Зовнішньополітичні вектори діяльності Богдана Хмельницького

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра історії України

Курсова робота

Зовнішньополітичні вектори діяльності Богдана Хмельницького

Підготувала

Дубинець Н.С.

Науковий керівник

доц. Шеретюк В.М.

Рівне-2012

Вступ

хмельницький посполита незалежність український

У середині XVІІ ст. на арену суспільно-політичного життя Східної та Південної Європи рішуче виступила мало кому відома до того людина, діяння котрої за словами одного із сучасників, швидко звернули на себе очі всіх народів.

А через 10 років по тому вона пішла із життя, будучи - знову ж таки за висловом свідка тодішніх подій - „уславленою між монархами”. Звали цю людину Богдан - Зиновій Хмельницький.

Помірковані критики Богдана Хмельницького відзначили, зокрема, його політичний, дипломатичний, воєнний талант, гострий розум, особисту мужність і сміливість, досвідченість у ратній справі, що поєднувалися з обережністю та хитрістю. Вражені розмахом задумів і практичних дій керівника Визвольної війни українського народу, вони, ці критики, порівнювали його з „бичем божим” - проводирем гуннів Аттілою, знаменитим карфагенським полководцем Ганнібалом, грізним азіатським завойовником Тамерланом, підступним італійським політиком Маккіавеллі. Наприклад, вождь англійської буржуазної революції Олівер Кромвель сприймав Богдана Хмельницького як генералісимуса війська України, володаря запорозьких козаків, винищувача польської шляхти.

Вперше в українській історіографії окремі аспекти діяльності Богдана Хмельницького були порушені в козацьких літописах другої половини ХVІІ - першої третини ХVІІІ ст. - Самовидця, Т. Гребянки, С. Величка та інших. А науково-критичний підхід до вивчення життя й діяльності великого сина нашого народу започаткував видатний український учений М.О. Максимович своїм „Листами про Богдана Хмельницького”, написаними у зв'язку з публікацією в 1857 р. монографії М.І. Костомарова „Богдан Хмельницький” [16]. Велику увагу висвітленню підготовки в 1646-1647 рр. Майбутнім гетьманом України повстання, а також його дипломатичних зносин із Росією та Польщею в роки Визвольної війни приділяв В.О. Голобуцький у своїй монографії „Дипломатическая история Освободительной войни украинского народа 1648-1654 гг.” [12].

У монографічному дослідженні Л.В. Заборовського взаємовідносин Росії та Речі Посполитої, Швеції в середині ХVІІ ст. розкриваються складність і суперечливість міжнародної обстановки, в якій доводилося творити українську державність. Також дослідник В.І. Сергійчук зробив першу успішну спробу скласти хроніку дипломатичної діяльності Хмельницького в 1648-1657 рр., яка засвідчує колоніальну (політику) активність гетьмана на міжнародній арені Східної Європи (ця хроніка друкувалася протягом кількох місяців у 1988-89 рр. у журналі „Жовтень”).

Щонайповніше висвітлюється величезна роль Богдана у процесах формування Української національної держави, функціонування її уряду, розробки та здійснення соціально-економічної політики.

Актуальною залишається й проблема дослідження зовнішньополітичної діяльності гетьмана. В історичній науці добре вивчені взаємини гетьманату з урядами Росії та Речі Посполитої в період Визвольної війни, але значно менше відомо про характер цих взаємин у 1654-57 рр. В історіографії лише епізодично розглядалася державна політика України тих часів у відношенні до Кримського ханства, Порти, Трансільванії, Молдавії, Швеції, Валахії. Тому це й досі в ряді випадків залишаються малозрозумілими мотиви дій Богдана Хмельницького на міжнародній арені, не розкриваються мінливість, складність, і суперечливість відносин між країнами, логіка дипломатичної боротьби.

У ході Визвольної війни українського народу виникла Українська козацька держава, яка поступово стає об'єктом міжнародної політики. У різних країнах Західної та Центральної Європи реакція на національно-визвольну війну була різною. На той час у східноєвропейському регіоні існувало три великі держави: Московщина, Річ Посполита та Османська імперія, між якими існувала певна політична рівновага.

З появою української держави попередня політична стабільність зникає. Кожна з цих країн пробує підпорядкувати Україну собі, Гетьман у свою чергу, лавіруючи, намагається використати їх у своїх планах побудови незалежної держави. Ставлення західних держав до подій в Україні великою мірою залежало від поділу її на два ворожі табори: католицький і протестантський.

Держави першою з них - Австрія, Іспанія та князівства Південної Німеччини підтримали свого союзника - Польщу, і відразу ж зайняли негативну позицію щодо визвольної боротьби українського народу. Натомість протестантський табір, до якого належали Англія, Голландія, Швеція та князівства Північної Німеччини виявляли інтерес до розвитку подій в Україні, бо вони вели до послаблення Польщі, а отже, і всього католицького блоку. 30-ті роки ХVІІ ст. відіграли вирішальну роль у становленні політичних поглядів Богдана Хмельницького.

Предметом дослідження курсової роботи є політична діяльність Богдана Хмельницького.

Об'єктом роботи є історія України за гетьманування Богдана Хмельницького.

Мета: висвітлити найважливіші аспекти політичної програми Богдана Хмельницького.

Завдання: 1. дослідити причини, умови та наслідки союзу із Кримським ханством та Османською імперією;

2. з'ясувати специфіку побудови Богданом Хмельницьким дипломатичних зносин з Польською державою;

3. розглянути політичне, військово-стратегічне підгрунтя українсько-московських відносин та їх значення;

4. вияснити суспільно-політична діяльність гетьмана.

5. висвітити державотворчу діяльність Богдана Хмельницького.

Практичне значення: матеріали курсової роботи можуть бути використані учнями та вчителями при підготовці до уроків, семінарських занять, засідань історичних гуртків.

Розділ І. Україна і мусульманський світ

1.1 Відносини України з Кримським ханством

На початковому етапі визвольної боротьби гетьман укладає союз із Кримським ханством, що дало можливість використання у боях кримської кінноти і забезпечити міцний тил у боротьбі з Польщею.

Раніше, Богдан брав участь у боротьбі проти нападів татар, зокрема добруджської орди Кантемір - мурзи, якого називали „кривавим мечем”. Починаючи з 1621 р. татари майже щороку здійснювали спустошливі набіги на українські землі. Але коли виникли суперечки із Річчю Посполитою, Хмельницький собі знайшов союзника - Кримське ханство, добиваючись військового союзу. Реалізації цього задуму сприяв характер стосунків між Варшавою та Бахчисараєм. У битві на Жовтих водах 1648 р., Богдану допоміг татарський авангард, розгромивши на р. Саксагань під'їзд Душинського і, переслідуючи жовнірів, з'явився неподалік від обозу С. Потоцького та Я. Шемберка. Поява татар виявилася цілковитою несподіванкою для поляків. Завдяки татарам, і виграли цей бій. Переможні залпи козацьких самопалів і гармат під Жовтими Водами та Корсунем грізним відлунням прокотилися по найвіддаленіших закутках Польщі.

Звістка про катастрофу польської армії приголомшила всі європейські країни. Шляхтич Олександр Пованьський у листі до туронського бурграора повідомляв: такої вже поразки „зазнали на Україні, що важко б бути не могло” [17, 65]. Польський мемуарист Микола Ємоловський занотував: „Важко вимовити, який великий страх і тривога опанували на той час всю Польщу. В грудні 1648 р. англійська газета „Merkure Anglos” дала опис обох битв, в яких Польща „ в пилу та крові впала під ноги козаків”. Але збереглися дані, що Тугай-бей почав виявляти прихильність до Польші. Мабуть, саме тому він не бажав без дозволу хана продовжувати похід. До того ж татари захоплювали собі більшу частину здобутих воєнних трофеїв, а також грабували українські міста і села, що суперечило умовам союзу з Кримом. Окремі джерела засвідчують факти зіткнень козаків і татар. Хмельницький не без труднощів залагодив конфлікт. Була досягнута домовленість про умови розподілу військової здобичі. Водночас гетьман наполіг на тому, щоб „людей віри Грецької не брали, а лише ляхів” [17, 265]. Хмельницький намагався схилити хана до продовження наступу, але той, посилаючись на заборону султана воювати з Польщею, не погоджувався. Відмова хана продовжувати похід значно ускладнювала перспективи дальшої боротьби народних мас.

У формуванні основ своєї політики гетьману доводилося рахуватися ще з одним важливим чинником - надзвичайно стрімким розвитком національно-визвольної та антифеодальної боротьби селян та міщан.

У 20-х числах червня 1648 р. в Чигирині з'явилися татарські посли і Богдан Хмельницький разом із ними вирядив до Іслам Гірея ІІІ посольство з проханням прибути з ордою під Білу Церкву „после петрова дни к первому вторнику” [30, 86]. Яким і не було небезпечним для планів гетьмана кримське військо, а все ж таки потрібна була допомога.

Коли Богдан розгромив польське військо під Пилявцями, вирушивши до західних регіонів України. Але документи свідчать про різке скорочення татарського війська під Пилявцями, та ще після битви Хмельницький не мав особливої допомоги із боку кількох тисяч татар на чолі з Тугай-Беєм, які рвалися до своїх домівок. Таким чином, становище української армії в багатьох відношеннях було дуже скрутним, і це було однією з найголовніших причин того, що гетьман та інші представники козацької старшини шукали шляхів припинення воєнних дій та укладення перемир'я.

Підсумовуючи сказане, слід наголосити: сила й розмах антифеодальної боротьби в Україні у 1648-1649 р. свідчило про те, що вона переросла в Селянську війну, поділу до повстань Уота Тайлера в Англії, Жакерії у Франції, Гуситських воєн у Чехії, Селянських війн у Німеччині, Росії та Китаї. У нас вона розгорталася в умовах Визвольної боротьби проти іноземного поневолення, а також формування Української держави. Від середини березня пожвавилися контакти з Кримським ханством. Десь у 20-х числах 1649 р. звідти повернулося посольство І. Кравченка, а з ним прибуло й татарське посольство (воно призвело позитивну відповідь на звернення Богдана). За ними посунули перші татарські загони (у район Крилова, наприклад, приїхали ногайські та азовські татари) [8, 36].

31 березня 1649 р. гетьман звернувся з листом до Кримського старшини Антимира, а наступного дня - до перекопського старшини Пері-ачи, повідомляючи їх про наступ ляхів, які порубали козаків у Барі та Острозі, прохаючи не зволікати з допомогою. Все зосередження було біля Зборова. Приступи козаків з великим числом татар були невдалі. Після того, як Конецпольський припинив штурм, зробив потім спробу внести розлад у стосунки гетьмана та хана. За допомогою подарунків, він заручився підтримкою деяких мурз, і вони пообіцяли коронному хорунжому організувати його зустріч із візиром.

Сефер-Кази агою та Іслам Гіреєм. Дійсно, Сефер-Кази-ага погодився на переговори. Однієї ночі він зустрівся з Конецпольським і Вишневецьким, які умовляли покласти край стосункам із козаками. Відповідь була однозначною - про це слід було подумати раніше, надіславши своїх послів ще до виходу орди з криму. При цьому візир зауважив:

„ Ми значно більше бажали б перебувати разом із вами, ніж із хлопами вашими, однак своїм життям ми ризикуємо заради тих, хто нам більше заплатив” [17, 185]. Отже, переговори закінчилися для польської сторони цілковитою невдачею. Довідавшись про них, гетьман написав до Фірлея образливого листа погрожуючи не випустити звідси його військо.

24 липня Богдан Хмельницький мав нараду з ханом, під час якої було вирішено здійснити 27 липня генеральний штурм. Ранком визначеного дня розпочався сильний обстріл польських укріплень, після чого козаки рушили на приступ.

28 липня ханові й гетьманові стало відомо, про наближення короля з військом. Для перевірки цих даних Іслам-Гірей наступного дня послав сильний під'їзд, від якого швидко одержали донесення: польська армія перебуває в Білому Камені. Український і татарський правителі вирішили із добірними підрозділами поспішити назустріч королеві, залишивши частину війська для продовження облоги Збаража. Іслам-Гірей - не більше 20 тис. Десь у ніч із 3 на 4 серпня ці майже 60 тис. так тихо знялися з місця, що поляки нічого не помітили.

Ян Казимір нагадував татарському правителеві, що свого часу

Владислав ІV виявив до Іслам-Гірея милість, відпустивши з полону на волю, й зі свого боку запропонував ханові дружбу. Так було зроблено крок, якого чекав і на який сподівався Іслам-Гірей. Чи знав Хмельницький про початок таємних переговорів хана з королем? За деякими даними, певну інформацію про це він отримав від самого Іслам-Грея. Уклавши угоду з королем, Іслам-Гірей почав намовляти Хмельницького до нападу на російські порубіжні землі, проте дістав рішучу відмову.

Хмельницький прагнув зберегти союзницькі відносини з Кримом. Щоб застрахувати себе надалі від підступних вчинків Іслам-Гірея, він повертаючись з-під Зборова, вирядив посольство до Порти.

Потім надійшла пропозиція: гетьман поставився до прохання Іслам-гірея допомогти в організації та здісненні походу проти “горських черкас”, які вийшли з-під ханського підданства. Він дав згоду послати для участі в поході 3 тис. козаків. Погодився також у разі необхідності подати допомогу у боротьбі із свавільними ногайськими мурзами. За дозволом хана при гетьмані залишався зі своїм загоном Коран- Бей (Корач-бей?), який мав ноувати в районі Чорного лісу, “доки с ляхами мирному договору докончанье учинитца” [17, 196].

Десь у першій половині грудня до Хмельницького з'явилося посольство від донських козаків із проханням не допомагати ханові в організації та здійсненні походу проти них. Гетьман обіцяв виконати їхнє прохання, і наказав розійтися козакам Чигиринського, Канівського та Корсунського полків, які збиралися в Полтаві, щоб вирушити на допомогу Іслам-Гіреєві. Потребуючи негайного вирішення такої проблеми міжнародного характеру, гетьман повинен був якось вирішити головне питання: хотів влагодити взаємовідносини Кримського ханства з донськими козаками, Хмельницький у першій половині січня повідомив Іслам-Гірея, що не може взяти участь у поході проти донців, бо не зібрав військо. В цей же час він послав листа на Дон, наполягаючи, щоб тамтешні козаки відмовилися від походів на море і нападів на татарські чауш. На початку лютого до гетьмана з'явилися один за одним два посли від Іслам-Гірея: перший сповістив про замирення з донцями та припинення підготовки до походу на них, а другий - про готовність хана прибути Богданові на допомогу. Так успішно завершилася для Хмельницького ця справа, яка загрожувала привести до погіршення відносин України з Росією. Зі свого боку, гетьман відправив посольство до бахчисарайського двору з проханням звільнити полонених під час воєнної компанії минулого року монахів “в Запорогех”. Мав також розмову з посланцями від султана. Володар Туреччини прохав не допустити моральних виправ козаків, обіцяючи віддячити наданою в разі необхідності воєнною допомогою [22, 88].

Довідавшись про невдачу задуму нападу на російські землі мурзи почали ремствувати з приводу того, що доведеться без здобичі повертатися додому, й вимагаючи від калга-султана продовжити похід на Молдавію. Крим-Тірей не заперечував. Форсувавши біля Кагибея Дніпро, він сповістив Хмельницького про свої нові плани. Богдан пробував відмовити його від вторгнення в молдавські землі, та дарма: Калга-султан бажав покарати В. Лупу, за розпорядженням якого молдавські військові підрозділи в 1648 і 1649 рр. нападали на татар. Більше того: Крим-Тірей вимагав від українського уряду допомогти йому.

В 1651 р. Хмельницький розумів усю складність свого становища: це небезпека нападу на Україну російських та польських військ, тому потрібно було діяти, хоча переходити ж самому до воєнних дій без відома хана не можна було ні в якому разі, оскільки Іслам-Гірей виступав своєрідним гарантом збереження Зборівського договору. Хоча здавалося, що справи під контролем. Проте Іслам-Гірей посяжно надіслав нурадин-султану накази не виступати проти короля. Є дані, що листа подійного змісту одержав і гетьман. Тож Кази-Гірей прямо заявив Хмельницькому, що він не має наміру вступати в боротьбу без розпорядження хана. Більше того, він - очевидно, не без відома Іслам-Гірея - почав схиляти гетьмана й старшину до замирення з королем, на що гетьман відповів, що буде итися, а султан - як хоче. Ворожнеча із панами наростала, лише 7 чи 8 червня гетьман залишив обоз і вирушив назустріч Іслам-Гірею в район Озовець чи Ямполя, а потім, таки з'єднавшись із неквапливим союзником, повернувся (за одними даними 11, за іншими - 13 червня) до обозу. Чисельність орди, що прибула з ханом, становила близько 40 тис. кінноти. Не виключно, що Хмельницькому вдалося до певної пори приховати фант перебування у своєму обозі Іслам-Гірея. Катастрофа під Берестечком має свій підтекст. За свідченням джерел зазначалося, що у відсутність Іслам-Гірея Кази-Гірей листувався з М. Потоцьким щодо замирення Криму та Польщі. Неможливо приступити, що про це не знав хан, який прагнув недопустити воєнного розгрому Речі Посполитої чи не тому-то він і відмовляв Хмельницькоговід активних наступальних дій перед вирішальними боями. Маємо свідчення анонімного автора одного з щоденників, що 19 червня Іслам-Гірей дуже нарікав на гетьмана за те, що той, мовляв, применшував сили польського короля.

І у вирішальну мить під Берестечком, щоб контрактувати противника, Іслам-Гірей та його наближені з дивовижною швидкістю знялися з місця і почали втікати [13, 112].

За даними С. Савича, ймовірно 23 червня, хан з ордою вирушив під Берестечко, однак через сильний дощ мурзи й татари збунтувалися і вже недалеко від містечка переконали Іслам-Гірея в необхідності повернутися назад, прихопивши із собою гетьмана, і разом з ордою почав поспішно виступати в напрямі Старокостантинова, на Південь України. Так чи інакше, Іслам-Гірей не лише не пішов назустріч проханням гетьмана і залишив українське військо в ою (це, на мою думку ще раз підтверджує, що його вчинок не був просто випадковістю), а й відмовився відпустити до козацького табору самого Богдана.

6 липня до Війська Запорозького прибув лист від Іслам-Гірея, в якому той виправдовував свій відступ із-під Берестечка наявністю там лісів і боліт; однак козаки громили татарські загони і ставилося під сумнів подальше тилування українсько-татарського союзу.

Навіть під загрозу ставилися і результати битви під Білою Церквою: гетьман не діждавшись підходу татарської орди мусив будь-що уникнути генеральської битви.

Як ми бачимо, татарські сили - потрібні, але якими наслідками це оберталося для українців?! На той час було багато сутичок козаків із татарськими військами, в яких брали невільників. Тому Богдан листовно звернувся до Іслам-Гірея на порушення присяги Війську Запорозькому, бо татари брали ясно на українських землях, і наполягав на звільненні всіх полонених. Козаки впозували на негативні наслідки воєнно-політичного соєзу з ханом, котрий „Крым весь наполнил нами” [26, 318].

1.2 Дипломатичні стосунки Богдана Хмельницького з Османською імперією

Виникали сутички і через свата гетьмана: Іслам-Гірей і султан відмовляються підтримувати Лупу у справі відновлення його на молдавському престолі. Гетьман відправив посла до Стамбула з проханням повернути сватові воєводство. Потім виникла потреба допомогти Лупулу - і туди поїхав син Тимофій. Богдан Хмельницький домагався послати татар на виручку синові. Спочатку реакція хана була різно негативною, бо Тимош не радився з ним, але оскільки значна частина мурз виступила у підтримку пропозиції гетьмана - 12 тис. татар було кинуто на допомогу Тимофію.

Водночас поляки хотіли схилити Іслам-Гірея до розриву союзу з козаками та введення війська на українську територію через прийняття ними російського підданства. Були послані посли, щоб добитися відновлення чинності попередніх пактів про дружні відносини Речі Посполитої з Портою й схилити турецький уряд до відмови від підтримки Хмельницького.

Богдан повідомляв про підтвердження присяги Війська Запорозького на вірність союзові з Кримом, пояснював причини дружби з Москвою, сповіщав про порушення Польщею зобов'язень, узятих її урядом під Жванцем, про наступ її армії в Україну. Але звинувативши Військо Запорізьке в порушенні присяги, хан наказав послам вийти з приміщення. Наслідки переговорів із ханським послом не залишили у гетьмана жодних ілюзій щодо можливості збереження союзу з Кримом.

В той час почалось зближення Криму та Польщі. Під час сейму прибув ханський посол Суліман-ага, який 17 червня передав королеві листа від хана й повідомив його вимогу, щоб у наступній війні проти Росії всі захоплені міста перейшли Польщі, а здобич, Казанське й Астраханське ханства - Криму [13, 156]. В разі потреби Іслам-Гірей обіцяв надіслати 100 тис. татар. На основі ханського листа почалася розробка „вічного договору” між Польщею та Кримом. Його проект передбачав, що обидві сторони брали на себе зобов'язання не нападати на землі одна одної. Польща мусила виплачувати ханові щорічні упоминки (в тексті „подарунки”; правитель Криму зобов'язувався з проханням короля надати йому допомогу „проти будь-якого ворога” В документі зазначалося, що король укладає дружбу з ханом проти Росії та козаків і, доки війна проти них триватиме, війська кримського хана повинні будуть завжди допомагати і не відступати від його милості короля. Без відома останнього Іслам-Гірей обіцяв не приймати послів від царя та гетьмана й не укладати з ним миру [30, 77].

Таким чином, цей договір свідчив про укладення оборонно-наступального союзу проти Росії та України.

Хмельницького непокоїли стосунки з Кримським ханством, наростання його агресивності щодо України у зв'язку з відмовою гетьмана збратно підтримувати Польщу. Коли прибув ханський посол, перед яким було поставлено вимогу повернути всіх бранців, а також оголошено: козаки готові захищатися в разі нападу татар [30, 81]. Разом із тим, намагаючись зберегти з Кримом дружні відносини, Хмельницький відхилив план І. Виговського завдати удару по улусах ногайських Уранових мурз. В цей скрутний час, коли гетьман прагнув уникнути загострення стосунків із Кримом, трапилися події, що ускладнили проведення цього курсу: запорозькі козаки завдали сильного удару по улусах ногайських татар, знищивши й захопивши в полон понад 5 тис. чол., а також чимало майна та худоби. Коли про це стало відомо в Бахчисараї, Магомет-Гірей скликав 16 травня нараду представників златі, що тривала три дні. Частина мурз наполягала на експедиції проти козаків, однак було прийнято рішення цього літа не розпочинати воєнних дій, а ретельніше охороняти улуси. Тоді ж надійшла новина про появу на морі козацьких човнів. Даючи відпускну аудієнцію польському послу, хан повідомив про неможливість татарському війську виступити на допомогу Польщі. У 20-х числах травня Хмельницький направив до хана послів зі своїм листом, пропонуючи жити в дружбі й переконуючи не втручатися у війну Польщі зі Швецією.

У 20-х числах січня 1657 р. Богдан направив нове посольство до Бахчисарая, аби домогтися відновлення воєнного союзу й запобігти, нападові татар на землі молдаван, валахів, і трансільванців. Водночас розіслав порубіжним полковникам Лівобережної України універсал, попереджаючи, що хан готується до війни.

Роблячи підсумки щодо відносин Криму та гетьмана України, слід дійти висновку, що всі намагання Богдана Хмельницького зробити відносини Криму та України мирними мали в більшості випадків фатальний характер через втручання іноземних держав, які захищаючи власні інтереси, нехтували інтересами сусідів, особливо України [30, 176].

Роблячи висновок, слід сказати, що на початковому етапі союз із Кримським ханством дав можливість використання у боях кримської кінноти і забезпечити міцний тил у боротьбі з Річчю Посполитою. Однак внаслідок татарських грабежів українського населення та зради хана під Зборовом та Берестечком, відносини з Кримом ускладнюються. Виходячи з власних зовнішньополітичних інтересів, ханство неодноразово допомагало супротивникам у боротьбі за Україну. Татарські хани виношували плани не лише обмеження влади козацьких гетьманів у південно-східних регіонах України, а й підкорення всіх українських земель.

Богдан Хмельницький встановив дипломатичні стосунки з Османською імперією. Стамбул добивався підданства йому гетьмана і перетворення України на свого васала. Ця пропозиція знаходила розуміння серед козацької старшини. Однак з 1653 р. орієнтація на Москву взяла гору.

Розділ ІІ. Річ Посполита як одвічний противник боротьби за незалежність українського народу

2.1 Політика гетьмана щодо Польської держави

Як відомо, із самого початку народного повстання гнів українців був направлений проти причини поневолення - свавілля могутньої держави - Речі Посполитої.

Перші перемоги проти могутнього ворога розпочалися із битви під Жовтими Водами.

Разом із тим кілька джерел (неодноразово вже використовувані мемуари анонімного автора, а також лист полковника польського війська Криштофа Корицького до сандомирського воєводи В. Заславського) дещо по-іншому зображують всі ці події.

Коли гетьман просив реєстровців повернути зброю проти ляхів, то сталися наступні події. За їхніми даними, повстання реєстровців сталося не в районі Кам'яного Загона, а на Запоріжжі, після зайняття ними Січі. Коли захопили фортецю, то під час повстання були знищені ті драгуни та польські жовтнери, котрі наважилися на опір. Перемогу на Жовтих водах оспівували і у народній творчості, де в деяких джерелах ми натрапляємо на згадки, що козаки, полонивши Миколу Потоцького, який до всіх ставився з погордою та зневагою, перетворили його на об'єкт глузування та моральних знущань:

Тоді козаки ляхів доганяли

Пана Потоцького піймали

Як барана зв'язали

Та перед Хмельницького-гетьмана примчали

„Гей, пане Потоцький!

Чому у тебе розум й досі жіноцький?” [4, 169] і так далі.

Безліч славетних перемог українців-козаків під Жовтими водами, Корсунем, під Пилявцями - не були останнім переможним кінцем, бо були і невдачі, які так тяжко лягали на плечі бідних поневолених селян та міщан. В історіографії вже відзначалося, що перші успіхи Богдана Хмельницького посилили існуючі в середовищі заможного українського козацтва ілюзії щодо можливості задоволення польським урядом його прагнень. Всі хотіли йти на переговори. Бо не випадковим був і пізніший перехід на бік поляків. Таких відомих представників козацької старшини, як Іван Ганжа та Семен Забузький.

Якщо вірити свідченням, то восени 1648 р. в таборі гетьмана перебувало близько тисячі козаків, готових залишити повстанців. Так, один із шляхтичів 13 червня висловлював слушне міркування: козацька старшина „пішла б на угоду, якби Річ Посполита погодилася на їхні вимоги” [12, 124]. Щоб уникнути можливого розколу повстанської армії, Богдан Хмельницький повсякчас змушений був догоджати заможним козакам і старшині, маневрувати, йти на компроміси і водночас, з одного боку, погоджуватися на переговори з Річчю Посполитою, а з іншого - організувати боротьбу проти неї. Таким чином, гетьману було досить складно дотримуватися якоїсь однієї позиції, бо щоразу виникали непередбачені події.

На перших порах деякі польські магнати, зокрема Микола Острог, виявляли певне недовіру до дрібної української шляхти, яка служила у приватних загонах великих феодалів. Проте ця підозра виявилася в основному безпідставною. Переважна більшість української, і в тому числі православної шляхти без вагань стала на бік польських і литовських магнатів у союзі проти народних мас України. Дозволимо собі не погодитись з такою оцінкою видатного українського історика. Справа в тому, що по-перше, як слушно зауважив сам М.С. Грушевський, для ліквідації „Ординації” 1638 р., повернення давніх вольностей, збільшення реєстру „зовсім не треба було аж такого тріскучого погрому всеї польської армії, соромної неволі її найвищих вождів... татарською ордою”. Адже ще на початку воєнних дій перед Хмельницьким був відкритий шлях для переговорів [14, 144], і М. Потоцький вирішив піти в наступ на Запорожжя лише після невдачі свого посольства до українського гетьмана в перші дні березня 1648 р. По-друге, джерела, хоча і в дуже загальній формі, все ж зафіксували зміст ряду вимог, поставлених Хмельницьким перед М. Потоцьким, і ці вимоги мали яскраво виражений політичний характер: вони передбачали для території Лівобережної України й частини Київського воєводства (на Південь від Білої Церкви) статус самоуправління у складі Речі Посполитої зі своїми, тобто козацькими, органами влади, а оскільки на згаданих територіях складалася українська національна державність у формі республіки, то вимоги Хмельницького фактично становили собою програму одержання цією республікою автономії [22, 261]. По-третє, якби особиста програма гетьмана обмежувалася лише відомою нам інструкцією посольству до польського уряду (яка в принципі могла бути ним прийнята), то для чого б він, не чекаючи наслідків роботи посольства, заходився надзвичайно енергійно й рішуче мобілізувати велику боєздатну армію, організувати боротьбу селян і міщан, створювати центральні та місцеві органи влади, шукати союзників як у самій Речі Посполитій, так і за її межами? Хіба лише для того, щоб знищити чинність „Ординації” та збільшити число реєстровців до 12 тис. чоловік? У це просто неможливо повірити. На основі цього всього можна вважати: вже на початковому етапі Визвольної війни Богдан Хмельницький прагнув не тільки задовольнити інтереси верхівки козацького стану, а й добитися широкої автономії для „козацьких областей” [14, 153].

Серед правлячої верхівки Речі Посполитої в підході до „козацької проблеми” почали формуватися дв а угрупування, які польська дослідниця С. Охмання умовно назвала „мирним” (його очолював Оссолінський) „воєнним” (ідеологом якого був Вишневецький). На її думку відмінність між ними виявилася лише в тактиці: прихильники канцера прагнули різними поступками залучити на свій бік козаків і домогтися розгрому татар, а прихильники Вишневецького - навпаки, залучити подарунками на свою сторону татар, щоб розв'язати собі руки у боротьбі проти козаків. Справді, джерела свідчать, що канцлер докладав максимум зусиль, для формування армії, підрозділи якої вирушали в Україну, а також для одержання допомоги від інших держав. Одночасно вживалися заходи для розриву союзу Богдана Хмельницького з Іслам-Гіреєм ІІІ. 23 червня концлер і генератори звернулися з листом до великого візиря Порти Ахмед-паші, звинувачуючи хана в порушенні миру між Річчю Посполитою й Туреччиною. До уряду Османської імперії написав листа також примас Польщі. При цьому для підтримки позиції Речі Посполитої перед султаном було залучено молдавського воєводу Василія Лупу, котрий радив великому візиреві перешкоджати нападам татар на Польщу.

Як бачимо в таборі повстанців не існувало єдиної думки щодо характеру відносин із Річчю Посполитою, й перед Хмельницьким стояло дуже складне завдання - об'єднати всі ці угруповання: від найпоміркованіших, готових за найменших поступок польського уряду скласти зброю, до найрадикальніших, які відкидали щонайменший натяк на переговори з Варшавою. Лише таке об'єднання давало чи не єдиний шанс на успіх у боротьбі з надзвичайно сильним противником [29].

Але вже у другій половині вересня, після таких успіхів у боротьбі проти Польщі, гетьман, очевидно вперше починає замислюватись над поширенням влади Війська Запорозького на всі землі, де проживало українське населення. Розгром польсько-шляхетського війська під Пилявцями, похід української армії на Львів викликали паніку серед шляхти й міщан Польщі. З огляду на вражаючі успіхи українського війська, що були лише тактичним кроком, який давав змогу припинити воєнні дії з Річчю Посполитою.

Не бачачи ніякої перспективи у переговорах з Польщею, Хмельницький в цей час зосередив увагу на двох моментах: по-перше, щоб їхнім володарем був не чужоземець („Иноверец”), а російський цар, а по-друге, щоб Росія розпочала війну проти Польщі. Таким чином, гетьман очевидно, ще покладав певні надії на можливість здобуття польської корони Олексієм Михайловичем. А той факт, що в один і той час він умовляв правителів Росії і Трансільванії боротися за королівський трон, свідчить про його намір будь-що створити коаліцію проти Польщі та завдати їй воєнної поразки.

2.2 Збаразька та Берестецька компанії. Оцінки істориків

А як же оцінювати Збаразьку компанію?

Негативно чи позитивно для задумів гетьмана?

Чи було в його силах зробити щось більше для України, ніж він зробив? Оцінки дослідників тут найрізноманітніші. Так у дожовтневій історіографії переважали негативні характеристики Зборівського договору. На думку М.І. Костомарова, він не містив у собі нічого нового й лише відновлював старі права козацького стану [16, 56]. Деякі автори (М.П. Буцинський, В. Б. Антонович) звинувачували Хмельницького в небажанні та навіть боязні розгрому Польщі, в намірі не допустити „повної перемоги хлопів над панами та їхнім головою - королем” [1,183].

М.С. Грушевський дійшов висновку: зрада хана під Зборовом зламала визвольну боротьбу населення України в момент її найвищого піднесення, всі зусилля й жертви народу „вся кров і страждання ставали даремними”, від цього часу Хмельницький і козаччина втрачають свою роль „проводирів народу, народної війни” [14, 204]. Більш зважену оцінку наслідків Збаразько-Зборівської компанії давали наші сучасні історики.

М.Н. Петровський зауважував: укладений договір не може задовольнити жодну із сторін і таїв у собі все те, що в майбутньому робило неминучою війну між Україною та Польщею. Сам же договір був свідченням того, що, з одного боку, правлячий клас Речі Посполитої вже не був у силі придушити національно-визвольну боротьбу українського народу, а з іншого - визвольний рух ще не мав сил остаточно зломити ворога.

Хмельницький все ж не поспішав виконувати розпорядження Яна Казиміра виписувати з війська козаків, які не потрапили до реєстру.

Тяжким ударом для козаччини була і Берестецька катастрофа. Треба нагадати, що польський уряд робив спробу підштовхнути Росію до наступу проти Криму, щоб таким чином не допустити приходу орди на допомогу Хмельницькому. З цією метою в лютому до Москви було відправлене посольство у складі сандомирського каштеляна Станіслава Вітовського, литовського писаря Пилипа Казимира Обуховича та ін. Коли зайшла мова про Україну, російські представники прямо заявили, що козаки почали війну через гоніння на православну церкву, нестерпні кривди, утиски, унію [15, 26].

Тому висловлювалися за те, щоб король якнайшвидше помирився з ними, бо є небезпека можливого переходу Війська Запорозького в підданство Порти. Однак польське посольство наполягало лише на укладені угоди, котра передбачала б спільні дії обох держав проти Криму, з чим, у свою чергу не погоджувалися російські дипломати. Тому переговори завершилися безрезультатно. Окремі факти дають підставу висловити міркування, що гетьман покладав певні надії на підтримку з боку трудящих Польщі. Не виключно також, що Хмельницькому вдалося встановити зв'язок з Олександром Леоном, Косткою Наперським, який, на думку польського дослідника А. Керстена міг бути побічним сином Владислава ІV. Дослідники не виявили джерел, які б проливали світло на реакцію українського гетьмана, коли він дізнався, що король залишився під Берестечком. Можна лише констатувати, що, таким чином, поле для вирішальної битви було обране не ним, а польським командуванням. Коли їх оточили, то Ян Казимир дав вимогу на ультиматум. Але Військо Запорозьке подало відповідь з відмовою визнати Куруківську угоду, віддати старшину, шляхту та артилерію. Допускаємо, що на той час ханові стало відомо про посольство Порти до Хмельницького, яке везло йому корогву, кафтан і шаблю. Ці всі події для Хмельницького були, наче двобій з долею.

В другій половині 6 вересня під Білу Церкву прибув Хмельницький, щоб укласти договір про мир із послами (польськими комісарами). Здавалося ось-ось усе вирішиться й угода буде підписана. Однак трапилося те, чого побоявся гетьман. Серед козаків, а також селян і міщан, які перебували в його таборі, почали поширюватися чутки про замирення з коронним гетьманом. Тоді при вкрай тяжких обставин, Хмельницький відмовився прийняти укладені під час переговорів умови домовленості, передавши через комісарів і своїх послів (Саву Литвиненка та М. Гладкого) свої вимоги. Значна частина козацької старшини, передусім угодовське угрупування, прагнули якомога швидше укласти мир з Річчю Посполитою, забезпечивши, певна річ, свої інтереси. Становище ускладнювали і інші чинники: затримувався підхід татарської орди, від правителя якої не надходило жодних відомостей. Не можна було нехтувати й невдоволенням значної частини козацтва пограбування їхніх домівок як жовнірами, так і татарами. Тож Хмельницький вирішив припинити зволікання переговорів й піти на укладення нового договору, в чому був винний не гетьман, а надзвичайно серйозні обставини.

Умови укладеного договору були тяжкими, втім, поза всяким сумнівом, вони були б незмірно тяжкими, якби не вдалося зупинити просування ворожого війська. Отже, спинимося на основних статтях. Передбачалося скорочення чисельності реєстру з 40 до 20 тис. козаків; причому вони мали право проживати лише в королівських володіннях Київського воєводства, а із самого Києва велено було якнайменше записувати до реєстру і так далі. Становище гетьмана залишалося вкрай складним. Адже умови договору неминуче мали викликати гостру реакцію не лише з боку селян, міщан і рядових воїнів, а й заможного козацтва та старшини полків, розташованих на території Брацлавського та Чернігівського воєводств, бо за договором підрозділи коронного війська дістали право розташуватися на цих територіях [24, 264-267].

Намагаючись розірвати союз України з Кримом, Ян Казимир вимагав від гетьмана розпочати воєнні дії проти татар, а захоплених у полон посилати до Варшавського замку. У відповідь надійшла відмова, а за нею перемога під Батогом. До вечора у битві польська армія перестала тилувати. За словами Самовидця „с которого то войска з того обозу мало кто увойшов”. На думку польського дослідника Я. Мацішевського, такої поразки Польща ще не зазнавала. На Батізькому полі полягла половина всіх гусарів Речі Посполитої. Факти спростовують поширену в ряді просту думку, нібито за розпорядженням Хмельницького козаки викупляли у татар польських бранців і знищували їх. Безсумнівно, Батізька перемога є найяскравішою сторінкою воєнного мистецтва Богдана Хмельницького, й навіть якби вона була б єдиною в його житті, її вистачило б, щоб поставити гетьмана в один ряд із найвизначнішими полководцями середньовічної Європи. Із іншої сторони - гетьман був згідний і на замирення. Були в нього проблеми і із походом сина Тимоша в Молдову [9, 38].

Миротворча місія свого посольства в Польщу зазнала поразки - гетьман шукав нового союзника. Тим часом настала битва під Жванцем. Іслам-Гірей підписав коронному маршалові про доцільність уладження вічного миру між Кримом і Польщею; польська сторона з радістю прийняла Кримські пропозиції. Потім під час битви польський уряд із нетерпінням чекав відповідь хана, адже становище армії було катастрофічним. Тому Польща здобула мир у вкрай важкій ситуації, коли шансів на порятунок армії практично не було. Кримське ханство, не допустивши розгрому польського війська, уникло різкого ослаблення Речі Посполитої, та зміцнення позицій України. Коли в середу 1 лютого розпочав роботу польський сейм, король дізнався про присягу гетьмана російському цареві, тому хотів схилити Іслам-Гірея до розриву союзу з козаками та введення свого війська на українську територію. Щоб зробити позицію хана відносно Польщі лояльнішою, йому відправили гроші й цінні товари.

Коли послідувала битва під Ахматовим, то є різні оцінки щодо її закінчення та ходу. Становище українсько-російського війська було значно гіршим, ніж під Берестечком улітку 1651 р., проте гетьман не втрачав надії вирватися із пастки. Це взагалі була гарматна дуель без великих боїв. Як оцінити наслідки Ахматівської битви? В історичній науці існують різні думки. Польський дослідник Л. Кубаля вважав, що вона була для поляків напівперемогою, напівпоразкою. М.С. Грушевський схилявся до міркування, що не слід характеризувати її як успішну для українсько-російського війська [14, 196]. Г.О. Санін дійшов висновку, що під Ахматовим українські та російські війська досягли перемоги.

На мою ж думку, результати битви не можна вважати успішними для жодної із сторін. На які поступки Україні могла піти Річ Посполита? Насамперед, усім оголошувалася амністія за минулі вчинки. Православна віра конституювалася в усіх районах Корони й Литви, де вона існувала здавна, а церквам було обіцяно повернути всі володіння, якими вони користувалися до 1596 року. Проте водночас комісари повинні були дбати про збереження унії. Але становище Польщі не довго було тривким. З поразкою під Городком, Польща втратила останні боєздатні підрозділи й її становище стало катастрофічним. Але немає сумніву: польський уряд не збирався ні погоджуватися на визнання незалежності новоутвореної Української держави. Навпаки, він намагався продовжити панування Польщі на українських землях.

В 1654-1655 рр. залишалася не розв'язаною проблема України, що означало неминучість повернення до неї, але вже в інший, сприятливіший для Польщі час.

Отже, як Хмельницький не бажав замиритись із Польщею, мирно вирішити конфлікт - йому цього не вдалося, бо союзники гетьмана хотіли вигоди тільки собі, а в кінцевому результаті він залишавсь ні з чим, от як при створенні польсько-московського союзу; коли Росія в той час була єдиним сильним прибічником України.

Розділ ІІІ. Північно - східний вектор зовнішньої політики України як політична альтернатива

3.1 Українсько - московський договір 1654 р.

Російська Імперія не була менш могутня, ніж Річ Посполита, але до сих пір стояла осторонь, коли не настав її час.

20 березня 1654 р. в Москві стало відомо про повернення великих повноважених послів після невдалих переговорів із польським урядом. Їм було наказано якомога швидше прибути в столицю. Довідавшись про цілковитий провал миротворчої місії свого посольства в Польщу, уряд вирішив винести питання про входження України до складу Росії на Земський Собор, який 1 жовтня ухвалив прийняти гетьмана та Військо Запорозьке „с городами и их землями” [19, 69], а проти Польщі розпочати війну. Наступного дня цар розпорядився, щоб Стешнєв і Бредихін повідомили гетьмана про рішення Земського Собору і відправку в Україну спеціального посольства, очолюваного тверським намісником В. Бутурліном. 9 жовтня воно вже вирушило в дорогу, щоб оформити акт входження Війська Запорозького до складу Росії. Та як показали події наступного дня, серйозним прорахунком стало те, що не було взято до уваги відмінність між політичними устроями Росії та Польщі й не з'ясовано позиції повноважених послів щодо їхньої присяги від імені Олексія Михайловича на умовах входження України до складу Росії. Адже Росія становила собою самодержавну монархію, яка еволюціонувала в бік абсолютизму, а Польща - слабко централізовану станову монархію на чолі з королем, який обирався сеймом. Хмельницький трактував входження козацької держави до складу Росії не як односторонній політичний акт царської милості Війську Запорозькому, а як двосторонній, у якому кожна із сторін брала (одна перед іншою) певні зобов'язання, порушення яких неминуче вело б до втрати його юридичної сили [15, 36]. Тому гетьман був впевнений, що Олексій Михайлович мав присягнути, що не видасть його польському королю, буде захищати, а також не порушуватиме вольностей. Але ситуація стала критичною. Уся справа прийняття підданства цареві повисла на волосинці. Гетьман і старшини в принципі погоджувалися піти на вимоги Бутурліна, однак козаки наполягали, щоб посли принесли присягу і Війську Запорозькому.

Тому Хмельницький послав до Росіян Тетерю та Г. Сахновича, щоб схилити її до цієї акції. Але вони відповіли відмовою, і сказали, щоб їм вірили на слово, бо ті „короли неверные и не самодержцы, а на чем и присягают, и на том николи в правде своей не стоят” [15, 40].

Постала вкрай складна дилема: чи відмовитися від рішення ради й, таким чином фактично залишитися перед ворогами на одинці, чи піти на прийняття підданства російського царя. Реально оцінюючи сили й можливості козацької республіки, гетьман обирає другий варіант. Які ж фактори сприяли реалізації цього плану? Важливу роль відіграти традиційно існуючі економічні й культурні зв'язки й значення спільності віросповідання. Нарешті, в жодному разі не можна ігнорувати той факт, що в історичній пам'яті українського народу продовжувала жити ідея єдності всіх „руських земель” у межах однієї держави, як це було за часів Київської Русі. Адже мешканці українських земель продовжували називати себе „Руссю”, хоч цю назву пізніше перебрала собі й Московська держава.

По-друге, Переяславський акт не був примхою волі гетьмана чи незаконної інтриги купки старшини. Дане рішення було прийняте вищим законодавчим органом Української козацької республіки - козацькою радою, в якій взяли участь, за підрахунками М.С. Грушевського 200 представників старшини та козаків Війська Запорозького. В той час Хмельницький піклувався насамперед про інтереси держави в цілому, значна частина старшини та шляхти за його спиною намагалася не лише забезпечити за собою власні права та привілеї, а й добитися їх суттєвого розширення, зокрема заволодіти маєтками, чого не дозволяв гетьман [14, 198]. Можна відхилити як позбавлені наукової аргументованості будь-які звинувачення гетьмана в тому, що пішовши на згоду з Росією, він начебто позбавив Україну незалежності й якби не ця його „фатальна помилка” Україна процвітала б самостійною державою. Автори подібних теоретичних концепцій та їх популяризатори ігнорують і реальні сили козацької України в сер. ХVІІ ст., й факт існування, крім царської Росії, не менш могутніх ворогів незалежності України, таких як Польща, Кримське ханство та Порта.

Також слід зауважити, що Олексій Михайлович також розумів неминучість війни з Річчю Посполитою, тому намагався знайти союзників серед європейських держав. Із цією метою вирішено було відправити посольства до Австрії, Франції, Швеції, Данії, Нідерландів, Курляндії, Бранденбурга, Молдавії, Валахії та Кримського ханства, щоб пояснити причини входження до складу Росії козацької України й домогтися від них якщо не допомоги, то хоча б нейтралітету в майбутній війні. Проведені консультації показали, що Франція все ж і не висловлювала протестів. Нідерланди обіцяли надіслати 20 тис. мушкетів і 30 тис. пудів свинцю та пороху. Швеція послала 20 тис мушкетів і спокійно сприйняла входження України до складу Росії. Дунайські князівства вагалися між Росією й Польщею. Данія, Австрія та її союзники відносилися до Росії насторожено. На думку Л.В. Заборовського, Данія відмовилася продати Росії мушкети. Їй і Нідерландам була небажаною війна Росії з Польщею, бо вона послабила б останню в боротьбі зі Швецією. Особливо велика увага приділялася розвиткові мирних відносин із Кримом. З цією метою в лютому 1654 р. до Бахчисарая було відряджено посольство Тимофія Хафунського. Щоправда, не відкидалася й перспектива воєнних дій із Кримом. Хмельницький звертав увагу Москви на високу активність польської дипломатії у створенні союзу держав проти Росії та України.

3.2 Наслідки Українсько - російського союзу

У військових діях слабким місцем задуму атаки було те, що він не передбачав розгрому основних, найбоєздатніших сил Речі Посполитої - польської армії. В будь-якому випадку просування російського війська неминуче загальмувалося б необхідністю оволодіння найміцнішими містами - фортецями Великого князівства Литовського, а це дало б змогу польському урядові підготувати надзвичайно міцний контрудар на південному театрі воєнних дій - на території України. Саме такого розвитку подій боявся Хмельницький від самого початку Визвольної війни й тому докладав усіх зусиль, аби не допустити ведення воєнних дій на два фронти [19, 126]. В разі перемоги польсько-татарські війська могли не лише вийти в тил російським, але й розпочати наступ на Москву. Щоб запобігти подібному розвитку подій, російському урядові довелося б спішно відкликати армію з Білорусії, полишивши вже зайняті там землі. А втрата України різко погіршила б становище Росії. Завжди причиною затримки його наступу була позиція царя. також російський уряд в аналізі воєнно-політичної обстановки припустився грубих прорахунків. Добившись протягом серпня-вересня великих успіхів у боротьбі з литовським військом і здобувши Смоленськ, він знехтував потенціальні можливості Речі Посполитої й відмовився від негайних широких наступальних операцій.

У жовтні 1655 р. Москву відвідує австрійське посольство у складі Аллегрета де Аллегретіса та Іогана Дітріка фон Лорбаха, яке запропонувало укласти мир з Польщею й розпочати воєнні дії проти Швеції. 20 грудня вже бояри заявили, що цар погоджується на мир і вимагає, аби йому повідомили умови польської сторони. Стало ясно, що Москва відмовляється від воєнних дій проти Польщі, й це ускладнювало включення до складу козацької держави земель західного регіону України.

Таким чином, ні Річ Посполита, ні Московська держава не були зацікавлені у появі нової сили, яка б мала власні геополітичні інтереси у східноєвропейському регіоні. На цій основі дві держави могли знайти шлях до порозуміння. Уже в 1656 р. польська та російська сторона сідають у Вільно за стіл переговорів, навіть не допускаючи до участі українських представників. Основне питання, що розглядалося, була вимога один у одного підтвердження зверхності над усією територією України. Цю проблему вирішити не вдалося. Однак обидві сторони уклали перемир'я, яке передбачало спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбургу.

Б. Хмельницький спрямовує всі дипломатичні зусилля проти польсько-московського союзу, що почав вимальовуватися і був смертельно небезпечним для утвердження незалежної козацької держави.

Розділ ІV. Роль Південних сусідів у боротьбі Української козацької держави за незалежність

4.1 Молдавське князівство

Україна починає відігравати значну роль у політичних справах своїх сусідів, південних васалів Османської імперії.

Активну участь брав гетьман у молдавських справах. Прагнучи прив'язати Молдову до України, він підтримав молдовського господаря В. Лупула, а не турецького ставленика Георіце. Намагаючись підпорядкувати всю Волощину, Лупул уклав військовий союз із Б. Хмельницьким, зміцнивши його шлюбом своєї доньки Розанди з сином гетьмана Тимошем. Однак спільний молдовсько-український похід закінчився невдачею. Підтримавши Лупула, гетьман фактично пішов на конфронтацію з Османською імперією, Волощиною та Трансільванією, які підтримували Георгіце.