Розвиток української науки в загальносоюзному суспільно-політичному контексті

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ СЛАВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

07.00.01 - Історія України

Розвиток української науки в загальносоюзному суспільно-політичному контексті

Виконав Ткаченко Володимир Володимирович

Київ - 2009

АНОТАЦІЯ

науковий радянський тоталітарний репресія

Ткаченко В.В. Розвиток української науки в загальносоюзному суспільно-політичному контексті - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук зі спеціальності 07.00.01. - історія України. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2009.

Дисертацію присвячено складному, суперечливому періоду розвитку української науки в суспільно-політичних реаліях радянської дійсності 20-30-х рр. ХХ ст.

На основі новітніх підходів в аналізі історичних джерел, значну частину з яких уперше запроваджено до наукового обігу, дисертантом зроблено спробу комплексного дослідження кардинальних динамічних змін, що відбулися в системі організації, методологічних засадах та підходах до визначення пріоритетних напрямків розвитку вітчизняних наукових досліджень. В роботі охарактеризовано зростаючу динаміку соціального розвитку, тектонічні зрушення як у світоглядних засадах науки, так і у техніко-технологічних можливостях, що зробили її вирішальним чинником конкурентоспроможності у стратегічному змаганні світових держав. Автор висвітлив шляхи становлення нової системи партійно-радянського управління наукою, що поставила за мету максимальне сприяння мобілізаційній модернізації “навздогінного” типу. У дисертаційному дослідженні змальовано масштабні досягнення, здійснені українськими вченими, й драматичні випробування, що випали на долю багатьох науковців, безневинно постраждалих внаслідок жахливих сталінських репресій.

Ключові слова: партійно-радянська наукова політика, наукові школи, міжнародна й внутрішня комунікація, політичні репресії, тоталітарна держава, організаційна структура науки, мобілізаційна модернізація.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Система організації наукових досліджень в незалежній Україні вимагає ґрунтовної модернізації, в тому числі суттєвого оновлення концептуальних підходів до формування нової її якості. В процесі вирішення цього складного завдання корисним буде проведення ретроспективного аналізу проблеми, оскільки видається доволі сумнівною спробою сформувати нову якісну систему організації науки без врахування історичного досвіду.

Висвітлення даної проблеми є актуальним ще й тому, що увага радянських дослідників приділялася лише досягненням у науково-технічній сфері, залишаючи осторонь серйозні прорахунки у політиці влади щодо науки. Ось чому існує об'єктивна необхідність звернутися до проблеми формування та розвитку системи наукових досліджень в Україні у 20-30-ті рр. ХХ ст. та проаналізувати як незаперечні здобутки в цій галузі, так і недоліки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до тематики наукових досліджень Інституту історії України НАН України. Дослідження пов'язане з проблематикою наукового пошуку відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. ``Повсякденне життя українського суспільства в 20-ті рр. ХХ ст.'' (номер державної реєстрації 0105U000061) та ``Українське суспільство 30-х рр. ХХ ст.: нариси повсякденного життя'' (номер державної реєстрації 0108U000149).

Об'єктом дисертаційного дослідження є українська наука у міжвоєнний період, взята у якості складного й багатовимірного соціального феномену. В цьому розумінні розвиток науки як соціального явища повинен досліджуватися у соціально-політичному дискурсі, у загальному контексті партійно-радянської політики.

Предметом дисертаційного дослідження є розвиток української науки в загальносоюзному суспільно-політичному контексті 20-30-х рр. ХХ ст., виявлення головних закономірностей становлення й розвитку науки в УРСР, формування та функціонування наукових шкіл і співтовариств.

Хронологічними межами дослідження визначені 20-30-ті рр. ХХ ст. Нижній поріг - час переходу до мирного життя в умовах становлення нового соціально-економічного ладу. Верхня дата - початок Другої світової війни. З метою збереження історичної об'єктивності й з урахуванням вимог системності дослідження деякі сюжети свідомо розглядалися автором у більш широких хронологічних межах.

Територіальні межі дисертаційного дослідження охоплюють адміністративні кордони УРСР за станом на 1939 р.

Вивчення міжвоєнного періоду вимагає теоретико-методологічних узагальнень, урахування усієї суперечливої складності процесів. Це й стало метою запропонованого дисертаційного дослідження, присвяченого аналізу головних шляхів розвитку вітчизняної науки у загальносоюзному суспільно-політичному контексті міжвоєнного періоду.

Досягнення вказаної мети передбачає проведення комплексного дослідження й розв'язання наступних дослідницьких завдань:

- проаналізувати головні теоретико-методологічні підходи до вивчення проблеми;

- визначити пріоритетні напрямки державної політики щодо науки у досліджуваний період та виявити її головний зміст, детермінанти й наслідки;

- оцінити адекватність проваджуваної структурної політики в контексті вирішуваних наукових завдань та соціально-економічної політики в цілому;

- розглянути систему організації вітчизняної науки;

- дати оцінку рівню розвитку наукових досліджень, охарактеризувати головні напрямки роботи й історичну долю провідних наукових шкіл досліджуваного періоду;

- реконструювати контекст міжнародної та внутрішньої (в межах СРСР) наукової комунікації та основні чинники, що призвели до тривалої ізоляції української науки.

Наукова новизна одержаних у процесі дослідження результатів полягає в наступному:

1. вперше на дисертаційному рівні комплексно досліджено головні здобутки вітчизняної науки міжвоєнного періоду й прорахунки партійно-радянської політики у цій сфері;

2. з'ясовано головні методи боротьби радянської держави з незалежністю наукового співтовариства;

3. проаналізоване матеріально-побутове становище науковців та заходи правлячої верхівки щодо залучення вчених на бік радянської влади;

4. висвітлено основні напрямки репресивної політики щодо науковців, наукових установ та вітчизняної інтелігенції в цілому;

5. проаналізовано позитивні й негативні моменти створення нової організаційної структури науки;

6. розглянуто головні напрямки діяльності провідних вітчизняних наукових шкіл та їх подальшу долю в тоталітарному суспільстві;

7. досліджено причини, головні напрямки й наслідки змін пріоритетів радянської держави щодо політики у царині міжнародної та внутрішньої наукової комунікації.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його положення, результати й висновки можуть бути використані як для подальшого вивчення обраної проблеми, так і при написанні узагальнюючих праць з історії України, історії науки, при читанні лекційних курсів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданнях відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України й кафедри історії Київського славістичного університету.

Загальна концепція дослідження знайшла відображення у доповідях і повідомленнях на IV Міжнародній науково-практичній конференції «Освіта і наука ХХІ століття - 2008» (м. Софія (Болгарія) 17-25 жовтня 2008 р.), IV Міжнародній науковій конференції «Знаки питання в історії України: особа і суспільство в історико-культурному просторі» (м. Ніжин, 11 - 12 грудня 2008 р.), V Міжнародній науково-практичній конференції «Ключові аспекти наукової діяльності - 2009» (м. Пшемишль (Польща) 7 - 15 січня 2009 р.), V Міжнародній науково-практичній конференції «Стратегічні питання світової науки - 2009» (м. Пшемишль (Польща) 7 - 15 лютого 2009 р.), V Міжнародній науково-практичній конференції «Новітні наукові досягнення - 2009» (м. Софія (Болгарія) 17-25 березня 2009 р.), V Міжнародній науково-практичній конференції «Дні науки - 2009» (м. Прага (Чехія) 27 березня - 5 квітня 2009 р.), V Міжнародній науково-практичній конференції «Ефективні інструменти сучасних наук - 2009» (м. Прага (Чехія) 27 квітня - 5 травня 2009 р.), ІІ Міжнародній науковій конференції «Процес управління суспільним розвитком: виклики, реформи, досягнення» (м. Суми, 28 - 30 травня 2009 р.) та ін.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, сформульовано мету й завдання роботи, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про апробацію результатів дослідження, подано структуру дисертації.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база й теоретико-методологічні засади дослідження”, що складається з трьох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У підрозділі 1.1. ``Стан наукової розробки проблеми'' з'ясовано тенденції розвитку та закономірності нагромадження знань із досліджуваної теми. В історіографії виокремлено два періоди: радянський та сучасний, з досить умовним їх поділом на групи залежно від тематики.

До першої групи радянського періоду віднесені узагальнюючі праці з історії України в цілому та міжвоєнного періоду зокрема. Характерним для них є подання матеріалу у вигляді винятково успішних заходів щодо реалізації тих чи інших партійних настанов. Наукова цінність подібних праць низька, вони не дають можливості отримати уявлення про проблеми, що постали перед вітчизняною наукою у досліджуваний період. Яскравим прикладом подібного твору може служити ``История Украинской ССР” у 10 т., сьомий том якої присвячено міжвоєнному періоду.

Другу групу становлять твори, присвячені загальним тенденціям розвитку науки в СРСР (з інформацією у розрізі республік) чи безпосередньо в УРСР. Левову частку їх змісту займає висвітлення досягнень радянської науки. Одна з перших таких праць була підготовлена до 10-річчя жовтневого перевороту. Головна цінність цього й наступних аналогічних видань полягає у тому, що їх авторами зазвичай виступали провідні вчені УРСР відповідних напрямків, які самі й здійснили описувані ними відкриття або брали безпосередню участь у дослідженнях певної наукової школи.

До третьої групи віднесені дослідження, присвячені політиці радянського уряду й вищого партійного керівництва щодо науки. Як приклад можна навести працю В.Д. Єсакова. Головним позитивом цих творів є насиченість багатим статистичним матеріалом завдяки залученню великого обсягу архівних джерел. Втім, за радянських часів вивчення партійної політики внаслідок ідеологічної заангажованості позбавляло дослідників можливості зберегти належну об'єктивність.

Четверту групу становлять публікації, присвячені питанням життя й діяльності інтелігенції міжвоєнного періоду, розвитку вищої школи та підготовці наукових кадрів. Серед них передусім заслуговують на увагу узагальнюючі праці, присвячені системі вищої освіти в УРСР, та монографія Л.І. Ткачової. У цих дослідженнях українська інтелігенція розглядається як прошарок радянського народу, головною метою якого є побудова соціалістичного суспільства з усіма уявними його перевагами над капіталізмом. Попри раніше згадані недоліки, притаманні творам радянської доби, у цих роботах ретельно проаналізовано зміни в організаційній структурі вищої школи, представлено цікаву статистику щодо кількості й соціального складу абітурієнтів та випускників, охарактеризовано методику викладання різних предметів, наведено відомості про кваліфікаційний рівень й умови життя викладачів. Матеріал підібрано таким чином, щоб можна було легко продемонструвати переваги радянського способу життя й підготовки нових поколінь інтелігенції.

Велика увага приділялась міжнародним контактам радянських й, зокрема, українських вчених. Публікації на цю тему й становлять п'яту групу. У працях А.Є. Іоффе ретельно проаналізовано науково-технічні й культурні зв'язки радянських республік (у тому числі й УРСР) із закордоном. Його творам притаманні усі органічні недоліки радянських досліджень. Так, розглядаючи відносно сприятливий для міжнародних контактів період 20-х рр., автор наводить узагальнені статистичні дані, а аналізуючи 30-ті рр., коли виїзд за кордон став ледь не винятковим явищем, дослідник концентрує увагу на окремих поїздках відомих вчених, уникаючи небажаних узагальнень. До цієї ж групи можна віднести праці, у яких досліджувалися наукові контакти між радянськими республіками. Серед них особливе місце посідають монографії Г.С. Бреги й В.М. Даниленка. Остання робота вигідно відрізняється від аналогічних багатим фактологічним матеріалом й докладним аналізом різних форм співпраці, хоча й присвячена, насамперед, таким позитивним її аспектам, як повернення в Україну музейних фондів, вивезених до Росії за доби імперії чи кадровій допомозі ``старшого брата''.

Праці, присвячені організаційній структурі й розвитку окремих галузей наук у межах СРСР чи УРСР та певним науково-дослідним установам, становлять шосту групу.

Найбільш докладно вивчалася історія Академії наук - провідного наукового закладу досліджуваного періоду. Особливої уваги заслуговує фундаментальна праця Н.Д. Полонської-Василенко, що розповідає про перші десятиліття існування ВУАН, у якій відображено практично усі аспекти розвитку цієї установи: матеріальне забезпечення, структура, стосунки з владою, репресії щодо співробітників та ін. Одночасно ця робота є також цінним джерелом з досліджуваної проблеми, оскільки авторка була сучасницею багатьох описаних нею подій, колегою низки видатних українських вчених, яких вона знала особисто. У радянський період регулярно видавалися збірки до пам'ятних дат в історії Академії наук УРСР. Помітне місце серед них посів двотомник, що побачив світ напередодні піввікового ювілею Академії, насичений багатим фактичним матеріалом, що дозволив розкрити усі напрямки діяльності найвищої наукової установи радянської України. Важливе значення й для сучасних дослідників має праця, видана до 60-річчя Академії, де чи не вперше було наведено докладний список дійсних членів й членів кореспондентів, що значно полегшило подальшу дослідницьку роботу з підготовки біографічних нарисів про еліту української науки. У грунтовній монографії О.Г. Мітюкова на багатому документальному матеріалі змальовано процес організації архівної справи в УРСР. Розвиток інфраструктури історичної науки ретельно дослідила Н.В. Комаренко. Важливим узагальнюючим дослідженням з проблем краєзнавства стала колективна монографія ``Історичне краєзнавство в Українській РСР”, значна увага у якій приділена ``золотій добі'' першого пожовтневого десятиріччя. Цінність цих праць не зменшує навіть ідеологічна заангажованість авторів, змушених враховувати реалії радянської дійсності 70-80-х рр. ХХ ст. Також вийшли друком узагальнюючі фундаментальні праці, присвячені розвитку математики, аналітичної хімії, біології та інших наук.

У сьому групу об'єднані персоналії. Особливої уваги заслуговують ґрунтовні видання довідкового характеру. Серед них варто згадати праці про біологів, математиків, хіміків, геологів, географів, вчених вищих навчальних закладів та багатьох інших. Незважаючи на притаманні цим публікаціям класичні вади радянського часу (головним чином ідеологічного змісту), вони й досі залишаються важливим джерелом завдяки ретельно підібраному фактичному матеріалу, що дає змогу висвітлити різні сторінки життя й творчості видатних українських науковців досліджуваного періоду.

Слід пам'ятати, що радянські дослідники сталінської доби часто не подавали реальної картини подій внаслідок жорстких цензурних обмежень. У більшості праць відсутній критичний підхід, оскільки їх автори були змушені приховувати одні факти (або просто їх ``не афішувати”), інші ж - подавати акцентовано, як ``показові”. Серед тем, що замовчувалися, насамперед були проблеми встановлення тотального контролю над наукою та репресії проти науковців.

За часів новітньої української незалежності вітчизняними істориками було багато зроблено в галузі вивчення історії української науки. Ці дослідження також можна розділити на кілька груп.

Перша група присвячена історії української науки в цілому. На відміну від праць радянських часів ці роботи відрізняються яскраво вираженим авторським підходом і в постановці проблем, і у підборі матеріалу, прикладом чого є дослідження В.І. Онопрієнка^.

Друга група присвячена міжнародним контактам українських вчених.

Співробітництву в науковій сфері між УРСР та Німеччиною присвячене дисертаційне дослідження Г.В. Калінічевої. Українсько-польські зв'язки були змальовані І.В. Муляр, а українсько-чехословацькі - І.В. Євсєєнко. З низки подібних праць доцільно виокремити дисертацію Г.В. Саган, у якій узагальнено досвід міжнародних наукових зв'язків УРСР. Особливої уваги заслуговує збірник, у якому представлено великий масив важливих документів з цієї проблеми, використання яких дозволяє об'єктивно проаналізувати різні аспекти міжнародної політики міжвоєнного періоду.

У третю групу об'єднані дослідження, присвячені розвитку провідних галузей української науки чи окремим науковим установам.

Велика увага продовжує приділятись вивченню Національної академії наук. Докторська дисертація Л.В. Матвєєвої стала одним з перших історико-джерелознавчих досліджень цієї проблеми, де на ґрунтовній документальній базі було проаналізовано головні етапи розвитку Академії й висвітлено долі провідних вчених. У фундаментальній колективній праці ``Історія Національної Академії наук України в суспільно-політичному контексті. 1918--1998” висвітлено об'єктивну, на рівні сучасних громадських і наукових вимог історію становлення та розвитку Академії з урахуванням загальноукраїнських суспільно-історичних подій. Широке використання архівних документів дало можливість реконструювати історію НАН України, позбувшись багатьох фальсифікацій, що існували в попередніх її дослідженнях. До наукового обігу було запроваджено чимало нових фактів та імен, уточнені дати, подано новий погляд на низку процесів і подій.

Практично усі аспекти становлення й розвитку у перше двадцятиріччя існування Інституту історії України НАН України висвітлено у збірнику документів і матеріалів, виданому до його 60-річчя. Документи відобразили не тільки історію Інституту, а й наочно продемонстрували суспільно-політичні реалії сталінської доби. Укріплення тоталітарної системи в УРСР, її вплив на проблематику наукових досліджень цієї установи, шляхи запровадження ідеологічного диктату на творчий пошук науковців - все це знайшло документальне підтвердження у матеріалах зазначеного видання. Історію Українського фізико-технічного інституту - одного з визнаних флагманів української науки - дослідили Ю.В. Павленко, Ю.Н. Ранюк та Ю.А. Храмов . Українське наукове товариство вивчали В.І. Онопрієнко та Т.О. Щербань.

Низка праць репрезентує досягнення в окремих наукових галузях.

Так, І.Б. Матяш і Н.П. Московченко висвітлили розвиток архівної справи. С.Г. Водотика всебічно проаналізував соціально-політичні, соціокультурні, науково-організаційні та концептуальні аспекти історії історичної науки УСРР 20_х рр., боротьбу радянської й цивілізованої схем розвитку науки, поступові зміни в системі організації історичної науки й освіти та пріоритетів у дослідженнях внаслідок запровадження командно-адміністративних методів керівництва країною^. О.А. Удод у докторській дисертації вперше у вітчизняній історіографії змалював вплив історичної науки й освіти у 20-30-ті рр. на формування духовних цінностей українського народу й довів, що викривлення історичної науки засобами комуністичної пропаганди призвело до деморалізації суспільства й міфологізації історичної свідомості^.

А.А. Гаврилюк приділив увагу технічним науково-дослідним закладам УРСР. І.А. Мельничук проаналізував внесок українських вчених у розвиток ракетобудування й освоєння космосу. Л.Г. Хоменко висвітлив історію вітчизняної кібернетики та інформатики. Узагальнюючим дослідженням з вивчення технічних наук стало дисертаційне дослідження Л.І. Сухотеріної. На широкому історичному тлі у контексті тогочасних суспільно-політичних процесів автор показала, що радянська влада, вирішуючи суто політичні завдання, намагалася взяти під жорсткий контроль наукову сферу, внаслідок чого вже з кінця 20-х рр. була введена плановість наукових досліджень, сформувалася державна система управління наукою, що об'єдналася з системою централізованого планування, наукові завдання підпорядкувалися народногосподарським планам. Чимала увага у дослідженні приділена також біографічним відомостям про науковців та інженерів, свідчення про яких були неповними чи викривленими.

Різні аспекти розвитку сільськогосподарських наук у досліджуваний період були висвітлені у дисертаціях О.В. Сайка, С.Б. Скорченко, Л.І. Демкович та О.М. Пильтяй.

Я.В. Верменич грунтовно дослідила теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики - нового міждисциплінарного наукового напрямку, що вибудовується на стику історичного, географічного, економічного й культурологічного знання. В традиціях генетико-еволюційного підходу дослідниця на українському матеріалі проаналізувала історичні витоки відомостей про регіони, простежила діяльність регіональних наукових шкіл і центрів, значну увагу приділивши вченим, творчий розквіт яких припав на 20-і - першу половину 30-х рр.

У контексті розвитку світової науки висвітлено головні етапи становлення в Україні у 30-40-х рр. статистичної фізики як однієї з ключових галузей сучасної теоретичної фізики у праці А.Л. Литвиненко. На широкому фактичному матеріалі розглянуто місце статистичної фізики в системі наук та її значення для формування нового стилю наукового мислення, обґрунтовано головні етапи еволюції даної науки та проаналізовано пріоритетні результати в галузі статистичної фізики, отримані вітчизняними вченими.

До четвертої групи віднесені роботи, що висвітлюють діяльність видатних українських вчених й наукових шкіл. Серед них, як і в радянській історіографії, є чимало біографічних збірників-довідників та праць, присвячених вивченню різних сторінок життя знаних науковців, їх колег і послідовників. Слід зазначити, що саме в умовах незалежної України у дослідників з'явилася можливість оприлюднити реальні біографічні факти та об'єктивно дослідити творчий доробок багатьох незаслужено забутих діячів науки. Світ побачили численні публікації, присвячені М.Є. Слабченку, О.П. Новицькому, Н.Д. Полонській-Василенко, В.К. Липинському, М.С. Грушевському, В.Г. Кравченку, М.К. Янгелю, В.І. Щербині, Ф.К. Вовку, В.І. Вернадському та багатьом іншим. Серед праць останніх років слід згадати біографічний довідник ``Видатні постаті України'', завдяки виданню якого повернуто із забуття імена багатьох українських науковців й збірник ``Зневажена Кліо'', де висвітлено основні етапи розвитку історичної науки в Україні, змальовано долі видатних істориків, творчі можливості яких не були в повному обсязі реалізовані в період радянської тоталітарної системи.

П'яту групу становлять праці з проблем політики радянського уряду щодо української науки й науковців та інтелігенції у цілому, аналіз стосунків влади з науковою інтелігенцією.

За часів незалежності було зроблено справжній прорив у дослідженні репресій проти науковців. Вагомий внесок у розробку проблеми належить Ю.І. Шаповалу, який дослідив механізм сталінськoго терору, спираючись на архівні матеріали. Його монографія стала однією з небагатьох публікацій, присвячених проблемі масового політичного терору в Україні, що була надрукована ще до проголошення незалежності нашої держави. Досліджуючи силові структури 20-30-х рр., автор у низці праць висвітлив технологію фальсифікацій кримінальних справ, приділив певну увагу репресіям проти інтелігенції. Науковець оприлюднив чимало раніше невідомих фактів радянського терору в різних сферах суспільно-політичного життя, що були невід'ємною складовою свідомої антинародної політики Сталіна. Закономірним підсумком перших років дослідження цієї проблеми стало видання колективних праць ``Репресоване краєзнавство'', ``Реабілітовані історією'' та ``Репресоване відродження'', де на основі широкого кола джерел, зокрема архівів СБУ, було висвітлено стан наукових досліджень в Україні у 20-30-х рр., оприлюднено біографії багатьох провідних вчених та найбільш активних діячів краєзнавчого руху, що стали жертвами масових політичних репресій.

Історіографія з проблем формування та життєдіяльності інтелігенції в українському суспільстві 20-30-х рр. налічує чимало монографічних досліджень, авторами яких є відомі історики - В.М. Даниленко, Г.В. Касьянов, С.В. Кульчицький, М.М. Кузьменко, О.С. Рубльов та ін. Вони висвітлили різні аспекти інтелігенції як соціальної верстви, виокремили її за професійними загонами в контексті політичної системи радянської влади, критично проаналізували теоретико-методологічні та політико-ідеологічні підвалини радянської історіографії. Цим працям притаманна грунтовна джерельна база, поєднання історичної біографістики з соціологічними, політологічними та культурологічними аспектами. Об'єктивно показані роль і місце ``старої'' та ``нової'' інтелігенції в суспільно-політичному, освітньому й культурному житті УРСР 20-30-х рр. Досліджуючи масові репресії проти науковців, автори на основі архівних джерел висвітлили статистичні дані жертв політичного терору, повернули з глибокого забуття імена багатьох вчених, ретельно проаналізували державну політику щодо науковців. Дослідники наочно продемонстрували хід багатьох показових політичних процесів, посилення террору та переслідувань різних верств населення. У 1993 р. Г.В. Касьяновим була захищена докторська дисертація, що стала першою ластівкою у пострадянському історіографічному дискурсі цієї проблеми. З'явилося кілька дисертацій з історіографії науки, серед яких передусім заслуговує на увагу дослідження С.І. Посохова.

Великий масив робіт було присвячено безпосередньо дослідженню справи ``Спілки визволення України”, судовий процес над якою став одним з перших інспірованих політичних процесів доби сталінізму. З якою метою було організовано цю справу? Чому підсудні, до яких належали відомі українські інтелектуали, визнали безпідставні звинувачення на свою адресу? Як склалися у подальшому їхні долі, а також долі ``режисерів'' з ДПУ, які керували процесом? Саме на ці питання у першу чергу й дали відповідь автори публікацій, присвячених означеній темі, на основі невідомих раніше архівних документів та свідчень очевидців. Своєрідним підсумком досліджень витоків цієї проблеми стала докторська дисертація І.Г. Патера, у якій було узагальнено великий масив раніше опублікованих матеріалів.

Отже, історіографія проблеми складається з низки досліджень, що розкривають різноманітні аспекти історії української науки у 20-30-ті рр. Це стосується як загального суспільно-політичного контексту її розвитку, так і питань внутрішньої будови, планування, становлення й розбудови мережі її установ, зміцнення матеріально-технічної бази, тощо. Разом з тим є підстави констатувати, що в сучасній українській історіографії відсутнє системне й комплексне дослідження, присвячене розвитку української науки у зазначений період. Вочевидь недостатньо розкриті суперечності партійно-радянської політики, її стратегічні прорахунки, а також негативний (почасти - відверто руйнівний) вплив більшовицького керівництва на “науковому фронті”, що відкриває нові перспективи у подальших дослідженнях цієї проблеми.

У підрозділі 1.2. ``Джерельна база'' проаналізовано рівень й повноту джерельного забезпечення дослідження. Оскільки обрана тема дисертації знаходиться на межі кількох наукових дисциплін - політичної історії, соціальної історії та наукознавства, - це, певною мірою, пояснює достатню складність її дослідження та специфічність джерельної бази. За типово-видовим критерієм залучені до дисертації джерела автором умовно поділено на кілька груп.

До першої групи віднесено неопубліковані архівні документи понад 10 архівосховищ України. У ф.166 (Народний комісаріат освіти УРСР) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України наявна різнопланова документація, що характеризує розвиток науки у зазначений період: декрети та постанови уряду, узагальнюючі відомості про структуру й стан академічних установ і науково-дослідних інститутів, особові справи й листування науковців, матеріали про організацію та роботу науково-дослідних кафедр, автобіографії наукових співробітників. Головні етапи створення та розвитку архівної галузі відображено в документах ф.14 (Архівне управління при Раді Міністрів УРСР). Матеріальне становище вчених, стан забезпечення їх житлом, заходи керівництва республіки, спрямовані на залучення науковців на бік радянської влади, форми оплати їх праці висвітлюють матеріали ф.331 (Уповноважений Комісії сприяння вченим РНК СРСР при РНК УСРР).

У ф.1 (Центральний комітет компартії України) Центрального державного архіву громадських об'єднань України збереглося чимало відомостей щодо керівництва наукою та вирішення кадрових питань, про чисельність, стан та настрої професорсько-викладацьких кадрів. Джерелом цінної інформації є документація політкомісарів при вищих навчальних закладах УРСР. У ф.263 (Колекція позасудових справ реабілітованих) є архівно-слідчі справи репресованих науковців, що містять біографічні відомості, творчий доробок вчених, дані про їх кримінальне переслідування, довідки про реабілітацію.

Цікаві документи по темі дослідження збереглися в архівних установах Національної академії наук України. В Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського зосереджена найбагатша колекція особових фондів видатних українських вчених, представлена архівами Грушевського М.С. (ф.357), Єфремова С.О. (ф.317), Кримського А.Ю. (ф.ХХХVI), Лободи А.М. (ф.ХХХVIІ), Зерова М.К. (ХХХV), Воблого К.Г. (ф.ХХХVIІІ), Бережкова М.М. (ф.ХХІІІ), Граве Д.О. (ф.ХХ), Маслова В.І. (ф.243), О.П. Новицького (ф.279) та С.А. Таранушенка (ф.278). Важливе місце в дисертаційному дослідженні посіли документи з наукового архіву Інституту археології НАН України, сконцентровані в особових фондах П.І. Смолічева (ф.6), Д.М. Щербаківського (ф.9), та, особливо, Всеукраїнського археологічного комітету й Секції історії матеріальної культури. У фондах Етнографічної комісії ВУАН й Кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка, що зберігаються у наукових архівних фондах рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського, містяться плани роботи та звіти про діяльність багатьох музеїв, дослідних станцій, наукових та краєзнавчих товариств і гуртків України.

Для об'єктивного висвітлення трагічної долі науковців, репресованих органами ДПУ - НКВС використані архівно-слідчі справи, що зберігаються в галузевому державному архіві служби безпеки України та відповідних обласних архівах.

Документи місцевих архівів дозволили отримати відомості про стосунки партійно-радянськіх органів з регіональною науково-освітянською інтелігенцією. Вивчення цих матеріалів дало змогу збагатити дисертаційне дослідження додатковими історичними фактами й сприяло більш об'єктивному відтворенню загальнополітичної ситуації в Україні.

Другу групу джерел становлять археографічні видання - протоколи, декрети, постанови, надруковані відразу після їх прийняття або оприлюднені пізніше в систематично-хронологічних чи тематичних збірниках. Важливу інформацію про розвиток науки в УРСР містить серія збірників, присвячена історії Національної академії наук з моменту її заснування у 1918 р.

До третьої групи джерел віднесено статистичні збірники з питань розвитку науки та вищої школи. Вони дали змогу прослідкувати динаміку змін, що відбулися у системі організації науки та складі наукової інтелігенції. Наведені в них статистичні дані потребують критичного осмислення, оскільки на початку 20-х рр. ще недосконалою була система професійного обліку населення (коли науковці “розчинялися” у загальній сукупності службовців), а підвалини соціолого-демографічних обстежень тільки закладалися.

Четверту групу джерел становлять матеріали періодичної преси з питань розвитку науки та освітянської сфери міжвоєнного періоду, що містять багату інформацію практично з усіх аспектів досліджуваної теми. Преса 20-30-х рр. надала змогу реконструювати ідеологічну та соціально-психологічну атмосферу, краще зрозуміти умови, у яких відбувалася наукова діяльність вітчизняних вчених, формувалися й руйнувалися наукові напрямки та школи. Ці відомості хоча й потребують критичного підходу оскільки перш за все були покликані провадити ідеолого-пропагандистську роботу серед населення, все ж таки містять цінну інформацію про становлення й головні напрямки діяльності академічних та освітніх закладів, наукових товариств, архівів і музеїв.

До п'ятої групи включено джерела особового походження: мемуарну літературу, щоденники й пам'ятки епістолярного жанру зі спадщини провідних українських науковців. Матеріали цієї групи розкрили широку палітру настроїв наукової інтелігенції, віддзеркалили драматичний процес її самовизначення за нових умов, критичне ставлення до проваджуваної більшовицьким режимом політики.

Системне використання вказаних груп джерел дало змогу автору розкрити тему на необхідному рівні повноти й достовірності.

У підрозділі 1.3. ``Понятійний апарат, методологічні підходи, головні принципи й методи дослідження'' визначено базові поняття й інструментарій сучасних синергійних підходів з врахуванням можливостей історичної альтернативістики. Наука попри усі спроби штучної її ізоляції (згідно деяких тлумачень - і самоізоляції також), становила органічну складову загальносвітового процесу розвитку, у зв'язку з чим першочергову увагу автора було приділено саме феномену соціального буття науки у контексті суперечливих трансформацій, які у різних вимірах впливали на наукове співтовариство. Суспільно-політичний дискурс визначив особливу процедуру розгляду об'єкту дослідження, зумовив постійне фокусування уваги на владно-політичних детермінантах суспільного буття, “утримуванні” в полі зору визначальних рішень влади, які надавали імпульс чи спотворювали природний розвиток наукового організму. Така методика дослідження періоду міжвоєнних років пояснюється тим, що саме тоді сформувалися засади директивно-бюрократичної моделі побудови й управління радянською наукою - засади, які визначили на багато років як безсумнівні успіхи вітчизняної наукової корпорації, так і створили передумови для її стратегічного відставання від Заходу, спричинивши масову еміграцію наукових кадрів за кордон у пострадянські часи та хронічні застійні явища в українському академічному співтоваристві.

Визначено теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження, що спираються на сукупність методів і принципів пізнання, спрямованих на всебічне об'єктивне висвітлення явищ та фактів.

Усі складники дослідження побудовані на принципах історизму, системності, комплексності, науковості, об'єктивності, плюралізму, розвитку.

Використання принципу історизму дало можливість розглянути предмет дослідження стосовно конкретної історичної ситуації.

За допомогою принципу системності вдалося показати цілісність об'єкту і в той же час його багатогранність. Принцип науковості надав можливість уникнути фактографічності, заідеологізованості та описовості досліджуваних процесів.

Застосування принципу плюралізму забезпечило всебічне висвітлення проблеми, уникнувши заангажованості у процесі розкриття сутності явищ та подій. Принцип об'єктивізму, що базується на пріоритеті фактичного матеріалу в процесі пізнання, сприяв врахуванню усіх чинники та умов процесу становлення й розвитку системи науки, неупередженій оцінці подій та явищ, які відбувалися у цій сфері суспільного життя. Його використання дозволило з належною теоретичною повнотою відобразити суперечності реального розвитку процесу, аргументувати оптимальні наукові висновки.

При висвітленні даної проблеми широко використовувались загальнонаукові та конкретно-історичні методи наукового пізнання, насамперед аналізу й синтезу, комплексного підходу, порівняльний, ретроспективний, хронологічний, логічно-аналітичний, структурно-системний, статистичний та описовий.

Методи аналізу й синтезу надали можливість проаналізувати різні аспекти даної проблеми та зробити відповідні узагальнення.

За допомогою методу комплексного підходу вдалося поєднати різноманітні засоби історичного дослідження на загальнодержавному та регіональному рівні.

Застосування порівняльного методу дозволило проаналізувати подібні дані й факти в однакових історичних умовах.

Залучення ретроспективного методу дало змогу розкрити історичне минуле, відобразивши характерні тенденції розвитку вітчизняної науки.

Зміст дисертації подано за хронологічним принципом, що разом з використанням логічно-аналітичного методу сприяло висвітленню матеріалу у чіткій логічній послідовності.

Структурно-системний метод було залучено для дослідження організаційної структури науки, а описовий - для змалювання відповідних історичних процесів і явищ.

При вивченні даної проблеми значну роль відіграв статистичний метод.

Вивчення кількісних показників та співставлення їх із загальними рисами розвитку вітчизняної науки дало змогу підбити аргументовані висновки, що спираються на достовірні документальні дані.

Методологічну заданість дослідження несе аналіз історіографії та джерельної бази проблеми, ретельна й водночас критично оцінена інформація, одержана з опублікованих джерел та з архівних матеріалів, незалежно від їх походження. У цьому випадку доречним стало застосування методу політичного дискурс-аналізу, ефективність якого з посиланням на праці провідних зарубіжних дослідників (Ю. Габермас, Т. Ван Дейк, Г. Кук, І. Касавін, В. Герасимов, М. Ільїн) переконливо аргументувала Л. Нагорна.

Другий розділ “Партійно-радянська політика у галузі науки”, що включає чотири підрозділи, присвячено заходам, здійснюваним у науковій сфері у контексті загальної політики радянської держави.

У підрозділі 2.1. “Контекст і головні чинники формування та пріоритетні напрямки державної політики щодо науки у 20-30-ті рр.” проаналізовано розвиток української науки у міжвоєнну добу. На початку досліджуваного періоду тривала плідна співпраця вчених різних напрямків, які контактувати з іноземними колегами, обмінюватися з ними ідеями та результатами досліджень. Але вже з другої половини 20-х р. почали формуватися головні риси тоталітарної сталінської машини соціального терору, всеохоплюючого контролю й пригнічення, ідеологічного диктату та примусового позбавлення права мати власну думку. За таких умов не тільки наукова творчість, а й фізичне виживання вчених опинилися під питанням. Відбулося становлення нової політичної та соціально-економічної системи, яка послідовно декларувала повний розрив із дореволюційним світом та усіма його цінностями й традиціями, включаючи науку. Стара система організації науки та академічне співтовариство як соціальна корпорація зазнали нищівної й багато в чому невиправної руйнації. Разом з тим відбулося відновлення на нових засадах наукових закладів, були створені певні умови для формування наукових шкіл і напрямків, у діяльності яких відчувала потребу нова влада. Недооцінка більшовицьким керівництвом наукових знань у триваючій технологічній революції згодом зумовила стратегічне технічне й технологічне відставання СРСР, оскільки природній процес формування й репродукції наукової інтелігенції з кінця 20-х рр. було спотворено й загальмовано, а міркування примітивно тлумачуваної політичної лояльності та ідеологічної відданості швидко взяли гору над елементарною державницькою прагматикою. Внаслідок цього під ніж сталінської гільйотини потрапили найталановитіші вчені, які могли б принципово змінити становище у найважливіших галузях, а керівництво багатьма академічними установами обійняли нікчемні конформісти, які не збагатили науку жодними досягненнями. Втім, навіть за наявності всіх цих проблем радянська держава зуміла розв'язати головне питання - забезпечити становлення й розвиток матеріальної бази науки.

У підрозділі 2.2. “Початок терору проти української наукової інтелігенції” розповідається про запеклу боротьбу всередині більшовицької верхівки, яка разом із загальним курсом на викорінення будь-яких решток демократії істотно змінила соціально-політичну обстановку в середині 20-х рр. Загострення зовнішньополітичних умов, товарна криза та поразка прибічників демократизації країни серед комуністичного керівництва на липневому (1926 р.) пленумі ЦК ВКП(б) засвідчили готовність компартії повернутися до воєнно-комуністичних методів керування державою та відчутно позначилися на стосунках між більшовицькою владою й науковцями, вилившись у поліцейське переслідування небажаних осіб. Вимушена відмова вітчизняної інтелігенції від невиправданих очікувань щодо політики “українізації” зумовила деяке пожвавлення опозиційної діяльності. Тотальне одержавлення економічного організму зробило можливим впровадження перспективних соціально-економічних планів розвитку господарства, метою яких було якнайшвидше подолання техніко-економічного та технологічного відставання СРСР від передових країн. Якими б утопічними ці плани не здавалися, задля їх реалізації треба було мобілізувати наукову та науково-технічну інтелігенцію, забезпечити її лояльність та підтримку. Втім, одних лише директив для реалізації амбітних планів було замало. Бракувало як кваліфікованих кадрів управлінців, так і відповідної виконавчої дисципліни. Становище погіршувалося загальною обстановкою штучно нагнічуваної політічної істерії. Вище партійно-радянське керівництво будь-що намагалося зняти з себе підозри у некомпетентності, волюнтаризмі та невігластві й закликало бути “пильними” та виявляти винних у провалах серед шкідників й недобитків “п'ятої колони”. Реальні випадки свідомого шкідництва не йшли в жодне порівняння з даними, що фабрикували й поширювали “компетентні органи”. Партійні ватажки закликали приділити увагу ідейній боротьбі з представниками розумової праці. Врешті решт, домінуючим став курс на “розшарування” старої інтелігенції, залучення на бік радянської влади її лояльної частини й боротьбу з опозиційною. Реалізація цього завдання досягалася запровадженням стратегії “радянізації” наукових установ, культурно-освітніх закладів, громадських організацій. Створювалися спеціальні комісії: для боротьби з буржуазною ідеологією (1922 р.), з вивчення діяльності й настроїв української інтелігенції (1925 р.), з обстеження шкіл і контролю за діяльністю вчителів (1928 р.). Скандальні обставини чисток породили конфлікти, що мали значний резонанс і створили у суспільній свідомості відверто негативний імідж як вчених старої генерації, так і наукових інституцій в цілому, спричинивши фабрикацію відкритих політичних процесів та масові репресії.

У підрозділі 2.3. “Ідеологічний тиск на наукове співтовариство - важливий засіб маніпулювання у тоталітарному суспільстві” висвітлюється перебіг подій, пов'язаних з розпочатою у 1931 р. масштабною кампанією наступу на науку й науковців, яка з новою силою й нещадністю продовжила політику, спрямовану на підкорення наукового співтовариства, що тривала з перших місяців становлення радянської влади. Її головною метою було запровадження повного контролю за життям суспільства та впровадження ідеологічного диктату й партійної монополії як на тлумачення істини, так і на поширення будь-якої інформації взагалі, а виконання цих завдань було неможливим без контролю над науковим середовищем, особливо щодо суспільних наук. В кінцевому підсумку підкорена наука мусила підтвердити “обгрунтованість” та “науковість” будь-яких партійних настанов і планів, освячуючи своєю об'єктивністю навіть утопічність і безпідставність останніх.

У підрозділі 2.4. “Боротьба з “націоналізмом”, згортання політики українізації та масові репресії 1937-1938 рр.” проаналізовано наслідки кампанії проти “скрипниківщини”, що призвела до остаточного згортання політики українізації, внаслідок чого великих втрат зазнала вітчизняна інтелігенція, як головний провідник та ідеолог цієї політики. Боротьба проти “буржуазного націоналізму” зумовила масові репресії проти науковців, що негативно позначилися на рівні й масштабах наукових досліджень. Науковий доробок багатьох вчених у 30-ті рр. був кваліфікований як “буржуазно-націоналістичний мотлох”. Переважна більшість публікацій попередніх років після їхнього перегляду спеціальними комісіями потрапила до індексу заборонених творів. Удар по наукових кадрах мав жахливі наслідки. Ретельно спланована терористична кампанія 30-х рр. призвела до фізичної ліквідації багатьох тисяч талановитих і кваліфікованих викладачів та науковців, як представників старої, дожовтневої генерації, так і вчених, становлення яких припало на період українізації 20-х рр. Внаслідок цієї без перебільшення антропологічної катастрофи в українській науці утворилася кадрова порожнеча, яку лише частково вдалося ліквідувати форсованим рекрутуванням нових кадрів, що, як правило, не були повноцінною заміною знищених чи ув'язнених. Ситуація значно погіршилася у роки Великого терору. Хоча масштаби переслідувань науковців в період піку репресій на перший погляд й не були занадто великими, слід передусім розглядати не питому вагу вчених у загальній чисельності населення, а те особливе місце, що займав і мусить займати науковець у суспільстві. Репресії проти вчених завдали невиправної шкоди, завадивши повноцінному розвиткові науки, що призвело до суттєвого погіршення загального соціально-духовного клімату суспільства.

У третьому розділі “Нова система організації науки”, поділеному на п'ять підрозділів, проаналізовано зміни в організаційній структурі науки й висвітлено головні напрямки діяльності Академії наук, науково-дослідних кафедр та інститутів, партійно-ідеологічних наукових закладів, бібліотек, комітетів охорони пам'яток мистецтва й старовини, музейних і архівних установ, наукових і краєзнавчих товариств та гуртків.

У підрозділі 3.1. “Академія наук - провідна наукова установа республіки” висвітлено процес становлення й розвитку Академії, досліджено систему організації академічного життя. З 1921 р. почалися спроби радянського уряду адміністративними методами перебудувати “буржуазну” УАН, що продовжувала працювати за “гетьмансько-петлюрівським статутом”. Нове Положення про Академію (ВУАН) декларувало їй статус найвищої державної наукової установи республіки й водночас підпорядкувало її Наркомату освіти. Попри організаційні труднощі у перші роки існування ВУАН значно розширився спектр досліджень у різних галузях. Протягом 20-х рр. відбулося матеріально-технічне та організаційне становлення Академії. У той же час розпочався наступ влади на академічні свободи. З середини 20-х рр. підсилилися тенденції до централізації наукових досліджень. Висунення кандидатур у члени Академії громадськими організаціями, створення ради ВУАН, де провідне місце посіли чиновники з Наркомату освіти, відкриті збори академічних установ, на яких розглядалися плани й звіти про наукову роботу, “чистки”, коли в присутності людей, далеких від наукової роботи й знання її потреб, виявлялося “громадське обличчя” й оцінювався науковий доробок вчених, перенесення акценту з дослідницької на просвітницьку й популяризаторську діяльність - все це стало важелями перебудови структури наукової спільноти за уявою працівників партійно-радянського апарату. Цей процес мав за мету знищити самоврядування в науці. Важлива віха на шляху чергової реорганізації - cічнева сесія Академії наук 1934 р., за рішенням якої основною структурною одиницею ВУАН стали науково-дослідні інститути. Це сприяло концентрації наукових сил, їх мобілізації на провідних напрямках досліджень. Було ліквідовано складну шестиланкову систему організації (кабінет-комісія-кафедра-цикл-відділ-президія). У лютому 1936 р. ВУАН перейменували в АН УРСР й затвердили новий статут, за яким Академія стала не національною, а територіальною науковою установою, а її найвищим органом - загальні збори. На час між загальними зборами вищим керівним органом АН УРСР ставала президія у складі 9 осіб. Раду Академії було ліквідовано. На 1939 р. АН УРСР мала 3 відділи: фізико-хімічних і математичних наук, біологічних наук, суспільних наук. Завдяки самовідданій праці вчених та державній підтримці Академія еволюціонувала від доволі слабкої структури до справжнього центру наукового життя в УРСР. Втім, ціною такої підтримки стало її одержавлення та фактичне перетворення на один з інститутів радянської влади.

У підрозділі 3.2. “Діяльність науково-дослідних кафедр у вищих навчальних закладах та форми організації галузевої науки” розповідається про масштаби й складність наукових проблем, що постали перед радянською державою у 20-30-ті рр. Прагнення влади винайти оптимальні шляхи їх розв'язання призвело до швидкого подолання звичної академічної замкненості й переходу від кабінетної роботи окремих вчених до різноманітних колективних форм наукової творчості. Цей процес знайшов відповідне втілення у розвитку науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, а також у стрімкому розвитку галузевої науки. Хоча ідея утворення мережі науково-дослідних кафедр (НДК) й виходила з хибної думки про необхідність відокремлення науково-дослідної роботи від навчального процесу, тим не менше ці осередки відіграли помітну роль у розвитку вітчизняної науки й підготовці науково-педагогічних кадрів. За кiлькiстю профiльних уставов з вивчення природничих, технiчних та гуманiтарних наук, утворених у цей перiод, УСРР суттєво випередила iншi радянськi республiки. На початку 30-х рр. у процесі чергової реорганізації системи наукових установ й вищих навчальних закладів практично усі науково-дослідні кафедри припинили своє існування. Після цього партійно-радянським керівництвом було взято курс на інститут як головний осередок науково-дослідної роботи. Це було закономірним у часи концентрації ресурсів, всілякої централізації й уніфікації, що відбувалася в ході реалізації настанов першої п'ятирічки та загального форсованого наступу соціалізму. Притаманна НДК розпорошеність не відповідала тодішнім уявленням про керованість та плановість, тоді як форма інституту здавалася з усіх точок зору прийнятною й зручною. Ось чому замість безлічі кафедр, комісій, кабінетів було створено науково-дослідні інститути (НДІ), що поступово перетворилися на головну організаційну ланку наукового пошуку. Також була прискорена підготовка нових наукових кадрів через аспірантуру та докторантуру.