Сучасна українська та зарубіжна історіографія соціально-політичного і культурно-духовного розвитку Української РСР в 20–30-і рр. ХХ ст.

Сучасна історіографія історії формування, діяльності та повсякденного життя інтелігенції в УРСР представлена, головним чином, працями українських істориків, хоча фактологічні аспекти є і в роботах російських та західних дослідників, а також у спільних виданнях. Історики розглядають функції інтелігенції в контексті суспільного розвитку, але залишається чимало проблем, які потребують додаткового й всебічного вивчення. Зокрема, це відноситься до феномену «національного відродження» та факту «розстріляного відродження» в умовах тоталітарного режиму в Україні міжвоєнного періоду, отже і духовно-культурних пріоритетів діяльності самої інтелектуальної еліти суспільства. Пріоритетним напрямом подальшого вивчення проблеми є дослідження відносин влади та інтелігенції, трансформацій її творчих засад через ідеологічний тиск.

У підрозділі 5.3. «Історико-теоретичні тлумачення «культурної революції» на основі аналізу праць науковців: К. Аймермахера, В.М. Даниленка, С.І. Дровозюка, Л. Еррена, М. Лашло-Кутюк, Д. Лібера, Л.М. Новохатька, В.Г. Риженка, Ф.Х. Соколової, В.Л. Соскіна, М. Шкандрія та ін. спростовується ідеологема, яка слугувала тривалий час своєрідною методологією висвітлення культурно-освітнього і духовного розвитку радянського суспільства 1920-30-х рр. Сучасна українська історична наука досліджує культурні перетворення в контексті українізації та ідеологеми про національно-духовне відродження, а також через з'ясування трагічних наслідків політичного терору. Конкретні аспекти історії і теорії культури в УРСР зазначеного періоду фактично не досліджуються. Російські історики використовують терміни «культурні перетворення» і «культурна революція», а пріоритетною для них є проблема відносин влади і культури, про що свідчать десятки тематичних збірників, монографій і дисертацій. Інтенсивно розробляється ними історія становлення та функціонування системи політичної цензури. Західні науковці також активно вивчають особливості державного та політичного контролю за культурою в СРСР.

Загалом явище «культурна революція» розглядається тепер як радикальне перетворення соціогуманітарних основ суспільного розвитку, руйнування функціональних принципів класичної культури, процес радянізації, ідеологізації, політизації духовних відносин. Розвиток культури висвітлюється переважно з двох концептуальних підходів: «культурного непу», характерного для 1920-х рр. і тоталітарної природи соцреалізму 1930-х рр. Науковці виокремлюють модерну «культурологічну парадигму», складовими якої вважають такі методологічні підходи: соціально-етичний (ідейно-моральний, культурологічний), соціологічний (соціально-професійний) та соціокультурологічний. Пріоритетним є соціо-історико-культурологічний підхід, який передбачає системне поєднання соціологічного, культурологічного і конкретно-історичного. Історики не завжди розрізняють явища «радянської культури» і «культури радянського суспільства», віддають перевагу політологічним аспектам культури, але мало уваги приділяють історії культури за галузевим принципом. Актуальною та своєчасною видається необхідність розробки історичного контексту правових засад трансформацій та уніфікацій у сфері культури, особливо на тлі етноцентристських уподобань українського суспільства 20-х рр. ХХ ст.

У підрозділі 5.4. «Історіографія релігійно-духовних відносин» проаналізовано еволюцію висвітлення духовного розвитку українського радянського суспільства істориками: К. Аймермахером, І.Г. Васильєвою, В. Геллєром, С. Дальке, С.І. Дровозюком, А.Л. Зінченком, С.І. Жилюком, О.М. Ігнатушею, А.М. Кашеваровою, А.М. Киридон, М.Ю. Крапівіним, А.І. Морозовим, В.О. Пащенком та ін., з'ясовано співвідношення духовного і релігійного життя, ступінь його вивчення науковцями. Зазначено, що поняття «духовна культура» значно ширше, ніж релігійне життя. Сучасна історична наука, на відміну від радянської з її ідеологічним монізмом та критичною налаштованістю щодо сакрального в житті суспільства, більше зосереджується на історії конфесій, на їх відносинах із державними органами влади, місці мирян в історичному контексті. Термін «церковно-державні відносини» є найбільш вживаним для сучасних авторів, які вивчають політику радянської держави щодо церкви. Поза увагою залишається повсякденне життя церковних громад, особливості здійснення обрядів в умовах радянського режиму, побутова обрядовість, релігійні практики, етнокультура, зрушення в традиційній культурі. Заслуговують системного з'ясування визначення «національне духовно-культурне відродження», «обновленство», які не збігаються з реаліями 1920-30-х рр., оскільки виникає питання про наявність їх ознак. Цікавою, але малодослідженою є проблема українізації церкви, «релігійного непу». Історія релігійного життя є пріоритетним напрямом сучасних досліджень, але відчувається необхідність переходу від з'ясування інституційного статусу УАПЦ чи РПЦ до вивчення соціокультурних аспектів церковно-обрядового повсякденного життя громад, виявлення функціональних ознак духовності суспільства та його верств.

ВИСНОВКИ

У висновках підведено підсумки й узагальнено основні результати проведеного дослідження:

* Проблемами сучасної історіографії розвитку українського радянського суспільства міжвоєнного періоду професійно займається велика група українських істориків, зокрема: І.М. Ващенко, І.В. Верба, Л. Винар, О.І. Висовень, В.В. Головко, С.І. Дровозюк, Л.О. Зашкільняк, Я.С. Калакура, Г.В. Касьянов, В.Ф. Колесник, І.І. Колесник, В.П. Коцур, В.В. Масненко, О.О. Рафальський, О.П. Ситніков, О.А. Удод, Л.І. Шаповал, Л.Д. Якубова. Російські науковці: Ю.О. Поляков, Г.Д. Алексєєва, М.М. Горінов, І.Б. Орлов, М.В. Наумов, А.А. Некрасов вивчають дотичні питання. Але історіографічних праць недостатньо порівняно з наявним обсягом фактологічних досліджень. Відсутність узагальнюючих колективних монографій з історіографії зумовлена своєрідним конфліктом ідентичностей та формуванням національних історіографій, методологічним плюралізмом, виокремленням інституційної самодіяльності університетської науки, деідеологізацією гуманітарної сфери. Сучасна історична наука відзначається динамічним пошуком системної парадигми висвітлення соціально-політичного та культурно-духовного розвитку радянського суспільства 1920-30-х рр., застосовуючи модерні концептуальні підходи (теорії тоталітаризму, повсякденності, модернізації), які не мають переваг універсальної методології.

* Термін «непівське суспільство», зумовлений пошуком універсальної парадигми висвітлення соціально-політичних відносин у СРСР 20-х рр. ХХ ст., але з науково-історичної точки зору він непридатний для системного з'ясування проблеми, оскільки неп був політичною кон'юнктурою, а не радикальною політичною реформою.

* Висвітлення інституційного статусу громадських організацій відбувається традиційно, адже сучасна українська та російська історіографії розглядають їх як складові монопартійної політичної системи тоталітарного типу, тому визначальною є концепція одержавлення профспілок, кооперації, що не відповідає їхньому організаційному та функціональному статусу. Велика кількість спілок, товариств та розмаїття їхніх організаційних форм, характерні для 1920-х рр., дозволяють говорити про елементи соціального самоврядування та ознаки громадянського суспільства. Західні дослідники характеризують проблему неоднозначно.

* Історія становлення унітарної радянської держави і УРСР досліджується в контексті теорії тоталітаризму, відтак тлумачення «радянська імперія», «імперський унітаризм», «тоталітарний режим» набули ознак науково-історичної концепції її висвітлення. Російська історіографія обстоює еволюційну спадкоємність державницької ідеї, враховуючи і «радянську форму», а українська історіографія характеризується несприйняттям самої ідеї унітарної держави у вигляді СРСР, оцінюючи її як «авторитарну», «тоталітарну», «партократичну». Не досліджуються особливості системи державної влади в УРСР, історія розвитку її структурних форм та функцій.

* Визначення «партійно-радянська» та «партійно-державна» номенклатури не є тотожні, які вирізняються відмінністю структури та функціями партійних і державних органів, а політологічне трактування поняття «партія-держава» засвідчує історичний факт існування монопартійної політичної системи в УРСР. Поняття «номенклатура» означало перелік функцій та повноважень державних структур, а не демонізацію ролі та місця високопосадовців. Недостатньо висвітлене повсякденне життя номенклатури, її регіональний склад, ментальність. Тема активно досліджується в Україні: захищено три дисертації, з них дві - докторські.

* Для сучасної «репресології» властиві проблемно-тематична одноманітність праць, а з іншого боку, відсутність належних історіографічних досліджень, продовжується дублювання тематики, з'являються нові ідеологеми.

* З'ясовано, що застосування «теорії альтернатив» призвело до ідеалізації непу, оскільки розвінчана істориками командно-адміністративна система і новий економічний курс були невід'ємними частинами існуючого державного утворення; нова економічна політика стала своєрідним історіографічним брендом, будучи лише набором декларативних нормативних актів, а не системою, тому її ототожнення з конкретними формами соціально-економічних відносин у 1920-х рр. в УРСР вимагає перегляду. Історики не відкрили формули якісного впливу непу на економіку країни, а зіставлення з воєнно-комуністичними методами не є критерієм його переваг.

* Історія колективізації та розкуркулювання досліджується в контексті причин голодомору, але бракує конкретних науково-історичних досліджень соціально-політичних та економічних процесів на тлі вивчення сталінської «революції згори». Новизною вирізняються праці про систему повинностей колгоспного селянства, але цей напрям лише формується. Проблеми колективізації нерідко залишаються супутніми.

* Вивчення соціальної мікроісторії з використанням концепції повсякденності активно впроваджується російськими істориками, а також займає важливе місце в історичних дослідженнях в Україні. Їх об'єктом є індивідуально-сімейний, суспільний побут різних груп населення, а також аномальні соціальні явища. На початковій стадії знаходяться розробки сучасних науковців щодо не менш модерних напрямів: історії жіноцтва, дитинства, ментальності тощо.

* Етноцентрична парадигма висвітлення «українізації» зумовлена проблемно-тематичною специфікою самого соціокультурного та політичного явища, а не абсолютизацією національної самобутності етносу. Суперечливим є ототожнення «українізації» з національно-культурним відродженням, а з історіографічної точки зору ця проблема майже вичерпала себе.

* Існування українського «націонал-комунізму» у 20-х рр. ХХ ст. не викликає заперечень, а так зване «націонал-ухильництво» було засобом політичної чистки творчої інтелігенції та опозиційної номенклатури, ідеологемою репресивної політики тоталітарного режиму. Маловивченими аспектами є: визначення правового статусу української мови, ставлення до неї номенклатури та суспільства, на нові підходи заслуговують дослідження соціально-політичних та економічних основ «націонал-комунізму» та «націонал ухильництва».

* Історіографічні джерела з історії національних меншин хибують на фактологічну однотипність, засвідчують активну, уніфіковану розробку теми, оскільки досліджена майже кожна етногрупа, хоча її повсякденне життя залишається поза увагою істориків. Відсутня колективна монографія з історії нацменшин України. Заслуговує поглибленого наукового вивчення етнічна і національна ситуація в Криму, роль і місце українців, їх відносини з іншими народами півострова.

* Система освіти в УРСР 1920-30-х рр., незважаючи на велику кількість праць, розглядається традиційно за галузево-функціональним принципом: середня або вища школа, професорсько-викладацький склад тощо. Історики не виявили конкретних організаційних форм саме української «національної системи освіти», хоча деякі російські дослідники використовують цей термін. Залишаються малоз'ясованими роль і місце відомих педагогів та вузівських учених у культурно-освітньому просторі, платна форма навчання, жіноча освіта.

* Відмовившись від марксистської парадигми визначення ролі і місця інтелігенції, від термінології «соціалістична» та «радянська», історики не запропонували нових методологічних підходів, висвітлюючи її в контексті масових репресій, відносин влади і суспільства, міфологем про «національний ренесанс» і «духовне відродження». Термін «інтелігентознавство», застосований російськими дослідниками, не віддзеркалює інноваційних методологічних підходів.

* Визначення «національно-культурна політика» та «національно-культурний процес» як складові сучасного термінологічно-категоріального апарату є невдалими, оскільки не відповідають реальним відносинам в українському суспільстві зазначеного періоду. Ідеологема «культурна революція» стала надбанням історії, але викликає сумнів доцільність застосування культурологічної парадигми «національно-духовне відродження» щодо досліджуваного періоду.

* Наукові студії з духовної культури обмежуються тематикою з історії церковно-державних відносин, «церковної політики радянського уряду», хоча його політика була антицерковною, а духовна культура народу, особливо його релігійність та обрядовість, співіснування профанного та сакрального повсякдення тогочасного соціуму висвітлюються недостатньо, потребують з'ясування терміни «український національний церковний рух», «національно-духовне культурне відродження», які мають суперечливе змістове значення та історичне походження.

* Проблемно-історіографічні роботи характеризують переважно систему освіти, національні меншини, неп, але в українській історіографії відсутні кваліфікаційні дослідження про сучасний стан зарубіжної історіографії, особливо російської, яка має значний науковий доробок історико-теоретичних проблем радянської історії. Зустрічаються роботи, які претендують на статус історіографічних, але обмежуються бібліографічним переліком праць.

ОПУБЛІКОВАНІ ПРАЦІ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Індивідуальна монографія:

1. Васильчук Г. М. Радянська Україна 20-30-х рр. ХХ ст. : сучасний історіографічний дискурс / Васильчук Г. М. - Запоріжжя : Запоріз. нац. ун-т, 2008. - 314 с.

Рецензії: Бездрабко В. В. // Освіта України. - 2008. - № 57/58. - С. 7.

Ткаченко М. І. // Вісн. Київ. славіст. ун-ту. Серія: історія. - 2008. - Вип. 38. - С. 233-234.

Статті у фахових наукових виданнях:

2. Васильчук Г. М. Фінансове забезпечення українізації вищих органів державної влади УРСР (20-ті рр. ХХ ст.) / Г. М. Васильчук // Грані : наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - 2004. - № 2. - С. 57-60.

3. Васильчук Г. М. Причини та мета українізаційної кампанії на Україні (ІІ десятиріччя ХХ ст.) / Г. М. Васильчук // Наук. пр. іст. ф-ту Запоріз. держ. ун-ту. - 2004. - Випуск 18. - С. 193-197.

4. Васильчук Г. М. Діяльність комісій по українізації державного апарату на Україні (ІІ пол. 20-х рр. ХХ ст.) / Г. М. Васильчук // Грані : наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - 2005. - № 2. - С. 32-38.

5. Васильчук Г. М. Передумови та труднощі українізації державного апарату УСРР (ІІ десятиріччя ХХ ст.) / Г. М. Васильчук // Наук. пр. іст. ф-ту Запоріз. нац. ун-ту. - 2005. - Вип. 19. - С. 112-117.

6. Васильчук Г. М. Основні акти правової підтримки українізаційного процесу на Україні (1923-1927 рр.) / Г. М. Васильчук // Історична пам'ять : наук. зб. - 2005. - № 2. - С. 114-121.

7. Васильчук Г. М. Історико-правовий аналіз партійних та урядових документів на підтримку українізації (Україна 20-х років ХХ ст.) / Г. М. Васильчук // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - 2005. - Вип. 14. - С. 72-77.

8. Васильчук Г. М. Діяльність органів по українізації вищих ланок державного апарату УРСР (20-ті роки ХХ сторіччя) / Г. М. Васильчук // Українознавство : наук., громад.-політ., культур.-мист., реліг., філософ., пед. журн. - 2005. - № 3. - С. 18-23.

9. Васильчук Г. М. «Теорія альтернатив» в дослідженні нової економічної політики / Г. М. Васильчук // Історія та історіографія в Європі. Німецько-французькі та українсько-польські взаємини у ХХ ст. - 2006. - Вип. 4. - С. 157-165.

10. Васильчук Г. М. Проблемно-теоретичні пріоритети сучасних дисертаційних досліджень з історії України 20-30-х рр. ХХ ст. : історіографічний дискурс / Г. М. Васильчук // Вісн. Житомир. держ. ун-ту ім. Івана Франка. - 2006. - Вип. 30. - С. 22-28.

11. Васильчук Г. М. Радянська політична система 20-х рр. в інтерпретації російської історіографії 90-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. / Г. М. Васильчук // Наук. пр. Кам'янець-Поділ. держ. ун-ту : іст. науки. - 2006. - Т. 16. - С. 464-474.

12. Васильчук Г. М. Другий «неп» : сучасна історіографія теорії та історії політики українізації в УРСР / Г. М. Васильчук // Наук. вісн. Ужгород. ун-ту. Серія: історія. - 2007. - Вип. 19. - С. 150-154.

13. Васильчук Г. М. Колективізація сільського господарства: сучасні інтерпретації російської історіографії / Г. М. Васильчук // Україна ХХ ст. : культура, ідеологія, політика. - 2007. - Вип. 11. - С. 102-111.

14. Васильчук Г. М. Політична система «непівського суспільства»: сучасні інтерпретації російських істориків / Г. М. Васильчук // Наук. зап. Ін-ту політолог. і етнонаціональних досліджень ім І.Ф. Кураса НАН України. - 2007. - Вип. 33. - С. 274-290.

15. Васильчук Г. М. Російська історична наука 90-х рр. ХХ - на початку ХХІ ст. : пошуки методології / Г. М. Васильчук // Наук. зап. Кіровоград. держ. пед. ун-ту ім. В. Винниченка. Серія: іст. науки. - 2007. - Вип. 10. - С. 41-49.

16. Васильчук Г. М. Концептуальні основи і тематичні пріоритети сучасної російської історіографії проблем формування радянської держави у 20-х рр. ХХ ст. / Г. М. Васильчук // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка. Серія: іст. науки. - 2007. - Вип. 4. - С. 61-173.

17. Васильчук Г. М. Колективізація та політика розкуркулення в СРСР (кінець 20-х - перша половина 30-х рр.) : концепції сучасної західної історіографії / Г. М. Васильчук // Наук. пр. іст. ф-ту Запоріз. нац. ун-ту. - 2007. - Вип. 20. - С. 438-442.

18. Васильчук Г. М. Діяльність громадських організацій в УРСР 1920-30-х рр. (сучасні інтерпретації українських та російських істориків) / Г. М. Васильчук // Вісн. Запоріз. юрид. ін-ту МВС України. - 2007. - № 2. - С. 237-244.

19. Васильчук Г. М. Обов'язок чи право : історико-правовий дискурс щодо виконання «Закону про мови» / Г. М. Васильчук // Наук. зап. Ін-ту політолог. і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2007. - Вип. 34. - С. 213-222.

20. Васильчук Г. М. Політична система радянського суспільства 1920-х - 1930-х років : сучасні концепції зарубіжної історіографії / Г. М. Васильчук // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - 2007. - Вип. 19. - С. 57-63.

21. Васильчук Г. М. Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920-30-х рр. / Г. М. Васильчук // Південний архів. Історичні науки : зб. наук. пр. - 2007. - Вип. 26. - С. 48-55.

22. Васильчук Г. М. Духовна культура радянського суспільства 1920-30-х рр. та її сучасні науково-історичні тлумачення / Г. М. Васильчук // Наук. зап. Тернопіл. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія: історія. - 2007. - Вип. 1. - С. 215-223.

23. Васильчук Г. М. Новітня російська історіографія «радянської повсякденності» 20-30-х років / Г. М. Васильчук // Наук. пр. іст. ф-ту Запоріз. нац. ун-ту. - 2007. - Вип. 21. - С. 397-401.

24. Васильчук Г. М. Радянська влада і культура у 20-30-х рр. ХХ ст. (історіографія проблеми) / Г. М. Васильчук // Історичні і політологічні дослідження. - 2007. - № 3/4. - С. 55-61.

25. Васильчук Г. М. Вивчення «радянської повсякденності» 20-30-х років сучасними російськими істориками : проблеми теорії та методології дослідження / Г. М. Васильчук // Україна ХХ століття : культура, ідеологія, політика. - 2007. - Вип. 12. - С. 275-287.

26. Васильчук Г. М. Сучасна україно-російська історіографія розвитку профспілкового руху в Україні 20-30-х років ХХ сторіччя / Г. М. Васильчук // Вісн. Запоріз. юрид. ін-ту МВС України. - 2007. - № 3. - С. 313-318.

27. Васильчук Г. М. Зарубіжна історіографія політики українізації 20-30-х рр. в УРСР / Г. М. Васильчук // Вісн. Київ. cлавіст. ун-ту. Серія: історія. - 2007. - Вип. 32. - С. 186-195.

28. Васильчук Г. М. Український націонал-комунізм (історіографія проблеми) / Г. М. Васильчук // Вісн. Прикарпат. ун-ту. Серія: історія. - 2008. - Вип. 12/13. - С. 114-121.

Публікації, які додатково відображають результати дослідження:

29. Васильчук В. М. Цивілізація, держава, нація в історичному розвитку на межі тисячоліть / Васильчук В. М., Васильчук Г. М. // ХХІ століття : альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія : матеріали Міжнар. наук. конф., 30-31 трав. 2002 р. : тези доп. - К., 2002. - С. 13-16.

30. Васильчук Г. М. Сучасна історіографія феномену українського націонал-комунізму / Васильчук Г. М. // Лінгвістика та лінгводидактика у сучасному інформаційному суспільстві : матеріали наук.-практ. конф., 4-6 квіт. 2007 р. : тези доп. - К., 2007. - С. 398-402.

31. Васильчук Г. М. «Культурна революція» в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. : сучасні тлумачення явища й поняття / Васильчук Г. М. // Культура в сучасному українському суспільстві : стан та проблеми : зб. тез Всеукр. наук.-практ. конф., 6-7 черв. 2008 р. - К., 2008. - С. 22-24.

АНОТАЦІЇ

Васильчук Г.М. Сучасна українська та зарубіжна історіографія соціально-політичного і культурно-духовного розвитку Української РСР в 20-30-і рр. ХХ ст. - Рукопис.

Досліджено особливості сучасного історіографічного процесу, теоретико-методологічні основи та проблемно-тематичні пріоритети української і зарубіжної історіографії соціально-політичного і культурно-духовного розвитку УРСР 1920-30-х рр. З'ясовано модерні тлумачення поняття «непівське суспільство», інституційного статусу громадських організацій; показано сучасні інтерпретації історії формування унітарної радянської держави, її номенклатури; висвітлено історіографію політики розкуркулювання та здійснення колективізації; виявлено переваги і недоліки концепції повсякденності, етноцентричної парадигми вивчення українізації, “націонал-комунізму”; досліджено особливості історіографії нацменшин, формування радянської системи освіти, інтелігенції, культури; проаналізовано історичні студії духовного життя, відносин церкви і держави.

Ключові слова: історіографія, джерело, концепція, тоталітаризм, українізація, нова економічна політика (неп), соціум, культура, УРСР.

Васильчук Г.Н. Современная украинская и зарубежная историография социально-политического и культурно-духовного развития Украинской ССР в 20-30-е гг. ХХ ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2008.

Исследование посвящено изучению особенностей современного историографического процесса, теоретико-методологических основ и проблемно-тематических приоритетов украинской и зарубежной историографии социально-политического и культурно-духовного развития УССР в 1920-30-е гг. Подчеркнуто, что отсутствие обобщающих коллективных монографий обусловлено своеобразным конфликтом идентичностей и формированием национальных историографий, методологическим плюрализмом, институционной автономизацией университетской науки, деидеологизацией гуманитарной сферы. Современная историческая наука отличается динамичным поиском системной парадигмы освещения истории развития советского общества на основе применения модерных концептуальных подходов (теория тоталитаризма, повседневности, модернизации), которые, однако не являются системообразующими и соответственно не имеют преимуществ универсальной методологии

Проанализированы научная литература и диссертации, которые появились в течение 90-х гг. ХХ - начале ХХI века, осуществлена научная классификация историографических источников, определен их теоретический уровень, показаны современные интерпретации понятия «нэповское общество», институционного статуса общественных организаций, истории формирования и функционирования унитарного советского государства, происхождение советско-партийной номенклатуры, раскрыты новые подходы в изучении нэпа - «теория альтернатив». Придерживаясь проблемно-тематического подхода, в диссертации применен системный историографический анализ научной литературы по вопросам истории раскулачивания и сплошной коллективизации сельского хозяйства, отмечен недостаточный уровень исследований этих глобальных социально-экономических преобразований, которые освещаются историками исключительно в контексте выяснения причин голода 1932-1933 гг. и репрессий против крестьянства. Определены преимущества и недостатки концепции повседневности для изучения конкретных социально-бытовых форм жизнедеятельности различных слоев советского общества в 1920-30-е годы, подчеркнуто их интенсивное исследование зарубежными историками и недостаточное изучение украинскими учеными. Освещена этноцентрическая парадигма рассмотрения конкретно-исторических проблем осуществления политики украинизации и коренизации, проанализированы теоретические аспекты происхождения украинского «национал-коммунизма» и неоднозначность восприятия зарубежными исследователями тезиса об органичности существования «национал-уклонизма», состояние историографии проблем развития национальных меньшинств в Украине, формирование советской системы образования и «социалистической интеллигенции». Сделан вывод, что, отказавшись от марксистской парадигмы роли и места интеллигенции, от терминологии «социалистическая» и «советская», историки не предложили новых методологических подходов, освещая ее в контексте массовых репрессий, взаимоотношений власти и общества, мифологем про «национальный ренессанс» и «духовное возрождение». Термин «интеллигентоведение», примененный российскими исследователями, не отражает инновационных методологических подходов.

Подчеркнуто, что для робот ученых, которые изучают повседневность, характерна зависимость от историографической традиции освещения социально-экономических отношений, хотя исследования социальной микроистории являются перспективным направлением, если придерживаться всех составляющих этого инновационного подхода в научном познании. Вместе с появлением примеров употребления новейших схем историописания, таких как устная история или история прессы, на эмбриональном уровне находятся разработки современных ученых относительно не менее модерных исторических интерпретаций: женская история, история детства, ментальности, чтения и т.д.

Обращено внимание на достаточно активное освещение украинизации, истории национальных меньшинств, системы образования, на необходимость подготовки обобщающих историко-теоретических трудов, которые позволили бы подвести итоги и наметить возможные перспективы новейших исследований. Отмечен факт интенсивной разработки истории церковно-государственных отношений, религиозных течений и различных обществ верующих в УССР 1920-30-х гг., но и недостаточное изучение духовных основ жизни общества, особенно на уровне повседневности. Фактически историки самоустранились от изучения истории культуры, ее влияния на умонастроения, духовный мир человека. Культура и духовность освещаются преимущественно в контексте теории тоталитаризма или в культурологическом ключе, а составные духовности ограничиваются исследованиями последствий репрессий против творческой интеллигенции.

Ключевые слова: историография, источник, концепция, тоталитаризм, украинизация, новая экономическая политика (нэп), социум, культура, УССР.

Vasilchuk G.N. The modern Ukrainian and foreign historiography of sociopolitical and cultural-spiritual development of the Ukrainian SSR in 20-30th of the XX century. - Manuscript.

The dissertation on the competition of a scientific degree of the doctor of historical sciences on a specialty 07.00.06 - historiography, source study and special historical disciplines. - National Taras Shevchenko University of Kyiv. - Kyiv, 2008.

Research is devoted to studying of features of modern historiography process, methodological bases and thematic priorities of the Ukrainian and foreign historiography of sociopolitical and cultural-spiritual development of the UkSSR in 1920-30th. Underlined, that absence of generalizing collective monographies is caused by the original conflict of the identification and formation of national historiographies, methodological pluralism, and autonomy of a university science. The modern historical science differs by the dynamical search of a system paradigm of illumination of history of development of the Soviet society on the basis of application conceptual approaches (the theory of totalitarianism, all day life history, modernization) which however, have no advantages of universal methodology.

Author is analyzed the scientific literature and dissertations which have appeared within 90th of XX - the beginning of XXI century, is carried out the scientific classification of historiography sources, their theoretical level is certain, modern interpretations of a phenomenon «NEP society», is shown the status of public organizations, the history of formation and functioning of the unitary Soviet state, an origins of the party nomenclature, is opened new approaches to studying of NEP. The system historiography analysis of the scientific literature concerning history of dekulakization and collectivization is applied. It is drawn, that having refused from a Marxist paradigm of a role and a place of intelligence, from terminology «socialist» and «Soviet», historians have not offered new methodological approaches, shining it in a context of myths about «national Renaissance» and «spiritual revival».

It is paid attention to active illumination of the ukrainization, histories of national minorities, education systems, on necessity of preparation of generalizing theoretical works which would allow to sum up and to plan possible prospects of the newest researches. The fact of intensive development of history of the church-state attitudes is noted. The culture and spirituality are shined mainly in a context of the theory of totalitarianism or in culturological key.

Key words: historiography, source, concept, totalitarism, ukrainization, new economic policy (NEP), society, culture, UkrSSR.

Размещено на Allbest.ru