Етнічні меншини УСРР і влада: динаміка соціально-економічних, політичних і культурних перетворень (1921–1935 рр.)

Впродовж 1923 - 1935 рр. українізація зазнала значної теоретичної трансформації і викликала глибокий розкол у КП(б)У, яка включала як прихованих ворогів політики, так і прихильників перетворення її на сенс етнополітичного життя республіки та шлях структурування української політичної нації на базі української культури. Заручниками і пішаками в боротьбі політичних кланів у КП стали етнічні меншини УСРР та розігрувана час від часу “російська карта”.

Уряд країни, перебуваючи в полоні класових формул щодо сутності й завдань політики коренізації, не висловлював свого погляду на явище асиміляції як такої, хоча було очевидним, що низка етнічних громад України перебувала на межі зникнення. Радянське суспільство 20 - 30-х рр., незважаючи на здійснення політики коренізації, об`єктивно було генератором асиміляційних процесів. Колективізація й викликані нею репресії щодо значної частини селянства етнічних меншин знищили віковий уклад життя німців, болгар, греків, чехів України; підірвали економічну основу збереження ними етнічної самобутності; заклали основи розселянювання етнічних груп й розпилення їх по теренах республіки та СРСР. Індустріалізація завершила започатковану колективізацією справу утворення безкласового суспільства й інтеграції на цій основі усіх етнічних груп країни (як компактних, так і дисперсних) в одноманітне виробництво, в єдину “соціалістичну культуру”, проте процес цей був штучним і викликав незворотні негативні деформації в етнічних спільнотах.

Коренізація стала періодом найпотужнішої спроби етнокультурної модернізації українського суспільства, зокрема, в галузі мовної практики. Мобілізація суспільства першої половини 30-х рр. мала серед наслідків критичне пришвидшення соціально-економічних, культурних та етнонаціональних процесів. За декілька років відбулося те, на що при еволюційному розвиткові мали піти десятиліття, а то й століття. Замкненість і консерватизм етнічних громад, що відчутно гальмували їхній соціальний прогрес, були зруйновані, втім антигуманні методи досягнення названої мети визначили штучність низки зрушень і поставили під сумнів їхні перспективні (далекосяжні) наслідки.

Висновки

етнічний радянський урядовий

У висновках підсумовані результати опрацювання заявленої проблематики:

Відносини між етнічними меншинами УСРР та владою тривалий час перебувають у межах наукової цікавості чисельного колективу вітчизняних і зарубіжних істориків, втім до останнього часу вони не були об'єктом спеціального комплексного дослідження, висвітлювалися фрагментарно або в загальних рисах, внаслідок чого обросли безліччю міфологем, неточностей і умовчань, які деформують історичну правду.

Становлення наукових підходів до вивчення відносин між владою та етнічними меншинами відбувалося водночас і під визначальним впливом політики коренізації. Прикметною ознакою радянської історичної парадигми з перших кроків її затвердження стало абстрагування від низки специфічних ознак етнічних меншин і зведення їх до конструктивістської схеми подолання відстані між соціально структурованими і відсталими народами. Коренізація стосовно етнічних меншин спеціально теоретично не опрацьовувалася, а була лише проекцією загальносоюзної політики коренізації та українізації, як її республіканської версії. Слід відзначити, що уявлення партійно-радянських діячів про зміст проблем етнічних громад не завжди відповідали дійсності, що в свою чергу негативним чином позначалося на якості політичного аналізу і наслідках запроваджуваних реформ. Найбільше слабих ланок містилося в державних програмах соціальної реконструкції єврейства, німців, поляків, рома, що стало основою очевидної конфронтації між названими громадами і владою в першій половині 30-х рр.

Коренізація була відповіддю більшовиків на загострення національного питання, яке мало універсальний характер на всіх постімперських просторах, і було спричинене системними змінами в базисі й надбудові існування суспільства впродовж воєнного комунізму. Для подолання системної кризи початку 20-х рр., збереження територіальної цілісності та перегрупування сил більшовики розробили і запровадили концепцію непу, якій в етнополітичній царині відповідала політика коренізації.

Вона стала частиною системних соціально-економічних і культурних перетворень, що впродовж перехідного періоду мали забезпечити прискорену модернізацію багатонаціонального суспільства і закласти підвалини завершального етапу соціалістичної революції. Суто українською особливістю було паралельне запровадження в УСРР українізації та коренізації щодо етнічних меншин, як двох іпостасей загальносоюзної політики коренізації. Перехід від декларованого до реального запровадження українізації став могутнім фактором дестабілізації етнополітичної ситуації в республіці, негативна дія якого була нівельована коренізаційними заходами в місцях компактного розселення етнічних меншин.

У союзному масштабі коренізація, власне, розглядалася не як самостійна соціально-культурна програма, а як інструмент запровадження в життя інших (більш важливих) соціально-економічних програм. Довгострокові заходи, що запроваджувалися в національному середовищі в контексті коренізації, не були позбавлені суперечностей, але мали потужний стимулюючий вплив на соціально-економічне, суспільно-політичне та культурне життя етнічних меншин. Двоїстість їх обумовлювалася стратегічними цілями більшовицької партії, яка намагалася використати потенціал національно-демократичного руху в республіках для зміцнення власної політичної влади та більш ґрунтовно, аніж у 1917 - 1921 рр., підготувати вирішальний наступ соціалістичної революції. Коренізація запроваджувалася таким чином і такими методами, аби, так би мовити, дотягти малі і відсталі народи в соціальному, політичному та культурному відношеннях до ефемерного усередненого ідеалу (російський і прибалтійський пролетаріат). Для цього широко застосовувалися універсальні методики соціального моделювання: стримувалося зростання дрібнобуржуазних прошарків у місті й на селі, здійснювалася цілковита господарська переорієнтація етносів (аграризація єврейства, переведення на осілість рома та ассірійців).

Упродовж непу названі завдання вирішувалися комплексно, як у базисі, так і в надбудові суспільства. Основи нівелювання соціальної структури етнічних громад та прискорення їхньої пролетаризації заклали земельна реформа на селі й політика кооперування кустарів у місті. Неп, як система економічних і політичних важелів державного впливу на дрібного товаровиробника, був спрямований на дроблення селянського господарства, що власними силами було неспроможне вийти на індустріальний рівень розвитку. Величезна частка селян України в умовах малоземелля була приречена на невідворотну пролетаризацію. Відчутні регіональні коливання норм землекористування, які мали яскраво виражений етнічний колорит, суттєвого впливу на вказану генеральну тенденцію соціальної еволюції селянства, як класу, не справляли.

Досліджуваний період став часом епохальних змін у базових сферах життєдіяльності етнічних громад. Неп і політика суцільної коренізації, що прийшла йому на зміну, стали часом докорінної, болючої та руйнівної переорієнтації основ господарської діяльності та відтворення етнічних меншин. Процес цей не був однолінійним, мав хвилеподібний вигляд і завершився насильницьким нівелюванням рівнів соціально-економічного розвитку етнічних громад України. Соціальна політика більшовиків спиралася на догматизовані та примітизовані основи теорії класів, згідно з якими вибудовувалася концепція соціальної бази радянської (більшовицької) влади.

У безпосередньому зв'язку з соціально-економічними завданнями і методами зміцнення більшовицької влади в національному середовищі втілювалася концепція реконструкції суспільно-політичного обличчя етнічних меншин. Завдання політичної переорієнтації пролетаризованої селянської маси вирішувала складна система суспільно-політичних заходів, втілювана в контексті коренізації. Радянізація етнічних громад забезпечувалася в межах національних адміністративно-територіальних утворень, що спромоглися впритул наблизитися до свідомості етнічного селянства, пом'якшивши врешті глибинний суспільно-політичний конфлікт початку 20-х рр. між владою і селом.

У лавах прорадянських суспільно-політичних організацій та рухів більшовики готували кадри для вирішального наступу межі 20 - 30-х рр., а дискредитація та переслідування не більшовицьких партій та організацій затверджували в масовій свідомості ідеї про невідворотність соціалізації дрібного товаровиробника.

Система національних закладів освіти та культури тиражувала більшовицьку ідеологію та сприяла її вростанню в національне середовище. Як наслідок, етнічне селянство та дрібний товаровиробник міста на кінець 20-х рр. були політично знеособлені, нездатні протистояти державі ані ідейно, ані організаційно. Осередки сталого (щоправда, пасивного) опору радянізації збереглися в міцних етноконфесійних громадах (поляки, німці, меноніти).

Перша половина 30-х рр. стала для народів УСРР часом модернізаційного ривка, який набув форми масованої „більшовицької атаки” на всі сфери життєдіяльності суспільства. Колективізація обернулась соціально-економічною та гуманітарною катастрофою. У німецьких та польських селах Правобережжя вона була завершена шляхом масових депортацій. В усіх етнічних громадах прискорилися процеси урбанізації. Колективізація села, примусове кооперування кустарів та індустріалізація позначили віхи системного перевороту початку 30-х рр., який підносився як скачок суспільства до нової соціально-економічної формації. Антигуманні методи досягнення партійних настанов, нехтування правами та почуттями (зокрема, національними) спричинили глибоку суспільну кризу першої половини 30-х рр., вихід з якої торувався шляхом масового насильства, стерилізації політичного думання, політизації сфери освіти та культури.

Впродовж першої половини 30-х рр. політична воля етнічних громад УСРР була зламана, більшовицька влада перестала розглядати їх як потенційно небезпечного політичного ворога. Це зробило непотрібними подальші „загравання” в національному середовищі і в результаті розпочалося поступове згортання мережі національних адміністративно-територіальних одиниць, навчальних та культосвітніх закладів, що функціонували національною мовою.

Запровадження освітньої реформи в її національному варіанті в цілому мало позитивні наслідки і стало основою модернізаційного ривка, який, щоправда, мав штучний характер. Негативною його стороною було те, що він спрямовувався не на підвищення етнокультурного рівня народів країни, як такого, а на їхнє „політичне вербування”, виховання підростаючого покоління в дусі невідворотності суцільної колективізації та припустимості значних жертв заради побудови соціалізму. Руками повоєнних поколінь ці жертви були принесені, надалі - виправдані, ними ж була, як непотрібна, згорнута коренізація в усіх її складових.

Власне коренізація не становила загрози для більшовицької влади, оскільки запроваджувалася під її невсипущим контролем і регламентувалася в кожному своєму кроці. Загрозу становили ті глибинні зрушення, що відбувалися під її впливом в усіх галузях життєдіяльності багатонаціонального суспільства, зрощуючи потенційну базу реставрації капіталістичної формації. На погляд радикально налаштованої частини більшовицького проводу політика коренізації мала сенс лише в добу непу. Вона, так само, як і неп, була формою і продуктом компромісу між суспільством та більшовицькою владою на час перехідного періоду. Здійснивши акт колосальної наруги над власним народом у першій половині 30-х рр. і витравивши історичну пам`ять про нього у „великому терорі” кінця 30-х рр., більшовики відкинули коренізацію, як метод етнополітичного регулювання, оскільки головним методом владарювання став всеохоплюючий політичний терор. Перехід від національно орієнтованої внутрішньої політики до національного нігілізму визначався не в останню чергу воєнними загрозами 30 - 40-х рр., втім низка міжетнічних суперечностей, придушених впродовж 30-х рр., не зникла, а лише була загнана вглиб суспільства.

Література

1. Маріупольські греки (етнічна історія). 1778 р. - початок 30-х років ХХ ст. - К.,1999. - 331 с.

2. Етнічні меншості УСРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. - К.,2002. - 189 с.

3. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (20-і - початок 30-х років ХХ ст.). - К., 2004. - 455 с.

4. Етнічні меншини УСРР у 20-і - першій половині 30-х років ХХ ст.: історіографія та джерела дослідження. - К., 2006. - 170 с.

5. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. - К., 2006. - 507 с.

Размещено на Allbest.ru