Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• 1. Об'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки
• 1.1 Причини та передумови об'єднання
• 1.2 Акт злуки, його значення та наслідки
• 2. Відносини Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в умовах однієї держави
• 2.1 Відносини Уряду ЗОУНР із Директорією УНР у період березня-травня 1919 року
• 2.2 Відносини ЗОУНР та Директорії УНР у Кам'янецьку добу
• 2.3 Перехід УГА у підпорядкування Збройних Сил Півдня Росії як остаточний розрив між УНР та ЗОУНР
• Висновки


Вступ

Актуальність теми. Сьогодні Україна вступає у новий етап свого розвитку. У світлі тих подій, що відбуваються в державі, тема єдності, на сьогодні є головною. До незалежності, Україна пройшла довгий та тернистий шлях, знаходячись у складі різних країн, які намагалися знищити національну свідомість українців, але це зробити не вдалось. З цього приводу, досить часто згадуються події Національно-визвольних змагань 1917-1921 років, коли, 22 січня 1919 року дві частини України об'єднались в одну державу, що стало, безперечно, важливою подією в історії України. Тоді зберегти свою державність не вдалось, з цього приводу можна виділити цілий комплекс причин, найактуальніші з них на сьогодні це - війна та непорозуміння між різними частинами держави. Дослідження теми відносин УНР і ЗУНР допоможе в розумінні, як минулих, так і сучасних подій, адже, ідея єдності та державності, як на той момент, так і на сьогодні, превалює в українському суспільстві.

Об'єкт - Події Національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр.

Предмет - Відносини Української та Західно-Української Народних Республік у межах однієї держави.

Хронологічні межі - 22 січня 1919 року - 7 листопада 1919 року. Від підписання «Акту злуки» до підписання Зятківської угоди між Галицькою Армією та Збройними Силами Півдня Росії, що фактично означало Західно-Української Народної Республіки.

Територіальні межі - Заявлені території УНР та ЗУНР.

Мета - Дослідити відносини Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки у період січня - листопада 1919 року.

Завдання:

- Опрацювати джерельну базу з теми.

- Визначити причини та передумови об'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки

- Дослідити відносини Директорії УНР та уряду ЗУНР

- Визначити причини та наслідки розриву відносин Директорії УНР та уряду ЗУНР

Історіографія дослідження. Тема відносин УНР та ЗУНР розкривається у працях Р.В. Тимченка, найповніше, у його монографії «Відносини Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 - квітень 1920 рр.)» [11], у своїй статті «Взаємини Симона Петлюри і Євгена Петрушевича у контексті українського державотворення (листопад 1918 - липень 1919 рр.)» [12] вперше розкриває вплив відносин лідерів УНР та ЗУНР на створення і розвиток держави. Окремі аспекти теми висвітлюються у історичних журналах, в основному в їх тематичних випусках, це статті В. Лозового [8], Л. Скорича [9] та ін. Дослідження з теми представлені і у загальній праці М. Литвина з історії ЗУНР [6], та у загальних працях присвячених розвитку української державності. [3], [5]. Фактично, на цю тему існує порівняно невелика кількість досліджень, що створює можливості для подальшого її розвитку.

1. Об'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки

1.1 Причини та передумови об'єднання

Завершення Першої світової війни, розпад європейських імперій сприяли пробудженню національної свідомості підкорених народів і уможливили створення незалежних держав. Зокрема, 1 листопада 1918 р. було проголошено Західно-Українську Народну Республіку, ця подія увійшла в історію під назвою «Листопадовий чин». Об'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки 22 січня 1919 р. в один державний організм стало найвищим піднесенням державотворчих змагань в період Української національної революції 1917-1921 рр.

Від початку державотворчих процесів на Наддніпрянщині в березні 1917 р. у Східній Галичині, національні сили якої ще з початку Першої світової війни перебували в стані національно-визвольних змагань, ідеї та прагнення до об'єднання почали публічно пронизували майже кожен подальший державно-політичний крок. 18-19 жовтня 1918, після проведеної у Львові в приміщенні Народного Дому конституанти - представницького зібрання (близько 500 осіб), була створена Українська Національна Рада, задля втілення права на самовизначення українських земель в Австро-Угорській монархії, яка розпадалась. До її складу входили всі українські депутати обох австрійських палат (Парламенту і Палати Панів), крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату, по три представники українських партій з цих земель; крім того, кооптовано видатніших непартійних фахівців, представників молоді, проведено вибір від повітів та міст і дано місце представництву нац. меншостей, які цим правом не скористалися. Усього Рада мала 150 членів (планувалось: всього - 226, з них (пропорційно до відсотку від загальної кількості громадян) українці - 160, поляки - 33, євреї - 27, німці - 6) [6, с.107].

19 жовтня 1918 року було проголошено Прокламацію Української Національної Ради, у якій йшлося про утворення Української держави на українських етнічних землях у складі Австро-Угорщини, необхідність підготовки Конституції, у якій визнавалось за національними меншинами, які мали обрати до УНР своїх представників, права на національно-культурну автономію.

Проте Українська Національна Рада після доволі гострих дискусій щодо негайного проголошення приєднання до Наддніпрянської України виявила обережність. До цього спричинилися два головні фактори: по-перше, австро-угорська влада все ще становила серйозну силу й мала 150-тисячну окупаційну армію для того, щоб придушити акцію українців щодо відірвання українських земель від імперії. По-друге, навіть такий визначний державник, як В'ячеслав Липинський, рекомендував Є. Петрушевичу на конституанті не проголошувати негайної злуки з Наддніпрянщиною, оскільки доля гетьманського режиму була непевною, тим більше, що П. Скоропадський схилявся до федерації з небільшовицькою Росією. Разом з тим за час своєї діяльності П. Скоропадський не відзначився соборницькими прагненнями. Не бажали негайного приєднання й керівники українського Національного Союзу, які готували всенародне повстання проти Гетьманату [7, с.295].

Після Першолистопадового зриву й утворення самостійної держави, вже не пов'язаної з Австро-Угорщиною, жодних формальних правових перешкод для возз'єднання не було. Щоправда, об'єднавчий процес дещо гальмувався внутрішнім становищем в Наддніпрянській Україні. Але розгортання агресії Польщі проти молодої Республіки змусило її керівництво розпочати заходи й у цьому напрямку. Усвідомлюючи, що для реалізації цього історичного заходу потрібні деякий час і необхідні попередні заходи, 13 листопада було проголошено Тимчасовий основний закон про державну самостійність західноукраїнських земель й утворення незалежної ЗУНР. Його тимчасовість визначалася тим, що Галичина, Буковина й Закарпаття в майбутньому стануть інтегральною частиною соборної Української держави зі столицею в Києві.

Соборницькі настрої галицького суспільства і насамперед війська мали досить потужний вплив на процес об'єднання двох українських держав - УНР і ЗУНР, який розпочався вже восени 1918 р. Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 p., коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського.

23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об'єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Представники ЗУНР звернулись з пропозицією об'єднання двох держав, але зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено, а 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір - «Передвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю».

Договір складався з п'яти статей, у яких зазначалося, що ЗУНР заявляла про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою», УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку», також «Західно-Українська Народня Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території й її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістає територіяльну автономію» [11, с.128].

Уряд ЗУНР не квапився юридично закріплювати Фастівську угоду й вичікував сприятливого моменту, коли українці здобудуть Львів і зможуть зібратися всі члени УНРади, а не лише її частина, яка могла прибути до Тернополя. Питання злуки обговорювалося на засіданнях уряду 8-9 грудня з представником УНР Г. Сидоренком і 22-23 грудня за участю Л. Бачинського [12, с.129].

На обговорення Фастівської угоди Національна Рада ЗУНР зібралася 3 січня 1919 р., коли перебралася зі Львова до Станіслава. На першій її сесії доповідь зробив голова уряду С. Голубович. Після обговорення, в ході якого присутні повністю схвалювали підписану угоду.

До часу скликання Установчих зборів України законодавчою владою ЗУНР залишалася Національна Рада, а виконавчою - уряд республіки - Державний Секретаріат.

Оприлюднені постанови обговорювалися багатотисячними маніфестаціями й мітингами, на яких населення ЗУНР схвалювало возз'єднання з Великою Україною. З особливим ентузіазмом ці документи зустріла Галицька армія.

16 січня 1919 p. галицька делегація у кількості 36 осіб відбула зі Станіслава до Києва. В її складі були члени уряду та Національної Ради: Л. Бачинський, С. Витвицький, Д. Вітовський, Л. Цегельський, Р. Перфецький, Т. Старух, письменник Василь Стефаник та інші. Наступного дня галичан урочисто зустріли у Києві. З вітальною промовою виступив голова уряду УНР В. Чехівський, а національний гімн «Ще не вмерла Україна» виконав оркестр корпусу Січових Стрільців. Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту - ухвалу Національної Ради про возз'єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець [3, с. 320].

Проголошення акту соборності українських держав було детерміновано низкою вагомих міжнародних і внутрішньополітичних причин:

По-перше, це одвічне прагнення українства до соборного життя, яке залишалося духовним імперативом тривалого бездержавного існування.

По-друге, потужна регенерація соборницької ідеї в умовах розпаду Російської, Австро-Угорської імперій та утвердження української державності по обидва береги Збруча.

По-третє, нагальна потреба об'єднаного військового захисту від зовнішніх посягань.

По-четверте, гостра необхідність скоординованих дипломатичних зусиль по відстоюванню українських інтересів на світовій мирній конференції [4, с.715].

1.2 Акт злуки, його значення та наслідки

23 січня у Києві відбулося засідання Трудового конгресу - законодавчого органу Директорії УНР, який першим питанням розглянув справу возз'єднання українських республік, на ньому присутнім був 101 делегат. За постанову про об'єднання віддали голоси всі делегати, окрім двох комуністів [10, с.140].

Згідно з постановою, Галицька Республіка отримала назву Західна Область УНР (ЗОУНР), проте її владні структури загалом залишилися без змін. ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенцій. Влада уряду УНР і надалі обмежувалася землями на схід від Збруча. В певний спосіб координувалася лише військова діяльність обох частин новопроголошеної держави. Разом з тим у перші місяці робились певні спроби до більш глибокої інтеграції. Є. Петрушевича фактично було включено до складу Директорії. С. Петлюра неодноразово відвідував Галичину, брав участь у роботі засідань уряду В. Голубовича. 30 березня 1919 р. на спільному засіданні за участю членів уряду ЗОУНР, особисто Є. Петрушевича і С. Петлюри, ухвалено рішення надіслати ноти усім державам світу про об'єднання українських держав. Проте у зв'язку з важкими поразками Дієвої армії УНР на більшовицькому фронті і втратою майже всього Правобережжя, міжнародною ізоляцією УНР С. Петлюра несподівано для галичан спрямовує зовнішньополітичний вектор у бік Польщі. Він шукав порозуміння з метою насамперед ліквідувати польський фронт УНР, а головне - за її допомогою прорвати міжнародну ізоляцію й зав'язати стосунки з Антантою для отримання політичної та матеріально-технічної допомоги в боротьбі з більшовизмом. Ці заходи болісно сприймалися проводом ЗОУНР і підривали основи співпраці [8, с.305-306].

Значення об'єднання УНР і ЗУНР:

- Сам факт проголошення об'єднання ЗУНР і УНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

- Велике значення для наступних подій мала взаємодія Української Галицької армії й армії Директорії.

- Позитивний вплив на адміністративний апарат Директорії УНР справили галицькі державні службовці.

Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Національна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси.

Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Фактичного державного об'єднання УНР і ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державотворення як на сході, так і на заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення сучасної незалежної України. Починаючи з 2000 р. день 22 січня відзначається в Україні як національне свято.

2. Відносини Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в умовах однієї держави

2.1 Відносини Уряду ЗОУНР із Директорією УНР у період березня-травня 1919 року

6 березня 1919 р. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. 8 березня на нараді соціал-демократів, що відбулася в вагоні на жмеринському вокзалі, С. Петлюра змушений був констатувати, що республіці бракує працездатного державного апарату і визнав, що країна не має підготованих людей як в центрі, так і на місцях. Проте зміни торкнулися лише посади керуючого справами Директорії. З 10 березня 1919 р. виконуючим обов'язки керуючого став В. Лотоцький, якого, вже 30 квітня 1919 р. було замінено на М. Мироновича.

Вже незабаром (18 березня) уряд і Директорія змушені були залишити Проскурів і податися до Кам'янця-Подільського. 19 березня 1919 р. більшовики захопили Жмеринку й відрізали весь Південно-Західній фронт, внаслідок чого армія УНР була поділена на три частини - Північну, Південну та Проскурівську. Евакуація з Проскурова була вкрай неорганізованою, а вище керівництво державою не могло само собі дати ради [8, с.308].

Практично одночасно з подіями у Кам'янці у Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в її повному складі. Рішенням 10 березня Виділ УНРади призначив Є. Петрушевича представником ЗОУНР у Директорії. Наступного дня до Наддніпрянщини виїхала галицька делегація з метою ознайомлення з політичним і міжнародним становищем та для налагодження адміністративних та фінансових справ. 12 березня 1919 р. Є. Петрушевич увійшов до Директорії як представник Галичини, хоча практичної участі в роботі Директорії він не брав, перебуваючи в адміністративному центрі ЗОУНР м. Станіславові.

В березні 1919 р. в керівництві УНР сталася парадоксальна ситуація коли Директорія була роз'єднана, її члени знаходилися у різних місцевостях (частина членів Директорії на чолі з С. Петлюрою опинилися у Рівному, а Є. Петрушевич та О. Андрієвський майже цілком самостійно «урядували» в Станіславові). Подібна ситуація склалася і в уряді, який також розпався на кілька частин - одні перебували в Одесі, інші при головному отаманові С.Петлюрі, частина (Д. Симонів, М. Кривецький) - при Є. Петрушевичу. Останній на противагу решті членів Директорії і голові уряду УНР, навіть призначив собі у Станіславові окремого керуючого Міністерством фінансів, яким став саме М. Кривецький [2, с.165].

22 березня незадоволені представники соціалістів утворили Комітет охорони республіки на чолі з колишнім прем'єром В. Чехівським, який запропонував відмовитися від переговорів з Антантою й налагодити зв'язки з радянським урядом України. Однак через тиждень комітет, не отримавши належної підтримки, ліквідувався.

Майже одночасно командир Запорізького корпусу отаман О. Волох перейшов на «радянофільську платформу» й повідомив про це уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), але більшовики відмовилися вести із заколотниками переговори. Під тиском Червоної армії Запорізький корпус перейшов Дністер і був інтернований на румунській території. Хоч Румунія й пропустила українські війська до Галичини, але все військове майно конфіскувала. 27 березня Рада Чотирьох прийняла рішення про евакуацію військ Антанти з Одеси, що ще більше викликало незадоволення політикою правого уряду С. Остапенка.

Представники соціалістів-самостійників, за словами діаспорного історика М. Стахіва, на нарадах у Здолбунові й Рівному в кінці березня вирішили проголосити С. Петлюру диктатором, скасувати Раду Народних Міністрів, а замість неї створити посади керуючих відділами адміністрації. Передбачалося сформувати дорадчий орган - Військову Раду, до складу якої б входили командири обох армій. Цей проект ухвалили без порозуміння з Є. Петрушевичем, бо він був проти військової диктатури. С. Петлюра, не бажаючи перевороту згори й, можливо, загострення взаємовідносин з Президентом УНРади, відмовився від запропонованого рішення. Після переїзду уряду до Рівного С. Петлюра в перші дні квітня поставив перед соціалістичними партіями питання про реорганізацію влади та утворення уряду за участі соціалістів. 5 квітня представники УСДРП і УПСР (центральна течія) висунули свій проект реформування влади: зміна складу Директорії ( С. Петлюра, А. Макаренко й по одному представнику від УПСР, УСДРП і ЗОУНР) і рівність усіх її членів; формування Ради Народних Міністрів за згодою цих партій; припинення громадянської війни й переговори з державами Антанти за умови визнання самостійності УНР. Головний Отаман погодився з умовами соціалістів і припустив, що варто залучити й представників УПСС до уряду. Наступного дня відбулася урядова нарада за участі соціалістичних партій, де вирішували питання майбутнього складу РНМ і узгодження його програми з лівими і правими партіями [5, с.181].

9 квітня Директорія видала постанову про відставку уряду С. Остапенка, а С. Петлюра направив соціал-демократу Б. Мартосу телеграму з пропозицією сформувати новий кабінет міністрів. Слід зазначити, що до його складу ввійшло й кілька представників від ЗОУНР: В. Темницький (міністр закордонних справ), О. Безпалко (міністр праці) й А. Крушельницький (міністр освіти). Причиною такого кроку стала необхідність координації «контактів державної праці для задоволення всіх потреб народу як наддніпрянської так наддністрянської України». Однак Є. Петрушевич не приховував свого невдоволення зміною кабінету, бо новий уряд був призначений без узгодження з ним і вимагав дотримання принципу консолідації національних партій.

Б. Мартос, будучи прихильником централізації економічного життя УНР, хотів повністю поставити під контроль фінансово-економічну політику ЗОУНР. З цією метою направив ревізійну комісію на чолі з заступником міністра внутрішніх справ Г. Нянчуром, яка повинна слідкувати за діяльністю агентів уряду Директорії, зібрати відомості про дезертирів, отаманів, які вкрали гроші й втекли, і змусити їх повернутися до виконання своїх обов'язків [11, с.162].

Отже, на початковому етапі втілення Акту Злуки між обома державами ще підтримувалися тісні стосунки, незважаючи на розбіжності цільових завдань С. Петлюра направив армію проти більшовиків і виступав за порозуміння з поляками, в той час як для наддністрянців це було зовсім неприйнятим. До того ж, вони не отримували від Великої України необхідної допомоги, передбаченої умовами злуки.

Хоча, за повідомленням газети «Република» до Галичини з Наддніпрянщини на початок квітня прибуло 1243 вагони продукції. Серед них 730 цукру, 213 борошна, 223 збіжжя. До того ж щомісячно уряд УНР надавав грошову допомогу в розмірі мільйона гривень. Але незважаючи на це, відносини між обома частинами УНР залишалися напруженими. Ще більше їх загострювали невдачі в боротьбі з зовнішніми ворогами за українську державність. Тому 20 травня 1919 р. в умовах політичної кризи представники партій - демократично-хліборобської, самостійників-соціалістів, соціалістів-федералістів та всеукраїнського Союзу Хліборобів-власників вислали листа до Є. Петрушевича. У ньому зазначалося, що Директорія нездатна до управління і вже виконала всі свої завдання. Вони писали про скликання спільної Державної наради з метою утворення нової верховної влади в особі спільного Президента й окремих урядів [12, с. 330].

Внутрішня політика обох республік також відрізнялася, а закони не відповідали ідеям соборності України, що підкреслювало недосконалість правових умов об'єднання УНР і ЗУНР. Особливо актуальним для обох республік було вирішення аграрного питання, бо виникла перша неузгодженість у позиціях двох урядів. У Наддніпрянській Україні «Земельний Закон» прийняли набагато раніше - 8 січня 1919 р. і він проголошував ліквідацію приватної власності на землю. Принципово не погоджуючись із такою позицією, західноукраїнський уряд не тільки вирішив підготувати власну аграрну реформу, а й розкритикував перетворення Директорії. Нарешті 14 квітня було прийнято земельний закон для ЗОУНР, що проголошував скасування земельного володіння та наділення нею мало- і безземельних селян на засадах приватної власності. В УНР конфіскації підлягали всі поміщицькі й церковні володіння, тоді як за реформою ЗОУНР лише понад встановлений максимум. Директорія передбачала безкоштовне наділення селян землею, у той час як вирішення цього питання в Галичині відкладалося на невизначений термін до скликання Сойму, що мав установити розмір і термін оплати за наділи. До часу поділу під наглядом уряду нею мали управляти обласна, повітові та громадські земельні комісії. Слід відзначити, що прийнятий аграрний закон на Галичині був надзвичайно прогресивним на той час. Однак обидва документи так і не були реалізовані через зміну дислокації уряду УНР, боротьбу галичан із поляками та їх липневий перехід на територію Наддніпрянщини.Окрім того, урядом ЗОУНР був прийнятий `Закон про скликання Сойму Західно-Української Народної Республіки» (15 квітня 1919 р.). Він стосувався лише галицьких земель і не враховував загальних інтересів України. Хоча громадяни Наддніпрянської України мали виборче право на підставі урядового підтвердження їх громадянства й проживання в певній громаді.

Актами ЗОУНР, які відповідали ідеям соборності, був закон про запровадження в обіг гривень (4 квітня) та про громадянство (8 квітня) Відповідно до останнього кожен громадянин УНР вважався й громадянином ЗОУНР [6, с.191].

Незважаючи на впровадження єдиної валюти в обох частинах України про зближення фінансових структур не було й мови. Гривня не стала основною грошовою одиницею в Західній області, а населення ЗОУНР продовжувало користуватися австрійськими коронами, яким було більше довіри, ніж українській валюті [11, с.184].

Тобто, не зважаючи на початкову спрямованість на об'єднання, ще з перших місяців після Акту Злуки починають виникати проріччя, між двома урядами, соціалістичний уряд УНР і буржуазний уряд ЗОУНР не хотіли розуміти один одного. ЗОУНР була майже самостійною та вела самостійну політику, у військовому плані жодна зі сторін майже не допомагала один одному, адже і УНР і ЗОУНР вели війни проти Польщі та РСФРР. Політика Б. Мартоса, з його бажанням централізувати державу призводить до поглиблення розколу, який з часом ще більше посилиться.

2.2 Відносини ЗОУНР та Директорії УНР у Кам'янецьку добу

На початку літа 1919 р. відносини між галицьким і наддніпрянським проводами залишалися напруженими. Проголошення соборності українських земель було декларацією на папері, а керівництво ЗОУНР фактично не визнавало Директорію та уряд УНР вищими органами влади України і проводило власну політичну лінію. У важких умовах польської окупації значної частини західноукраїнських земель Президія Виділу Української Національної Ради та Державний Секретаріат ЗОУНР 9 червня 1919 р. з метою об'єднання влади в одних руках над військовими та цивільними структурами надали диктаторські повноваження президенту Є. Петрушевичу. Диктатура виникла як реакція на анархію і як поступка настроям галицького громадянства, що в усіх негараздах звинувачувало Державний Секретаріат [6, с.205].

Проголошення Диктатури українським політикумом було сприйняте неоднозначно. Галичани захищали Є. Петрушевича, і цей політичний акт вважали законним. Зокрема, М. Лозинський, аналізуючи постанову від 9 червня, відзначив, що «наука держав-ного права признає стан найвисшої державної конеч-ности, в якім той, хто має владу, має моральне право вийти поза межі закона, коли сього вимагає оборона держави». Тому цілком зрозуміло, чому Є. Петрушевич став Диктатором. Друковане видання УГА «Стрілець» також захищало Є. Петрушевича, стверджуючи, що президент УНРади не присвоїв собі владу насильно і не ліквідував РДС, бо саме уряд надав йому таких надзвичайних повноважень відповідно до складного міжнародного становища [7, с.211].

15 червня від проводу ЗОУНР до Кам'янця-Подільського, де перебували вищі органи влади УНР, надійшло офіційне повідомлення про призначення Є. Петрушевича диктатором ЗОУНР . Директорія та уряд УНР вважали акт проголошення диктатури незаконним, оскільки західноукраїнське законодавство не давало підстав до її утворення. На своєму засіданні 17 червня Рада Міністрів зажадала від Директорії негайно викликати Є. Петрушевича (як члена Директорії) для пояснень у справі встановлення диктатури. Провідники Наддніпрянщини, розглядаючи утворення інституту диктатури з формально-правового боку, вважали, що з припиненням діяльності УНРади та Державного Секретаріату як вищих органів влади на території ЗОУНР, з 9 червня 1919 р. вся державна влада переходить безпосередньо до Директорії та уряду УНР.

Тому 25 червня Кабінет Міністрів УНР своєю постановою намітив призначити представників урядових органів УНР у Галичині. 27 червня С. Петлюра запросив Є. Петрушевича для пояснень як уповноваженого представника Галичини в Директорії. Але галицький лідер, боячись арешту, не прибув до Кам'янця-Подільського. Через те 1 липня на засіданні Ради Міністрів ухвалено визнати неможливим перебування Є. Петрушевича у складі Директорії УНР. Інститут диктатури вирішено ігнорувати, а всі подальші контакти з населенням ЗОУНР та частинами УГА проводити лише після призначення представницьких органів Ради Міністрів УНР в ЗОУНР [2, с.173].

У відповідь на проголошення Є. Петрушевича Диктатором, 4 липня 1919 р. в складі уряду УНР був утворений керівний орган у справах Галичини. «Відповідно до актів 3 і 22 січня 1919 року про злуку Української Народної Республики з Галичиною, в складі Міністерства Української Народньої Республіки утворити Міністерство Західної Области (МГС) (Галичини), через яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною». Воно мало складатися з міністра та його помічника й чотирьох департаментів: фінансового, товарообміну, комунікацій та військового постачання. На чолі міністерства став галицький діяч С. Вітик.

28 червня 1919 р. польське військо широким фронтом розпочало наступ проти галицької армії. Українська Галицька Армія, відкинута поляками, не змогла перейти на румунську територію й Є. Петрушевич змушений був розпочати переговори з урядом УНР. 15 липня УГА перейшла р. Збруч і об'єдналася з Армією УНР для спільної боротьби з більшовиками. Є. Петрушевич разом з державним апаратом ЗОУНР прибув до Кам'янця-Подільського, де розташовувався й уряд УНР. Під час вищезгаданих перемовин з Директорією диктатор ЗОУНР висунув наддніпрянцям три умови, за яких він готовий до співпраці: демократична політика без ухилів у бік радянства; заміна уряду Б.Мартоса; скасування Міністерства у справах ЗОУНР. Потребуючи військової сили УГА, Директорія погодилася на вимоги Є. Петрушевича. Проте з політичного боку прибуття диктатора до Кам'янця завдало додаткових проблем владі УНР. Його приїзд надав наснаги консервативним і правим політичним силам (соціалісти-федералісти, хлібороби-демократи, соціалісти-самостійники, селянські соціалісти, народні республіканці), які сформували Український національно-державний союз (УНДС). Вже на початку серпня УНДС подав С.Петлюрі програмну записку, в якій піддав різкій критиці соціалістичну політику уряду Б. Мартоса. 2 серпня провідники соціал-демократів звернулися до лідерів есерів з пропозицією ввести до складу Кабінету міністрів представників «правих», аби зняти політичну напругу [2, с.173].

Є. Петрушевич не довіряв наддніпрянським політикам, тому для охорони диктатури було виділено два курені стрільців у місті та бригаду УСС в околиці Кам'янця. 20 липня на честь галичан відбулося засідання у міському театрі, в якому взяли участь провідники УНР і ЗОУНР. С. Петлюра та Є. Петрушевич демонстрували перед публікою розуміння, що тільки згода між наддніпрянськими та галицькими українцями дасть змогу побудувати державу. Але насправді подолати суперечності та дійти згоди вони не змогли.

Те, що наддніпрянські політики не поспішали виконувати раніше прийняті умови Є. Петрушевича, призвело до нового загострення відносин між двома українськими проводами. Урядовці УНР намагалися пояснити галицькому керівництву те, що використання соціалістичних гасел дасть можливість схилити на свій бік масовий повстанський рух у боротьбі за незалежність УНР. Але галицька диктатура, підтримана правою опозицією, продовжувала наполягати на виконанні умов. На початку серпня Є. Петрушевич в ультимативній формі зажадав від С. Петлюри негайного проголошення курсу на парламентаризм та демократію. 12 серпня уряд задовольнив зазначену вимогу. Окрилений цим успіхом, Є. Петрушевич 17 серпня висунув Директорії категоричну вимогу протягом доби усунути соціалістичний уряд Б. Мартоса та скасувати МГС. 27 серпня уряд УНР було реорганізовано, але більшість міністрів зберегли свої «портфелі», що не влаштовувало Є. Петрушевича, який вважав, що у новий Кабінет повинні увійти люди ліберальних поглядів, з якими могли б вступити в контакт західні держави та А. Денікін. Галичани вкрай негативно сприймали курс уряду УНР на зближення з Польською Республікою. [11, c.171]

Провід УНР, як і раніше, офіційно не визнавав диктатуру ЗОУНР, а єдиним легальним представником Галичини вважав МГС. Через нього уряд УНР проводив серед галичан активну роботу проти диктатури ЗОУНР. Орган МГС, газета «Галицький голос» постійно наголошувала на нелегітимності диктатури і доводила, що після скасування УНРади та Державного Секретаріату вся законна влада перейшла до Директорії УНР. Галицький провід не міг миритися з існуванням такого органу. Постійний тиск Є. Петрушевича та галицьких партій призвів до того, що уряд УНР ухвалив рішення про скасування МГС та утворення замість нього Комітету у справах біженців- галичан. Західноукраїнський провід сприйняв скасування МГС як знак визнання Директорією диктатури ЗОУНР вищою владою Галичини. Але це було не так. Наддніпрянський уряд через С. Вітика та його прибічників продовжував боротьбу проти диктатури. 23-24 вересня відбулися наради управ галицьких партій, на яких зроблено спробу відновлення «конституційного ладу», тобто скликання Національної Ради ЗОУНР (з одночасною відміною інституту диктатури). Всі партії висловилися за відновлення діяльності УНРади, але думки розділилися з приводу того, хто має право її скликати і які її функції виконувати за існуючих обставин. Більшість партій, крім національно-демократичної (НДП), підтримували точку зору, що УНРаду повинні скликати заступники голови Президії А. Шмигельський та С. Вітик, мотивуючи це тим, що Є. Петрушевич, будучи диктатором, не може виконувати обов'язки голови парламенту.

24 вересня НДП висунула пропозицію, щоб УНРаду скликав Диктатор, а оскільки вона не матиме кворуму, то повинна стати дорадчим органом при диктатурі ЗОУНР. 2 жовтня скликали збори галицького громадянства і запропонували утворити «Галицьку Раду», яка, на думку С. Вітика, повинна стояти над диктатурою. Але більшість проголосувала за те, щоб «Галицька Рада» була громадським органом при диктатурі. Таким чином, спроби зліквідувати галицьку диктатуру руками самих галичан або обмежити її владу, зазнали невдачі. Диктатура ЗОУНР і надалі користувалася довірою та підтримкою більшості галицького громадянства. Тим часом, спільний похід українських армій на Київ закінчився тим, що галицький генерал Кравс фактично здав столицю України денікінцям. Київські події призвели до чергового загострення стосунків. Наддніпрянські керівники звинувачували у здачі столиці України галичан, а провідники ЗОУНР стверджували, що в усьому винна політика уряду УНР і вимагали зміни Кабінету Міністрів [5, с.170].

Керівництву УНР вдалося переконати Є. Петрушевича розпочати війну з ЗСПР. Враховуючи складну ситуацію на фронті, загострення відносин між наддніпрянським та галицьким проводами, а також опозицією й урядом УНР, 25 жовтня 1919 р. Директорія скликала нараду, щоб хоча б трохи послабити напружену політичну атмосферу та обговорити шляхи виходу з кризи. На ній С. Петлюра визнав, що між керівництвом ЗОУНР та УНР існують певні непорозуміння. Натомість Є. Петрушевич заявив про повну згоду провідників обох частин України, що не відповідало дійсності. Ця нарада нічого не змінила у наддніпрянсько-галицьких відносинах, а сам факт присутності Є. Петрушевича на засіданні державного рівня дав підставу галицькій пресі стверджувати, що керівництвом УНР визнано існування інституту диктатури ЗОУНР. Поки наддніпрянські та галицькі лідери переконували один одного у взаємній лояльності, а політики УНР намагалися підпорядкувати собі галицьке військо, командування УГА, взяло курс на співпрацю з білогвардійцями. У результаті підписаної угоди вся галицька армія мала перейти у підпорядкування А. Денікіна. Врешті, цей акт і призвів до повного розриву УНР і ЗОУНР [8, с.312].

Період червня-жовтня 1919 року ще більше поглиблює прірву у відносинах галицького та наддніпрянського урядів. Намагання Директорії підпорядкувати собі ЗОУНР закінчуються нічим, як і спроби налагодження відносин між урядами. Важливими чинником такого розладу стають економічні та ідеологічні - соціалістична програма Директорії, яка протирічила баченню держави діячами ЗУНР, конфлікт С. Петлюри та Є. Петрушевича, який так і не був вирішений. На той період, фактично існувало два різні державні утворення, які майже нічим не були між собою пов'язані, об'єднавчим фактором слугувала лише ідея єдності українців межах однієї держави, але в умовах війни цього виявилось замало.

2.3 Перехід УГА у підпорядкування Збройних Сил Півдня Росії як остаточний розрив між УНР та ЗОУНР

Після переходу за р. Збруч у другій половині липня 1919 р. Галицької Армії та урядових структур реально, тобто на власній території, перестала існувати Західно-Українська Народна Республіка. Поразку ЗУНР, як зазначалося, зумовило чимало чинників, насамперед міжнародних. Проти молодої держави одночасно вели боротьбу зовнішні вороги. З півночі - більшовицька червона Росія, з заходу - Польща, яку підтримувала і надавала їй усіляку допомогу Антанта, на півдні проти України були вороже налаштовані Румунія, Угорщина, Чехословаччина.

Відступ українських армій із Києва деморалізуюче вплинув на настрої українського населення й стрільців. У такий скрутний час уряди УНР і ЗОУНР в першу чергу повинні були припинити моральний розлад війська й консолідувати народ для продовження боротьби за незалежність. З метою порятунку тих незначних здобутків революції лідери українських республік восени 1919 р. намагалися неодноразово знайти компроміс і виробити єдину політичну лінію майбутнього української державності, але це їм не завжди вдавалося.

Для ліквідації західного фронту 1 вересня було підписане українсько-польське перемир'я. УНР представляли як делегати Наддніпрянщини (полковник П. Ліпко та сотник П. Мшанецький), так і Наддністрянщини (сотники М. Луцький й С. Магаляс). Договір укладався на один місяць із правом поновлення перемир'я кожні десять днів. Демаркаційна лінія встановлювалася по р. Збруч - Заслав - Олевськ - Мозир. Між річками Жванчик та Збруч утворювалася нейтральна зона. Звісно, що представництво об'єднаної делегації у Варшаві була швидше вимушеним кроком, а ніж реальним зближенням між урядами УНР і ЗУНР [11, с.261].

Уряд УНР усвідомлював, що порозумітися з А. Денікіним не вийде. Диктатор, навпаки, не поспішав втягувати УГА в боротьбу з новим ворогом - Збройними силами Півдня Росії. Для Є. Петрушевича першочерговим завданням лишалося визволення рідного краю з-під влади поляків. До того ж оголошення війни з Добрармією загрожувало остаточним розривом з Антантою, від якої наддністрянські керманичі очікували допомоги у вирішенні галицького питання. Для С. Петлюри участь УГА у військових операціях залишала надію на продовження боротьби за незалежність УНР, адже Дієва армія значно поступалася їй за рівнем організації, налагодженості армійських служб, функціонуванні запілля й самостійно навряд могла б конкурувати з добре озброєними військами А. Денікіна.

У той час галичани були серйозно занепокоєні, що УНР укладе не тільки військову, але й політичну угоду з Польщею і повністю відмовиться від претензій на Східну Галичину, тому не виключали можливого союзу з білогвардійцями. Зважаючи на це, С. Петлюра змушений був підписати розпорядження про призначення М. Омеляновича-Павленка головою місії для налагодження порозуміння з військами ЗСПР. Генерал М. Бредов також погодився на переговори з українцями. Однак спроба порозумітися з Добрармією виявилася невдалою через небажання А. Денікіна йти на поступки навіть частковим вимогам українців. В умовах відвертої напруженості у відносинах між наддніпрянськими й галицькими урядами 11 вересня 1919 р. в Кам'янці-Подільському скликали спільну нараду для обговорення подальшого плану дій. Прем'єр І. Мазепа, член Директорії А. Макаренко, міністр народного господарства М. Шадлун наполягали негайно розпочати наступ проти денікінських військ. Вони були впевнені, що населення скрізь підніметься на повстання проти білогвардійців і полегшить їхню боротьбу з ворогом. Однак генерал В. Курманович не радив вступати у війну через велику перевагу бійців ЗСПР над українцями. Представник ЗОУНР С. Витвицький пропонував порозумітися А. Денікіним [10, с.56].

Отже, відкрита конфронтація урядів тривала. Провід ЗОУНР не хотів розпочинати війни з невідомим супротивником і був готовий укласти з ним перемир'я. Про це свідчить і власноруч підписана 14 вересня телеграма С. Петлюри до Є. Петрушевича. У ній зазначалося, що Галицькі частини не завжди дотримуються необхідного контакту й порозуміння з місцевими органами цивільної й військової влади. Головний Отаман просив вжити рішучих заходів, аби зменшити суперечки між урядами й арміями обох частин України. Для покращення відносин із галичанами 13 вересня 1919 р., зважаючи на постійний тиск Є. Петрушевича, уряд УНР ухвалив постанову про скасування до 20 жовтня Міністерства в справах ЗОУНР, яке стало «каменем спотикання» у двосторонніх відносинах. Залишок виділених для галичан коштів було вирішено передати новоутвореному Комітету у справах допомоги біженцям, до якого мали ввійти як наддніпрянці, так і галичани.

Навіть після офіційної «ліквідації» Міністерства у справах ЗОУНР наддніпрянський уряд через С. Вітика та його прихильників продовжував боротьбу проти Диктатора. 23-24 вересня відбулися наради галицьких партій, на яких підтримали рішення відновити УНРаду. Однак думки розділилися з приводу її скликання і функцій. Більшість вважали, що Національну Раду можуть відновити заступники голови Президії А. Шмігельський та С. Вітик, оскільки Є. Петрушевич, будучи Диктатором, не міг виконувати одночасно функції й голови парламенту. УНДП наполягала на тому, щоб УНРаду стала дорадчим органом при Диктаторі.

Однак усі спроби відновити Українську Національну Раду як вищий орган влади ЗОУНР і ліквідувати Диктатуру зазнали краху [6, с. 253].

У вересні 1919 року відбулося кілька невдалих спроб умовити Є. Петрушевича виступити проти Збройних Сил Півдня Росії, треба сказали що і Є. Петрушевич і його генералітет були за те, щоб підписати мирний договір з А.Денікиним, і були згодні на певні поступки і намагалися схилити до цього С.Петлюру.

22 вересня 1919 р. було перехоплено наказ А. Денікіна про наступ Добрармії на українські позиції. 24 вересня був оприлюднений маніфест, у якому С. Петлюра й Є. Петрушевич закликали населення України боротися «за демократичні здобутки української революції».

Згідно з наказом А. Денікіна 7 жовтня його два армійських корпуси і три кінні дивізії завдали удару на Волині, де розгромили групу військ армії Української Народної Республіки (УНР) на напрямку Христинівка-Брацлав-Жмеринка й потіснили наддніпрянські групи полковника О. Удовиченка і отамана Ю. Тютюнника. Штаб Головного отамана кинув у бої корпуси Галицької армії, причому С. Петлюра особисто просив генерала М.Тарнавського прийти на допомогу своїм військам. Від початку війни галицькі воєначальники, перш за все генерали М. Тарнавський і В. Курманович, вважали її абсолютно безперспективною.

С. Петлюра і його штаб продовжували ставити Галицькій армії наступальні завдання. 20 жовтня 1919 р. до М. Тарнавського надійшла директива, яка вимагала вести енергійний наступ проти денікінського угруповання, що загрожувало наступом на Вапнярку і, найголовніше, відновити розірваний зв'язок між Галицькою і Армією УНР. Змушені виконувати наказ Головного отамана галицькі частини, здесятковані епідемією тифу, несли значні бойові втрати. За цих умов з кожним днем загострювалися відносини військово-політичного проводу Західно-Української Народної Республіки із С. Петлюрою. Є. Петрушевич перестав брати участь у нарадах Директорії й спільно з М. Тарнавським вимагав змінити політичний курс соціалістичного уряду І. Мазепи [1, с.357].

Оскільки провід УНР не реагував на заяви командування Галицької армії про неможливість подальших бойових дій проти А. Денікіна у зв'язку з катастрофічним станом армії, генерал М. Тарнавський взяв на себе ініціативу підписання перемир'я з А. Денікіним.

25 жовтня 1919 р. М. Тарнавський надіслав до командира 3-го армійського корпусу Добрармії генерал-майора Я. Слащова до Гайсина делегацію. Через кілька днів їй вдалося перейти лінію фронту і 1 листопада розпочати переговори. Офіційним приводом їх було вирішення долі полонених і взаємний обмін. Водночас М. Тарнавський поставив завдання прозондувати точку зору щодо заключення перемир'я та подальшого припинення війни.

Командувач військами ЗСПР Новоросійської області генерал-лейтенант М. Шіллінг запропонував галичанам умови угоди про перемир'я, які в цілому відповідали їх пропозиціям: Галицька армія переходить зі своїми частинами на бік Добрармії; для відпочинку і надання кваліфікованої медичної допомоги хворим на тиф вона передислоковується в тиловий район Гайсин-Балта-Умань; зберігається автономія, структура, мова, водночас до штабів будуть прикріплені російські офіцери для контролю і допомоги; УГА не буде вживатися проти Армії УНР; впроваджується постійний зв'язок між НКГА і штабом генерала Шіллінга в Одесі; галицькому урядові на чолі з Є. Петрушевичем надається місце резиденції в Одесі та ін. Генерал М. Тарнавський та його командири були переконані, що лише таким чином можна врятувати залишки армії та життя близько 20 тис. хворих, які майже повністю залишилися без медичної допомоги [10, с.57].

На нараді в Кам'янці-Подільському 25 жовтня 1919 р. М. Тарнавський повідомив Є. Петрушевичу, що у зв'язку з катастрофічною ситуацією у військах, вислав делегацію отамана Лисняка для переговорів з представниками ЗСПР й виклав умови перемир'я. Глава держави визнав дії командарма обґрунтованими й погодився із ужитими заходами та умовами. Щоб остаточно переконати Є. Петрушевича, який нерідко виявляв нерішучість вирішуючи гострі проблеми, генерал викликав на нараду вищий командний склад. Щоправда, до одностайного рішення тоді не дійшло.

М. Тарнавський повторно вислав до генерала Слащова делегацію на чолі з О. Лисняком з уповноваженням підписати договір з Добрармією, який було укладено 6 листопада 1919 р. в Зятьківцях.

Пункти договору:

1. Галицька армія у повному складі з тиловими частинами переходить на бік Добровольчої армії, у підпорядкування командувача військами Новоросійської області;

2. Армія виводиться в тил для відпочинку та отримання медичної допомоги хворим на тиф і не буде вживатися проти Армії УНР;

3. Галицький уряд переходить під опіку Добровольчої армії і переноситься до Одеси;

4. При НКГА (Начальна Команда Галицької Армії) впроваджуються представники ЗСПР для вирішення всіх питань оперативного, адміністративного та господарського характеру;

5. Протокол вступає в силу з моменту підписання, й УГА повинна виконувати розпорядження ЗСПР;

6. Від 6 листопада армія зосереджується в районі Погребище-Липовець;

7. Питання щодо внутрішнього життя Галицької армії та стосунки ЗУНР з іншими державами залишаються до вирішення їх безпосередньо генералом Денікіним;

8. Між НКГА і штабом генерала Шіллінга впроваджується телеграфний зв'язок [1, с.359].

На державній нараді в 8 листопада 1919 р. за участю Головного Отамана С. Петлюри, Диктатора Є. Петрушевича, прем'єра І. Мазепи, командарма В. Сальського, командирів 1-го корпусу УГА генерала О. Микитки, члена Директорії А. Макаренка було прийнято рішення: 1. Арештувати й віддати під воєнний суд ініціаторів і учасників переговорів з Добрармією - генерала М. Тарнавського, полковника А. Шаманека, отамана А. Арлє, отамана О. Лисняка й сотника О. Левицького. 2. Вести далі переговори з Добрармією генерала Денікіна від імені цілої Української Армії. Варто відзначити, що в офіційних повідомленнях підкреслено, що Наказ Головного Отамана про арешт членів делегації видано спільно з Є. Петрушевичем.

Звинувачених було виправдано. Генерала М. Тарнавського, полковника А. Шаманека і отамана О. Лисняка понижено в посадах. М. Тарнавський знову очолив 2-й корпус, старшини і стрільці якого з повагою зустріли генерала і з осудом прийняли відозву до військ за підписом С. Петлюри та І. Мазепи, в якій генерал таврувався як зрадник. А кілька днів пізніше, 9 листопада Є. Петрушевич заявив, що потрібно шукати порятунку в союзі з Денікіним і за його згодою делегація УГА уклала з денікінцями перемир'я.

12 листопада С. Петлюра скликав останню нараду урядів УНР і ЗОУНР та військового командування, однак ніяких спільних рішень там не прийняли. Галичани вимагали негайного включення до Директорії свого представника, зміни уряду, а С. Петлюру усунути від оперативних справ і залишити йому лише титул «Головного Отамана» [10, с.62].

Цього ж дня відбувся останній виступ Є. Петрушевича перед старшинами, у якому він відзначив, що повністю підтримує союз з Добровольчою армією. Довідавшись про небезпеку захоплення Кам'янця-Подільського поляками, Диктатор одразу відправив посланця до Вінниці, дозволивши таємно вести з білогвардійцями переговори від імені УГА.

Hовопризначений командувач УГА генерал О. Микитка та начальник штабу Г. Ціріц відновили переговори з Добровольчою армією, які закінчились підписанням нового договору в Одесі 17 листопада 1919 р. За цим договором, зміст якого мало чим відрізнявся від попереднього, Галицька Армія у повному складі разом з запільними установами, складами і рухомим залізничним матеріалом переходила на бік Добровольчої армії генерала Денікіна.

Згодом Є. Петрушевич виїхав за кордон і продовжував свою діяльність в еміграції. Він не поставив над УГА свого заступника й не надав ніяких директив щодо подальших дій. Фактично Галицька армія на чолі з генералами О. Микиткою та Г. Ціріцом залишилася без політичного проводу. В Україні поширювалася інформація, що Диктатор спільно з А. Денікіним для боротьби з більшовиками мав висадити військовий десант із колишніх полонених галичан в Одесі.

Після еміграції Є. Петрушевича члени Директорії А. Макаренко й Ф. Швець також отримали дозвіл на виїзд за кордон, де їм було надано широкі повноваження: брати участь у Мирній конференції в Парижі та інших міжнародних форумах для заступництва інтересів УНР; мати вищий контроль над діяльністю всіх урядових інституцій УНР за кордоном і окремих урядових осіб з правом скорочення штатів цих інституцій і зміни розміру утримання персоналу; заключати прелімінарні й політично-мілітарні договори від імені УНР з іншими державами.

Відповідно до прийнятих ухвал було вирішено залишити С. Петлюру на чолі республіки, а в разі його смерті верховне керування державними справами та її озброєними силами мало перейти до живих членів Директорії. Отже, уся влада після від'їзду членів Директорії перейшла до рук Головного Отамана [11, с.320].