Етнічні меншини УСРР і влада: динаміка соціально-економічних, політичних і культурних перетворень (1921–1935 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Україна переживає складний етап розбудови державності й формування громадянського суспільства. З-поміж низки системних викликів часу, що має вирішити молода державність, особливої актуальності набуває забезпечення соціально-економічних і правових засад задекларованого курсу етнонаціонального розвитку. Треба створити монолітний народ-населення з міцною серцевиною - „політичною нацією”, над якою тільки й спроможна піднестися правова держава і в базисі якої поступово могло б визріти громадянське суспільство. Орієнтація України на західноєвропейські стандарти етнонаціональної політики закріплена в Декларації прав національностей України (1.11.1991 р.), Законі „Про національні меншини в Україні” (25.06.1992 р.) і ратифікованій у 1997 р. Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин. Вона вимагає серйозного теоретичного опрацювання сфери етнонаціонального життя, врахування етнонаціональної специфіки держави, що неможливо зробити без дослідження і критичного аналізу історії міжнаціональних відносин.

Політика коренізації посідає непересічне місце в минувшині України. Надзвичайної цікавості цьому періодові надає та обставина, що протягом відносно нетривалого історичного проміжку часу етносоціальні, етнополітичні та етнокультурні процеси у поліетнічному українському суспільстві зазнавали різких трансформацій. Вони то критично прискорювалися, то уповільнювалися відповідно до інших складових життя країни, що робило суспільство напрочуд динамічним і, врешті, невпізнанно змінило його конфігурацію. Саме в цей період українці пройшли шлях етнічної консолідації і сформувалися як модерна нація. Власне, саме тоді викрісталізовувалася сучасна конфігурація етнонаціональної структури українського народу і опробовувалися механізми взаємодії її елементів. Безумовно, сьогоденні міжнаціональні відносини, стереотипи етнокультурної поведінки, міфологеми, що збочують поступ конструктивних процесів консолідації української нації, своїм корінням уходять у часи переходу народу України в модерну епоху.

В сучасній історіографії затвердилася думка, що коренізація відіграла непересічну роль і в долі етнічних меншин. Тоді декларована радянською владою політика сприяння національному розвиткові народів УСРР химерним чином поєдналася з непоправними втратами етнічних громад у всіх сферах етнокультурного життя. З`ясувати дійсне наповнення процесів, що конструювали механізми етнозбереження, асиміляції, національного відродження в переломний час новітньої історії, допомагає комплексне дослідження взаємин між владою і суспільством (на прикладі етнічних меншин). Його актуальність обумовлюється як сучасними державотворчими завданнями української влади, так і зростанням суспільно-політичної ролі етнічних меншин. Мета дослідження полягає в тім, щоб враховуючи досягнення історичної науки з дотичної проблематики та вводячи до наукового обігу нові джерела, комплексно відтворити історію коренізації стосовно етнічних меншин УСРР, у сутнісних рисах відобразити спільне і характерне в історичній долі етнічних громад України, визначити характер впливу на неї державної політики, окреслити здобутки і втрати, які отримали етнічні меншини і влада внаслідок реалізації більшовицької доктрини вирішення національного питання. Об'єктом дослідження є взаємини між етнічними меншинами і владою, які визначили специфіку етнонаціонального розвитку УСРР на етапі запровадження політики коренізації.

Предметом дослідження виступають етнічні меншини УСРР, особливості їхнього соціально-економічного, громадського, політичного і культурного життя в окреслений період.

Для вирішення мети поставлені наступні завдання:

ѕ з`ясувати стан наукового вивчення проблеми;

ѕ здійснити джерелознавчий аналіз;

ѕ систематизувати й класифікувати джерельну базу дослідження;

ѕ проаналізувати основні теорії та концепції, виокремити категорії та поняття, що слугуватимуть категоріальною базою дослідження;

ѕ визначити доктринальні засади та причини трансформації національної політики в УСРР упродовж досліджуваного періоду;

ѕ здійснити аналіз тогочасних теоретико-світоглядних дискусій у національному питанні;

ѕ висвітлити еволюцію “українського питання” та проблеми забезпечення прав етнічних меншин у контексті коренізації та їхнє місце в стратегії більшовизації України;

ѕ охарактеризувати становище етнічних меншин на початковому етапі радянського будівництва, визначити напрямки і наслідки урядових заходів у їхньому середовищі;

ѕ розкрити сутність і складові політики коренізації стосовно етнічних меншин республіки;

ѕ простежити зміни в сфері соціально-економічного буття етнічних меншин під впливом загальних (земельна реформа, землевпорядження, кооперування) і спеціальних державних програм (аграризація єврейства, переведення на осілість ромів, колонізаційна політика);

ѕ вивчити умови і форми громадського життя етнічних меншин у суспільно-політичному просторі радянської України та визначити їхню відповідність інтересам етнонаціонального та етнополітичного розвитку етнічних громад;

ѕ дослідити особливості національно-культурного розвитку етнічних меншин за часів коренізації та визначити наслідки культурної політики Кремля в національному середовищі у контексті філософії „культурного стрибка”;

ѕ узагальнити наслідки політики коренізації в житті етнічних меншин УСРР та діяльності уряду УСРР стосовно формування єдності національних культур.

1. Історіографія, джерела та теоретичні аспекти дослідження історії етнічних меншин УСРР

Розкриваються теоретичні, історіографічні та джерелознавчі основи роботи.

В історіографічному огляді з'ясовані етапи історіографічного процесу, причини змін концептуальних підходів до висвітлення проблематики та їхні наслідки для історичної науки, окреслені здобутки науковців та визначені перспективи подальшої дослідницької діяльності. Спеціальна література з проблематики включає праці радянських, зарубіжних і сучасних вітчизняних дослідників.

Упродовж першого історіографічного періоду (20-і рр.) визначальну роль у формуванні теоретико-методологічних і концептуальних засад як у СРСР, та і за його кордонами відігравала партійна доктрина з національного питання. Перехід до політики коренізації, задекларований ХІІ з'їздом РКП(б), стимулював бурхливе зростання суспільно-політичної літератури. Прикметною ознакою радянського сегменту історіографії стала цілковита концептуальна залежність від партійної парадигми. Величезна частина суспільно-політичної та псевдоісторичної літератури 20-х рр. тиражувала резолюцію ХІІ з`їзду РКП(б) про завдання партії в національному питанні. Визнавши загрозу зростання великодержавного шовінізму і місцевого націоналізму, партія констатувала високий рівень міжнаціональної конфронтації в країні та його перманентне зростання в контексті створення СРСР. Підґрунтям міжетнічних суперечностей вважалася фактична нерівність між етнічними складовими країни. Отож першочерговим завданням радянської етнополітики називалося поступове подолання господарської та культурної нерівності народів країни.

Теоретичне обґрунтування водночас отримала й патерналістська позиція влади (партії) стосовно „відсталих” народів: “Ряд республік і народів, які не пройшли або майже не пройшли капіталізму, які не мають або майже не мають свого пролетаріату, які відстали через це у господарському і культурному відношеннях, не можуть повністю використати права і можливості, які їм дає національна рівноправність, не можуть піднятися на вищий ступінь розвитку і догнати, таким чином, без справжньої і тривалої допомоги ззовні ті національності, які пішли вперед... Подолати цю нерівність ... можна тільки шляхом справжньої і тривалої допомоги російського пролетаріату відсталим народам Союзу в справі їх господарського і культурного успіху”.

Ухвалена програма соціально-економічних перетворень включала створення в республіках промислових осередків з залученням місцевого населення, боротьбу трудових мас проти місцевих і зайшлих експлуататорських верхів, розгортання непу і вирішення проблеми малоземелля за рахунок вільного державного фонду. В галузі публічного громадського життя декларувалася рівноправність мов і гарантувалося право на навчання рідною мовою, які вважалися передумовою успішної радянізації етнічних складових СРСР.

Слід відзначити, що представницький блок радянської суспільно-політичної літератури надалі лише конкретизував названі вище партійні постулати, розцвічуючи їх фактографічним матеріалом відповідно до певної проблеми чи меншини. До праць такого ґатунку належали, зокрема, й публікації керівників та співробітників Центральної Комісії у справах національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК А. Буценка, М. Василенка, А. Глинського, Д. Маца, С. Ялі та ін. Доволі високий рівень автентичності відрізняв лише роботи М. Скрипника, який зробив непересічний внесок у розробку ідейних засад більшовицької українізації.

Власне наукові дослідження з історії етнічних меншин в УСРР лише розпочиналися і тонули в загальній масі суспільно-політичної літератури. Науковці з відомих політичних причин відсторонилися від дослідження відносин між етнічними меншинами та владою, розробляючи лише окремі аспекти етнонанціональної історії та культурного життя. В низці статей представників академічної науки В. Жирмунського, Н. Полонської-Василенко, В. Рибинського, Є. Рихліка, І. Соколова, Д. Спиридонова, О. Бараннікова та ін. проблема впливу радянської влади на становище етнічних меншин простежувалася лише пунктирно, як констатація кризи традиційного способу виробничого і культурного життя.

На кінець 20-х рр. у радянській історіографії міцно затвердилася ідеологічна вісь висвітлення взаємин між владою та етнічними меншинами. Партійні теоретики сформулювали і запровадили в масову суспільну свідомість думку про те, що пролетарська державність (диктатура пролетаріату) в СРСР є позанаціональною (інтернаціоналістською) за своєю сутністю, а її національна політика, спрямована на подолання фактичної нерівності етносів, є взірцем вирішення національного питання.

Радикально відрізнялися оцінки більшовицької національної політики за межами СРСР. Тон закордонному історично-політичному мисленню в 20-і рр. задавала когорта українських емігрантів з бурхливим революційним минулим. Табір західноєвропейської історіографії формувався на антирадянських засадах і хибував відвертою тенденційністю. Яскравим представником закордонної історіографії був М. Шаповал, який зазначав, що „українізація - це бойовий кінь, на якому виграє окупація на втіху політичних малолітків з „самоотверженных малороссиян”, які не розуміють того, що українізація є покажчиком кризи більшовизму і большевиків”. Прагнення захистити політичні права українства спричинили певну механістичність авторських концепцій української політичної еміграції, зокрема, конструктивізм соціальних схем В.Липинського і М.Шаповала, які пояснювали міжетнічні суперечності відмінностями соціальної природи, поділяючи народи України на хліборобські, індустріальні, управлінські тощо.

Таким чином, упродовж першого історіографічного періоду і в СРСР і за кордоном склалася явна диспропорція на користь агітаційно-пропагандистської та політичної літератури. Вона відобразила гостроту тогочасних політичних проблем і віддзеркалювала початковий етап ідеологічного протистояння СРСР і Заходу.

Третій історіографічний період хронологічно охоплює кінець 30-х - першу половину 80-х рр. ХХ ст. Вилучення з конституційних актів норм, що гарантували права етнічних меншин, масові депортації за етнічною ознакою, насадження догми про невідворотність злиття націй при соціалізмі і, нарешті, затвердження в 70-і рр. міфологеми про утворення нової історичної спільності “радянський народ” безпосередньо позначилося на рівні цікавості вітчизняних істориків до тематики, пов'язаної з історією національних меншин. Вона пунктирно висвітлювалася в контексті загальноісторичних досліджень з низкою обмежень і умовчань, внаслідок чого її правдиві обриси були втрачені. Фрагментарний, схематичний розгляд історії етнічних меншин у контексті історії комуністичної партії став визначальною ознакою історичної науки названого періоду. Навіть найбільш ґрунтовні, фактографічно насичені дослідження оспівували партійну доктрину вирішення національного питання на постімперському просторі, замовчували трагічні наслідки колективізації, голодомору і масових репресій в їхньому середовищі. Чистки в науковому середовищі, граничне обмеження доступу дослідників до архівних джерел і закордонної літератури, табуювання низки історичних сюжетів і діячів обумовили поступове збочення радянської історичної науки у вузьке річище “критики буржуазних фальсифікацій”. Тим більше, що бурхливий розвиток західної совєтології і націології створював для цього всі підстави.

У повоєнні часи центр критичного дослідження коренізації в УСРР, осмислення наслідків і причин її згортання перемістився з Праги та Відня до США і Канади. Наприкінці 50-х рр. у закордонній історіографії окреслився перехід від концептуальних схем української політичної еміграції до вповні наукового дослідження дотичної проблематики. Вперше видана 1960 р. фундаментальна праця Ю. Бориса „Російська комуністична партія та радянізація України: Дослідження комуністичної доктрини стосовно самовизначення націй” була, як наголошував автор, відповіддю на універсалізацію рухів національного самовизначення. Вперше на значній джерельній базі Ю. Борис комплексно дослідив відносини між більшовизмом і українським націоналізмом у взаємодії соціально-економічних і політичних аспектів проблеми. Простеживши еволюцію національної політики більшовиків в Україні на довгому історичному відтинкові, історик дійшов висновку, що українізація була поступкою російської партії в обмін на утворення СРСР, який у свою чергу був синтетичною формою бажаного і можливого.

Прикметною ознакою закордонної історіографії повоєнних часів стало наслідування практикованих раніше дослідницьких напрямків. Плідно розроблялися проблема українізації та її впливу на громади чотирьох найчисельніших етнічних меншин, українсько-російські, українсько-польські та українсько-єврейські відносини. Решта етнічних громад та їхня етнічна історія залишалися поза увагою закордонних науковців, яких цікавили найбільш гострі політичні питання історії міжнаціональних взаємин в УСРР, а не повна картина етнічного життя в республіці у перехідну історичну епоху. Найпомітнішим явищем свого часу стала монографія Б.Кравченка, в якій розкривався розвиток української національної ідентичності в контексті соціально-економічної модернізації УСРР 20 - 30-х років.

Відновлення вітчизняної традиції дослідження проблематики пов'язане зі статтями та дисертаційними дослідженнями Б.В. Чирка і В.П. Вовка. Концепція їхніх праць була стриманою, запозиченою з офіційних публікацій 20-х рр. і спрямовувалася на відображення партійної концепції соціально-економічної та культурної перебудови (реконструкції) етнічних меншин.

Уявлення про українізацію як наслідок оформлення СРСР, певного роду прикриття для нагромадження політичних сил, апробації основних напрямків централізації й майбутньої денаціоналізації українського народу стало загальнопоширеним. За останні п'ятнадцять років вітчизняна історична наука пройшла величезний шлях від тотального захоплення непом із відповідною йому політичною та культурною надбудовою суспільства до майже поголовного розчарування і радянським будівництвом в УСРР, і комуністичною доктриною як такою.

Поряд з актуалізацією національно-державницької тематики суттєво підвищилася цікавість до етнічної історії. Скориставшись з переваг доступності джерел, вітчизняні науковці взяли першість у дослідженні проблематики. Однак праць, які б подавали панорамне бачення політики коренізації в середовищі етнічних меншин і ґрунтувалися на серйозному аналізі більшовицької доктрини, обмаль. Позитивним кроком у напрямку сумування історичного досвіду етнонаціонального життя в Україні стало створення узагальнюючих праць з історії регіонів, але в цілому активність науковців на цій ділянці дослідницької праці залишається непоказною. До сьогодні монографія Б.В. Чирка „Національні меншини в Україні (20 - 30 роки ХХ століття)” (К., 1995 р.) зберігає пріоритет у галузі комплексного висвітлення історії національних меншин УСРР міжвоєнного періоду. В ній найповніше в сучасній історіографії відображений комплекс соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних проблем, що обумовлювали життя етнічних меншин України 20 - 30-х рр.

Сучасний аналіз історичного досвіду коренізації, пошук адекватних сьогоденному стану історичної науки теоретико-методологічних засад дослідження проблематики здійснений у колективній праці науковців Інституту історії України НАНУ “Українізація” 1920 - 30-х років: передумови, здобутки, уроки” (К., 2003 р.). Українізація у викладі авторського колективу виглядає як складний, хвилеподібний, внутрішньо суперечливий історичний процес, який складався зі спроб влади запровадити ініційовану згори реформу і притаманного суспільству органічного потягу до самовдосконалення на засадах національного відродження. Найважливішим результатом українізації, тут автори праці значною мірою погодилися з висновком Я.Грицака, було те, що “за десять років “українізації” (1923 - 1933) українці перетворилися на структурно повноцінну, згуртовану і сконсолідовану націю - тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917 - 1920 років. Вони вступили у ХХ століття як модерна нація”.

Специфічним явищем поточного історіографічного періоду стало зближення і активна взаємодія вітчизняного і зарубіжного історіографічних потоків, як у теоретико-методологічному, так і в організаційному відношенні. Цікавість американських і канадських вчених до історії міжнаціональних відносин в УСРР, порівняно з бурхливим розвитком вітчизняної історіографії, відчутно знизилася. Найбільш предметно дотична проблематика в контексті більш загальних питань висвітлена в праці Дж. Сміта „Більшовизм і національне питання. 1917 - 1923 рр.” (Бесингсток, 1999 р.), втім, власне українська тематика в ній відображена побіжно.

Сплеск цікавості до відносин влади і етносів СРСР, усвідомлення рушійних сил і суперечностей формування союзної держави спостерігається в сучасній Росії. Російська історіографія представлена як адептами державної російської історичної парадигми, які основним принципом національної політики радянської держави називають запровадження права народів на вільне самовизначення, інтернаціоналізм та дружбу між народами; неприховано шовіністичними зразками, так і дослідженнями національно-демократичного характеру. Серед останніх виокремлюються праці Т.Ю. Красовицької, що висвітлюють тісні й суперечливі взаємини влади і культури в 20 - 30-і рр. Цілком слушно дослідниця зазначає, що “головною метою національно-культурної політики Радянської влади, в яких би формулах і гаслах вона не висловлювалася, був модернізаційний прорив країни, необхідність посісти відповідне місце в ряду високорозвинених країн”. Заходи модернізаційної національно-культурної практики більшовиків найтіснішим чином були зв'язані з історичним досвідом Російської імперії у вирішенні національного питання. Гострі внутріпартійні суперечки навколо проблем національно-державного будівництва і етнокультурних трансформацій впродовж 20-х рр. привели до затвердження наприкінці 20-х рр. концепції реформування суспільства “згори” за розсудом привілейованої верхівки КП, внаслідок чого була деформована логіка модернізаційного процесу, як входження цілісного соціуму з низкою етнокультурних особливостей і, відповідно, затвердилася штучність і вибірковість модернізаційних запозичень.

Під цікавим кутом зору взаємини влади та етносу розглянуті в монографії відомого російського кінокритика М. Черненка. У двох розділах, присвячених 20 - 30-м рр., автор доводить, що об'єктивна історія радянського єврейства в усьому різноманітті її аспектів ще не написана, а дійсна мета більшовицької національної політики полягала в кінцевій „деіудеїзації” радянського єврейства та знищенні „штетлу”, як соціально-економічної основи культури їдиш.

Важливі узагальнення історії початкового етапу формування СРСР містять праці Д. Аманжолової, яка дійшла висновку, що радянський федералізм формувався в рамках ситуативної політики більшовиків, для автономій він не передбачав договірного підходу, а РСФРР та СРСР стали симбіозом федеративної форми й унітарного змісту з різними механізмами і можливостями модернізації етносів як єдиного полікультурного соціуму.

Критичний аналіз історіографії з дотичної проблематики засвідчує, що, незважаючи на її об`ємність, взаємини між етнічними меншинами і владою на етапі політики коренізації ще не були предметом спеціального дослідження. Малознаними або висвітленими лише в загальних рисах залишаються доктринальні засади політики коренізації стосовно етнічних меншин; поверхово висвітлений початковий етап етнополітики в УСРР; відсутня цілісна картина соціально-економічної еволюції етнічних громад впродовж 20-х - першої половини 30-х рр.; мало дослідженою залишається історія нерадянських суспільно-політичних організацій і рухів етнічних меншин; на шкоду з`ясуванню сутнісних змін у галузі духовного існування етнічних громад нашаровується історіографія з проблем розбудови системи радянських культосвітніх закладів; на початковому етапі перебуває вивчення повсякденного життя народу України. Сучасники переважно оцінюють роль влади у коренізаційних процесах „від противного”, замінюючи радянську парадигму її дзеркальним відображенням - національно-демократичною. В межах такого підходу закладається підґрунтя певної деформації історичної правди.

Прагнення комплексно дослідити внутрішню логіку взаємин етнічних громад і влади на зламному етапі української історії у контексті соціально-економічного, суспільно-політичного і культурного життя народу України спонукало здійснити пропоновану дисертаційну роботу.

Джерельна база дисертації доволі представницька і різноманітна.

Об`ємну групу джерел становлять акти радянського законодавства, партійних і владних конференцій, нарад, з`їздів, критичний аналіз яких дозволив розкрити зміни в правовому полі коренізації та політичну боротьбу, що їх супроводжувала. Найбільш змістовні і важливі в цій групі - матеріали ХІІ з`їзду РКП(б), Четвертої наради ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей, стенографічні звіти всеукраїнських нарад по роботі серед національних меншин (1927, 1930 рр.) та Наради уповноважених по роботі серед національних меншин при ЦВК автономних республік, місцевих, крайових і губернських виконавчих комітетів.

Статистичні матеріали і довідники забезпечили можливість простежити динаміку соціально-економічного розвитку етнічних меншин, їхньої соціальної структури, громадянської активності, партійної приналежності, культурного потенціалу тощо. Інформативно насиченими є статистично-аналітичні збірки “Народное просвещение на Украине”, “Итоги работы среди национальных меньшинств”, підготовані ЦКНМ, що концентровано відображають напрямки широкосяжних перетворень у статусі й стані етнічних громад в умовах коренізації.

Важливим джерелом стали археографічні публікації. Серед збірок, виданих упродовж досліджуваного періоду, окреме місце посідають тематичні добірки з теорії й практики вирішення національного питання в СРСР, культурної революції, матеріали до урядових звітів Всеукраїнським з`їздам рад. Безперечний інтерес представляють також матеріали звітів окружних виконкомів та документальні збірки місцевих виконавчих органів, що унаочнили втілення більшовицьких суспільних експериментів на регіональному рівні.

Документи, які відображають зламні віхи та найприкметніші події в історії коренізації та етнічних меншин широко представлені в новітніх документальних публікаціях. Серед проаналізованих дисертантом двох десятків археографічних збірок окреме місце належить виданням “Національні відносини в Україні у ХХ ст.” (К., 1994 р.) та “Національні процеси в Україні” (К., 1997 р.).

Суттєвим надбанням у збиранні та популяризації історичної спадщини єврейської громади слід вважати напрочуд змістовну збірку з добре впорядкованим допоміжним апаратом за редакцією Л. Килимника. Органічним доповненням видання є підготована Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ у 2002 р. збірка “Єврейські політичні партії та рухи в Україні в кінці ХІХ - ХХ століттях”.

Найприкметніші документи з історії німецької громади сконцентровані в збірці “Німці в Україні. 20 - 30-і рр. ХХ ст.” (К., 1994 р.), упорядкованій Л. Яковлєвою, Б. Чирком і С. Пишко. Історію Союзу нащадків голландських вихідців в УСРР висвітлює археографічна розвідка В. Марочка. Суттєві документальні доповнення попередніх видань містять документальні додатки монографії Н. Осташевої.

Змістовні документальні додатки монографій Л. Місінкевича, В. Пристайка, В. Сергійчука, Ю. Шаповала, В. Ченцова також залучалися здобувачем для фактографічного відтворення проблеми.

Окремий блок джерел складають праці вождів більшовизму, зокрема, М. Бухаріна, В. Леніна, Й. Сталіна, а також партійних і державних функціонерів, які є продуктом тогочасної політичної думки і необхідні для з`ясування доктринальних засад радянської етнополітики. Слід зазначити, що вони використовувалися не як методологічна основа чи концептуальна матриця, а як сегмент і віддзеркалення політичного життя УСРР.

Матеріали численних зустрічей, наукових читань, круглих столів, наукових і науково-практичних конференцій, присвячених міжнаціональним відносинам в Україні та історії окремих етнічних громад використовувалися як для історіографічного аналізу, так і в якості джерельної бази дослідження.

Мемуарна література, яка відобразила еволюцію етнічних громад в умовах радянської дійсності, зміну пріоритетів міжетнічного спілкування, умов господарського та етнокультурного відтворення, світоглядну трансформацію під впливом гасел пролетарського інтернаціоналізму і класової єдності, дозволила змістовніше дослідити історію повсякденного життя етнічних громад. Важливі відомості про методи і форми радянізації етнічних меншин, викликані ними зміни на рівні побуту та масової свідомості містять спогади М. Хрущова, П. Ангеліної, В. Варганова, Д. Стріонова, колективні спогади нащадків єврейських колоністів, інтерв'ю мешканців Приазов'я, записані етнографічними експедиціями під час дослідження теми: “Повсякденний світ народів та феномен національного в ньому”.

Як змістовне джерело використані вітчизняні і союзні періодичні видання 1921 - 1935 рр.

Основу джерельної бази дослідження становлять архівні матеріали. Здобувач опрацював, здійснив джерелознавчий аналіз та верифікацію значної кількості архівних матеріалів, які вводяться до наукового обігу вперше і становлять основу дисертаційної роботи.

Центральне місце серед архівних джерел з проблематики посідає колекція ЦДАВО України, зокрема, документи фонду Центральної комісії у справах національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК (ф.413), Наркомату робітничо-селянської інспекції (ф.539), Наркомосу УСРР (ф.166), Всеукраїнської Центральної Комісії незаможних селян (ВЦКНС) (ф.257), Центральної економічної наради при РНК УСРР (ф.3040), Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР (ф.5), Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ф.1) і Ради Народних Комісарів (ф.2) УСРР. Комплексне критичне використання документів, що зберігаються в названих вище фондах дозволило повноцінно відобразити взаємини етнічних меншин і виконавчої влади УСРР впродовж досліджуваного періоду в соціально-економічній, суспільно-політичній і культурній царинах.

У визначенні змісту й наслідків ідейного керівництва КП у царині міжнаціональних взаємин провідну роль відіграли матеріали Центрального державного архіву громадських об`єднань (ЦДАГО) України.

Регіональний аспект проблеми дозволило відобразити залучення матеріалів Державного архіву Донецької області (ДАДО), які стали основою дослідження історії міжнаціональних взаємин в одному з найбільш строкатих в етнічному плані регіонів України.

Неоціненне значення для дослідження духовної складової життя етнічних меншин, перебігу етнокультурних процесів та напрямків дослідницької діяльності в їхньому середовищі мають архіви науковців і науково-дослідницьких установ, що зберігаються в Інституті рукопису НБУ ім. В. Вернадського.

Матеріали, зібрані в Архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАНУ, дозволили унаочнити прикмети модернізаційного ривка межі 20 - 30-х рр. на рівні традиційної культури, народного побуту та масової свідомості.

Застосування сучасних методик джерелознавчої праці разом з уточненням методологічних засад дослідження розглядалося як передумова ґрунтовної комплексної наукової розвідки, яка відповідатиме сучасному стану історичної науки і сприятиме суттєвому прирощенню наукового знання з проблематики.

У підрозділі “Теоретичні аспекти дослідження становища етнічних меншин УСРР у 20-х - першій половині 30-х рр.” висвітлюються теоретико-методологічні засади праці. Зазначено, що методологічна криза, яка стала прикметною ознакою низки історичних досліджень періоду незалежності, суттєво впливає на осмислення феномену коренізації. Вирішальну роль у поляризації наукових уявлень справляє зміна державної історичної парадигми, багатополярність політичного мислення і, як наслідок, одночасне практикування в науковому просторі множини історико-політичних доктрин.

Сучасна історична парадигма не є монолітною і включає декілька версій: 1) пострадянську, як модифікований варіант концепції історично затвердженої спільності доль східнослов'янських народів на теренах їхнього етнічного ареалу, що включає Росію, Білорусь і Україну; 2) еклектичні, з доволі невиразними ситуативними ознаками класифікації та систематизації фактичного матеріалу; 3) україноцентричну, представлену в низці теоретико-методологічних праць, зокрема, у роботі “Етнос. Нація. Держава: Україна у контексті світового етнодержавницького досвіду” (К., 2000); 4) етноцентричні, які характеризує теоретико-методологічна залежність від закордонних наукових центрів. Офіційною стала “державницька парадигма з виразним національним аспектом”.

Суспільствознавці краще за інших розуміють, що розбудова нової держави і відповідного їй суспільного організму вимагає певної ідеологічної основи (частиною якої є державна історична парадигма), спроможної зцементувати багатополярне суспільство, піднести окремі його складові над корпоративними інтересами і цінностями заради спільної мети. Попри всю бажаність для національно-демократичних сил виокремити в якості вісі сучасного українського державотворення українську національну ідею, в ближчому майбутньому внаслідок гостроти соціально-економічних проблем остання не зможе виконувати цю функцію, оскільки етнічні (національні) меншини, які разом з українцями впродовж принаймні 60 років новітньої історії існували в режимі “стиснутої пружини”, поки що неспроможні поступитися власними суспільно-політичними амбіціями.

На тлі сучасних наукових дискусій у підрозділі окреслюється проблема коренізації як такої, українізації й коренізації стосовно етнічних меншин, зокрема. Показано, що коренізація, як напрямок суспільно-політичної діяльності правлячої партії, була частиною цілісної системи соціально-економічних, суспільно-політичних і культурних перетворень (реформаторського і революційного характеру), засобом і шляхом докорінної перебудови основ існування і відтворення суспільства, яке перебувало в стані цивілізаційного переходу. Українізація, як республіканська версія коренізації, стала винятковим історичним явищем. Яким би чином не оцінювали її дослідники, вона визначила специфічне “українське обличчя” спроби побудови соціалізму.

Концепція коренізації набула ситуативного характеру і на різних етапах свого запровадження проявлялася як: 1) засіб політичного миротворення (Е. Квірінг); 2) компроміс ідеологій, який дозволив більшовикам на початковому етапі радянського будівництва значно послабити табір політичних опонентів за рахунок національно-демократичних сил; 3) засіб і форма онаціоналення більшовизму; 4) засіб і шлях соціалістичного будівництва на певному етнічному ґрунті (М. Скрипник, О. Шумський); 5) знаряддя політичної боротьби (Й. Сталін); 6) мета етнонаціонального розвитку українства (М. Грушевський); 7) шлях національно-культурного відродження; 8) метод гармонізації міжнаціональних стосунків. Вага названих складових та їхнє співвідношення суттєво змінювалися на різних етапах, змінювалася також впливовість апологетів коренізації, причому з часом визначальною стала тенденція до вихолощення життєвого сенсу політики, її формалізації та спрощення. Полярність оцінок істориків з проблематики пояснюється тим, що вони фокусуються переважно на одному чи декількох аспектах цього історичного явища тоді, як воно наскрізь пронизувало всю життєдіяльність суспільства в її соціально-економічній, політичній і культурній царинах. Отож робота по визначенню її сутнісних наслідків у ньому вимагає системного підходу.

Здобувач вважає, що період 20 - середини 30-х рр. залишається одним з найбільш складних стосовно аналізу і типологізації соціально-економічних, суспільно-політичних та етнокультурних процесів у середовищі етнічних громад України. Глибоко вкорінена в свідомість істориків радянська методологічна матриця обумовлює підсвідоме прагнення до створення історичних схем і концепцій, які б чітко визначали причинно-наслідкові зв'язки між теорією і практикою більшовизму та реальним життям суспільства. Це знаходить свій прояв у тиражуванні національно-демократичної матриці, яка, власне, є дзеркальним відображенням радянської державної історичної доктрини. Такий підхід позбавлений наукового підґрунтя.

2. Етнічні меншини УСРР у 1921 - 1923 рр.

Досліджене становище етнічних меншин на початковому етапі радянського будівництва. Залучення архівних матеріалів і статистичних даних дозволило охарактеризувати зміни, що відбулися в соціальній структурі, господарському становищі, чисельності етнічних громад України у постреволюційну добу. Показано, що на момент проголошення політики коренізації життя етнічних громад України відбувалося в умовах системної кризи, яка охопила всі сфери їхнього існування. Її причини полягали в докорінній переорієнтації базових сфер життєдіяльності суспільства, політичної системи і державної структури на постімперських просторах. Визначальним фактором соціально-економічного життя етнічних громад в означений час стала аграрна реформа, яка спричинила різке зменшення норм землекористування колишніх колоністів. Будучи заходом соціальної справедливості в обставинах хронічного малоземелля українського селянства, вона водночас викликала господарський колапс у колоніях. Вкупі з воєнно-комуністичними методами керування місцевих рад і ревкомів, непідсильними реквізиціями, розкуркуленнями вона стала підосновою зростання опозиційності етнічних меншин та поширення еміграційних настроїв. Аналогічні процеси деформували життя західноукраїнського регіону і привели єврейські містечка на межу фізичного виживання.

Етнічна строкатість країни, значні відмінності щаблів соціально-економічного та культурного розвитку, рівня політичної культури й активності, амбіцій і прагнень етносів, звичайно, перетворювали розробку генеральних напрямків державотворення та їхнє запровадження в життя на велику проблему. Втім, ще більше ускладнював ситуацію низький рівень толерантності на всіх рівнях суспільства, нездатність представників різних етносів не лише виголошувати гасла пролетарського інтернаціоналізму, а й керуватися ними в повсякденному житті.

В окреслених обставинах зміна етнополітичного курсу в 1923 р. мала доленосне значення. Перспектива українізації стала визначальним чинником подальшого життя етнічних меншин і політичного клімату в УСРР. Етнонаціональна царина була найбільш занедбаною ділянкою внутрішньої політики більшовиків в Україні. Без перебільшення можна стверджувати, що ні етнічні меншини ні влада на той час ще не повернулися обличчям до однієї з найважливіших складових буття поліетнічної країни, яка забезпечувала гармонійне функціонування складного багатонаціонального суспільного організму. Базові соціально-економічні зрушення першої половини 20-х рр. спричинили відчутне зниження інтересу до національного питання в усіх колах суспільства, проте воно було тимчасовим і через певний час постало з новою силою. Негативною стороною певного спаду національного руху була та обставина, що суспільство, різко змінюючись у соціально-економічному й політичному напрямках, занедбало царину міжнаціональних відносин і практично нічого не знало ні про колишній стан етносів ні про їхні тогочасні етнокультурні проблеми. В окреслених обставинах неп та політика коренізації утримали багатонаціональне українське суспільство від вибуху і надали більшовикам час для перегрупування сил.

3. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (1924 р. - перша половина 30-х рр. ХХ ст.)

Досліджена еволюція взаємин між етнічними меншинами і владою в соціально-економічній сфері.

Показано, що прагнення етнічних громад і влади, їхні погляди на мету господарського життя країни докорінно відрізнялися. Державна програма економічної діяльності була зорієнтована на вихід з економічної кризи початку 20-х рр. Водночас вона мала й стратегічну мету, що полягала в прискоренні процесів пролетаризації і створенні соціально-економічного базису соціалістичних перетворень в етнічному середовищі. Меншини розглядали неп як вистражданий і припустимий компроміс із владою і намагалися використати всі доступні способи для власного економічного відродження. Мирне змагання впроваджуваних владою форм виробництва і традиційної системи господарювання етнічних меншин, їхні суперечливі взаємини визначили суть соціально-економічної історії меншин впродовж непу.

Предметний розгляд господарських показників етнічних громад засвідчив, що еволюція селянства етнічних меншин, як класу, та його господарств, як ланки загальнореспубліканського сільськогосподарського сектору виробництва, в цілому відбувалася за напрямками, характерними УСРР загалом. Серед генеральних тенденцій, що панували в етнічному селі, слід назвати наступні: посереднячення села з неухильним зменшенням питомої ваги крайніх соціальних груп; підвищення ролі земельної громади в організації підприємницької та виробничої активності селянства, інтенсифікації та оптимізації використання сільськогосподарських угідь; розгортання землевпорядження як методу гармонізації поземельних відносин і здійснення соціальної політики більшовиків на селі; трансформація податкового тягаря на селі від часткової лібералізації в середині 20-х рр. до ужорсточення наприкінці непу; неухильне зростання втручання держави в процеси товарообміну між містом і селом, напрямки господарського розвитку села, форми організації його виробничого життя.

Неп у селах етнічних меншин мав певні особливості, як регіональні, так і суто національні. У розділі доводиться, що нова економічна політика була підпорядкована меті штучного збільшення соціальної бази радянської влади на селі. Визнаючи позитивний вплив непу на відновлення селищ етнічних меншин у післяголодні роки, слід констатувати обмеженість політики в її впливі на загальний розвиток продуктивних сил колоністського села. Неп зробив центральною виробничою фігурою країни в цілому, і колоністського села, зокрема, середняка, господарство якого ґрунтувалося на власній, переважно ручній, праці. Масові архівні джерела свідчать про те, що наприкінці 20-х рр. колоністські господарства виявляли ознаки виробничої кризи, що не в останню чергу обумовлювалася відсутністю внутрішньої мотивації господарів, перманентною ескалацією земельного питання, зростанням податкового тягаря. За умови збереження діючих на той час засад економічного та адміністративного регулювання виробничих взаємин на селі, економічна криза з невідворотністю насувалася на сільськогосподарський сектор країни в цілому. Вказана обставина стала визначальною в формуванні перспектив соціально-економічного розвитку республіки загалом.

Колективізація завершила справу економічного руйнування одноосібного господарства, раптово зупинивши безальтернативну багаторічну агонію дрібного товаровиробника. Одержавлення засобів виробництва і прикріплення селян до колгоспів відкрили нову еру в історії селянства України. Господарський розвал і хаос у колгоспах, глибока світоглядна криза в сукупності зі злочинною зневагою уряду до власного народу спричинили голодомор 1932 - 1933 рр. Вихід з нього був пов'язаний з певною лібералізацією селянської політики, зміною принципів господарювання в колгоспах, на які влада вимушено пішла, втративши мільйони товаровиробників.

Досліджуваний період став зламним у соціальній історії етнічних меншин УСРР. Трансформація їхньої соціальної структури визначалася особливостями перехідного періоду, протягом якого відбулася болюча, доволі швидка з огляду на глобальні соціально-економічні процеси, перебудова основ існування суспільства. Вона зачепила всі етноси країни. Неп був часом соціальної строкатості українського суспільства, яку визначали декілька факторів. Першим, і найвпливовішим серед них, був загальний зміст селянської політики більшовиків, яка обумовила штучність соціальної стратифікації селянства. Другим за вагою був регіональний чинник, оскільки в Україні історично сформувалися значні регіональні коливання норм землекористування. Третє місце посідала етногосподарська специфіка складових країни. Сукупна дія названих факторів спричинила значну варіативність характеристик окремих груп селянства відповідно до територіального розташування їхніх господарств. Пришвидшення соціально-економічних процесів у перехідний період сприяло зближенню господарських характеристик етнічних меншин і українського селянства, а колективізація завершила їхнє нівелювання.

Великий стрибок” межі 20 - 30-х рр. відкрив епоху нових соціальних відносин у країні, в якій вже не було місця жодним розділенням за національною ознакою. Колективізація на селі та пролетаризація кустарів у місті стали поворотним пунктом докорінної перебудови соціального життя етнічних меншин. Визначали її процеси масової пролетаризації й надшвидкі темпи урбанізації, які брали старт наприкінці досліджуваного періоду.

4. Суспільно-політичне життя етнічних меншин України

На тлі політичної історії УСРР розглянута історія здійснення коренізаційних заходів у суспільно-політичній сфері. Центральне місце в розділі посідає висвітлення обставин і результатів адміністративно-територіального будівництва в місцях розселення етнічних меншин. Дисертантом проаналізовані виборчі кампанії 20-х - першої половини 30-х рр., розкрита в загальних рисах історія нерадянських суспільно-політичних рухів, шляхи й наслідки створення в середовищі етнічних громад системи органів радянської громадськості.

На погляд здобувача виокремлення національних рад і районів сприяло зниженню рівня суспільної конфліктності. На першому етапі національного адміністративно-територіального будівництва республіканські керманичі не мали чіткого уявлення про припустимі межі кількісного зростання і форми національних адміністративно-територіальних утворень. Обговорення ідеї створення єврейської республіки зі столицею в Одесі (ІХ Всеукраїнський з`їзд Рад, травень 1925 р.), висловлювання В.Чубаря про можливість оформлення в УСРР автономних областей свідчили, що на середину 20-х рр. тенденція унітаризації в УСРР ще не була визначальною. Відцентрові процеси були вагомими навіть наприкінці 20-х рр.

Національний принцип районування виявився вдалою і напрочуд своєчасною знахідкою більшовиків, допоміг гармонізувати міжетнічні взаємини в країні в найбільш складний період існування влади. Який би зміст у створення національних рад і районів не вкладали етнічні громади, він залишався доволі чітко визначеним відповідними урядовими постановами. Виокремлення рад і районів з переважаючою людністю етнічних меншин згідно з буквою закону мало на меті запобігти защемленню права останніх на використання рідної мови в контексті запровадження українізації, але не повинне було створювати умови для виключності того чи іншого народу.

Радянська влада розглядала національні ради і райони, як знаряддя запровадження на місцях відповідної мовної політики. Що ж до політичного змісту - вони були нижньою ланкою складної ієрархічної будови радянської державності, яка забезпечувала збереження диктатури пролетаріату. Називаючи адміністративно-територіальні утворення в місцях компактного розселення етнічних меншин національними, слід пам'ятати, що то були радянські адміністративно-територіальні одиниці з діловодством національним мовами, а не територіальні автономії певного етносу.

Прагнення контролювати й спрямовувати в “радянське річище” діяльність рад від моменту складання списків кандидатур до вирішення останніми найдрібніших питань повсякденного життя становило основоположну вісь внутрішньої політики більшовицької партії. Тоталітарні тенденції позначали політичне обличчя більшовизму з перших років його приходу до влади, проте системна криза початку 20-х рр. змусила партійних керманичів дещо послабити одіозні прояви політичного диктату. Не остання роль у створенні привабливого іміджу радянської влади відводилася політиці коренізації, що повинна була зробити її зрозумілішою і ближчою населенню.

Національні ради та коренізація їхніх виконавчих органів відіграли непересічну роль у гармонізації міжнаціональних взаємин у багатонаціональних регіонах. Позитивний вплив коренізації проявився хоча б у тім, що з моменту їхнього створення міжетнічні суперечності не відігравали суттєвої ролі в суспільно-політичному житті регіонів та не позначалися негативним чином на ході виборчих кампаній.

Виборчі кампанії 20-х - першої половини 30-х рр. унаочнили вкрай суперечливу і нестабільну політичну ситуацію в країні. В першій половині 20-х рр. населення в цілому виявляло виборчу пасивність. Перший відчутний сплеск активності виборців відбувся на тлі соціально-економічної лібералізації 1925 - 1926 рр. та розгортання коренізації в УСРР. Ради, обрані в цей час, вірогідно, найбільше відповідали соціально-економічному обличчю й політичним прагненням етнічних громад республіки. З 1927 р. уряд посилив контроль над засадами комплектування рад, насаджаючи в них переважно представників бідняків і батрацтва, рік від року збільшуючи частку „позбавленців”. Останнє суттєве підвищення правдивої активності виборців відбулося на піку антиколективізаційного руху селянства в 1930 - 1931 рр.

У селах етнічних меншин практично всі види прорадянських суспільних організацій і товариств поширювалися мляво, а діяли переважно формально. Позбавивши селян можливості організовувати суспільні організації за власним бажанням, послідовно знищуючи саму думку про можливість існування національних політичних партій, Селянського Союзу, національних кооперативних організацій, більшовики врешті домоглися деполітизації і селянства, як суспільної верстви, і окремих етнічних меншин, як етнічних складників суспільства. В такий спосіб режим, з одного боку, політично обеззброїв та знеособив селянський рух; з іншого боку, припинив визрівання політичних еліт національних рухів, перетворення етнічних меншин на національні та наступний етап актуалізації національного питання в СРСР.

Завдання прорадянських суспільно-політичних організацій і рухів полягало у відволіканні широких верств громадськості від усвідомлення та презентації альтернативних моделей суспільного розвитку, боротьбі з політичним інакомисленням, підготовці країни до завершального етапу соціалістичної революції та створення суспільного шару, здатного воєнно-комуністичними методами забезпечити її завершення. Не випадково більшість з них розпалася або була ліквідована в 1931 - 1934 рр.

5. Особливості культурного поступу етнічних меншин

Досліджені доктринальні засади національно-культурної політики стосовно етнічних меншин, програма коренізації установ культурно-освітньої галузі та наслідки її запровадження, тенденції етнокультурного життя УСРР у контексті коренізації, а також проблеми етнічних громад на етапі етнокультурної модернізації.

Висвітлюючи особливості етнокультурного життя етнічних громад УСРР, здобувач послідовно проводить думку, що здійснення політики коренізації стосовно етнічних меншин в Україні було виправданим з суспільно-економічної й політичної точок зору. Вона стала підосновою не лише гармонізації міжетнічних взаємин, а й виходу з кризи початку 20-х рр. Проте політика коренізації, крім багатьох практичних, мала значні теоретичні хиби. Сутність їх визначалася надмірною й невиправданою уніфікацією загальносоюзної політики коренізації, що знайшло свій вияв в уніфікації методів здійснення коренізації щодо всіх етнічних складових країни: націй, народностей, етнічних і етнографічних груп. Політика коренізації обмежилася національно-мовним аспектом при одночасному ігноруванні, а надалі - неприхованій боротьбі проти ще двох важливих складових кожної національної культури: етнічного менталітету й побуту. Що ж до духовної складової, то вона мала бути “соціалістичною за змістом, національною за формою”. Таким чином, навмисно чи ні, формально здійснювана політика коренізації рано чи пізно збочувала поступ етнокультурних процесів у річище фактичної денаціоналізації, тим більше, що асиміляційні процеси в середовищі етнічних меншин України вже до революції набрали значних масштабів.

Еволюція теоретичних засад формування етнополітичного курсу більшовиків протягом 20-х - першої половини 30-х рр. обумовлювалася колосальним розривом між комуністичною теорією та реальними соціально-економічними, суспільно-політичними і культурними обставинами, в яких її намагалися запроваджувати в життя. Визначення етнокультурних орієнтирів поліетнічного суспільства УСРР та обрання принципів його об`єднання вже на межі 20 - 30-х рр. стало гострою суспільно-політичною проблемою, проте вона була лише однією з безкінечної кількості етнокультурних та соціокультурних проблем і суперечностей, які збурювали й дезорієнтували українське суспільство. Дестабілізуючим фактором етнокультурної ситуації в УСРР була та обставина, що етнічні громади перспективно розглядалися лише як матеріал для асиміляції, а політична боротьба в радянсько-партійних колах точилася навколо питання: кому віддати першість у цьому процесі - українцям чи росіянам. Похідним від названого було питання визначення хронологічних меж так званого етапу розвитку національних культур, що загострювалося дискусіями про злиття останніх у недалекій перспективі.