Роль іпотечних банків у проведенні столипінської аграрної реформи в Україні (1906-1916 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

РОЛЬ ІПОТЕЧНИХ БАНКІВ У ПРОВЕДЕННІ СТОЛИПІНСЬКОЇ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ (1906 - 1916 рр.)

07. 00. 01 - Історія України

Терещенко Валентин Дмитрович

ТЕРНОПІЛЬ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор, завідувач

кафедри історії України

Коріненко Павло Степанович,

Тернопільський національний педагогічний університет

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, член-кореспондент

НАН України, завідувач відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст.

Інституту історії України НАН України

РЕЄНТ ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ,

заступник директора Інституту історії України НАН України

кандидат історичних наук, доцент, доцент

кафедри українознавства

Шевченко Віктор Михайлович,

Чернігівський державний інститут економіки і управління

Провідна установа: Інститут археографії та джерелознавства НАН України.

Захист відбудеться “25” січня о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульв. Шевченка, 81, кім. 211.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

(18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22).

Автореферат розісланий “23” грудня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Корновенко С.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

селянський банк переселенський хутірський

Актуальність теми. Сучасне реформування сільського господарства України на засадах ринкової економіки зумовлює потребу глибокого вивчення засобів та методів здійснення аграрної політики реформаторського уряду П. А. Столипіна. Досвід впровадження та розвитку селянських приватних господарств фермерського типу, напрацьований в ході столипінської аграрної реформи не втрачає свого значення і в сучасний період. Адже характер змін в сільському господарств, які відбувались в Російській імперії, і особливо інтенсивно в Україні на початку ХХ ст., дозволяє провести ряд сутнісних аналогій між завданнями столипінської реформи та сучасним реформуванням аграрного сектору економіки. Загальною метою реформи П. Столипіна була заміна колективного общинного землеволодіння приватними селянськими господарствами фермерського типу.

Однією з визначальних умов успішного формування селянського господарства будь-якої форми власності, у тому числі й приватної, є його кредитне забезпечення. Тільки за рахунок кредиту можлива інтенсифікація процесу сільськогосподарського виробництва через закупівлю сільськогосподарських машин, обладнання, впровадження нових технологій. Тому в ринкових умовах існування ефективних приватних селянських господарств неможливе без довгострокового іпотечного кредитування.

Реформування аграрного сектору економіки України зумовлює зростання інтересу в сучасному суспільстві до іпотеки. У цьому плані значний науковий інтерес має історичний досвід діяльності земельних банків в українських губерніях Російській імперії. Сільськогосподарський кредит, у першу чергу іпотечний, був важливим фактором, який включав сільське господарство в єдину економічну систему країни. Іпотечні банки виступали одним з чинників процесу мобілізації земельної власності в сільському господарстві.

Уряд П. Столипіна намагався вирішити питання земельного забезпечення селянського господарства шляхом перепродажу селянам через Селянський поземельний банк поміщицьких земель. Такий досвід діяльності іпотечної установи є без перебільшення унікальним у світовій практиці і потребує ретельного вивчення.

Отже, обрана нами для дослідження тема має не лише науково-теоретичне, а й практичне значення, що і зумовлює її актуальність.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Вона органічно пов'язана з науково-дослідною темою “Основні закономірності економічного розвитку України в ХVІ - ХХ столітті” (№ державної реєстрації 0101U00099).

Об'єктом дослідження є столипінська аграрна реформа 1906 - 1916 років.

Предмет дослідження - роль іпотечних банків у проведенні столипінської аграрної реформи в Україні.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період столипінської аграрної реформи 1906 - 1916 років. Нижня хронологічна межа зумовлена початком реформування сільського господарства урядом П. Столипіна. Верхня межа наукового пошуку - 1916 р. - зумовлена згортанням столипінської аграрної реформи на початку 1917 р. у зв'язку з революційними подіями.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються території України у складі Російської імперії, яка, згідно з тогочасним адміністративно-територіальним поділом, визначається кордонами Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської, Харківської, Полтавської, Катеринославської та Таврійської губерній.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі виявленого комплексу джерел, досягнень історіографії дослідити вплив діяльності іпотечних банків на проведення столипінської аграрної реформи в Україні.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

з'ясувати стан наукової розробки теми, рівень та повноту забезпечення джерельної бази;

визначити обсяги та охарактеризувати особливості проведення операцій Селянським банком по перепродажу поміщицьких земель селянам, дослідити їх вплив на процес становлення приватного селянського господарства на Україні;

з'ясувати вплив діяльності Селянського банку на динаміку земельного ціноутворення;

проаналізувати роботу Селянського банку та землевпорядних комісій з організації хутірських та відрубних господарств на землях Селянського банку;

дослідити особливості господарської діяльності приватних селянських господарств, утворених на землях, придбаних селянами з земельного фонду Селянського банку;

з'ясувати зміни соціальної структури клієнтів Селянського поземельного банку;

вивчити участь Селянського банку в організації переселенського руху українських селян;

дослідити вплив Дворянського земельного банку на розвиток земельних відносин у період проведення столипінської реформи;

проаналізувати зміни обсягів роботи приватних іпотечних банків в роки столипінської реформи;

вивчити співпрацю іпотечних банків та установ дрібного сільськогосподарського кредиту.

Наукова новизна і теоретичне значення дисертації полягає у наступному:

вона є одним із перших комплексних досліджень з історії іпотечних банків під час проведення столипінської аграрної реформи;

досліджено діяльність Селянського поземельного банку по розмежуванню банківського земельного фонду на хутори та відруби;

з'ясовано особливості господарювання селян-одноосібників на землях, куплених у Селянського банку;

вивчено участь Селянського банку в організації переселенського руху українських селян;

досліджено особливості державного та недержавного іпотечного кредитування сільського господарства в Російській імперії на початку ХХ століття;

проаналізовано співпрацю іпотечних банків з установами дрібного сільськогосподарського кредиту, землевпорядними комісіями, земствами у справі кредитування сільського господарства.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що його положення можуть бути корисними в якості практичних рекомендацій для органів державної влади України стосовно організації на сучасному етапі системи пільгового державного іпотечного кредиту, спрямованого на розвиток приватного фермерського господарства. Фактичний матеріал, теоретичні положення і висновки можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць, з аграрної історії України, навчальних посібників з історії України, читанні в вищих навчальних закладах лекційних та спеціальних курсів з історичних та економічних дисциплін, при проведенні практичних і семінарських занять.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення на ХV науковій сесії осередку Наукового товариства ім. Т. Шевченка у м. Черкаси (Черкаси, 2004), V Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2004), Всеукраїнській науковій конференції “Демократична революція 1905 - 1907 рр.: актуальні проблеми вивчення (Дніпропетровськ, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “Революція 1905 - 1907 рр.: погляд через століття (Горлівка, 2005).

Публікації. За матеріалами дослідження автором опубліковано 7 наукових статей, 6 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 3,0 друкованих аркушів.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, завданнями, проблемно-хронологічним принципом дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (244 позиції), 15 таблиць. Загальний обсяг рукопису становить 213 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну результатів дисертаційної роботи, визначено її основні завдання, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету, об'єкт, предмет, окреслено практичну значимість та апробацію отриманих результатів.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методи дослідження”, який складається з двох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу дослідження обґрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу “Історіографія проблеми” з'ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на 1) дорадянську; 2) радянську; 3) сучасну.

Сучасники реформи багато уваги приділяли діяльності Селянського поземельного банку, оскільки ця установа була одним з головних інструментів впровадження урядової аграрної політики. Аналізуючи урядову аграрну політику, представники різних політичних сил висловлювали різні, часто протилежні, оцінки діяльності Селянського банку. Представники лівої опозиції Василенко В. Н. Справи хліборобські на Полтавщині // Нова громада. - 1910. - N10.; Антошкин Д. Крестьянский банк и пролетаризация крестьян // Пролетарская правда. - 1914. - 16 января. вважали, що банк створював несприятливі умови для селян-позичальників. Монархісти та кадети, навпаки, критикували Селянський банк за нехтування інтересами дворян при купівлі банком поміщицьких земель Кутлер Н. Новый период деятельности Крестьянского банка // Русская мысль. - 1907. - Кн. 12.; Мещерский А. П. Цены на землю и Крестьянский банк. - СПб., 1911.; Семенов П. Н., Салтыков А. А. Крестьянский банк и будущность русского крестьянства. - СПб., 1907.; Гурко В. Наше государственное и народное хозяйство: доклад, представленный V съезду уполномоченных представителей дворянских обществ. - СПб., 1909. .

До найперших спроб узагальнити досвід діяльності Селянського банку в період столипінської реформи можна віднести монографію А. Н. Зака та статистичну працю Л. Н. Скорнякова Зак А.И. Крестьянский поземельный банк 1883 - 1910. - М., 1911.; Скорняков Ф. Є. Деятельность Крестьянского поземельного банка в Киевской губернии за 28 лет (1883 - 1910 гг.). - К., 1912. . У них аналіз проблеми хронологічно обмежується 1910 роком. Деякі аспекти діяльності Селянського банку знайшли відображення у дореволюційних роботах економістів, присвячених характеристиці аграрних перетворень у роки столипінської реформи. У цьому плані слід відзначити праці С. Н. Прокоповича та Н. П. Огановського. Прокопович С. Аграрный кризис и мероприятия правительства. - М., 1912.; Огановский Н. П. Индивидуализация земледелия в России и ее последствия. - М., 1917. Ці дослідники в цілому схвально оцінювали діяльність Селянського поземельного банку. Окремі розрізнені відомості про роботу приватних іпотечних банків містяться в узагальнюючих працях А. Макарова та І. Левіна, присвячених історії банківської системи Російської імперії Макаров А. Ф. Банки и кредитные учреждения. - СПб., 1914; Левин И. И. Акционерные коммерческие банки в России. Т. 1. - Пг., 1917. .

Для дорадянської історіографії характерна багатоманітність підходів до вивчення проблеми участі Селянського банку при вирішенні аграрного питання. Різноманітність оцінок цієї установи та різноплановість критики на адресу банку зумовлені різними політичними уподобаннями дослідників, кожен з яких мав своє бачення щодо розв'язання земельної проблеми. Оскільки, згідно з територіально-адміністративним поділом Російської імперії, Україна не виокремлювалася в окрему територіальну одиницю, в дорадянській історіографії відсутні праці, спрямовані на вивчення діяльності іпотечних банків в межах дев'яти українських губерній.

Радянська історіографія з обраної теми дослідження формувалася під впливом негативної оцінки столипінської реформи взагалі та політики Селянського банку зокрема, сформульованої в свій час В. І. Леніним. Лідер більшовиків звинувачував Селянський банк у фінансовій підтримці дворянства у вигляді купівлі у них землі банком за підвищеними цінами Ленін В. І. Аграрна програма соціал-демократії в Російській революції // Повне зібрання праць: В 55 томах. - Т. 17. - К., 1971.; також стверджував про масове розорення хуторян-клієнтів банку Ленін В. І. До питання про аграрну політику (загальну) сучасного уряду // Повне зібрання праць: В 55 томах. - Т. 23. - К., 1972. . Висловлена В. Леніним негативна оцінка надалі поширювалась та обґрунтовувалась практично усіма радянськими дослідниками цієї проблеми.

Радянську історіографію умовно можна поділити на декілька етапів: 1) 1920-ті роки; 2) 30 - перша половина 50-х рр. ХХ ст.; 3) друга половина 50 - 70 рр. ХХ ст.; 4) перша половина 1980-х; 4) 2 половина 80-х - початок 90-х років ХХ ст.

З досліджень радянської історіографії 1920-х рр. особливе місце займають монографії Б. Д. Бруцкуса та П. Н. Першина Бруцкус Б. Д. Аграрный вопрос и аграрная политика. - Пг., 1922.; Першин П. Н. Участковое землевладение в России, их распределение за десятилетие 1907-1916 гг. и судьбы во время революции (1917 - 1920). - М., 1922., в яких автори вивчали окремі аспекти діяльності Селянського банку. Вони були опубліковані у 1922 р., коли в радянській історичній та економічній науці ще не було повною мірою встановлено жорстких ідеологічних рамок. Тому в цих роботах висловлюються погляди та оцінки, які не співпадали з державними ідеологічними установками. У подальшому радянські дослідники перейшли на позиції жорсткої критики аграрної реформи П. Столипіна та діяльності Селянського банку. В цьому плані слід виділити монографію Д. А. Батуринського. Автор розглядав діяльність Селянського банку протягом усього періоду його існування (1882 - 1917 рр.). Багато уваги приділив аграрній політиці царату та її впливу на роботу банку. Д. А. Батуринський обґрунтував твердження, що покупці банківської землі, які у банківських звітах внесені в категорію безземельних та малоземельних, насправді належали до заможних селян, оскільки купували більші ділянки землі ніж інші покупці Батуринский Д. А. Аграрная политика царского правительства и Крестьянский банк. - М., 1925..

Усі вищезазначені дослідники розглядали проблему в масштабах усієї Російської імперії. Для цього етапу радянської історіографії характерні публіцистичність та слабке використання архівних матеріалів.

З 30-х років ХХ ст. почали з'являтись історичні дослідження, присвячені регіональним особливостям столипінської аграрної реформи. Першими роботами з вивчення столипінської аграрної реформи в Україні були монографії О. Погребинського та Ф. Лося Погребинський О. Столипінська реформа на Україні. - Бм, 1931.; Лось Ф. Є. Україна в роки столипінської реакції // Нариси з історії України. - Вип. 11. - К., 1944.. Дослідники звинувачували Селянський банк у спекуляціях на ринку землі та в його орієнтації на найзаможніші прошарки села. О. Погребинський вперше торкнувся питання розвитку приватного селянського господарства на хуторах та відрубах, куплених селянами з фонду Селянського банку. Разом із тим, О. Погребинський та Ф. Лось мало уваги приділили вивченню специфіки проведення аграрної реформи в окремих регіонах України (Правобережжі, Лівобережжі, Півдні).

У другій половині 50-х - 70-х роках ХХ ст. спостерігається стійкий інтерес до столипінської аграрної реформи. Окремі аспекти діяльності Селянського банку відображено в працях А. М. Анфімова Анфимов А. М. Земельная аренда в России в начале ХХ века. - М., 1961.; Анфимов А. М. Российская деревня в годы Первой мировой войны. - М., 1962.; Анфимов А. М. Крупное помещичье хозяйство Европейской России в конце ХІХ - начале ХХ вв. - М., 1969.. Дослідник вперше дослідив вплив іпотечного кредиту на розвиток поміщицького господарства. Найбільш ґрунтовне дослідження столипінської аграрної реформи в радянській історіографії здійснив С. М. Дубровский Дубровский С.М. Столыпинская аграрная реформа: из истории сельского хозяйства и крестьянства России в начале ХХ века. - М., 1963.; Дубровский С. М. Сельское хозяйство и крестьянство России в период империализма. - М., 1975.. Він піддав гострій критиці практично усі напрямки роботи Селянського банку. С. М. Дубровський проаналізував діяльність Селянського банку у масштабах усієї імперії, особливості роботи банку в українських губерніях розглянуті ним лише побіжно.

У першій половині 1980-х рр. радянські історики досліджували лише окремі аспекти аграрного розвитку Російської імперії початку ХХ століття. С. М. Сидельніков проаналізував проекти реформування Селянського банку, політичну боротьбу між представниками різних політичних сил щодо законопроектів стосовно Селянського банку під час засідань у Державній Думі, Державній раді, Раді міністрів Російської імперії.

У 1982 р. з'явилось перше предметне дослідження діяльності Селянського банку в Україні в роки столипінської реформи. Ним стало дисертація А. В. Опрі Опря А. В. Роль Крестьянского поземельного банка в проведении столыпинской аграрной реформы на Украине (1906 - 1916 гг. ): Дис... канд. ист. наук. - Днепропетровск, 1982.. Автор вивчив обсяги діяльності Селянського банку в Україні, становище позичальників, боротьбу селян проти політики банку. Поза увагою дослідника залишилась участь банку в переселенській політиці уряду, співпраця з іншими іпотечними установами. Суттєвим недоліком роботи є її ідеологічна упередженість.

У першій половині 1980 - х років у радянській історіографії спостерігається інтерес до вивчення діяльності інших іпотечних банків Російської імперії. Зокрема, А. Н. Проскурякова Проскурякова Н. А. Некоторые особенности поземельного кредита в конце ХХ - начале ХХ веков // Социально-экономическая история российской деревни в конце ХХ - начале ХХ веков: Зборник научных работ. - М., 1980 висвітлила операції Дворянського земельного банку з перезастави поміщицьких маєтків в кінці ХІХ - на початку ХХ століть.

Радянська історіографія другої половини 80 - початку 90 рр. ХХ ст. якісно відрізняється від попередніх періодів використанням нових підходів до висвітлення проблем аграрної історії. В роки “перебудови” деякі дослідники відмовились від беззастережної критики столипінської аграрної реформи та діяльності Селянського банку Румянцев М. Столыпинская аграрная реформа: предпосылки, задачи, итоги // Вопросы экономики. - 1990. - № 10..

У сучасній вітчизняній історіографії інтерес до історії сільськогосподарського кредиту в Російській імперії активізувався в другій пол. 90 - х років ХХ століття. Окремі аспекти діяльності державних та приватних іпотечних банків відображено в працях О. М. Краснікової Краснікова О. М. З історії функціонування земельних банків на Україні (1861-1918 рр.) // Український історичний журнал. - 1998. - № 6.; Краснікова О. М. Роль Селянського поземельного банку в становленні селянських господарств фермерського типу в роки столипінської реформи // Матеріали Всеукраїнського симпозіуму з проблем аграрної історії. - К., 1996.; Краснікова О. М. Полтавський земельний банк: з історії іпотечного кредиту (1872 - 1918 рр.) // Четверта Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства. - Полтава. - 1998.; Краснікова О. М. Кредитна система сільськогосподарського виробництва на Полтавщині в епоху вільного підприємництва (1861 -1917 рр.) // Український селянин: Зб. наук. праць. - Вип. 3. - Черкаси, 2001.; Краснікова О. М. Фінанси та кредит у сільському господарстві Лівобережної України епохи вільного підприємництва (1861-1917 рр.): Дис ... к.е.н. - Полтава, 1999.. Особливості столипінської реформи в Україні досліджуються у працях В. С. Майстренка, В. В. Бочарова, І. М. Власюка, О. М. Примака, Л. Р. Ігнатової Майстренко В. С. Участь Селянського поземельного банку у здійсненні столипінської аграрної реформи на Харківщині в 1906-1915 рр. // Материалы международной конференции молодых историков. - Харьков, 1994.; Майстренко В. С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії (1906 - 1916 рр.): Дис. ... к.і.н - Харків, 1997.; Бочаров В. В. Столипінська аграрна реформа в Катеринославській та Харківській губерніях (1906 - 1916 рр.): Дис... к.і.н. - Донецьк, 2001.; Власюк І. М. Вплив столипінської аграрної реформи на соціально-економічний розвиток Правобережної України (1906 - 1914 рр.): Автореф. дис...к.і.н. - К., 2000.; Приймак О. М. Столипінська аграрна реформа на Півдні України (1906 - 1917 рр.): Дис. ...к.і.н. - Запоріжжя, 2002.; Ігнатова Л. Р. Аграрна реформа П. Столипіна та її завдання в Україні (1907 - 1914 рр.): Автореф. дис... к.і.н. - Одеса, 2002. . Сучасні дослідники по-різному оцінюють діяльність Селянського банку як інструменту реформи. В. С. Майстренко, В. В. Бочаров, І. М Власюк, О. М. Приймак схвалюють проведену банком роботу. Л. Р. Ігнатова та Ю. І. Вовк Вовк Ю. І. Українське селянство у соціально-економічній структурі суспільства на початку ХХ ст.: Автореф. дис. ... к.і.н. - Донецьк, 2003., навпаки, критикують Селянський банк за несприятливі для селян умови видачі кредитів.

Зарубіжна історіографія представлена у першу чергу працями сучасних російських вчених. Проблеми іпотечного кредиту дореволюційної Росії найбільш ґрунтовно досліджені в працях А. Н. Проскурякової Проскурякова Н. А. Ипотека на рубеже столетий. Страницы истории // Бизнес и банки. - 1994. - № 26 - 28.; Проскурякова Н. А. Крестьянский поземельный банк (1883-1916 гг.) // Отечественная история. - 1998. - №3.. Однак дослідниця не розглядає особливості розвитку іпотеки в українських губерніях.

Отже, незважаючи на те, що окремі аспекти задекларованої нами теми знайшли відображення в історичній літературі, спеціального комплексного дослідження з історії іпотечних банків під час проведення столипінської аграрної реформи ще не існує, чим і зумовлене звернення автора до цієї проблеми.

У підрозділі 1.2 “Характеристика джерел та методи дослідження“ проаналізовано джерельну базу дослідження, яка постає достатньо репрезентативною, визначено методологію.

У відповідності з загально прийнятим поділом джерел, вони умовно диференціюються на неопубліковані (архівні) та опубліковані. Під час наукового пошуку автором опрацьовані фонди Центрального державного історичного архіву у м. Києві (далі - ЦДІАК): ф. 442 (“Канцелярия Киевского, Подольського, Волынского генерал-губернатора”); Державного архіву Житомирської області (далі - ДАЖО): ф. 182 (“Волынское отделение Крестьянского поземельного банка”); Державного архіву Київської області (далі - ДАКО): ф. 1635 (“Киевское отделение Крестьянского поземельного банка”); Державного архіву Одеської області (далі - ДАОО): ф. 249 (“Земский банк Херсонской губернии”), ф. 305 (“Бессарабско-Таврийский земельный банк”); Державного архіву Херсонської області (далі - ДАХО); Державного архіву Хмельницької області (далі - ДАХмО): ф. 234 (“Подільське відділення Селянського поземельного банку”); Державного архіву Черкаської області (далі - ДАЧО): ф. 754 (“Черкасская уездная землеустроительная комиссия”), а також опубліковані у різних збірниках джерельні матеріали.

За типологічним критерієм, залучену джерельну базу пропонується поділити на такі групи.

Першу групу складають документи іпотечних банків. Сюди слід віднести матеріали фінансової банківської звітності, в тому числі звіти місцевих відділень державних банків, угоди про отримання позик, плани та супровідна документація закладених маєтків, орендні договори Селянського банку, матеріали ділового листування іпотечних банків з органами державної влади та клієнтами. Документи Селянського банку зберігаються у фондах ЦДІАК (ф. 12, ф. 442). Матеріли місцевих відділень Селянського банку, в тому числі листування з приватними земельними банками, містяться у фондах ДАЖО (ф. 182), ДАКО (ф. 1635), ДАХмО (ф. 234). Документацію приватних іпотечних банків містять зокрема фонди ДАОО (ф. 249, 305).

До другої групи слід віднести опубліковані державні нормативно-правові акти, які регулювали діяльність іпотечних установ у 1906 - 1916 роках, відомчі інструкції Міністерства фінансів, які регулювали окремі аспекти діяльності державних іпотечних банків, а також статути іпотечних банків.

До третьої групи належать опубліковані статистичні матеріли: спеціальні збірники, статистичні дані довідкових видань. До цієї групи належать і урядові статистичні збірники: “Статистика землевладения. 1905 год.”, “Статистический справочник по Югу России”, “Сборник статистико-экономических сведений по сельскому хозяйству России и иностранных государств”, “Землеустроенные хозяйства. Сводные данные сплошного по 12 уездам подворного обследования хозяйственного изменения в первые годы после землеустройства” Статистика землевладения. 1905 год. Свод данных по 50 губерниям Европейской России. - М., 1907.; Статистический справочник по Югу России. - Полтава, 1910.; Сборник статистико-экономических сведений по сельскому хозяйству России и иностранных государств. - Пг., 1917.; Землеустроенные хозяйства. Сводные данные сплошного по 12 уездам подворного обследования хозяйственного изменения в первые годы после землеустройства. - Пг., 1915. . Місцеві земства та губернські управи випускали свої щорічні статистичні збірники з даними по певній губернії. В дисертації використані збірники: “Статистический ежегодник Харьковского земства”, “Обзор Волынской губернии”, “Обзор Екатеринославской губернии”, “Обзор сельского хозяйства в Полтавской губернии”, “Статистический справочник по Полтавской губернии” за окремі роки.

В рамках цієї групи джерел слід відзначити статистичні збірники, укладенні радянськими дослідниками на основі архівних матеріалів Динамика землевладения в России 1906 - 1914 гг. - М., 1989.; Материалы по истории аграрных отношений в России в конце ХІХ - начале ХХ вв. Статистика долгосрочного кредита в России. Сост. Проскурякова Н. А. - М., 1980. . Вони містять цінні для нашого дослідження дані про діяльність іпотечних банків в Україні.

Іпотечні банки щорічно публікували статистичні звіти, в яких містились головні фінансові показники їх діяльності. Крім того, акціонерні банки публікували доклади правління перед загальними зборами акціонерів. В дисертації використані також окремі статистичні звіти землевпорядних комісій.

Четверту групу джерел складають матеріали періодичної преси. В дисертації використано статті та повідомлення місцевих кореспондентів таких видань: “Нова громада”, “Весник Европы”, “Хуторянин” “Русская мысль” “Новое слово”.

П'ята група - матеріали енциклопедій та довідкових видань. Для нашої роботи є корисними матеріали “Великої енциклопедії” під редакцією С. Н. Южакова та “Новий енциклопедичний словник” під редакцією К. К. Арсеньева. Також використані матеріали радянських енциклопедичних видань (“Енциклопедія народного господарства Української РСР”).

Методологічну основу дисертації складає сукупність загальнонаукових принципів та методів пізнання, спрямованих на об'єктивне, всебічне висвітлення фактів, подій та явищ. Це принципи - науковості, об'єктивності, плюралізму, історизму, системності; а також методи - системно-структурний, хронологічний, порівняльний, статистичний, метод комплексного підходу.

У другому розділі “Вплив ліквідаційної діяльності Селянського банку на становлення та розвиток селянського приватного господарства в Україні”, який складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, досліджено операції селянського банку з перепродажу поміщицьких земель селянам та їхній вплив на розвиток приватного селянського господарства в Україні.

У першому підрозділі другого розділу “Формування банківського земельного фонду в Україні” проаналізовано операції Селянського поземельного банку з купівлі поміщицьких земель, розмежування придбаних банком маєтків на хутори та відруби, продажу земель банківського фонду селянам.

Столипінська аграрна реформа була спрямована на подолання гострої кризи, в якій опинилося сільське господарство Російської імперії у другій половині ХІХ - початку ХХ століття, яка особливо відчутно позначилася на становищі українських селян.

П. А. Столипін, який очолив уряд в 1906 р., вирішив відмовитись від штучного насадження общинного землеволодіння. Метою столипінської реформи було запровадження на селі замість общини приватного селянського господарства хутірського типу. На думку реформатора, це повинно було покращити аграрну культуру і призвести до економічного зростання сільського господарства.

В ринкових умовах для формування приватного селянського господарства був необхідний іпотечний кредит. Тому головним фінансовим інструментом реалізації державної політики з впровадження хутірського господарства став Селянський поземельний банк, створений у 1882 р. для надання селянам пільгових іпотечних кредитів, які були цільовими і могли використовуватися тільки для купівлі землі. Для покращення ефективності роботи Селянського банку з подолання селянського малоземелля, у 1895 році він отримав виключне право за власний кошт купувати поміщицькі землі, перепродувати їх селянам. Діяльність Селянського банку з розпродажу земельних ділянок селянам отримала назву ліквідаційної.

Можливості Селянського банку використовувалися і для розвитку приватних селянських господарств. З цією метою для клієнтів-одноосібників було створено сприятливі умови отримання позик. Ці заходи, а також приватизаційні процеси, спричинені аграрною реформою, призвели до збільшення попиту на кредити Селянського банку з боку селян-одноосібників. До столипінської реформи покупцями банківської зелі були переважно селянські громади та товариства. Частка покупців-одноосібників у 1907 р. становила лише 6,8 %, проте вже у 1908 р. цей показник зріс до 77, 5%, а у 1910 р. становив 98,9%. Таким чином, колективні покупці (селянські громади і товариства) майже перестали купувати у банку землю.

У контексті політики підтримки приватного селянського господарства П. Столипін поставив перед банком завдання продавати землі банківського фонду у вигляді готових хутірських та відрубних ділянок. У зв'язку з цим Правління банку в роки реформи проводило активну роботу з розмежування куплених у поміщиків земель. Інструкція від 19 лютого 1908 року вимагала, щоб банківські ділянки хутірського та відрубного типу були компактними, чотирикутної або прямокутної форми, розташовані поблизу доріг та водоймищ. Правильне розмежування дозволило подолати на банківських угіддях черезсмужжя та дальноземелля, що створювало сприятливі умови для господарської діяльності покупців банківської землі.

У підрозділі 2.2 “Особливості розвитку хутірських та відрубних господарств на придбаних у Селянського банку землях” досліджено результати роботи Селянського банку із створення економічно ефективних хуторів та відрубів.

Метою ліквідаційної діяльності Селянського поземельного банку було утворення економічно ефективних приватних селянських господарств. Станом на 1 січня 1916 р. на землях, куплених селянами у Селянського банку, утворилось 280 тис. хуторів та відрубів, з них в українських губерніях - близько 59 тисяч. В Україні за роки реформи найбільше приватних селянських господарств було утворено на приватизованих надільних землях - 440283 господарства площею 3171421 десятин, найменше - на казенних землях - 7842 господарства площею 112845 дес. землі. Площа хуторів та відрубів на землях, куплених у Селянського банку, становила 533572 десятини.

Кількісна перевага хуторів та відрубів, утворених на колишніх надільних землях була цілком закономірною. Найпростішим та найдешевшим для селянина способом утворити приватне селянське господарство була приватизація уже наявної у нього надільної землі. Купівля ж земель у Селянського банку робила необхідним суттєві грошові витрати і займала багато часу. Тому більшість бажаючих вести приватне господарство обмежувалася приватизацією наділу. Частка приватних господарств, утворених на землях Селянського банку (11,6 % від загальної кількості приватних господарств та 14 % від загальної їх площі в Україні), на нашу думку, є високою. Адже не слід забувати, що Селянський банк не міг нав'язувати свої землі селянам адміністративними методами, які іноді застосовувались під час приватизації. Він вимушений був діяти в рамках ринкових відносин, тому обсяги його діяльності обмежувалися його фінансовими можливостями, цінами на землю, рівнем пропозиції з боку поміщиків та попиту з боку селян.

Селяни, які купили хутірську або відрубну ділянку у Селянського банку, отримували ряд переваг над тими, хто утворив приватне господарство шляхом приватизації власного наділу. Середній розмір приватного господарства, утвореного на землях Селянського банку, суттєво перевищував аналогічні показники пересічного приватизованого селянського наділу. Середньостатистичний в Україні банківський хутір чи відруб мав площу 10 дес., тоді як середні розміри приватного господарства, утвореного на надільних чи удільних землях, становили 8,3 дес. землі. Порівняно великі розміри, правильне розмежування створювали умови для появи в “банківських” приватних господарствах багатопілля, сільськогосподарських машин, розвитку скотарства, садівництва та городництва. Селянський банк намагався сприяти покращенню агрокультури селянських господарств, для чого організовував спільно з земствами показові ділянки на своїх землях.

Урядове обстеження 1913 року приватних господарств Богодухівського, Бердянського, Кременчуцького повітів засвідчило вищу врожайність зернових у банківських хуторах та відрубах, у порівнянні з усіма іншими видами селянських господарств. За врожайністю банківські господарства наближалися до поміщицьких. Крім того, у них спостерігалися значно вищі темпи поширення сільськогосподарських машин, зростання поголів'я худоби. Висока економічна ефективність банківських хуторів та відрубів зумовлювалася проведеною банком роботою по землевпорядкуванню, а також орієнтацією ліквідаційної діяльності Селянського банку на платоспроможних (забезпечених) покупців.

Третій розділ “Посередницькі та позичкові операції Селянського поземельного банку”, який складається з чотирьох органічно пов'язаних підрозділів, присвячено вивченню посередницьких та позичкових операцій Селянського банку, соціального складу клієнтів банку, участі в організації переселенського руху українського селянства.

У підрозділі 3.1 “Посередницька діяльність Селянського банку” досліджено купівлю селянами поміщицьких земель за посередництвом Селянського банку. З точки зору завдань аграрної реформи уряду П. Столипіна, посередницькі операції Селянського банку з продажу селянам землі були не менш важливим напрямком його діяльності, ніж продаж землі безпосередньо з банківського фонду. Посередницькі операції давали можливість Селянському банку впливати на мобілізацію земельної власності в тих місцевостях, де він не володів достатнім земельним фондом. Крім того, в економічному плані посередницькі операції були для банку прийнятнішими, ніж продаж ділянок з власного фонду.

Реформування сільського господарства призвело до суттєвого зростання обсягів посередницької діяльності Селянського банку відразу після завершення революційних подій 1905 - 1907 років. Якщо у 1905 р. селяни купили у поміщиків при посередницьких операціях 65232 дес. землі, то у 1910 р., коли Селянський банк вже повністю перейшов на нові правила роботи, обумовлені завданнями аграрної урядової політики, площа земель, куплених при посередництві банку, становила 214553 десятин (це перевищило відповідний показник 1905 р. у 3 рази). Селянство відмовилось від надії на безоплатне наділення землею, тому почало активніше користуватись послугами Селянського банку. Іншою тенденцією було збільшення частки клієнтів-одноосібників. Проте при посередницьких операціях частка одноосібників збільшувалась повільніше, ніж при купівлях селянами землі з банківського фонду. Інтенсивнішим цей процес став із 1910 року.

Робота банку в цьому напрямку не була позбавлена недоліків. Земці критикували Селянський банк за надмірний бюрократизм при проведенні посередницьких операцій, що ускладнювало селянам доступ до іпотечного кредиту.

У підрозділі 3.2 “Позичкові операції Селянського банку” з'ясовано зміни кредитної політики Селянського банку, зумовлені столипінською аграрною реформою.

У роки столипінської аграрної реформи кредитна діяльність Селянського банку зазнала суттєвих змін. Наказом від 3 листопада 1905 р. йому дозволялося видавати позику покупцям-одноосібникам банківської або поміщицької землі в розмірі 90 % (у деяких випадках навіть 100%) її вартості. У зв'язку із цим одноосібники вносили меншу доплату з власних коштів при купівлі землі у банку або за його посередництвом. Наказом від 14 жовтня 1906 р. було знижено річні платежі клієнтів Селянського банку. Закон 15 листопада 1906 р. дозволив Селянському поземельному банку видавати позики під заставу надільних земель. До того часу банк видавав позики тільки під заставу позанадільної землі (купленої селянами у поміщиків чи самого банку). Згідно з цим законом, позика переселенцям на нові землі могла становити 90 % від оціночної вартості закладеної землі, зведеної в одне місце, та 60 % за черезсмужний наділ. В усіх інших випадках розмір позики не перевищував 60 % вартості закладеної землі, зведеної в одне місце, та 40 % - для незведеного в одне місце наділу. Позики на суму більше 3000 крб. (їх брали переважно товариства та громади) затверджувались Радою банку у Санкт-Петербурзі. Таким чином, процес отримання позики сільськими громадами та товариствами розтягувався на декілька місяців, що створювало для них додаткові незручності.

Згідно з наказом від 27 червня 1908 р., селянські товариства та громади не могли отримати позику більше 80 % (в окремих випадках дозволялось 85 % для невеликих товариств) від вартості землі. Тим часом одноосібники продовжували користуватись пільговим кредитом у розмірі 90 - 100 % вартості застави.

Таким чином, загальною тенденцією реформування кредитної діяльності Селянського банку в період столипінської реформи стало створення пільгових умов кредиту для клієнтів-одноосібників, у першу чергу хуторян.

Підрозділ 3.3 “Зміни в соціальному складі клієнтів Селянського банку в роки столипінської аграрної реформи” присвячено вивченню соціального складу клієнтів банку, їх майновому забезпеченню.

Про майнове забезпечення клієнтів селянського банку можуть свідчити розміри куплених ними земельних ділянок. Наприклад, у 1910 р. на одного покупця-одноосібника припадало землі в 2 - 3 більше, ніж на учасника селянських товариств та приблизно в 30 раз більше, ніж на покупця у складі громади (общинника). Така різниця в показниках дозволяє нам віднести одноосібників, які купували банківську землю, до заможних (в плані грошового забезпечення) селян. У цьому відношенні слід відзначити, що, незважаючи на пільги для одноосібників, купівля повноцінного банківського хутора чи відрубу, які банк пропонував одноосібникам, потребувала попереднього внесення власних коштів. Позику на купівлю землі одноосібники отримували у розмірі 95 % її вартості. Проте доплату у розмірі 5 % селянин повинен був внести готівкою з власних коштів. Середні доходи селянина в Російській імперії складали тільки близько 100 крб. на душу в рік, сума доплати при тогочасних земельних цінах могла становити до 200 крб. Тому далеко не кожен селянин міг дозволити собі придбати у Селянського банку готовий хутір в 9 - 10 дес. землі за умови постійного зростання земельних цін. Крім того, переселення на хутір чи виселок оцінювалось приблизно у 200 крб. Таким чином, купити хутір чи відруб в Селянського банку для найбідніших селян було складно, а часто неможливо.

Членів товариств потрібно віднести до середняків, які не могли купити цілий банківських хутір одноосібно, тому об'єднувалися, щоб придбати значно меншу ділянку, хоча і на гірших умовах. В складі сільських громад землю купували найбідніші общинники, які, незважаючи на несприятливі умови, в деяких випадках вимушені були купували банківські землі для збільшення своїх наділів.

У банківських звітах при розгляді майнового становища покупців-одноосібників спостерігається великий відсоток малоземельних та безземельних (до 40 - 50 %). Суперечності тут немає. Просто не можна повністю ототожнювати категорію безземельних клієнтів із найбіднішими верствами села. Значна частина селян, що входили в банківських звітах до категорії безземельних, насправді не завжди належали до найбідніших прошарків села, оскільки були добре забезпеченими худобою.

Погоджуючись з тим, що безземельних клієнтів банку не можна повністю ототожнювати з незаможними верствами селянства, на нашу думку, немає підстав відносити їх до багатіїв, як це робив С. Дубровський та інші радянські дослідники. Н. Огановский справедливо відзначав, що багатіям вигідніше було купувати земельні наділи переселенців без участі Селянського банку.

Отже, до покупців банківської землі слід зарахувати у першу чергу селян, які володіли достатніми заощадженнями, щоб сплатити відразу 5% вартості купленої землі, проте у них не було достатньо власних коштів, щоб купити надільну землю без іпотечного кредиту. Саме для цієї категорії селян умови банку були найбільш прийнятними.

Тому, на нашу думку, до купівлі землі безпосередньо з фонду Селянського банку широко залучалися орендатори - селяни, які не мали власної землі, але вели успішне господарство на орендованих у поміщиків або Селянського банку землях. Ця категорія селян найбільше відповідає вказаним вище ознакам, гостро потребувала власної землі, саме для неї були призначені пільгові позики у 100 % вартості землі, адже отримати її міг в першу чергу той, хто вже переселився на банківський хутір.

При посередницьких операціях Селянського банку соціальний склад його клієнтів був різноманітнішим. Той факт, що посередництвом банку при купівлі землі продовжували користуватися товариства та громади, свідчить про те, що середняки та біднота могли розраховувати на іпотечний кредит, перебуваючи у складі цих об'єднань. Позиками під заставу надільних земель могли скористатися всі прошарки селянства, вони були найбільш доступними. В цьому випадку селянину не потрібно було вносити доплати, як при купівлі землі. Кожен, хто зберіг свій наділ, міг заставити його у Селянському банку.

У четвертому підрозділі третього розділу “Участь Селянського банку в організації переселенського руху українського селянства” розкрито заходи банку по кредитному забезпеченню переселенців. У 1908 р. були прийняті “Правила про порядок використання під переселення банківських земель в Південно-Східних областях”. Як наслідок, у 1909 р. у Саратовській та Самарській губерніях на землях Селянського банку було створено спеціальний земельний фонд загальною площею в 1,5 млн. десятин. У першу чергу землі фонду продавалися переселенцям з українських губерній. Так уряд намагався хоча би частково вирішити проблему земельного голоду в цих районах. Українські селяни-переселенці, що селились на землях Селянського банку, сприяли поширенню нових сільськогосподарських культур на колонізованих територіях - кукурудзи, соняшника, квасолі. Більше того, за свідченням службовців банку, місцеві селяни переймали в українських переселенців не тільки методи обробітку землі, але й традиції будівництва.

Робота Селянського банку із сприяння переселенському руху українських селян супроводжувалася значними труднощами. Українські переселенці далеко не у всіх регіонах могли вести звичне для них господарство. Зокрема, Правління Кавказького та Закавказького відділень банку відзначали, що в цих районах переселенці з Київської губернії “погано пристосовуються до незвичних умов ведення господарства, наслідком чого є несплата річних платежів банку”. Крім того, в офіційних документах Селянського банку визнавалося, що переселенці на землі банківського переселенського фонду в більшості випадків зустрічали вороже ставлення з боку місцевих селян.

Впроваджуючи урядову переселенську політику, Селянський банк орієнтувався переважно на заможні верстви українського селянства.

У четвертому розділі “Діяльність Дворянського земельного банку та приватних банків в Україні в період столипінської аграрної реформи”, який складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, досліджено діяльність Дворянського банку та приватних іпотечних банків з кредитування сільського господарства у період проведення столипінської реформи.

У підрозділі 4.1 “Вплив діяльності Дворянського земельного банку на реалізацію столипінської аграрної реформи в Україні” проаналізовано основні принципи роботи Дворянського банку, його співпраця з Селянським банком.

Метою діяльності Дворянського земельного банку було пільгове кредитування поміщицьких господарств. Для клієнтів цієї установи були створені надзвичайно сприятливі умови кредиту, оскільки поміщики були головною соціальною опорою російського самодержавства. Проте більшість клієнтів Дворянського банку використовувала позики на невиробничі потреби, наслідком чого стала їхня масова заборгованість. Уряд вимушений був рахуватися з вимогами дворянства про пом'якшення умов видачі позик Дворянським банком. Тому Дворянський банк, виконуючи завдання урядової політики по підтримці поміщицького землеволодіння, постійно надавав своїм клієнтам усілякі пільги з метою не допустити їх повного банкрутства. Зокрема, банк у зв'язку з неврожаєм пеню з недоїмок, скасовував публікацію оголошень про торги збанкрутілих маєтків, надавав різні відстрочки та розстрочки. Така практика здійснювалась і у роки столипінської реформи. 31 жовтні 1907 р. у черговий раз платежі були розстрочені на 12 півріч. На початку Першої світової війни, незважаючи на велику потребу грошей, Міністерство фінансів дало вказівку Дворянському банку не обмежувати себе при встановленні пільг клієнтам. Така політика негативно відобразилася на обсягах роботи банку. Протягом десятиліття, яке хронологічно співпадає з періодом столипінської реформи, площа закладеної в Дворянському банку земель скоротилася з 5423 тис. дес. у 1905 р. до 4788 тис. дес. у 1915 році.

Прийняття 26 квітня 1906 р. закону, яким дозволялося переведення боргів, що рахувалися за Дворянським банком, на Селянський поземельний банк повинно було зміцнити становище Дворянського банку та частково вирішити проблему банкрутства його клієнтів. Згідно з цим законом, Селянський банк міг купувати поміщицькі маєтки, закладені в Дворянському банку, беручи на себе їх іпотечний борг. Це було вигідно боржникам, для яких продаж маєтку Селянському банку був прийнятним, ніж продаж його з торгів. Дворянський банк таким чином позбувався частини неплатоспроможних боржників, Селянський банк сплачував йому суму боргу з маєтку. Проте ці заходи не змогли подолати проблему іпотечної заборгованості поміщицького землеволодіння. Станом на 1 січня 1917 р. борг Дворянському банку поміщиків України склав 313 млн. крб.

У підрозділі 4.2 “Діяльність приватних іпотечних банків в Україні у 1906 - 1916 роках” досліджено основні принципи та обсяги діяльності приватних іпотечних банків в Україні.

Приватні іпотечні банки поділялись на взаємні та акціонерні. До першої категорії належав Херсонський земський, заснований на взаємному кредиті. Позичальником банку могли стати лише поміщики, які володіли не менше ніж 50 дес. землі. На території України в роки реформи діяло чотири акціонерних банки: Київський, Харківський, Полтавський та Бессарабсько-Таврійський.

Формально акціонерні банки були безстановими, але на практиці більшість їхніх клієнтів складали поміщики. Незначна участь акціонерних земельних банків у кредитуванні селянського господарства зумовлена не ринковими чинниками, а державною політикою. Законом від 14 грудня 1893 р. заборонялося селянським громадам товариствам та окремим селянам віддавати надільні землі під заставу приватним особам та кредитним установам, навіть у тому випадку, якщо викупні платежі з цих наділів було сплачено. Законом від 15 листопада 1906 р. Селянський банк отримував виключне право видавати позики під заставу селянських наділів, для приватних банків ця заборона зберігалась. Таким чином, селяни могли закласти приватному банку тільки позанадільні землі, куплені без допомоги Селянського банку. Такі землі мали лише сільські багатії, а для більшості селян приватний кредит був недоступний. Це забезпечувало майже повну монополію державного кредиту в справі кредитування селянських господарств. Тому аграрна реформа уряду П. Столипіна не призвела до значного розширення соціальної бази клієнтів акціонерних земельних банків.

Обмежуючи доступ селян до приватного кредиту, уряд намагався зберегти селянське землеволодіння від експансії приватного капіталу. Державну політику в цій сфері складно оцінити однозначно. З одного боку, вона обмежувала розвиток системи приватного іпотечного кредиту та позбавляла селян альтернативних джерел кредитування. З іншого, враховуючи низький рівень освіти та економічної культури більшості селянства, існувала реальна загроза, що отримані в приватних банках кошти будуть використані на невиробничі потреби, що призвело б до заборгованості, а відтак - скорочення селянського землеволодіння.

...