Розвиток української науки в загальносоюзному суспільно-політичному контексті

Підрозділ 3.2. “Партійно-ідеологічні наукові заклади” присвячено установам, що становили паралельну щодо Академії наукову структуру й були покликані провадити партійну лінію у науковій сфері, організовувати ідеологічні кампанії проти вчених, протиставляти старим академічним інституціям нові - комуністичні. Справжні вчені-суспільствознавці були змушені вдаватися до соціальної та ідеологічної мімікрії й ретельно маскуватися, оскільки не мали іншого вибору, ніж постійно демонструвати повну лояльність до пануючої в радянській державі ідеології, рясно посилаючись у своїх творах на класиків марксизму-ленінізму. Здебільшого співробітники партійно-ідеологічних закладів були своєрідними “комісарами” при партійно-радянському керівництві, обгрунтовуючи глибину його доленосних для країни рішень. Одним з головних пріоритетів цих установ був пильний нагляд за наукою та вченими, перманентне здійснення відповідної ідеологічної цензури щодо діяльності наукових інституцій, навіть далеких від суспільно-політичних проблем та тонкощів партійних дискусій. Втім, саме установи соціально-гуманітарного профілю першими потрапляли під тиск ревізій, перевірок і показових погромів. Навіть повний конформізм та лояльність до радянської влади не ставали для багатьох авторів наукових праць рятівними, оскільки критичний аналіз їхньої творчості відповідними комісіями мав за необхідності ретроспективний характер й суттєво впливав на статус і подальшу долю вченого навіть у тому разі, якщо він кардинально змінив свою позицію й остаточно перейшов у русло “генеральної лінії партії”. Особливий статус партійно-ідеологічних наукових закладів не надавав їм гарантованого захисту від репресій.

У підрозділі 3.4. “Допоміжні наукові установи” проаналізовано головні напрямки наукової роботи допоміжних закладів, що були невід'ємною складовою загальної системи організації науки у досліджуваний період. Висвітлено діяльність бібліотек, комітетів охорони пам'яток мистецтва і старовини (копмісів), музеїв, архівів та заводських конструкторських бюро, які були своєрідним ешелоном забезпечення науки, що постачав науковцям інформацію, знайомив їх з останніми досягненнями колег, забезпечував якісне навчання майбутніх вчених, впроваджував у життя результати наукової роботи. Визначено ступінь розвиненості інфраструктури допоміжних закладів, що є критерієм розвитку наукових інституцій, за відсутності якої динамічний розвиток науки стає неможливим. Статус допоміжних зовсім не робить їх другорядними, оскільки досить часто працівники саме цих установ ставали авторами глибоких новаторських досліджень. Розповідається про суттєву реорганізацію нечисленних установ цього типу, заснованих до революції, й значний розвиток мережі допоміжних наукових закладів у радянський час, коли їх розбудова почала провадитися не стихійно, а в рамках державної політики у галузі науки, що сприяло налагодженню більш плідних зв'язків між цими установами та академічними інституціями.

У підрозділі 3.5. “Наукові та краєзнавчі товариства й гуртки” висвітлено організаційну структуру, форми й головні напрямки діяльності громадських наукових об'єднань, які залучали до роботи як аматорів, так і знаних вчених й здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. Оскільки в Україні громадські форми організації науки мали усталені традиції, зусиллями багатьох поколінь дореволюційних дослідників було закладено надійні підвалини для систематичних й широкомасштабних досліджень майбутніх років. Це дозволило піднести дослідження у 20-і рр. на якісно новий рівень й переконливо спростувало поширену серед частини фахівців думку про те, що наука може успішно розвиватися тільки у рафінованому академічному середовищі. Впродовж першого післяреволюційного десятиріччя на хвилі національно-культурного відродження науковці, як правило, знаходили спільну мову з місцевими органами влади, які надавали матеріальну підтримку громадським осередкам, що наполегливо вивчали історію рідного краю, дбали про пам'ятки старовини й мистецтва. З кінця 20-х рр. у руслі зміни пріоритетів партійно-радянської політики щодо наукових досліджень державні академічні інституції практично припинили координацію роботи самодіяльних об'єднань, наслідком чого став стрімкий занепад наукових і краєзнавчих товариств та гуртків, неспроможних існувати у нових умовах командно-адміністративної системи, що передбачала постійне втручання “компетентних органів” у вільний науковий пошук. Невдовзі вони припинили роботу чи значно звузили напрямки своїх досліджень, відтепер зорієнтованих виключно на пошук фактів, необхідних для яскравого підтвердження беззастережних успіхів радянської влади. Ситуація принципово змінилася на гірше у 30-і рр. Масові репресії, до яких вдався у боротьбі з будь-якими проявами опозиції тоталітарний режим, своїм вістрям були спрямовані проти національної інтелігенції, діячів освіти, науки та культури. Це знекровило громадські об'єднання й значною мірою спричинило занепад наукових пошуків. Надання марксистській методології історичного дослідження нормативного статусу призвело до відчутного викривлення історичної ретроспективи й неподільного панування догматичних схем, об'єктивні наукові студії було витіснено на узбіччя історіографічного процесу, а доробок багатьох вітчизняних дослідників на довгі десятиріччя вилучено з наукового обігу.

Четвертий розділ “Провідні наукові школи та формування професійних наукових співтовариств” поділено на чотири підрозділи й присвячено аналізу технологій створення та головних напрямків діяльності вітчизняних наукових шкіл як радянського соціокультурного феномену професійних наукових співтовариств.

У підрозділі 4.1. “Загальні підходи до осмислення поняття наукова школа. Вітчизняні наукові школи як соціокультурний феномен” досліджено наукові школи як соціокультурний феномен, що спонтанно виникає на конкретному етапі розвитку окремої наукової дисципліни й суспільства в цілому. Цей процес неможливо спрогнозувати чи запланувати, адже в адміністративному порядку таке самодостатнє, неформальне об'єднання дослідників не створюється. Люди в них працюють не за примусом, а за покликанням. На думку більшості вітчизняних фахівців існування наукових шкіл є критеріально значимим показником повноцінного й плідного розвитку науки, коли на визначальних напрямках досліджень зосереджуються зусилля вчених кількох поколінь, що забезпечує довготривалу стратегію вирішення важливих суспільних завдань. Проаналізовано найпоширеніші в історіографії підходи до визначення поняття “наукова школа”, у яких проглядаються найважливіші спільні риси головних критеріальних ознак досліджуваної проблеми. Внаслідок зосередженості партійно-радянського керівництва на завданнях прискореної соціально-економічної модернізації найбільшого розвитку набули наукові школи у сфері технічних та природничих наук, які мали давати швидкий прикладний ефект. У цих науках значно краще реалізовувалася певна спадкоємність в роботі, коли використовувалися підходи та принципи, сформульовані ще у дорадянський час, що унеможливлювалося для суспільних наук. Формування наукових шкіл у суспільно-гуманітарній сфері штучно гальмувалося компартійним керівництвом передусім з політичних причин, у зв'язку з чим доцільніше говорити про якісь ``протошколи” у цих галузях, що не набули належного визнання з боку радянської влади й першими зазнали серйозних переслідувань. На думку автора сьогодні науковим школам приділяється надто велика увага, оскільки наука успішно розвивається й за їх відсутності. У західній історіографії проблема наукових шкіл зазвичай розглядається як радянський (ще більше пострадянський) феномен. В європейській науці існують лише поодинокі наукові школи, в американській вони фактично відсутні. У той же час в Україні їх рахують вже сотнями. Феномен наукових шкіл пов'язаний передусім з різними орієнтаціями у розвитку досліджень: на Заході (особливо в США) акцентується увага на інноваційності наукового знання, а в колишніх республіках СРСР - на його традиції. До того ж у 20-30-ті рр. наукові школи лише зароджувалися. Значно актуальнішою була інша проблема розвитку вітчизняної науки - формування професійних наукових співтовариств, здатних експертно оцінювати результати досліджень на провідних наукових напрямках у різних галузях. Саме цей процес й становив головний зміст інституціалізації вітчизняної науки досліджуваного періоду.

У підрозділі 4.2. “Вищі навчальні заклади та науково-дослідні інститути - головні осередки створення наукових шкіл” висвітлено процес створення майбутніх наукових шкіл у різних галузях науки, що закладалися, в першу чергу, у вищих навчальних закладах, які ще за часів Російської імперії мали серйозні традиції підготовки кадрів. Це, значною мірою, пояснювалося також впливом видатних вчених світового рівня на формування наукових кадрів, зокрема їх поглядами на систему вузівської підготовки. Зусиллями видатних діячів української вищої школи - В.І. Вернадського, А.Ю. Кримського, М.Д. Стражеско, О.В. Палладіна, Є.О. Патона, М.В. Корнаухова, М.Я. Калиновича підготовка молодих науковців у профільних ВНЗ була піднята на досить високий рівень. Згодом ці фахівці залишилися в своїх навчальних закладах, де створили власні школи чи поповнили кадровий склад спеціалізованих профільних інститутів.

Підрозділ 4.3. “Лідери наукових шкіл та їх послідовники” присвячено видатним українським вченим - засновникам наукових шкіл. Проаналізовано особисті якості лідера, необхідні для організації творчого колективу однодумців, оскільки наукову школу може створити тільки вчений з яскраво вираженою креативністю, з неординарними задумами й новими підходами до їх втілення, спроможний виконувати роль невтомного генератора гіпотез та ідей, здатний критично аналізувати й синтезувати результати досліджень. Така творча особистість має бути людиною з особливим способом мислення, бажанням проникнути в сутність предмету й піти значно далі, ніж його попередники та сучасники. Разом з тим такий лідер-творець повинен стати справжнім натхненником свого наукового колективу, а не просто формальним начальником, оскільки в науці формальне підпорядкування керівникові поступається за своїм значенням єднанню однодумців, беззастережному авторитету лідерів. Тільки у цьому випадку можлива плідна діяльність наукової школи та генерація нових ідей учнями фундатора. Висвітлено головні форми організації подальшої роботи наукових шкіл завдяки наполегливій праці талановитих послідовників.

Підрозділ 4.4. “Технології створення наукових шкіл та їх історичні долі” присвячено дослідженню загальних принципів й унікальних та неповторних підходів лідерів до створення наукових шкіл. Репресивні акції радянської влади призвели до знищення вже сформованої наукової еліти, яка мала свою культурну традицію й багато у чому визначала обличчя не тільки вітчизняної науки, а й усього українського суспільства. Вчені, що не потрапили під удар, були приречені на необхідність безперервно демонструвати свою повну політичну лояльність. Негативним наслідком цих розправ стало швидке кількісне зростання наукової інтелігенції за рахунок соціальних верств, вихованих на неприйнятті попередньої традиції, що значно знизило професійний рівень багатьох молодих вчених та поглибило розрив між старою інтелектуальною елітою й основною масою представників нової генерації. Нова інтелігенція поступово переродилася не на еліту інтелекту, а на псевдоеліту посади. Внаслідок цього невдовзі сформувався значний прошарок нової бюрократії, що за часів репресій проти першого покоління радянських управлінців заступив їхнє місце. На щастя для української науки й суспільства в цілому чимало наукових шкіл все ж таки зуміли пережити важкі роки й дати могутні паростки у повоєнні часи, що зайвий раз засвідчило високий потенціал вітчизняної науки. Знищення українських науковців, руйнація низки визначних українських наукових шкіл - один із найбільш тяжких злочинів комуністичного режиму, що мав серйозні негативні наслідки не тільки гальмуванням процесу наукового пошуку, а й нанесенням величезних нематеріальних збитків, які відгукнулися багаторічною моральною деградацією наукової спільноти, пануванням настроїв конформізму, засиллям чиновників на керівних наукових посадах. Втім, незважаючи на це саме у 20-30-ті рр. були закладені надійні підвалини для наукових досліджень наступних років практично в усіх галузях. І зроблено це було значною мірою завдяки формуванню професійних наукових співтовариств та плідній діяльності провідних наукових шкіл, засновники яких зуміли виховати велику кількість своїх однодумців і послідовників навіть у найтяжчих умовах сталінського диктату. Творчий доробок цих науковців заслуговує на заслужене визнання й глибоке подальше вивчення, оскільки його значення виходить далеко за межі досліджуваного періоду.

П'ятий розділ “Головні форми й напрямки міжнародної та внутрішньої комунікації української науки” поділено на два підрозділи й присвячено дослідженню співпраці вчених УРСР із закордоном та з науковцями з інших республік Радянського Союзу.

У підрозділі 5.1. “Міжнародні контакти вчених УРСР у загальному контексті політики радянської держави щодо науки” розповідається про науку як інтернаціональне явище, що передбачає досить інтенсивний характер комунікації. Наука не може довго існувати й давати повноцінні результати, будучи заточеною у національних рамках й відірваною від навколишнього світового наукового середовища. Завжди існує законне бажання вчених якнайшвидче дізнаватися про досягнення своїх іноземних колег й повідомляти їх про свої успіхи. Наукові контакти із закордоном були елементом великого проекту іміджевої політики радянської влади, яка будь-що прагнула здобути відносну респектабельність та моральну легітимацію (принаймні, в очах громадськості) на Заході. Ось чому зв'язки радянських вчених з іноземними колегами резонно розглядалися як непогана можливість вигідної репрезентації більшовицького режиму на міжнародній арені й від самого початку його становлення були взяті владою під пильний контроль та згодом повністю централізовані. Розглянуто порядок отримання закордонних відряджень вітчизняними науковцями, напрямки діяльності іноземних вчених в УРСР, організацію системи обміну науковими виданнями та інформацією між радянськими й західними науково-дослідними установами. Висвітлено форми співпраці науковців радянської України з вченими української діаспори та Західної України, що були досить сталими протягом 20-х рр. і майже перервалися вже на початку 30-х рр., коли припинилися виплати заробітної плати західноукраїнським академікам, більшість з яких у 1934 р. позбавили найвищих вчених звань. За таких умов подальші зв'язки стали неможливі.

У підрозділі 5.2. “Співпраця вчених радянської України з науковцями з інших республік СРСР” проаналізовано форми співпраці між вченими союзних республік. Висвітлено шляхи обміну науковою інформацією та роль ``соцзмагання'', що відбувалося переважно у тих галузях, де результати найбільш цікавили партійно-радянське керівництво й де можна було отримати максимальний ідеологічний ефект від прискорення впровадження у життя важливих наукових проектів. Розглянуто систему обміну науковими кадрами й організацію внутрішніх (у межах союзної держави) наукових відряджень. З'ясовано значення для розвитку науки поступового переходу від обміну інформацією та особистих контактів до координації у роботі, а пізніше й до спеціалізації в межах усього союзного наукового простору. Висвітлено ступінь інтенсивності та якість усіх форм наукової комунікації, що є критеріально важливим індикатором, з допомогою якого можна оцінити стан розвитку науки в тій чи іншій державі, відповідність її загальним тенденціям динаміки наукового співтовариства, яке завжди виробляє й поширює певні стандарти й вимоги до академічної відкритості та взаємодії. Постійний обмін інформацією відносно проблематики, методології та наслідків наукових досліджень є необхідною умовою для повноцінного функціонування науки у якості суспільного інституту. Ось чому, не беручи до уваги негативних наслідків впливу на українську науку компартійної системи, особливо у період піку сталінських репресій, можна стверджувати, що налагоджене співробітництво та координація зусиль вчених радянських республік у цілому сприяли значному розвитку наукових досліджень. Така співпраця разом зі зростаючим бюджетним фінансуванням дозволили СРСР і УРСР, як його складовій частині, швидко досягти високого науково-технічного рівня та увійти до списку великих світових держав. На жаль, одночасно з цими безумовними досягненнями “залізна завіса” надовго відрізала українську науку від світової, спричинивши довготривалу установку на корпоративну замкненість і самодостатність, що згодом призвело до суттєвого відставання вітчизняних досліджень від визначальних світових тенденцій (особливо в інноваційних галузях), значення яких не могло бути належним чином оцінено партійно-радянським керівництвом. Вивчення досвіду міжнародної та внутрішньої комунікації УРСР у 20-30-ті рр. дозволить більш правильно визначити перспективи сучасної України у цій галузі.

ВИСНОВКИ

- У 20 - 30-ті рр. ХХ ст. в Україні, як і в цілому в СРСР, створювалася наукова система нового типу, завданням якої було якнайшвидше здійснення мобілізаційної модернізації “навздогінного” типу. Задля утримання геополітичної та економічної конкурентоспроможності радянської держави й подолання загроз цивілізаційного відставання було потрібно здійснити низку швидких перетворень, які б надали змогу індустріалізувати виробництво, створити чи модернізувати ключові галузі, що мали оборонне значення, наблизити науку до вимог сучасної технології, докорінним чином реорганізувати підготовку кадрів для виробництва та армії. Усе це вимагало по-новому оцінити як статус науки у суспільстві, так і засади науково-технічної та кадрової політики. Пізніше подібні завдання ставили перед собою й інші країни, що намагалися подолати економічне відставання шляхом використання досягнень науково-технічного прогресу. Вітчизняний досвід створення такої наукової системи мав свою специфіку й дістався ціною величезних втрат.

- Час вимагав свідомого прискорення соціального розвитку, вироблення й акумулювання соціальних технологій, які б ініціювали та всебічно стимулювали зміни - організаційно-управлінські, кадрові, ментально-духовні. Саме вони й були усвідомленим імперативом для СРСР, змушеного здійснювати завдання модернізації, що маскувалася досить незграбними гаслами “побудови основ соціалізму”.

- Політика свідомої ізоляції представників радянського наукового співтовариства (зрозуміло, що УРСР не стала винятком) спотворила природній розвиток наукової комунікації, змусила цілі покоління вчених існувати в умовах автаркії, коли отримання іноземної наукової періодики та закордонні відрядження були скоріше винятком, ніж нормальною практикою роботи.

- Тотальне одержавлення української науки у міжвоєнний період призвело до формулювання таких пріоритетів у політиці щодо наукової галузі, які цілком підкорялися завданням соціально-економічного розвитку країни згідно з затвердженими параметрами перспективного планування. Якщо ці перспективи визначалися більш-менш адекватно, то наука забезпечувала відносний успіх, якщо ні - закладалися засади стратегічного відставання на десятки років наперед.

- Незважаючи на певні труднощі соціально-економічного розвитку, у 20-ті рр. загальна ситуація в науці характеризувалася певним балансом державних та ініціативно-суспільних форм її організації. Існувало чимало громадських наукових товариств і асоціацій, що доповнювали й збалансовували державні наукові установи. При цьому паралельно здійснювався наступ владних структур на організаційні основи науки.

- На початку 20-х рр. виникла нова система організації науки. Була сформована мережа науково-дослідних кафедр, частину з яких згодом реорганізували в інститути. НДК найчастіше виникали при вищих навчальних закладах, де для них існувала хоча б елементарна матеріальна база. Незважаючи на відірваність від навчального процессу, вони стали головною структурною ланкою української науки.

- З середини 20-х рр. у СРСР підсилилися тенденції до централізації, у тому числі й у науковій сфері. Було прийняте рішення про створення мережі республіканських наукових закладів. Установи ж, діяльність яких виходила за межі окремих республік, хоча й залишалися у їхньому адміністративно-територіальному підпорядкуванні, визнавалися загальносоюзними. Фінансування подібних наукових організацій або окремих програм досліджень повинне було здійснюватися коштом союзного бюджету.

- Кінець 20-х рр. став критичним часом для національно-культурної розбудови республіки. У 1929 р. було покладено край новій економічній політиці й запанували адміністративні методи управління. Головним завданням поточного моменту стала боротьба з місцевим буржуазно-націоналістичним ухилом. Під “націоналізмом” почала розумітися не тільки будь-яка спроба пошуку оптимальних форм стосунків між центром і республіками, а й взагалі прихильність до національних традицій. Почалося відродження російського великодержавництва та прискорена русифікація УСРР. Період українського ренесансу закінчився. Це спричинило початок “великого перелому” і в українській науці. Проведені під тиском партійних органів вибори до ВУАН створили прецедент політичного втручання влади в діяльність наукової спільноти, що стало усталеною практикою у 30-ті рр. й мало надзвичайно згубний вплив на долю вітчизняної науки. Цей процес довершили численні показові політичні судилища й масові репресії проти науковців у наступні роки.

- Процес заідеологізованості суспільних наук було прискорено завдяки створенню партійно-ідеологічних наукових закладів - комуністичних університетів, інститутів, академій, що здійснювали активний вплив на всі традиційні галузі гуманітарних наук. Ідеологічний тиск на науку відбувався в усіх академічних установах не лише гуманітарного, а й природничо-технічного профілю. Невдовзі це призвело до цілковитої вульгаризації й спотворення марксистсько-ленінських ідей. Головною ж трагедією для науки стало збіднення та спрощення всього спектру досліджень.

- Внаслідок безцеремонного державного втручання в діяльність наукових установ та перманентних реорганізацій їх структури суттєвих деформацій зазнали принципи функціонування наукової спільноти, що у свою чергу негативно позначилося на формуванні як соціальної інфраструктури науки, так і внутрішніх механізмів відтворення наукового знання. Синхронно з побудовою нової організаційної структури науки у 30-ті рр. була створена більш пристосована для неї система державного управління науковими закладами з відповідними інституціями в адміністративно-господарських і партійних апаратах.

- Перша половина 30-х рр. була ознаменована для української науки пошуками нової стратегії розвитку в умовах її наближення до вирішення конкретних народногосподарських завдань. Цей пошук здійснювався емпірично й волюнтаристськи, внаслідок постійних змін у ставлення держави до науки. Особливе становище СРСР у світі, ізольованість від використання нових зарубіжних технологій багато у чому визначили подальшу орієнтацію як прикладної, так і фундаментальної науки на розв'язання завдань воєнно-промислового комплексу.

- Була створена розгалужена система галузевої науки, головними осередками якої стали великі інститути. Розширення фронту досліджень призвело у той же час до дисциплінарної диференціації відокремленню нових наукових напрямків і дисциплін. Заходами держави було розгорнуте капітальне будівництво наукових установ нового профілю, значно покращилась їх експериментально-технічна база, суттєво зросли обсяги бюджетного фінансування, було оновлено кадровий склад, розширилась видавнича діяльність наукових закладів.

- В умовах перманентних реорганізацій та репресій постійно відчувався дефіцит кваліфікованих фахівців. Хоча ліквідація університетів й ускладнила підготовку наукової молоді, позитивним наслідком стало розширення контактів між науковими установами у межах СРСР, що сприяло формуванню сталих професійних спільнот у різних галузях. Міжнародне наукове співробітництво у цей час було суттєво обмежене.

- Друга половина 30-х рр. була затьмарена масовими репресіями. Головними причинами репресивної політики щодо науки стали тоталітаризація держави та усього суспільного життя, волюнтаризм в управлінні економікою, безперервні реорганізації й нереальні плани, неможливість виконання яких призводила до пошуку винних. Теза про наростання класової боротьби в ході соціалістичного будівництва неминуче призвела до пошуків все нових ворогів і шкідників.

- В УРСР загальна картина репресій ускладнилася боротьбою з вигаданою загрозою “націоналізму”, виявленням серед інтелігенції членів українських націоналістичних партій та рухів й тих, хто їм співчуває. Репресії здійснювалися не лише шляхом фізичного й морального знищення вчених. Завдяки утвердженню ідеології войовничого матеріалізму перекривалися перспективні наукові напрямки, руйнувалася система традиційних, перевірених ходом історії наукових цінностей, деформувалася етика вченого.

- Надмірна централізація організації та управління науковою системою спотворили демократичні механізми функціонування наукового співтовариства, але частково виправдали себе у роки війни, будучи якнайкраще пристосовані для швидкої мобілізації наукових ресурсів для потреб фронту. Цї недоліки далися взнаки пізніше, перетворившись ледь не на головні чинники стагнації суспільства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ткаченко В. В. Наука у суспільно-політичному дискурсі розвитку УРСР (20--30-ті рр. ХХ ст.) : Монографія / В. В. Ткаченко. -- К.: ДП “Інформ.-аналіт. агенство”, 2009. -- 375 с.

2. Ткаченко В. В. Історичне краєзнавство: Чернігово-Сіверщина у перше пожовтневе двадцятиріччя: Навч. посібник / В. В. Ткаченко. -- К.: Знання, 2007. -- 215 с.

3. Ткаченко В. В. Проблеми дослідження історії української науки у 20--30-ті роки ХХ ст. (Теоретико-методологічні аспекти) / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2007. -- Вип. 9. -- С. 245--256.

4. Ткаченко В. В. Форми наукових контактів учених України із вченими інших республік СРСР у 1920--1930-і рр. / В. В. Ткаченко // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць / Відп. ред. В. А. Смолій. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2007. -- Вип. 16. -- Ч. ІІ. --С. 317--326.

5. Ткаченко В. В. Доля українського краєзнавства у 20--30-і роки ХХ сторіччя / В. В. Ткаченко // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць / С. В. Кульчицький (голова редколегії). -- К.: Інститут історії України НАН України, 2007. -- Вип. 17. -- С. 335--344.

6. Ткаченко В. В. Інформаційні зв'язки української науки із закордоном у міжвоєнний період (1920--1939 рр.) / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2007. -- Вип. 10. -- С. 19--26.

7. Ткаченко В. В. Історична доля українських наукових шкіл міжвоєнного періоду ( 1920--1939 рр.) : проблема історичної оцінки / В.В. Ткаченко // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка / Гол. ред. С. Я. Харченко. -- Луганськ: ДЗ ``ЛНУ імені Тараса Шевченка'', 2008. -- Вип. №15(154). -- С. 240--250.

8. Ткаченко В. В. Становлення та розвиток матеріальної бази Академії наук Української РСР у першій половині 20-х років ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2008. -- Вип. 13. -- С. 56--65.

9. Ткаченко В. В. Розвиток матеріальної бази Академії наук Української РСР у 1925--1939 рр. // В. В. Ткаченко / Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2008. -- Вип. 14. -- С. 70--79.

10. Ткаченко В. В. Українські наукові школи (1921--1939 рр.): лідери і послідовники / В. В. Ткаченко // Бахмутський шлях. -- 2008. -- № 1/2(50/51). -- С. 113--118.

11. Ткаченко В. В. Наукові школи в Україні 20--30-х років ХХ ст.: постановка проблеми та головні підходи до вивчення / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2008. -- Вип. 15. -- С. 51--59.

12. Ткаченко В. В. Внесок вчителів та учнів у розвиток історико-краєзнавчих досліджень в Україні у 20--30-х роках ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2008. -- Вип. 16. -- С. 20--27.

13. Ткаченко В. В. Питання матеріально-побутового забезпечення українських учених у міжвоєнний період (1921--1939 рр.) / В. В. Ткаченко // Український історичний журнал. -- 2008. -- № 6. -- С. 125--134.

14. Ткаченко В. В. Українська наука у царині міжнародної комунікації (1920--1939 рр.) / В. В. Ткаченко // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей / Відп. ред. В. М. Даниленко. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2008. -- Вип. 14. -- С. 364--376.

15. Ткаченко В. В. Роль архівних установ України в розвитку історичної науки у 1919--1940 рр. / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2008. -- Вип. 17. -- С. 88--100.

16. Ткаченко В. В. Показові політичні процеси 20-х--початку 30-х років ХХ ст. та їх роль у винищенні української наукової інтелігенції / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2008. -- Вип. 18. -- С. 37--55.

17. Ткаченко В. В. У лещатах тоталітарного тиску: наукові кадри України у 20--30-ті роки ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Література та культура Полісся / Відп. ред. і упоряд. Г. В. Самойленко. -- Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2008. -- Вип. 46: Проблеми літератури, історії та культури Полісся і України в сучасних дослідженнях. -- С. 168--184.

18. Ткаченко В. В. Формування наукових шкіл в контексті функціонування тоталітарної системи в Україні (20--30-ті рр. ХХ ст.) / В. В. Ткаченко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Збірник статей / Гол. ред. П. Т. Тронько. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2008. -- Вип. 35. -- C. 37--51.

19. Ткаченко В. В. Внесок В. В. Дубровського (1897--1966) у розвиток історичної науки / В. В. Ткаченко // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць / Відп. редактор О. Я. Пилипчук. -- К., 2009. -- Вип. 38. -- С. 235--243.

20. Ткаченко В. В. Роль музеїв Донеччини у розвитку історичної науки 20--30-х рр. ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Нові сторінки історії Донбасу: Збірник статей / Головний редактор та упорядник З. Х. Лихолобова. -- Донецьк: ДонНУ, 2009. -- Кн. 17/18. -- С. 152--159.

21. Ткаченко В. В. Порівняльний аналіз політики СРСР та провідних західних держав у галузі науки (20--30-ті рр. ХХ ст.) / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2009. -- Вип. 19. -- С. 144--155.

22. Ткаченко В. В. Вітчизняна наука в умовах наздоганяючої модернізації 1920--1930 років: питання методології дослідження / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2009. -- Вип. 20. -- С. 200--208.

23. Ткаченко В. В. Закордонні відрядження українських вчених у 20--30-х рр. ХХ ст. як віддзеркалення державної політики у галузі міжнародних наукових зв'язків / В. В. Ткаченко // Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія: історичні науки / Відп. ред. В. М. Філоретов. -- Кіровоград: Вид-во РВУ КДПУ ім. Володимира Винниченка, 2009. -- Вип. 12. -- С. 172--179.

24. Ткаченко В. В. Вплив листа Й. В. Сталіна ``Про деякі питання історії більшовизму'' до редакції журналу ``Пролетарська революція'' на наукове життя в Україні (30-і роки ХХ ст.) / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2009. -- Вип. 21. -- С. 75--84.

25. Ткаченко В. В. Запровадження системи державного терору проти української наукової інтелігенції у 1920--1930-х роках / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2009. -- Вип. 22. -- C. 78--89.

26. Ткаченко В. В. Науковий доробок ніжинських істориків за часів “радянізації” / В. В. Ткаченко // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць / Відп. редактор О. Я. Пилипчук. -- К., 2009. -- Вип. 39. -- С. 212--219.

27. Ткаченко В. В. Діяльність науково-дослідних кафедр у вищих навчальних закладах та організація галузевої науки в УСРР у 1920--1930 роках / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2009. -- Вип. 23. -- C. 75--84.

28. Ткаченко В. В. Трагічна доля видатного мовознавця В. М. Ганцова (1892--1979) та його внесок у розвиток української філології / В. В. Ткаченко // Література та культура Полісся / Відп. ред. і упоряд. Г. В. Самойленко. -- Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2009. -- Вип. 51: Регіональна історія та культура XVII--XX ст.: сучасний погляд на проблеми та особи. -- С. 191--198.

29. Ткаченко В. В. Науково-дослідна робота музеїв України у 20--30-ті роки ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Гілея (Науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. -- К., 2009. -- Вип. 24. -- C. 53--72.

30. Ткаченко В. В. Міжнародні контакти українських вчених у 20 - 30-рр. ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Materialy IV Miedzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji ``Nauka i inowacja. - 2008''. -- 07-15 pazdziernika 2008 roku. -- Tym 8. -- Prawo. Historia. -- Przemysl: Nauka i studia, 2008. -- С. 62--67.

31. Ткаченко В. В. Наукова діяльність комітетів охорони пам'яток мистецтва і старовини в Україні у перші пожовтневі роки / В. В. Ткаченко // Материалы за 4-а международна научна практична конференция ``Образование и наука на 21 от век”. -- 17-25 октомври 2008. -- Том 7. -- Закон. История. -- София: ``Бял ГРАД-БГ” ООД, 2008. -- С. 57--61.

32. Ткаченко В. В. Характерні риси розвитку історичного краєзнавства у 1917--1939 рр. (на матеріалах Чернігівщини) / В. В. Ткаченко // Materialy IV Miedzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji ``Perspektywiczne opracowania nauki i techniki--2008''. -- 07-15 listopada 2008 roku. -- Volume 9. -- Historia. Prawo. Panstwowy zarzad. -- Przemysl: Nauka i studia, 2008. -- С. 13--18.

33. Ткаченко В. В. Головні тенденції розвитку української науки кінця 20-х-30-х рр. ХХ ст. / В.В. Ткаченко // Materialy IV Miedzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji ``Wyksztalcenie i nauka bez granic - 2008''. -- 07-15 grudnia 2008 roku. -- Volume 9. -- Historia. Filozofia. -- Przemysl: Nauka i studia, 2008. -- С. 18--22.

34. Ткаченко В. В. Місце вищої школи у розвитку історичних досліджень в УСРР у 20--30-х рр. ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Materialy V Miedzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji ``Kluczowe aspekty naukowej dzialnosci - 2009''. -- 07-15 stycznia 2009 roku. -- Volume 4.-- Ekonomiczne nauki. Historia. Filozofia. -- Przemysl: Nauka i studia, 2009. -- С. 76--79.

35. Ткаченко В. В. Показові процеси 1920-х рр. в Україні як засіб політичного терору / В. В. Ткаченко // Materialy V Miedzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji ``Strategiczne pytania swiatowej nauki - 2009''. -- 07-15 lutego 2009 roku. -- Volume 8. -- Pedagogiczne nauki. Historia. Filozofia. -- Przemysl: Nauka i studia, 2009. -- С. 42--45.

36. Ткаченко В. В. Наукові школи в Україні у 1920--1930-х рр. / В. В. Ткаченко // Материалы за 5-а международна научна практична конференция ``Найновите научни постижения”. -- 17-25 март 2009. -- Том 11. -- История. Философия. -- София: ``Бял ГРАД-БГ” ООД, 2009. -- С. 3--7.

37. Ткаченко В. В. Події 1931 р. як закономірний етап запровадження ідеологічного диктату в сфері вітчизняної науки / В. В. Ткаченко // Materialy V mezinarodni vedecko-prakticka conference ``Dny vedy - 2009''. -- 27 brezen-05 dubna 2009 roku. -- Dil 9. -- Historie. Pravni vedy. -- Praha: Publishing House ``Education and Science'' s.r.o., 2009. -- С. 3--7.

38. Ткаченко В. В. Обмін науковими кадрами між радянською Україною та іншими союзними республіками у 20-30-х рр. ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Materialy V mezinarodni vedecko-prakticka conference ``Efektivni nastroje modernich ved - 2009''. -- 27 dubna-05 kvetna 2009 roku. -- Dil 9. -- Pravni vedy. Administrativa. Historie. Politicke vedy. -- Praha: Publishing House ``Education and Science'' s.r.o., 2009. -- С. 78--81.

39. Ткаченко В. В. Всеукраїнська академія сільськогосподарських наук у суспільно-політичному контексті 30-х рр. ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Материаи за 5-а международна научна практична конференция ``Новини от добрата наука”. -- 17-25 май 2009. -- Том 11. -- История. Философия. Политика. -- София: ``Бял ГРАД-БГ” ООД, 2009. -- C. 7--10.

40. Ткаченко В. В. Трагічна доля науковця в умовах радянської дійсності 30-х рр. ХХ століття / В. В. Ткаченко // Матеріали ІІ міжнародної науково-практичної конференції “Процес управління суспільним розвитком: виклики, реформи, досягнення”. -- 28-30 травня 2009. -- Суми: Сумський ОІППО, 2009. -- С. 79--80.

41. Ткаченко В. В. Бібліотеки - один з типів допоміжних наукових закладів України 20--30-х рр. ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Materialy V mezinarodni vedecko-prakticka conference ``Aktualni vymozenosti vedy - 2009''. -- 27 cervna-05 cervencu 2009 roku. -- Dil 6. -- Historie. Filosofie. -- Praha: Publishing House ``Education and Science'' s.r.o., 2009. -- С. 59--62.

42. Ткаченко В. В. Наукові товариства України 20--30-х рр. ХХ ст. / В. В. Ткаченко // Материали за 5-а международна научна практична конференция ``Динамиката на съвременната наука”. -- 17-25 юли 2009. -- Том 6. -- История. Философия. Политика. -- София: ``Бял ГРАД-БГ” ООД, 2009. -- C. 16--19.

Размещено на Allbest.ru