративах” М. Грушевського.

Рефлексія щодо історіографічної ситуації дозволила виокремити риси домінуючої в українській історичній науці моделі, у межах якої відбувається осмислення методологічного досвіду М. Грушевського. Ця модель поіменована нами як “кумулятивна”, а її факторними ознаками є телеологізм, лінеарність, герметизм. Теоретичною основою моделі виступає “концепція впливів”, а становлення методології М. Грушевського розглядається як процес накопичення різнорідних пізнавальних ресурсів, синтез яких привів українського історика до створення власної “оригінальної” методології. Наявна епістемологічна ситуація актуалізує створення нелінійної моделі дослідження методології М. Грушевського, орієнтованої на врахування всієї складної взаємодії сукупності функцій, що виконують методи у просторі певної наукової субкультури. До цих функцій належать психокомпенсаторна, когнітивна, соціорепрезентативна, легітимуюча та наративна.

Запропонований структурно-функціональний підхід дає можливість впровадити новий принцип класифікації методологій ученого й виокремити а) декларативні методи, позначені як методи-“паролі” (в них переважає соціорепрезентативна та легітимуюча функції); б) “робочі” методи, названі методами-“інструментами” (з домінантою когнітивної функції); в) методи, які розроблялися вченим протягом дослідження й окреслені як методи-“рефлексії” (з акцентом на психокомпенсаторній функції). У відповідності з розробленою класифікацією залучені М. Грушевським методології можуть бути зараховані, у випадку зі скептицизмом - до методів-“паролів”, з генетичним методом - до методів-“інструментів” та перспективізмом і музикознавчим методом - до методів-“рефлексій”.

Застосування “методу хронологічних зрізів” з “кроком” 10-12 років, надало можливість виокремити у 30-річному періоді наукової кар'єри М. Грушевського (1894-1924 рр.) такі хронологічні зрізи - 1894 р., 1904-1906 рр., 1918 р. Деконструкція історіософських текстів М. Грушевського, що були прив'язані до цих хронологічних зрізів дозволила визначити чотири “універсальні” методології, які утворюють віхи інтелектуальної біографії історика - “скептицизм” (“Вступна лекція...”, 1894 р.), “генетичний метод” (“Звичайна схема…” 1903 р.), “перспективізм” (“Історія та її соціально-виховуюче значення”, 1918 р.) та “музикознавчий метод” (“Культура краси і культура життя”, “Нова Україна”, “Історія української літератури”, 1918-1923 рр.).

Кожна з чотирьох “універсальних” методологій функціонувала як наративна стратегія у межах дослідницької програми М. Грушевського й була пов'язана із завданням конструювання вченим відповідного типу національного метанаративу: “скептицизм” - історіографічного метанаративу (1894-1898 рр.); “генетичний метод” - українського історичного метанаративу (1903 р.); “перспективізм” - метанаративу всесвітньої історії (1918 р.) та “музикознавчий метод” - культурологічного метанаративу (1918-1924 рр.).

Реалізація М. Грушевського як науковця й, відповідно, виконання ним дослідницької програми включали в себе соціальну та наукову складові. Перш ніж М. Грушевський мав приступити до розробки власної наукової програми він повинен був інтегруватися у первинне фахове середовище Львівського університету та вписатися в існуючу українську історіографічну традицію. Тобто, самопрезентуватися як науковець у діахронній перспективі традиції та синхронній перспективі галицького соціального середовища. Звернення історика до скептицизму у 1894 р. мало на меті актуалізувати соціорепрезентативну функцію цієї методології.

Після інтеграції вченого у наукову субкультуру Галичини головним завданням історика була розробка ядра дослідницької програми, алгоритм реалізації якої складався з двох кроків - створення українського історичного метанаративу (у 1903 р.) та вписування української історії у метанаратив всесвітньої історії (у 1918 р.). “Генетична методологія”, яку М. Грушевський задіяв у 1903 р., виступала “інструментом” деструкції “звичайної схеми” імперського історіописання, що приводило у дію когнітивну функцію. Деструктивна спрямованість когнітивної функції генетичної методології отримала “підсилення” з боку відповідного соціокультурного контексту епохи fin de siйcle - модерністського неврастенічного стилю самопрезентації, що передбачав бунт проти існуючих традицій, забезпечуючи залучену істориком наукову методологію засобами соціальної легітимації, прописаними у багатьох наративах епохи (не в останню чергу - у працях соціолога Е. Дюркгайма).

Застосування наративної психології та соціального конструктивізму дозволило доповнити реєстр відомих українській історіографічній традиції методологій М. Грушевського новим методом - “перспективізмом”, завдяки якому історик включив український історичний метанаратив у нову загальну візію “глобального” історіописання.

“Музикознавчий метод”, який осмислювався М. Грушевським протягом 1918-1924 рр., було задіяно вченим для деконструкції старого українського народницького культурологічного метанаративу, що тримався на цінностях романтизму - культі музики (народних пісень) та історіописання.

Якщо при побудові інтелектуальної біографії вченого взяти до уваги психокомпенсаторну функцію методології, розглядаючи її як засіб “раціоналізації” травматичних станів історика, то перехід від однієї методології до іншої знаходився у прямому зв'язку зі втратою М. Грушевським одного з батьків: кожного разу, коли нераціональність генеалогічної моделі була актуалізована біографічною подією смерті батька чи матері, вчений демонстрував новий виток відмови від генеалогічного методу як форми транзитивності метанаративу.

При концентрації уваги лише на іманентній когнітивній функції методологій, прописаних в історіософських текстах М. Грушевського, ґенеза його “епістемологічних уподобань” виглядатиме як “еволюційний процес”, що з'єднав дві точки інтелектуальної біографії вченого - початок наукової кар'єри (“скептицизм”, 1894 р.) та її вершину (завершення формування ядра дослідницької програми - “перспективізм”, 1918 р.), проміжною ланкою яких виступав “метафізичний підхід” (1898 р., “Передмова” до І тому “Історії України-Руси”). Відмовившись на початку власної епістемологічної мандрівки від необмеженого релятивізму (“скептицизму”) й пройшовши етап абсолютного догматизму (“метафізичного методу”) М. Грушевський завершив власні епістемологічні пошуки “золотою серединою” - поміркованим релятивізмом (“перспективізмом”). Отже, з перспектив когнітивної функції методології інтелектуальна біографія М. Грушевського може бути представлена як пошук істориком власного “епістемологічного ідеалу”, у процесі якого вчений випробовував відмінні концепції наукової істини. Весь науковий проект М. Грушевського, у такому випадку, може бути представлено у формі діалектичної тріади Гегеля, в якій теза 1894 р. -“скептична” концепція істини, що утверджувала необмежений релятивізм й, атрибутами якої виступали “єдність та недосяжність”, перетворювалася на антитезу 1898 р. - “метафізичну” трактовку “істини як золотої середини”, атрибутами якої були “єдність та досяжність”, й все це благополучно оберталося у 1918 р. на “синтез” - “перспективістську” концепцію істини, що долала як попередній “догматизм”, так і “релятивізм” й ознаками якої виступали “множинність” та “досяжність”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Ващенко В. В. Від самопрезентації до методології: психобіоісторіографічний вимір простору історіописання М. Грушевського. - Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2007. - 324 с. - 18,83 ум. друк. арк.

2. Ващенко В. В. Неврастенія: непрочитані історії (деконструкція одного надпису - сеанс прочитання автомонографії М. Грушевського) / В. В. Ващенко. - Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2002. - 408 с. - 23,72 ум. друк. арк.

Статті у наукових фахових виданнях

3. Ващенко В. В. До постановки проблеми “вартості слова” М. Костомарова: джерелознавчий аспект у світлі постмодерністських практик / В. В. Ващенко // Осягнення історії: зб. наук. пр. - Нью-Йорк; Острог: Вид-во Нац. ун-ту “Острозька Академія”; УІТ, 1999. - С.187-199.

4. Ващенко В. В. Функції джерелознавства у просторі культури і процес комунікації сучасного з минулим / В. В. Ващенко // Вісн. Дніпропетр. ун-ту. Серія історія та археологія. - Д., 2000. - Вип. 8. - С. 113-118.

5. Ващенко В. В. М. Грушевський: економія життя як модель історіографії / В. В. Ващенко // Україна модерна. - 2005. - Ч. 9. - С. 125-151.

6. Ващенко В. В. Медитації навколо можливостей дослідження онто-психо-топосу в українській історіографії: випадок з М. Грушевським / В. В. Ващенко // Ейдос. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - Вип. 1. - С. 280-299.

7. Ващенко В. В. Наукова самопрезентація М. Грушевського / В. В. Ващенко // Київ. cтаровина. - 2005. - № 4. - С. 93-108.

8. Ващенко В. В. Українська історіографія ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст. як легалізація скептицизму: від засудження до оди / В. В. Ващенко // Київ. старовина. - 2005. - № 6. - С. 67-75.

9. Ващенко В. В. Ліміти історичного письма української історіографії: відкриті запитання щодо класичних режимів історіописання / В. В. Ващенко // Ейдос. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - Вип. 2. - С. 185-197.

10. Ващенко В. В. М. Грушевський-музи-can't / В. В. Ващенко // Київ. старовина. - 2006. - № 3. - С. 105-115.

11. Ващенко В. В. Порівняльний аналіз історіософських поглядів М. Костомарова та В. Антоновича / В. В. Ващенко // Київ. старовина. - 2006. - № 4. -