Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878–1964 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

БИСТРИЦЬКА ЕЛЛА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 262.13+94(47) «1878/1964»

СХІДНА ПОЛІТИКА ВАТИКАНУ В КОНТЕКСТІ ВІДНОСИН СВЯТОГО ПРЕСТОЛУ З РОСІЄЮ ТА СРСР (1878-1964 рр.)

Спеціальність 09.00.11 -- релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ -- 2009

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор ЯРоцький Петро Лаврентійович,

Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С.Сковороди НАН України,

провідний науковий співробітник відділу історії релігії та практичного релігієзнавства, м. Київ.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, доцент

Ігнатуша Олександр Миколайович,

Запорізький національний університет,

професор кафедри історії України;

доктор історичних наук, професор

Стоколос Надія Георгіївна,

Рівненський інститут слов'янознавства,

завідувач кафедри філософії і соціальних наук;

доктор історичних наук, професор

Уткін Олександр Іванович,

Міжнародний Соломоновий університет

завідувач кафедри історії, м. Київ.

Захист відбудеться 25 грудня 2009 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “ ” грудня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук,

доцент БУЧМА О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

політика ватикан відносини росія

Актуальність теми дослідження. Східна політика Ватикану своїм корінням сягає розколу християнства 1054 р., коли гострі суперечності політичного і соціокультурного характеру між Римом і Константинополем заклали інституційні основи формування двох релігійних систем -- православ'я та католицизму. Прагнення Римської курії відновити єдність канонічного спілкування зі Східними Православними церквами практично вирішувалося засобами Ліонської (1274 р.), Ферраро-Флорентійської (1439 р.) та Берестейської (1596 р.) уній, які виявили особливу зацікавленість Ватикану в поширенні свого впливу на православний Схід. Унії створили модель церкви, яку Російська (Руська) Православна Церква (РПЦ) не визнавала, оскільки, як вона вважала, політичні мотиви в ній домінували над релігійними.

У протистоянні католицизму в будь-яких його формах РПЦ і царський уряд Росії виступали у тандемі. Конфліктність відносин між католицизмом і православ'ям поглиблювалася гострими політичними суперечностями між Російською державою і Ватиканом. У контексті імперської тріади «православ'я, самодержавство, народність» діяльність Римо-Католицької Церкви, зокрема з поширення унії, царським урядом розглядалася як пряма загроза державній безпеці.

Радянський уряд реалізував таку систему відносин з Ватиканом, яка зумовлювалася внутрішньою і зовнішньою політикою Кремля. Після малорезультативних дипломатичних переговорів 1921-1929 рр., спрямованих на визнання СРСР де-юре Апостольським Престолом, що для останнього передбачало унормування діяльності католицьких громад, настав період демонстративного розриву, коли радянсько-ватиканські відносини перемістились у площину опосередкованих контактів, а Католицька Церква латинського і східного обрядів фактично припинила свою діяльність в СРСР. Цей розрив мав характер ідеологічного протистояння. Водночас упродовж 1917-1939 рр. Ватикан інтенсивно працював над налагодженням православно-католицького діалогу, зацікавленість у якому виявили представники переслідуваної Російської Православної Церкви Закордоном та російські емігрантські кола.

Радянсько-ватиканські відносини мали продовження після Другої світової війни. В них РПЦ стала заручницею геополітичних планів Кремля. Вона була використана як інструмент наступальної стратегії СРСР для утвердження свого домінувального впливу в повоєнному облаштуванні світу, зокрема в країнах Східної і Центральної Європи, які опинилися в зоні активної політики СРСР. Геополітична мета радянського керівництва реалізовувалася через утвердження першості Московського патріархату серед Східних патріархатів, що призводило до звуження впливу Католицької Церкви у Східній Європі та в зоні діяльності православних патріархатів на Близькому Сході.

Увесь спектр російсько-ватиканських і радянсько-ватиканських відносин безпосередньо впливав на національну політику царського і радянського урядів щодо України. З'ясування деяких аспектів ватиканської програми православно-католицьких відносин дає змогу відповісти на питання, яке місце посідала і яку роль відігравала Греко-Католицька Церква (ГКЦ) у Східній політиці Ватикану та в системі російсько-ватиканських і радянсько-ватиканських відносин, а також прогнозувати характер їх подальшого розвитку в сучасних умовах.

Окремим завданням для української історичної і релігієзнавчої науки є пошук додаткових важелів, спроможних ініціювати поглиблення відносин України з Ватиканом з метою підтримки європейського вибору країни та вирішення наявних складних проблем православно-католицького та українсько-ватиканського діалогу.

Таким чином, наукове осмислення православно-католицьких відносин як напряму Східної політики Ватикану в контексті дипломатичних контактів між Росією і Ватиканом, їх впливу на українсько-російські й українсько-ватиканські відносини є актуальним завданням української історичної науки, зокрема українського релігієзнавства, що, передусім, передбачає:

- урахування стереотипів суспільної свідомості щодо СРСР як «імперії зла» і Ватикану як «світового центру імперіалізму», що уповільнювало розвиток нормальних дипломатичних відносин між країнами Сходу і Заходу, зберігало синдром упередженості з боку урядів, церков, пересічних людей;

- визначення місця України в силовому полі російсько-ватиканських відносин та у сфері міждержавних і міжцерковних взаємин, спрямованість яких безпосередньо впливає на стан дипломатичних відносин України з Росією і Ватиканом та релігійну ситуацію в нашій країні;

- з'ясування важливості релігійних чинників у внутрішній, і, особливо, зовнішній політиці, ігнорування яких згубно впливає на статус держави в системі міжнародних відносин;

- переосмислення методологічних підходів до предмету дослідження, що покликане вивести вітчизняну науку, в минулому ідеологічно заангажовану, на рівень світової.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження безпосередньо пов'язане з науковою проблематикою історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка “Україна в контексті європейської історії” (Рішення вченої ради Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Протокол № 9 від 24 грудня 1998 р.), фундаментальними науково-дослідними програмами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, зокрема: “ Історія та тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві” (№ 010U002661) та “Релігія в контексті глобалізаційних процесів сучасності” (№ 0163U000219).

Мета дослідження зумовлена актуальністю теми й полягає у з'ясуванні основних напрямів дипломатичних відносин Святого Престолу з Росією та СРСР, тенденцій розвитку Східної політики Ватикану, які відображали якісні зміни католицько-православних відносин у контексті релігійної політики урядів Російської імперії та СРСР щодо Католицької Церкви латинського і східного обрядів та використання Московського патріархату в планах Кремля щодо післявоєнного облаштування Європи.

Досягнення мети передбачало розв'язання таких завдань:

- дослідити зазначені проблеми на основі системного аналізу масиву архівних джерел, доступ до яких отримали сучасні дослідники у зв'язку з політичними трансформаціями СРСР та виникненням незалежних держав, долаючи в такий спосіб однобічність та ідеологічну упередженість, а також конфесійну заангажованість попередніх досліджень даної тематики;

- проаналізувати мотиви, якими керувалися Святий Престол, Російська імперія і Радянський Союз у їх міждержавних відносинах на кожному історичному етапі досліджуваного періоду;

- з'ясувати вплив зовнішньополітичних чинників на позицію Святого Престолу, Російської імперії та СРСР у системі геополітичних координат їх відносин;

- встановити вплив державних органів влади Російської імперії та СРСР на формування характеру взаємин зі Святим Престолом шляхом виокремлення головних етапів політики радянської влади щодо Католицької Церкви її духовенства та віруючих;

- простежити формування доктрини уніонізму, її відображення в діяльності російських католиків східного обряду, митрополита Галицького Андрея (Шептицького) та у сфері російсько-ватиканських і радянсько-ватиканських відносин;

- проаналізувати динаміку російсько-ватиканського і радянсько-ватиканського переговорного процесу, пов'язаного зі зміною понтифіків на Апостольському Престолі та з переломними періодами історії Російської імперії, переходом влади до Тимчасового, а згодом - до радянського урядів, наслідками Першої і Другої світових воєн та загостренням боротьби за сфери впливу на світовому геополітичному просторі у повоєнний час;

- з'ясувати використання Російської Православної Церкви у міжнародній політиці СРСР, зокрема в контексті перебігу радянсько-ватиканського протистояння в період після Другої світової війни.

Об'єктом дослідження є Східна політика Ватикану, яка реалізувалася у відносинах Святого Престолу з Росією та СРСР у 1878-1964 рр.

Предметом дослідження є відносини між Святим Престолом, Російською імперією та СРСР у контексті Східної політики Ватикану 1878-1964 рр. Обрана тема та спосіб її описання передбачають вивчення трьох напрямів, які пов'язані між собою, але можуть і постають як три окремих предмети: закономірності розвитку російсько-ватиканських і радянсько-ватиканських дипломатичних відносин; особливості та специфіка державної релігійної політики царського і радянського урядів щодо Католицької Церкви; еволюція ватиканської уніоністичної доктрини православно-католицької єдності.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють майже столітній період -- з 1878 до 1964 рр. Нижня межа зумовлена часом обрання папою Лева ХІІІ, котрий своїми реформаторськими заходами у церковній і соціально-політичній сферах заклав нові засади діяльності Святого Престолу, підпорядковані ідеї примирення християнського світу шляхом зближення католицизму і православ'я, що було відображено в оприлюднених ним понад 200-х документах, які формували позицію Римо-Католицької Церкви щодо східних християн.

Верхня межа дослідження пов'язана з настанням певних політико-ідеологічних змін щодо релігії, церкви і віруючих в СРСР, зумовлених припиненням політичної діяльності радянського лідера М. Хрущова. На цей же період припадає початок вже нового етапу розвитку католицизму в дусі доктрини «аджорнаменто», проголошеної ІІ Ватиканським собором (1962-1965 рр.), що сприяло налагодженню прямого діалогу між Російською Православною Церквою та Апостольською столицею.

Територіальні рамки дослідження: Ватикан Держава-місто Ватикан (Stato della Citta del Vaticano) виникла на основі Латеранської угоди від 11 лютого 1929 р. між Святим Престолом і урядом Італії. В дипломатичних документах кінця ХІХ - початку ХХ ст. і в сучасній науковій літературі термін «Ватикан» вживається для періодів, коли Папської держави офіційно не існувало., Російська імперія, Австро-Угорська імперія, ІІ Річпосполита, СРСР.

Методи дослідження. Вибір теоретико-методологічних засад і методів проведення дослідження зумовлені методологією соціально-гуманітарного наукового пізнання. В основу дисертації покладено концептуальний аналіз архівних документів, теоретичних напрацювань, здійснених історичною та релігієзнавчою науками. Важливими в означеній царині є праці українських учених -- релігієзнавців, істориків, філософів, політологів, які дають ключ для розуміння загальних процесів суспільного розвитку. Серед них -- праці Б. Андрусишина, В. Єленського, О. Ігнатуши, А. Колодного, О. Лисенка, Г. Надтоки, П. Панченка, В. Пащенка, М. Поповича, О. Реєнта, О. Сагана, В. Сергійчука, В. Смолія, Н. Стоколос, В. Ульяновського, О. Уткіна, Л. Филипович, П. Яроцького та інших, присвячені основоположним проблемам становища Церкви в суспільстві, головним напрямам її діяльності та державно-церковним відносинам. Використання системного підходу забезпечило адекватну постановку наукових завдань та їх послідовне розв'язання. Застосування принципів об'єктивності, науковості, історизму, позаконфесійності дозволило вивчати процеси і явища у динаміці та тісному зв'язку з конкретними історичними умовами їх виникнення, формування і розвитку.

Методи дослідження зумовлені характером його мети і завдань. Для здійснення всебічного наукового аналізу теми дисертації було використано такі методи: проблемно-хронологічний, порівняльний, структурного аналізу, синтезу; з метою вивчення першоджерел - дедукції та індукції. Виокремлення ключових аспектів та послідовність викладу матеріалу, що структурно відбивають питання теми, здійснено за проблемно-хронологічним методом. Шляхом порівняльного аналізу опублікованих офіційних документів і виявлених джерел вдалося з'ясувати справжні наміри царського уряду у відносинах з Ватиканом наприкінці ХІХ -- початку ХХ ст., радянського керівництва у проведенні переговорів з представниками Ватикану у 20-30-х роках ХХ ст. та використання РПЦ як засобу ідеологічного протистояння впливу Святого Престолу в наступні періоди. Відповідно застосування методів системного та структурного аналізу дало змогу показати наступність політики царського уряду і радянської влади щодо Католицької Церкви латинського і східного обрядів; еволюційний шлях доктрини уніонізму та методи її застосування в налагодженні православно-католицького діалогу.

Використання означеної методології в дослідженні дозволило подолати тематичну звуженість, ідеолого-апологетичну та конфесійну спрямованість, притаманну значній частині попередніх світських і церковних праць зазначеної проблематики.

Наукова новизна одержаних результатів. Концептуально-системний історико-релігієзнавчий аналіз Східної політики Ватикану в контексті відносин Святого Престолу як реального суб'єкта міжнародного права з Російською імперією та СРСР з 1878 до 1964 рр. виявив, що ця політика, детермінована церковно-релігійною перспективою подолання розколу в християнстві та забезпечення правових основ для діяльності Римо-Католицької Церкви, набувала вагомого міжнародного суспільно-політичного значення після Першої і, особливо, після Другої світових воєн у розподілі сфер впливу на Сході і Заході Європи, а напрями, зміст та динаміка російсько-ватиканських і радянсько-ватиканських відносин визначалися не лише характером церковно-релігійних, а насамперед зовнішньополітичних пріоритетів Ватикану і політико-соціальних трансформацій російського суспільства і радянської владної системи.

Проведене дослідження дало можливість обґрунтувати низку положень, що відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

- Східна політика Ватикану спрямовувалася передусім на Росію, яка згідно з концепцією «третього Риму», претендувала на роль православного світового центру. Особливість цієї політики зумовлювалася державним характером Російської Православної Церкви, з якою Святий Престол не міг вступити у прямі відносини, а тому головна увага Ватикану зосереджувалася на встановленні дипломатичних відносин з Російською імперією, а пізніше - з СРСР. Ці відносини завжди набували геополітичного значення, безпосередньо або опосередковано були пов'язані з політичними змінами на європейському континенті напередодні і після як Першої, так і Другої світових воєн;

- через глибоку недовіру царського уряду до політики Ватикану, яка впродовж століть формувалася у процесі перебігу православно-католицького конфлікту, він не міг об'єктивно оцінювати політичний курс Ватикану під час понтифікату Лева ХІІІ (1878-1903 рр.), а тому до перспектив і можливостей розвитку повноцінних дипломатичних відносин зі Святим Престолом ставився під кутом зору своєї політики у Царстві Польському і Прибалтиці, обстоюючи інтереси Російської Православної Церкви, які були визначені відомою тріадою «православ'я, самодержавство, народність»;

- у царській Росії з пересторогою поставилися до уніоністичних проектів Ватикану, що були розвинуті Левом ХІІІ і стимулювалися Святим Престолом як засіб провадження ефективної східної політики, оскільки домінантою цих проектів було передбачене возз'єднання з Православною Церквою під зверхністю папи Римського, але за умов збереження східної обрядово-літургійної практики. Стійка тенденція до практичного втілення цих намірів підтверджувалася відповідними рішеннями Конгрегації обрядів щодо збереження національних мов богослужіння та обрядів для східних католиків, а тому визнавалася російською стороною ще шкідливішою, ніж латинізація Церков;

- актуалізація російського вектору у Східній політиці Ватикану спрямовувала митрополита Галицького Андрея і загалом Греко-Католицьку Церкву до активнішої унійної діяльності. Свідченням цього була особиста участь митрополита зокрема в теологічних конгресах у Велеграді (1907, 1909 рр.), яким провідники уніонізму надавали важливого значення в розвитку православно-католицького діалогу. Стурбованість поширенням ідей унії та діяльністю митрополита Андрея спонукала російських урядовців до альтернативних заходів - запровадження російської мови у додаткове богослужіння в католицьких храмах, або навіть проекту створення Католицької Церкви з російськомовним латинським обрядом, на що Святий Престол, з часом, за ІІ Речіпосполитої, відповів більш радикальним проектом - творенням «Римсько-католицького костелу Східного обряду» (неоунії) з метою її адаптації та навернення до католицизму населення в умовах передбачуваної ними в майбутньому політичної трансформації Радянського Союзу;

- конфліктний характер російсько-ватиканських відносин під час Першої світової війни значно ускладнив роботу дипломатичного корпусу Росії у розподілі територій між воюючими державами, оскільки всі її геополітичні проекти викликали супротив Ватикану. Дистанціювавшись від воюючих ворожих угруповань - держав Антанти і Троїстого союзу -заявою про нейтралітет, Святий Престол як суб'єкт міжнародного права зміцнив свій авторитет проведенням різноманітних миротворчих акцій з метою вирішення територіальних питань малих націй за рахунок Росії;

- складні геополітичні перетворення після Першої світової війни, пов'язані зі зникненням з політичної карти Європи трьох імперій, у тому числі й Російської, та появою нових державних утворень, формували таку геополітичну ситуацію, в якій конфесійні відносини посідали важливе місце. Принципи свободи совісті, задекларовані у декретах уряду більшовиків, спонукали Апостольський Престол до продовження роботи над уніоністичними проектами. Польське католицьке духовенство в радянській Росії дотримувалося попередніх принципів місіонерської діяльності, що передбачали відвертий прозелітизм серед вірних значно ослабленої репресіями, фактично доведеної до кризового стану, Православної Церкви. Переведення православних у католицтво латинського обряду викликало рішуче заперечення російських католиків східного обряду на чолі з екзархом Л. Федоровим, котрий ставив питання перед Святим Престолом про виняткове право католиків східного обряду вести діалог з православними;

- уніоністичний проект 20-30-х років ХХ ст. задекларував наміри Ватикану продовжити пошуки форм діалогу з РПЦ. Позитивними для православних, як вважали у Ватикані, мали бути аспекти новоунійних акцій щодо запровадження ідеї обрядової рівності, створення наукових та освітніх закладів для ґрунтовного вивчення східної догматичної й обрядової практики, деякі реорганізаційні зміни в правлінні католиками східного обряду. Однак основна мета неоунії полягала в ідеї приєднання Православної Церкви до Католицької, а методи її проведення підкреслювали меншовартість православних порівняно з католиками. Ідея рівності обох обрядів у лоні Католицької Церкви нівелювала для пересічних віруючих проблему поділу Церков. Проте такий шлях передбачав поглинання православних, лише формально декларуючи рівноправність учасників православно-католицького діалогу;

- відкрите протистояння СРСР з Ватиканом окреслилось у 1946-1948 рр. Значна частина населення Західної Європи, як і тих країн Східної та Центральної Європи, що опинилися під контролем комуністичних режимів, насаджуваних і підтримуваних СРСР, сповідувала католицизм. Відповідно виникло питання встановлення прямих контактів між Радянським Союзом і Святим Престолом. Позиція Ватикану в питанні встановлення дипломатичних відносин була незмінною: лише за умови свободи віросповідання для всіх конфесій в СРСР і країнах, підпорядкованих політиці Кремля;

- активність ватиканської дипломатії, підтримуваної західними державами, у міжнародних планах післявоєнного облаштування Європи не залишилася непоміченою Кремлем. Й. Сталін схвалив широкомасштабний план боротьби з Ватиканом як «оплотом міжнародної реакції». Він передбачав перетворення Московського патріархату на центр Вселенського православ'я, який протистояв би політиці Ватикану, й об'єднав навколо себе всі православні патріархати і встановив контроль над Православними церквами в «країнах народної демократії», ініціював акції ліквідації Греко-Католицьких церков в Україні та країнах соціалістичного табору, і в такий спосіб сприяв ізоляції від Ватикану Католицьких церков у цих країнах та забезпеченню лояльності їх сповідників встановленим комуністичним режимам;

- використання Кремлем РПЦ у своїй міжнародній політиці зустріло опір Ватикану та Всесвітньої ради церков. Штучне зміцнення присутності Православних церков у країнах традиційного католицького віросповідання з одночасним обмеженням там діяльності Католицьких церков, зростання ролі комуністичних партій у світі спонукали Святий Престол до політики засудження комуністичних режимів і відлучення комуністів від Церкви. Радикальна позиція Ватикану стала виявом тих методів тиску, які були характерні для післявоєнної дипломатії й на початку 60-х років ХХ ст. створили загрозу розв'язання нової світової війни;

- відновлення радянсько-ватиканських дипломатичних переговорів стало можливим завдяки політичній волі М. Хрущова та Іоана ХХІІІ. Ідеологічні підходи радянського керівництва до Ватикану в ці роки значною мірою повторювали сталінські, зокрема в них не бралася до уваги релігійна мотивація політики Римської курії, яка спрямовувалася на унормування прав віруючих у СРСР і країнах соціалістичного табору. Але сам факт відновлення дипломатичних контактів між СРСР і Ватиканом у перспективі став основою для діалогу між Святим Престолом і Московським патріархатом та участі його представників у роботі ІІ Ватиканського собору.

Теоретичне значення дослідження полягає в системному і комплексному висвітленні російсько-ватиканських і радянсько-ватиканських відносин, особливостей Східної політики Ватикану впродовж майже столітнього періоду (1878-1964 рр.), в якому з позицій сучасної науки зроблено аналіз зазначеної проблеми. Теоретико-інформаційна база дослідження слугуватиме основою для подальшого вивчення місця і ролі Ватикану в системі міжцерковних і міжнародних відносин та впливу російсько-ватиканських відносин на характер православно-католицького діалогу в сучасних умовах, що має важливе значення для розвитку українсько-ватиканських відносин як на державному, так і на церковному рівнях.

Зазначено, що проблематика відносин Апостольського Престолу з Російською імперією і СРСР не отримала комплексного й об'єктивного аналізу в радянській історіографії. Аналіз цих питань здебільшого здійснювався в загальноісторичному контексті, був ідеологічно і конфесійно заангажованими, що призвело до виникнення певних стереотипів і штампів. У роботах Є. Адамова, М. Шейнмана, Й. Григулевича, М. Ковальського увага акцентована переважно на міжнародному аспекті діяльності Ватикану. Попри об'єктивну зумовленість апологетичності досліджень цих авторів, тенденційність подання ними матеріалу, відзначено їх важливий внесок у вивчення історії російсько-ватиканських і радянсько-ватиканських відносин кінця ХІХ -- другої половини ХХ ст. До кола зарубіжних учених, котрі основним методом дослідження визнавали марксистський класовий підхід і з позицій антиклерикалізму вивчали діяльність Святого Престолу в системі міжнародних відносин, варто віднести Е. Вінтера, Дж. Канделоро, А. Менхеттена, С. Маджистера та ін.

Українська і зарубіжна історіографії, які вивчають різні аспекти діяльності Римсько-Католицької і Греко-Католицької церков, православно-католицьких відносин, унійних програм Ватикану на теренах України, Польщі, Росії мають значну кількість праць. Враховуючи це, основна увага в аналізі історіографії проблеми Східної політики Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Російською імперією та СРСР була приділена тим історичним і релігієзнавчим дослідженням, які є визначальними у формуванні цілісного бачення означеної проблеми, а також сприяли виявленню певних закономірностей еволюції Східної політики Ватикану, дипломатичних відносин між Святим Престолом, Російською імперією, СРСР та специфіки їхніх державно-церковних відносин.

Історико-релігієзнавчі студії діаспори як альтернатива однобічно заідеологізованим стереотипам радянської доби, які декларували антидемократичний характер діяльності Святого Престолу і «антинародну» сутність Греко-Католицької Церкви, спрямовувалися на спростування пропагованої в СРСР та за її межами інформації, що й визначало коло наукових зацікавлень О. Барана, Б. Боцюрківа, І. Гриньоха, Д. Блажейовського, В. Дорошенка, О. Кравченюка, Гр. Лужницького, П. Музички, І. Нагаєвського, А. Сапеляка, І. Хоми, І. Шевціва та ряду інших авторів. Звернено увагу на те, що конфесійна заангажованість та відсутність достатньої джерельної бази, зумовленої об'єктивними обставинами обмеженого доступу до архівів як в СРСР, так і у Ватикані звузили проблематику досліджень. Зокрема, вплив російсько-ватиканських і радянсько-ватиканських відносин на діяльність Греко-Католицької Церкви, її місце в унійних проектах Святого Престолу мав фрагментарне висвітлення.

Сучасна українська історіографія, яка успішно долає ідеологічні бар'єри минулого, використовуючи нові методологічні підходи, значну увагу приділяє вивченню ролі релігії і церкви в суспільно-політичному та культурному житті України. Засадничі принципи викладу історії католицизму в Україні від княжої доби до відновлення її незалежності в 1991 р. в його концептуально-методологічному зрізі з дотриманням основоположних принципів академічного релігієзнавства-історизму, наукової об'єктивності, позаконфесійності, плюралізму, конституційності, сформульовані в томі «Католицизм» за редакцією П. Яроцького в десятитомнику «Історія релігії в Україні» за редакцією А. Колодного. Ґрунтовне відображення церковно-релігійні процеси на території України в їх історичному розвитку, місце і роль в них Католицької і Греко-Католицької церков отримали в працях В. Бондаренка, Л. Гентош, Я. Грицака, Б. Гудзяка, С. Жилюка, М. Заковича, О. Ігнатуши, С. Кияка, В. Климова, А. Колодного, П. Кралюка, О. Крижанівського, О. Лисенка, Г. Надтоки, В. Пащенка, С. Плохія, В. Сергійчука, Ф. Стеблія, Н. Стоколос, О. Турія, В. Ульяновського, О. Уткіна, Л. Филипович, П. Яроцького та інших дослідників.

Відзначено вагомий внесок російської історіографії у вивчення проблематики дослідження. З часу виникнення Російської Федерації внаслідок деструкції СРСР з'явилися спеціальні праці, присвячені відносинам Російської імперії, Радянського Союзу і Ватикану кінця ХІХ-ХХ ст. Ґрунтовність досліджень російських авторів визначає їх джерельна база. Серед них відзначимо наукові доробки О. Васильєвої, В. Гайдука, Т. Зонової, Ю. Карлова, Є. Токарєвої та З. Яхимович. Особливості державно-церковних відносин в СРСР, діяльності державних органів влади, які здійснювали безпосереднє керівництво релігійними організаціями, досліджуються в роботах В. Алексеєва, О. Васильєвої, М. Одінцова, І. Шимона, М. Шкаровського. В них доведено, що суттєвою компонентою державно-церковних відносин були: порушення існуючого законодавства, що призвело до брутального втручання державних органів у справи Церкви і фактичне керівництво нею; тотальний контроль над діяльністю релігійних організацій і обмежувально-заборонний характер усіх заходів, спрямованих на реалізацію релігійних прав громадян, а також непослідовність, волюнтаризм, кон'юнктурність. Серед зовнішньополітичних чинників «відродження» РПЦ у 1943 р. автори вказують на її участь у реалізації планів Кремля щодо створення прорадянського блоку низки держав, суттєвою складовою якого було поширення її впливу через підпорядкування Московському патріархату Православних церков у Східній Європі. Сучасну російську історіографію з проблем взаємин Римо-Католицької Церкви та радянських органів репрезентують В. Задворний, А. Юдін, О. Ліценбергер, І. Осипова, М. Шкаровський, Н. Черепеніна, А. Шикер та ін. У своїх роботах ці автори аналізують характер, динаміку та масштаби трансформаційних процесів Католицької Церкви латинського і східного обрядів на різних етапах церковно-релігійної політики радянської уряду, вказують на окремі аспекти внутрішньоконфесійної та міжконфесійної взаємодії, персональний характер участі в цих подіях представників духовенства та віруючих.

Закордонна російська історіографія поділяється на прихильників і опонентів РПЦ. Останні, серед яких єпископ Григорій (Граббе), А. Попов, М. Польский, Д. Поспєловский, Г. Рар (А. Вєтров), Л. Рельгенсон, звертали увагу на проблеми, котрі з об'єктивних причин залишалися поза увагою радянської історіографії, а саме: лояльність РПЦ радянській владі; проблеми канонічності російських православних громад за кордоном; використання РПЦ як інструменту для вирішення внутрішнньо- і зовнішньополітичних завдань уряду. Історію «російської католицької місії» в еміграції, складні стосунки між російськими православними колами і представниками Римо-Католицької Церкви, розвиток неоунійних процесів у Польщі міжвоєнної доби представлений у публікаціях активних учасників тих подій, зокрема С. Булгакова, М. Бердяєва, К. Ніколаєва, Г. Трубецького та ін. Зауважено уніфікований підхід російської церковної історіографії до питань православно-католицьких взаємин, яка ототожнює унійні заходи Ватикану з Греко-Католицькою Церквою, очолюваною митрополитом Андреєм, і трактує як католицький прозелітичний проект, спрямований на руйнування канонічної цілісності Московського патріархату.

Дослідження православно-католицьких відносин у контексті Східної політики Ватикану потребувало звернення до здобутків західної історіографії. Особливості діяльності Римо-Католицької Церкви в СРСР першої половини ХХ ст. і «російського католицького руху», очолюваного Л. Федоровим, присутні в роботах А. Венгера, Р. Дзвонковського, П. Майє, Мороззо делла Рокка, В. Роода, Л. Третякевича, В. Флетчера, Б. Чаплицького та ін. Історія взаємин Римо-Католицької і Православної церков у контексті еволюції «російської католицької ідеї» та католицького уніонізму від ХІХ до першої половини ХХ ст. детально з'ясована відомим італійським славістом А. Тамборрою. Працям цих авторів притаманна ґрунтовність і науковий підхід у вивченні обраних тем.

Підсумовуючи аналіз історіографії проблеми, зазначено, що попри вагомий внесок вітчизняних і зарубіжних учених у дослідження церковно-релігійних, державно-церковних процесів, участі в них Ватикану та урядів Російської імперії та СРСР, в українській науці відсутні комплексні дослідження Східної політики Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР, які містять вивчення рівня взаємодії міждержавного і міжцерковного характеру, інструментальне використання в цих відносинах Православної і Католицьких церков у період з 1878 до 1964 рр.

У підрозділі 1.2. - «Джерельна база дослідження» - проаналізовано групи архівних документів, документів і матеріалів, опублікованих у збірниках і в додатках до окремих наукових студій, публічні виступи і праці відомих церковних, державних і громадських діячів, мемуарна література, церковні і світські періодичні виданнях, законодавчі акти.

Основу джерельної бази дисертації становлять комплекси архівних матеріалів та опублікованих документів. В Архіві зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ, або рос. -- АВПРИ) та Архіві зовнішньої політики Російської Федерації (АЗП РФ, або рос. -- АВП РФ), які були і залишаються структурними підрозділами МЗС Російської Федерації, опрацьовані документи з фондів № 136 «Ватикан», № 135 «Особливий політичний відділ», № 151 «Політичний архів», № 190 «Посольство у Римі». Більшість проаналізованих матеріалів знаходяться у фонді «Ватикан», в якому зберігаються оригінали звітів російських посланників при Святому Престолі про встановлення дипломатичних відносин з Ватиканом, перебіг російсько-ватиканських відносин 1867-1917 рр., політику Ватикану під час Першої світової війни, а також копії офіційних ватиканських документів, зокрема папських енциклік.

В Архіві зовнішньої політики Російської Федерації опрацьовані окремі справи фонду № 98; 098 «Референтура в Італії», фонду № 4; 04 «Секретаріат Г.В. Чичеріна» та № 418 «Генуезька конференція», документи яких є договірно-правовою основою відносин радянської Росії та Ватикану, а також містять листування наркома закордонних справ Г. В. Чичеріна і його заступників з послами в Італії щодо укладення договору 1922 р. про надання гуманітарної допомоги голодуючим, діяльності ватиканської гуманітарної місії в СРСР 1922-1923 рр., інформацію про перебіг переговорів щодо встановлення дипломатичних відносин між РРФСР, а згодом СРСР, і Апостольським Престолом та унормування діяльності Римо-Католицької Церкви в СРСР, повідомлення про унійні проекти Ватикану тощо.

У Державному архіві Російської Федерації (ДА РФ, або рос. -- ГА РФ), де зберігаються документи законодавчих та виконавчих органів влади періоду Російської імперії та СРСР, були вивчені наступні: Департаменту духовних справ та МВС Тимчасового уряду (фонд 1779, опис 1); Омського уряду генерала Денікіна та Канцелярії міністерства іноземних справ, яка була створена у Парижі для репрезентування інтересів білогвардійських урядів при урядах країн Антанти (фонди: 3696, опис 1, 2; 200, опис 1; 5680, опис 1); Центрального Комітету Російського товариства Червоного Хреста та Виконавчого комітету Союзу товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця СРСР (фонд 3341, описи 5, 6; фонд 9501, опис 5); Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду при Всеросійському Центральному Виконавчому Комітеті 1922-1923 рр. (фонд Р-1065, опис 3); Постійної Центральної Комісії з питань культів при Президії Центрального Виконавчого комітету СРСР 1929-1938 рр. (фонд 5263, опис 1); Ради у справах Російської православної церкви та Ради з релігійних культів (фонд 6991, описи 1, 2, 3), які з часу свого створення були основними провідниками політики Кремля щодо релігії, церкви, віруючих.

З Центрального державного історичного архіву м. Львів (ЦДІАЛ) в роботі використано лише окремі справи фонду 358 «Митрополит Андрей (Шептицький)», опис 3, де зберігаються листи екзарха Російської Католицької Церкви східного обряду Л. Федорова до папи Бенедикта ХV та митрополита А. Шептицького в період становлення радянської влади.

Доповненням до архівної бази дисертації є збірники опублікованих документів. Російсько-ватиканські і радянсько-ватиканські відносини, також стосунки Росії з іншими країнами в їх договірно-правовому форматі представлені в збірниках документів, опублікованих Міністерством закордонних справ СРСР у різний період (18 найменувань). Партійно-державна лінія, спрямована на викорінення релігії та ліквідацію релігійних організацій, віддзеркалена в двох книгах «Архивы Кремля».

Для вивчення процесу становлення громади російських католиків східного обряду, взаємин митрополита Андрея з політичними, релігійними діячами та ватиканським керівництвом, які стосувалися питань церковної єдності, були корисні збірники документів «Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Церква і церковна єдність. Документи і матеріали. 1899-1944», які підготували працівники ЦДІАЛ упродовж 1995-2004 рр. Тема становлення Церкви російських католиків східного обряду, непрості відносини між католиками обох обрядів, їх переслідування в СРСР знайшла висвітлення в збірнику «С терпением мы должны нести крест свой…»: документы и материалы о жизни и деятельности блаженного священномученика экзарха Леонида (Федорова)», який укомплектований документами петербурзького архіву. Документальним джерелом, що доповнює драматичну картину знищення Католицької Церкви в СРСР, є збірник біографій репресованого духовенства і віруючих «Книга памяти» за редакцією Б. Чаплицького та І. Осипової.

У з'ясуванні процесу ліквідації Греко-Католицької Церкви були використані документи, опубліковані в збірниках за загальною редакцією В. Сергійчука: «Нескорена Церква: «Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу»; «Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939-1944 рр.)»; двотомнику «Ліквідація УГКЦ (1939-1946)». Значний масив матеріалів, хронологічні рамки яких охоплюють період від 1939 до 1989 рр., допоміг обґрунтувати наступність царської і радянської урядової політики щодо унії та системний характер боротьби з «уніатами», що знайшло своє відображення в ліквідації Греко-Католицьких церков за межами СРСР.

Також були використані збірники документів Тимчасового і більшовицького урядів, які заклали основи державно-церковних відносин, та матеріали всесоюзних з'їздів Рад; збірники, які містять документи, що стосуються діяльності Російської Православної Церкви («Священный Собор Православной Российской Церкви. Деяния»)., Греко-католицької Церкви («Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902-1937)»; «Світильник істини. Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові, 1928-1929-1944»; «Унійний з'їзд у Львові / матеріали зібрав і упоряд. о. Володимир Кучабський»), відносин між Ватиканом і Східними патріархами («Православие и католичество: от конфронтации к диалогу» ; «Томос Агапис: Ватикан -- Фанар (1958-1970): письма и док., которыми обменивались Рим и Константиноп. Церкви»).

Важливим документальним джерелом дисертації є церковні й світські періодичні видання, емігрантські часописи, які доповнюють офіційні та відомчі документи з питань православно-католицьких контактів у радянській Росії та еміграції, становища православних і католицьких громад у СРСР. Вони дозволяють виявити офіційне ставлення ієрархів РПЦ та чільників радянського керівництва щодо окремих міжнародних подій.

Значне місце в процесі дослідження посіли нарративні джерела -- мемуари, щоденники, автобіографії. Цінними джерелами є також виступи понтифіків, їхні енцикліки та послання, а також заяви окремих лідерів радянської держави, котрі у різний час були причетними до європейської політики.

Узагальнено, що утвердження в сучасній українській і зарубіжній історіографії нових підходів до вивчення історичних процесів, постійне зростання інтересу до раніше недоступних джерел, сприяють активізації вивчення малодосліджених тем, до яких, зокрема, належить проблема відносин Святого Престолу з Росією і СРСР, Східна політика Ватикану в розрізі цих відносин.

У другому розділі - «Східна політика Ватикану наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.: понтифікат Лева ХІІІ (1878-1903 рр.)» - проаналізовано обставини відновлення дипломатичних відносин між Російською імперією та Апостольським Престолом. З'ясовано, що, ініціювавши їх, Лев ХІІІ здебільшого орієнтувався на традиціоналістський характер російського самодержавства, політика якого в системі міжнародних відносин могла стати вагомим чинником, здатним блокувати плани розв'язання війни за переділ територій та протистояти поширенню національних і революційних рухів. Конфліктний характер православно-католицьких стосунків, що складався впродовж століть, не дозволив царському уряду зважено оцінити переваги розвитку повноцінних дипломатичних відносин зі Святим Престолом. Доведено, що обґрунтування ідеї возз'єднання церков в енцикліках Лева ХІІІ, у яких цей Папа визнав апостольське походження Східних церков, а також задекларував принципи збереження їх цілісності та рівності релігійно-обрядових традицій, надали унійній моделі нового змісту.