Первісні культури на території України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Доба бронзи

Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилася суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву вона отримала від штучного металу -- бронзи (сплав міді з оловом, свинцем, миш'яком або сурмою). Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі та Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н. є. Поступово в XV--IX ст. до н. є. було налагоджено місцеве виробництво: в Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні -- металообробки (всього археологами досліджено на території нашої республіки понад 10 бронзоливарних майстерень). Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення, що значно спростило технологію обробки (його можна було виплавляти в примітивних печах або на звичайних вогнищах). Ці переваги сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас. Однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося.

У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний розвиток такі чинники:

--зміна кліматичних умов (збільшення вологості);

--підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї;

--активізація міграційних процесів.

Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеціалізація в господарському житті: на мікрорівні це знаходить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні -- завершується перший великий поділ праці -- скотарство відокремлюється від землеробства. Спеціалізація зумовила відособленість господарського та культурного розвитку певних спільнот людей (археологи нараховують до 30 окремих культур), сприяла підвищенню продуктивності праці, що стимулювало появу додаткового продукту, а згодом -- посилення міжплемінних контактів (війни, торгівля). У цей час на території сучасної України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення та пануючими віруваннями -- Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури).

На теренах степової України домінувало скотарство. У добу бронзи перевага надавалася приселищному типу скотарства. Населення степу знало й культуру землеробства. Брак земель, складність їх обробки, жорсткі кліматичні умови (майже щорічні посухи та суховії) змушували зосереджувати основну частину посівів у заплавах, що забезпечувало порівняно високу ефективність. Однак наприкінці II тис. до н. є. роль землеробства в цьому регіоні гранично звузилася, бо розширення площ орних земель суттєво зменшило кількість пасовиськ, що спричинило занепад скотарства. Крім того, оранка заплавних земель порушила біоба-ланс: почали міліти ріки, вигорати степи, чимало земель стало непридатними для господарського використання.

У лісостеповій зоні були найсприятливіші умови для землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та випалюванні прилеглої до поселень ділянки лісу. З часом у цьому регіоні з'явилося орне землеробство. Необхідність освоєння глинистих та суглинистих підзолів, які були дуже родючими, але надзвичайно важкими для обробітку, підштовхнула процес розвитку знарядь праці, зумовила появу саме в добу бронзи рала. У Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях археологами знайдено залишки архаїчних дерев'яних плугів. Віднайдені на деяких поселеннях, що датуються бронзовим віком, кістки волів, а також наскельні малюнки Кам'яної могили підтверджують факт використання биків як тяглової сили. Основним знаряддям праці для обробки землі в цей час були мотики. Серед тогочасних знарядь праці своєю формою та ефективністю особливо виділялися волинські серпи, які на початку бронзової доби виготовляли з кременю та кварциту, а з середини II тис. до н. є. -- з бронзи. Найпоширенішими культурами в лісостепових районах були ячмінь, просо, овес, боби.

На Поліссі сформувався інший тип господарювання. Тривалий час побутувала думка, що в цьому регіоні через несприятливі кліматичні умови, відсутність значного демографічного потенціалу, заболоченість (менше третини всієї площі Полісся -- сухі, незаболочені ділянки) аж до перших століть нашої ери не знали землеробства. Останні розвідки археологів засвідчили, що південне Полісся є одним із найдавніших землеробськихрайонів на території України. Згідно з гіпотезами Прип'ять для Полісся відігравала таку саму роль, як Ніл для Єгипту, тобто створювала сприятливі умови для примітивного землеробства: зерна пшениці, полби, ячменю, проса та льону кидали в необроблений вологий ґрунт, удобрений родючим наносом. У бронзову добу головною формою землеробства в цьому регіоні було підсічно-вогняне. Орне землеробство, очевидно, не розвивалося.

У степах Північного Причорномор'я та Надазов'я різновекторні історичні процеси (міграції, війни, культурнівпливи) були інтенсивнішими, що спричинило появу висо-корозвинутих культурних утворень. Лісостеп та Полісся розвивались повільніше через віддаленість від осередків світової цивілізації, екстенсивне господарювання.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

1)помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

2)завдяки зростанню продуктивності праці з'явився додатковий продукт, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

3)з великосімейної громади виокремилася мала сім'я найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4)у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі прогресуючої майнової диференціації, потребою захисту власних територій та матеріальнихцінностей;

5)ускладнювалася суспільна організація, створювалися особливі органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.

Отже, бронзовий вік в історії України був динамічним періодом. У суспільному житті відбулося декілька кардинальних зрушень. Завершився перший великий суспільний поділ праці -- виокремлення скотарських племен з-поміж інших; почали формуватися етнічні спільноти людей; майнова та соціальна диференціація суспільства дедалі помітніше впливала на історичний процес.

2. Передскіфський час

Передскіфський період в історії України (IX-VII ст. до н.е.) представлений такими основними археологічними культурами: кіммерійською у степовій зоні, чорноліською на землях Правобережного Лісостепу, висоцькою і лужицькою в західних областях України (на межі з Польщею) та культурою фракійського гальштату в Молдові і частково на території Середнього Подністров'я й Північної Буковини.

Археологічну класифікацію старожитностей передскіфської доби на території України та в суміжних землях Південно-Східної Європи розроблено в другій половині XX ст. Кіммерійська культура. Найдавнішим населенням у Північному Причорномор'ї, про яке відомо з писемних джерел (ассирійські клинописи, давньогрецькі міфи, поеми Гомера), були кіммерійці. За даними Геродота (V ст. до н.е.), вся земля, яку на той час займали скіфи, раніше належала кіммерійцям. Геродот називає також пов'язані з ними топоніми і гідроніми: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор. Страбон (І ст. до н.е. -- І ст. н.е.), обстоюючи думку про давні історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор'ї, пише про Боспор Кіммерійський (Керченська протока), про м. Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммсрій у Гірському Криму.

Проблематичність реальної історії кіммерійців пов'язана з тим, що протягом багатьох років археологами не були виявлені специфічні риси досюфської культури в Степу. Остаточно не з'ясована етнічна приналежність кіммерійців -- лінгвісти вважають, що за мовою, найімовірніше, вони належали до іранської групи.

В науці існувала думка про те, що ранні скіфи і пізні кіммерійці певний час проживали разом у Північному Причорномор'ї (Б. М. Граков, О. О. Ієс-сен, М. І. Артамонов, О. М. Лєсков та ін.). На основі широких археологічних досліджень 60-70-х рр. XX ст., узагальнених О. І. Тереножкіним, стало зрозумілим, що у формуванні кіммерійської культури брали участь племе зрубної і білозерської культур доби бронзи. Вчені вважають, що кіммерійцям належать пам'ятки чорногорівського типу (виділений О. І. Тереножкіним у 1976 р.) та новочеркаського (виділений О. О. Ієссеном у 1954 р.). Над вивченням кіммерійських старожитностей в останні десятиліття працювали археологи України (Б. А. Шрамко, С. В. Махортих, С. А. Скорий) та Росії (А. Ю. Алєксєсв, Н. К. Качалова, С. Р. Тохтасьєв).

Кіммерійці раніше від інших народів Півдснно-Східної і Центральної Європи опинилися у безпосередніх контактах з передовими країнами Східного Середземномор'я; першими у досить широких масштабах оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі. Сусідні племена і народи переймали у кіммерійців зразки зброї (залізні кинджали і мечі з бронзовими рукоятками), спорядження верхового коня. Кіммерійці відіграли важливу роль у поширенні заліза не лише у Східній, а й частково в Центральній Європі. Так, на території Угорщини і Словаччини у значній кількості виявлено характерні для кіммерійців речі (предмети озброєння і кінські вуздечкові набори). На території Болгарії (поблизу сіл Білоірадець і Єнджа) досліджено кургани кіммерійських вождів.

Серед пам'яток кіммерійців, відомих археологам, переважають поховання. Із супровідного інвентаря найчастіше знаходять зброю і рештки кінської збруї. Досліджено впускне поховання в кургані недалеко від с. Зольне поблизу м. Сімферополя, відкрите А. О. Щепинським. Могила являла собою глибоку (2,6 м) прямокутну яму, вздовж стін були вбиті у землю стовпчики, перекривав її дерев'яний настил. Кістяк чоловіка лежав у витягнутому положенні головою на південний захід. При похованому виявлено короткий залізний меч з бруско-подібною головкою, точильний брусок, а на перекритті могили лежали бронзові, залізні й кістяні наконечники стріл, бронзові вудила з двокільчастими кінцями та трипетельчастими исаліями, багатий набір кістяних блях з різьбленим орнаментом і червоною інкрустацією з вуздечки.

У кургані поблизу хутора Чорногорівка Донецької області було виявлено три впускні могили. У першій лежав дитячий кістяк, орієнтований головою на захід. У другій головою на північний схід лежав жіночий кістяк, який супроводжувався керамічним глечиком з ручкою, а також бронзовим шилом та бронзовою голкою. У третій відкрито кістяк чоловіка. На лобі у нього лежав віночок з тонких бронзових пластинок, на ірудях -- бронзові вудила зі стременоподібними кінцями і бронзові псалії з трьома отворами у потовщеннях. Тут же виявлено вуздечкові бляхи та лунницю.

Поблизу с. Комишу ваха Луганської області під курганом відкрито впускну могилу. Кістяк чоловіка, орієнтований на схід, супроводжували бронзові вудила зі стременоподібними кінцями, пара псалій з трьома отворами і грибоподібними кінцями, лунниця і ніж з горбкуватою спинкою.

У впускному похованні в кургані Мала Цимбалка поблизу с. Велика Білозерка Запорізької області також були бронзові вудила зі стременоподіб-ними кінцями, пара бронзових псалій з трьома отворами у муфтоподібних потовщеннях, кругла бляшка. Тут знайдено довгу золоту пронизку, бронзові та кістяні наконечники стріл, чориолощену керамічну посудину з вузькою шийкою, оздобленою зубчастим орнаментом з білою настою та інкрустацією.

Поховання кіммерійців відкриті також у курганах поблизу с. Петрове-Свистунове біля порогів Дніпра, поблизу м. Дніпрорудного Запорізької області, біля сіл Суклеїта Паркани в Молдові. У всіх випадках кіммерійські поховання впускні. Спостерігається поступова заміна скорченого положення кістяків витягнутим.

Зброя представлена бронзовими і залізними наконечниками стріл з довгою втулкою і плоскою ромбічною або овальною головкою, залізним мечем з брускоподібною головкою, схожим на скіфські акинаки. Бронзові вудила виготовляли з двокільчастими кінцями, трипетельчастими псаліями та круглими бляхами від вуздечки.

Керамічні вироби представлені горщиками тюльпаноподібної форми, кількома видами келихів і великих посудин, орнаментованих різьбленими трикутниками, пофарбованими білою пастою. Ця кераміка за походженням пов'язана з білозерським періодом зрубної культури, але має також елементи лісостепової чорноліської культури.

Чорноліська культура. Якщо кіммерійці населяли степові простори України, то чорноліська культура належала їхнім сучасникам --- лісостеповим землеробським племенам Дністро-Дніпровського межиріччя. Окрему групу чорноліської культури зафіксовано й на Лівобережжі, в басейні р. Ворскли.

У 1949 р. у верхів'ях Інгульця О. І. Тереиожкіи виявив Чорноліське городище (Кіровоградська область), за матеріалами якого виділив чорно-ліську культуру і систематизував її старожитності. Чорноліська культура є проміжною ланкою між білогрудівською та культурою скіфського часу у Правобережному Лісостепу. Хронологічно вона поділяється на два етапи: ранній (ХІ-ІХ ст. до н.е.) та пізній (IX -- перша половина VIII ст. до н.е.). Пізніше в басейні р. Тясмин було відкрито й досліджено кілька городищ чорноліської культури. Відомі також численні поселення і поховання. Досліджували пам'ятки чорноліської культури Г.Т. Ковпаненко, О.Ф. Пок-ровська, Е.О. Петровська та ін.

- Неукріплені поселення чорноліських племен займали перші надзаплавні і низинні тераси річок; наприклад, поселення Унбек, поблизу с. Велика Андрусівка (Черкаська область), було розташоване в болотистій низині Тясмин. Тут виявлено Ю наземних жител, розташованих уздовж русла ріки в один та в два ряди. Аналогічні чорноліські поселення зафіксовано в межах міст Умань та Київ, на Канівшині, а також на Поділлі й Волині.

Житла чорноліських племен -- це наземні і нашвземляикові споруди площею 60-100 м2. Стіни зводили по дерев'яному каркасу, потім обмазували глиною. У житлах виявлено глинобитні печі та відкриті вогнища. Про осілий спосіб життя чорноліських племен свідчать відбитки соломи, полови та зерна злакових у глиняній обмазці будинків, кам'яні зернотерки, Поховання з обрядом трупопокладення виявлено біля с. Печера на Вінниччині. Померлі були поховані у скорченому положенні в ямах під невисокими курганними насипами. У могильнику знайдено чорноліську кераміку, браслети, кільця та бляхи з бронзи. У насипу кургану біля с. Мервин-ці Вінницької області виявлено поховання у складеному з кам'яних вапнякових плит ящику. Могилу було поірабовано. Знайдено лише залізний ніж, посудину, прикрашену рівним валиком, і чорну лощену миску.

Під Носачівським курганом поблизу Сміли у дерев'яній гробниці виявлено скелет чоловіка, що лежав головою на захід. При похованому знайдено залізний меч з брускоподібною головкою та наконечник до списа, бронзові наконечники стріл з довгою втулкою та ромбічною головкою і один трилопатевий. У цьому ж кургані виявлено кістяк коня, поряд з яким лежали речі кінської збруї: бронзові двокільчасті вудила з трипетельчас-тими псаліями, бляхи, серед яких були і вироби ассирійського походження, кістяні бляхи з різьбленим, червоної фарби, орнаментом.

У чорноліських племен переважав обряд трупоспалення з похованням у безкурганних могильниках. Але трапляються, особливо у південних районах, трупопокладення під курганними насипами, що можна пояснити впливом культури степових племен.

За ранньочорноліського часу зовнішні зв'язки населення лісостепового Правобережжя залишались порівняно незначними. Відчутні зміни сталися в VII ст. до н.е. Цим періодом датується поява на території Правобережжя та в басейні р. Ворскли різних степових, кіммерійських предметів озброєння та кінської збруї, а на Середньому Подніпров'ї -- виробів давніх кавказьких майстрів. У лісостеповій смузі трапляються і речі західного походження: бронзова італійська фібула VIII ст. до н.е. (с. Гребені на Київ'щині), "крилата" бронзова пронизка (Михалківський скарб на Західному Поділлі) та окремі лужицькі кельти.

Культурним впливом, що йшов з Дністро-Дунайського басейну, вчені пояснюють появу серед чорноліської кераміки Лісостепу корчаг вілланівського типу, наявність жолобчастого орнаменту, а також дрібних штампів в орнаментації посуду.

Фракійський гальштат. У Карпато-Дунайському регіоні в передскіф-ський період жила північна група фракійських племен, представлена рядом подібних між собою археологічних культур.На території України (Тернопільська, Чернівецька, Івано-Франківська області) дослідженнями Т. Сулімирського та І. К. Свєшнікова виділено голіградську групу пам'яток, названу за скарбом, знайденим біля с. Го-лігради Тернопільської області. Ця група пам'яток відома за поселеннями та скарбами. Зафіксовано близько 20 поселень, неукріплених, розташованих переважно на берегових висотах. Площа поселень була густо забудована житлами зі стовповими каркасними стінами і глинобитними печами, але трапляються і землянки з вогнищами. Поблизу жител виявлено господарські ями. Найповніше вивчено поселення біля с. Магала Чернівецької області (розкопки Г. І, Смирнової).

Для поховань характерний обряд трупоспалення в урнах і наявність дрібних прикрас при похованих.

Речові скарби голіградського часу знайдено біля сіл Грушки Івано-Франківської області (скарб містив фрагментовані бронзові знаряддя, прикраси та зброю), Семеринівка Львівської області (прикраси), Михалків (набір золотих речей) і Голігради Тернопільської області (набір бронзових предметів від кінського спорядження).

Кераміка голіградської групи представлена кухонним і столовим посудом. Серед кухонного посуду найбільше горщиків банкоподібиої форми, що звужуються до дна, а столовий посуд представлений лощеними мисками та корчагами. Найпоширеніший орнамент на столовому посуді -- різноманітні канелюри. Значно рідше зустрічаються різьблений орнамент і зубчастий штамп. Кухонні горщики пізньоголіградського часу зберігають банко-подібну форму, але на їхніх зовнішніх стінках з'являються виступи--упори. За пізньоголіградського часу побутують також корчаги і миски. Вінця мисок увігнуті. Поширюються черпаки з широкою кільцеподібною ручкою. Для оздоблення використовують різноманітний рельєфний орнамент.

Серед інших керамічних виробів трапляються прясла, важки для ткацьких верстатів, фігурки коней, брязкальця.

Голіградська група фракійського гальштату, на думку Г. І. Смирнової, походить від культури Ґава (Румунія). Ранньоголіградські пам'ятки датуються ХІ-Х, а пізньоголіградські -- IX--VIII ст. до н.е.

Голіградська група пам'яток фракійського гальштату мала певний вплив на культуру передскіфського часу південно-західних районів Лісостепової України. У Середньому Подністров'ї, зокрема, простежується деяке запозичення місцевим населенням окремих форм фракійського посуду та орнаменту.

Лужицька культура, початок функціонування якої датують XIV-XIII ст. до н.е., охоплювала значну територію від Середньої Чехії та Моравії на півдні до Балтійського моря на півночі, від р. Ельба на заході до Білорусі та України на сході. Вона сформувалася на базі передлужицької і тшине-цької культур. Відома за иеукріпленими поселеннями і городищами, могильниками і скарбами бронзових знарядь та прикрас. Племена лужицької культури займалися орним землеробством та приселищним скотарством. За гіпотезою польського археолога Ю. Костжевського, носії лужицької культури були праслов'янами. Сучасні вчені пов'язують лужицьку культуру зі слов'янським, фракійським і германським етносами.

Вважають, що територією поширення пам'яток лужицької культури на заході України були землі вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу: тут вони з'являються наприкінці II тис. до н.е. Поблизу с. Млинище досліджено могильник, в якому виявлено близько ЗО поховань з трупоспален-нями і супровідний інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу с.Тяглів на Львівщині.

Відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних виробів. Скарб з с. Чехи (нині Луговське) Львівської області складається з лужицьких прикрас. Окремі пам'ятки (кельти, браслети, шпильки) зустрічаються на сході аж до Дніпра. Деякі східні вироби проникають з Подніпров'я на захід, на територію лужицької культури. Це свідчить про економічні і культурні зв'язки лужицьких племен з населенням Середнього Подніпров'я.

Висоцька культура представлена окремими селищами, могильниками і скарбами. Пам'ятки висоцької культури локалізуються у східній частині Львівської і на заході Тернопільської областей, у верхів'ях Західного Бугу. Старожитності цієї культури досліджували Т. Сулімирський, В. І. Канівець, Л. І. Крушельницька, М. С. Бандрівський.

Вчені поділяли висоцьку культуру на два хронологічних етапи: ранній -- ХІ-ІХ ст. до н.е. -- і пізній -- VШ-VI ст. до н.е. Проте після ряду відкриттів в останній третині XX ст. Л. І. Крушельницька і М. С. Бандрівський виявили і більш ранні пам'ятки та запропонували виділяти три етапи у розвитку цієї культури.

До ранньовисоцького часу належить могильник поблизу с. Бельзець (нині Гончарове), до розвинутого етапу культури -- Висоцький, Чеський та Золочівський могильники. У похованнях переважав обряд трупопокла-дення. Зустрічаються і трупоспалення в урнах або в ямках. Поховання бувають групові і парні, супроводжуються невеликою кількістю речей (мініатюрні посудини, прикраси та зрідка знаряддя праці або предмети озброєння).

3. Скіфський степ

Безмежний причорноморський степ був для скіфа і домівкою, і годувальником, і лікарем, і останнім пристанищем. Називаючи скіфів наймудрішим народом на берегах Понта Евксінського (Чорного моря) і відзначаючи їхню нездоланність, Геродот писав: «...Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього».

Основну особливість країни скіфів, за Геродотом, становила рівнинність ландшафту при майже повній відсутності лісів. Останні росли тільки в Гілеї - Дніпровських плавнях та на сучасних Олешківських пісках. Велетенську рівнину, вкриту буйними трапами, зрошували численні ріки. Геродот називає лише вісім найбільших з них, доступних для суден з моря. Це Істр (Дунай), Тірас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Бористен (Дніпро), Пантікап, Гіпакіріс, Герр і Танаїс (Дон). Щодо локалізації трьох передостанніх рік історики сперечаються вже кілька століть, але згоди так і не дійшли. У Пантікапі вбачають то Конку, то Інгулець, в Гіпакірісі - найчастіше річку Каланчак з Каркінітською затокою. Під Герром розуміється або та сама Конка, або ж річка Молочна.

Всі ріки, за уявленням Геродота, текли до моря з півночі на південь. Найбільше значення у житті країни, звичайно, мав Дніпро. Уздовж його берегів тяглися розкішні пасовиська з високими травами, на нивах щедро родив хліб. Дніпровська вода була прозорою і приємною на смак, тут водилося безліч риби, зокрема осетри та білуга. У гирлі ріки сама по собі осідала сіль. Як пише Геродот, «це - єдина ріка, крім Нілу, витоків якої я не можу вказати (та, здається, що й ніхто з еллінів)».

Геродота дивувала пристосованість скіфів до степових умов. «Оскільки в Скіфії надзвичайно мало лісу,- пише він,- то для варіння м'яса скіфи придумали ось що. Обідравши шкуру з жертовної тварини, вони обчищають кістки від м'яса і тоді кидають в казани місцевого виготовлення (коли ті під рукою)... Заклавши м'ясо в казани, підпалюють кістки жертв і на них варять. Коли ж у них немає такого казана, тоді все м'ясо кладуть в кендюхи тварин, підливають води і знизу підпалюють кістки. Кістки чудово горять, а в кендюхах вільно вміщається обчищене від кісток м'ясо. Таким чином, віл сам себе варить, як і інші жертовні тварини». Дивуючись вмінню скіфів брати від степу все необхідне, історик із захопленням вигукував: «Як же такому народові не бути нездоланним і неприступним?

У VI ст. до н. е. Скіфія пережила подію, відлуння якої багато століть зберігалося в свідомості скіфського народу. То була так звана скіфо-перська війна, заради опису якої Геродот і відвів скіфам так багато місця в своїй «Історії». Перський цар Дарій І Гістасп з 700-тисяч-ним військом 514 р. до н. е. перейшов Босфор і рушив на Скіфію з метою буцімто покарати скіфів за їхні колишні передньо-азіатські походи. Неспроможні протистояти велетенській армії Дарія, скіфи відправили посланців до сусідніх племен. «Вам ні в якому разі не варто,- казали посли,- триматися осторонь і допустити нашу загибель. Виступімо назустріч ворогові одностайно. Коли ви не зробите так, то нам доведеться покинути нашу країну або ж, залишаючись тут, добровільно підкоритися загарбникові. Що ж нам робити, коли ви не побажаєте допомогти? І вам від цього не стане легше. Адже перський нар виступив у похід проти нас так само, як і проти вас. Підкоривши нас, він не заспокоїться і не пощадить і вас... Коли б перський цар виступав лише проти нас одних, щоб помститися за колишнє поневолення, він би мав, залишивши в спокої всі інші народи, прямо йти на нашу країну.

Тоді всім було б ясно, що він іде на скіфів, а не проти інших народів. Але ж тільки цар переправився на наш материк, він підкорив на своєму шляху всі народності. Всі інші фракійські племена вже у нього в руках, у тому числі й сусідні з нами гети».

Серед племен, до яких звернулися скіфи, були їхні південні сусіди - таври, північні - агафірси, неври, андрофаги і меланхлени, східні та північно-східні - савромати, будини і гелони. Царі будинів, гелонів і савроматів дійшли згоди й обіцяли скіфам допомогу. Володарі ж агафірсів, неврів, андрофагів, меланхленів і таврів відповіли їм: коли б ви не чіпали персів раніше, ми охоче б вам допомогли. Але ви без нашої допомоги вдерлися в землю персів, то ж обходьтеся без неї й тепер. Якщо вони нападуть на нас, ми дамо їм відповідь, а поки що воюйте самі.

Отримавши таку відповідь, скіфи вирішили не ставати з персами до відкритого бою, а почали повільно відступати, відганяючи худобу, засипаючи джерела й колодязі та випалюючи за собою траву. Своє військо вони поділили на два загони. Перший, до якого приєдналися савромати, діяв під проводом царя Скопасіса. При нападі на нього персів загін мав відступати вздовж Меотіди (Азовського моря) на схід, а коли б перси повернули назад - переслідувати їх. Два інших царства - «велике царство» під проводом Іданфірса і третє, царем якого був Токсикіс, з'єдналися в одне військо разом з гелонами і будинами. На військо було покладено завдання, тримаючись від персів на відстані одноденного переходу, заманювати їх на землі тих племен, які відмовилися від сприяння скіфам, щоб таким чином втягнути їх у війну. Як видно з розповіді Геродота, головнокомандуючим скіфів у цій війні був цар «великого царства» Іданфірс.

Відправивши на північ обози з жінками, майном та худобою і виставивши проти Дарія захисні загони, скіфи почали організовано відступати. Проте їх план залучити до війни північних сусідів провалився: перси почали переслідувати не Іданфірса, а Скопасіса, який зі своїм загоном відходив на схід. Перейшовши Дон, Дарій продовжував переслідувати скіфів і в землях савроматів та будинів. Поминувши і їх, він зупинив своє військо на річці Оарі (Волга, Ока?) та наказав збудувати вісім великих укріплень, розміщених на відстані близько 12 кілометрів одне від одного. Тим часом Скопасіс обійшов персів з півночі і повернувся у Скіфію. Розлючений Дарій звелів облишити наполовину закінчене будівництво і, гадаючи, що перед ним вся скіфська армія, повернув за Скопасісом на захід.

Тим часом обидва загони скіфів з'єдналися і відповідно до стратегічного плану повернули в землі відступників - меланхленів, андрофагів і неврів. Забувши про свої обіцянки виступити в такому разі на боці скіфів, ті зі страху перед перською навалою втекли на північ. Агафірси ж трималися свого, заявивши скіфам, що коли ті вступлять в їхні землі, їм спочатку доведеться витримати смертельну битву із ними. Після такого попередження скіфам довелося повернути до Скіфії.

Але й Даріеві від того не стало краще: його плани на блискавичну перемогу зазнали краху. Втомившись від безперспективного переслідування скіфів, він надіслав до Іданфірса гінця і велів передати йому таке: «Диваче! Чого ти весь час тікаєш, хоч тобі можна зробити вибір? Коли ти вважаєш себе спроможним протистояти моїй силі, то зупинися, припини свої блукання і зітнися зі мною. Коли ж визнаєш себе заслабким, годі тобі також варто облишити втечу і, несучи своєму володарю землю і воду, вступити з ним до переговорів». Гордий Іданфірс відповів Дарієві:«Дізнайся ж, царю, який я! Я й раніше ніколи не тікав із страху будь перед ким, і тепер не тікаю від тебе. І зараз я роблю те саме, що й звичайно за мирних часів. А чому я відразу ж не став з тобою до бою - це я також поясню. Адже у нас немає ні міст, ні обробленої землі. Ми не боїмося їхнього плюндрування і спустошення, тому й не стали з вами до герцю негайно. Коли ж ви бажаєте будь-що стятися з нами, то ось є у нас батьківські могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати, тоді й дізнаєтесь, станемо ми битися за ці могили, чи ні. Але доти, доки нам не заманеться, ми не станемо до бою з вами. Це я сказав про битву. Володарями ж своїми я визнаю лише Зевса і Гестію, царицю скіфів. Тобі ж замість дарів - землі і води - я надішлю інші дарунки, яких ти заслуговуєш. А за те, що ти назвав себе моїм володарем, ти мені ще дорого заплатиш!»

Вирішивши помститися Дарієві за його зухвалість, скіфи вжили заходів до того, щоб не випустити його із Скіфії. З цією метою вони відправили загін під проводом Скопасіса на Дунай, де він мав переговорити з іонійцями, яких Дарій залишив для охорони моста, наказавши чекати його протягом 60 днів. Дехто з дослідників вважає, що такий короткий термін був визначений наміром Дарія після перемоги над скіфами повернутися до Персії через Кавказ.

Прийшовши до Дунаю, скіфи почали переконувати іонійців, що час, визначений Дарієм, давно минув, тому вони вільні зняти охорону без будь-якого ризику прогнівити персів. Іонійці обіцяли їм так і зробити. Скіфи, впевнені, що вони дотримають свого слова, повернули назад.

Тим часом військо Дарія почало терпіти від утоми, спраги й голоду. Не зважуючись стати з персами до відкритого бою, скіфи виснажували їх короткими сутичками. А щоб довше затримати завойовників у степу, вони потроху підгодовували їх, ніби ненароком залишаючи без охорони якусь частину худоби. Коли ж Дарієві стало зовсім непереливки, Іданфірс надіслав йому обіцяні дари: птаха, мишу, жабу і п'ять стріл.

Перси зібралися на раду. Дарій вважав, що скіфи визнають над собою його владу і на знак цього підносять землю і воду (миша та жаба), здаючись разом з кіннотою, на яку за швидкістю схожий птах, і всією армією (стріли). Але радник і сподвижник Дарія Гобрій пояснив цареві суть дарів по-іншому: «Коли ви, перси, не злетите в небо, як птахи, або не зариєтеся в землю, як миші, або не поскачете в болото, як жаби, то не повернутися нам назад, ураженим цими стрілами».

Відправивши Дарієві подарунки, скіфи вперше з'явилися перед персами у повному бойовому порядку, щоб стати до вирішальної битви. Погожого сонячного ранку дві велетенські армії шикувалися для кривавої сутички. У повітрі вже пахло смертю - ось-ось мав пролунати сигнал до бою. І раптом крізь скіфські бойові порядки пробіг заєць, і серця скіфів, цих запеклих мисливців, не витримали. Забувши про все на світі та зчинивши метушню й переполох, вони кинулися за зайцем. Здивуванню Дарія не було меж. «Що там коїться?» - запитав він дозорців. Йому відповіли. Тоді Дарій сказав нібито своїм підручним: коли навіть у хвилину смертельної небезпеки ці люди здатні думати про якогось зайця, вони просто глузують над нами. Тепер мені зрозуміло, що Гобрій правильно визначив скіфські дари. Тож битися нам з ними нічого, давайте краще порадимося, як нам повернутися додому.

Коли настала ніч, Дарій залишив у таборі немічних і поранених, щоб не заважали у поході (сказавши їм, проте, що він збирається з відбірною частиною війська напасти на скіфів), а також ослів, які б зчиняли рев, справляючи враження, що перси на місці, наказав з тією самою метою запалити вогнища і поспіхом рушив до Дунаю, прагнучи лише одного, - застати цілим міст.

Малоймовірно, щоб описані події розвивалися саме так, - надто вже вони мають анекдотичний вигляд. І все-таки факт, що скіфи витримали навалу персів, свідчить як про їхню життєву й військову мудрість, так і про велику чисельність - адже перська армія на той час була найбільшою в світі.

На жаль, ми не можемо визначити, скільки жителів налічувалось тоді в Скіфії. До нас дійшов лише переказ Геродота про те, що скіфський цар Аріант, прагнучи полічити своїх підлеглих, зробив своєрідний, перший на території нашої країни «перепис населення». Під страхом смертної кари він наказав всім дорослим чоловікам своєї держави принести по бронзовому вістрю стріли. Їх виявилося так багато, що цар вирішив спорудити з них собі пам'ятник. Він повелів розплавити вістря і відлити мідну посудину, яку було встановлено в священній місцевості Ексампеї, десь між Дніпром і Південним Бугом. Геродот твердить, що сам бачив ту посудину. Вона вміщала 600 амфор (щонайменше 6 тисяч літрів), а товщина її стінок становила шість пальців.

Довідавшись на ранок, що Дарій вислизнув, скіфи почали переслідувати його військо. Як свідчить Геродот, перське військо у більшості своїй складалося з піхоти, до того ж перси погано знали дорогу. Скіфи ж були на конях і степ їм був знайомий, як рідна домівка. То ж не дивно, що вони перші добрались до мосту. Виявилося, що іонійці все ще його охороняють. Скіфи знову почали умовляти їх зруйнувати міст, запевняючи, що Дарій більше не спроможний нічого їм вдіяти. Проте іонійські тирани, що прийшли до влади з милості Дарія, добре розуміли: коли занепаде могутність перського царя, їм самим не втриматися, бо кожне грецьке місто віддавало перевагу народному правлінню перед владою тирана. Тому вони вдалися до хитрощів і почали розбирати міст з боку скіфів, запевняючи, що доведуть справу до кінця, а скіфам, мовляв, у цей час краще іти шукати персів, щоб помститися їм і за себе, і за іонійців.

Скіфи повернули назад. І тут їх підвів той самий степ, який стільки разів виручав і від голоду, і від наглої смерті. Оскільки під час відступу вони знищували пасовиська і засипали джерела, то тепер сподівалися, що перси підуть по тих місцевостях, де зберігся корм і вода. Однак Дарій вирішив за краще триматися прокладеного шляху, і скіфи знову з ним розминулися. На цей раз перси першими прийшли до Дунаю, іонійці відразу ж навели міст, і перське військо було врятоване. Але за скіфами з того часу у всьому світі утвердилася слава нездоланних. Нею вони однаково завдячують як своїй природній мудрості, так і тому середовищу, серед якого зародилася й визріла скіфська могутність - безкрайньому північнопричорноморському степові.

Їдучи тими просторами, не можна не ловити себе на думці: чи не тут містився скіфський Ексампей, чи не отам шикувалася до бою відчайдушна кіннота Іданфірса або вольниця легендарного Атея? І серце сповнюється правдивою гордістю, що ти - спадкоємець і продовжувач тієї сили й слави.

4. Лісостепові племена скіфії

Основним землеробським населенням Скіфії були племена, які проживали в лісостеповій зоні Середнього Подніпров'я. Серед них виділяються два великих етнокультурних масиви. До першого з них належать племена, які жили на захід від Дніпра, між Дніпром і Дністром (скіфи-орачі), та етнічно і культурно з ними пов'язане племінне угруповання середньої течії Ворскли. І ті, й інші племена утворювали аборигенне населення, що походило від носіїв чорноліської культури. За етнічною належністю вони, найімовірніше, були праслов'янами. Другу велику групу становлять племена, що жили в лівобережному лісостепу, на Нижньому Сеймі, в середній і верхній течії рік Сули, Псла, Сіверського Дінця (можливо, скіфи-землероби). На відміну від жителів Правобережжя, ці племена були прийшлими. Вони з'явилися на Лівобережжі у VII ст. до н. е. і принесли з собою розвинутий комплекс ранньоскіфської культури. За своєю мовою вони, напевно, належали до тієї ж гілки іраномовного населення, що й кочові скіфи, становлячи собою землеробський народ скіфської культури й етносу. За рівнем соціального розвитку, способом ведення господарства, станом ремесла землеробсько-пастуші племена правобережної і лівобережної частин лісостепу були близькі між собою. Однак історична доля і процеси розвитку, що відбувалися серед населення правобережного і лівобережного лісостепу, дещо різнилися.

Племена, що населяли Лісостеп, були близькі між собою типами господарства, рівнем розвитку продуктивних сил. Усі досягнення землеробства (знаряддя праці, набір культурних злаків, способи зберігання й переробки сільськогосподарських продуктів) були загальними для народів однієї географічної зони, одного рівня культури.

Орне землеробство було панівним. Це знайшло відображення, зокрема, в назві однієї з провідних груп землеробського населення Скіфії (скіфи-орачі), в легенді про золотий плуг і ярмо, в яке запрягли волів.

Збереглося кілька дерев'яних плугів скіфського часу. Вони являють собою кривогрядильні рала, схожі на сучасні їм у Західній Європі. Рала ці не мали металевих наконечників і полиць для відкидання земляної скиби. Для розпушування землі використовувались рогові мотики та мотики із залізними наконечниками у вигляді тесла. Серед вирощуваних культур були пшениця (тверда і м'яка), просо, ячмінь, жито, горох, сочовиця, нут, чуфа, вика, цибуля, часник. Є дані про існування в Скіфії городництва і садівництва. Збирали врожай залізними серпами. Мололи зерно ручними зернотерками.

Численні остеологічні матеріали, одержані при розкопках, свідчать про досить велику роль скотарства. Перевага надавалася великій і дрібній рогатій худобі. У значній кількості розводили коней, м'ясо яких також споживалося, та свиней.

Мисливство й рибальство були допоміжними заняттями. На городищах, як правило, зустрічаються у незначній кількості кістки лося, благородного оленя, козулі, кабана, ведмедя, вовка, лисиці, бобра, зайця та інших представників дикої фауни.

Жили у дерев'яних будинках. У населення Правобережжя досить поширеними були напівземлянки, стіни яких зводилися з брусів або жердин, обплетених лозою та обмазаних глиною. У племен Лівобережжя переважали наземні стовпові житла з глинобитною долівкою і склепінчастими печами, зробленими з глини на каркасі з лози.

Рівень обробки металів був не нижчим, ніж у степових кочовиків. Залізо одержували з легковідновлюваних руд -- бурого залізняку, озерної і болотної залізної руди. Руду збагачували, випалюючи та промиваючи її. Як флюс в горно додавали вапняк. Паливом служило деревне вугілля.

Твердості виробів досягали шляхом цементації за допомогою вуглецювання поверхні вже готового виробу. В інший спосіб вуглецювали залізо до стану сталі в самому горні. Скіфські ковалі добре володіли технологією зварювання, наварюючи на знаряддя праці й предмети озброєння стальні леза. Вміння виготовляти сталь і правильно використовувати її якості було надзвичайно важливим досягненням.

З бронзи у великій кількості виготовляли наконечники стріл. З неї ж відливали деталі кінської вуздечки, казани, прикраси, предмети культу тощо. Місцеві майстри володіли такими навичками, як лиття в постійних формах, лиття за восковою моделлю, складне лиття у великих складених формах. Вони володіли також зварюванням, куванням, клепанням і покриттям виробів з бронзи іншими металами. Ливарники добре розумілися на властивостях різних сплавів, використовуючи той чи інший склад, залежно від призначення виробу.

Значного розвитку набуло шкіряне виробництво, прядіння, ткацтво, обробка дерева, кістки тощо. Шкури тварин, крім механічного очищення і розм'якшення, оброблялися за допомогою високоякісних рослинних дубителів. Вироблялася шкіра багатьох сортів.

Серед тканин були відомі вироби з конопель, льону, вовни, які мали полотняне та більш складне -- репсове й саржове переплетення. Тканини фарбували в синій, червоний, жовтий, ліловий та інші кольори. Барвники використовувалися місцеві, переважно рослинного походження.

Знаряддями тесляра й столяра були провушні сокири, тесла, долота, стамески, ножі. Є дані про застосування невеликих пил з дрібними зубцями, свердел та буравів. Колоди розколювали на дошки та бруси за допомогою клинів. Поверхня дощок часто застругувалась.

Високорозвинутим було гончарство. Посуд ліпили від руки, за допомогою звичайних прийомів накладання джгутів і стрічок. Як домішки в глину додавали пісок і товчену кераміку. Випалювали готові вироби найчастіше на вогнищі відкритим способом, при температурі 800--850°. Майстри вміло використовували особливості місцевих глин і, застосовуючи домішки, досягали необхідного їх складу. Гончарі окремих племен володіли цілим комплексом навиків і традицій у виготовленні посуду певних типів і форм. Особливою майстерністю відзначалися гончарі ранньоскіфського часу на Правобережжі. Вони виготовляли гарний і різноманітний посуд, який покривали темним ангобом і згладжували лощилами.

На основі вивчення господарства племен Лісостепової Скіфії можна дійти висновку, що вони в той час належали до числа найрозвинутіших народів Східної Європи.

5. Сармати

Сармати (УбсмЬфбй) -- це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Поділялися на:

роксоланів -- мешкали у Північному Причорномор'ї;

сіраків (Прикубання);

аорсів (на схід від Дону);

язигів;

зі середини І століття н. е. до них додалися алани.

Історія сарматського світу посідає важливе місце в давній історії нашої держави. Навіть період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба». Український археолог Симоненко О. В. окреслив дати ранньосарматського періоду на землях сучасної України в межах II--I ст. до н. е., середньосарматського -- I ст. до н. е. -- середини II ст. н. е., пізньосарматського -- другої половини II--IV ст. н. е. В рамках цього тому ми розглянемо лише перші два періоди.

Формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. «saoromant» -- «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини.

Сарматські пам'ятки. Савроматів вперше згадує Геродот (бл. 484--425 рр. до н. е.), який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує савроматів-сарматів під ім'ям «сайріма». У другій половині IV--III ст. до н. е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами, судячи з повідомлення давньогрецького вченого Теофраста (бл. 372--287 рр. до н. е.), який вперше використав термін «Сарматія». Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н. е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона (бл. 64-24 рр. н. е.) назви їхніх племен -- язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів.

Від II ст. до н. е. сарматів все частіше згадують в різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійськіх держав 179 р. до н. е. згадується цар сарматів, Гатал. Дещо пізніше полководцеві Мітрідата Діофанту доводиться воювати з роксоланами, очолюваними Тасієм. За свідченнями римських авторів I ст. н. е. Помпонія Мели та Плінія до початку н. е. межі Сарматії на заході досягають Істра (Дунай) та Вісли. Інший римский історик, Корнелій Тацит (бл. 56-117 рр. н. е.) повідомляє про спустошливий набіг роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію в 68 р. н. е., де вони «порубали дві когорти». Засланий в місто Томіс в 8 р. н. е. великий римський поет Овідій з тугою і жахом описує в своїх «Сумних піснях» сарматів під містом.

Від часів грецького географа Птолемея (бл. 87-165 рр. н. е.) Сарматія розділяється на Європейську і Азіатську, східною межею якої була Азіатська Скіфія, що тягнулася від Волги і Каспійського моря до Індії і Китаю. В період утвердження Риму на Передньому Сході і в басейні Чорного моря у військових акціях часто згадують народи, що мешкали в межах Сарматії, які виявляли активність в різних частинах стародавнього світу, аж до появи в Східній Європі готів, після чого сармати вже не були тут головною силою і згадуються спільно з іншими народами.

Цікава з цієї точки зору є думка Михайла Ломоносова в його праці «Краткой россійской лєтописецъ» -- «Славяне и Чудь по нашим, Сарматы и Скифы по внєшнимъ писателям, были древніе обитатели въ Россіи. Единородство Славянъ с Сарматами, Чуди со Скифами для многих ясных доказательствъ неоспоримо. Народъ Славенской, усилясь, притєснилъ Чудь къ сторонамъ восточнымъ и сєвернымъ, и часть оныя присовокупилъ въ свое соединеніе. Потомъ Варяги жившіе по берегамъ балтійскаго моря, которые именовались Россы, Готы, Норманы, Свія, Ингряне, имєя со Славянами частыя войны, купечества, и путешествуя въ Грецію чрезъ здєшнія земли, на многихъ мєстахъ поселились ..»

«Підкорення» Скіфії. Довго існувала думка, що у III столітті до н. е. скіфів зі степів витиснули більш войовничі сармати. Але у результаті уважнішого вивчення знахідок, а також поглибленого дослідження інших обставин початку сарматської епохи було зроблено несподівані висновки. Облік знахідок у курганах показав, що власне занепад Скіфії й поширення на більшій частині її території сарматів виявилися періодом тривалістю майже у сотню років. На захід від Дону не було знайдено жодного сарматського могильника III ст. до н. е. Сучасні дослідники вважають, що клімат впродовж цих ста років тут встановився цілком сибірський -- дев'ять місяців зима, решта -- літо. Скіфи залишили степи, дехто взагалі змінив вид господарської діяльності. Коли ж кліматичні умови нормалізувалися, у степи прийшли нові господарі -- сармати.

Агресивна войовничість молодих союзів сарматів збіглася за часом з послабленням Скіфського царства. У відомій розповіді грецького письменника Лукіана (бл. 120--180 рр. н. е.) «Токсаріс або дружба» скіфи Дан-даміс і Амізок випробовують свою вірність дружбі у важкі часи сарматського нашестя. «Зненацька напали на нашу землю савромати в числі десяти тисяч вершників, -- розповідає скіф Токсаріс, -- а піших, говорять, з'явилося втричі більш того. А, оскільки, їхній напад був непередбачений, то вони всіх обертають до втечі, багатьох сміливців вбивають, інших відводять живими… Негайно ж савромати почали зганяти здобич, збирати натовпом полонених, грабувати шатри, заволоділи великим числом возів зі всіма, хто в них знаходився». Постійні набіги і поступове захоплення сарматами скіфської території завершилися масовим переселенням племен сарматів в Європейську Скіфію. Починаючи з II століття до н. е. сармати вже впевнено облаштувалися в Північному Причорномор'ї. В кінці III -- на початку II ст. до н. е. цариця сарматів Амага, захищаючи Херсонес від ворожих скіфів, вільно розпоряджається владою в Скіфії, що послабшала. Інший сарматський цар на ім'я Гатал став відомим як учасник міжнародного союзу, що був утворений в 179 р. до н. е. державами Малої Азії і Північного Причорномор'я.

У II--I ст. до н. е. Скіфія почала називатися Сарматією. Річка Танаїс (Дон) вважалася межею між Європейською Сарматією (Східна Європа) і Азіатською Сарматією, до якої належали і кавказькі землі. Скіфські племена ввійшли до складу союзів сарматів.

В ранньосарматський час Північне Причорномор'я населяли язиги та роксолани, яких відносять до західних сарматів, в середньосарматський -- язиги з Північно-Західного Причорномор'я відкочували на Угорську рівнину, а їхню територію зайняли прийдешні з Поволжя -- Подоння аорси, східні сармати. На сході Лівобережжя в другій половині I -- на початку II ст. н. е. мешкала аланська орда.

Язиги та роксолани. Першими сарматськими племенами на території сучасної України були роксолани та язиги, що зайняли степи Північного Причорномор'я. Близько 125 р. до н. е. вони створили могутню, хоч і не надто міцну федерацію, виникнення якої пояснюють необхідністю протистояти тиску східних племен сарматів. Ймовірно, це була типова для кочівників рання держава на чолі з плем'ям царських сарматів. Проте, повторити державний досвід скіфів західним сарматам не вдалося -- з середини I ст. до н. е. вони діяли як два самостійні союзи. У степах між Доном і Дніпром кочували роксолани, на захід від них -- між Дніпром і Дунаєм -- жили язиги. Назва язиги походить від одного кореня з давньоруською назвою осетин «яси». «Роксолани» -- означає в перекладі «світлі арії». Розповідаючи про західних сарматів, Страбон пише: «Кибитки кочівників зроблені з повсті і прикріплені до возів, на яких вони живуть; навколо кибиток пасеться худоба, м'ясом, сиром і молоком якої вони харчуються. Вони слідують за своїми стадами, обираючи завжди місцевості з гарними пасовиськами: узимку в болотах біля Меотиди (Азовського моря), а влітку -- й на рівнинах». Язиги першими дісталися в своїх набігах дунайських провінцій Римської імперії. Овідій залишив опис набігів сарматів: «Ворог, сильний конем і стрілою, що далеко летить, широко спустошує сусідню землю. Одні з жителів розбігаються, і з покинутих без охорони полів грабуються багатства, що не оберігаються… Частина жителів відводиться в полон, марно озираючись на села і свої житла, а частина гине жалюгідною смертю, пронизана зазубленими стрілами». Полонених сармати продавали в рабство. Работоргівля була дуже прибутковим промислом. Після завоювання Скіфії сармати зробилися головними постачальниками рабів на невільничі ринки Причорномор'я.