Політика Дуайта Ейзенхаура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Життєвий шлях Дуайта Ейзенхаура

1.1 Молодість

1.. Військова кар'єра

1.3 Суспільна діяльність

2. Внутрішня політика президента Д. Ейзенхаураера

2.1 Початок президенства

2.2 Головні аспекти внутрішньої політики

3. Зовнішня політика президента Д. Ейзенхауера

3.1 Перший термін

3.2 Доктрина

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Дуайт Ейзенхауер видатна особистість в світовій історії. Генерал який звільнив Європу від нацистів, один із осново положників НАТО. Успішний президент, якому вдалося повернути країну на шлях розвитку, після воєнної кризи. Великою заслугою Дуайта є збереження миру на планеті, не дивлячись на деякі нелокальні конфлікти, проводячи збалансовану зовнішню політику вдавалося уникати конфортації із СРСР, пригасити на деякий час полум'я «Холодної війни». Тому дослідження життя і діяльності історичної персони Ейзенхауера є дуже важливим і актуальним.Об'єктом дослідження є основні події із життя Д.Д. Ейзенхауера.

Предмет дослідження - діяльність Д.Д. Ейзенхауера.Хронологічні межі: 14 жовтня 1890 р. - 28 березня 1969 р.Д. Ейзенхауер відноситься до найбільш видних і суперечливих політичних фігур США другої половини XX ст. Невипадково його особистість викликала бурхливу дискурсію в американській історіографії 1960-1990-х рр. Особливій критиці діяльності його адміністрації піддалась в роботах дослідників- лібералів. В світлі соціального реформаторства Дж.Ф. Кеннеді, а потім Л.Б. Джонсона вони підкреслювали неефктивність і консерватизм внутрішньо політичного курса Д. Ейзенхауера.Тенденція до перегляду вказаних оцінок намітилась в кінці 1960 - початку 1970-х рр. під впливом соціально-економічної кризи панувавшої в країні. Реалії цього бурного періоду, наповненого політичними потярсінями в житті американського суспільства, драмою В'єтнамської війни, заставили по-новому підійти до президенства Ейзенхауера і його політичної постаті. Опублікованні в 1969 р. спогади «Эйзенхауэр: президент, которого никто не знал» А. Ларсона, спеціального помічника і редактора промов президента, запевняв, що 34 голова виконавчої влади був більш вишуканим політиком, ніж це принято про нього думати, и заслуговує місце серед великих президентів. В працях 1970-х рр. росповсюдженною стала думка, що зусилля адміністрації президента були направленні на збереження статуса-кво в державі. Відомий історик Г. Пармет писав : «Приклеивать к нему ярлык великого, или хорошого, или даже слабого президента - значит не заметить главного. Он был просто необходим».

Трохи критичніше в аналізі діяльності президента-республіканця були представники лібеорального напрямку - Ч. Александер, Г. Рейхард. Література 1980-х рр. ще краще оцінювала Ейзенхауера як впевненого в собі політичного діячя, який контролював потік подій. На думку С. Емброза, серед президентів XX ст. Ейзенхауер достойний зайняти місце разом з Ф. Рузвельтом і В. Вільсоном. В 90-х р. до діяльності 34 президента ставилися більш зважено. П. Честер і Е. Ричардсон признавали, що Д. Ейзенхауер виграв більше політичних баталій ніж програв. Фундаментом для написання роботи слугували роботи американського дослідника Амброза і російського Іванова. Монографія «Эйзенхауэр.

Солдат и президент» Стівена Амброза відзначається своєю аналітичністю, а в праця Іванова «Дуайт Эйзенхауэр» головний акцент робиться на виклад подій в хронологічній послідовності з їх описом.Внутрішня і зовнішня політика уряду на чолі з Ейзенхауером відображена в працях Е.А. Іваняна, В.А. Ніконова, В.И. Терехова, автори критично оцінюють «просвещонный консерватизм» 34 президента. Особдливу увагу викликають роботи Ф. Гринстейна, при написанні яких він використовував нові архівні документи. Джерельною базою слугують мемуари Д.Д. Езенхауера «Хрестовий похід в Європу».

В мемуарах описано його життя, діяльність в період Другогої світової війни. Також до джерельної бази відносяться його промови, спогади його сучасників, документи того періоду.Метою курсової роботи дослідження діяльності Д. Ейзенхауера.Завдання - на основі використаної літератури визначити і розглянути основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики адміністрації президента.

Висвітлити і проаналізувати його життєвий шлях і діяльність. При написанні курсової роботи були використані такі методи дослідження як бібліографічно-описовий, проблемно-тематичний, також використовувався аналіз і синтез.Курсова складається із змісту, вступу, троьох розділів, сіми підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Повний обсяг роботи складає 41 ст, основний текст 31 ст. Список використаної літератури нараховує 26 позицій.

1. Життєвий шлях Дуайта Ейзенхаура

1.1 Молодість

14 жовтня 1890 р. в маленькому дерев'яному будинку, що стояв на перехресті залізничних колій у містечку Денісон, штат Техас народився 34 призедент США - Дуайт Девід Ейзенхаур. Дуайт був третім сином у родині Девіда і Айди Стовер Ейзенхауер. Девід, батько Дуайта Ейзенхауера, походив з сім'ї Ганса Ніколаса Ейзенхауера, який іммігрував до Сполучених Штатів Америки в 1741 р. з Німеччини, рятуючись від релігійних гонінь. Він належав до протестантської громади «Річкові брати». Мати Дуайта Ейзенхауера, Айда, народилася і виховувалася також у християнській родині, що належала спочатку до одного з менонітських напрямів, але пізніше, за повідомленнями істориків, приблизно між 1895 і 1900 роками, перейшла в організацію «Вартової Башти», нині відомої у всьому світі під назвою «Свідки Єгови». Айда з Девідом познайомилися в коледжі. «Миловидная голубоглазая шатенка » дуже імпонувала йому. 23 вересня 1885 р. вони обвінчалися. В подарунок від батька Девід отримав 100 акрів землі і 2 тис. доларів, по тим часам це був ристойний подарунок. Не хотівши займатися фермерством він продає ділянку і вкладає всі гроші у власне діло, яке виявилося не успішним. 11 листопада 1886 р. народився Артур - найстарший син. У 1887 р. Девід поїхав в Техас. Де влаштувався робітником на залізничній станції, Айда була змушена залишитися через дитину. 19 січня 1889 р. на світ зявився ще один син - Едгар, після його народження Айда також переїхала в Техас. [5 C. 11-13]

У 1891 р. сімя знову переїздить до містечка Абілін, штат Канзас, де один з родичів Девіда знаходить йому роботу механіка. Коли Ейзенхауери ступили на платформу станції Абіліне, у Девіда в кишені лежало все майно сім'ї, яке дорівнювало десяти доларам. [5 C. 14 ]

Абілін був консервативним містом в соціальних, релігійних і політичних питаннях. Всі жителі були християнами, вихідцями з Європи, майже всі голосували за республіканців. Всіх об'єднувало почуття спільності, поділу світу на «нас» жителів Абілін, графства Дікінсон і, в якійсь мірі, штату Канзас і «їх» інший світ. Абілін чимось нагадував велику родину, даючи своїм жителям відчуття безпеки. І загроза цієї безпеки виходила не зсередини, а ззовні, найчастіше у вигляді поганої погоди або зниження цін на вироблені товари. [ 4 ]

Вони оселилися в невеликому будинку, що стоїть на ділянці всього в три акра. Девід і Аайда виховували шістьох синів, у числі яких був Дуайт. Родина нічим особливо не виділялася, батьки ледве зводили кінці з кінцями. «Пізніше я зрозумів, що ми були дуже бідними, - сказав Дуайт 4 червня 1952 р. під час церемонії закладення будівлі Музею Ейзенхауера в Абіліні - але слава Америки в тому і полягає, що ми тоді не підозрювали про це. Ми знали тільки те, що нам повторювати наші батьки - всі шляхи відкриті для вас. Не лінуйтеся, скористайтеся ними.» Вкладаючи всі свої надії в синів, батьки вчили їх таким простим поняттям, як чесність, самостійність, прямота, віра в Бога і цілеспрямованість. [ 4 ]

Дуайт ходив до початкової школи ім. Лінкольна, яка знаходилася навпроти його будинку. Спершу йому подобались диктанти і арифметика. Загальні диктанти породжували в ньому дух суперництва і ненависть до помилок від неуважності, незабаром він став визнаним авторитетом в області правопису.

Арифметика подобалася йому через свою логічності та визначеності - відповідь завжди була або правильним, або хибним. Але предмет, який цікавив його більше за все, він вивчав самостійно - це була військова історія. Він так нею захопився, що часом забував і про свої домашні обов'язки, і про шкільні уроки. Його першим кумиром став Ганнібал. Потім він почав вивчати американську революцію, і його думками заволодів Джордж Вашингтон.

Він так часто говорив зі своїми шкільними товаришами про історію, що в шкільному журналі йому передбачили місце професора в Єльському університеті.

У старших класах школи інтереси Дуайта зводилися, в міру можливостей - до спорту, роботи, навчання і дівчат. Саме в спорті вперше проявилися його здібності лідера і організатора. Ще хлопчи ком він організовував що суботні матчі з футболу та бейсболу. Пізніше він заснував Абілінску шкільну атлетичну асоціацію, яка діяла незалежно від офіційної шкільної системи. [ 4]

Коли він навчався в початковому класі середньої школи, він одного разу впав і здер шкіру на коліні. Нічого незвичайного в цьому не було. Оскільки кровотечі не було, він на наступний день спокійнісінько пішов до школи. Однак у нього трапилося зараження крові, і того ж вечора він зліг у гарячці на дивані у вітальні.

Батьки викликали доктора Конкліна, але, незважаючи на лікування, інфекція продовжувала поширюватися. Наступні два тижні Дуайт провів між життям і смертю. Конкліна викликали по два-три рази на день. Айда не відходила від ліжка хлопчика, ногу обмазували карболовою кислотою, але запалення продовжувало підніматися до паху. Конклін викликав фахівця з Топеки. Двоє лікарів прийшли до спільної думки, що врятувати життя хлопчика може тільки ампутація.

Прийшовши одного разу в свідомість, Дуайт почув, як його батьки обговорювали можливість ампутації. Хірургії вони не довіряли, але лікарі наполягали на операції. Чотирнадцятирічний Дуайт послухав, а потім сказав тихо, але твердо: « Мою ногу ампутувати, я не дозволяю». Коли батьки розповіли Конкліну про рішення сина, доктор попередив їх: «Якщо запалення досягне паху, він помре».

Дуайт приходив до тями рідко і на короткий час. В один з таких моментів він покликав Едгара і сказав: «Послухай, Ед, вони збираються відрізати мені ногу.

Прошу тебе, не дозволяй їм це робити, я краще помру, ніж залишуся без ноги». Едгар все зрозумів. Він пообіцяв братові виконати його прохання, і з тих пір він не відходив від його ліжка. Конклін сердився, бурмотів собі під ніс про «вбивство», але переконати Едгара, Айду або Девіда в необхідності ампутації не міг. Едгар навіть спав на підлозі біля входу в кімнату, щоб Конклін не міг увійти до Дуайта.

Наприкінці другого тижня запалення стало спадати, жар зменшився, свідомість повернулася. Через два місяці Дуайт повністю видужав. У недільних проповідях і в духовній літературі десятиліття потому говорилося, що вся родина на колінах дні й ночі безперервно молила Бога про одужання Дуайта. [ 4, 5 C. 21]

Влітку 1910 р. Дуайт познайомився з Евереттом Хазлеттом, сином одного з міських лікарів. До тих пір вони майже не знали один одного, оскільки Свед рано поїхав у військову школу в Вісконсін. Після цієї школи Свед отримав місце у Військово-морській академії в Аннаполісі, але в червні 1910 р. він завалив вступний іспит з математики і повернувся в рідне місто, щоб підготуватися до іспиту на наступний рік. Тут вони і подружилися з Дуайтом і дружбі були вірні до кінця своїх днів. [ 4 ]

У цей час плани Айка полягали в тому, щоб підзаробити грошей і восени 1911 р. вирушити в Мічиганський університет. Він прагнув до вищої освіти, і до можливості грати у футбол і бейсбол в університетських командах. У Мічигані була одна з кращих футбольних команд в США. Свед вказав йому, що і у Військово-морській академії також грають у футбол, престиж у неї ні трохи не менший, ніж у Мічигану, що своїм випускникам вона гарантує цікаву кар'єру і, найголовніше, за навчання в ній не треба платити. Він хотів, щоб Айк став його однокурсником.

У вересні 1910 р. Айк прочитав у місцевій газеті оголошення про конкурсний іспит на місце у військовій академії. Він здав іспит і виявився другим серед вісьмох претендентів, що дозволяло йому претендувати на Уест-Пойнт, але не на Військово-морську академію.

Свед засмутився, а Айк був щасливий. Мати зовсім не хотіла, щоб її син ставав військовим, але, поки Дуайт не сів на поїзд, що йде на схід, вона стримувала сльози. Девід, як завжди, зберігав спокій. [ 4, 5 C. 30 ]

Таким образом почалася карєра видатного військового і політичного діяча світового маштабу.

1.2 Військова карєра

Уест-Пойнт виявився навчальним закладом, який відносився до свого минулого з величезною повагою і це вселяло почуття в курсантів, яке прищеплювало їм ставлення до минулого, як до чогось все ще існуючого навколо них. Ось кімната Гранта, ось - Лі, а тут - Шермана. Ось там жив Вінфілд Скотт. Історичному почуттю Ейзенхауера це імпонувало. У рідкісні години вільного часу він любив бродити по долині, підніматися на скелі, дивитися зверху на Гудзон і роздумувати про вирішальну роль Уест-Пойнта в американській революції, уявляти, що б могло статися, якби спроба Бенедикта Арнольда здати форт британцям була успішною. Пізніше він скаже своєму синові, що він ніколи не втомлювався від таких роздумів. [ 4 ]

Навчання Ейзенхауера було однобоким і суто технічним, основна увага приділялася техніці, насамперед військовій. Його вчителями були виключно випускники Військової академії США у Вест-Пойнті. Методика навчання не змінювалася з 1812 р.. Кожен день у академії курсанти відповідали напам'ять відповідь на стандартне запитання і отримували ретельно грануйовану позначку в залежності від якості відповіді. Однак Дуайт не дуже обтяжував себе навчанням, і не був самим зразковим кадетом. Умови академії цілком влаштовували його. Не останню роль грав також той факт, що його грошове утримання становило 936 дол на рік, і дозволяло майже не залежати від батьків. [ 5 C. 33 ]

В академії одній з дисциплін була спортивна підготовка, в якій Дуайт з дитинства показував себе відмінно. Від монотонного зубріння він відпочивав, граючи у футбол. Пізніше він говорив, що окрім спорту, він нічим тоді серйозно не захоплювався і навчався лише з рішучості здобути вищу освіту. Ейзенхауер з самого початку навчання зарекомендував себе хорошим спортсменом. У Вест-Пойнті перед ним відкрилася блискуча спортивна кар'єра. За успіхи в змаганнях з американського футболу він був включений у збірну команду армії. Завдяки своїм успіхам він швидко і міцно увійшов в середу кадетів, у чому йому чимало допомогла здатність викликати до себе прихильність оточуючих, знаходити можливість встановлювати і зміцнювати контакти з людьми самих різних поглядів, інтересів, характерів. Але футбольна карєра Айка, була дуже короткою. В одній із перших ігор він отримав тяжку травму коліна, після якої на поле більше не виходив. Тяжка травма давала про себе знати все життя. [ 5 C. 35 ]

Ейзенхауер закінчив Уест-Пойнт у червні 1915 р. Серед 168 випускників свого класу він займав лише 61-е місце, з поведінки стояв у списку на 125-му. Лише з деяких суто військових дисциплін, таких як інженерна підготовка і військова справа, він досяг успіху. Досягнення Дуайта за час чотирирічного навчання виглядали особливо слабко на тлі значних досягнень інших випускників. Цей випуск академії увійшов в історію збройних сил США, тому що 56 кадетів з нього дослужилися до генеральського звання. Але природний оптимізм не залишав Дуайта, який отримав «безкоштовну освіту і загострене почуття обов'язку» і відправляючись у Форт-Сем, Х'юстон, штат Техас, своє перше місце служби, він твердо мав намір стати зразковим офіцером армії США. [ 4, 22]

Монотонна служба у віддаленому форті не особливо обтяжувала, і у Дуайта залишалося багато вільного часу, який він витрачав на полювання, покер і спілкування з товаришами по службі, а також на поїздки в сусіднє м. Сан-Антоніо. Там у жовтні 1915 р. він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яку звали Мері Джініва Дауд. У день св. Валентина він зробив їй пропозицію, яку було прийнято. Їх весілля відбулося 1 липня в будинку Даудів в Денвері. [ 5 С. 37-41 ]

Коли Дуайт одягнув військову форму з лейтенантські погони, в Європі вже рік йшла Перша світова війна. Вплив ізоляціоністів, противників вступу США в європейську війну, було дуже сильним, але участь в ній обіцяла занадто великі прибутки монополістичному капіталу Америки, так що питання участі в ній був вирішено на перед. Проте правлячі кола Сполучених Штатів не поспішали вплутуватися у світову бійню, вважаючи, що ще не настав час ділити військові трофеї. Вплив європейських подій згладжувалося безбережними просторами Атлантики, відділявшими країну від європейського театру воєнних дій, але з кожним роком він ставав все більш виразнішим у сфері політики, і економіки. Це змусило кожного військового визначити своє місце з урахуванням неминучої участі у війні. Дуайт Ейзенхауер прийняв рішення вступити у військово-повітряні сили - зовсім новий вид збройних сил, який тільки починав формуватися. Він був із тих небагатьох в той час, які передбачали військовій авіації великі перспективи. Але не тільки це було головним. Як людина практична, Ейзенхауер зазначав у своїх мемуарах, що оклад офіцерів в авіації був удвічі вище, ніж у піхоті. Проте доля розпорядилася інакше, і він не став льотчиком. [ 1, 3, 10 C. 42 ]

У квітні 1917 р. США вступили в Першу світову війну. Ейзенхауер в цей час перебував у Сан-Антоніо, займаючись бойовою підготовкою 57-ї піхотної бригади. У нього це виходило, він використовував навички футбольного тренера і заслужив високі оцінки в досьє, офіційному реєстрі кар'єри офіцера. Йому присвоїли звання капітана. Але Ейзенхауер мріяв вирушити до Франції. Навчання військ чимось нагадувало тренування футболістів без можливості грати по суботах. Ейзенхауер був просякнутий містикою бою, його навчали боротися, причому витратили на це чималі гроші, його місце було на фронті, а не в тилу. Тому його дуже засмутив наказ Військового міністерства, що прийшов в середині вересня, який відсилав його в Форт-Оглеторн, штат Джорджія, навчати претендентів на офіцерське звання. [ 4, 22 ]

У лютому 1918 р. він отримав наказ вирушати в Кемп-Мід, штат Меріленд, в розпорядження 65-ї інженерної бригади, куди входив і 301-й танковий батальйон, якому навесні належало відправитися на фронт. Окрилений Ейзенхауер з жаром узявся за роботу. Оскільки бригада формувалася з добровольців, моральний дух і рішучість піднімати не доводилося. Хоча ніхто з них танка у власні очі не бачив, всі були переконані, що за допомогою нової зброї вони прорвуть німецький фронт і дійдуть до Берліна. За успішну підготовку танкової частини йому було присвоєно звання майора. А в день свого народження - 14 жовтня 1918 р. він став під полковником танкового корпусу. [ 5 С. 44]

У 1919 р. полковник Айка К. Уелборн рекомендував його до нагородження медаллю «За відмінну службу». Нагорода прийшла Тільки в 1922 р. Дуайту було 28 років, коли закінчілася війна. Його очікування невиправдалися: він входив в організацію, яка практично розформована. До 1 січня 1920 р. на службі в армії налічувалося всього 130 тис. чоловік, и всі 20-ті і 30-і роки армія продовжувала зменшуватіся. Але Ейзенхауер любив вчитись і тому займався цим все життя. Він знав перспективи розвитку військової стратегії і техніки. [ 4]

В довершення цього в його житті сталися велика трагедія. 2 січня 1921 р. від скарлатини помер трьохлітній син Девід. Хлопчик помирав на руках свого батька. Дуайту і Мемі дуже тяжко далася смерть сина. [ 5 C. 45 ]

З 1922 по 1924 рр. він перебува на службі в зоні Панамського каналу. В 1925 р. Ейзенхауера послали в командирську і штабну школу Лівернуорта, штат Канзас. Весь наступний рік Дуайт працював більше, ніж коли-небудь в своєму житті. Він безпосередньо змагався із двомастами сімдесятьма п'ятьма кращими офіцерами американської армії. Коли опублікували остаточні підсумки навчання, Дуайт виявився першим у своєму потоці. [22]У листопаді 1929 р. Ейзенхауер був призначений помічником нового штабу генерала Дугласа Макартура у Вашингтоні. Йому належало відпрацювати десять років під командуванням Макартура, який після Фокса Коннера став другим за важливістю людиною в житті Ейзенхауера. Третім стане Джордж К. Маршалл. З тридцяти семи років служби в армії Ейзенхауер чотирнадцять пропрацював під їх безпосереднім керівництвом десять років - з Макартуром, чотири - з Маршаллом. Обидва генерала любили і поважали Дуайта. Макартур писав про Ейзенхауера в характеристиці на початку 30-х років: «Це найкращий офіцер у нашій армії. Наступної війни він повинен бути серед верховних керівників». Прослуживши до 24 вересня 1935 р. в штабі Макартура, Дуайт разом з генералом відправився на Філіппіни військом радником. 1 липня 1936 р. Дуайт Ейзенхауер отримав звання полковника. Служба радником тривала до кінця 1939 р. [ 4, 5 С. 49 ]

У вересні 1939 р. почалася Друга світова війна. Ейзенхауер, для якого війна означала просування по службі і який усе життя готувався саме до неї, був переконаний, що Сполучені Штати неминуче втягнуться в неї.

1940 р. виявився найуспішнішим у всій попередній кар'єрі Ейзенхауера. Він був старшим помічником командира 15-го піхотного полку 3-ї дивізії і командиром 1-го батальйону 15-го полку. Спокійне життя, яке він вів на Філіппінах, змінилося постійною фізичною напругою, яка була його стихією. Він був щасливий і насолоджувався своєю роботою. У п'ятдесят років він був у прекрасній фізичній формі. Дуайт залишався на службі до шести годин вечора сім днів на тиждень, він встановлював розклад занять, проводив перевірки, давав настанови тільки що призначеним молодшим офіцерам, спостерігав за польовими навчаннями, вивчав війну в Європі і застосовував її уроки до своєї частини. [ 22 ]

У вересні 1940 р. Ейзенхауер отримав лист від полковника Петтона, командира 2-ї бронетанкової бригади, який писав, що незабаром вперше в історії США будуть сформовані дві бронетанкові дивізії, і Петтон очікує свого призначення командиром однієї з них. Він запитував, чи не бажає Дуайт служити під його началом. Ейзенхауер відразу погодився, але йому не вдалося довго прослужити там: довелося працювати спочатку в штабі 9-го армійського корпусу, а 11 березня 1941 р. він очолив штаб 3-ї армії. Штаб армії знаходився в настільки знайомому Дуайту Сан-Антоніо, де він в 1915 р. молодим лейтенантом починав свою військову кар'єру. Але тепер Ейзенхауер отримав першу генеральську зірку, ставши тимчасовим бригадним генералом. Колись він мріяв дослужитися до полковника. Тепер був вже пройдено заповітний генеральський кордон. Все відбувалося так само стрімко, як розвивалися події в далекій Європі. А поки він готувався до грандіозних військових маневрів, рівних яким не знала історія збройних сил країни. Начальник штабу армії США генерал Маршалл після закінчення цих навчань впевнився у своїй думці про Ейзенхауера, як про перспективного воєначальника. Незабаром після завершення маневрів Маршалл попросив співробітника свого штабу Марка Кларка порекомендувати десять кандидатур, з яких можна було б вибрати начальника оперативного управління штабу армії США. Кларк, не замислюючись, відповів, що в його списку буде стояти тільки одне ім'я - Дуайт Ейзенхауер. Маршалл незабаром затвердив його на цій посаді. [ 5 ]

Після нападу японців на Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. Ейзенхауер прибув до Вашингтона. Основне його завдання полягало тепер у розробці операцій, пов'язаних з війною на Тихому океані. Зі вступу США у війну почалося стрімке зростання військової кар'єри Ейзенхауера, який надолужував все, що було ним втрачено раніше. Рішенням президента йому було присвоєно звання генерал-майора, негайно затверджене сенатом.

24 червня 1942 р. Ейзенхауер прибув до Англії. В аеропорту не було ні оркестрів, ні вітальних промов, ні церемоній. Це був чи не останній тихий приїзд в його житті. 24 червня він був все ще невідомий широкій публіці і в США, і у Великобританії. На наступний день після приїзду в Лондон він влаштував прес-конференцію. Оголошення про прес-конференції представляло його як командувача американськими силами в Великобританії. [4 ]

24 липня 1942 р. було прийнято рішення приступити до планування операції по вторгненню в Північно-Західну Африку із залученням усіх видів збройних сил союзників і під загальним керівництвом американського командувача. Операція отримала кодове найменування «Торч».

8 листопада 1942 р. була проведена висадка союзників у Північній Африці. Ця висадка була першою наступальної операцією союзників у роки Другої світової війни. Вона мала, як стратегічне так і морально-політичне значення. У Північній Африці генерал Ейзенхауер домігся першого великого успіху. [ 1, 10 ]

Розгром німецько-фашистських військ під Москвою і Сталінградом свідчив про те, що Радянські Збройні Сили були в змозі не тільки вигнати німецько-фашистських загарбників за межі СРСР, а й звільнити народи європейських країн від фашистського гніту. Ейзенхауер ставився до тих діячів Заходу, які швидко оцінили реальність такої перспективи і прагнули прийти в європейські країни раніше Червоної Армії. У той же час керівники США і Великобританії виправдовували зрив термінів відкриття другого фронту посиланнями на брак сил в англо-американських союзників. Ейзенхауер писав: «У той час дотепники жартували, що тільки велика кількість аеростатів, постійно перебували в небі над Британськими островами, не дозволило островам затонути під вагою зосереджених на них бойової техніки і військ». [ 4, 10 ]

На Тегеранській конференції Сталін рішуче виступив за відкриття другого фронту в Європі. Черчілль відстоював необхідність форсування операції на Середземноморському театрі військових дій. Але Сталіна неможливо було переконати. Він був проти всіх операцій в районі Середземного моря. Тим самим виявилася військова та політична необхідність операції «Оверлорд», і це знайшло своє відображення у відповідних рішеннях Тегеранської конференції. [ 1 ]

Підготування закінчувалися. Авіація союзників здійснювала масовані нальоти на найважливіші центри комунікацій противника. Напередодні висадки з повітря було зруйновано 82 залізничних вузла стратегічного призначення, що позбавило німців можливості швидко маневрувати резервами і перекидати підкріплення в небезпечні райони. У Плімуті, Портленді, Портсмуті, в багатьох інших великих і малих портах Англії готувалися до початку операції десантні судна. Під керівництвом Ейзенхауера все було продумано до дрібниць, щоб забезпечити успіх десанту. Висадка була призначена на 5 червня 1944 р., а 3 червня метеорологи повідомили, що в цей день очікується сильний шторм. Тим не менш Дуайт прийняв рішення почати операцію. Воно виявилося виправданим, але ризикованим, тому що погода лише трохи покращилася. Висадка була проведена, і результат її перевершив всі очікування. [ 1, 10 ]

25 серпня 1944 р. було звільнено столицю Франції. 26 серпня Париж відзначив День визволення. У Парижі відбулася зустріч Ейзенхауера з де Голлем, в ході якої вони обмінялися думками з питання про те, як краще вирішувати численні проблеми, пов'язані із звільненням столиці, а незабаром і всієї території Франції. [ 5 ]

Берлін став важливою проблемою фіналу війни. На заході було багато політичних стратегів, які вважали, що західні союзники повинні були випередити росіян і взяти Берлін своїми силами. Однак тверезомислячі військові керівники справедливо вважали, що союзникам необхідно в першу чергу мати реальні можливості для взяття Берліна. Позиція Ейзенхауера в питанні про штурм Берліна була більш реалістичною, ніж у інших представників англо-американського генералітету. Він враховував ситуацію яка склалася, розумів, що наступ безпосередньо на Берлін викличе великі втрати серед підлеглих. На заключному етапі війни деякі представники англо-американського генералітету, що засиділися в очікуванні дня «Д», були одержимі ідеєю прорватися якомога далі на схід Німеччини. Ейзенхауер ж вважав, що тільки військова необхідність могла змусити американські і радянські війська вийти на різні рубежі, переслідуючи відступаючого противника. Але після капітуляції фашистської Німеччини війська кожної з союзних держав повинні бути «відведені на прохання іншої сторони в призначені їм зони окупації Німеччини». [ 1, 4, 10 ]

Заключна глава мемуарів Дуайта Ейзенхауера «Хрестовий похід в Європу» називається «Росія». У цій главі сказано чимало теплих слів про радянських солдатів і офіцерів, про жертви радянського народу у Великій Вітчизняній війні, про героїзм радянських людей. Але автор не об'єктивний в оцінці ролі Радянського Союзу в розгромі країн фашистського блоку. Він прагне переконати читачів у тому, що вирішальний внесок у досягнення перемоги був внесений англо-американськими військами, роль же радянських військ ним ігнорується. Фраза, яка характеризує у нього битву під Москвою: «На російською фронті німці були зупинені перед Ленінградом, Москвою і Севастополем». Про битву під Курськом він не пише ні слова. Сталінградська битва порівнюється з перемогою західних союзників над італо-німецькими військами в Тунісі. [ 10 ]

Навесні 1945 року німці хотіли укласти з американцями антирадянський союз. Президент Трумен відповів, що єдино прийнятною є беззастережна капітуляція перед усією Великий Трійкою. Черчілль підтримав Трумена, Ейзенхауер також повністю погоджувався з політикою Трумена. Проте Деніц не залишав надій. Але після довгих переговорів капітуляція була підписана, перше повідомлення про капітуляцію набирав сам Ейзенхауер : «Завдання, що стояло перед союзними силами, виконана в 02.41 по місцевому часі 7 травня 1945 р.».[ 10 ]Для критиків Ейзенхауера його найбільшою помилкою є відмова від взяття Берліна. У більш широкому сенсі Ейзенхауер був, звичайно, не правий, живлячи стільки надію в майбутнє американо-радянських відносин.

Йому слід було б зрозуміти, що мимовільних союзників розділяє багато чого. Але як стратег, представник найвищого командного мистецтва, він був частіше прав, ніж помилявся. Він був правий у виборі Нормандії, як місця висадки, він був правий у виборі Бредлі, а не Петтона, як командувача 1-ю армією, він був правий, наполігши на використанні бомбардувальників проти французьких залізниць, він був правий, вибравши наступ широким фронтом на Німеччину, він був правий, побачивши в Арденському контрнаступ німців можливість для удару у відповідь, він був правий, влаштувавши генеральний бій на західному березі Рейну.

Він був найщасливішим генералом самої великої війни в історії людства. [ 4 ]

1.3 Суспільна діяльність

Після війни Дуайт Ейзенхауер все частіше став замислюватися про свій життєвий шлях. Він вважав, що з закінченням війни закінчилася і його військова кар'єра, тим більше що незадовго до кінця війни він разом з кількома іншими генералами здобув найвище, щойно введене військове звання - генерал армії. Ейзенхауер говорив своїм близьким : «Я отримав всю славу, яку тільки бажав. Я хотів би провести дні, що залишилися на чолі невеликого коледжу, одночасно трохи займаючись землеробством». Але на нього мали серйозні види лідери обох політичних партій США. Все частіше і наполегливіше почали лунати голоси про необхідність висунути Ейзенхауера на пост президента країни. [ 5 ]

З листопада 1945 по лютий 1947 р. Ейзенхауер займав пост голови комітета начальників штабів армії. В 1947р. він став президентом Колумбійського університету. [ 22 ]

1948 р. першим виданням вийшли мемуари Ейзенхауера «Хрестовий похід в Європу». На кінець 1966 р. було продано 1,7 млн. примірників. Книга була перекладена 22 мовами. [ 5 C. 128]

7 січня 1951 р. Дуайт очолив наземні, морські і військово-повітряні сили західних держав під егідою НАТО. Це стало важливим етапом його політичної кар'єри. Його діяльність на цій посаді сприяла зміцненню позицій у правих політичних колах США. Головнокомандувач збройними силами НАТО був вищим еталоном політичної благонадійності. [ 5 С. 129 ]

У цей час у США кипіли політичні пристрасті, набирала обертів виборча кампанія. До її початку в 1952 р., Трумен був «політично безсилий». Реконверсія, переведення економіки на мирні рейки, але без роззброєння, пройшла досить болісно й залишила після себе глибокі шрами економічної кризи 1948-1949 рр.. У Кореї США змушені були взяти на себе весь головний тягар в більшій мірі агресивної війни, яка велася під блакитним прапором ООН, але від цього не ставала більш популярною в очах простих американців. Союзники США приймали тільки номінальну участь у цій операції. [ 1, 3 ]

Республіканці вели розгорнутий наступ на демократів, пояснюючи всі внутрішні і зовнішньополітичні труднощі США бездарним керівництвом Трумена й загальним політичним курсом демократичної партії. Багато політичних лідери вважали, що вже настав час Ейзенхауера. Для нового політичного курсу необхідний був і новий лідер. І демократи, і республіканці в рівній мірі мали всі підстави претендувати на Ейзенхауера. До цих пір розібратися в його партійної приналежності не представлялося можливим. Ніколи в житті він не голосував і не висловлював публічно ні симпатій, ні антипатій до будь-якої з двох партій, хоча його батько незмінно голосував за кандидатів республіканської партії. Існувала складна проблема, пов'язана з висуванням кандидатури генерала в президенти. Керівники країн - учасниць НАТО побоювалися, що у разі відходу його з поста головнокомандувача збройними силами цього блоку виникнуть серйозні проблеми для самого існування цього альянсу. Монтгомері, наприклад, забувши про чвари з Ейзенхауером періоду війни, заявив йому: «Якщо ти поїдеш додому, щоб балотуватися в президенти, я піду туди ж, щоб вести проти тебе кампанію». [4, 6, 18 ]

7 січня 1952 р. Дуайт нарешті оголосив, що він вважає себе республіканцем. Питання про те, яка партія отримає кандидата в президенти, був фактично вирішене. Але він ще не поспішав давати офіційну згоду балотуватися в президенти. Він хотів переконатися, що користується підтримкою більшості виборців. Поступо ставало зрозуміло, що він таку підтримку мав. Фахівці з опитуваннями громадської думки заявляли, що Ейзенхауер «буде найпопулярнішою постаттю, яку могли б висунути в президенти республіканці». [ 3, 4 ]

11 березня 1952 р. він здобув переконливу перемогу на попередніх виборах. Йому належало важке випробування в ході виборчої кампанії. Було заплановано, що він покриє на літаку і потягом відстань понад 50 тис. Миль, відвідавши 232 населених пункти в 45 штатах країни. [ 5 C. 141 ]

6 листопада цього ж року Дуайт Ейзенхауер був обраний президентом Сполучених Штатів Америки. Він став ним, проявивши себе, як генерал, як державний діяч і лідер. Народ обрав його не стільки за переконання, скільки за те, ким він був і чого досяг. Він був героєм, якому можна було довірити вести націю до миру та процвітання. Через десять тижнів він буде наймогутнішою людиною в світі. Він буде нести безпосередню відповідальність за вирішення найбільш нагальних світових проблем. Людина, що організувала та здійснила операцію «Оверлорд», був впевнений, що зможе сплотити Сполучені Штати і провести через небезпеки «Холодної війни». Перемога кандидата республіканців на виборах багато в чому була його особистою перемогою, а не успіхом республіканської партії, тому що більшість в конгресі залишалося за демократами. Це була важлива подія у політичному житті країни: вперше за 20 років в Білий дім вступив призидент-республіканиць. [ 2 С. 179, ]

2. Внутрішня політика президента Д. Ейзенхаураера

2.1 Початок президенства

О 12 годині 32 хвилини верховний суддя Фред Вінсон привів Ейзенхауера до присяги. Перш ніж вимовити свою інавгураційну промову, Ейзенхауер посміхнувся, суворе, навіть трохи похмуре обличчя змінилося знаменитою широкою посмішкою, він підняв руки над головою і зробив ними знак «V». Після того як вітальні вигуки замовкли, Ейзенхауер прочитав молитву, яку він склав вранці і в якій просив всемогутнього Бога - «допомогти йому повністю і цілком присвятити себе служінню присутнім тут людям і їх співгромадянам, де б вони не знаходилися». Не забув він і про демократів, продовживши: «... нехай буде розвиватися співпраця і нехай вона буде спільною метою тих, хто відповідно до нашої Конституції дотримується різних політичних переконань; нехай всі мають можливість працювати на благо нашої улюбленої країни і на славу Всевишнього. Амінь» . [ 4 ]Потім Ейзенхауер виголосив свою інавгураційну промову. Він сказав: «Світ і ми пройшли серединний рубіж століть виклику» - і зазначив, що виклики, з якими ми стикаємося, це небезпеки війни і агресивного комунізму. Вся його промова була присвячена виключно питанням зовнішньої політики. [ 7 ]

Жодна людина і ніколи не може бути повністю готовий зайняти пост президента. Але Ейзенхауер був готовий до цього більшою мірою, ніж багато інших. Він знав, що найважливіша частина діяльності президента - підбір потрібних людей на відповідні посади для співпраці з ними.

Перше призначення було на пост державного секретаря. Ейзенхауер зупинив свій вибір на Джонові Фостерові Даллесу і ніколи серйозно не розглядав іншої кандидатури. Ейзенхауер хотів, щоб Лодж зайняв пост помічника президента або ж постійного представника США в ООН. Лодж віддав перевагу другому. І Ейзенхауер надав цій посаді більш високий рівень: міністр - член Кабінету, причому за значимістю вона була другою після державного секретаря. Адамса Ейзенхауер попросив виконувати обов'язки помічника президента і також підняв цю посаду до рівня члена Кабінету міністрів. Раніше він мав намір запропонувати це місце Браунеллу -одному з найвідоміших юристів Нью-Йорка, але потім вирішив призначити його міністром юстиції. [ 20 C. 62- 64]

Кандидат на пост віце-президента від Республіканської партії на виборах 1948 р. Ерл Уоррен був губернатором Каліфорнії. У розмові з ним по телефону Ейзенхауер зізнався, що спочатку припускав віддати йому посаду міністра юстиції, але по міркуванні вирішив призначити на цю посаду не його, а Браунелла. Уоррен погодився: Ейзенхауер зробив блискучий вибір. І тоді Ейзенхауер сказав: «Я хочу, щоб ви знали: я маю намір запропонувати вам зайняти місце члена Верховного суду США при першій же вакансії». На посаду міністра оборони призначили Чарльза Е. Вільсона, президента «Дженерал моторс» - найбільшої приватної корпорації. Пост міністра фінансів отримав Джордж Хемфрі, президент компанії «Марк А. Ханна». Міністром внутрішніх справ було призначино Дугласа Мак-Кея, у якого закінчувався термін перебування на посаді губернатора штату Орегон. Інший бізнесмен, Сінклер Уикс зі штату Массачусетс, став міністром торгівлі. Артуру Саммерфільду, голові Національного комітету Республіканської партії, Ейзенхауер запропонував на вибір - залишитися в колишній якості або зайняти пост міністра пошт. Саммерфільд погодився зайнятися поштою. Відносно кандидатури глави Міністерства сільського господарства, справи в якому йшли далеко не найкращим чином, Ейзенхауер звернувся за порадою до Мілтона, який працював в цьому міністерстві багато років. Мілтон рекомендував йому зупинитися на кандидатурі Езри Бенсона - консерватора, члена Ради дванадцяти церкви мормонів, агента - представника інтересів кооперативів фермерів. Овета Калп Хоббі зайняла пост голови « Федерального агенства безпеки». Особливо важко було вирішити, кого призначити міністром праці. По думці Ейзенхауера, цю посаду повинен зайняти виходець із робітничого руху. Він вибрав Мартіна Дуркина з Чикаго, який очолював профспілку водопровідників, який входив в Американську федерацію праці. [ 14, 15, 17 ]

2.2 Головні акспекти внутрішньої політики

Д. Ейзенхауер у внутрішній політиці був помірним республіканцем. Він був консервативним політиком у вирішенні економічних проблем і ліберальним діячем у питаннях соціальної політики та прав людини. Він мав намір продовжувати виконанн прийнятих програм демократів, але більш економними методами, ніж це робила адміністрація Г. Трумена. Він мав намір зберігати гроші шляхом більш ефективного управління, скорочення роздутого державного апарату, припинення надмірностей у його фінансуванні та скорочення державних витрат, у тому числі на військові цілі. [ 4]

У 1953-54 рр. фінансовому році бюджет було зведено без великого дефіциту. Ейзенхауер відклав зниження податків до того часу, коли буде краще збалансований бюджет. Разом з тим, Ейзенхауер запропонував скоротити витрати бюджету на 10 млрд. дол. Держсекретар Даллес і військовий міністр Ч. Вільсон були незадоволені і не схвалювали ці пропозиції. Але Ейзенхауер наполіг на скороченні витрат державного бюджету. І все ж державний бюджет в перший рік правління Ейзенхауера мав дефіцит у розмірі 2,5 млрд. дол. Стара гвардія Республіканської партії не схвалювала намірів Президента Ейзенхауера про розширення системи соціального страхування американців додатково на 10 млн. чоловік. Президент Д. Ейзенхауер не забував про становище простих американців, частина яких жила у важких матеріальних умовах. Він розумів, що рішення соціальних проблем бідності населення пов'язано зі станом економіки країни та її фінансів, і навіть залежить від скорочення військових витрат, які після війни були дуже великими. Так, Ейзенхауер заявляв, що кожна гармата, кожен військовий корабель, авіаносець, кожна ракета «означають, в кінцевому рахунку, крадіжку у тих, хто голодний, хто не одягнений, хто живе в холоді і без освіти». [5]

Внутрішньополітичні проблеми випливали з того, що демократи у 1954 р. знову виграли в Конгресі . Президент і його прихильники в Конгресі, так звані «республіканці Ейзенхауера», іноді могли краще співпрацювати з лідером демократичної більшості Ліндоном Б. Джонсоном, ніж з «старою гвардією» республіканців. Як при плануванні автодоріг, так і при використанні національних корисних копалин або розробці нових іригаційних проектів, виникали значні відмінності в думках. У той час як президент бачив у цих проектах завдання федерального уряду, консервативні республіканці доводили, що подібні пропозиції будуть зміцнювати, а не зменшувати федерально-державну владу. При прийнятті Гаваїв і Аляски в союз в якості 49 і 50 штатів також були розбіжності. Ейзенхауер виступав за прийняття Гаваїв, але на відміну від більшості в Конгресі вважав, що Аляска має значення в основному з військово-стратегічної точки зору. Тому він вважав за краще федерально-державне управління Аляскою. Президент Ейзенхауер запропонував скоротити військові витрати в 1955 р. фінансовому році. Витрати на армію зменшились з 19,9 млрд. дол до 8,8 млрд. дол, за скорочення армії з 1,4 млн. чоловік до 1 млн. чоловік. Витрати на військово-морський флот зменшились з 11,2 млрд. дол до 9,7 млрд. дол., а витрати на військову авіацію збільшилися з 15,6 млрд. дол до 16,4 млрд. дол. [7]

У 1955 р. фінансовому році Президенту Ейзенхауерові вдалося збалансувати державний бюджет країни. Президент Д. Ейзенхауер показав себе як лідер країни, який кидав виклик консервативному крилу Республіканської партії США. Він заявляв, що партія, яка зважиться на спробу скасування соціального страхування, страхування по безробіттю, скасування законів про працю та фермерських програм - така партія зійде з історичної арени. Він був готовий порвати зі старою гвардією консерваторів в Республіканській партії і створити нову Республіканську партію. [12, 14 ]

У період першого терміну його президентства настала рецесія - часткова криза 1954 р., зниження виробництва. Ейзенхауер міг спиратися на рекомендації економічного радника Бернса, який знав проблеми економічного циклу. Але інші радники були неокласиками, які більше покладалися на силу вільної конкуренції. До честі Ейзенхауера треба визнати, що він зміг піднятися над ортодоксією Республіканської партії і застосувати ряд випробуваних засобів з арсеналу Демократичної партії: насамперед - програму громадських робіт. Програма будівництва шосейних доріг і автомагістралей була однією з найбільших програм громадських робіт у середині ХХ століття. З ініціативи Президента був підготовлений і прийнятий в квітні 1956 р. закон «Інтерстейт хайвей акт». На чолі комісії з будівництва доріг президент поставив свого колегу - генерала Клея. План Клея передбачав будівництво багаторядних автомагістралей, які мали не тільки економічне, а й оборонне значення. На основі цього закону 90% вартості будівництва доріг фінансувалося з федерального бюджету. При цьому бюджет поповнювався і за рахунок непрямих податків, включених в ціну бензину (1 цент за 1 галон бензину) і в ціну автомобільних покришок (3 центи за 1 фунт гуми). У виконання плану Клея було побудовано багато тисяч миль нових автомобільних доріг. [ 14, 24]

Іншим напрямом економічної політики уряду Ейзенхауера було будівництво житла: мільйони нових приватних будинків, а також субсидованого житла для малозабезпечених сімей. Уряд схвалив план будівництва державного житла - 140 тис. будинків за п'ять років. У результаті вжитих заходів в 1955 р. спад в економіці був подоланий, з'явилося пожвавлення економічного життя, але не так швидко, як хотілося б. У 1956-57 рр.. почався підйом економіки (приріст на 5-6%). Але в 1958 р. економіка США знову пережила удари важкої світової економічної кризи. Падіння промислового виробництва становило 14%, безробіття збільшилося до 5 млн. чоловік. [ 14, 26 ]

У 1956 і 1959 рр.. президентом і законодавцями були схвалені законопроекти про житлове будівництво, що включили пропозиції про будівництво 35 тис. квартир на рік протягом двох років, виділення 650 млн. дол на 2 роки на програму оновлення міст, 250 млн. дол - на будівництво квартир для престарілих, надання субсидій для будівництва 37000 нових квартир. [26 ]

При Ейзенхауері була введена медична допомога громадянам старше 64 років, оплата якої покладалася на федеральний уряд і владу штатів, підвищено мінімальний розмір заробітної плати робітникам (до 1 дол на годину), прийняті закони про громадянські права 1957 і 1960 рр.., що стали першими обережними кроками на шляху вирішення найважливішої соціальної проблеми - подолання расової дискримінації.

Президент Ейзенхауер прийняв рішучі антикризові заходи. Він відмовився від порад неокласиків Р. Саулніра і Р. Андерсона, які були проти активного втручання держави в економічне життя. Він повернувся до методів державного регулювання інвестицій. Він відчув неправильність апріорних моделей неокласиків, з якими носилися економісти-математики і не став слухати те, що говорили такі радники, як Р. Андерсон. Президент доручив міністру фінансів застосувати активні методи втручання в економіку. Ейзенхауер пам'ятав уроки Нового курсу Ф. Рузвельта і збільшував витрати держбюджету на інфраструктуру і на соціальні цілі. Це допомогло країні пережити кризу 1958 р. з меншими втратами. Запуск Радянським Союзом першого космічного супутника викликав у США хвилю критики президента за недостатню увагу до розвитку передових технологий. У відповідь Ейзенхауер створив Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору - НАСА, 1958 р. [ 14, 18 ]

Поступово Ейзенхауер зміг покласти край внутрішньополітичному полюванні на комуністів. Коли сенатор Джозеф Маккарті зі своїми наклепницькими нападками не зупинився навіть перед членами кабінету, президент домігся за допомогою своїх прихильників у сенаті, щоб Маккарті був публічно засуджений і політично ізольований. До того ж в 1954 р. Ейзенхауер призначив верховним федеральним суддею Ерла Уоррена, чия ліберальна політика була рішуче спрямована проти дискримінації та нетерпимості. Сенатор Маккарті, який стояв на чолі комісії Конгресу з розслідування антиамериканської діяльності, займався тим, що у пресі отримало назву «полювання за відьмами»: пошуками комуністів і їхніх агентів в державному апараті. Ейзенхауер був в принципі проти маккартизму і проти «полювання за відьмами», проти пошуків агентів комунізму в державному апараті США, в армії, в профспілках і в Голлівуді. Ейзенхауер вважав, що Маккарті погано знав, що таке комунізм, на відміну від самого Президента, який під час війни співпрацював з Радянським Союзом і добре знав багатьох генералів і маршалів СРСР. Президент Ейзенхауер застосовував тактику ігнорування сенатора Дж. Маккарті з усіма його нападками на прихильників «червоних». І ця тактика призвела до ізоляції сенатора Маккарті. Завдяки твердій позиції Президента Ейзенхауера, який вважав, що маккартизм сам себе дискредитує, маккартизм дійсно зійшов з політичної арени США в середині 50-х р. [14, 20 ]

У вироку у справі «Браун проти відділу народної освіти» 17 травня 1954 р. Верховний суд оголосив, що расовий поділ у школах суперечить конституції і рік потому закликав штати ліквідувати розділення. [14]

Ці рішення викликали на півдні США хвилю протестів. У 1956 р. більше 100 членів Конгресу підписали так званий «Південний маніфест», який звинуватив Верховний суд у неприпустимому втручанні в права окремих штатів. Конфлікт досяг вищої точки у вересні 1957 р. в Арканзасі, де губернатор Орвіл Фоубес за допомогою національної гвардії намагався силою перешкодити чорним студентам відвідувати до цього доступну тільки білим Центральну вищу школу в Літтл-Рокс. Щоб зберегти авторитет федерального суду, Ейзенхауер, який в приватному порядку вважав призначення Уоррена «найбільшою проклятою помилкою, яку я коли-небудь робив». [4, 14]

Вперше з часів реконструкції після громадянської війни на Південь для захисту чорного населення були послані федеральні війська, які залишок року забезпечували студентам безперешкодне відвідування школи. Хоча до 1960 р. в змішаних школах афро-американці становили менше 1% всіх студентів, вирок у справі Брауна став вказувати напрямок для руху за громадянські права в останні роки. [ 8, 9]

У 1955-1956 рр.. почалися масові виступ негрів проти сегрегації з боку білих. Лідером руху став Мартін Лютер Кінг. Приводом до масовим виступам виявивилася відмова уступленого білому, місця в автобусі 43-х літньої негритянки з Монтгомері з подальшим її арештом. Розгорнулася акція «пішки в ім'я свободи», в якій взяли участі близько 50 000 негрів. [3, 9]

У результаті дохід власників автобусів зменшився на 65%. Через рік, коли Верховний суд США визнав, що сегрегація на автобусних маршрутах, як і в школах, неконституційна, бойкот припинився. Чорношкірий священик Мартін Лютер Кінг, який служив в баптистській церкві, де парафіянами були негри, став глашатаєм їх протесту. «Настає час, -говорив він, - коли людям набридає... терпіти своє принижене становище і покірно зносити жорстокі удари». [14]

Чорні американці домагалися рівного з білими права голосу. Хоча 15-а поправка до конституції встановлювала таке право, у багатьох штатах її обходили, вводячи податок з виборців або тест на грамотність. Ейзенхауер і лідер більшості в сенаті Ліндон Б. Джонсон об'єднали зусилля, щоб право голосу було гарантовано конгресом. Закон про громадянські права 1957 р. -перша подібна міра за 92 роки після закінчення Громадянської війни - був крок вперед, оскільки давав федеральній владі повноваження припиняти всі спроби перешкодити чорним громадянам брати участь у голосуванні. [ 14]