Руїна Гетьманщини у російській історіографії (друга половина XIX – початок XX століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

УДК 930.1(470) ”1850/1917”:94(477) ”1657/1696” (043.5)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

РУЇНА ГЕТЬМАНЩИНИ У РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

ТАРАСОВ СЕРГІЙ

ВІКТОРОВИЧ

Донецьк - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Романцов Володимир Миколайович, завідувач кафедри історичних дисциплін Маріупольського державного гуманітарного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Мицик Юрій Андрійович, професор кафедри історії Національного університету Києво-Могилянська академія кандидат історичних наук Петрова Інна Володимирівна, доцент кафедри філософії і гуманітарних дисциплін Донецького університету економіки і права

Захист відбудеться « 14 » грудня 2009 р. о 1100 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24 II корп., ауд. 38.

З дисертацією можна ознайомитися у наукової бібліотеці Донецького національного університету (83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий « 12 » листопада 2009 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У XVII ст. на порядок денний перед Україною постали завдання національного визволення і створення незалежної національної держави, які були вирішені лише наприкінці XX ст. Національно-визвольна війна середини XVII ст. призвела до створення Української козацької держави. Проте за часів гетьманування І.Виговського почалася епоха, що отримала назву Руїна. Протягом названого періоду багато з того, що вибороло Військо Запорозьке під час Національно-визвольної війни, було втрачено. Московська держава брала активну участь у подіях доби Руїни. Царський уряд підтримував те чи інше угрупування у боротьбі за владу, неодноразово переглядав умови Переяславсько-Московського договору тощо. Активну участь у політичних подіях того часу брали й інші сусідні країни: Польща, Кримське ханство та Туреччина. Вивчення історичного досвіду Руїни є важливим у науковому і політичному сенсі.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлюється такими чинниками:

- по-перше, події Руїни у другій половині XVII ст. визначили історичну долю України на декілька століть, і нині, коли історичне завдання створення Української національної держави вирішене, велике наукове та практичне значення має аналіз попередніх спроб створення та збереження держави;

- по-друге, російські історики у другій половині XIX - на початку XX ст. виявляли великий науковий інтерес до української історії епохи Руїни. Це виявлялося у роботах С.Соловйова, Г.Карпова, В.Ейнгорна, В.Ключевського, Д.Іловайського, М.Покровського, І.Розенфельда, В.М'якотіна та ін. Їхній науковий доробок становить безумовний історіографічний інтерес;

- по-третє, історична наука в Росії багато в чому традиційна і консервативна, тому узагальнення, зроблені російськими вченими у XIX ст., продовжують виявлятися у російській масовій свідомості до нашого часу;

- по-четверте, автори праць у галузі російської історіографії, як правило, акцентують свою увагу на дослідженні російськими істориками історії Московської держави. Обрана тема дає можливість розглянути російську дореволюційну історіографію з нетрадиційного боку, оскільки дозволяє проаналізувати погляди російських істориків на питання української історії. На основі історіографічного аналізу робіт російських істориків другої половини XIX - початку XX ст. можемо з'ясувати концептуальні позиції вчених стосовно української історії, краще зрозуміти тенденції розвитку російської історіографії;

- по-п'яте, вивчення наукової спадщини М.Устрялова, С.Соловйова, В.Ключевського, Д.Іловайського, М.Покровського, С.Платонова та ін. дає можливість краще з'ясувати наукову основу, на якій розвивається сучасна російська історіографія.

Указані чинники обумовлюють актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до наукової програми Донецького національного університету „Актуальні проблеми історії України” (номер державної реєстрації №0105 U 00466).

Об'єктом дослідження є російська наукова та науково-популярна історична література, яка становить історіографічні джерела щодо висвітлення питань процесів Руїни.

Предметом дослідження є вивчання тенденцій та напрямків, які визначилися у розвитку російської історіографії Руїни у XIX - на початку XX ст., аналіз історіографічних закономірностей, методологічних впливів, які виявилися при висвітленні процесів Руїни у дослідженнях російських вчених.

Метою роботи є історіографічний аналіз праць російських істориків XIX - початку XX ст. щодо процесів Руїни. У зв'язку з цим постають такі дослідницькі завдання:

- оцінити стан наукової розробки проблеми, розглянути історичні концепції російських науковців стосовно висвітлення Руїни, з'ясувати питання щодо джерельної бази досліджуваної теми;

- проаналізувати погляди російських істориків щодо передумов Руїни; провести історіографічний аналіз процесів Руїни у козацькій Україні, розглянути ставлення російських дослідників до соціальних, воєнних та правових чинників Руїни;

- розглянути трактування російськими істориками гетьманування І.Виговського;

- дослідити концепції російських науковців щодо подій внутрішньої боротьби в Україні та зовнішнього втручання в її справи наприкінці 50-х - початку 60-х рр. XVII ст.;

- здійснити історіографічний аналіз досліджень російськими істориками Андрусівського договору та його значення;

- висвітлити проблему боротьби за Україну в 1668-1676 рр. у дослідженнях представників російської історіографії;

- проаналізувати висвітлення російськими істориками гетьманування І.Самойловича;

- зробити історіографічний аналіз робіт російських істориків, у яких висвітлено останній етап Руїни на початку гетьманування І.Мазепи;

- дослідити погляди російських науковців стосовно наслідків Руїни;

- показати внесок представників російської історичної науки в історіографію Гетьманщини періоду Руїни.

Хронологічні межі праці розглядаються у двох аспектах: історичному та історіографічному. Полем історичного дослідження дисертаційної роботи є період Руїни. Автор поділяє думку В.Романцова та О.Черепченка про те, що хронологічними межами Руїни можна вважати такі події, як повстання М.Пушкаря (1658 р.) та повстання Петрика (90-і рр. XVII ст.), що були першим та останнім спалахом громадянської війни Романцов В.М. Причини та початок Руїни, її вплив на процеси становлення Гетьманщіни: Історіографічний аспект проблеми / В.М.Романцов, О.О.Черепченко // Історичні і політичні дослідження. - 2002. - №2(10). - С.5-6.. Така періодизація зумовлена об'єктивними факторами, хоч і в українській, і в російській історіографії більшість учених вважала початком Руїни події, які трапилися після смерті Б.Хмельницького.

Хронологічні межі історіографічного дослідження охоплюють другу половину XIX - початок XX ст. Це обумовлюється тим, що в добу, яку започаткували великі реформи 60-70-х рр. XIX ст., важливі зміни відбувалися не лише у розвитку економіки, у суспільно-політичному житті та освіті, але й у розвитку російської історичної науки. Саме у той час відбувалося формування провідних наукових шкіл російської історичної науки, а сама вона досягла свого вищого розвитку. За умов цензурних послаблень у другій половині XIX ст. історики могли висловлюватися більш відкрито, ніж раніше. Це обумовлює нижню межу історіографічного дослідження - 60-і роки XIX ст. Верхній рубіж становить 1917 р., коли із припиненням існування Російської імперії була перервана дореволюційна історична традиція.

Територіальні межі дослідження мають також два виміри. З історичної точки зору, вони охоплюють територію козацької держави та сусідніх країн, з якими Україна так чи інакше підтримувала дипломатичні і воєнно-політичні відносини (Московське царство, польсько-литовські землі Речі Посполитої, Османська імперія, Кримське ханство). Територіальні рамки історіографічного дослідження становлять межі Європейської частини Російської імперії.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в тому, що в ній зроблена одна з перших спроб комплексного історіографічного дослідження процесів Руїни на основі праць російських істориків другої половини XIX - початку XX ст. На підставі проведеного дослідження були отримані такі наукові результати:

- показано місце історіографії Руїни у загальному розвитку російської історіографії. Зроблена одна з перших спроб показати цілісну картину поглядів російських істориків другої половини XIX - початку XX с. стосовно історії України кінця 50-х - середини 90-х рр. XVII ст.

Проаналізовано головні тенденції російської історіографії щодо історії Гетьманщини у зазначений період. Здійснено узагальнення результатів, що були отримані російськими вченими у дослідженні історії Руїни;

- доведено, що у зазначений період питання української історії доби Руїни посідало важливе місце у роботах російських істориків, проаналізована мотивація наукового інтересу російських вчених щодо вказаних питань;

- виявлені спільні риси та відмінності у концепціях українських та російських дослідників Руїни;

- у дисертації акцентується увага на тому, що російські історики вважали Руїну („малоросійську смуту”) громадянською війною, яка мала глибоке соціальне коріння в українському суспільстві;

- показана визначальна роль видатного російського історика С.Соловйова у формуванні концепції російської історіографії стосовно причин і сутності Руїни. Проаналізовані праці не лише корифеїв російської історіографії, але і маловідомих істориків, які залишалися поза увагою історіографів. Дисертант приділив значну увагу питанню спадкоємності історичних концепцій у російській науці;

- у дослідженні використані матеріали Фонду 585 Відділу рукописів Російської національної бібліотеки, де зберігаються рукописи ряду робіт С.Платонова, що надало змогу краще проаналізувати творчу лабораторію науковця.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони дають можливість з'ясувати, на якій історіографічній базі розвиваються сучасні дослідження російських і, у певній мірі, українських учених стосовно вказаної проблеми, а також допомагає визначити напрям сучасних наукових досліджень, що сприяє створенню більш точного уявлення про рівень розвитку історичної науки у дореволюційної Росії.

Проведене дослідження дає можливість використовувати його матеріали при розробці навчальних курсів для студентів вищих навчальних закладів, а також для популяризації питань української історії.

Особистий внесок автора. У роботі висвітлені головні тенденції російської історіографії щодо Гетьманщини за доби Руїни, проаналізовані погляди російських науковців на історію України вказаного періоду, звернута увага на спадкоємність їх поглядів. Висновки і результати, у тому числі ті, що характеризують наукову новизну, сформульовані й одержані здобувачем самостійно.

Апробація результатів дисертації. Результати, отримані у ході роботи над дисертацією, були апробовані на II Міжнародному науковому конгресі українських істориків „Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (17-18 вересня 2003 р.) у Кам'янець-Подільському державному університеті, на міжнародній науковій конференції „Українська історіографія на рубежі століть” (25-26 жовтня 2001 р.) у Кам'янець-Подільському державному університеті, а також на ряді конференцій у Маріупольському державному гуманітарному університеті: підсумкові науково-практичні конференції викладачів та аспірантів (2003, 2004, 2005 рр.); Всеукраїнські науково-практичні конференції студентів і молодих науковців „Українська державність: історія і сучасність” (2007, 2008 рр.).

Публікації. Окремі положення дисертації викладені у тринадцяти статтях, опублікованих у вітчизняних виданнях, із них сім у фахових виданнях, визначених переліками ВАК України.

Структура дисертації обумовлена змістом досліджуваної проблеми, предметом та методами дослідження. Праця складається зі вступу, чотирьох розділів та висновків. Список джерел та літератури становить 545 одиниць. Загальний обсяг дисертації - 311 сторінок. Обсяг основного тексту - 186 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, його мету та завдання, наукову новизну, практичне значення та представлено апробацію одержаних результатів.

Перший розділ „Історіографія теми, аналіз джерел та методологія” містить два підрозділи, у яких розглядаються теоретичні аспекти дисертації.

У першому підрозділі „Стан наукової розробки проблеми” подається аналіз праць, у яких на історіографічній основі висвітлюються питання щодо російської історіографії Руїни.

В історіографії досліджуваної наукової проблеми можна умовно виділити кілька періодів. У 70-80 рр. XIX ст. необхідно відзначити історіографічні дослідження таких учених, як Г.Карпов, К.Бестужев-Рюмін, М.Коялович Карпов Г.Ф. Новые источники для истории Западно-Русской церковной унии / Г.Ф.Карпов // Православное обозрение. - 1873. - Т.2. - С.410-459; Карпов Г.Ф. Костомаров как историк Малороссии / Г.Ф.Карпов. - М., 1871. - 36 с.; Бестужев-Рюмин К. [Рец. на.:] Карпов Г.Ф. Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся / К.Бестужев-Рюмин. // Журнал Министерства народного просвещения. - 1874. - Ч.176. - декабрь. - От.2. - С.314-325; Бестужев-Рюмин К. [Рец. на.:] «Опыт русской историографии» В.С.Иконникова / К.Бестужев-Рюмин // Журнал Министерства народного просвещения. - 1892. - Ч.283. - Сентябрь. - От.2. - С.179-201; Коялович М.О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям / М.О.Коялович. - Мн.: Лучи Софии, 1997. - 688 с. та ін. . Для цього періоду були характерні переважно історіографічні праці у формі рецензій на роботи істориків.

Наступний період охоплював час з кінця XIX ст. приблизно до 1917 р. На цьому етапі значний інтерес становлять праці таких дослідників, як В.Ейнгорн, С.Голубєв, В.Іконніков, В.Ключевський, Є.Шмурло, П.Мілюков Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича / В.О.Эйнгорн. - М., 1899. - 1104 с.; Голубев С.Т. Отзыв о сочинении г. Эйнгорна «Очерки истории Малороссии в XVII веке» / С.Т.Голубев. - СПб.,1902. - 51 с.; його ж: Русская историография / В.О. Ключевский // Сочинения в 9 т. - Т.VII. - М.: Мысль, 1989. - С.381-388; його ж: Сергей Михайлович Соловьев / В.О.Ключевский // Сочинения в 9 т. - Т.VII. - М.: Мысль, 1989. - С.302-319; Энциклопедический словарь. - Издатели Ф.А. Брокгауз (Лейпциг), И.А.Ефрон (Санкт-Петербург ). - Т.XXVIII. - СПб., 1899. - С.430-446; Т.XXX. - СПб., 1900. - 798-803 та ін.. У цей час поряд з рецензіями, з'явилися історіографічні розділи в історичних монографіях та статті у довідковій літературі, присвячені розвитку російської історичної науки та наукової діяльності окремих її представників. Двадцяті роки XX ст. можна виділити в окремий період. Тут потрібно звернути увагу на історіографічні роботи В.Пічети Пичета В.И. Введение в русскую историю. Источники и историография / В.И. Пичета. - М.: Государственное издательство, 1922. - 209 с..

Сталінська епоха, що тривала в історіографії з кінця 20-х до середини 50-х років включно, становить окремий період, у який історіографічні дослідження майже не здійснювалися, а радянська історична наука взагалі була дуже заідеологізована. У цей час гідні уваги історіографічні роботи М.Рубінштейна Рубинштейн Н.Л. Русская историография / Н.Л. Рубинштейн. - М.: Госполитиздат, 1941. - 660 с., у яких відобразився стан історіографії тієї доби.

У середині 50-х - 80-х рр. XX ст. радянська історична наука відчувала дуже великий вплив комуністичної ідеології, але не такий прямолінійний, як у 30-і роки. Тут потрібно назвати таких дослідників російської історіографії, як Л.Черепнін, О.Цамуталі, С.Дмітрієв, І.Ковальченко, В.Іллеріцький, М.Цимбаєв, М.Нечкіна, В.Александров, В.Янін Черепнин Л.В. Соловьев как историк / Л.В. Черепнин // Соловьев С.М. История России с древнейших времен. - Кн. - Т.1-2. - М.: Соцэкгиз, 1959. - С. 5-51; Цамутали А.Н. Борьба направлений в русской историографии в период империализма: Исторические очерки. / А.Н.Цамутали. - Л.: Наука, 1985. - 331 с.; його ж: Борьба течений в русской историографии во втрой половине XIX века. / А.Н. Цамутали. - Л.: Наука, 1977. - 256 с.; його ж: Очерки демократического направления в русской историографии 60-х-70-х годов XIX в. / А.Н. Цамутали. - Л.: Наука, 1985. - 256 с; Дмитриев С.С. Историк Сергей Михайлович Соловьев. Его жизнь, труды, научное наследство / С.С.Дмитриев, И.Д.Ковальченко // Соловьев С.М. Сочинения. - Кн.I. - М.: Мысль,1988. - С.6-48; Цимбаев Н.И. Сергей Соловьев. / Н.И.Цимбаев. - М.: Молодая гвардия, 1990. - 336. [2] с.; Нечкина М.В. Василий Осипович Ключевский. История жизни и творчесва / М.В.Нечкина. - М.: Наука, 1974. - 638 с; Александров В.А.Янин В.Л. Предисловие // Ключевский В.О.Сочинения а 9 т. - Т.I. - М.: Мысль, 1987. - С.5-32 та ін.. Серед історіографічних праць цього часу були монографії, присвячені розвитку російської історичної науки, а також діяльності окремих учених, передмови до праць класиків історичної науки, вузівські курси з історіографії.

У наш час (з початку 90-х рр. XX ст.) інтерес становлять такі дослідники російської історіографії, як М.Павленко, І.Волкова, Т.Яковлева, В.Брехуненко Павленко Н.И. Летописцы Отечества / Н.И.Павленко // Соловьев С.М. Общедоступные чтения по русской истории. - М.: Республика, 1992. - С.5-21; Волкова И.В. Сергей Михайлович Соловьев. Очерк жизни и творчества / И.В.Волкова. // Соловьев С.М. Общедоступные чтения о русской истории. - М.: Республика, 1992. - С.24-186; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни / Т.Г.Яковлева. - К.: Основи, 1998. - 447 с.; Брехуненко В. Переяславська рада 1654 року в російській історіографії / В. Брехуненко // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / [Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич, та ін.]. - К.: Смолоскип, 2003. - С.605-652 та ін.. У сучасній історіографії типовими працями, як і у минулий період, також є монографії, передмови до історичних праць та підручники.

Про історіографію діаспори можна говорити окремо, але не після розпаду СРСР, тому про неї потрібно говорити раніше ніж про період сучасної історіографії. Тут інтерес становлять праці таких дослідників як М.Грушевський, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко Грушевський М.С. Історія України-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах [Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін.] / М.С. Грушевський. - Т. 8. - К.: Наукова думка, 1995. - 856 с.; Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2-х томах / Д.І. Дорошенко. -Т. II. - К.: Глобус, 1992. - 394 с.; Полонська-Василенко Н. Історія України: [У 2 т.]. / Н.Полонська-Василенко. - Т. 1. До середени XVII століття. - [3-є вид.].- К.: Либідь, 199.- 672 с. . Окремо потрібно розглядати і праці російських емігрантів та зарубіжних фахівців. Тут слід згадати Г.Вернадського та сучасного німецького дослідника Т.Бона Вернадский Г.В. Русская историография / Г.В. Вернадский. - М.: АГРАФ, 1998. 448 с.; Бон Т. Историзм в России? О состоянии русской исторической науки в XIX столетии / Т. Бон. // Отечественная история. - 2000. - № 4. - С.121-128..

Потрібно відзначити, що існує велика кількість літератури історіографічного характеру, і загальні концепції провідних російських істориків дуже добре у ній висвітлені. При цьому, дослідження російськими вченими історії Гетьманщини і Руїни надзвичайно рідко ставали об'єктом історіографічного дослідження. Таким чином, російська історіографія Руїни залишилася майже недослідженою, не зважаючи на те, що була висвітлена велика кількість суміжних проблем. Наприклад, завдяки зусиллям В.Брехуненка, доволі повно досліджена російська історична література, присвячена Переяславсько-Московському договору 1654 р. Проте аналіз російськими вченими наукових проблем української історії, зокрема періоду Руїни, потребують подальшого дослідження. Систематичне комплексне дослідження російської історіографії наукових проблем історії Руїни не проводилося дотепер ані українськими, ані російськими науковцями.

У другому підрозділі „Джерельна база, та методологія дослідження” здійснено аналіз джерел, використаних у дисертації, розглянуті методи їх дослідження. Джерельна база дисертації має свою специфіку, пов'язану з предметом дослідження, його історіографічним характером, проблемно-хронологічними аспектами обраної теми та поставленою дослідницькою метою. Необхідність реалізації принципів історизму, всебічності та об'єктивності потребують максимального поширення історичних та історіографічних джерел.

Носіями історіографічного матеріалу з теми дисертації є праці російських учених. Ці роботи різноманітні за своїм характером, тому пропонується така історіографічна систематизація історіографічних джерел:

1) узагальнюючі праці з „загальноруської історії”; 2) навчальні видання, до яких належать як лекційні курси російських учених, які по своєму характеру часто наближаються до узагальнюючих робіт, так і шкільні підручники; 3) спеціальні праці та монографічні дослідження (деякі з них мали характер дисертацій); 4) статті; 5) науково-популярні праці; 6) довідкові видання; 7) рецензії; 8) рукописні матеріали. Подібна класифікація має надто загальний характер і тому потребує конкретизації.

Важливим історіографічним джерелом з теми дослідження є фундаментальні роботи, присвячені історії Росії та „загальноруській історії”, такі як „История России с древнейших времен” С.Соловйова та „История России” Д.Іловайського Соловьев С.М. История России //Сочинения в 18 кн. / С.М.Соловьев.- Кн.V. - Т.9-10 - М.: Мысль, 1990.- 718 c.; Кн.VI. - Т.11-12. - М.: Мысль, 1991. - 671 с.; Кн.VII. - М.: Мысль, 1991. - 701 с.; История России. Отец Петра Великого: [Алексей Михайлович и его ближайшие преемники] / Д.И.Иловайский. - М.: Чарли, 1996. - 624 с.. Серед історіографічних джерел потрібно відзначити також лекційні курси для університетів М.Устрялова, С.Соловйова, В.Ключевського, С.Платонова Устрялов Н.Г. Русская история / Н.Г.Устрялов. - Ч.II. (1462-1689). - СПб., 1837. - 338 с.; Соловьев С.М. Лекции по русской истории ор. пр. С.Соловьева 1867/8 года / С.М.Соловьев. - 292 с.; Ключевский В.О. Курс русской истории / В.О.Ключевский // Сочинения в 9 т. - Т.III. - М.: Мысль, 1988. - 414 с.; Платонов С.Ф. Лекции по русской истории, 1993 / С.Ф.Платонов. - М.: Высшая школа, 1993. - 736 с. та ін..

Наступною категорією історіографічних джерел є труди, а також лекційні курси, що мають більш вузький характер ніж „Истории” С.Соловйова та Д.Іловайського. це монографічні дослідження російських істориків другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Політичні події епохи висвітлені у тритомній монографії М.Павлищева Павлищев Н.И. Польская анархия при Яне-Казимире и война за Украину / Н.И.Павлищев. - Т.I. - Спб., 1887. - 262 с.; Т.II. - Спб., 1887. - 405 с.; Т.III. - Спб., 1887. - 243 с.. Великий фактичний матеріал міститься у роботі генерала М.Голіцина Голицын Н.С. Всеобщая военная история новых времен. / Н.С.Голицын. - Ч.1-2. - Отд. 1. - Спб., 1878. - 279 с.. Аналіз історичних джерел періоду Руїни, у тому числі козацьких літописів, можна знайти у працях Г. Карпова Карпов Г.Ф. Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся / Г.Ф.Карпов. - М.,1870. - 184 с.; його ж: Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого / Г.Ф.Карпов. - М., 1873. - 260 с.. Джерелознавчі роботи, незважаючи на свою ідеологічну спрямованість, були для свого часу кроком уперед. Докладний розбір козацьких літописів міститься у праці В.Іконнікова „Опыт русской историографии” Иконников В.С. Опыт русской историографии / В.С. Иконников. - Т.2. - Кн.1. - К., 1908. - 1056 с. + II с. + X с. + XXXII c. + V c.. Роботою історіографічного характеру є і книга Є.Замисловського „Царствование Федора Алексеевича”Замысловский Е. Царствование Федора Алексеевича. / Е.Е. Замысловский. - Ч. I. Введение. Разбор источников. - Спб., 1871. - 216 с. + 76 с. + XLV с. .

Серед монографічних досліджень потрібно відзначити ті, що присвячені окремим царюванням. Це книги В.Берха, П.Медовікова, П.Щебальського і О.Брікнера Берх В.Н. Царствование царя Алексея Михайловича. / Берх В. - Ч. 1. - СПб., 1834. - 122 с. + VII с.; Ч.2. - СПб., 1831. - 274 с.; Медовиков П. Историческое значение царствования Алексея Михайловича / П.Медовиков. - М., 1854. - 256 с.; Щебальский П. Правление царевны Софии. Сочинение П.Щебальского / П.Щебальский. - М., 1856. - 139 с.; Брикнер А.Г. История Петра Великого. / А.Г. Брикнер. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. - 666 [6] с. та ін.. До цієї категорії можна віднести і багатотомне дослідження М.Устрялова про Петра I Устрялов Н.Г. История царствования Петра Великого / Н.Г.Устрялов. - Т. I. - СПб., 1858. - 406 с.; Т.II. - СПб., 1858. - 582 с.. Церковна історія епохи Руїни розроблялася такими істориками, як митрополит Макарій, Г.Карпов і В.Ейнгорн Макарий (Булгаков) митрополит Московский и Коломенский. История Русской церкви / М.П. Булгаков. - Кн. VII. - Т.12. - М.: Издательство Спасо-Преображенского Волоколамского монастыря, 1996. - 672 с.; Карпов Г.Ф. Киевская митрополия и московское правительство во время соединения Малороссии с Великою Россией. Ст.1. - М., 1871. - 43 с. Ст.2. - М., 1874. - 45 с.; Ст.3. - М., 1876. - 200 с.; Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича / В.О.Эйнгорн. - М., 1899. - 1104 с. та ін. . Проблема інкорпорації України Росією досліджувалася російськими істориками та юристами: В.Сергеєвичем, Б.Нольде, І.Розенфельдом, В.М'якотіним Сергеевич В. Лекции и исследования по древней истории русского права. [Второе издание, дополненное] / В.Сергеевич. - СПб., 1899. - 480 с.; Нольде Б.Э. Очерки русского государственного права / Б.Э. Нольде. - СПб., 1911. - Спб., 1911. - 554 с.; Розенфельд И.Б. Присоединение Малороссии к России (1654-1793): [Историко-юридический очерк] / И.Б.Розенфельд. - Пг.: Издание Петроградского Политехнического института Императора Петра Великого, 1915. - 192 с. Мякотин В.А. «Переяславский договор» 1654 года / В.А.Мякотин. - Прага: Издательское общество «Единство», 1930. - 28 с.; його ж. Очерки социальной истории Украины в XVII-XVIII в. / В. Мякотин. - Прага: Ватага и пламя. - Т.1. - Вып.1. - 1924. - 288 с.; Т.1. - Вып.2. - 1924. - 266 с.; Т.1. - Вып.3. - 1926. - 220 с..

Ряд істориків висвітлив політичну, дипломатичну та воєнну боротьбу часів Руїни у формі статей. Це були О.Попов, В.Ейнгорн, О.Востков, В.Іконніков, П.Матвеєв, П.Головачов Попов А. Турецкая война в царствование Федора Алексеевича / А. Попов. // Русский вестник. - Т.8. - Март: книжка вторая. - С.143-180; апрель: книжка первая. - С. 285-328; Эйнгорн В. Иван Андреевич Шматковский протопоп глуховский и его сношения с московским правительством. 1653-1673 гг. Страничка из истории малорусского духовенства / В.О. Эйнгорн. - К., 1892. - 19 с.; Эйнгорн В. Отставка А.Л. Ордина-Нащокина и его отношение к малороссийскому вопросу / В.О. Эйнгорн // Журнал Министерства народного просвещения. - 1897. - Ч. CCCXIV. - Ноябрь. - Отд. 2. - С. 118-169; Эйнгорн В. Дипломатические сношения московского правительства с правобережною Малороссией в 1673 году / В.О. Эйнгорн // Журнал Министерства народного просвещения. - 1898. - Ч. CCCXVII. - Май. - Отд. 2. - С. 118-169; Востоков А. Посольство Шакловитого к Мазепе в 1688 г. / А. Востоков // Киевская старина. - 1887. - Т. XXIX. - Май. - С. 199-226; Востоков А. К истории первого крымского похода / А. Востоков // Киевская старина. - 1886. - Т. XIV. - Февраль. - С. 267-278; Иконников В.С. Ближний боярин Афанасий Лаврентьевич Ордин-Нащокин. Один из предшественников петровской реформы / В.С. Иконников // Русская старина. - 1883. - № 10-11 - №10. - С. 17-66; № 11. - С.273-308; Матвеев П. Москва и Малороссия в управление Ордина-Нащокина Малороссийским приказом / П. Матвеев // Русский архив. 1901. - Кн. 1. - С.219-242; Матвеев П. Артамон Сергеевич Матвеев в приказе Малой России и его отношение к делам и людям этого края / П. Матвеев // Русская мысль. - 1901. - Август. - С.1-23; - Сентябрь. - С.46-75; Головачев П. Значение Андрусовского перемирия /П. Головачев // Русская старина. - 1903. - Т. 119. - №7-9. (№7). - С.159-166; Матвеев П. Батуринский переворот 13-го марта 1672 года. Дело гетмана Демьяна Многогрешного / П. Матвеев // Русская старина. - 1902. - № 9. - С.667-690; № 10 - С.131-146; № 11. - С.459-470; Востоков А. Судьба Выговских и Ивана Нечая / А. Востоков // Киевская старина. - 1890. - Т. XXVII. - Январь. - С. 35-46; Востоков А. Козелецкая рада 1662 года / А. Востоков // Киевская старина. - 1887. - Т. XVII. - Февраль. - С. 269-284; Востоков А. Нежинская рада 1663 года / А. Востоков // Киевская старина. - 1888. - Т. XXI. - Май. - С. 125-139; Востоков А. Суд и казнь Григория Самойловича / А. Востоков // Киевская старина. - 1889. - Т. XXIV. - Февраль. - С. 40-63 та ін..

Наступною категорією історіографічних джерел є роботи, які мають науково-популярний характер. Це книги і статті М.Покровського, В.Пічети, В.Нечаєва, С.Худякова, С.Чістякова, О.Чістякової Покровский М.Н. Русская история с древнейших времен / М.Н. Покровский, М.Н. Никольского, В.Н.Сторожев - Т. III. - М., 1911. - 232 с. + 72 с.; Пичета В.И. Внешняя политика России при царе Алексее Михайловиче / В.И. Пичета // Три века / [Сб. Сост.: А.М. Мартышкин, А.Г. Свиридов]. - Т. II. - М.: ГИС, 1991. - С. 106-139. Нечаев В.В. Царствование Федора Алексеевича и правление царевны Софьи / В.В. Нечаев // Три века / Сб. Сост.: А.М. Мартышкин, А.Г. Свиридов. - Т. II. - М.: ГИС, 1991. - С.140-200. Чистяков С.А. История Петра Великого / С.А. Чистяков. - М.: Буклет, 1992. - 512 с. + VI с. Чистякова А.С. История Петра Великого: Для юношества / [Сост. А.С. Чистяковой по Голикову, Устрялову и Соловьеву] / А.С. Чистякова. - М.: Современник, 1904. - 352 с..

У дисертації також були використані матеріали Російського державного історичного архіву м. Санкт-Петербурга (Фонд 1573, де містяться рукописи М. Чечуліна) та Відділу рукописів Російської національної бібліотеки (Фонд 293 „Собрание западно-русских актов”, Фонд 585 „Фонд С. Платонова”).

Значний інтерес для історіографічного дослідження становлять материали особового походження: мемуари, щоденники, епістолярна спадщина істориків та людей з їх оточення. Цей вид джерел допомагає краще зрозуміти історичні та суспільно-політичні погляди вчених.

При написанні дисертації був використаний різноманітний методологічний інструментарій. Принцип історизму в історіографічних дослідженнях передбачає конкретність вивчення історіографічного процесу, потребує враховувати умови, за яких відбувалася наукова діяльність історика, творчість якого вивчається, середовище, в якому формувалися його погляди та видавалися роботи. У дисертаційній роботі принцип історизму допомагає характеризувати дослідження російськими вченими історії Руїни, дати оцінку їх концепції у власному розвитку.

Діалектичний метод вказує на необхідність вивчати історіографію Руїни у її розвитку. Він також потребує вказівки на концептуальні зміни, що з'явилися у різний час в історичних працях.

Аналітичний метод застосовувався автором під час дослідження окремих аспектів питання, що розглядалося. Він надав можливість поглиблено розглянути конкретні питання, що порушувалися російськими вченими при дослідженні процесів Руїни. За допомогою методу сінтезу ним були зроблені висновки і узагальнення щодо історіографічних напрямків у дореволюційній російській науці, що займалася дослідженням процесів Руїни.

На основі застосовування проблемно-хронологічного методу визначені хронологічні межі та періодизація Руїни, а також хронологічні межі історіографічного дослідження.

Порівняльний метод дозволяє порівнювати наукові концепції російських вчених, що займалися дослідженням Руїни, а також виявляти зміни у історіографії протягом її розвитку. При написанні дисертаційної роботи автор постійно користувався цим методом, проводячи порівняльний аналіз наукових робіт російських істориків. Тільки шляхом такого порівняння можна встановити внесок у історичну науку як окремих напрямів та наукових шкіл, так і персональний внесок того або іншого дослідника.

При дослідженні російської історіографії Руїни широко застосовувався критичний метод. Це дало можливість звернути увагу на певну концептуальну обмеженість і недостатню фактичну точність низки праць.

Використання біографічного методу надало автору можливість, по-перше, аналізувати обставини життя та діяльності українських діячів часів Руїни; по-друге, дозволило краще з'ясувати чинники, що впливали на наукову творчість російських дослідників. Таким чином, зазначений метод був використаний як в історичному, так і в історіографічному сенсі.

У другому розділі „Передумови загострення соціально-політичного протистояння в Гетьманщині у висвітленні російських істориків” аналізуються погляди російських істориків щодо причин та початку Руїни.

Перший підрозділ „Термін «Руїна» в історіографії” визначає, що в россійській, як і в українській історіографії другої половини XIX- початку XX ст. склалась усталена думка про те, що після смерті Б.Хмельницького почався новий етап в української історії. Українскі історикі називали цей период Руїною. Російські історики оперували поняттями „смута в Малоросії” або „малоросійська смута”. Разом з тим, російські історики вважали, що після смерті Б.Хмельницького в українській історії почався новий етап. Говорячи про „малоросійську смуту”, російські історики часто не відокремлювали самого явища від його причин.

Значне місце у своїй головній праці відводив подіям Руїни С.Соловйов. Він торкнувся питання щодо соціальних процесів, які відбувалися в Україні. Історик вважав, що „смута” мала характер внутрішніх зіткнень в українському суспільстві і була наслідком соціальної боротьби. Це було цілком у дусі історичної науки XIX ст. Підхід С.Соловйова до проблеми можна назвати „соціологічним”. У країні, на думку вченого, відбувся переворот. Земельна власність змінила господарів. Але на місце польських панів прийшли нові пани. Козацька старшина, за С.Соловйовим, прагнула виділитися з військової маси, але це прагнення старшини зустрічало сильне протиборство в демократичному середовищі козацтва, представником якого було Запорожжя. Рядові козаки хотіли рівності і з ненавистю ставилися до представників старшини, які вийшли з лав козацтва і тепер отримали дворянське або шляхетське звання. Історик звернув увагу на суперечності в українському суспільстві доби Руїни. Ці внутрішні зіткнення полегшували роботу московського уряду, який поступово готував поглинання України.

В дисертації підкреслено, що слідом за С.Соловйовим у своєму трактуванні причин „малоросійської смути” як явища, що мало корені у соціальній ворожнечі в українському суспільстві, йшли Г.Карпов, А.Барсуков, І.Худяков, В.Ейнгорн, Д.Іловайський, В.Ключевський, М.Покровський, І.Розенфельд, С.Платонов.

Російські історики вбачали головну причину Руїни у внутрішніх процесах, що видбувалися в самому українському суспільстві. Перш за все, в російській історіографії відзначалася боротьба між соціальними групами, класами, станами. С.Соловйов, можливо, першим звернув увагу на соціальну ворожнечу в самому козацтві, на боротьбу між старшиною і рядовими козаками. Подальші дослідники, незалежно від своїх політичних переконань і методологічних прийомів, більш-менш успішно розвивали його думки. Представники охоронного напряму Г.Карпов і Д.Іловайський, ліберал В.Ключевський, марксист М.Покровський бачили приблизно одні й ті ж процеси, що відбувалися в Гетьманщині. Можна сказати, що у них був однаковий погляд на проблему Руїни, і погляд цей йшов від С.Соловйова. Цим пояснюється дуже схожа оцінка різними істориками одних і тих же подій та історичних діячів.

У другому підрозділі „Проблема гетьманування І.Виговського у працях російських учених” аналізуються дослідження російською історіографією таких важливих подій часів Руїни, як діяльність І.Виговського на посаді гетьмана та Гадяцькій договір.

У дисертації зазначається, що російські історики вважали державну діяльність І.Виговського обумовленою його соціально-політичними ідеалами. На думку російських дослідників, зовнішня політика гетьмана І.Виговського була підпорядкована його внутрішній політиці, яка мала становий характер. С.Соловйов, а за ним такі вчені, як Г.Карпов, М.Павлищев, митрополит Макарій, В.Ейнгорн, В.Сергеєвич, К.Бестужев-Рюмін, О.Барсуков, генерал Г.Леєр, Є.Замисловський, І.Худяков, Д.Іловайський, В.Ключевський, М.Покровський, О.Екземплярський, В.Пічета, С.Платонов, І.Розенфельд вважали, що в Україні відбувалася боротьба двох політичних партій: шляхетської (яка орієнтувалася на Польщу), та народної (яка мала своїм орієнтиром Московську державу). І.Виговський був ватажком шляхетської партії, М.Пушкар - партії народної. Реалізуючи свої політичні ідеали, гетьман, на думку російських істориків, і уклав із Польщею Гадяцький трактат.

З боротьбою двох партій російські історики пов'язували також розкол в українському духовенстві. На їхню думку, вище українське духовенство, що походило зі шляхти, підтримувало прихильників Польщі; біле духовенство, тісно пов'язане з народними масами, вбачало в царі заступника від свавілля шляхти і відстоювало союз із Росією. Так вважали С.Соловйов, Г.Карпов, Е.Замисловський, митрополит Макарій, В.Ейнгорн, Д.Іловайський.

Таким чином, російська історіографія дійшла до єдиної думки щодо причин укладення Гадяцького договору, але не змогла виробити єдиного погляду на його оцінку. Це відбулося тому, що російські історики, услід за С. Соловйовим, часто оперували 1-ою редакцією договору, яка не була затверджена сеймом. Наслідком цього стала та обставина, що деякі російські учені прийняли тезу С. Соловйова про те, що І. Виговський укладенням договору з Польщею „отримав все, чого тільки міг бажати”. Але сеймом була затверджена урізана редакція договору, яка не викликала захоплення не тільки у рядових козаків, але й у шляхти, виразником інтересів якої вважався І. Виговський. козацький руїна боротьба гетьманування

Події Руїни від укладання Гадяцької угоди до Ніжинської Чорної ради аналізуються у третьому підрозділі „Внутрішня боротьба в Україні та зовнішнє втручання в її справи на рубежі 50-х - 60-х рр. XVII ст. у дослідженнях російських істориків”. Вивчаючи цей етап Руїни, російські історики прийшли до висновку, що І.Виговський був повалений самими козаками. Особу нового гетьмана С.Соловйов, М.Павлищев, М.Голіцин, Д.Іловайський, І.Розенфельд оцінювали дуже скептично.

Автор зазначає, що російські історики також звертали увагу на той факт, під час гетьманування Ю.Хмельницького відбулося перше обмеження української автономії. Про це писали С.Соловйов, К.Бестужев-Рюмін, Д.Іловайський, В.Пічета. На думку М.Покровського, умови, які ставила козацька старшина Москві на час повернення України у московське підданство, постали як остання спроба відстояти козацьку автономію такою, як її розуміли за часів Б.Хмельницького. Незадоволення старшини становищем, що склалося, викликало поразку московського війська під Чудновом.

С.Соловйов, Г.Карпов, М.Голіцин, В.Ейнгорн, Д.Іловайський вважали, що московські державні діячі були не в змозі розібратися у становищі, що склалося в Україні. В.Ключевський також звертав увагу на те, що в описуваний час (початок Руїни), московський уряд погано розумівся на українських реаліях та внутрішніх справах. М.Покровський не поділяв тезу С.Соловйова, В.Ключевського та Д.Іловайського про те, що московські державні діячі були не в змозі розібратися у становищі, що склалося в Україні. Навпаки, на його думку, царський уряд чудово розбирався у питанні, хто є прихильником Москви, а хто може бути потенційним противником.

У третьому розділі „Висвітлення у російській історіографії процесів Руїни 1663-1676 рр.” аналізуються погляди російських істориків на подальші події Руїни. У першому підрозділі „Воєнно-політичне протистояння в Україні у 1663-1666 рр. в російських історичних студіях” висвітлюються питання, пов'язані з особою та діяльністю І.Брюховецького, його взаємовідносинам з царським урядом та українським суспільством.

При вивченні вказаного етапу Руїни (1663-1666 рр.) російські історики приділяли головну увагу особистості гетьмана Лівобережної України, його діяльності, його взаємовідносинам із різноманітними станами українського суспільства і московською владою. У трактуванні російських істориків І.Брюховецький поставав як своєрідний „І.Виговський-навпаки”, який для зміцнення своєї особистої влади робив ставку не на Польщу, а на Москву. При цьому гетьман, як правило, оцінювався російською історіографією як доволі похмура особистість, що не мала ні принципів, ні переконань. С.Соловйов, Д.Іловайський, І.Розенфельд та В.М'якотін звернули увагу на те, що на Лівобережжі ще до укладення Андрусівського договору склалося доволі складне становище. За С.Соловйовим, І.Розенфельдом та В.М'якотіним, українське населення було незадоволене, як власним гетьманом, так і політикою Москви.

У другому підрозділі „Андрусівський договір та його історіографічні оцінки” аналізуються дослідження Андрусівської угоди російськими історіками кінця ХІХ - початку ХХ ст. С.Соловйов, Г.Карпов, В.Іконніков, П.Матвеєв, Д.Іловайський, В.Ключевський, М.Любавський, М.Покровський, В.Пічета вважали цей договір вимушеним кроком, як з боку Росії, так і з боку Польщі. М.Хмиров зазначив, що Україна, розірвана Андрусівським договором, опинилась у становищі жертви. П.Матвеєв, В.Сергеєвич, П.Головачов, В.М'якотін, С.Платонов зазначали, що обурення, викликане в Україні Андрусівським перемир'ям, було загальним. Російські історики визнавали, що найближчим наслідком Андрусівської угоди стало повстання І.Брюховецького. С.Соловйов, Г.Карпов, П.Матвеєв, Д.Іловайський, В.Пічета, В.Греков, С.Платонов та І.Розенфельд вважали незадоволення українців згаданим договором однією з причин цього виступу.

У третьому підрозділі „Російська історіографія питань щодо боротьби за гетьманську владу та за Україну у 1668-1676 рр.” аналізуються події Руїни, яка продовжувалася після офіційного припинення бойових дій між Росією та Польщею. Найближчим наслідком Андрусівського перемир'я, що викликало в українському суспільстві невдоволення та розчарування політикою Москви, стало повстання під проводом І.Брюховецького. С.Соловйов, Д.Іловайський, В.Пічета, В.Греков пояснювали дії лівобережного гетьмана невпевненістю у своєму становищі та прагненням повернути популярність. На думку С.Платонова, І.Брюховецький був утягнутий до заколоту проти Москви загальним невдоволенням, яке було викликане його особистою політикою. В.М'якотін вважав головною причиною повстання під керівництвом І.Брюховецького економічні аспекти запровадження воєводської системи, тобто оподатковування селянського та міщанського населення на користь царя. Наслідком спроби І.Брюховецького порвати з Москвою став, на думку В.М'якотіна, більш жорстокий урядовий курс стосовно України.

С.Соловйов, П.Матвеєв, Д.Іловайський, видзначили, що після загибелі І.Брюховецького, і повернення П.Дорошенка на Правобережжя, Лівобережжя повернулося під царський протекторат. Російські історики вважали це закономірною подією. Д.Іловайський вбачав у подіях 1668-1669 рр. повторення подій 1659 та 1663 років. Наслідком спроби І.Брюховецького порвати з Москвою став, на думку В.М'якотіна, більш жорстокий урядовий курс стосовно України.

С.Соловйов, В.Ейнгорн, П.Матвеєв вважали Д.Многорішнго нездібним займати посаду гетьмана. Вони характеризоваи його як людину позбавлену будь-яких талантів, зовсім непісьменну, і крім того вкзували що він був схильний до пиятики. С.Соловйов, П.Матвеєв, В.Ейнгорн і Д.Іловайський вірили звинуваченням що до зради Д.Многогрішного, що були висунуті проти нього під час повалення. У Заперечували провину гетьмана С.Платонов, В.Пічета та І.Розенфельд.

В дисертації зазначено, що погляди російських істориків на особу та діяльність гетьмана П.Дорошенка не відзначалися різноманітністю. С.Соловйов, В.Ейнгорн, В.Сергеєвич, Д.Іловайський В.Ключевський, В.М'якотін, В.Пічета, В.Нечаєв вважали гетьмана П.Дорошенка ворогом як Польщі, так і Москви, який, всупереч власному бажанню, примирив їх. Вони вбачали у гетьмані людину великих талантів, яка бажала об'єднати Україну під своєю владою і зробити її самостійною або лише номінально залежною від Криму чи Туреччини. Але засоби, якими він користувався, лише погіршували становище. Результатом вторгнення татарських загонів на землі України стало запустіння Правобережжя. Винуватцем цього запустіння російська історіографія оголосила П.Дорошенка. Засоби, якими користувався гетьман для досягнення своєї мети, не могли, на думку російських вчених, сприяти її здійсненню.

У четвертому розділі „Питання завершення Руїни та її наслідки у російській історіографії” аналізується останній етап Руїни, який наступив після відставки П.Дорошенка, та наслідки, які залишила після себе ця епоха. У першому підрозділі „Чигиринські походи і Бахчисарайський договір як чинники Руїни у 80-ті рр. XVII ст. у російських історичних працях” здійснено історіографічний аналіз праць російської історіографії, присвячених спробі Гетьманщини при підтримці Росії відстояти Правобережжя у боях під Чигирином яка, як відомо, закінчилася невдачею. Чигиринські походи докладно висвітлені у працях О.Попова, С.Соловйова, Д.Іловайського, В.Нечаєва. Російські історики по-різному пояснювали невдачу другої Чигиринської кампанії. Причину відступу вбачали в побоюванні Г.Ромадановського за життя сина, який опинився у турецькому полоні, та в секретному царському наказі або у поганій організації російської армії.

Дуже високу оцінку Бахчисарайському миру давали М.Устрялов та М.Голіцин. Відпускаючи компліменти царю Федору Олексійовичу, вони явно захоплювалися, видаючи бажане за дійсне. В.Нечаєв вважав, що моральні втрати від Бахчисарайського миру були важливішими за матеріальні збитки. Таким чином оцінка діяльності уряду Федора Олексійовича ставала більш скромною.

У другому підрозділі „Останній період гетьманування І. Самойловича у висвітленні російських дослідників” аналізуються такі важливі в історичному сенсі проблеми, як оцінка особистості та діяльності І.Сірка, та І.Самойловича, приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, „Вічний мир” 1686 р. з Польщею, та прихід до влади І.Мазепи.

Негативне ставлення С.Соловйова до козацтва відзначилося і на його оцінки особи та діяльності І.Сірка. Негативно ставився до кошового і Д.Іловайський. Хоч вказані дослідники добре знали про довгу і успішну боротьбу І.Сірка проти татарської загрози. Однак стаття В.Рудакова про І.Сірка навпаки проникнута великою симпатією.

Одним з найважливіших подій гетьманства І.Самойловича став перехід Київської митрополії до складу Московського патріархату. С.Соловйов, О.Брікнер і Д.Іловайський вказували на те, що формальна сторона була вирішена при активному сприянні турецького уряду, який у той момент був зацікавлений залишати мирні стосунки з Росією. Усі зазначені історики підкреслювали активну роль, у цій події І.Самойловича. За словами І.Розенфельда, Москва для виконання свого плану скористувалася боротьбою гетьмана з духовенством, яке боялося утратити свої права і вільності Цієї події вчений вважав позбавлення духовенства його політичної ролі.

Автор зазначає, що не менш значною подією, ніж Бахчисарайський мир 1681 р., став для України (і Росії) так званий „Вічний мир” 1686 р. з Польщею. Прийнято вважати, що саме цією домовленістю було остаточно юридично оформлене розділення України. П.Щебальський, С.Соловйов, О.Брікнер, М.Погодін, В.Ключевський, О.Кізеветтер, Д.Іловайський, В.Нечаєв, С.Платонов підкреслювали зацікавленість Польщі у мирі і союзі з Росією. С.Соловйов, М.Погодін, О.Брікнер, Д.Іловайський, С.Платонов, В.Нечаєв, М.Богословський, визначаючи недоліки „Вічного миру”, вважали його, однак, великим успіхом уряду царівни Софії та особисто В.Голіцина. М.Устрялов звертав увагу на те, що Правобережжя визнавалося частиною Туреччини; по-друге, мир з Польщею був куплений ціною війни з Туреччиною, яка була небезпечнішою, ніж знесилена Польща.

Що стосується оцінки І.Самойловича, то П.Щебальський, Г.Устрялов, С.Соловйов, Д.Іловайський, В.М'якотін писали про непопулярність гетьмана, зумовлену його гордовитістю та корумпованістю. На це вказували і автори статей у „Русском биографическом словаре” та „Энциклопедическом словаре Брокгауза и Ефрона”. При цьому С.Соловйов охарактеризував гетьмана як поганого правителя. Як відомо, гетьмана усунули від влади звинувативши, у зраді П.Щебальський, М.Устрялов, Г.Карпов, М.Погодін, О.Брікнер, В.М'якотін, Д.Іловайський заперечували звинувачення на адресу І.Самойловича.