Жіночі навчальні заклади у м. Києві (1861-1920 рр.)

Досить важливою групою джерел є періодичні видання дореволюційного часу. Серед них особливе місце посідає “Журнал Министерства Народного Просвещения”, який друкував офіційні документи, нариси з історії школи, огляди педагогічної літератури тощо. У 60-70-х рр. ХІХ ст. на його сторінках повідомлялося про відкриття майже кожного нового училища для дівчат. З часом ці публікації поступилися місцем статистичним оглядам, аналітичним статтям з приводу фінансового становища шкіл, навчально-методичних проблем, контингенту учнів. Авторкою також були використані “Вестник Европы”, “Киевские епархиальные ведомости“, “Образование”, “Русская школа” та інші.

Інформація джерельного значення міститься практично у всіх дореволюційних виданнях, згаданих у історіографічному огляді, котрі стосуються історії київських жіночих навчальних закладів. Праці тогочасних авторів, створені на основі документів здебільшого втрачених для сучасних дослідників, містять важливі дані про історію окремих навчальних закладів, особливості навчально-виховних процесів у них, діяльність урядових інституцій тощо.

Другий розділ - “Розвиток початкової та середньої жіночої освіти” - складається з трьох підрозділів, в яких розглядаються передумови поширення більш масової, ніж до 1860-х рр., початкової та середньої жіночої освіти; досліджуються рушійні сили, які сприяли заснуванню жіночих шкіл; визначено особливості організації навчально-виховного процесу в даних закладах освіти; підраховано кількісний склад педагогів і учениць початкових та середніх жіночих навчальних закладів м. Києва та ін.

До середини XIX ст. організація жіночої освіти увійшла в суперечність із реальними вимогами життя. Закриті та станові інститути шляхетних дівчат просто не були в силах охопити всіх бажаючих учитися. Друга половина ХІХ ст. для Російської імперії характеризується реформами у всіх сферах тогочасного життя, що були спрямовані на пристосування існуючого суспільно-політичного устрою імперії до потреб капіталістичного господарства. Складовою частиною загальнореформаторського курсу була реформа освітянської справи, належне місце в якій відводилося і питанню жіночої освіти. Епоха Великих реформ настійно диктувала необхідність допустити жінок до безпосередньої участі в житті суспільства. Без цього й суспільство в цілому не могло б зробити наступний крок у заданому реформами напрямку.

Залучення дівчат до навчання в початкових школах розпочалось ще у дореформений період, але кількість цих навчальних закладів як в Києві, так і в усій Україні була низькою. Юридичною підставою для розширення мережі початкових навчальних закладів стало прийняття у 1864 р. “Положення про початкові народні училища”. Відповідно до Положення початкові школи різних відомств підпорядковувались МНО й оголошувалися загальностановими.

Початкові шкоди поділялися на три типи: однокласні, двохкласні та багатокласні. Встановлено, що у всіх міських однокласних училищах Києва на початку ХХ ст. навчалося 7804 осіб, з яких 3556 було жіночої статі, тобто 45,6% від загальної кількості учнів. Кількість однокласних парафіяльних училищ у 1910 р. становила 20 власне жіночих та 19 змішаних шкіл, міські двокласні училища з п'ятирічним строком навчання були представлені трьома жіночими школами. З усіх початкових училищ можливість продовжити навчання у середній школі давали лише повітові багатокласні училища, але жіночих серед них у Києві не було.

У першому підрозділі також розглянуто особливості навчально-виховного процесу; проаналізовано матеріальне забезпечення шкіл і викладацького складу; висвітлено питання охорони здоров'я учнів та інші аспекти діяльності початкових шкіл.

У другій половині ХІХ ст. у м. Києві, як і в усій Україні, активно почала розвиватися система світської середньої жіночої освіти, яка була представлена Інститутом шляхетних дівчат, гімназіями ВУІМ та гімназією МНО. Про ці гімназії йдеться у другому підрозділі. Було підраховано, що до 1920 р. у місті діяло 25 жіночих гімназій. Серед них найбільш популярними були Інститут шляхетних дівчат, Фундуклеївська гімназія, гімназія МНО, приватна жіноча гімназія А.Т. Дучинської. Програма середніх жіночих навчальних закладів була вужчою, ніж у чоловічих закладах. У гімназіях навчалися доньки як дворян і чиновників, так і заможних купців, духовенства, міщан та селян. Щоправда, селянський стан був представлений одиницями. Переважна частина навчальних закладів були недоступні для представниць простого люду не лише через відсутність зв'язку між програмами початкових шкіл, а й через високу плату за навчання.

У другому підрозділі розкриваються різні аспекти, що стосуються заснування жіночих середніх освітніх закладів; названо джерела фінансового забезпечення їх діяльності, відтворено основні складові навчально-виховного процесу; розглядається питання соціального і національного складу школярок.

У дисертації показано, що майже всі середні жіночі школи мали однакові проблеми: недостатню фінансово-матеріальну забезпеченість, яка не давала можливості задовольнити всі потреби і призводила до зростання плати за навчання; переповненість закладів, яка з одного боку ускладнювала навчально-виховний процес, а з іншого - свідчила про прагнення жіноцтва приєднатися до культурно-освітньої діяльності; відсутність достатньої кількості підручників та посібників із навчальних дисциплін; проурядове антисемітське ставлення до євреїв та незаінтересованість у розвитку національної культури власне українців. Всі освітні навчальні заклади створювалися за російським зразком і були знаряддям русифікації місцевого населення.

У третьому підрозділі йдеться про жіночі училища духовного відомства м. Києва. До кінця першої половини ХІХ століття на українських землях не існувало навчальних закладів для доньок священнослужителів за винятком шкіл при деяких жіночих монастирях. У цей час у середовищі духовенства визріло бажання надати можливість своїм дітям, через здобуття елементарної освіти, посісти належне їм місце у суспільстві. З другої половини ХІХ століття почали засновуватися єпархіальні жіночі училища та жіночі училища духовного відомства з метою поширення освіти серед дівчат духовного стану. Так, у 1861 р. та 1893 р. у м. Києві було відкрито два жіночих училища духовного відомства. Особливість навчально-виховного процесу в даних закладах полягала в орієнтації на виховання освічених і турботливих дружин для представників духовного стану, тому викладання навчальних дисциплін носило практичний характер. У 1870-х рр. основним завданням жіночих духовних училищ стала також і підготовка вчителів для початкових народних шкіл, завдяки чому розширилася навчальна програма. До навчального курсу було введено педагогіку, російську історію, географію та інші дисципліни. Фінансування даних закладів жіночої освіти відбувалося за рахунок коштів місцевої єпархії.

Третій розділ - “Становлення вищої жіночої освіти” - складається з двох підрозділів, в яких досліджується процес формування вищої жіночої освіти в м. Києві, показані передумови і причини, які сприяли відкриттю вищих жіночих курсів, розглядається позиція громадськості щодо прав жінок на вищу освіту, висвітлюється організаційний характер навчального процесу, а також станова та релігійна приналежність курсисток київських вищих жіночих курсів..

У кінці 50-х - 60-х рр. XIX ст. кардинально почала змінюватися соціально-економічна ситуація в країні. Розвиток промисловості і торгівлі забезпечував потребу у всезростаючій кількості кваліфікованих спеціалістів. В умовах еволюції капіталістичних відносин в Росії праця чоловіка, як годувальника сім'ї, вже не могла бути єдиним джерелом матеріального забезпечення родини. Ця обставина змушувала жінок робити спроби отримати професійні знання і вимагати допуску до роботи в державних та громадських установах. Перші жінки у вищих навчальних закладах з'явилися у 1859 р. - в Петербурзькому, Харківському, Київському університетах та в столичній Медико-хірургічній академії.

Ідея заснування вищих жіночих курсів у м. Києві виникла в середовищі освітньої інтелігенції на початку 70-х рр. ХІХ ст. 4 жовтня 1878 р., після численних бюрократичних перепон, були відкриті Київські вищі жіночі курси. Слухачки вступали до платного закладу, дворічне навчання в якому давало можливість розширити знання, прослуховуючи лекції університетських викладачів. Щоправда, ніяких переваг після закінчення закладу, порівняно з середньою освітою, не було передбачено. Курсистки лише розширювали обсяг своїх знань за допомогою прослуханих лекцій та спілкування з викладачами. Курси існували за рахунок плати за навчання, приватних пожертвувань та зборів з різних концертів, що влаштовувались на користь курсів мистецькою громадськістю міста. Представники різних міських соціальних верств, зацікавлені у розвитку вищої жіночої освіти, надавали посильну матеріальну допомогу.

Навчальний процес в КВЖК організовувався на прикладі Університету Св. Володимира, за рахунок якого і формувався викладацький склад жіночих курсів. У ті чи інші роки на курсах викладали таки відомі вчені і педагоги, як: В. Антонович, М. Костомаров, І. Лучицький, С. Реформатський та багато інших.

У травні 1886 р. “Правительственный вестник” опублікував розпорядження МНО, згідно з яким заборонявся прийом слухачок на всі вищі жіночі курси, у тому числі й у м. Києві. Це було пов'язано з ніби-то участю курсисток у революційному русі, хоча стосовно київських курсів подібне не підтверджується джерелами. Набір слухачок було припинено під приводом необхідності розробки нових правил. Наступного року заборона повторилася. До моменту заборони прийому нових слухачок (1886 р.) курси здійснили п'ять випусків жінок-спеціалістів у галузі середньої освіти. Протягом першого етапу існування курсів, у 1878-1889 рр., незважаючи на всі клопотання дирекції, заклад перебував у безправному становищі щодо дипломування своїх випускниць: ніяких переваг при отриманні дипломів, порівняно з середніми навчальними закладами, КВЖК не надавали (утім, як інші відповідні жіночі курси), за винятком права викладати в початкових класах системи жіночих навчальних закладів. Це було основною перешкодою для заохочення абітурієнток до вступу на курси та подальшого продовження навчання курсистками. Жінки самостійно мусили шукати роботу. Більшість з них, після закінчення курсів працювали у педагогічній та письменницькій сферах. У 1889 р. курси припинили свою діяльність, оскільки вони не поповнялися новими слухачками внаслідок заборони їх прийому, а попередні набори до цього часу закінчили курс навчання.

У другому підрозділі йдеться про відновлення діяльності КВЖК (з 1906 року) та їх подальший розвиток. Цим курсам належить провідна роль у наданні вищої освіти жінкам як у Києві, так і в країні в цілому. За характером організації, за кількістю курсисток їм поступалися решта вищих жіночих курсів України. Якщо на першому етапі існування курсів протягом 1878-1889 рр. зміст і характер навчання лише орієнтувався на університетську систему організації освіти, то після відновлення діяльності закладу у 1906 р. його керівництво взяло на себе зобов'язання досягти повноцінної рівності в освітньому розвитку з чоловічими університетами. З 1907-1908 навчального року КВЖК почали працювати у складі чотирьох “університетських” факультетів: крім історико-філологічного та фізико-математичного факультетів були відкриті медичний та юридичний, тим самим були розширені перспективи подальшого працевлаштування випускниць. Ціною великих зусиль та наполегливої праці КВЖК протягом 1911-1913 рр. зрівнялися у своїх правах з університетом. Таким чином, їх диплом був визнаний рівнозначним диплому університету.

Жіночі курси протягом свого існування знаходилися під пильним наглядом урядових чиновників, які вбачали в закладі осередок політичної неблагонадійності жінок, що у свою чергу послугувало приводом для закриття курсів у 1889 р. Але досвід показав, що в переважній більшості студентки-курсистки займали нейтральну позицію по відношенню до існуючої влади. Щоправда, в умовах революційної ситуації 1905-1907 рр. значна частина курсисток брала участь у страйках та заворушеннях, а у 1917-1920 рр. політично свідомі курсистки виступили на підтримку демократичних змін у країні.

В умовах національно-визвольної боротьби вищі жіночі курси продовжували працювати, незважаючи на важкі умови праці, економічну розруху та калейдоскопічну зміну урядів. Із приходом кожного нового уряду керівництво курсів сподівалося на дружню співпрацю і фінансову підтримку з його боку. Незважаючи на відсутність будь-якої державної допомоги, керівництво закладу докладало всіх зусиль для збереження юридичної самостійності курсів, намагалося на належному рівні підтримувати навчальний процес. Дирекція курсів з ентузіазмом підтримувала всі демократичні перетворення в країні. У тому числі, заклад підтримав заплановану українізацію навчального процесу. Планувалося відкриття українознавчих кафедр. Але прихід до влади більшовиків перекреслив не лише намічені сподівання, але й будь-яку надію на самостійне існування. Освітня політика більшовиків передбачала зовсім інші зміни, найважливішими з яких було скасування плати за навчання та введення спільного навчання чоловіків та жінок.

Також у другому підрозділі висвітлюються питання організації і особливості функціонування двох інших навчальних закладів вищої освіти для жінок - Вечірніх вищих жіночих курсів ім. А.В. Жекуліної та Фребелівського педагогічного інституту. Починаючи з 1906 р., конкуренцію КВЖК в сфері поширення вищої освіти серед жінок склали Вечірні вищі жіночі курси ім. А.В. Жекуліної, які були відкриті у грудні 1905 р. у формі приватного навчального закладу. Як і решта вищих жіночих курсів, засновувалися вони з метою надання можливості слухачкам розширити свої знання в об'ємі університетського викладання. Спочатку вони функціонували у формі однорічних вечірніх курсів у складі історико-літературного факультету. З 1907 р. курс навчання в цьому закладі становив чотири роки. Згодом до історико-літературного (пізніше - історико-філологічного) факультету додався педагогічний факультет. Перший працював у складі двох відділень - літературного та історичного, а другий - у складі двох груп (відділень) дошкільного виховання, яка готувала виховательок дитячих садків, домашніх виховательок та групи, яка готувала вчителів. Вищі жіночі курси ім. А.В. Жекуліної поступалися у кількісному складі КВЖК.

У 1907 р. для підготовки виховательок дітей дошкільного віку у Києві був відкритий вищий жіночий педагогічний заклад - Фребелівський інститут. В основу навчально-виховного процесу інституту було покладено систему дошкільного виховання, розроблену німецьким педагогом Ф. Фребелем. Цей інститут існував до 1920 р. Згодом його структура була інкорпорована й потрапила під суворий контроль Інституту народної освіти. Проте, дуже багато радянських і партійних працівників воліли наймати няньок і бонн-виховательок із числа колишніх випускниць Фребелівського інституту, оскільки ті користувалися цілком заслуженою славою кращих виховательок для малолітніх дітей.

У результаті проведеного дослідження були зроблені такі висновки, які у вигляді окремих положень виносяться на захист:

Соціально-економічні зміни, розвиток капіталістичних відносин у другій половині ХІХ ст. поставило нові вимоги до освітньої системи Російської імперії. Державі необхідні були освічені кваліфіковані працівники, здатні підтримати та розвивати намічені реформи, працювати на благо держави. Найголовніші зміни у галузі освіти полягали у заснуванні всестанової школи, доступної для широких верств населення, а також розширенні мережі початкових та середніх шкіл.

Питання жіночої освіти було тісно пов'язане з проведенням освітньої реформи, адже до цього часу жіноча освіта перебувала у ненайкращому стані. Освіта була привілеєм заможних дворянських дітей та носила становий закритий характер. Модернізаційні реформи середини ХІХ ст. стимулювали якомога швидше вирішення питання жіночої освіти, оскільки розвиток капіталістичних відносин створив такі умови, що чоловіча праця не могла бути єдиним джерелом матеріального забезпечення сім'ї. Саме ця обставина змушувала жінок спробувати отримати професійні знання і відповідно їх застосувати.

Згідно прийнятого у 1864 р. “Положення про початкові народні училища” було проголошено принцип всестановості початкової школи. Вся система початкової освіти у пореформенний період була досить складною. У містах основними типами закладів початкової освіти були однокласні парафіяльні училища та школи міського самоврядування, які в свою чергу були двокласними та багатокласними.

Основним типом початкових київських шкіл були парафіяльні однокласні училища. Відповідно до джерел, на 1910 р. у Києві існувало 64 парафіяльних однокласних училищ, з них 20 були власне жіночими, 19 - змішаними, решта 25 - чоловічими. Термін навчання складав три роки. В той час, як у трьох двокласних жіночих училищах - п'ять років. Проте випускники таких шкіл не мали права вступати до середніх навчальних закладів.

У всіх міських однокласних училищах перед І-ю Світовою війною навчалося близько 45,6 % осіб жіночої статі від загальної кількості учнів. У соціальному відношенні найбільшу частину вихованок складали представниці селянського та міського станів, православні за віросповіданням.

У державних початкових однокласних школах навчання було в основному безкоштовним. Всі фінансові питання вирішувалися за рахунок міста. Основний контингент початкової школи складали діти селян, ремісників, міщан. Дворянський, духовний стани були представлені одиничними випадками.

У результаті проведених реформ було започатковано відкриту всестанову середню жіночу школу, яка підпорядковувалася трьом державним структурам - ВУІМ (напівзакриті станові інститути шляхетних дівчат та відкриті гімназії), МНО (всестанові гімназії, приватні заклади) та Св. Синоду (жіночі єпархіальні училища та училища духовного відомства, що відкривалися для дівчат духовного стану).

Протягом досліджуваного періоду середня жіноча освіта Києва була представлена Інститутом шляхетних дівчат, 25 гімназіями як державного, так і приватного характеру, та 2 жіночими училищами духовного відомства. Найбільш популярними гімназіями були Фундуклеївська (перша всестанова гімназія, яка була заснована у місті), приватна гімназія А.Т. Дучинської та гімназія відомства МНО.

Головним джерелом утримання жіночої середньої школи була плата за навчання, грошова допомога від місцевих бюджетів, приватних осіб. У приватних гімназіях плата за навчання була дещо вищою, ніж у державних. Тому на заваді втілення принципів всестановості та відкритості середніх начальних закладів стали важкі матеріальні умови життя значної частини населення. Для багатьох родин навчання дівчат було не по кишені.

Освіта, що отримували гімназистки, була різнобічною і по-справжньому сучасною. Випускниці гімназій були по-європейски освіченими людьми. Отриманий багаж знань давав їм можливість прекрасно орієнтуватися в сучасному світі, займатися подальшою самоосвітою, стежити за освітою своїх дітей. Окрім того, важливими сторонами навчання були вихованість та моральність. При цьому моральне виховання грунтувалося на християнській релігії.

Характерною рисою жіночих училищ духовного відомства було перебування під безпосереднім наглядом Св. Синоду і утримання на його кошти. В той час, як єпархіальні училища існували за рахунок єпархій і мали місцеве підпорядкування. Головною рушійною силою створення жіночих єпархіальних училищ та училищ духовного відомства була місцева громадськість - духовенство, інтелігенція. У м. Києві функціонувало два жіночих училища духовного відомства.

Відкриття кожної жіночої школи залежало насамперед від суспільної потреби в жіночому закладі (яка часто залежала від громадської думки), наявності ініціаторів та необхідних коштів. Більшість жіночих закладів освіти засновувалися завдяки ініціативі київської громадськості і приватних осіб. Свій внесок у розбудову жіночої освіти зробили В. Ващенко-Захарченко, І. Фундуклеєв, київський митрополит Арсеній та інші.

У другій половині ХІХ ст. суть “жіночого питання” полягала у боротьбі жінок за право на вищу освіту, професійну реалізацію та економічну незалежність. Заборона доступу до університетів спонукала прогресивно налаштовану частину жіноцтва до від'їзду за кордон на навчання. Це у свою чергу змусило владу піти на поступки. З 1876 р. у всіх університетських містах було дозволено відкривати вищі жіночі курси. В Україні КВЖК, відкриті у 1878 р., стали першим і єдиним протягом ХІХ ст. навчальним закладом, який за формою організації навчального процесу прирівнювався до жіночого університету.

Головна заслуга у виникненні та розвитку вищих жіночих курсів в Російській імперії загалом та в Україні зокрема, належала громадській ініціативі - прогресивно налаштованій інтелегенції та жіноцтву. Царський уряд з підозрою та недовірою ставився до освітніх осередків жіноцтва, які претендували на більші права, ніж було передбачено політикою влади щодо освіти та місця жінки в ній. Тому протягом свого існування КВЖК змушені були розраховувати лише на власні сили як у фінансовому, так і в організаційному аспектах.

У наслідок лібералізації суспільства, під тиском подій 1905-1907 рр., царизм дав згоду на відкриття приватних вищих жіночих курсів. Вечірні вищі жіночі курси ім. А.В. Жекуліної, які були відкриті у грудні 1905 р., стали одними з перших закладів вищої освіти для жінок у м. Києві. За своїм типом вечірні курси принципово не відрізнялися від КВЖК, але на курсах ім. А.В. Жекуліної був значно вужчий вибір спеціальностей. Цей навчальний заклад також був кількісно менший від КВЖК як за складом викладачів, так і за чисельностю студенток. Один із двох факультетів курсів ім. А.В. Жекуліної - педагогічний - фактично являв собою педагогічний інститут для жінок.

Велика роль у підготовці педагогів для дітей дошкільного віку належить Фребелівському жіночому педагогічному інституту, заснованому у 1907 р. Фребелівський інститут зробив помітний внесок у справу підготовки учительських кадрів і поширенню жіночої освіти на Україні.

Створення вищих жіночих курсів та інших вищих навчальних закладів для жінок в умовах відсутності доступу жінок до університетів та можливостей працевлаштування згідно з професійним покликанням, дозволило вирішити проблему реалізації права жінки на вищу освіту.

Освіта, в тому числі - жіноча, розглядалася царизмом як засіб проведення великодержавної політики на національних землях. Організовуючи освіту у проросійському дусі, уряд тим самим прагнув послабити небезпечний для царизму український сепаратизм. Формування на Україні загальної системи жіночої освіти відбувалося за зразком російських шкіл, з російською мовою викладання, із побудовою всього навчально-виховного процесу на принципах самодержавства, православної віри та російської народності. Школи стали знаряддям русифікації українського населення, виховання його в дусі поваги до престолу.

Майже всі жіночі навчальні заклади, які були відкриті за часів царизму, з приходом радянської влади, до 1920 р. припинили своє існування. Було проголошено формування світської школи та спільного навчання осіб чоловічої та жіночої статі. Взято курс на жіночу рівність у всіх сферах життя, особливо в галузі освіти. З цього часу починається зовсім інша історія жіночої освіти зі своїми перевагами та недоліками, здобутками та негараздами.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

а) статті у фахових виданнях:

1. Організація жіночих навчальних закладів для дітей духовенства (на прикладі Київської єпархії) // Часопис української історії: Збірник наукових статей. К., 2004. Вип. 1. С. 19-25.

2. Жіноче питання на прикладі вищої освіти у громадсько-політичному житті Російської імперії у другій половині ХІХ ст. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 2005. № 5 [33]. С. 171-176.

3. Київські вищі жіночі курси як єдиний вищий навчальний заклад для жінок в Україні кінця ХІХ ст. (історичний огляд першого етапу діяльності 1878-1889 рр.) // Часопис української історії: Збірник наукових статей. К., 2005. Вип. 3. С. 40-44.

4. Заснування та діяльність Київського жіночого навчального закладу для дітей духовенства (історичний огляд) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 2006. № 2 [35]. С. 216-221.

5. Особливості формування вищої жіночої освіти у другій половині ХІХ ст. в Російській імперії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Історія. № 82-84. 2006. № 82. С. 39-40.

6. Освітні проблеми київських дівчат у пореформений період // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Історія. № 82-84. 2006. № 83. С. 71-74.

б) матеріали наукової конференції:

7. Жіночі навчальні заклади для дітей духовенства // Українське державотворення: від минувшини до сьогодення: Матеріали науково-практичної конференції (11-12 травня 2004 р.). Коломия, 2004. С. 14-19.

АНОТАЦІЯ

Вірченко В.В. Жіночі навчальні заклади у м. Києві (1861-1920 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України Національної академії наук України. - Київ, 2006.

На основі аналізу широкого кола архівних та опублікованих джерел досліджується процес розвитку жіночих навчальних закладів у м. Києві в зазначений період. У роботі визначені основні типи жіночих навчальних закладів, які існували у м. Києві протягом досліджуваного періоду.

Встановлено, що основним типом київської початкової школи були однокласні парафіяльні училища, у той же час двокласних жіночих училищ існувало значно менше. Як і у всій Україні мережа початкових шкіл Києва була малорозвиненою. В процесі дослідження доведено, що середня жіноча освіта була представлена головним чином Інститутом шляхетних дівчат, 25 гімназіями як державного, так і приватного типу, та 2 жіночими учлищами духовного відомства.

Зроблено принциповий висновок про те, що суть так званого “жіночого питання” у другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст. полягала у реалізації права жінок на вищу освіту. Провідну роль у цьому процесі відігравали Київські вищі жіночі курси, Вечірні вищі жіночі курси ім. А.В. Жекуліної та Фребелівський педагогічний інститут.

Дисертация на соискание наученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины Национальной академии наук Украины. - Киев, 2006.

На основе анализа широкого круга архивных и опубликованых источников, а также литературы по предмету изучения показано развитие женских образовательных учреждений в г. Киеве в указанный период. Дисертант рассмотрела основные типы женских учебных (начальных, средних и высшых) заведений, которые существовали на протяжении исследуемого периода. Составной частью реформ правительства Александра ІІ были преобразования в области просвещения, одним из результатов которых стало учреждение как мужских, так и женских учебных заведений. Во второй половине ХІХ в. в Русской империи, и в Украине в частности, была проведена образовательная реформа, цель которой состояла в расширении сети учебных заведений и в замене сословной школы всесословной. Одним из задач реформы было решение проблемы женского образования.

Основным типом киевской начальной школы были одноклассные приходские училища, двухклассных женских училищ было значительно меньше. Как и во всей Украине сеть начальных школ Киева была малоразвитой. Диссертант уделила внимание также вопросам здравоохранения учеников, заработной платы, материального поощрения и пенсионного обеспечения киевских педагогов женских начальных школ. В частности, с целью улучшения медицинского обслуживания детей и контроля санитарно-гигиенической ситуации в Киеве Городская Дума в 1899 г. основала при городских училищах институт школьных врачей.

В результате проведеннях реформ в империи была основана система открытых всесословных средних женских школ, которые подчинялись трем государственным структурам - Ведомству Учреждений Императрицы Марии (полузакрытые сословные институты благородных девиц и открытые гимназии), Министерства народного просвещения (всесословные государственные и частные гимназии) и Св. Синоду (женские духовные и епархиальные училища, которые учреждались для девочек из семей священно- и церковнослужителей). Изученный материал показывает, что в Киеве среднее женское образование было представлено Институтом благородных девиц, 25 гимназиями как государственного, так и частного типа, и 2 женскими училищами духовного ведомства.

Социальная градация имела место в системе среднего женского образования. Так, право учиться в Институте благородных девушек имели лишь дворянки, дочери почетных граждан. Хотя гимназии и провозглашались всесословными, плата за обучение превращалась в основное препятствие для простого народа.

Учебно-воспитательный процесс был направлен на воспитание просвещенных матерей и заботливых жен, поэтому преподавание общеобразовательных предметов носило практический характер. Все образовательные учебные заведения Украины создавались по русскому образцу и были орудием русификации местного населения.

Результаты исследования позволяют утверждать, что суть так называемого “женского вопроса” во второй половине ХІХ в. - в начале ХХ в. сводилась к реализации права женщин на высшее образование. Ведущая роль в распространении высшего образования среди девушек принадлежала Киевским высшим женским курсам, Вечерним высшим женским курсам им. А.В. Жекулиной и Фребелевскому педагогичному институту. В диссертации уделено внимание рассмотрению неоднозначной связи „женского вопроса” с проблемами, относящимися к социальному и семейному положению женщин. Утверждается, что создание разветвленной сети женских учебных заведений - от одноклассных приходских училищ к высшим женским курсам - результат инициативы прогрессивно настроенной интеллигенции (в том числе - самих женщин), а также относительно благоприятной правительственной политики.

Киевские высшие женские курсы воспитали женское поколение талантливых, энергичных, эрудированных исследователей, педагогов, писателей. Среди женщин, которые учились на киевских курсах, можно выделить такие хорошо известные фамилии: Наталья Полонская (историк), Зинаида Тулуб, (писательница), Анна Ахматова (поэтесса), Клавдия Латышева (педагог) и много других. Женщины своей настойчивостью, одолевая чиновничьи преграды в условиях пассивной государственной политики в области высшего женского образования, старались довести обществу, что женщина в интеллектуальных и профессиональных способностях ничем не уступает мужчине.

Ключевые слова: женское образование, учебно-воспитательный процесс, одноклассные приходские училища, женские гимназии, женские учебные заведения духовного ведомства, высшие женские курсы.

SUMMARY

V. Virchenko. Female educational institutions in Kyiv (1861-1920^th). - Manuscript.

The thesis on competition of scientific degree of the сandidate of science (History) on speciality 07.00.01 - History of Ukraine - Institute of History of Ukraine of National Academy of Science of Ukraine. - Kyiv, 2006.