Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878–1964 рр.)

У підрозділі 2.1. - «Російський вектор у дипломатичних відносинах Ватикану: від конфронтації до діалогу» - з'ясовано, що відновленню міждержавних відносин між Російською імперією і Святим Престолом сприяла готовність папи Лева ХІІІ переконати католиків Царства Польського зберігати вірність російському царю та підтримка укладення франко-російського союзу. Для ватиканського керівництва франко-російський союз як альтернатива Троїстому союзу виступав ґарантом міжнародної рівноваги європейських відносин. Підтримка останнього втратила будь-який сенс, оскільки приєднання до нього Італійської республіки розвіяло сподівання Апостольського Престолу на допомогу Австро-Угорщини і Німеччини у вирішенні «римського питання» і відновленні світської влади пап. Встановлення дипломатичних відносин з Ватиканом у 1894 р. царським урядом розглядалося переважно у площині внутрішньополітичних завдань боротьби з польським національним та робітничим рухами. Переконавшись у збігові поглядів на національну проблему, російський уряд відновив офіційні дипломатичні відносини зі Святим Престолом. Але присутність папського нунція в Петербурзі, попри всі дипломатичні зусилля Курії, які мали підтримку російської місії у Ватикані, була визнана недоцільною, оскільки православність населення визнавалася як абсолютна умова збереження держави і монархії.

У підрозділі 2.2. - «Формування доктрини уніонізму та тенденції її відображення у російсько-ватиканських відносинах» - показано, що примирення з православним світом стало предметом особливої турботи Лева ХІІІ. Міжнародний євхаристичний конгрес у Єрусалимі (1893 р.), конференції патріархів Східних церков у єдності зі Святим Престолом (1894-1902 рр.), обґрунтування ідей возз'єднання в енцикліках Лева ХІІІ та інших документах надали унійній моделі нового змісту. Уніоністичні форми єдності передбачали «єдність віри і єдність управління» під проводом Римського Первосвященика. Визнання унії як методу православно-католицького возз'єднання і позбавлення латинського обряду його виключного становища викликали критику православних і тих консервативних католицьких кіл, котрі не бажали відмовлятися від сотеріологічного ексклюзивізму й тяжіли до пан латинізму. Практичні заходи Римської курії на підтримку східної літургійно-обрядової практики, слов'янської мови богослужіння серед балканських народів послужили основою для подальшого розвитку відносин з Православними церквами. За понтифікату Лева ХІІІ спостерігалася стійка тенденція до зростання католицьких громад серед південних слов'ян на Балканах, у Малій Азії, на Близькому Сході та в Сибіру.

З'ясовано, чому в Петербурзі з пересторогою поставились до уніоністичних проектів Лева ХІІІ, які передбачали возз'єднання з Православними церквами під зверхністю папи Римського, але за умов збереження східної обрядово-літургійної практики. Збереження східного обряду унійними церквами, як засвідчують архівні документи, визнавалося російськими урядовцями ще шкідливішим, ніж їхня латинізація. Крізь призму православно-католицького суперництва в Петербурзі розглядали доцільність реформи календаря і переходу на григоріанське літочислення. Зважаючи на міжнародний авторитет Апостольського Престолу, організаційні можливості Римо-Католицької Церкви, порівняно з розрізненими Східними церквами, в Росії відмовилися від участі в реформі. Показано, що значний опір ідея збереження східної обрядово-літургійної практики викликала в європейських урядів. Загалом мовна проблема в богослужінні набирала політичного характеру. І якщо австро-угорський уряд присутність національного елементу в Церкві розглядав як засіб політичної консолідації балканських народів на противагу зміцнення імперії, то в Росії, навпаки, -- запровадження російської мови в богослужіння вважалося як один із елементів «розполячення костелу».

У третьому розділі - «Російсько-ватиканські відносини напередодні Першої світової війни» - встановлено, що російсько-ватиканські відносини розвивалися в контексті соціально-політичних трансформацій, які в Росії призвели до революційних потрясінь 1905-1907 рр. й зумовлювали позитивну динаміку для ватикансько-російського діалогу в цей період. Іншим чинником впливу на нього було наростаюче протистояння між військовими блоками, що призвело до ускладнення російсько-ватиканських дипломатичних відносин, пік загострення яких припав на 1912-1913 рр. Обґрунтовано, що поштовхом до активізації унійної діяльності в Росії стала революція 1905-1907 рр., яка спонукала самодержавство до часткового проведення реформ та проголошення маніфесту «Про зміцнення основ віротерпимості» (1905 р.). За цих умов католицькою стороною було здійснено низку важливих організаційних заходів та практичних кроків для поширення ідеї возз'єднання і створення Церкви російських католиків східного обряду під керівництвом митрополита Галицького Андрея Шептицького.

У підрозділі 3.1. - «Пріоритетні аспекти церковно-релігійної політики Пія Х (1903-1914 рр.)» - проаналізовано стан та перебіг російсько-ватиканських відносин і з'ясовано, що напередодні Першої світової війни Російська імперія, яка перетворювалася на центр міжнародного революційного руху, антиклерикальна Франція, де ширилося негативне ставлення до церкви, та протестантська Англія поступово втрачали свої позиції при Святому Престолі. Натомість Німеччина та Австро-Угорщина активізували політичний вплив на Апостольський Престол з метою підтримки своїх територіальних претензій. Право протекторату над католицьким населенням Балкан та Близького Сходу стало засобом утвердження їх присутності в цих регіонах усупереч інтересам Російської імперії. Доведено, що проблема запровадження національних мов у богослужінні слов'янських народів на Балканах остаточно перемістилася в політичну площину. З огляду на позицію Римської курії, вона розв'язувалась на користь політичних інтересів Австро-Угорщини. За понтифікату Пія Х релігійна складова набула важливого значення в системі міжнародних відносин й використовувалась як інструмент боротьби за сфери впливу.

Доведено, що активна участь Ватикану в підтримці заходів царського уряду, спрямованих на подолання соціально-політичної кризи, виявилася в наступних акціях: блокуючи дії польського духовенства, у середовищі якого знаходили підтримку національні почуття поляків, Пій Х через польський єпископат звернувся до духовенства і віруючих із закликом відмовитися від радикальних методів боротьби з царським урядом; згідно з настановами Апостольського Престолу католицьке духовенство у Царстві Польському ініціювало створення християнських робітничих організацій, що мали стати альтернативою політичним партіям й спрямувати протестний запал населення в еволюційне русло перетворень; з метою послаблення польських націоналістичних впливів та полонізації у Ватикані погодилися зняти обмеження на застосування російської мови в проповідях і додаткових богослужіннях у храмах Царства Польського, що відповідало російській політиці «розполячення костелу».

З'ясовано, що царські укази, які під тиском революції 1905-1907 рр. проголосили свободу віросповідання для католиків, відновили громадянські права для старообрядців і т. п., виявили неготовність державних органів влади виважено і толерантно поставився до пожвавлення діяльності католицьких громад. Замість налагодження діалогу і співпраці в МВС вдалися до методів жорсткого адміністративного контролю над католицьким духовенством. Подібна практика порушувала норми російського законодавства, чим викликала справедливі нарікання Святого Престолу. Політика МВС, яка допускала неправомірні втручання у справи Римо-Католицької Церкви, поставила під загрозу дипломатичні відносини між Російською імперією і Святим Престолом. Піком їхнього протистояння стали меморандуми Святого Престолу в 1912 і 1913 рр. У них висувалися вимоги територіальної реорганізації Римо-Католицької Церкви, відкриття нунціатури в Петербурзі, зміни порядку публікації папських послань та інших документів, розширення системи католицького релігійного навчання.

У підрозділі 3.2. - «Український фактор і ватиканський проект уніоністичної діяльності в Росії» - розкрито напрями розвитку уніоністичних ідей католицькими богословами в контексті ватиканської програми боротьби з модернізмом. З'ясовано, що уніоністична програма поширення католицизму як напрям Східної політики набула практичного значення в Російській імперії на хвилі лібералізації релігійного життя, пожвавлення російсько-ватиканських відносин, зумовлених революційними подіями 1905-1907 рр. Пріоритетна роль у поширені ідеї возз'єднання православних з католиками на території імперії належала митрополиту Галицькому Андрею. Становлення Церкви російських католиків східного обряду відбувалося в складних умовах протистояння владним структурам, що супроводжувалося арештами віруючих, встановленням поліцейського контролю, закриттям храмів та іншими репресивними заходами. Кількість конвертитів зростала повільно. Громади не мали офіційного дозволу на свою діяльність й перебували у напівлегальному становищі. Суб'єктивність підходів і оцінок, як з боку Ватикана, так і з боку російських і галицьких греко-католиків щодо діяльності один одного, зумовлювалась неузгодженістю форм і методів поширення католицизму, а також відсутністю достатнього фінансового забезпечення для ведення унійної роботи. Життя громад характеризувалося значними внутрішніми конфліктами та суперечностями.

Доведено, що труднощі, з якими зіткнувся митрополит Андрей при реалізації своєї програми унійної діяльності в Російській імперії, виникали внаслідок суперництва між католицькими місіями, що ускладнювалося таємним характером його повноважень. Алогічність такого кроку з боку понтифіка свідчить, що офіційна позиція Святого Престолу щодо унійної роботи в імперії була радше індиферентною, ніж заздалегідь продуманою й спланованою.

Відтак, обґрунтовано висновок, що, за всієї зацікавленості російського уряду у відносинах з Ватиканом, Римо-Католицька Церква на російському ґрунті сприймалась як носій полонізму. Створення залежної від Апостольського Престолу Російської Католицької Церкви східного обряду викликало в урядових колах гостре несприйняття. Збереження східного обряду нівелювало відмінності між Католицькою і Православною церквами й у перспективі могло створити серйозні проблеми для останньої.

У четвертому розділі - «Геополітичні реалії і міжнародна стратегія Ватикану в системі російсько-ватиканських відносин періоду Першої світової війни» - доведено, що під час Першої світової війни міжнародне значення відносин з Ватиканом набуло неабиякої ваги в системі світової дипломатії. З наближенням її кінця, зростанням національно-визвольних рухів у політичній підтримці Ватикану виявляли зацікавленість усі воюючі країни. Антиклерикальні заходи втратили своє значення в діяльності європейських урядів, що, зокрема, забезпечило ефективність роботи дипломатичного корпусу Англії та Франції у післявоєнних домовленостях розподілу територій. У цьому питанні лише царський уряд дотримувався попереднього курсу дискримінації «інославних». Брутальне порушення загальноприйнятих міжнародних норм дотримання принципів свободи совісті загострило відносини між Апостольським Престолом і Російською імперією, підкреслило антидемократичний характер її політики щодо Римо-Католицької Церкви й закріпило переконаність ватиканського керівництва в неможливості досягнення оптимальних рішень. Логічним продовженням цих відносин було бажання Ватикану обмежити територіальні межі Росії, що знайшло відображення у папській Ноті миру 1917 р. Підставою для оптимізації російсько-ватиканських відносин стали законодавчі ініціативи Тимчасового уряду, які урівняли в правах Римо-Католицьку Церкву з іншими віросповіданнями й визнавали легітимність створення екзархату Російської Католицької Церкви східного обряду. В умовах, коли Тимчасовий уряд продовжив курс на участь у війні та збереження цілісності територій колишньої Російської імперії, особа митрополита Андрея Шептицького, звинуваченого в антиросійській політичній діяльності, виявилася неприйнятною для обох сторін. З огляду на перспективи поглиблення православно-католицького діалогу, російські урядовці були схильні обмежити процес об'єднання церков під зверхністю папи Римського.

У підрозділі 4.1. - «Миротворча політика Бенедикта XV і проблема збереження світового балансу сил» - проаналізовано миротворчі ініціативи Бенедикта XV, дипломатичну активність Ватикану в період Першої світової війни, спрямовану на припинення воєнних дій. Встановлено, що у відносинах з воюючими державами Ватикан керувався власними релігійними і політичними пріоритетами, які передбачали: повернення державного статусу Ватикану в межах Риму; боротьбу з комуністичним рухом як носієм атеїстичних ідеалів; збереження позицій Римо-Католицької Церкви на територіях традиційного поширення католицького віросповідання; посилення його впливу на територіях православної та інших віросповідних орієнтацій. Опорою Ватикану залишалися європейські уряди Австро-Угорщини, Німеччини, Франції, Великобританії та Італії, які виступали ґарантами віросповідних інтересів Католицької Церкви на протегованих ними територіях. Політика антикатолицького спрямування загострила відносини між Ватиканом і Росією під час війни. На окупованій російською армією території Східної Галичини в брутальний спосіб насаджувалося православ'я, що мало мізерний ефект, однак дискредитувало Росію в очах світової спільноти. Не менші втрати для її міжнародного авторитету мало ув'язнення митрополита Андрея Шептицького та відсутність упродовж майже двох років офіційної аргументації причин такого рішення.

Показано, що низка серйозних суперечностей у російсько-ватиканських відносинах виникала щодо впливу на балканські народи. Успішний хід воєнних дій на Балканах, підтриманий договорами 1915 і 1916 рр. про розподіл Туреччини, відродили серед російських політиків та урядовців ідею Москви як «третього Риму». Натомість у Ватикані подібну перспективу оцінювали як небезпеку ліквідації Католицьких церков в цьому регіоні. Загроза передачі храму св. Софії в Константинополі росіянам спонукала Бенедикта ХV активізувати антиросійський вектор політики, вдаючись до переговорів з цих питань з урядами країн Антанти.

Війна окреслила загальнодержавне і міжнародне значення ставлення царського уряду до католицьких громадян та їх духовного керівництва в особі Папи та Римської курії й виявила неефективність рішень Департаменту духовних справ МВС Російської імперії для її зовнішньополітичної діяльності. Непослідовна політика уряду в релігійно-церковній сфері ускладнювала роботу Імператорської місії при Святому Престолі з розподілу територій між воюючими державами. У Ватикані були схильні вирішити територіальні питання малих націй за рахунок території Росії.

У підрозділі 4.2. - «Актуалізація проблеми єдності церков та її відображення у російсько-ватиканській дипломатії 1914 - лютий 1917 рр.» - з'ясовано, що впродовж Першої світової війни у російсько-ватиканських взаєминах тісно перепліталися питання релігійно-церковного і політичного характеру. Уніоністичний метод єдності церков категорично не приймався РПЦ, яка розглядала греко-католицизм як прозелітичний наступ Ватикану на православних християн. Відповідно католики східного обряду сприймалися як пряма загроза Православній Церкві. Зазначається, що спектр релігійних і міжнародних суперечностей у взаємовідносинах Росія -- Ватикан -- Австро-Угорщина був пов'язаний з особою митрополита Андрея Шептицького, котрий патронував становлення Католицької Церкви східного обряду в Росії. В урядових колах утвердилася думка про однозначно вороже ставлення митрополита Галицького Андрея до російського самодержавства і РПЦ та безперспективність пошуку варіантів для взаємодії з ним. На цій підставі ще напередодні окупації Східної Галичини склалося одностайне рішення російських урядовців МЗС та МВС щодо обов'язкової ізоляції митрополита. Відмінність їх позицій полягала лише у засобах його усунення, оскільки в МВС за певних обставин були схильні до фізичної ліквідації Андрея Шептицького. Зрештою, ув'язнення митрополита виявилося важливим чинником ускладнень російсько-ватиканських відносин під час Першої світової війни.

Встановлено, що обопільне незадоволення станом російсько-ватиканських діалогу ініціювало наприкінці війни пошуки перспектив російсько-ватиканського діалогу. В МЗС наполягали на системності відносин з Апостольським Престолом, що передбачало врахування двох компонентів: інтересів держави у внутрішній політиці щодо Римо-Католицької Церкви, її духовенства і папства та необхідність ефективного використання дипломатичного представництва при Святому Престолі для реалізації завдань у міжнародних відносинах. Для Ватикану війна стала фактором руйнування ідеї всесвітньої католицької єдності. Релігійні проблеми, наповнені національним змістом і пов'язані з геополітичними змінами на карті світу, потребували віднайдення нових форм взаємовідносин між християнськими церквами. Неофіційні переговори з'ясували, що для російської сторони пріоритетними у відносинах з Ватиканом залишалися політичні питання, в яких повністю ігнорувалася релігійно-церковна мотивація діяльності Римської курії, спрямована на унормування прав віруючих.

У підрозділі 4.3. - «Лютнева революція 1917 р. - «нова ера свободи для католицизму в Росіїї» -на основі аналізу відповідних матеріалів встановлено, що перехід влади в Росії до Тимчасового уряду, який прийняв низку законів й урівняв у правах Римо-Католицьку Церкву з іншими віросповіданнями, визнав легітимність створення екзархату Російської Католицької Церкви східного обряду, сприяв покращанню російсько-ватиканських відносин. Шлях демократичних перетворень, ініційований новим керівництвом Росії, створив основу для оптимізації відносин держави зі Святим Престолом на дипломатичному рівні. Відповідно у Ватикані готувалися до зміцнення своїх позицій у Росії через пожвавлення православно-католицького діалогу. Організаційну та наукову ґрунтовність розширення присутності католицизму в Росії мали забезпечити Конгрегація східної церкви, яку очолив сам Папа, та Інститут східних досліджень. Створення зазначених інституцій яскраво засвідчило важливість російського напряму в Східній політиці Апостольського Престолу та необхідність подальшої роботи над формуванням моделі діалогу.

Разом з тим, у процесі дослідження встановлено, що діяльність митрополита Галицького Андрея, спрямована на інституціалізацію Католицької Церкви східного обряду, не мала підтримки офіційного Ватикану. Ситуацією з утаємниченістю його повноважень у Росії намагалися скористатися в польських та російських колах, які об'єднали свої зусилля на ґрунті протистояння українським прагненням створення незалежної держави. В переддень закінчення Першої світової війни, в умовах безпрецедентної внутрішньої соціальної напруженості, чиновники МЗС Росії у сфері російсько-ватиканських відносин продовжували попередній курс імперської зовнішньополітичної стратегії. Поглиблення православно-католицького діалогу видавалося небезпечним, оскільки в уніоністичній доктрині Ватикану передбачалося об'єднання церков під керівництвом римського понтифіка. Тому присутність у російському церковному житті такого подвижника християнської єдності, авторитетної і впливової особи як митрополит Андрей Шептицький була зовсім небажаною.

У п'ятому розділі - «Радянсько-ватиканські відносини (1917-1964 рр.)» - досліджено характер розвитку відносин між радянським урядом і Ватиканом майже у піввіковому проміжку часу, який детермінований безпрецедентною атеїстичною політикою переслідувань Церкви і віруючих. Насадження комуністичної ідеології об'єктивно звужувало межі діяльності Католицьких церков латинського і східного обрядів, підпорядкованих Святому Престолу, який наполегливо опікувався проблемами збереження принципів свободи віросповідання. Відтак, радянсько-ватиканські переговори 1922-1927 рр., що мали на меті встановлення дипломатичних відносин, були припинені. З часу проголошення Пієм ХІ (1930 р.) хрестового походу проти СРСР, радянсько-ватиканські відносини набрали особливих форм ідеологічного протистояння. Активність папської дипломатії в міжнародних планах облаштування Європи в період Другої світової війни і повоєнний час активізувала антиватиканський вектор радянської міжнародної політики. У боротьбі з Ватиканом була задіяна РПЦ, яка згідно з планами Кремля повинна була стати альтернативним Святому Престолу центром християнського світу. На тлі соціальних трансформацій, що зазнали країни Європи після Першої світової війни, у Ватикані продовжили пошуки форм діалогу з РПЦ. Позитивні аспекти новоунійних акцій, котрі утверджували ідею обрядової рівності, були знівельовані брутальними методами насадження католицтва. Об'єднання церков у лоні Римо-Католицької Церкви передбачало поглинання православних, лише формально декларуючи їх рівноправність з католиками.

У підрозділі 5.1. - «Ставлення радянської влади до Католицької Церкви і віруючих» - еволюцію урядової політики в релігійній сфері відображено в хронологічно тривалих етапах, які виокремленні у дослідженні. Зазначено, що політика радянської влади стосовно релігії, церкви, віруючих упродовж 1918-1939 рр. призвела до насильницького припинення діяльності Католицької Церкви латинського і східного обрядів в СРСР. Це була жорстока за своїми методами кампанія, яка охопила наступні періоди: 1917-1920 рр. стали часом створення законодавчої бази для боротьби з релігією. Де-юре і частково де-факто (конфіскація банківських рахунків) Римо-Католицька Церква втратила фінансову базу. Кадрові втрати Церкви зумовлювалися громадянською війною та інтервенцією. Перемога радянської влади на місцях сприяла відпливу частини священиків і віруючих за кордон; у 1921-1929 рр. репресії і переслідування були зведені в ранг політики. Конфіскація майна і вилучення церковних цінностей під час кампанії боротьби з голодом 1921-1923 рр. остаточно підірвали фінансову могутність і незалежність Церкви. Започатковано групові судові процеси, які призвели до фізичної ізоляції ієрархів, духовенства, активних віруючих. Була ліквідована система духовної освіти. Однак зберігався паритет між адміністративними і репресивними методами боротьби з Церквою, що дозволяло останній саботувати виконання деяких радянських декретів, розпоряджень, інструкцій; у 1929-1939 рр. влада посилила законодавче обмеження діяльності Церкви і репресії проти неї. Відбулося витіснення її інституцій з суспільного і громадського життя через заборону діяльності освітніх установ, благодійних організацій, релігійних організацій для дітей, молоді, жінок, релігійного навчання і релігійних видань. Церковні організації втратили юридичне й фактичне право на майно та культові споруди внаслідок їх масового закриття, знищення, перебудови та функціонального перепрофілювання на потреби народного господарства. Святий Престол був позбавлений впливу на католицькі громади в СРСР, зв'язок з віруючими мав епізодичний характер і практично не підтримувався.

Вивчення архівних матеріалів, які стосуються теми даного підрозділу дисертації, дало можливість вичленити окремі періоди й особливості тактики боротьби з релігією і, зокрема, нищення Католицьких церков:

у 1939-1941 рр., під час приєднання Західної України і Західної Білорусії, Північної Буковини, Латвії, Литви, Естонії до СРСР, відбулась зміна тактики в боротьбі з релігією. Відмовившись від масових репресій, влада для ізоляції Католицьких церков використовувала підконтрольну їй РПЦ. Над інституціями Римо-Католицької і Греко-Католицької церков був встановлений жорсткий контроль НКВС, що передбачало вивчення стану їх діяльності та з'ясування форм і методів ліквідації. Вище керівництво СРСР отримувало безпосередню інформацію від залучених до цієї роботи репресивних органів про стан «опрацьованих» ними церков і вносило відповідні корективи до планів їх нищення;

у 1944-1953 рр. була розгорнута безпрецедентна за своїми масштабами кампанія, яка спиралася як на залучення РПЦ до боротьби з унією й уніатами, так і на репресивні методи нищення Греко-Католицької Церкви. Встановлення контролю над Римо-Католицькою Церквою з боку НКДБ (МДБ) позбавили її ієрархів легальних зв'язків з Ватиканом. Видимий «релігійний ренесанс» РПЦ значною мірою зумовлювався необхідністю її використання з метою обмеження впливу католицтва;

у 1953-1964 рр. діяльність Римо-Католицької Церкви відбувалась за умов посилення ідеологічних засобів боротьби з релігією, які спрямовувалися на формування атеїстичної свідомості мас. Партійно-радянськими органами СРСР та союзних республік були ухвалені відповідні законодавчі акти, згідно з якими посилився контроль за релігійною, фінансово-господарською діяльністю громад, трудовою діяльністю духовенства, запроваджувалась система жорсткого адміністрування, що поєднувалась в окремих місцях з репресивними методами.

У підрозділі 5.2. - «Особливості розвитку радянсько-ватиканських відносин у 1917-1929 рр.» - досліджено особливості дипломатичних переговорів між Радянським урядом і Ватиканом. З'ясовано, що Апостольський Престол брав участь у переговорному процесі з метою забезпечення правових ґарантій діяльності Католицьких церков у СРСР. Для керівників радянського уряду встановлення дипломатичних відносин зі Святим Престолом зумовлювалося необхідністю розірвати міжнародну політичну та економічну блокаду. Першим офіційним документом між РРФСР і Святим Престолом стала угода про надання гуманітарної допомоги голодуючим Росії (1922 р.). Вагомий внесок міжнародних організацій і серед них ватиканської місії у подолання голоду не знайшов адекватної оцінки радянського уряду. Пропозиції Ватикану продовжити постачання гуманітарної допомоги були проігноровані.

Як засвідчують архівні документи, переговорний процес щодо встановлення дипломатичних відносин проходив у декілька етапів: у 1922-1923 рр. для СРСР Святий Престол виступав тим суб'єктом міжнародного права, який повинен був започаткувати процес його входження у світову спільноту. У Ватикані були зацікавлені зберегти кадровий потенціал і підписати двосторонній договір, який би ґарантував правову чинність діяльності Католицьких церков у СРСР; у переговорах 1924-1925 рр. міжнародне визнання Ватиканом СРСР втратило свою актуальність для радянського уряду, однак укладення договору ще зберігало значення засобу зміцнення міжнародного авторитету СРСР у католицьких країнах світу, зокрема в Іспанії, Португалії та країнах Південної Америки; в 1926-1927 рр. взаємовигідність укладення договору зберігали обидві сторони. Для радянського уряду Ватикан ще залишався засобом міжнародного визнання і авторитету. В 1927 р. за ініціативи Папи переговори були припинені, а в 1930 р. Пій ХІ оголосив про початок «хрестового походу» проти СРСР. Укладення договору, з одного боку, у зв'язку з розширенням кола держав, які визнавали суверенність СРСР, з іншого, -- через руйнування церковних інституцій, репресій духовенства, втратило своє значення для учасників процесу. Неактуальність цього питання для вищого партійного і радянського керівництва відбилась на міжвідомчому протистоянні НКЮ, який готував правові документи, і НКЗС, для якого ці документи були предметом переговорів. В оцінках політики Ватикану радянський уряд продовжив традицію царського.

У підрозділі 5.3. - «Уніоністична програма Ватикану у 20-30-х рр.» - проаналізовано основні напрями і способи реалізації унійних планів Ватикану. Встановлено, що в контексті польсько-українського протистояння в Східній Галичині програма митрополита Андрея щодо поширення католицизму в Росії остаточно втратила своє значення. Пропозиції російського екзарха Л. Федорова про виключне право католиків східного обряду вести діалог з православними не знайшли достатньої підтримки серед ватиканських чільників. Знищення мережі громад російських католиків східного обряду в СРСР блокувало подальший розвиток цього напряму. В 1924 р. на теренах Польщі був розгорнутий новий уніоністичний проект, який передбачав створення «Римо-католицького костелу Східного обряду» або «Костелу католицького Східно-слов'янського обряду». Участь польського духовенства в неоунійному проекті уможливила його використання в політичних намірах польського уряду з метою полонізації українського та білоруського населення. Акції пацифікації та ревіндикації викликали глибоке обурення православних й дискредитували католицьку ідею єдності.

Комплексне дослідження цієї проблематики висвітлило інший напрям, який передбачав встановлення прямих контактів Ватикану з російським духовенством у СРСР та в еміграції. Його вихідною точкою були наміри окремих «екуменістів» скористатися вкрай несприятливими для РПЦ обставинами руйнування її інституцій та масових репресій проти духовенства та віруючих. План «духовного підкорення Росії», запропонований М. д'Ербіньї, позбавляв православних права на рівноправний діалог. Плани та конкретні кроки у цьому напрямі щодо перетворення останніх на об'єкт місіонерської діяльності та підпорядкування РПЦ Апостольському Престолу викликало рішуче заперечення. Церковне об'єднання під зверхністю папи Римського, прагнення Святого Престолу підпорядкувати церковний рух, у якому ініціаторами виступали протестанти, тільки зміцнили опозицію православних щодо Ватикану. Релігійна полеміка серед представників російської еміграції того часу свідчить, що труднощі діалогу головним чином стосувалися проблеми визнання примату Папи, що, на думку російських богословів, позбавляло РПЦ її соборного статусу.

У підрозділі 5.4. - «Зовнішньополітичні аспекти взаємовідносин СРСР, Московського патріархату і Святого Престолу в роки Другої світової війни та повоєнному облаштуванні світу» - доведено, що в планах відродження РПЦ у 1943 р. значне місце посідали завдання міжнародного характеру, які спрямовувалися на обмеження впливу Святого Престолу, оскільки останній, опікуючись проблемами збереження релігійних свобод у СРСР та інших країнах, проявляв значну активність у з'ясуванні питань післявоєнного облаштування Європи. Актуалізація цього напряму ідеологічної боротьби для кремлівського керівництва була пов'язана з планами встановлення режиму на кшталт радянської влади у країнах Європи після Другої світової війни та домінувального політичного впливу Москви в інших регіонах світу.

У дисертації доведено, що програма зміцнення міжнародного авторитету РПЦ проводилася за трьома напрямами: РПЦ -- східні патріархати; РПЦ -- автокефальні Православні Церкви країн Східної Європи; РПЦ -- православні громади Західно-Європейської російської єпархії та Карловацької Церкви. Участь семи патріархів у Помісному соборі РПЦ у січні 1945 р. засвідчила повернення Московського патріархату в православний світ та успішність роботи Ради у справах РПЦ. План перетворення Московського патріархату на центр Вселенського православ'я та консолідуючий центр християнського світу, який би протистояв Ватикану, об'єднавши навколо себе Православні церкви за кордоном, усі релігійні конфесії в СРСР та Протестантські Церкви, був схвалений Й. Сталіним у таємному документі від 15 березня 1945 р. З-поміж запланованих заходів найбільш наполегливо були проведені наступні акції: повернення закордонних православних громад у юрисдикцію Московського патріархату і встановлення його контролю над Православними церквами в «країнах народної демократії»; ліквідація Греко-Католицьких церков в Україні та країнах-сателітах; ізоляція від Ватикану Католицьких церков латинського обряду та не зовсім вдала спроба забезпечення їх лояльності в СРСР і «країнах народної демократії».

Аналіз архівних документів, які були опрацьовані нами, дав можливість зробити висновок про те, що відверті претензії РПЦ на першість у православному світі стали на заваді проведення Вселенського собору, на якому планувалося затвердити Вселенський чин патріарха Московського. Лідерство РПЦ серед Православних церков Східної Європи отримало підтвердження в 1948 р. на Нараді глав автокефальних Православних церков під приводом святкування 500-ліття автокефалії РПЦ. Використання радянським керівництвом РПЦ для вирішення міжнародних завдань спонукали Ватикан і Всесвітню раду церков до альтернативних кроків-активізації діалогу з Православними церквами, що мало позитивний відгук серед патріархів. Обмеження діяльності Католицьких церков у країнах Східної Європи, зростання активності комуністичних партій у світі спонукали Ватикан до політики засудження комуністичних режимів і відлучення комуністів від Церкви. Радикальна позиція Ватикану тільки поглибила прірву протистояння між двома політичними системами, які на початку 60-х років ХХ ст. створили загрозу розв'язання нової світової війни.

У дисертації проаналізовано окремі аспекти радянсько-ватиканських переговорів, що відновилися у відносинах СРСР і Святого Престолу завдяки політичній волі М. Хрущова та Іоана ХХІІІ. В них повністю ігнорувалась релігійна мотивація політики Римської курії, яка спрямовувалася на унормування прав віруючих у СРСР і країнах Східної Європи, що свідчило про збереження сталінських ідеологічних підходів радянського керівництва до Святого Престолу, яке зумовлювалося внутрішньою політикою побудови безрелігійного суспільства.

У висновках відображено основні наукові результати дисертаційного дослідження, в якому концептуально обґрунтовано сутність та розкрито функціональний зміст Східної політики Ватикану, що здійснювалась в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР у 1878-1964 рр. Теоретичні узагальнення і роз'яснення наукової проблеми доводять наявність органічного взаємозв'язку церковно-релігійних програм Ватикану й особливого становища Святого Престолу як міжнародного юридичного суб'єкта, котрі у відносинах останнього з Російською імперією та СРСР були детерміновані геополітичними чинниками, соціальними трансформаціями та відповідною внутрішньою політикою царського і радянського урядів, спрямованою на обмеження діяльності Католицької Церкви. Сутність проблеми підтверджено наступними висновками:

- глобальне зіткнення інтересів у сфері міжнародних, соціально-політичних, національних, міжконфесійних відносин, яке ознаменувало складні трансформаційні зміни в країнах Європи другої половини ХІХ ст., стало спільною основою для відновлення дипломатичних відносин між Святим Престолом і Російською імперією в 1894 р. Однак, мета і завдання сторін різнилися за своєю суттю. По-перше, політика Ватикану спрямовувалась передусім на забезпечення правових ґарантій діяльності Римо-Католицької Церкви в Російській імперії, запорукою яких було встановлення повноцінних дипломатичних відносин, а саме-відкриття нунціатури Святого Престолу у С.-Петербурзі; іншим пріоритетом була ідея возз'єднання Католицької Церкви з православними Сходу, серед яких Московському патріархату належало центральне місце. По-друге, царський уряд у відносинах з Ватиканом керувався переважно внутрішніми інтересами подолання «сепаратистських» прагнень польської меншини, розраховуючи на підтримку своїх заходів серед католиків імперії, але вважав відкриття папської нунціатури засобом посилення Римо-Католицької Церкви в Росії. Під кутом майбутніх трагічних трансформацій недовершеність російсько-ватиканських відносин видається серйозним прорахунком серед багатьох інших, які були зроблені царським урядом;

- унійна модель примирення з православним світом, яка від понтифікату Лева ХІІІ набрала уніоністичних форм, набула домінувального значення в поширенні католицизму в Російській імперії за підтримки митрополита Галицького Андрея, що викликало заперечення інших учасників цього процесу, зокрема польського католицького кліру, не мало однозначної підтримки у Ватикані й під тиском соціальних трансформацій Російської держави в 1917 р. спричинило появу нового уніоністичного проекту, який передбачав створення «Римо-католицького костелу Східного обряду» або «Костелу католицького Східно-слов'янського обряду» без жодних ознак українізації. Встановлення прямих контактів з російським духовенством у СРСР та в еміграції, зумовлювалося бажанням Ватикану скористатися несприятливими для РПЦ обставинами руйнування її інституцій та масових репресій проти духовенства і віруючих й нав'язати церковне об'єднання під зверхністю папи Римського, що позбавляло РПЦ її соборного статусу. Таким чином, уніоністичні проекти першої половини ХХ ст. попри утвердження ідей цілісності Східних церков, рівності обрядів через надмірну заангажованість у суспільно-політичних процесах дискредитували унію як метод об'єднання церков;

- ставлення до Греко-Католицької Церкви, її ієрархів і, зокрема, митрополита Андрея, в Російській імперії і в СРСР формувалося з урахуванням двох аспектів: 1) Греко-Католицька Церква трактувалась як прозелітичний проект Ватикану, котрий унаслідок збереження східної обрядово-літургійної практики нівелював відмінності з Православною Церквою й створював загрозу для поглинання останньої Католицькою; 2) Греко-Католицька Церква як засіб поширення «українського сепаратизму», сприймалася як загроза цілісності Російської, а згодом Радянської держав. Відтак боротьба з греко-католиками мала тотальний характер їх знищення і заборони діяльності;

- в оцінках політики Ватикану радянський уряд продовжив традицію царського. В радянській урядовій системі РПЦ залишалася інструментом стримування католицизму не тільки як носія релігійної ідеї, а й як представника західної системи цінностей. Насадження комуністичної ідеології, яке супроводжувалося брутальними методами боротьби з релігією, репресіями проти духовенства та віруючих, призвело до глибокого непримиримого конфлікту між СРСР і Святим Престолом, котрий засуджував порушення свободи віросповідання. Відтак знищення в СРСР Католицької Церкви латинського і східного обрядів унеможливило встановлення міждержавних відносин і міжцерковного діалогу. Радянсько-ватиканські відносини перемістилися у площину ідеологічного протистояння;

- стратегія посилення РПЦ як фактор зміцнення зовнішньополітичного впливу Російської імперії, а згодом СРСР упродовж лише ХХ ст. була актуалізована двічі. Обидва рази -- в період Першої і Другої світових воєн, завершення яких неодмінно супроводжувалося новими домовленостями про переділ територій і сфер впливу. Оскільки царський і радянський уряди допускали порушення загальноприйнятих міжнародних норм дотримання принципів свободи совісті, що створювало значні труднощі для діяльності Католицької Церкви, у Ватикані ініціювалися альтернативні дії, спрямовані на обмеження впливу РПЦ серед християнських церков світу.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії :

1. Бистрицька Е. В. Східна політика Ватикану у контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878-1964 рр.): Монографія / Елла Володимирівна Бистрицька. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - 416 с.

Навчальні посібники :

1. Бистрицька Е. Історія релігій в Україні: Збірник матеріалів і документів / Упорядники: Елла Бистрицька, Іван Зуляк. - Тернопіль: Астон, 2003. - 524 с.

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Бистрицька Е. Берестейська унія як екуменічна модель / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 1997. - Вип. 6(5). - С. 324-328.

2. Бистрицька Е. Вплив українського духовенства на процес денаціоналізації та уніфікації Церкви у XVII-XVIII ст.ст.: культурно-ідеологічний аспект / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 1999. - Вип. 8. - С. 111-117.

3. Бистрицька Е. Православна Церква в Україні у період німецько-фашистської окупації / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2000. -Вип. 10. - С. 133-139.

4. Бистрицька Е. Становлення церковної організації Автокефальної і Автономної церков в умовах німецько-фашистської окупації / Елла Бистрицька, Наталя Діброва // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2001. - Вип. 12. - С. 105-110.

5. Бистрицька Е. Теоретико-методологічні засади вивчення «Релігієзнавства» у вищій школі / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2001. - Вип. 14. - С. 154-158.

6. Бистрицька Е. Джерелознавчі документи і матеріали як основа концепції викладання релігієзнавства у вищій школі / Елла Бистрицька, Іван Зуляк // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2002. - Вип. 4. - С. 69-74.

7. Бистрицька Е. Українське православ'я та екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького в роки Другої світової війни / Елла Бистрицька // Українське релігієзнавство. - К., 2002. - № 23. - С. 45-56.

8. Бистрицька Е. Йосиф Сліпий-організатор богословської науки в Україні / Елла Бистрицька // Пам'ять століть. - К., 2002. - № 6. - С. 69-74.

9. Бистрицька Е. Участь митрополита А. Шептицького у суспільно-політичному житті Галичини початку ХХ ст. / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2005. - Вип. 4. - С. 69-74.

10. Бистрицька Е. Використання джерелознавчих документів і матеріалів у процесі викладання «Релігієзнавства» у вищій школі / Елла Бистрицька // Українське релігієзнавство. - К., 2005. - № 4. - С. 117-126.

11. Бистрицька Е. Становлення Української католицької церкви у США як умова збереження національної ідентичності / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2007. - Вип. 1. - С. 151-158.

12. Бистрицька Е. Російсько-ватиканські відносини в контексті міжнародної політики початку ХХ ст.: понтифікат Пія Х / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2007. - Вип. 2. - С. 121-128.

13. Бистрицька Е. Церковна політика Тимчасового уряду як чинник оптимізації російсько-ватиканських відносин / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2008. - Вип. 1. - С. 208-212.

14. Бистрицька Е. Питання повоєнного облаштування світу у контексті російсько-ватиканських відносин 1914-1917 рр. / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2008. - Вип. 3. - С. 225-230.

15. Бистрицька Е. Православно-католицькі відносини в контексті релігійної ситуації України: проблема патріархату УГКЦ / Елла Бистрицька // Релігійна свобода. - К., 2008. - № 12. -С. 102-104.

16. Бистрицька Е. Росія у східній політиці Ватикану: проект папи Лева ХІІІ / Елла Бистрицька // Українське релігієзнавство. - К., 2008. - № 45. - С. 69-74.

17. Бистрицька Е. Український аспект у російсько-ватиканських відносинах під час Першої світової війни / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. -Тернопіль, 2009. - Вип. 1. - С. 136-141.

18. Бистрицька Е. Активізація унійних питань у російсько-ватиканських відносинах 1917-1920 рр. / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія.-Тернопіль, 2009. - Вип. 2. - С. 247-252.

19. Бистрицька Е. Питання ліквідації Греко-католицької церкви у контексті радянсько-ватиканського протистояння / Елла Бистрицька // Мандрівець. - 2009. - № 4 (82). - С. 26-30.

20. Бистрицька Е. Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943 - 1948 рр.) / Елла Бистрицька // Український історичний журнал. - 2009. - № 6. - С. 152 - 170.

21. Бистрицька Е. Юрисдикційні повноваження митрополита А. Шептицького на території Російської імперії в контексті уніоністичних проектів та російсько-ватиканських відносин початку ХХ ст. / Елла Бистрицька // Збірник наукових праць науково-дослідного інституту Українознавства. - К., 2009. - Т. XXIV. - С. 410-416.

22. Бистрицька Е. Реалізація ідей церковної єдності у діяльності Російської католицької церкви східного обряду (1917-1923 рр.) / Елла Бистрицька // Питання історії України: зб. наук. праць. - Чернівці: Технодрук, 2009. - Т. 12 - С. 48 - 52.

23. Бистрицька Е. Концепція «третього Риму» у політичній стратегії Російської імперії та СРСР ХХ-го століття: історичний аспект / Елла Бистрицька // Українське релігієзнавство.- К., 2009. - № 52. - С. 117 - 125.

24. Бистрицька Е. Особливості переслідувань Католицької церкви радянською владою у 1917-1923 рр. у контексті міжнародних відносин / Елла. Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2009. - Вип. 3. - С. 212 - 217

Матеріали, опубліковані у збірниках наукових праць:

1. Бистрицька Е. Релігійне протистояння в Україні: історія та сучасність / Елла Бистрицька // Країна на шляху до незалежності і демократії: зб. праць викладачів, студентів і аспірантів історичного факультету / М-во освіти України, Терн. держ. пед. ін-т - Тернопіль: [б.и.], 1996. - С. 246 - 249.

2. Бистрицька Е. Берестейська модель в системі екуменічного діалогу / Елла Бистрицька // «Берестя - 1596» в історичній долі українства: матеріали Всеукр. наук. конф. (Тернопіль, 29 - 30 лист. 1996 р.) / Укр. асоціація релігієзнавців, Терн. мед. ін.-т ім. академіка І. Я. Горбачевського [та ін.]. - Київ - Тернопіль: [б.и.], 1996. - С. 4-8.

3. Бистрицька Е. До питання екуменізму в теоретичній спадщині митрополита Андрея Шептицького / Елла Бистрицька // Ідея національної церкви в Україні: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф.(Тернопіль, 17-18 жовт. 1997 р.) / Укр. асоціація релігієзнавців, Держ. архів Терн. обл. [та ін.]. - Тернопіль: [б.и.], 1997. - С. 184-191.

4. Бистрицька Е. Ідея національної церкви в Україні / Елла Бистрицька // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Педагогіка. - Тернопіль, 2001. - Вип. 1. - С. 10 - 15.

5. Бистрицька Е. До питання про екуменічну діяльність А. Шептицького в роки Другої світової війни / Елла Бистрицька // Розстріляна і відроджена церква: матеріали наук.-теорет. конф. до 55-ї річн. ліквід. УГКЦ рад. режимом / Музей визвольних змагань Прикарпатського краю. - Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2001. - С. 106 - 111.

6. Бистрицька Е. До питання про міжконфесійне порозуміння в роки Другої світової війни / Елла Бистрицька // Історія релігій в Україні.: праці ХІ міжн. наук. конф.- Львів: Логос, 2001. - Кн. 1. - С. 86 - 95.

7. Бистрицька Е. До питання про ліквідацію Греко-католицької церкви (1944 - 1946 рр.) / Елла Бистрицька // Історія релігій в Україні: праці ХІІ міжн. наук. конф.- Львів: Логос, 2002. - Кн. 1. - С. 46 - 58.

8. Бистрицька Е. Східна традиція як чинник ідентифікації Греко-католицької церкви у реформаторській діяльності митрополита А. Шептицького / Елла Бистрицька // Київська традиція і східний обряд в українському християнстві: наук. зб. Міжн. наук.-практ. конф. (Тернопіль, 5 черв. 2004 р.) / Укр. асоціація релігієзнавців, Відділення релігієзнавства Ін-ту філософ. ім. Г.С. Сковороди НАН України [та ін.]. - Київ - Тернопіль: Рада, 2004. - С. 199 - 205.

9. Бистрицька Е. Державницька позиція А. Шептицького напередодні і під час Першої світової війн / Елла Бистрицька // Державник, мислитель, богослов: матеріали Міжн. наук. конф. присв. 60-річчю від дня смерті митроп. А. Шептицького (Київ, 2 листопада 2004 р.) /Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Центр Українознавства [та ін.]. - Київ: Українська Видавнича Спілка, 2005. - С. 22 - 44.

10. Бистрицька Е. Питання єдності церков у російсько-ватиканських дипломатичних відносинах 1914 - 1917 рр. / Елла Бистрицька // Україна і Ватикан. - Вип. 1: Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем: зб. наук. праць. / за ред. А. Колодного, О. Реєнта [та ін.]. - Івано-Франківськ - Київ: [б.и.], 2008. - С. 453 - 460.

11. Бистрицька Е. Християнство в Україні: уроки трагедії національної церкви (1596 - 1686 - 1946) / Елла Бистрицька // ІІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу», (Луцьк, 17 - 19 травня 2006 р.): доповіді та повідомлення в 3 т. /Укр. іст. т-во, Волин. нац. ун-т ім.. Лесі Українки / гол. ред.:Л. Винар, І. Коцан; відп. ред. С. Гаврилюк, О. Гаврилюк [та ін.]. - Луцьк: РВВ «Вежа», Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2008. - Т. 3. - 540 с. - С. 238 - 243.

12. Бистрицька Е. Особливості розвитку радянсько-ватиканських відносин у 1917 - 1921 рр. / Елла Бистрицька // Україна - Європа - Світ: міжн. зб. наук. праць. Серія: Історія, міжн. відносини / гол. ред. Л. М. Алексієвець. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка. - 2009. - Вип. 3. - С.

АНОТАЦІЯ

Бистрицька Елла Володимирівна. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878-1964 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. Інститут філософії імені Г. С. Сковороди Національної академії наук України (Відділення релігієзнавства). - Київ, 2009.

Дисертація є цілісним історико-релігієзнавчим дослідженням, у якому проаналізовано особливості Східної політики Ватикану на прикладі розвитку дипломатичних відносин Святого Престолу з Росією та СРСР й визначено їх головну проблематику, а також простежено еволюцію уніоністичної доктрини Католицької Церкви, з'ясовано місце і роль Греко-Католицької Церкви, зокрема її глави -- митрополита Галицького Андрея Шептицького у поширенні католицизму в Росії. Спеціальним питанням дослідження була політика царського і радянського урядів щодо католиків латинського і східного обрядів. Встановлено взаємозв'язок зовнішньополітичних завдань державних інститутів влади і напрямів релігійної політики, які супроводжувалися використанням відповідних засобів для їх реалізації. Найбільш рельєфно така взаємозумовленість простежувалась у політиці царського уряду напередодні і під час Першої світової війни та радянської держави в період створення блоку «країн народної демократії» після Другої світової війни. Доведено, що в урядовій системі координат Російської імперії і СРСР Російська Православна Церква використовувалась як фактор стримування католицизму для вирішення внутрішньо- і зовнішньополітичних завдань.