Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

УДК 070 (477) “1920/1930”

ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ ОБ'ЄДНАНЬ УСРР У КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ В 1920-Х - НА ПОЧАТКУ 30-Х РР. XX СТ.

Спеціальність 07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Степанчук Юрій Степанович

Черкаси - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, професор ГРИГОРЧУК ПЕТРО СЕМЕНОВИЧ, Вінницький державний педагогічний університет ім. М.Коцюбинського, завідувач кафедри історії слов'янських народів

Офіційні опоненти: доктор історичних наук МОВЧАН ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник відділу історії України 20-30 рр. ХХ ст.;

кандидат історичних наук, доцент МОСКАЛЬОВ БОРИС ГРИГОРОВИЧ, Харківський державний технічний університет сільського господарства, завідувач кафедри історії України та політології

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського

Захист відбудеться 31 травня 2006 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бул. Шевченка, 81, кім. 211.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22).

Автореферат розісланий “26” квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Корновенко С.В.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету і завдання дисертації, розкрито наукову новизну і практичне значення, викладено інформацію про апробацію одержаних результатів та публікації.

У першому розділі „Історіографія, характеристика джерел та методи дослідження”, який складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки теми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу „Аналіз історіографії" з'ясовано стан наукового вивчення теми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на два періоди. Перший - радянська історіографія, яка включає в себе декілька етапів: 1920-ті роки, 1930-ті - перша пол. 1950-х років, друга пол. 1950-тих - сер. 1960-х рр., друга пол. 1960-х - сер. 1980-х рр., сер. 1980-х - поч. 1990-х рр. Другий період - сучасна історіографія, яка поділяється на сучасну вітчизняну та зарубіжну.

На кожному з цих етапів рівень теоретичного осмислення обраної нами для вивчення теми був неоднаковим, оскільки це залежало від багатьох факторів, насамперед від доступу до архівних джерел, обсягу накопиченого фактичного матеріалу, а інколи і від політичної заангажованості та суспільних умов, в яких працював дослідник.

У 1920-х - на початку 30-х рр. утверджується догматичний підхід щодо вивчення суспільно-політичних процесів у Радянській Україні. Результати та перспективи більшовицьких соціальних та економічних перетворень зумовили появу цілого ряду спеціальної та публіцистичної літератури. Її авторами часто були люди, котрі у свій час пройшли дореволюційну школу статистично-облікової або науково-дослідної роботи. Ці публікації вирізняються скрупульозністю в пошуці матеріалів, їхнього опрацювання, відповідального ставлення до статистичних даних. Серед них варто назвати праці Д. Павлова , С. Височенка , О. Сироти , С. Мінаєва .

Іншою ознакою тогочасної історіографії був великий масив агітаційно-пропагандистської літератури. Кожна праця була невелика за об'ємом, її авторами часто були керівники та члени масових громадсько-політичних організацій. У них, як правило, відсутні посилання на джерела. Мета таких публікацій полягала в тому, щоб в якнайкращому світлі описати заслуги більшовиків у діяльності певних громадських об'єднань. До них належать праці І. Бабушкіна , О. Вайн , Ф. Ракоші та інші.

Історіографічна цінність наведених вище праць полягає в тому, що у них міститься значний фактичний матеріал, здійснено опис маловідомих подій, що відбувалися в багатьох регіонах УСРР.

На початку 30-х років XX ст. вийшли аналогічні дослідження, присвячені діяльності окремих організацій, зокрема роботи С. Урицького , М. Чувиріна , Д. Завіленського , К. Захаренка , Б. Марчевського , А. Магіда . У них висвітлено різні питання, що стосуються діяльності громадських і політичних організацій, подано розгорнуті відомості про їхнє створення, соціальні завдання, програми та інструктивні матеріали. Позиція цих авторів інколи суперечить фактам, які ними заангажовано інтерпретуються. Вище названі роботи носять публіцистичний характер, викладений у них матеріал часто подається без достатнього аналізу. Частково це пояснюється тим, що вони публікувалися в ході становлення самих організацій, коли відбувався пошук їхніх форм та методів роботи. Наукова цінність вище зазначених робіт полягає в тому, що в них міститься значний статистичний матеріал.

Потрібно відзначити, що у 1920-ті рр. в окремих роботах відсутня теза щодо керівної ролі більшовицької партії. Більше того, її діяльність у контексті нашої теми достатньо об'єктивно охарактеризована, враховуючи членство у ній, соціальний та національний склад, вирішення проблем партійного життя, пов'язаного з дисципліною, партійними внесками тощо.

Окреме місце в українській історіографії, присвяченій діяльності громадських і політичних організацій займають праці дослідників 1930-х років. За умов сталінської диктатури, коли цілий ряд громадських і політичних організацій було ліквідовано, а їхніх безпосередніх керівників та активних учасників репресовано, поява робіт із цієї тематики була рідкісним явищем. Отже, у цей період із об'єктивних причин серед дослідників прослідковується певний спад інтересу до них. Висвітлення діяльності тих чи інших громадських і політичних об'єднань було одностороннім і не збалансованим. Це пояснюється неоднаковою, з точки зору більшовицьких лідерів, суспільно-політичною роллю різних громадських і політичних організацій у суспільних перетвореннях, різним рівнем ефективної реалізації через них більшовицької ідеології. Праці, що іноді видавалися, зокрема Г. Гейлера , Є. Шевельової , Г. Кровицького , Є. Кушніра присвячувалися діяльності лише тих організацій, які були надійними та найактивнішими помічниками партійно-державних органів у всіх їхніх тодішніх ініціативах.

Прикметно, що чимала кількість літератури цього історіографічного періоду мала офіційний характер. Вона виходила без прізвищ авторів, вказувалася лише назва державного видавництва . ЇЇ загальною рисою була майже повна відсутність посилань на архівні та інші джерела. По суті це було літературне редагування звітів організацій.

Таким чином, у період 1930-х - першої половини 50-х років діяльність громадських і політичних організацій та їхній вплив на соціальні перетворення радянською історіографією майже не вивчалися. Існуючі праці перебували під впливом пануючої ідеології.

З середини 50-х років XX ст. помітно посилюється увага до історії громадських і політичних об'єднань з боку журналістів та істориків партії. У цей період з'являються перші окремі наукові роботи із становлення та розвитку первинних об'єднань громадян (трудящих) в роки радянської влади. Незважаючи на те, що у всіх них автори ставили за мету довести необхідність партійного керівництва як запоруки їхнього успішного функціонування, у них вже зроблено ряд теоретичних висновків та узагальнень, поставлено нові проблеми. Більшість цих робіт виконано на загальносоюзних матеріалах, у них дуже стисло висвітлено розвиток громадських об'єднань в Україні. Винятком можна вважати дисертацію Р. Павловича, присвячену діяльності профспілок України в 1920-ті роки . Робсількорівського руху, зокрема в Україні, стосувалися напрацювання Є. Матханової та Г. Кожевнікової .

З початком 1960-х років з'являються праці В. Цвєткової та В. Сєробаби . В них на новій для того часу джерельній базі, з опрацюванням багатьох робсількорівських дописів розглянуто рух робсількорів в Україні у перші роки радянської влади.

Загалом цей історіографічний період нараховує найбільшу кількість публікацій із обраної нами теми, розширюється її документальна база. З'явилися історіографічні розробки, зокрема, профспілок. Так, за приблизними підрахунками А. Панфілової, у 1923 - 1930 рр. із питань профспілкового руху в СРСР вийшло 2714 книг, брошур, збірників, статей, спогадів .

Першою спеціальною працею з історії профспілкових організацій України стала книга А. Слуцкого та В. Сидоренка . Хоча вона й має публіцистичний характер, у ній зроблено корінний перелом у висвітленні проблем історії профспілкового руху в республіці, зокрема, у подоланні гіперболізованої ролі окремих партійних лідерів у роботі профспілок. На початку 1960-х років зроблено і першу спробу, хоча й на основі загальносоюзних матеріалів, подати комплексну характеристику діяльності профспілок та комсомолу .

Таким чином, радянська історіографія другої половини 1950-х - 1960-х років мала як помітні позитивні результати, так і певні недоліки. Радянські історики все ще беззастережно визнавали прогресивну роль громадських і політичних організацій у всіх сферах суспільного життя.

На радянській історіографії другої половини 60-х - першої половини 80-х років XX ст. позначилися тенденції неосталінізму, що супроводжувався згортанням демократичних процесів. Дослідникам був обмежений доступ до архівів. За таких обставин про висвітлення негативних процесів попередніх десятиліть не могло бути й мови, хіба що іноді визнавалися “окремі недоліки” які, як зазначалось, негайно усувалися.

Позитивним для історіографії цього періоду з обраної нами теми було те, що з'явилися дослідження з історії інтелігенції (як соціального прошарку), робітництва, селянства. У них дослідники зробили спроби подолати помилкові погляди на окремі проблеми історії робітників 1920-х - початку 30-х рр., але, не маючи доступу до архівних матеріалів, не змогли отримати істотно нових результатів.

У другій половині 1980-х - на початку 1990-х рр. був знятий ідеологічний тиск із боку держави на дослідників і вони почали опрацьовувати матеріали та вивчати теми, до того заборонені. У цей час з'являється ряд публікацій, автори яких звертаються до окреслених аспектів обраної нами теми й осмислюють її сутність у контексті “нового бачення”. Фаховий рівень дослідників значно зріс. Їхні праці відзначаються ґрунтовністю виконання, виваженістю підбору матеріалів, залученням нових джерел. Це безпосередньо стосується дисертації М. Кармазіної , у якій з'ясовано процес формування розгалуженої системи одного із видів громадських організацій УСРР - добровільних товариств.

Оригінальною є публікація М. Березовчука . На основі зібраних матеріалів, зокрема закордонного походження, дослідник довів, що окремі західні науковці з'ясовували справжню роль громадських об'єднань у суспільних перетвореннях в УСРР у 1920-ті - на початку 30-х рр.

Питання знищення сталінським режимом старої інтелігенції та її добровільних об'єднань розроблялося І. Дзюбою , який у своїй статті стверджував, що така тактика дій більшовицького керівництва спрямовувалася на заміну старих культурницьких кадрів новими, “ідеологічно голими”, котрі можна було б швидко формувати й переформовувати, відповідно до політичних інтересів влади, оскільки вони не мали культурних традицій минулого.

Посилення тиску держави на окремі соціальні прошарки українського села, з використанням, серед іншого, і системи громадських і політичних організацій, вивчено у статтях О. Ганжі та І. Рибалки .

Наприкінці 1980-х років робляться перші спроби до об'єктивного наукового висвітлення справжньої ролі більшовиків у суспільному житті республіки. Так, у статті С.Тицького мова йде про надмірне захоплення в історико-партійних дослідженнях формалізованими методами вивчення матеріалу, перш за все статистичними та математичними. Натомість, залишається поза увагою висвітлення об'єктивних процесів суспільного життя через психологію, інтереси людини.

Істотно новий підхід щодо вивчення діяльності громадських і політичних організацій в Україні в окреслений період розпочинається після проголошення незалежності України у 1991 р. Цей етап характеризується принциповим відходом від попередніх позицій та традицій висвітлення соціальної історії. Відбувається концептуальний перегляд структурних засад, методології та всієї соціально-політичної історії радянського періоду України. В історичних дослідженнях замість декларації марксистських принципів про визначальну роль в історичному процесі народних мас на чолі із пролетаріатом, почали застосовувати методи історично-порівняльного аналізу. Історики відверто почали писати про встановлення більшовиками всебічного контролю за діяльністю громадських і політичних об'єднань. Значним внеском у вивчення цієї теми є напрацювання В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького. У колективній праці ці дослідники прийшли до висновку, що запровадження тотального контролю з боку держави над громадськими і політичними об'єднаннями спричинило утвердження владою суспільних структур, зацікавлених у соціальній та ідеологічній одноманітності .

Ґрунтовний аналіз становища української інтелігенції та її різноманітних громадських об'єднань у період формування тоталітарної системи містить публікація Ю. Нєженцева . Автор доводить, що вони не могли і не змогли б захистити окремих представників інтелігенції перед жорстокою системою репресій.

У монографії С. Кульчицького на основі чисельних документів з'ясовано, що партія більшовиків ретельно контролювала профспілкові та інші організації в УСРР і домагалася, щоб громадське життя ні в якому разі не суперечило офіційній комуністичній доктрині. Автор підкреслює, що тоталітарна владна система різними засобами, також і засобами масового терору, встановлювала контроль за всіма сферами життєдіяльності суспільства, ліквідовуючи можливість найменшого натяку на опозицію владі.

Питанню “розкуркулення” та ролі у цьому процесі громадських організацій села присвячено публікації О. Єрмака та Є. Шаталіної . Окремі аспекти з історії профспілкових та інших громадських організацій висвітлили П. Бондарчук , М. Виговський , В. Головенько , В. Коцур , А. Морозов , О. Мовчан , О. Пиріг , В. Прилуцький , В. Шарпатий .

Окремі питання громадсько-політичної історії сільського населення України відображено у працях А. Морозова та В. Гоцуляка , С. Корновенка та В. Лазуренка , В. Марочка , Л. Новохатька . Визначальні фактори впливу громадських організацій на соціальну структуру українського села досліджено М. Журбою . Автор стверджує, що з кінця 1920-х рр. в українському селі не було жодної соціальної чи національної групи, яка б не перебувала за межами діючих громадських об'єднань. У фундаментальній монографії С. Білоконя подано об'єктивну оцінку діяльності робсількорів. Автор класифікує їх як агентів більшовицького режиму. Слід зауважити, що за останні роки спеціальних досліджень, присвячених питанню робсількорівського руху в Україні, не видавалося.

У 1990-х роках посилюється інтерес до суспільних відносин у міжвоєнний період і з боку зарубіжних істориків. Вивчення питань суспільних відносин є невід'ємними складовими праць з історії 20-х років XX ст. таких авторів, як Р. Конквест , Б. Кравченко , Д. Хостінг , Н. Верт . Період 1920-х - початок 1930-х рр. посідає чільне місце також у російській історіографії. Історія суспільних відносин вивчається як у концептуальних працях з історії Росії, так і у монографічних дослідженнях, зокрема, Н. Іваницького та Н. Тепцова та ін.

Таким чином, історіографічний аналіз свідчить про те, що зміни політичного курсу держави безпосередньо впливали на формування історичних підходів та поглядів науковців, в тому числі при вивченні діяльності громадських і політичних організацій та окремих соціальних груп. Незважаючи на те, що окремі аспекти обраної для вивчення теми знайшли відображення в історичній літературі, спеціального комплексного дослідження з історії діяльності громадських і політичних об'єднань УСРР у контексті соціальної політики більшовицького режиму в 1920-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. ще не існує, чим і зумовлене звернення автора до цієї теми.

У підрозділі 1.2 „Характеристика джерел та методи дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження, що постає достатньо репрезентативною, визначено методологію. У відповідності з загальноприйнятим поділом джерел, вони умовно поділяються на опубліковані та неопубліковані матеріали.

Під час наукового пошуку автором опрацьовано фонди Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України): “Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (ВУЦВК)” (Ф. 1), “Всеукраїнське правління товариства “Друзі дітей” (Ф. 264), “Центральний Комітет Всеукраїнського ленінського товариства “Геть неписьменність!” (Ф. 387), “Центральна рада друзів автомобіля, трактора і доброї дороги” (Ф. 587), “Центральна рада Всеукраїнського товариства друзів радіо” (Ф. 791), “Всеукраїнська Рада професійних спілок” (Ф. 2605).

Матеріали, що знаходяться в цих фондах, різноманітні за характером: протоколи засідань, постанови, плани роботи керівної ланки різних добровільних організацій, звіти про діяльність товариств на місцях, листування районних, територіальних, обласних організацій з центральними правліннями, керівних органів товариств із партійними та державними організаціями, акти обстеження низових осередків державними структурами, документи про участь громадськості в господарсько-політичних, культурно просвітніх та інтернаціональних кампаніях, рапорти, зведення, особисті справи членів громадських об'єднань.

Водночас через прогалини в архівному матеріалі, особливо щодо фондів республіканських громадських товариств, виникають певні труднощі з відтворенням цілісної картини їхньої діяльності. Так, у справах “Автодору” (Ф. 587) за 1928-1930 роки містяться відомості, здебільшого, про фінансову та організаційну роботу товариства. Документи фонду “Друзів радіо” (Ф. 791) (договори, плани роботи, листування, інструкції) теж не дають можливості достатньо повно проаналізувати механізми залучення партійно-державними структурами осередків товариства для поширення більшовицької ідеології.

Важливі відомості про діяльність громадських і політичних організацій загалом по республіці та в окремих її регіонах містяться у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України). У них зберігаються підготовчі матеріали до з'їздів, стенограми конференцій і пленумів ЦК, протоколи засідань бюро обкомів, округових та районних комітетів КП(б)У, довідки, огляди, зведення, доповідні записки, звіти про роботу обласних, округових та районних комітетів партії. Вони не тільки розкривають структуру, механізм та особливості окремих етапів здійснення більшовицької соціальної політики, що тримала в полі свого впливу громадсько-політичні об'єднання, але й дозволяють прослідкувати боротьбу владних структур із національною самосвідомістю українців під виглядом викорінення “різновидів буржуазного націоналізму”. Архівні справи партійних комітетів зберігають звіти про діяльність місцевих партійних органів. Вони містять матеріал про участь сільських комуністів у громадських об'єднаннях, ставлення до останніх селянства, ефективність роботи місцевих організацій. Закриті листи округових партійних комітетів до низових парторганізацій відтворюють реальну атмосферу діяльності радянських представників громадських і політичних об'єднань.

Серед архівних джерел ЦДАГО України варто відзначити документи фонду “Центральний комітет Комуністичної партії більшовиків України” (Ф. 1). Для вирішення завдань, поставлених дисертантом, вони мають виняткове значення, оскільки містять найповніші дані про роль КП(б)У у створенні та роботі громадських організацій та товариств. Наприклад, у таких документах, як директиви, циркуляри, постанови виразно простежуються особливості та рекомендовані пріоритетні напрями діяльності громадських об'єднань, містяться інструктивні матеріали, завдання, що ставилися перед активом, роз'яснюються шляхи їхньої реалізації на практиці.

У фондах Державних архівів Вінницької, Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей вивчено партійні та радянські документи 1920-1930-х років про роботу громадських і політичних об'єднань та їхню роль під час реалізації більшовицької соціальної політики на місцях. На основі великого масиву матеріалів місцевого походження простежено загальні закономірності та особливості створення громадських і політичних організацій на місцях.

Велику частину матеріалів, залучених у дисертації, становлять збірники документів та численні статті з питань історії розвитку партії, профспілок, інших громадських організацій, рад, селянства, робітників, інтелігенції, що були опубліковані в журналах та газетах 1920-х - на початку 30-х рр.

Методологічною основою дисертації є системний підхід до вивчення соціально-економічних, політичних та культурних явищ у їхньому розвитку і взаємозв'язку, які ґрунтуються на здобутках вітчизняної науки, пріоритеті фактів і загальнолюдських цінностей. У ході роботи автор дотримувався принципів історизму й об'єктивності. Вони передбачають розгляд історичних процесів у тому вигляді, в якому вони відбувалися в дійсності та вимагають від дослідників їхнього вивчення шляхом зіставлення фактів на підставі наукового підходу, що дозволило розширити знання з обраної для вивчення теми. Особливо важливими для нас стали власне історичні методи: хронологічний, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, порівняльно-хронологічний.

У другому розділі “Боротьба КП(б)У за підпорядкування громадських організацій”, що складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, досліджено форми та методи, за допомогою яких більшовики підпорядковували та встановлювали контроль за діяльністю таких громадських об'єднань, як комсомол та профспілки.

У підрозділі 2.1 “Особливості кадрової політики КП(б)У щодо громадських об'єднань” висвітлено соціальну, національну та кадрову політику у середині Компартії України. Жорсткі вимоги стосовно членства у КП(б)У було взято за зразок і спроектовано по відношенню до членів різних громадських організацій, в першу чергу до їхнього керівного активу.

В окреслений нами період не було жодного з'їзду партії чи загальнопартійної конференції, на яких тією чи іншою мірою не обговорювалися питання кадрової політики. Більшовицька партія насамперед зосередила увагу на ґрунтовній ротації та переміщенні своїх кадрів. Першим кроком у цій справі стало започатковане і перевірене в роки воєнного комунізму переміщення партійних працівників. Так, протягом 1921 р. ЦК РКП(б) змістив і розподілив 12 тис. партійців. У такі українські губернії, як Волинська, Кременчуцька, Київська, Подільська та ін. на партійні й господарчі керівні посади було відправлено понад 2 тисячі чоловік. В Україну відповідальні партійні працівники направлялися виключно з Росії.

21 червня 1921 р. ЦК РКП(б) ухвалив постанову про перевірку, перегляд і чистку партії. Розпочалася перша ревізія партскладу, яка вимагала залучення додаткових коштів і головне - людей. Незважаючи на те, що економіка країни перебувала в руїні, більшовики вперто довели цю партійну чистку до кінця. Протягом 1921 р. із лав КП(б)У, у яких перебувало понад 75 тис. осіб, було звільнено 22 % її членів. В основному це були представники старої інтелігенції, службовці, колишні члени інших партій, тобто, за більшовицькою термінологією, “різні ненадійні елементи”.

Партійними функціонерами було вироблено ряд правил, якими керувалися парткоми при прийомі в партію нових членів. Всі вступаючі зараховувалися до однієї з чотирьох визначених ЦК категорій. До першої категорії належали робітники від верстата та червоноармійці з робітничих сімей. До другої - робітники, які не підпали під першу категорію, червоноармійці із селян, сільськогосподарські робітники та наймити. Селяни і ремісники, які не використовували найманої праці, належали до третьої категорії. До четвертої - решта бажаючих.

Для прийому в партію осіб першої категорії була необхідна рекомендація 2-х членів партії з двохрічним партійним стажем. Особам другої і третьої категорій - 3-х членів із трьохрічним партстажем. Особам четвертої категорії - 5-х комуністів із дожовтневим стажем. Рішення про остаточний прийом для осіб першої і другої категорій вступало в силу по затвердженню повітового партійного комітету. Для інших - по затвердженню губернського парткому.

Отже, соціальна дискримінація, яка брала свій початок із партійного середовища, стала домінантою більшовицької соціальної політики в цілому. Незважаючи на те, що НЕП реанімував до життя інші групи населення, вищий щабель соціальної драбини в українському суспільстві посіли робітники-комуністи. Винесена на державний рівень політика пролетаризації увійшла у всі сфери політичного, економічного та громадського життя республіки.

У підрозділі 2.2 “Суспільно-політичне становище в УСРР та особливості соціальної політики КП(б)У в молодіжних організаціях” охарактеризовано структуру, засади та методи діяльності найвпливовішої молодіжної організації - Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України (ЛКСМУ).

В основних програмних засадах цієї організації не приховувалося, що ЛКСМУ є класовою організацією лише робітничої молоді, завданням якої є боротьба за комунізм; ЛКСМУ має вертикально централізовану організацію, втілює у життя політичний курс більшовицької партії, підлягає її політичному контролю тощо. Проте, на відміну від інших молодіжних організацій, не кожен бажаючий міг відразу стати членом спілки. Незважаючи на положення статуту про те, що до ЛКСМУ приймають осіб віком від 16 до 23 років, основним критерієм для членства була соціальна належність. Так, молодь із робітників та найбіднішого селянства первинні організації приймали до спілки без рекомендацій, інших - лише за рекомендацією 2-х членів КП(б)У чи ЛКСМУ з випробувальним терміном не менше одного року за умови, що останні “довели вірність комунізму, розірвали всі відносини зі своїм класом й активно борються за пролетарську справу”. Отже, незважаючи на те, що ЛКСМУ вважалася громадською організацією, вона мала всі організаційні риси властиві політичній (комуністичній) партії.

Впродовж періоду, що досліджується, комсомольські осередки були прямими провідниками більшовицької політики на місцях. Вони разом із іншими представниками радянської влади брали активну участь у реквізиціях, боротьбі з церквою, виконували функції міліцейського характеру. Недарма перших комсомольців народна пам'ять ототожнює з войовничим атеїзмом, аморальною поведінкою, розбещеністю.

У підрозділі 2.3 “Профспілкові організації як засіб комуністичного впливу на населення УСРР” з'ясовано як із упровадженням НЕПу більшовики за будь-яку ціну намагалися втримати під своїм контролем робітничі маси. Після семи років безперервних війн та революцій економіка республіки була майже повністю зруйнована. Зменшення чисельності членів профспілок спостерігалося по всім губерніям незалежно від того чи належали вони до промислових, чи до аграрних. Так, в Одеській губернії кількість членів профспілкових організацій зменшилася на 65,5 %, Київській - 42,8 %, Полтавській - 42,5%, Катеринославській - 39 %, Донецькій - 36 % і т.п. Пік масових виходів припадає на другу половину 1922 р. Якщо в липні 1921 р. членством у профспілках України було охоплено 1473682 чол., то у жовтні 1922 р. - 794350 чол., тобто на 46% менше.

Частина промислового пролетаріату України на початку 1920-х рр. була ще тісно пов'язана з сільським господарством, прагнула до заможнішого життя через дозволену державою приватну торгівлю. Ідеї НЕПу, які поступово охоплювали суспільство, на відміну від командних методів часів військового комунізму, були природними і зрозумілими для більшості населення України. Це стало однією з причин масового виходу робітників різних галузей промисловості із профспілкових організацій.

Через деякий час, із поступовим пожвавленням промисловості, транспорту, зв'язку, влада не лише зуміла впоратися із профспілковою кризою, а й перетворити профспілки у слухняне знаряддя соціально-економічних та культурних перетворень у республіці. Терміни “профспілкові організації” і “пролетаріат” у Радянській Україні стали синонімами. Крім промислових робітників для заідеологізованих профспілок не існувало інших суспільних груп та верств населення. Пролетаріат, у свою чергу, був примушений “добровільно” гуртуватися навколо єдиних за змістом і формою професійних об'єднань.

Третій розділ “Громадські товариства та їх роль у вирішенні соціальних проблем УСРР у 1920-х - на початку 1930-х рр.”, який складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, присвячено аналізу структури чисельності, завдань одного із виду громадських організацій - громадських товариств.

У підрозділі 3.1 “Громадські об'єднання інтелігенції України та їх місце у суспільному житті” на основі опублікованих та не опублікованих матеріалів розкрито запеклу соціально-ідеологічну боротьбу між радянською владою та представниками старої інтелігенції, традиційно згуртованої навколо своїх корпоративних об'єднань.

Громадські організації української інтелігенції, на відміну від більшовицьких громадських об'єднань, принципово по-іншому ставилися до формування та засад своєї діяльності. Об'єднані за фаховими чи науковими інтересами, прагнучи до активної і різноманітної громадської діяльності, вони менш за все переймалися соціальним чи національним складом своїх членів. Якщо на боці пролетарських організацій стояла держава зі всією своєю репресивною системою, то громадські об'єднання української інтелігенції опинилися на самоті зі всіма своїми нагальними проблемами. По суті держава розцінювала їх як інорідний елемент, очікуючи від них саморозпуску чи, в кращому випадку, співпраці з радянською владою. До середини 1920-х років в Україні діяв цілий ряд об'єднань творчої інтелігенції: літераторів, художників, зодчих, музикантів. Філії цих організацій діяли майже по всій території Радянської України. При всій різноманітності естетичних завдань і рівнів творчої майстерності їхніх членів, діяльність усіх цих організацій пильно контролювалася Компартією.

Робота цих товариств отримала оцінку у постанові ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 р. “Про українські художні угрупування”. Критика партією націоналістичних ухилів об'єднань творчої інтелігенції була одним із перших тривожних сигналів. У резолюції ЦК ВКП(б) від 18 червня 1925 р. “Про політику партії в області художньої літератури” зазначалося, що партія за умов диктатури пролетаріату буде підтримувати саме пролетарську літературу, керувати нею, знищуючи при цьому ідейно чужі літературні течії. Невдовзі зникли або припинили свою роботу Науково-педагогічне товариство, Харківське наукове товариство, товариство Нестора-літописця, Всеукраїнська асоціація сходознавців, десятки наукових товариств у Дніпропетровську, Одесі, Херсоні, Кам'янець-Подільському, Луганську, Полтаві тощо. Багато із них було засновано ще до революції, вони мали славну історію культурно-просвітницької діяльності, але всі вони були непотрібні радянській владі. Розпочалася ліквідація не лише наукових товариств, союзів, асоціацій та груп, а й різних мистецьких напрямків та стилів, з часом - і фізичне знищення інакодумців у мистецтві, що призвело до різкого зниження інтелектуального потенціалу українського суспільства.

Підрозділ 3.2 “Громадські товариства як засіб поширення комуністичної ідеології у республіці та за її межами” присвячено вивченню ролі окремих товариств у зміцненні більшовицького світогляду серед населення УСРР та його розповсюдженні в інших країнах світу.

Якщо інтереси членів товариств творчої інтелігенції перебували, здебільшого, у духовній сфері і були позбавлені державної підтримки, то діяльність таких громадських організацій, як шефські товариства, антирелігійні об'єднання, Всеукраїнське товариство культурних зв'язків із закордоном (ВУТКЗ) та Товариство допомоги борцям революції (МОДР), навпаки, була ініційована владою і здійснювалася чи у сфері соціального забезпечення, чи у фарватері світового комуністичного руху.

Партія шефські товариства вважала засобом масового політичного перевиховання селянства, інструментом реалізації соціально-економічних перетворень на селі. Спочатку селяни щиро вірили у можливість економічної співпраці із містом, сприймаючи його жителів (шефів) як незайву допомогу у весняно-польових роботах. Проте, оптимістичні сподівання на реальну підтримку згодом переросли у прикрі розчарування. Причиною стали подвійні стандарти у роботі шефських організацій на селі: більшовицькі агітатори та засоби масової інформації обіцяли практичну допомогу, а в дійсності - селяни залишалися наодинці зі всіма своїми сільськогосподарськими проблемами. З 1928 року шефські товариства, поряд із іншими громадськими і політичними організаціями, взяли активну участь у формуванні радгоспно-колгоспної системи в Україні. Руками жителів міста руйнувалися споконвічні господарські традиції українського села.

Атеїстична пропаганда об'єднувала навколо гуртків безбожників величезну кількість людей. За опублікованими даними того часу, якщо до початку 1930 р. у лавах товариства нараховувалося майже 525 тис. чол., то в 1931 р. - 1 млн. 400 тис. чол. Поряд із цим відбувалося закриття та пограбування діючих культових установ. Наприклад, лише по Київській окрузі в 1929 р. було закрито 5 церков, 27 синагог, 2 кирхи, 2 мечеті, 2 часовні.

Для зміцнення місцевих антирелігійних організацій, партія направляла добре підготовлених комуністів. Вони організовували антирелігійні та антицерковні карнавали, виставляли на глум релігійну мораль. Члени товариства безбожників постійно ототожнювали релігійну свідомість із непролетарськими масами, зокрема інтелігенцією, як відвертими ворогами радянської влади.