Сучасна українська та зарубіжна історіографія соціально-політичного і культурно-духовного розвитку Української РСР в 20–30-і рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ВАСИЛЬЧУК Геннадій Миколайович

УДК 930.2:94(477)„1920/1930”

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ТА ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО І КУЛЬТУРНО-ДУХОВНОГО

РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ РСР В 20-30-І РР. ХХ СТ.

Спеціальність 07.00.06 - історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України ДАНИЛЕНКО Віктор Михайлович, Інститут історії України НАНУ, завідувач відділу

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор КАЛАКУРА Ярослав Степанович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

доктор історичних наук, професор РАФАЛЬСЬКИЙ Олег Олексійович, Апарат ВР України, перший заступник завідувача секретаріату

доктор історичних наук, професор УДОД Олександр Андрійович, Державний комітет архівів України, Голова комітету

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О.І. Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ. Актуальність дослідження зумовлена динамічністю сучасної інтелектуальної сфери, конструктивними змінами самої епістемологічної ситуації в історичній науці, появою нових проблемно-тематичних пріоритетів, теоретико-методологічних підходів, неухильним зростанням історичних знань. Виникла об'єктивна необхідність їх наукової систематизації, тобто виявлення особливостей історіописання, здійснення класифікації джерел шляхом визначення модерних ідей, інноваційних тенденцій, з'ясування сучасної парадигми історичної науки. Характерний для неї методологічний плюралізм, який є поєднанням передових гносеологічних теорій і прикладних пізнавальних технологій, потребує системного і неупередженого історіографічного аналізу наукової літератури.

Об'єктивне історіографічне дослідження, особливо на зламі епох, є актуальним, оскільки має відповісти на складні й суперечливі питання історіографічного процесу. Історична наука виконує важливі пізнавальну, культурно-просвітницьку та інформаційну функції. Вона формує не лише власний інтелектуальний простір, а також суспільну свідомість через актуалізацію тих чи інших подій в історії, тому зростає її генеруюча роль і водночас громадянська відповідальність істориків. Історіографія також пов'язана з важливими ідентифікаційною та експертною функціями, оскільки шляхом вивчення джерел ідентифікує саму історичну науку, виокремлює її серед інших дисциплін, виявляє закономірності внутрішнього розвитку, специфіку наукової інтерпретації минулого, концентрує та адаптує інформаційний потік. У цьому виявляється її прикладний характер, адже історіографія, використовуючи різноманітні методи пізнання, покликана виявити теоретичний рівень, методологічні новації та проблемно-тематичні пріоритети сучасних історичних праць.

Наукова необхідність історіографічного дослідження особливостей соціально-політичного і культурно-духовного розвитку УРСР у 1920-1930-і рр. продиктована наявністю великої кількості наукових праць, опублікованих в Україні та за її межами. Вони відзначаються розмаїттям методологічних підходів та оцінок, інтерпретацій подій і явищ, спростуванням догм і стереотипів, а з іншого боку, появою нових ідеологем та міфів, спричинених зникненням єдиного радянського історіографічного простору та формуванням національних історіографій.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дослідження є складовою частиною науково-дослідної теми історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Історія Української державності нової та новітньої доби» (державний реєстраційний номер 06 БФ 046-01). непівський унітарний радянський комунізм

Об'єктом дослідження є наукові надбання сучасних українських і зарубіжних істориків, новітній історіографічний дискурс, особливості його формування та модерні парадигми науково-історичного пізнання.

Предметом дослідження є процес накопичення знань у сучасних українській та зарубіжній історіографіях соціально-політичного і культурно-духовного розвитку УРСР 1920-1930-х рр., їх проблемно-тематичні пріоритети та теоретико-методологічні основи.

Хронологічно історіографічний аналіз стосується науково-історичної літератури, яка опублікована протягом 90-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. і присвячена дослідженню міжвоєнного періоду історії розвитку українського радянського суспільства.

Метою дослідження є з'ясування процесу формування історіографічних джерел з історії соціально-політичного і культурно-духовного розвитку Української РСР 20-30-х рр. минулого сторіччя, виявлення їх теоретичного рівня, методологічних підходів та нових концептуальних рішень, спільних та відмінних інтерпретацій в українській та зарубіжній історіографіях, виокремлення малодосліджених процесів та явищ, установлення проблемно-тематичних пріоритетів та обґрунтування перспектив науково-історичних досліджень. Досягнення цієї мети реалізується шляхом вирішення таких завдань:

- визначити стан наукового вивчення проблеми, теоретичний рівень та тематичні напрями її наукового висвітлення;

- дослідити правомірність поняття «непівське суспільство» та інституційний статус громадських організацій;

- висвітлити історіографію формування унітарної радянської держави, тлумачення ролі й місця її номенклатури в політичній системі суспільства;

- узагальнити наукові погляди та трактування політичних репресій і голодоморів;

- з'ясувати особливості науково-історичних досліджень непу, розглянути сучасні підходи до «теорії альтернатив»;

- проаналізувати українську та зарубіжну історіографії здійснення політики розкуркулювання та масової колективізації селянських господарств;

- оцінити теоретико-методологічну ефективність концепції повсякденності для вивчення соціальних відносин в УРСР 1920-1930-х рр.;

- розкрити мотиваційну складову етноцентричної парадигми висвітлення політики українізації та встановити наукову доцільність її подальшого застосування в історичній науці;

- виявити дискусійні аспекти історіографії українського «націонал-комунізму», висвітлити його сучасні визначення;

- проаналізувати історіографічні джерела з історії розвитку національних меншин, з'ясувати їх проблемно-тематичну та концептуальну домінанту;

- здійснити систематизацію та класифікацію наукових праць, присвячених формуванню системи освіти та інтелігенції;

- узагальнити новітні підходи до поняття «культурна революція» та висвітлити інтенсивність і специфіку вивчення релігійного життя в УРСР міжвоєнного періоду;

- з'ясувати фактологічний рівень і тематичну репрезентативність історіографічних джерел та обґрунтувати перспективи подальших науково-історичних досліджень проблеми.

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, системності, об'єктивності. Для досягнення мети і вирішення завдань дисертаційної роботи використовувалися методи історіографічного аналізу та синтезу, генетичний, проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний. Їх вибір зумовлений темою дисертації, її структурою, специфікою сучасних методологічних підходів, запозичених істориками з інших наукових дисциплін. Означені методологічні засади дозволили простежити еволюцію історіографічного дискурсу, його структурних та інституційних форм протягом 90-х рр. ХХ - на початку ХХІ ст. Українська та зарубіжна історіографії, враховуючи їх рухливість, підлягають також методу описування, тобто розкриття типових властивостей, ознак, відмінностей, кількісних та функціональних характеристик. Використані методи характеризують не лише етапи формування сучасної інтелектуальної історії, а також розкривають її складові, тобто еволюцію ідей, теорій, тлумачень, інтерпретацій, трансформацію інституцій та парадигм. Необхідність переосмислення методологічних основ сучасного написання історії давно визріла, відтак зросла роль і значення ідентифікаційної функції самої історіографії, дотримання принципу об'єктивності в науково-історичних працях.

Наукова новизна дисертації. Уперше предметом кваліфікаційного дослідження стала сучасна історіографія соціально-політичного і культурно-духовного розвитку УРСР 1920-1930-х рр. В історіографічних роботах висвітлювалася переважно радянська історіографія, а сучасна виглядала своєрідним інтелектуальним додатком. Захищені в Україні дисертації характеризували розвиток історіографії історії освіти, національно-культурного і духовного життя українського селянства, непу. Проблемно-галузевий підхід забезпечує вичерпаність конкретного аналізу, але він обмежує з'ясування закономірностей історіописання, виявлення спільних та відмінних ознак для сучасного історіографічного дискурсу на пострадянському просторі. Характерна для нього тенденція формування національних історіографій призвела до своєрідного інтелектуального ізоляціонізму, коли українські історики мало використовують праці російських дослідників, а російські - відповідно українських. Враховуючи історіографічну ситуацію, у дисертації максимально залучено наукову літературу, в якій досліджується радянська історія 1920-1930-х рр.

Історія формування унітарної радянської держави, висвітлення інституційного статусу громадських організацій, здійснення масової колективізації та політики розкуркулювання, дослідження соціальних відносин у контексті повсякденності, з'ясування теоретичних тлумачень поняття «культурна революція» - стали вперше предметом конкретного історіографічного аналізу з точки зору порівняння інтерпретацій українських, російських та західних істориків. Досліджено концепції «непівського суспільства» та «теорії альтернатив», трактування політичних репресій та голодоморів, виділено етноцентричну парадигму висвітлення політики українізації, дискусійні аспекти з історії становлення українського «націонал-комунізму», встановлено фактологічний рівень та інтенсивність вивчення історії розвитку національних меншин, здійснення українізації, формування системи освіти та інтелігенції, релігійного життя в УРСР міжвоєнного періоду. Історики уникали їх раціонально-прикладного контексту, визначення фактологічної доцільності та перспективності деяких проблемно-тематичних досліджень, тобто науково-історичної вичерпності.

Практичне значення одержаних результатів. Здійснено систематизацію досліджень соціально-політичного і культурно-духовного розвитку УРСР у 20-30-і рр. ХХ ст. Узагальнення та висновки мають прикладне значення для проведення наукової експертизи праць з проблеми, для персоніфікації особистого внеску авторів в історіографію, для визначення актуальності і доцільності окремих напрямів історичних досліджень. Виявлено деякі стереотипи, ідеологеми (старі й нові), які не витримали перевірки часом, обґрунтовано необхідність підготовки узагальнюючих праць з історіографії соціально-політичних, культурно-освітніх і духовних відносин в УРСР міжвоєнного періоду, структурними складовими яких могли б бути розділи дисертаційної роботи. Результати дослідження можуть послужити основою дискусій із зарубіжними істориками, особливо російськими, для наукового з'ясування суперечливих фактичних та теоретико-методологічних проблем історії розвитку радянського суспільства.

Фактичний матеріал і теоретичні висновки дисертаційної роботи використано у викладанні курсу з новітньої історії України на історичному факультеті Запорізького національного університету, в авторських навчальних і навчально-методичних посібниках.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки виголошувалися автором на всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференціях: Міжнародній конференції «Наука і культура між слов'янськими і німецькомовними світами як чинник оновлення Східної та Південно-Східної Європи» (Київ, 1995), Міжнародному науково-практичному семінарі «Соціальна історія в Україні та Німеччині у 20-му столітті» (Київ, 2002), Міжнародній науковій конференції «ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія» (Київ, 2002), Міжнародній науково-практичній конференції «Запорізькі правові читання» (Запоріжжя, 2005), Міжнародній історико-правовій конференції «Ґенеза держави і права: історико-теоретичні аспекти» (Запоріжжя, 2006), Науково-практичній конференції «Другі Курасівські читання» (Київ, 2006), ІІІ міжнародній науковій конференції «Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії» (Ніжин, 2007), VІІ міжнародній науковій конференції «Історія та сучасність: погляд крізь віки» (Донецьк, 2007), VІІ всеукраїнській науково-практичній конференції «Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України (Запоріжжя, 2007), Науково-практичній конференції «Треті Курасівські читання» (Київ, 2007), Міжнародній науково-практичній конференції «Україна в етнокультурному вимірі (ХVІІІ-ХХІ ст.) (Київ, 2008), Міжнародній науково-практичній конференції «Культура в сучасному українському суспільстві: стан та проблеми» (Київ, 2008), ХІІ міжнародній науковій конференції «Этнические немцы России: исторический феномен «народа в пути» (Москва, 2008) та ін.

Публікації. Матеріали та узагальнення дослідження опубліковані в індивідуальній монографії обсягом 21,5 авт. арк. та 30 статтях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (78 с., 1121 найменування). Повний обсяг - 416 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ - «Наукові основи дослідження» присвячено з'ясуванню стану наукової розробки теми, методології дисертаційної роботи та виявленню репрезентативності джерельної бази, її типологізації та класифікації за проблемно-тематичним принципом, структурою, інформативністю, змістом.

У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки проблеми» показано проблемно-тематичні пріоритети та концептуальні основи суто історіографічних досліджень історії соціально-політичного та культурно-духовного розвитку УРСР 1920-30-х рр. Проаналізовано праці українських, російських та західних учених, виокремлено наукові розробки Л.О. Зашкільняка, В.В. Масненка, Я.С. Калакури, І.І. Колесник, В.Ф. Колесника, О.А. Удода та ін., які збагачують теорію та методологію сучасного історіографічного процесу в Україні його новим баченням.

Перші історіографічні роботи з проблеми почали з'являтися в середині 1990-х рр. і висвітлювали особливості вивчення системи освіти. Монографія В.П. Коцура про історичні дослідження соціально-політичних змін, у якій проаналізовано радянську та меншою мірою сучасну наукову літературу, стала першою загальноісторіографічною працею, але з часу її публікації пройшло десять років. Захищена автором докторська дисертація узагальнила перше десятиріччя розвитку новітньої української історіографії. Протягом наступного десятиріччя активізувалися конкретно-історичні дослідження, а суто історіографічних праць виявилося мало. Історики з'ясовували теоретичні та історіографічні проблеми непу, про що свідчать монографії С.В. Кульчицького, О.А. Пиріг; дисертаційні роботи Г.Г. Коцур, Л.І. Шаповал. Для історіографічного дискурсу в Україні притаманна певна тематична одноманітність, яка характеризує відносно завершені науково-історичні теми. Так, дисертація О.П. Ситнікова присвячена історіографії історії формування системи освіти в УРСР 20-х рр., О.І. Висовень - з'ясуванню ролі інтелігенції в культурно-освітньому розвитку, І.М. Ващенка - історії польської нацменшини, а книги О.О. Рафальського та Л.Д. Якубової - вивченню нацменшин в Україні загалом. Вони розглядають переважно весь період історіографії, починаючи з 20-х рр. ХХ ст. Відбувається накопичення історіографічних праць за галузево-тематичним принципом, але відсутні узагальнюючі дослідження. Винятком є монографія та докторська дисертація С.І. Дровозюка, присвячені історіографічним проблемам національно-культурного та духовного життя селянства в УРСР 1920-30-х рр.

Зарубіжні історіографічні дослідження представлені, головним чином, працями російських істориків, які зосереджуються на суперечливих питаннях непу, політичної історії, колективізації. З історіографічних розвідок виокремлено праці російських істориків І.Б. Орлова, М.В. Наумова, А.А. Некрасова, Ю.О. Полякова. У 2007 р. в Росії вийшов збірник історіографічних статей з історії сталінізму.

Враховуючи відсутність системних історіографічних досліджень з історії соціально-політичного і культурно-духовного розвитку УРСР міжвоєнного періоду, а також виразну дискретність самого історіографічного дискурсу, виникла необхідність об'єктивного і комплексного її з'ясування та новітньої інтерпретації.

У підрозділі 1.2. «Методологія дослідження» з'ясовано обставини виникнення «кризових явищ» в історичний науці, шляхи і способи їх подолання, а також здійснено теоретико-методологічний та історіографічний аналіз новітніх науково-історичних праць із теми дослідження. Підкреслюється, що наявність «кризи» - це нормальне явище, яке супроводжувалося усуненням марксистської парадигми та появою модерних підходів. Протягом 1990-х рр. відбувалося формування нової якості історіописання, а дискусії про «кризу» продовжувалися на початку ХХІ ст., засвідчуючи інтенсивний пошук оптимальної парадигми висвітлення минулого, зокрема історії України 20-30-х рр. ХХ ст.

Пострадянський історіографічний простір відрізнявся відходом від тоталітарного монізму, партійно-класових уподобань, утвердженням методологічного плюралізму, запозиченням наукових концепцій, притаманних для західної історіографії (теорії тоталітаризму, модернізації, повсякденності, цивілізаційного аналізу тощо). На їх основі підготовлено десятки монографій і дисертаційних праць, але, як свідчить їх аналіз, деякі російські та українські історики підкреслюють теоретичну обмеженість цих модерних пізнавальних підходів, неспроможність вичерпно розкрити всі галузі суспільного життя, тому вони не можуть претендувати на універсальну методологію, крім того, знаходяться в річищі так званої «стратегії привласнювання».

Наука володіє універсальними методами пізнання, але для сучасного історіографічного дискурсу характерна доволі суперечлива інтерпретація «свого» і «чужого», концептуальна та інституційна самобутність національних історіографій, незважаючи на інтеграційно-глобалізаційні процеси.

На методологію історіографічного дослідження впливають не стільки політико-ідеологічні обставини, скільки об'єкт та предмет, мета й завдання наукового пошуку, наявність та специфіка джерел. Вони формують вибір методів та їх системне застосування. У дисертації використано класичні історіографічні методи, які передбачають систематизацію історіографічних джерел, класифікацію наукових течій, напрямів, концепцій, шкіл, якщо вони виявили себе інституційно, з'ясування засобів досягнення нового знання, тобто своєрідну лабораторію написання історії індивідуально, колективно, системно. Здійснюючи історіографічний аналіз наукової літератури, присвяченого історії соціально-політичного та культурно-духовного розвитку УРСР міжвоєнного періоду, у дисертації застосовано класичний проблемно-тематичний підхід, тому виділено чотири напрями дослідження системного характеру: радянська політична система та її складові; історико-теоретичні пріоритети вивчення соціально-політичних відносин; національний аспект соціокультурних змін в УРСР; культурно-освітній і духовний розвиток українського радянського суспільства. Кожен тематичний блок сформовано за функціональним принципом та сучасними науковими пріоритетами. З'ясовувати «нове історіописання» без конкретного проблемно-тематичного підходу, особливо в умовах методологічного плюралізму, неможливо.

У підрозділі 1.3. «Репрезентативність історіографічних джерел» здійснено класифікацію історіографічних джерел, виявлено їх інформаційне наповнення, проаналізовано зміст, встановлено динаміку публікації наукової літератури.

Основну групу історіографічних джерел становлять наукові дослідження, насамперед монографії українських, російських та західних істориків, які вивчають радянську історію 1920-30-х рр. Формально колективними роботами стали тематичні збірники статей, які інколи виконують роль колективних монографій, хоча це різні види наукових джерел. Індивідуальні монографії, якщо взяти за критерій їхньої класифікації проблемно-тематичну спрямованість та кількість, розподіляються нерівномірно, тобто спостерігається дисбаланс пріоритетності. Традиційну першість посідають дослідження з проблем непу. Значно менше монографій із політичних відносин, соціального повсякденного життя різних верств суспільства, колективізації сільського господарства та політики розкуркулювання, однак набагато більше з історії голодомору та політичних репресій. У той же час, на маргінесі історіографічного процесу залишаються окремі аспекти соціально-економічних та політичних відносин в УРСР: становлення тоталітарного режиму, з'ясування причин та наслідків голоду 1921-1923 рр. і 1932-1933 рр., індустріалізації та реконструкції, життєдіяльності українського селянства. Зазвичай, монографії є основою докторських дисертацій, а не результатом довготривалого й евристичного наукового дослідження. Недостатньо робіт, які б мали з'явитися після захисту кандидатських дисертацій. Вони є винятком серед історіографічних праць. Паритетністю відзначаються дослідження релігійного життя в Україні міжвоєнного періоду. Але в цілому, корпус індивідуальних та колективних праць є достатнім для здійснення належного історіографічного дослідження.

За інформативним наповненням та проблемно-тематичним розмаїттям важливу групу джерел становлять наукові праці, опубліковані у вітчизняних та зарубіжних журналах, збірниках статей.

Репрезентативним історіографічним джерелом є дисертації. Виявлено та проаналізовано більше 250 авторефератів кандидатських та докторських дисертацій, захищених в Україні та Росії, які безпосередньо відносяться до предмета дослідження. Достатньо представлені роботи з проблем освіти, українізації, нацменшин, мало кваліфікаційних праць з історії голоду 20-х і 30-х рр., колективізації та розкуркулювання, більше з непівської проблематики. Мізерна кількість історіографічних дисертацій змушує говорити про необхідність активізації цих жанрів історичних студій.

У дисертації використано матеріали наукових конференцій, симпозіумів, «круглих столів», які відбулися в Україні, Росії та на Заході. Виокремлено саме ту їхню проблематику, яка характеризує тему дослідження.

Специфічними з точки зору історіографічного аналізу є тематичні збірники документів, які опубліковані українськими та зарубіжними істориками згідно з археографічними вимогами та правилами, мають ґрунтовний науковий супровід. Вони недостатньо використовуються істориками. Аналіз джерел розкрив особливості сучасного історіографічного процесу на пострадянському просторі, виявив пріоритетні проблеми і маловисвітлені, засвідчив їх репрезентативність, яка забезпечує системний підхід до історіографічного дослідження.

У другому розділі - «Сучасна історіографія становлення і функціонування радянської політичної системи» розглянуто, як утверджувалася радянська політична система в Україні, її особливості, тлумачення істориками поняття «непівське суспільство», модерні концепції історії формування унітарної радянської держави, стан наукових досліджень феномену партійно-радянської номенклатури, одержавлення громадських організацій, масових політичних репресій.

У підрозділі 2.1. «Науково-історичні інтерпретації «непівського суспільства» проаналізовано українські та зарубіжні концепції розвитку радянської політичної системи 1920-х рр., які представлені в працях: Ю.В. Котляра, С.В. Кульчицького, С.О. Павлюченкова, Р. Пайпса, О.А. Пиріг, О.О. Сушка, В.О. Шишкіна та ін. Зазначено, що поняття «непівське суспільство», впроваджене російським істориком Є.Г. Гімпельсоном, стало новою парадигмою висвітлення суспільно-політичних перетворень в умовах здійснення непу, пошуком його комплексної оцінки. Неп, як політика, не мав системних ознак, не сприяв демократизації суспільного життя, оскільки монопартійна влада унеможливлювала будь-які радикальні зміни політичного характеру.

Вишукуючи модерні теоретичні підходи, російські історики не завжди розмежовують методи системного аналізу непу та структурно-функціональні ознаки самого нового економічного курсу. Дискусійними є питання про інститути громадянського суспільства, про їх конституційний статус, про діалектичний зв'язок економічних та політичних реформ. Неп, особливо в контексті теорії альтернатив кінця 1980-х - початку 1990-х рр., трактується як економічна система, яку історики, за аналогією до «реформування», намагалися поширити на політичну систему. Слушною є точка зору про відмінність непівської економічної та більшовицької політичної системи. Реально «непівське суспільство», тобто повсякденне соціально-економічне життя великих груп людей, існувало в умовах радянської політичної системи, яка, формуючись, обмежувала розвиток соціальної структури суспільства на основах багатоукладності економіки. Для історичних досліджень важливо розмежовувати поняття «політична система», «непівське суспільство», «економічна система», «непівська економіка», які співвідносяться як ціле й частина, загальне та особливе.

У підрозділі 2.2. «Модерні тлумачення історії формування унітарної радянської держави» розглянуто науково-теоретичні оцінки організаційно-функціональних особливостей становлення та розвитку радянської держави. Новітня наукова література з проблем історії радянського державотворення (праці Т.Г. Архіпової, М. Гільдермайєра, Дж. Хоскінга, С.В. Кульчицького, С.В. Леонова, В.О. Шишкіна) відзначається наявністю елементів формаційного універсалізму, цивілізаційного аналізу, постмодерністських теорій, але ключовою виявилася теорія тоталітаризму, притаманна для західної політичної думки, яка стала методологією для сучасної української та російської історіографій, хоча принципи «тоталітарної школи» не розкривають усієї специфіки радянського суспільства. Прихильники концепції тоталітарності, а вони становлять більшість, показують «радянську імперію», авторитарність її інститутів влади, зверхність партії і держави над суспільством. Для російських науковців висвітлення «радянського федералізму» в контексті «єдиної союзної держави» або «великої централізованої, унітарної держави» є пріоритетним, а для українських істориків актуальними є питання втягування України в СРСР та загального контексту інтегрування українського соціуму в радянську спільноту, проблеми національної державності, суверенізації, конституційності української радянської республіки. У дисертації зазначається, що для сучасної історіографії основними є відносини влади і суспільства, формування «радянської імперії» і розвитку «російської багатонаціональної держави», «націонал-сепаратистські течії», питання тотального втручання держави в різні галузі суспільного життя, концепція так званого «одержавлення», але залишається малодослідженою конкретна історія формування унітарної держави, її суб'єктів, тобто відносин центру та республік.

У підрозділі 2.3. «Партійно-радянська номенклатура - об'єкт історичних досліджень» показано поєднання формаційних і постмодерністських теоретичних схем визначення феномену номенклатури партійних і державних органів влади, які висвітлені в дослідженнях Д. Бофа, М.Ю. Виговського, М.С. Дорошка, Т.П. Коржихіна, Е. Морена, О.В. Хлевнюка та ін. Терміни «номенклатура», «еліта», «партійно-радянська номенклатура», «партійно-державна номенклатура», «комуністична номенклатура», «панівний клас», «державна партія», які використовуються в науково-історичній літературі, характеризують управлінців, насамперед високопосадовців, хоча «номенклатура» означає перелік функцій державних установ, відтак існує відмінність між партійною та радянською гілками влади. Поєднання термінів «номенклатура» та «політична еліта» є умовним, оскільки вони не тотожні в контексті історії 1920-х рр., але історики використовують їх для визначення керівного складу партії та радянського уряду. Наявність дефініцій «орден мечоносців», «паразитична еліта», «радянська бюрократія», «совбури» свідчить про історіографічний факт застосування теорії тоталітаризму, яка є основою переважної більшості монографій та дисертацій. Оптимальними та історично достовірними є поняття «партійна номенклатура» та «номенклатура радянських установ», які охоплюють не лише персональний склад управлінців, а також функції, структуру, повноваження владних структур.

У підрозділі 2.4. «Висвітлення інституційного статусу громадських організацій» з'ясовано особливості сучасної історіографії історії громадських об'єднань, визначення їх ролі і місця в українському радянському суспільстві, встановлення організаційного розмаїття та функцій. Виявлено тематичні пріоритети та концептуальні підходи історичної науки до з'ясування специфіки тогочасного суспільства. У дослідженнях К. Аймермахера, О.І. Горєлова, Г.М. Іванової, І.М. Ільїної, Ю.В. Котляра, О.М. Мовчана, С.М. Свистовича, О.О. Сушка, М. Шкандрія та ін. громадські організації розглядаються як складові частини тоталітарного режиму, а концепція їх одержавлення виступає універсальною методологічною базою, хоча історія виникнення та діяльності багатьох різнопрофільних об'єднань залишається недослідженою. Історики не розкрили громадського статусу кооперативних товариств, фахових і молодіжних організацій, творчих об'єднань. Дискусійною є теза про одержавлення профспілок у 1920-х рр., оскільки вони мали власну самодіяльну організаційну систему, яка діяла за галузевим принципом. Характерною ознакою праць з історії громадських організацій є перегляд їх ролі і місця в суспільстві, здійснення нової систематизації, розширення кола досліджуваних товариств, розгляд суспільно-політичного й організаційно-правового статусу. Їх створення і діяльність сприймається істориками як виразник не лише соціальної активності різних груп, а також як показник формування елементів громадянського суспільства.

Історіографія проблеми представлена декількома докторськими та кандидатськими дисертаціями, але немає узагальнюючих монографічних праць, належної класифікації громадських організацій, визначення їх статусу та функціональних ознак.

У підрозділі 2.5. «Історіографія політичного терору» здійснено науковий аналіз праць І.Г. Біласа, А.Г. Вишневського, Р. Девіса, М. Джекобсона, Е. Епплбом, В.Б. Жиромської, В.В. Кожинова, С.В. Кульчицького, В.І. Марочка, М.І. Панчука, Р.Я. Пирога, Г. Ріттершпорна, Т.М. Смирнової, В.Ф. Солдатенка, Ю.І. Шаповала, М.М. Шитюка, Б. Штудер та ін., визначено тематичні пріоритети та концептуальні засади сучасної «репресології». Основну частину історіографічних джерел з історії політичних репресій становлять монографії та вступні частини до збірників документів, які розкривають наслідки терору проти соціально-професійних груп суспільства: військових, педагогів, учених, селян, інтелігенції, партійної та радянської номенклатури. Спостерігається відносна ідеалізація жертв, серед яких були і творці системи політичного терору. Література та поодинокі дисертації побудовані на методологічних принципах теорії тоталітаризму, а репресії постають як засіб сталінської модернізації суспільства. Науковцями досліджена статистика жертв репресій, повсякденне життя політв'язнів сталінських таборів. Тема політичних репресій в Україні набула статусу державної науково-дослідної програми «Реабілітовані історією». Західні дослідники виокремлюють проблему сталінізму, досліджуючи його теоретичні та організаційно-політичні витоки. Кількість літератури та документальних видань з історії політичних репресій досягла тієї якісної межі, за якою мали б з'явитися ґрунтовні узагальнюючі історіографічні праці.

Третій розділ - «Історико-теоретичні пріоритети вивчення соціально-політичних відносин» розкриває методологічні підходи історіографії історії непу, здійснення масової колективізації та розкуркулювання, особливості вивчення соціальних форм повсякденного життя радянського суспільства.

У підрозділі 3.1. «Теорія альтернатив»: сучасні тлумачення непу» з'ясовуються науково-історичні оцінки тактики і стратегії нового економічного курсу більшовиків, його досягнень, основних фаз здійснення. У підрозділі розглянуто праці Г.А. Бордюгова, М.М. Горінова, В.Ф. Колесника, Г.Г. Коцур, І.Б. Орлова, А.С. Сенявського, Л.І. Шаповал та ін. Зазначено, що теорія «альтернатив», тобто протиставлення непу сталінській модернізації економіки та соціальних відносин, хоч і мала певну теоретичну і гносеологічну обмеженість, виявилася своєрідним каталізатором системного вивчення політико-економічних відносин у 20-х рр. ХХ ст. Намагаючись відповісти на суперечливі питання соціально-економічного розвитку УРСР, історики захопилися виявленням переваг нового курсу порівняно з політикою «воєнного комунізму», уникаючи дійсно системного аналізу конструктивного впливу непу на розвиток країни. Дослідження ринкових відносин, приватного підприємництва, повсякденного життя непманів є новим напрямом в історіографії непу, притаманним сучасній українській історіографії. Російські історики інтенсивно вивчають неп, видають монографії та захищають дисертації, упорядковують тематичні збірники документів, а також опублікували низку історіографічних праць.

Теорія «альтернативності» спонукала істориків до оцінок періодизації непу, якщо взагалі можливе її застосування до політики, відтак виникає сумнів у доцільності визначень «доба непу», «період непу», «роки непу», особливо з уніфікацією хронологічних рамок.

У підрозділі 3.2. «Історіографія колективізації селянських господарств» на основі вивчення наукового доробку Л. Віоли, А. Граціозі, В.П. Данілова, І.С. Зєлєніна, М.О. Івницького, С.В. Кульчицького, Р. Кушнежа, Л.Б. Лехан, В.І. Марочка, Л.С. Скотнікова, С. Уїткрофта та ін. виявлено основні тенденції наукових досліджень цієї пріоритетної для радянської історичної науки теми, показано мотиви її упослідженого висвітлення сучасними істориками. Вона розкривається переважно в контексті з'ясування причин голодомору 1932-1933 рр., хоча має власний предмет дослідження, соціально-економічну специфіку, глибокі деструктивні наслідки. Історики уникають системного вивчення основних фаз суцільної колективізації, укладають збірники архівних документів та обмежуються написанням окремих розділів у колективних монографіях з історії селянства та голоду. Пріоритетною є історія кооперації, а не колективізації. Негативна оцінка сталінської модернізації, складовою якої була насильницька колективізація, зумовила її «неповноцінність», тому сучасна українська історіографія не має жодної монографії або дисертаційної роботи з історії масової колективізації сільського господарства, яка б була написана на новітніх епістемологічних засадах. Для західної історіографії соціально-економічна проблематика 1930-х рр. залишається пріоритетною, особливо історія здійснення масової колективізації, з'ясування причин і наслідків голодомору, політичних репресій щодо населення.

У підрозділі 3.3. «Українська та зарубіжна історіографія розкуркулювання» дана наукова оцінка сучасних досліджень проблеми. Історики, серед яких: М. Гільдермайєр, Л.В. Гриневич, В.М. Зємсков, В.І. Марочко, Ш. Мерль, Ш. Плаггенборг, В.Я. Шашков та ін. - відмовилися від методологічних основ радянської історіографії з так званими класовими підходами, а натомість сприйняли концепцію тоталітаризму, характерну для західної політології. Розкуркулювання розглядається як форма масового політичного терору проти селян, як спосіб соціальної чистки, метод утвердження на селі колгоспного ладу. З огляду на останнє, постає нериторичне питання про можливість органічного поєднання двох явищ: розкуркулювання та колективізації. Виокремлюється тема руху опору селян, відтак дослідники схиляються до загального висновку, особливо західні науковці, про виразні ознаки громадянської війни, спад якої пов'язується з розгортанням голодомору. Російські історики упорядковують і видають збірники документів про особливості політики розкуркулювання та її руйнівні наслідки для селянської економіки, досліджують питання «куркульських виселень» та «спецпоселенців». В українській історіографії відсутні спеціальні дослідження з історії розкуркулювання, хоча є розділи в монографіях про соціально-економічні та політичні відносини в УРСР міжвоєнного періоду.

У підрозділі 3.4. «Вивчення істориками соціальних відносин: концепція повсякденності» на основі праць Ж.О. Абрєгової, Н.Б. Лєбіної, М.С. Жулєвої, О.А. Коляструк, С.Р. Ляха, О.А. Удода, Ш. Фіцпатрик та ін. проаналізовано модерний напрям дослідження соціальних проблем суспільного розвитку, особливості з'ясування повсякденного життя населення, самобутній розвиток соціальної мікроісторії. З'ясовано, що фактично залишається малодослідженою історія повсякденності селянства, незважаючи на велику кількість праць із проблем аграрних відносин. Недостатнє вивчення історії повсякденності робітників промислових підприємств можна пояснити консервативністю усталеної за роки радянської історіографії індустріалізації. Представники зазначеного напряму не уособлюють «ревізіоністську групу» в історіографії, проте формують її новий вектор. «Ревізії» підлягають методологічні принципи радянської історіографії з її соціально-класовою домінантою і теоретичною однотипністю. Теорія повсякденності є виразником системного аналізу на мікрорівні соціального буття різних груп суспільства, а не універсальною методологічною базою історичних досліджень. Її новизна відносна, оскільки питання побуту та соціальних аномалій досліджувалися в 20-х рр. ХХ ст., але без належної теоретичної бази. Історики ще не з'ясували єдиної дефініції, найпоширенішими є терміни «історія повсякденності», «Alttagsgeschichte», «Microstorie», «histories de la vie quotidian», «all day life story».

Ключове значення має поняття «структура повсякденності», її складові частини. Історіографічний аналіз свідчить про певну тематичну одноманітність, яка обмежується висвітленням соціальних аномалій у побуті міського та сільського населення. На початковій стадії перебуває історіографія повсякденного життя села, робітників промислових підприємств, непманів, інтелігенції. Слабо простежується соціально-професійний та демографічно-віковий аспект в історії повсякденного радянського суспільства України 20-30-х рр. ХХ ст.

Розділ четвертий - «Національний аспект соціокультурних перетворень» складається з підрозділів, які характеризують пріоритетні проблеми сучасної історіографії політики українізації, теорії та історії «націонал-комунізму» і «націонал-ухильництва», розвитку національних меншин.

У підрозділах 4.1. «Етноцентрична парадигма висвітлення політики українізації» розглянуто основні напрями та концептуальні підходи української історіографії до цієї проблеми. Наукові студії таких авторів, як Я.В. Верменич, В.М. Даниленко, Я.Р. Дашкевич, Г.Г. Єфіменко, В.С. Лозицький, В.В. Масненко В.Ф. Солдатенко та ін., свідчать, що історія національно-культурних відносин і питання українізації та коренізації невід'ємні. Дослідники, не заперечуючи позитивного впливу українізації на розвиток культурно-освітнього життя, висловлюють критичні зауваження щодо її здійснення. Вони, як і деякі українські політики та інтелектуали 1920-х рр., вважають українізацію «фальшивою», оскільки вона стосувалася виключно діловодства, школи, науки, тобто канцелярської справи, а не українізації політичних і державних структур, системи влади, суспільного життя загалом. Українізація в республіці, де українці становили абсолютну більшість, не мала функцій і завдання лише коренізації для нацменшин. Вона набувала специфічних ознак самобутнього фактора етнонаціональної самоідентичності в умовах формування тоталітарного режиму, виконуючи, крім освітніх завдань, функцію не стільки захисту національно-культурних основ соціуму, скільки насадження комуністичної ідеології.

У підрозділі звернуто увагу на малодослідженість таких аспектів: українізація КП(б)У, конкретних наркоматів, особливо союзного значення, форми спротиву українізації з боку російсько-ментальної інтелігенції та частини партійно-державної номенклатури, українізація церковного життя, здійснення політики коренізації щодо українського населення в РСФРР, історіографія проблеми та її теоретико-методологічні аспекти. Виокремлений істориками феномен «другого непу», тобто українізації, не знайшов належного висвітлення. Потребує вивчення ставлення різних груп населення до політики українізації, а також з'ясування її вагомості для республіканської номенклатури. Соціокультурний аспект українізації вимагає науково-теоретичних та концептуальних розробок, тому що розкриває базові проблеми розвитку українського суспільства. Поза увагою істориків залишається дослідження впливу українізації на повсякденне життя населення, соціально-комунікативної цінності мови спілкування, ментальні відгуки українського соціуму.

У підрозділі 4.2. «Зарубіжна історіографія проблем радянської українізації» розглянуто праці О.Ю. Борисьонок, Д. Бранденбергера, В.П. Булдакова, Т.Ю. Красовицької, Т. Мартіна, А.М. Марчукова, Д. Мейса, Ф. Хьорша та ін.

Російські історики, визнаючи історичним фактом українізацію, підкреслюють ту обставину, що вона була складовою здійснення політики коренізації. З'ясування означеної проблематики відбувається в контексті формування російської національної (великодержавної) ідеї, виявлення суперечливих і неоднозначних процесів та явищ історичного минулого, актуалізації трагічних сторінок або реанімації тих унітарних форм державності, які відповідають програмним положенням політичних сил у Росії. Західні дослідники вивчають загальні питання культури або конкретні літературно-мистецькі об'єднання, а також систему політичної цензури, проте не аналізують специфіки понять «коренізація» чи «українізація».

Зазначено, що сучасна зарубіжна історіографія політики українізації, представлена працями західних та російських учених, розглядає її у контексті національного руху, національно-державного будівництва, а по суті теорії та історії формування унітарної держави, розвитку коренізаціі, тобто становлення системи радянської влади в республіках з «національним обліком». Західні історики не приховують русифікаторських тенденцій, а російські їх уникають. Проведення реальної українізації мало б означати внутрішню самореалізацію, тобто демократизацію партії; перегляд деяких положень конституції унітарної держави та повноважень республіканської номенклатури; формування ознак національного державного утворення.

У підрозділі 4.3. «Сучасні дослідження «націонал-комунізму» та «націонал-ухильництва» показано різні погляди на проблему, зіставлено оцінки українських та зарубіжних дослідників: О.Ю. Борисьонок, М.І. Виговського, Г.Г. Єфіменка, Г.В. Касьянова, В.І. Марочка, А.В. Марчукова, Д. Мейса, М.І. Панчука, В.Ф. Солдатенка, Г. Хілліга, Ю.І. Шаповала та ін. Українська історична наука визнає факт «націонал-комунізму» в Україні 1920-30-х рр., уособленням якого були українські політичні партії боротьбистів, укапістів. Його витоки сягають 1917 р., тобто дещо раніше, ніж вважалося дотепер. Історики М.І. Панчук та Д. Мейс довели, що з ліквідацією УКП в 1925 р., ідеї і практика «націонал-комунізму» не зникли, а продовжували діяти. В історіографії простежується критичне ставлення до феномену «націонал-ухильництва», оскільки дослідники не визнають його реалій у 20-х рр., підкреслюючи факт фабрикації партійною номенклатурою. Деякі науковці не заперечують, а навіть виокремлюють національно-політичні та культурно-освітні пріоритети Г. Гринька, О. Шумського, М. Скрипника, відтак «націонал-ухильництво» - факт історичний, як і його фабрикація союзною верхівкою. Якщо врахувати, що з ліквідацією відповідних партій не були усунені їхні ключові фігури, які належали до основних ідеологів «націонал-комунізму», то стає зрозумілим феномен «націонал-ухильництва». «Шумськізм», «волобуєвщина», «хвильовизм», «яворщина», хоч і мають ознаки фабрикації та створення фобій, але з політичної доцільності виявилися факторами стримування націонал-комуністичних тенденцій українського соціуму і частини політикуму в їх спротиві сталінській доктрині національного будівництва. Тема залишається актуальною і перспективною з точки зору її системного дослідження.

У підрозділі 4.4. «Проблемно-тематичні напрями вивчення національних меншин» зазначено, що за кількістю праць ця проблема досягла значного рівня висвітлення. Її досліджували такі історики, як: В.М. Васильчук, В.І. Гусєв, І.І. Костюшко, Н.Г. Малярчук, А.М. Марчуков, В.С. Орлянський, М.І. Панчук, О.О. Рафальський, Л.Д. Якубова та ін. Фактично кожна нацменшина уважена появою дисертаційної роботи, збірника документів та бібліографічного покажчика, але водночас не існує фундаментальної історії нацменшин в Україні, деякі галузі їхньої життєдіяльності висвітлено нерівномірно, а саме: релігійне життя, повсякденність, кооперація, приватне підприємництво, система освіти, еміграція і рееміграція, інтелектуальна еліта. Етнополітичний та етносоціальний аспекти також не знайшли належного відображення в літературі, за винятком докторських дисертацій з політичних наук О.Я. Калакури і Л.Є. Шкляра. Російська нацменшина в УРСР досліджена недостатньо, хоча є актуальною науковою та суспільною проблемою. Історіографічні розвідки обмежуються з'ясуванням стану вивчення тієї чи іншої меншини. Немає спеціальних досліджень західної історіографії, особливо німецькомовної та англомовної. Поза увагою істориків залишається проблема українізації на Кубані та в інших регіонах РСФРР. Друга половина 1930-х рр., тобто період згортання політики коренізації, фактично забута істориками. Коренізація, українізація, «націонал-комунізм» і «націонал-ухильництво» розглядаються в контексті становлення політичної системи тоталітарного типу, ніби решта організаційних форм функціонування соціуму (повсякденність, його соціальна специфіка) не існували.

Розділ п'ятий - «Культурно-освітній та духовний розвиток українського суспільства» базується на аналізі праць вітчизняних та зарубіжних істориків, які вивчають історіографію та історію проблем формування радянської системи освіти, інтелігенції, культури, релігійного життя. З'ясовуються, передусім, тематичні пріоритети та концептуальні підходи сучасних історичних та культурологічних досліджень культурно-освітніх і духовних відносин в УРСР 1920-30-х рр.

У підрозділі 5.1. «Історіографія становлення радянської системи освіти» досліджено історико-теоретичні та суто фактологічні пріоритети В.М. Даниленка, М.Ю. Виговського, Г.Г. Єфіменка, Т.Ю. Красовицької, М.М. Кузьменка, В.І. Марочка, О.П. Ситнікова, Г. Хілліга, Ю.П. Шарапова та ін. Підкреслено, що з історіографії розвитку освіти захищено три кандидатських дисертації, але жодна не відбиває сучасний історіографічний процес. Більшість істориків подолала марксистську парадигму висвітлення цієї проблеми, але залишилася стара схема її галузево-функціонального розгляду, тобто через дослідження початкової, середньої, вищої школи, кадрового забезпечення, управління освітою, номенклатури освітніх установ, українізації. Історії формування радянської системи освіти в УРСР присвячено десятки розвідок та більше 20 дисертацій, які відрізняються структурною однотипністю та одноманітністю методологічних підходів. Враховуючи кількість праць, інтенсивність їх появи, назріла необхідність радикально змінити методологічні засади висвітлення системи освіти. Перспективними є дослідження повсякденного життя педагогів, форм платної освіти в Україні, впливу ідеологічних факторів на ментальність молоді, побуту студентів, особливостей функціонування політичної цензури в освітній галузі.

У підрозділі 5.2. «Сучасна наукова література з історії радянської інтелігенції» висвітлюються погляди та тлумачення соціально-професійного статусу інтелектуальної еліти в УРСР таких істориків: Г.Д. Алексєєвої Д.В. Бачинського, Г.В. Касьянова, В.В. Масненка, І.О. Невінчаної, Ф.К. Соколової, М.А. Шипович та ін. Зазначено, що термін «інтелігенція» успадковано від радянської історіографії, а визначення «стара», «нова», «соціалістична інтелігенція» замінили модерні дефініції: «інтелектуальна еліта», «творча інтелігенція», «художньо-мистецька інтелігенція». Історики намагаються з'ясувати соціальне походження, політичні, соціально-психологічні, етнічні риси інтелігенції, яку вважають специфічною соціально-культурною групою суспільства. Ніхто не заперечує наявності української інтелігенції, але дискусійним є питання про її елітарність у 1920-30-х рр. в УРСР, умовним є поділ інтелігенції на міську та сільську, позаяк територіальність не править за критерій. Творча або художня інтелігенція, тобто культурна еліта суспільства, тривалий час була об'єктом дослідження, а не суб'єктом суспільно-політичних відносин. Викликає застереження доцільність використання поняття «інтелігентознавство». Висвітлення ролі і місця інтелігенції, на думку російських дослідників, ґрунтується на трьох концептуальних принципах: ідейно-моральному, коли вона уособлює вищий прошарок соціального духу; соціоетичному, тобто постає ідейно-політичною групою з особливим внутрішнім духовним світом та бажанням служити суспільству; соціополітичному, що передбачає її соціально-класове тлумачення в контексті марксистської парадигми.