Первісні культури на території України

У першій половині I ст. н. е. язиги просунулися на Середньодунайську низовину, де зайняли межиріччя Дунаю і Тиси (частина нинішньої території Угорщини і Югославії). Слідом за язигами до меж Римської імперії підійшли роксолани, велика частина яких оселилася в нижній течії Дунаю (на території сучасної Румунії). Західні сармати були неспокійними сусідами Риму, вони виступали то його союзниками, то супротивниками, і не нехтувати нагодою втрутитися в міжусобну боротьбу всередині імперії.

Язиги в другій половині I ст. н. е., а роксолани на початку II ст. н. е. добилися від Риму виплати щорічних субсидій в обмін на участь в обороні римських кордонів. Припинивши отримувати цю дань, роксолани в 117 р. покликали на допомогу язигів і вдерлися в дунайські провінції Риму. Після дворічної війни імперія була змушена відновити плату роксоланам. Мирний договір римляни уклали з царем Распараганом, який мав два титули -- «царя роксоланів» і «царя сарматів». Ймовірно, це говорить про те, що язиги і роксолани формально зберігали єдину верховну владу. Найчастіше вони виступали в тісному союзі, хоча язиги займали рівнини Середнього Дунаю, а роксолани розташувалися на Нижньому Дунаї і в Північно-Західному Причорномор'ї. Завоювавши фракійців, що жили між язигами і роксоланами, римляни спробували зруйнувати їхні зв'язки і навіть заборонити спілкування поміж ними. Сармати відповіли на це війною.

Особливо наполегливою була боротьба сарматів з Римом в 60-і і 70-і рр. II ст. н. е. Нам відомо умови мирного договору, який язиги в 179 р. уклали з імператором Марком Аврелієм. Війна набридла як римлянам, так і сарматам, в стані яких боролися дві партії -- прихильники і супротивники угоди з Римом. Нарешті, мирна партія перемогла, і цар Банадасп, вождь прихильників війни, був узятий під варту. Переговори з Марком Аврелієм очолив цар Зантік. За договором язиги отримали право проходити до роксоланів через римські землі, але, натомість, зобов'язалися не пересуватися човнами Дунаєм і не оселятися поблизу кордону. Згодом римляни скасували ці обмеження і встановили дні, коли сармати могли переходити на римський берег Дунаю для торгівлі. Язиги повернули Риму 100 тисяч полонених. Восьмитисячний загін кінноти язигів був прийнятий в римську армію, при цьому частину вершників споряджали служити до Британії.

Зіткнення сарматів з Римом відбувалися і пізніше. Мир змінявся війною, за якою знову слідувала співпраця. Загони сарматів йшли на службу в римську армію і до королів германських племен. Групи західних сарматів розселялися в римських провінціях -- на території нинішніх Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Франції, Італії, Великобританії.

Аорси та сіраки. Східні сарматські союзи аорсів та сіраків населяли простори між Азовським і Каспійським морями, на півдні їхні землі тягнулися до Кавказьких гір. Аорси кочували в степах від Дону до Каспія, в Нижньому Поволжі і Східному Передкавказзі. За Волгою їх кочовища доходили до Південного Приуралля і степів Середньої Азії. Назва «аорси» в перекладі означає «білі». Судячи з повідомлень стародавніх авторів, аорси були найсильнішим і найчисленнішим об'єднанням племен сарматів. Сіраки займали приазовські степи і північнокавказьку рівнину на північ від Кубані. Передгірні і рівнинні райони Центрального Передкавказзя також належали сіракам, але на рубежі нової ери їх потіснили аорси. У одній з воєн I ст. до н. е. цар сіраків, Абеак, виставив 20 тисяч вершників, цар аорсів, Спадін -- 200 тисяч, «а верхні аорси ще більше, оскільки вони володіли обширнішою країною». За словами Страбона, аорси та сіраки «частиною кочівники, частиною живуть в шатрах і займаються землеробством». Підпорядкувавши на Кавказі скіфо-кобанські, меотські і, можливо, інші племена, сармати включали їх до складу своїх союзів. Археологи встановили, що відбувалося поступове просування сарматів від степів до гір. Змішуючись з місцевим населенням, сармати освоювали його господарські і культурні досягнення. Панування кочівників над землеробськими областями додавало ускладненнь їхнім політичним організаціям -- до виникнення ранніх форм державності.

Аорсів, які жили в степах Прикаспія та Предкавказзя, називали «верхніми аорсами». Вони панували над західним і північним узбережжям Каспійського моря і контролювали торгівельні шляхи, що йшли через Кавказ і Середню Азію. Могутність і багатство аорсів вже в давнину пояснювали участю в міжнародній торгівлі. У Китаї країна аорсів називалася «Янтсай» -- через неї проходив шлях, що сполучав Китай і Середню Азію зі Східною Європою і морською торгівлею по Чорному і Середземному морях. Цей шлях огинав Каспійське море з півночі. Інший торгівельний маршрут йшов західним берегом Каспійського моря через прохід, який пізніше почали називати Дербентським. Цим шляхом аорси вели верблюжі каравани з індійськими і передньоазійськими товарами, які отримували від вірменських і мідійських купців. Ще один шлях, який називали Сарматським, проходив долинами Тереку і Арагви. Третій шлях в Закавказзя пролягав чорноморським узбережжям Кавказу.

На початку нової ери аорси, витісняючи роксоланів, освоїли межиріччя Дону і Дніпра і сталися на заході дельти Дунаю. В 60-ті -- 80-ті рр. І ст. н. е. в Ольвії карбуються монети з сарматськими тамгами та іменами сарматських царів, спочатку золоті з написом «Цар Фарзой», трохи пізніше -- срібні з ім'ям Інісмей. Ці факти та археологічні дані, згідно з якими саме в цей час зростає кількість сарматських поховань між Дніпром і Дністром, дають можливість припустити, що Фарзой та Інісмей були володарями великого сарматського державного утворення аорсів, що виникло в Північно-західному Причорномор'ї в другій половині I ст. н. е. Вочевидь Ольвія потрапляє в залежність від цих царів або укладає з ними союз, що пояснює карбування їхніх монет у місті. Про взаємини сіраків з аорсами відомо мало. В середині I ст. до н. е. вони були союзниками і спільно надавали військову допомогу боспорському цареві Фарнаку. В середині I ст. н. е., під час боротьби за престол між боспорським царем Мітрідатом III і його братом Котісом, аорси та сіраки виступають як вороги. Сіраки підтримали Мітрідата, аорси разом з римлянами опинилися на стороні Котіса. Об'єднані війська римлян, аорсів і боспорської опозиції захопили сіракське місто Успу. Описуючи ці події, Тацит повідомляє, що після падіння Успи цар сіраків, Зорсін, «вирішив віддати перевагу на благо свого народу» і склав зброю. Позбувшись союзників, Мітрідат незабаром припинив чинити опір. Не бажаючи потрапити до рук римлян, він здався цареві аорсів Евнону. Тацит пише: «Він увійшов до покоїв царя і, припавши до колін Евнона, говорить: Перед тобою добровільно з'явився Мітрідат, якого впродовж стількох років переслідують римляни».

Згодом аорси та сіраки увійшли до аланського об'єднання, що включило всіх скіфо-сарматів Кавказу і Східної Європи.

Військова справа. Спосіб життя та побут сарматів на території України не надто відрізнявся від побуту їх попередників -- кіммерійців і скіфів. Римський географ, Помпоній Мела, відзначав, що «Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують». Під час зміни пасовищ сармати перевозили своїх дітей, старих, жінок і майно в кибитках.

Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней і овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її «галузей» також не змінився: збір данини (під ширмою «заступництва», «протекторату»), пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство.

Певна річ, сарматське суспільство було цілком воєнізованим. Воїнами були і чоловіки, і жінки. За свідченням Корнелія Тацита «…у сарматів має значення не лише голос вождя: вони всі підбурюють один одного не допускати в битві метання стріл, а попередити ворога сміливим натиском і вступити в рукопашну». Але родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу, в соціальному житті сармати були ранньокласовим суспільством з пануванням військово-племінної верхівки. Про це свідчать сарматські кургани, що надто відрізняються один від одного за багатством поховального інвентаря.

Головним типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота. Сармати, які були вправними вершниками, мали на озброєнні не лише лук та стріли, але і мечі, кинджали та важкі списи. Знать складала важку кінноту. За Тацитом у «ватажків та всієї знаті» сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцирі «з залізних пластин або дуже товстої шкіри». Сармати рідко поставали перед ворогами пішими. Вони завжди були на конях. «Дивовижно, що вся доблесть сарматів лежить ніби поза ними самими. Вони вкрай боязкі в пішому бою; але, коли з'являються кінними загонами, навряд чи який стрій може їм опиратися» (Тацит).

У цілому сарматський період в історії військової справи -- це час, коли зростає значення важкоозброєної кінноти і прийомів ближнього бою. Основу війська ранніх сарматів складали легкоозброєні кінні стрільці, одягнені в шкіряні лати і шоломи. Але вже в середньосарматський період військова перевага була забезпечена дружинами важкоозброєнних вершників. Чисельність таких загонів і їхня роль у війську сарматів постійно зростали. Захищений панцирем з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней «лицарі» сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі сармати носили на лівому боці, а на правому -- короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У сагайдаках з поховань сарматів археологи іноді знаходять по декілька сотень вістер стріл. Помпоній Мела писав про сарматів: «Плем'я войовниче, вільне, непокірне і до того жорстоке і люте, що навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками».

Сарматські жінки. Своєрідною особливістю суспільного ладу сарматів, особливо в ранній, савроматський період, було високе становище жінок в родині та суспільстві. Вони були не лише хранительками вогнищ і вихователями дітей, але і воїнами нарівні з чоловіками. Знатні жінки нерідко виконували почесні жрецькі функції. Показово, що в могилу померлої жінки, навіть дівчинки, нерідко клали, окрім прикрас, і предмети озброєння. Родове кладовище, зазвичай, формувалося навколо більш раннього поховання знатної жінки -- проводирки або жриці, яку родичі вшановували як праматір.

Як уже згадувалося, легенда про походження скіфів, викладена Геродотом, свідчила, що сармати починають свій рід від амазонок, що виходили заміж за скіфських хлопців. Згідно з цією ж легендою степові красуні так і не змогли остаточно опанувати мову своїх чоловіків, «тому савромати говорять скіфською мовою, але спрадавна спотвореній». Також грецький історик зазначав, що їхні жінки «їздять верхи на полювання з чоловіками і без них, виходять на війну і носять однаковий з чоловіками одяг… жодна дівчина не виходить заміж, поки не вб'є ворога». Псевдо-Гіппократ (470--356 рр. до н. е.), також повідомляв, що сарматки їздять верхи, стріляють з лука і кидають дротики, і додавав: «Вони не виходять заміж, поки не вб'ють трьох ворогів», але після заміжжя «припиняють їздити верхи, доки не з'явиться необхідність у загальному поході». Він надає і таку дивовижну деталь: «у дівчат нерідко видаляли праві груди, аби вся сила і життєві соки перейшли в праве плече і руку і зробили б жінку сильною нарівні з чоловіком». Найімовірніше, автор приписував сарматським жінкам деякі особливості міфічних амазонок, але і звичаї сарматів, безумовно, послужили основою багатьох легенд. Античних письменників вражало почесне становище сарматських жінок, їхня участь в суспільному житті і війнах. В основі легенди про царицю сарматів, Амагу, яку записав грекомовний письменник II ст. н. е. Полієн, лежать реальні історичні події на межі III--II ст. до н. е., які також є свідченням войовничості сарматських жінок. Чоловік Амаги, цар Медосак, був схильним до вживання хмільного меду, через що занедбав державні справи. Амага «сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали». Коли скіфське військо оточило Херсонес, і херсонесити звернулися за допомогою до Амаги, вона, спільно з 120 добірними воїнами, кожен з яких отримав трьох коней в своє розпорядження, за добу подолала майже 200 км і раптово з'явилася в ставці скіфів. Амага вбила скіфського царя, а владу передала його синові, наказавши правити справедливо і не ображати сусідів.

Культура та релігія. Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Поміж найвідоміших археологічних пам'яток сарматського часу в Україні -- так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину, кургани з багатими похованнями «цариць-жриць» Соколова Могила на Миколаївщині та Ногайчинський курган у Криму. Рядові сарматські поховання або містяться під невисокими курганними насипами, або є впускними чи ґрунтовими (язиги). Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих -- сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо).

Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ -- узду.

Для культури савроматів і сарматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний до скіфського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали стилізованими зображеннями (плоскими, гравірованими, рельєфними, об'ємними з золота, бронзи, кістки, рогу, каменя) тварин. У III ст. до н. е. з'являється і з II ст. до н. е. досягає розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на території України найпоширеніші срібні золочені прикраси кінської збруї -- фалари. На початку нашої ери знову поширюються вироби у «звіриному стилі» Майже всі вони -- золоті або плаковані золотою платівкою з рельєфними зображеннями і знайдені в похованнях сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям. Ці речі вже суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю: безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль було занесено сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінував у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тис. н. е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII--XIII ст.

історія археологічний культура скіфський

6. Пізні скіфи

Пізньоскіфський період та однойменна культура датуються ІІІ ст. до н. е. -- серединою ІІІ ст. н. е. та в загальних рисах є синхронні сарматській добі. На початку III ст. до н. е. раптово та дуже швидко зникла степова Скіфія. На більшій частині території сучасної України скіфських пам'яток, що датуються пізнішим часом, немає. Вони відомі лише у пониззях Дунаю і Дністра та у сусідній Молдові. Біля сіл Чобручи та Гліноє досліджено пам'ятки, що є перехідними від класичної до пізньоскіфської культури, -- Чобруцьке поселення та Тираспольські кургани другої половини III -- середини II ст. до н. е. Для відтворення перших етапів пізньоскіфської історії виняткового значення набувають писемні, епіграфічні та нумізматичні джерела. Перші відомості про пізньоскіфські об'єднання надає Страбон у своїй "Географії''. За ним, "вся ця країна (Крим -- авт.), а також, мабуть, область за перешийком до Борисфену зваласяМалою Скіфією. Внаслідок великої кількості переселенців, які переправлялися звідси за Тірас та Істр і населяли ту країну, значна частина її також одержала назву Малої Скіфії..." (Strabo, VII, 4, 5). Отже, за Страбоном, існувало дві Малі Скіфії -- кримська, до якої він приєднав і нижньодніпровські городища, та придунайська. Пізньоскіфські археологічні пам'ятки групуються у трьох регіонах сучасної України: вздовж обох берегів Дніпра у його нижній течії від Нікополя до Херсона, в пониззях Дністра та у передгірському Криму. Вони складають дві головні категорії: городища і поселення та могильники. Столицею пізньоскіфського царства у Криму було місто Неаполь Скіфський на території сучасного Сімферополя. Пізньоскіфське населення з'явилося в Нижньому Подністров'ї в І ст. н. е. Це були переселенці з нижньодніпровських городищ, що прийшли сюди під тиском сарматів. Можливо, саме їх стосуються згадані слова Страбона про "велику кількість переселенців, які переправлялися звідси (тобто, з кримської та нижньодніпровської Малої Скіфії -- авт.) за Тірас та Істр і населяли ту країну". Історія пізньоскіфського населення Нижнього Дніпра відома обмежено. Городища на цій території були зведені наприкінці II ст. до н. е. здебільшого на місці скіфських городищ IV ст. до н. е. Клавдій Птолемей у ІІ ст. н.е. перелічив по обох берегах Дніпра "міста": Азагарій, Амадока, Сар, Серім, Сарон та Метрополь (Ptol., ІІІ, V, 2). Певно, він мав на увазі нижньодніпровські пізньоскіфські городища. Їх відомо 18 (дванадцять на лівому і шість на правому берегах біля сіл Саблуківка, Золота Балка, Ганнівка, Червоний Маяк, Миколаївка-Козацьке, Гаврилівка, Любимівка та ін.). Городища засновували на вигідних у стратегічному відношенні мисах берегів Дніпра або його приток. З напільного боку вони захищалися валом та ровом, з інших боків -- глибокими ярами та Дніпром. Загальна площа городищ від 8 до 35 га. З якихось причин життя на більшості нижньо- дніпровських городищ урвалося на початку II ст. н.е. Цікаво, що слідів насильницького знищення городищ (руїн, згарищ тощо) не виявлено. Складається враження, що населення водночас покинуло городища й пішло геть, однак не все. На місці залишилися мешканці городищ Червоний Маяк та Миколаївка. Принаймні, на могильниках цих городищ наприкінці II -- в першій половині ІІІ ст. н. е. відновлюються поховання. З середини III ст. н. е. пізні скіфи Нижнього Дніпра входять до готської держави Германаріха та стають одним із етнокультурних компонентів черняхівської культури. Нарешті, з гунською навалою в другій половині IV ст. н. е. уривається історія нижньодніпровської Малої Скіфії. Значно більше фактів відомо нам з історії кримської Малої Скіфії. Її формування як державного об'єднання відбувалося протягом III ст. до н. е. Письмові джерела повідомляють нам про тривале протистояння в цей час скіфів та Херсонеса. В першій половині III ст. до н. е. вони нападали на територію херсонеської хори. Про напад варварів йдеться в херсонеському написі цього часу. Полієн у І ст. н. е. переказав легенду про царицю сарматів Амагу, яка допомогла Херсонесові зняти скіфську облогу. І хоча точний час виникнення цієї легенди визначити не можна (традиційно вважається, що у ній йдеться про події ІІІ--ІІ ст. до н. е.), вона є доказом того, що скіфо-херсонеське протистояння тривало. Страбон писав, що у скіфів є міста-фортеці Неаполь, Хабеї та Палакій (Strabo, VII, IV, 7). Пліній Старший у І ст. н.е. згадував шість міст у середній частині Криму: Оргокени, Харакени, Ассірани, Стактари, Акісаліти та Каліорди (Plyn. Nat. Hist., IV, 84). Клавдій Птолемей у II ст. н.е. говорив про такі населені пункти: Тафр, Тарона, Постигія, Пароста, Портакра, Біон, Сатарха, Баталій, Таз, Аргода, Тавана (Ptol., III, VI, 5). Поки що впевнено ототожнений лише Неаполь Скіфський (городище Керменчік). Кермен-Кир або Булганак є, мабуть, Хабеї, Усть-Альминське городище, можливо, -- Палакій. В Криму відомо принаймні 60 пізньоскіфських городищ та пов'язаних з ними селищ. Вони скупчені у передгір'ях центрального та південно-західного Криму (Кермен-Кир, Булганак, Кольчугіне, Усть- Альма, Алма-Кермен та ін.), дещо менше іх у східному та північно-західному Криму (Донузлавське, Беляус, Чайка та ін.). Найбільші за площею Усть-Альминське та Булганацьке городища (6 га), трохи менше за них городище Кермен-Кир (4 га). Площа інших не перевищує 1 га. Найвищої могутності пізньоскіфське царство в Криму досягло за царя Скілура наприкінці II ст. до н.е. В цей час розбудовується столиця царства Неаполь Скіфський; Скілур встановив дружні зв'язки з Боспорським царством, про що свідчить знахідка в Пантікапеї жертовного стола (трапедзи), поставленого дочкою Скілура царівною Сенамотіс -- дружиною знатного боспорянина Геракліда. Можливо, між двома державами було укладено угоду. Скілур установив свій протекторат навіть над відносно далекою Ольвією, де карбувалися його монети. Отже, зміцнивши державу й забезпечивши її тили угодами, Скілур міг спокійно повернути зброю проти давнього ворога -- Херсонеса. Близько 114 р. до н.е. скіфи почали бойові дії нападом на поселення хори. Згодом вона була заво- йована, і скіфи обложили Херсонес. Херсонесити звернулися по допомогу до Мітрідата, і восени 113 р. до н. е. до Криму прибув його полководець Діофант. Він завдав поразки скіфам та виїхав до Боспорського царства. Наступного 112 р. скіфи відновили військові дії, скориставшися відсутністю в Криму Діофанта з військом. Скілур на той час помер, і влада перейшла до його сина Палака. Йому допомагали 50 тисяч роксоланських вершників на чолі з царем Тасієм. Але восени Діофант раптово дістався Криму, взяв захоплені скіфами Керкінітиду та Калос-Лімен і блискавичним ударом вщент розгромив Палака і Тасія. Покінчивши зі скіфами, Діофант 111 р. до н. е. знову прибув до Пантікапея, щоб приєднати Боспор до держави Мітрідата. Але тут раптово спалахнув путч, який очолив скіф Савмак. Він був, імовірно, ватажком придворного війська, що складалося зі скіфських найманців. Боспорського царя Перісада було вбито, а проти Діофанта "вчинено заколот". Однак йому пощастило втекти, і навесні наступного року він на чолі війська знову з'явився в Криму. Війська Діофанта взяли Феодосію та Пантікапей, Савмака було захоплено і відправлено до Понту, а Боспорське царство приєднано нарешті до держави Мітрідата. Протягом першої половини І ст. н. е. скіфське об'єднання знову посилилося. Це посилення пов'язане з припливом до Криму сарматів. Культура скіфів цього часу дуже сарматизована, що свідчить про відчутне змішання цих двох народів. Неподалік від Херсонеса розташоване одне з найбільших городищ -- Усть-Альминське, що ототожнюється з містом Палакій. Базуючись у ньому, скіфи, можливо, разом із сарматами (в одному херсонеському написі цього часу йдеться про якихось союзників), знов обложили Херсонес, який був змушений звернутися по допомогу до Риму. 63 р. н. е. намісник Мезії Тіберій Плавцій Сільван спорядив десант до Херсонеса, щоб "примусити царя скіфів зняти облогу", як написано в епітафії цьому вельможі. В Херсонесі був поставлений римський гарнізон, а неподалік засновано фортецю Харакс, де також розквартирувалися римські війська. Римська військова присутність стримувала войовничість скіфів та підривала їхню політичну силу. В II ст. н. е. вексиляцію ХІ Клавдієвого легіону розмістили на Усть-Альминському городищі, тобто просто в скіфському місті. Від цього часу скіфське об'єднання починає слабнути. Скіфи зазнали низку поразок від боспорських царів Савромата І (93--123 рр.), Котіса ІІ (123--132 рр.) та Савромата ІІ 193 р., а в першій половині III ст. н.е. опинилися на шляху готської навали до Криму. Частково скіфське населення увійшло до складу готської держави, частково було асимільоване аланами. Соціальний устрій пізньоскіфського суспільства значно відрізнявся від скіфського VII--IV ст. до н. е. Соціальну структуру пізньоскіфського середовища визначила зміна культурно-господарського типу та, відповідно, способу життя -- від кочового та напівкочового скотарства скіфи перейшли до осілої економіки. Всі види джерел свідчать про існування у пізніх скіфів розвинутої державної структури. На чолі держави стояв цар, влада якого була спадковою. З напису на постаменті однієї зі статуй, знайдених у Неаполі, відомо, що славетний цар Скілур був, у свою чергу, сином царя. Владу Скілура успадкував його син Палак. Мавзолей у Неаполі Скіфському був усипальницею не тільки царського роду, але й аристократії. Більш строкатою, з огляду на особливості поховального обряду, була середня ланка суспільства. У пізніх скіфів, на відміну від їхніх кочових предків VІІ--ІV ст. до н. е. та сучасників-сарматів, зникла характерна для доби військової демократії категорія "народ-військо". Тепер основу війська складала постійна, але відносно нечисленна дружина, що формувалася з представників аристократичних родів та була зародком професійного війська. Розвинені торговельні відносини -- наслідок переходу до осілості та еллінізації -- покликали до життя прошарок купців і торговців. Виокремлення ремесла в особливий вид виробництва призвело до формування ремісників. Наявність розвинених виробництв та масове будівництво не могло не викликати потреби у великій кількості робочих рук, яку на тодішньому рівні розвитку суспільства могло забезпечити тільки широке використання рабської праці. Це була ще одна суттєва відмінність пізньоскіфського суспільства від попереднього скіфського та сучасного йому сарматського. Господарство пізніх скіфів визначалося їхнім осілим способом життя. Це була економіка з приблизно однаковою часткою скотарства та землеробства у виробництві. У череді переважала велика та дрібна рогата худоба, далі йшли коні, свині, знайдено також кістки віслюка, верблюда та собаки. Допоміжним джерелом видобування білкової їжі були полювання та рибальство. Майже рівну зі скотарством частку в господарстві пізніх скіфів становило землеробство. Провідними культурами були пшениця, ячмінь, просо. Є дані про виноградарство та виноробство. Суттєву роль у господарстві відігравали різноманітні ремесла: прядіння й ткацтво, шиття, лимарство, бронзоливарне виробництво, залізоплавильна та ковальська справи, каменярство. Значне місце в економіці пізніх скіфів посідала торгівля з античними полісами -- Ольвією, Херсонесом, Боспорським царством. Головними статтями скіфського експорту були продукти тваринництва -- худоба, шкури. Одними з провідних статей імпорту, як і в усіх варварів, залишалися олія та вино, які ввозили в амфорах. Зважаючи на їхні типи, в елліністичний час найжвавіші торговельні зв'язки підтримувалися з Родосом, Херсонесом, Косом, Кнідом, Синопою, в римський -- з містами Малої Азії та Північного Причорномор'я. Вплив еллінської культури позначився на ще одній статті імпорту -- черепиці, що застосовувалася при будівництві. Як і сармати, пізні скіфи ввозили у великій кількості дорогий червонолаковий, червоноглиняний та скляний посуд, фібули, ювелірні вироби та предмети особистого вбрання. Головним торговельним контрагентом мешканців нижньодніпровських городищ була Ольвія, серед імпорту до кримської Скіфії переважають херсонеські, боспорські та малоазійські товари. Характерною рисою побуту пізніх скіфів була наявність стаціонарних поселень та городищ. Оборонні споруди складалися з земляних валів та кам'яних мурів, іноді з круглими чи квадратними вежами. Як правило, уздовж муру викопувався рів. Уся територія обмежена міськими мурами поділялася на окремі ділянки -- квартали або садиби. Наземні житла пізніх скіфів кількох типів: кам'яні будівлі, глинобитні на кам'яному фундаменті та каркасні, де основу створювали стовпи з плетеними стінами, обмазаними глиною. Під впливом античної архітектури садиби утворювали закритий прямокутник з кількох будинків, що розташовувався навколо спільного двору. Неодмінною деталлю пізньоскіфської садиби були численні господарські ями для зберігання врожаю та зольники -- місця складання золи з домашнього вогнища. Остання була священною -- її не можна було просто викидати, вона підлягала складанню в спеціальному місці. В житлових будинках містилися кам'яні або глиняні лежаки та лави. Підлога була земляною, іноді обмазаною глиною та посипаною вапняковою окрушиною. Будинки опалювалися печами, вогнищами та жаровнями. Інтер'єр громадських споруд, палаців чи будинків заможних людей щедро прикрашався фресковим росписом, мармуровими або вапняковими рельєфами та статуями, присвятами богам тощо. Портали виконувалися в еллінському стилі, прикрашалися портиками та колонками. Пізні скіфи носили довгі штани та сорочки з довгими рукавами. Поверх сорочки надягали каптан, що підперезувався поясом, застебнутим бронзовою або залізною пряжкою. На ньому підвішувалася зброя, ніж, точило. Штани вправлялися в короткі м'які чоботи. За головне вбрання правила висока шапка -- каптур із гострим верхом. У холодну погоду одягався плащ, який застібався на плечі фібулою. Жінки носили довгі сукні, поділ і рукави яких, а також чобітки, вишивали бісером та намистинами. До головного вбрання кріпилися скроневі підвіски. Як застібки й водночас прикраси використовувалися фібули різних типів. За особисті прикраси правили золоті, срібні або бронзові сережки, скроневі підвіски, персні та каблучки, браслети. Скіф'янки любили прикрашати себе скляними та кам'яними намистами, сукні заможних жінок гаптувалися золотом. Головною силою пізньоскіфського війська була, найімовірніше, піхота списоносців. На користь цього припущення свідчать часті знахідки вістер списів у могилах саме рядових членів суспільства, з одного боку, та досить рідкісні деталі кінської збруї, знайдені переважно в могилах знаті, з іншого. Про наявність у пізніх скіфів піхоти йдеться й у декреті на честь Діофанта: "...бо з піхоти ніхто не врятувався, а з вершників вислизнуло лише небагато..." Ймовірно, головні кадри пізньоскіфської кінноти складали члени аристократичних дружин. Кіннота пізніх скіфів була легкоозброєною. Можливо, переважання клинкової зброї та стріл у могильниках Нижнього Дніпра (Золота Балка, Червоний Маяк, Миколаївка) відбиває більшу (у порівнянні з Кримом) питому вагу кінноти у війську цього регіону. Це й не дивно -- городища Нижнього Дніпра перебували в постійному контакті зі степовиками-сарматами, і проти кінноти останніх була необхідна така ж ефективна зброя. У комплексах ІІ--І ст. до н. е. знайдено списи та мечі. Повний набір озброєння пізньоскіфського знатного вершника виявлено у кам'яній гробниці царя Скілура у мавзолеї Неаполя Скіфського -- три списи, чужоземні кельтський меч та грецький шолом, сагайдак зі стрілами. Пізньоскіфські воїни- дружинники цього часу мали повний комплект озброєння, що забезпечував як дистанційний (стріли), так і ближній (списи, мечі) бій. Пізні скіфи користувалися мечами двох типів -- з довгим клинком та руків'ям-штирем та з коротким клинком та кільцевим навершям. Останні були зброєю сусідів -- сарматів. Як і сарматське, пізньоскіфське мистецтво було декоративно-прикладним. Але завдяки сильному впливові античної культури воно, певною мірою, набуло образотворчого характеру. В пам'ятках пізньоскіфського мистецтва помітні сарматські, кельтські, фракійські впливи, що зумовлено постійними контактами пізньоскіфського середовища з цими народами. Проте основа художньої культури пізніх скіфів залишалася місцевою. Одним із проявів цього є самобутнє культурне явище -- монументальна скульптура, яка майже повністю невідома сарматам або фракійцям і витоки якої лежать у скіфській монументальній пластиці V--ІV ст. до н. е. Щоправда, під впливом античного мистецтва її традиційне втілення -- так звані "кам'яні баби" -- у пізніх скіфів здебільшого набуло форми надгробних стел із рельєфами, хоча й традиційна "баба" теж існувала далі. Справжніми шедеврами пізньоскіфської монументальної пластики є барельєфи царів Скілура та Палака. На одному з них зображені обидва царі, на іншому вирізьблений Палак верхи на коні. Сильна еллінська традиція не приховує, втім, певної спрощеності та примітивізму манери, що видає руку місцевого майстра. Антропоморфні стели, якщо порівнювати їх зі скіфськими V--ІV ст. до н. е., дещо спрощені, але на них традиційно вирізьблені головні атрибути персонажу -- руки, ритони, зброя, спорядження. Надгробні стели мають дещо інший характер. За канонами античного мистецтва, вони зображують небіжчика верхи на коні, у двобої або перед олтарем, тобто вже у потойбічному світі. В стилі цих рельєфів відчувається фракійський або боспорський вплив. Ще одним типом пам'яток пізньоскіфського образотворчого мистецтва є розписи скельних склепів Неаполя. Зображені на них вершники, сцена полювання або танцюристки ілюструють, очевидно, якісь невідомі нам легенди. Характерною рисою пізньоскіфського мистецтва було поєднання в ньому двох і більше культур -- місцевої та грецької, фракійської або сарматської. В окремих випадках їхні елементи настільки з'єднані, що виділити якийсь окремий неможливо. Цей синкретизм особливо помітний у пам'ятках монументальної пластики. В пізньоскіфській культурі проходив своєрідний синтез грецького та варварського мистецтв, характерний взагалі для доби пізньої античності на периферії античного світу. Перехід скіфів до осілого життя та землеробства відбився в релігійній свідомості суспільства. Важливе місце в пантеоні посіла богиня родючості скіфський аналог Деметри. Існував культ родоначальника скіфів Таргітая, семантично близького до Геракла. Атрибут останнього -- теракотова палиця -- знайдений на городищі Чайка, його ж уміщено на монеті Скілура. Одним із головних культів пізніх скіфів є культ вогню та домашнього вогнища, богинею якого була Табіті. Втіленням його були численні зольники на городищах, мініатюрні моделі олтариків, підставки для вогнищ, виконані у формі кінських голів, що їх знаходять на пізньоскіфських пам'ятках. З зображенням, на розписі склепу в Неаполі Скіфському, пізні скіфи, як і їхні предки VІІ--ІV ст. до н. е., шанували праматір -- змієногу богиню. Поряд з антропоморфними культами в пізньоскіфському середовищі існували стародавні тотемічні та анімістичні вірування. Одне з головних місць тут посідав культ коня, що залишився від кочових предків. Про це свідчать покладення в могили кінської збруї та частини туші коня, численні зображення коней та вершників на розписах склепів і жител. Цікаво, що, як і в сарматів, у пізніх скіфів шанувався собака. Жертву собаки було принесено біля входу в мавзолей у Неаполі Скіфському, такі самі жертви приносили і в могильниках простого населення. Там у вхідних ямах склепів знайдено кістяки собак: після закриття склепу принесений у жертву пес мав "охороняти" вхід. Еллінізація пізньоскіфської культури відбилася й у релігійній сфері. В Неаполі знайдено постаменти статуй із присвятами античним богам, уламки культових теракотових статуеток, поховання немовлят в амфорах. Поховальний обряд пізніх скіфів також став значно відрізнятись від обрядів їхніх предків -- кочовиків VII--IV ст. до н. е. Передусім, курганний спосіб поховання поступився місцем ґрунтовому. Проте, найперші пізньоскіфські поховання III--II ст. до н. е. (Тавель, курган біля городища Кермен-Кир, маєток Пастака) все ще здійснені в курганах. Далі з процесом формування культури узвичаївся новий поховальний обряд, і вже з кінця II ст. до н. е. домінують ґрунтові поховання. Некрополі розміщувалися за межами городищ, неподалік від них. У пізніх скіфів провідним типом поховальної споруди був земляний склеп, який складався з прямокутної або овальної вхідної ями та короткого коридора- дромоса, що вів до поховальної камери. Вхід до неї закладався камінням. Конструктивно цей тип поховальної походить від степових скіфських катакомб V--IV ст. до н. е., тобто є власне скіфським. У таких склепах ховали кілька поколінь однієї родини, тому в них часто знаходять десятки кістяків. Вплив античної культури зумовив специфіку мавзолею Неаполя Скіфського, усипальниці царського роду. Він виконаний в античних архітектурних традиціях, а в поховальному обряді широко застосовувалися кам'яні та дерев'яні саркофаги. Проникнення до Криму сарматів у І ст. н. е. спричинило появу поховальних споруд сарматських типів -- простих прямокутних ям та могил із підбоями. У Малій Скіфії Подунав'я відомий тільки один могильник - Молога 2. Поховальні споруди тут - земляні склепи або катакомби. Подібні за конструкцією могили переважають на некрополях Нижнього Дніпра - в Золотій Балці, Миколаївці та Червоному Маяку. Сході поховальних споруд Мологи та нижньодніпровських некрополів свідчить про спорідненість населення, яке залишило їх. У І ст. н. е. на нижньодніпровських некрополях з'являються могили у вигляді ями з підбоєм, які належали сарматам, що мешкали серед пізньоскіфської людності. Значно різноманітнішими є поховальні споруди кримських скіфів (могильники Усть-Альминський, Завітне, Левадки, Кольчугине, східний некрополь Неаполя Скіфського тощо). Перш за все, це ті самі земляні склепи. Проте, на відміну від Нижнього Дніпра, в Криму у таких склепах ховали протягом кількох століть, і вони часом містять по кілька ярусів кістяків. Поширені ями з підбоями та прості ґрунтові ями. На пізніх пам'ятках (Дружне, Нейзац, Інкерман тощо) переважають вирубані у скелі склепи з колективними похованнями.

Размещено на Allbest.ru