Участь запорозького козацтва у російсько-турецьких війнах XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Дніпропетровської облдержадміністрації

Дніпропетровське територіальне відділення МАН України

Відділення: Історія

Секція: Історія України

Участь запорозького козацтва у російсько-турецьких війнах XVIII ст.

Роботу виконала:

Задорожна Д.О.

Науковий керівник:

Шломенко Л.С.

Кривий Ріг - 2014 рік

Зміст

Вступ

Розділ 1. Підготовка козаків до військово-морських походів

1.1 Нова Січ як центр підготовки козацьких походів у 1734-1775рр

1.2 Стратегія і тактика запорожців під час походів

Розділ 2. Участь козаків у російсько-турецьких війнах XVIII ст

2.1 Дії Дніпровської флотилії під час російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр

2.2 Запорозька флотилія в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність проблеми: Складовою традицій кожного цивілізованого народу є історична пам'ять про його минуле. Козацькі часи - невід'ємна і важлива складова історичної пам'яті українського народу. Особливого значення для сучасної України вони набувають зараз, в умовах переоцінки української історії. Саме з українським козацтвом пов'язана героїчна боротьба українського народу за свободу та самостійну державність. Козацтво і сьогодні надихає українські патріотичні сили зміцнювати нашу державу.

Вже чимало зроблено у висвітленні українського козацтва вітчизняними та зарубіжними вченими, зокрема і його військової складової, адже козацькі сили вели постійну боротьбу з багатьма ворогами протягом декількох століть. Однак, період XVIII ст. й досі залишається маловивченим, оскільки інтенсивність морських походів козаків в цей час була меншою, ніж в більш ранні періоди. Та не дивлячись на порівняно з минулим меншу інтенсивність походів, цей період є дуже важливим в історії запорозького козацтва, оскільки саме тоді протистояння козаків з Османською імперією та Кримським ханством виходить на якісно новий рівень. Складні внутрішні та зовнішньополітичні процеси на Запорожжі та в сусідніх державах відбиваються і на характері військових дій. Тому більш глибоке вивчення військово-морських операцій запорозьких козаків в зазначений період, з'ясування їх причин і наслідків є необхідним для створення цілісної картини такого феномену в історії України як козаччина.

Історіографія проблеми. Головною працею по даній темі в зазначений період є «Історія запорізьких козаків» Д.І. Яворницького [36]. В ній в контексті загальнокозацької історії розкриваються проблеми морських походів запорожців, їх суднобудування, військової тактики і стратегії тощо, даються географічні та топографічні відомості, необхідні для вивчення даного питання.

Вагомий внесок у вивчення морських походів запорожців вніс І.П. Крип'якевич. У своїй тритомній праці «Історія українського війська» основну увагу дослідник сконцентрував на системі організації та забезпечення війська, тактичній й стратегічній концепції ведення бойових дій.

В радянській історіографії найцікавішою роботою є книга Ю.П. Тушина «Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях» [28]. Ю.П. Тушин схильний позитивно оцінювати дії запорожців, відводячи ім. по суті головну роль в боротьбі з Османською імперією.

Після розпаду радянської держави з'являються нові праці з даної проблематики. Основними тут є такі праці: А. Сергейчук «Морські походи запорожців» [18], А Сокульський «Морські походи запорожців» [24], В. Брехуненко «Морські війни українських козаків» [1], В. Корольов «Босфорська війна»[12]. В цих роботах ми можемо бачити новий погляд на козацькі морські походи, їх причини, наслідки, перебіг, військово-політичну складову тощо.

Великий внесок у вивчення бойових дій запорожців на морі під час російсько-турецьких війн 1735 - 1739 рр. та 1768 - 1774 рр. вніс історик Г.Г. Шпитальов, який у своїх численних статтях торкався питань козацького суднобудування, оснащення та безпосередньо участі козаків у бойових діях проти Османської імперії на морі у зазначений період [29-34].

Загалом, можна зробити висновок, що стан наукової розробки проблеми не можна вважати задовільним. Незважаючи на те, що в цілому існує значна кількість досліджень з козацької тематики, у тому числі, з історії його військово-морського мистецтва, всі вони дають узагальнюючу картину козацької морської історії, або ж переважно торкаються лише окремих аспектів козацького мореплавства, здебільшого зосереджуючи свою увагу на більш ранніх періодах від того, який маємо розглянути ми.

Мета роботи - дослідити морські та річкові походи запорозьких козаків часів Нової Січі. У відповідності з метою ставляться такі завдання: показати Нову Січ як центр підготовки козацьких морських походів у XVIII ст.; визначити причино-наслідкові зв'язки козацьких морських походів в даний період; розглянути матеріально-технічну базу походів часів Нової Січі, зокрема, висвітлити козацьке військове суднобудування; встановити основні маршрути та напрями козацьких морських походів; дослідити участь козацького флоту у російсько-турецьких війнах 1735-1739 рр. та 1768-1774 рр.; виявити сутність військової стратегії і тактики морських походів запорожців; порівняти та виявити спільні та відмінні риси у морських походах козаків кінця XVI-XVII ст. та в зазначений період.

Об'єкт дослідження: морські походи та операції запорозьких козаків 1735-1774 рр. Предмет дослідження: передумови, причини, цілі, перебіг, принципи та наслідки морських походів запорозьких козаків часів Нової Січі, їх матеріально-технічна база тп стратегічно-тактичний компонент.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період існування Нової Січі у 1774-1775 рр., яка у зазначений період була центром Запорозького Низового війська і відправною точкою військово-морських походів козаків.

Джерельну базу роботи становить комплекс документальних матеріалів. В цих збірниках зберігається великий пласт документів з історії козаків часів Нової Січі, в тому числі й ті, які стосуються участі морських сил запорожців у російсько-турецьких війнах 1735-1739 рр. та 1768-1774 рр.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що зосереджено увагу на проблематиці козацьких морських походів часів Нової Січі і висвітлено нові сторінки військової історії козаччини, визначено основні відмінності тактики та стратегії морських походів у XVI - XVII ст. від морських походів XVIII ст..

Практичне значення дослідження полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані для вивчення військової історії запорозьких козаків, зокрема, її військово-морського компоненту.

Наукова пошукова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

Розділ 1. Підготовка козаків до військово-морських походів

1.1 Нова Січ як центр підготовки козацьких походів у 1734-1775рр

Центром запорозького козацтва протягом 57 років (з 1652 по 1709 рр.), а значить, і місцем, де розпочиналися морські походи другої половини XVII- початку XVIII ст. була Чортомлицька, або ж як її ще називали, Стара Січ. Чортомлицька Січ справедливо вважалася і вважається найзнаменитішою з усіх запорізьких Січей, так як існування цієї Січі збіглося з найблискучішим періодом історичного життя запорізьких козаків, саме в той період, коли вони й «самому Царю-городу давали нюхать козацького пороху».

Наприкінці XVII ст. - в першій половині XVIII ст. в історичній долі Запорозької Січі відбулося чимало трагічних змін. Після Полтавської битви (червень 1709 р.) царським військом було зруйновано Стару (Чортомлицьку) Січ і заборонено її відновлення на території імперії. Причиною цьому був перехід останнього кошового К. Гордієнка з частиною козаків на бік Карла ХІІ.

Після ліквідації Чортомлицької Січі запорожці з дозволу кримського хана заснували Січ на його землях, біля с. Олешки (пониззя Дніпра). Їхнє становище в татарських володіннях було важким. Бахчисарайський уряд часто використовував козаків на виснажливих земляних роботах на Перекопі, обкладав їх великими податками. Все це викликало масове незадоволення. Вже 1714 р. кошовий Січі І. Малашевич (обраний замість К. Гордієнка) звернувся до царя Петра І з проханням дозволити запорожцям повернутись у стару місцевість. Однак царський уряд не дозволив козакам повернутися на їх землі.

Політичне й економічне становище запорожців в умовах Олешківської Січі не відповідало їх історичному покликанню і гальмувало подальший розвиток усього укладу життя. Звичайно, що під час перебування запорожців на татарських землях ні про які морські походи й мови бути не могло. Масове невдоволення своїм існуванням під владою кримського хана плекало думки більшості запорожців про необхідність повернення до рідного краю. Та дорога туди виявилася для них на довго перекритою. Лише 31 серпня 1733 р. у зв'язку з назріванням війни проти Туреччини і необхідністю поповнення військового потенціалу країни їм спеціальною царською грамотою було офіційно дозволено заснувати Нову Січ.

10 квітня 1734 р. понад 30 тис. запорожців повернулися на Запорожжя і за 7 км від колишньої «старої» Чортомлицької Січі заклали Нову Січ. Вона стояла на півострові поблизу нинішнього с. Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області, що зі сходу омивалася правим рукавом Дніпра, з півночі - р. Підпільна, а з півдня і заходу межувала зі степом. Тому цю Січ ще називали Підпільненською.

Влітку 1734 р. у Лубнах укладено угоду між російською військовою адміністрацією та запорожцями, відповідно до якої останні визнавали себе підданими російської імператриці та зобов'язувались як військовики підлягати київському генерал-губернаторові. Натомість російська влада «вибачала» їм усі їхні «провини», зобов'язувалась щорічно виплачувати царську платню в розмірі 20 тис. руб., дозволяла розпоряджатися землями, що традиційно перебували в їхніх руках від верхів'їв р. Самара до р. Південний Буг зі сходу на захід і від р. Тясмин та р. Орель до ногайських володінь - з півночі на південь. Визнані російською владою споконвічні володіння січового товариства відтепер отримали в документах офіційну назву - Вольності Війська Запорозького, що існувала до ліквідації Січі у 1775 р. [ 2]

Навесні 1734 р. кілька тисяч козаків приступили до влаштування Січі. Місце її розташування нагадувало півострів, що з півночі та сходу омивався правим рукавом Дніпра і р. Підпільною, піднімаючись над нею на 5-12 метрів, а з півдня й заходу межував зі степом. Січ являла собою фортецю, обнесену земляним валом заввишки 3,5 - 4 м заввишки з дубовим палями та баштами по ньому. Навколо пролягав глибокий рів, наповнений водою. Загалом довжина укріплення сягала 4 км, а площа фортифікаційних споруд -- близько 40 га.

Посеред фортеці містився майдан, де відбувалися козацькі ради. Там же знаходилися будинок кошового отамана, військова канцелярія, пономарня, курінні комори -- скарбниці, далі колом вишикувалися житла січовиків -- курені.

До фортеці примикало передмістя, відоме під назвами форштадт, базар, Гасан-Баша. Це був осередок торговельної, господарської і виробничої діяльності запорожців з численними ринковими будівлями, майстернями-зброярнями, кузнями і козацькими дворами. Тут же містилися січова школа, пушкаря, два невеликі земляні укріплення -- редути. Отже, Січ буда водночас фортецею і військово-адміністративним центром Запорожжя .

Активно розвивалося і суднобудівництво та зв'язані з ним ремесла Нової Січі. Чудове місце розташування серед річок та плавнів давало можливість непомітно для ворога створювати як торгові, так і військові кораблі. Січ повністю себе забезпечувала свій флот морськими та річковими суднами. Дерево для цього заготовлялося заздалегідь, насамперед у басейнах Ворскли та Самари, потім сушилося й оброблялося. Переважно використовувалися такі дерева, як верба, липа, осокора. Деревині цих порід характерна невелика питома вага, вона в'язка, а тому при висиханні не тріскається, добре обробляється, легка і пориста, добре витримує осмолення. З них виготовлялися так звані «ботники» -- кістяки днища козацьких кораблів. При чому, операції по виготовленню «ботників» тривали рік чи два, а отже на Січі завжди повинні були бути достатні запаси цього ключового елементу козацьких кораблів. На території Січі знаходилися будівельні майстерні, де з підготовлених матеріалів і створювався козацький флот. Саме в майстернях Січі надіслані з усього Подніпров'я «ботники» перетворювалися у повноцінні кораблі: обшивалися ялиновими та дубовими дошками та укріплювалися шпангоутами, обсмолювалися тощо. Слід зазначити, що заради здійснення козаками вигідних Москві морських походів, вона надавала їм деревину та інші необхідні матеріали для побудови й оснащення суден: залізо, смолу, матеріал для вітрил, якорі. В окремих випадках, коли російський уряд був особливо зацікавлений в залученні Низового Війська до тих чи інших воєнних дій (наприклад, під час русько-турецьких війн), для нього виготовлялися судна в лісах у районі Брянська і Трубчевська.

Особливістю функціонування Нової Січі було те, що територія Вольностей Війська Запорозького була поділена на вісім політико-адміністративних округів -- так званих паланок. На правому березі Дніпра існували Бугогардівська, Інгульська і Кодацька паланки, на лівому - Протовчанська, Орельська, Самарська і Кальміуська, а вздовж гирла Дніпра - Прогноїнська. У паланках, які об'єднували 38 куренів, січовики вели власне фермерське господарство у так званих зимівниках (хуторах). Там існувала і своя паланкова старшина, яка, однак, обиралася на Січі та була підзвітна Кошу.

Загалом, землі Війська Запорозького охоплювали величезну площу степової України. Нині це територія майже всієї Дніпропетровської області, а також значні частини Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. Запорозькі землі сягали навіть протилежного берега Азовського моря (Єйська коса в нинішньому Краснодарському краї Росії). У містечках -- центрах паланок -- містилися органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто діяли річкові поромні переправи, проводилися ярмарки тощо. Адміністративний апарат паланок був невеликим: полковник, писар, суддя, осавул, а також отамани слобод, що входили до тієї округи. У паланках разом із козаками жили й селяни, які мали право обирати своїх отаманів. Кожна паланка мала власний герб і печатку.

На відміну від своїх попередниць, Нова Січ була не лише військово-політичною організацією, а й ефективним господарським механізмом.

Відносний спокій, що в часи Нової Січі запанував між запорожцями та кримчаками, вигідне розташування земель Вольностей Війська Запорозького на перетині торговельних шляхів, сприятливі кліматичні умови та соціальні відносини, що не знали взаємин позаекономічної залежності (кріпацтва), забезпечили краю надзвичайно швидкі темпи народної колонізації та економічного зростання. Ці обставини приваблювали сюди численних втікачів з усієї України і навіть із-за її меж. Причому кількість їх постійно зростала. Так протягом 1767-1774 рр. від панської неволі на Січ утекло 3405 осіб, а лише за 1775 р. -- понад 5390 осіб. Якщо на середину XVIII ст. на Запорожжі проживали майже 20 тис. козаків, то напередодні ліквідації Нової Січі на її землях мешкали понад 100 тис. дорослих осіб чоловічої статі. При цьому, на самій Січі, в часи найбільшого її розквіту стройового війська запорозьких козаків могло набиратися до 10-12 тис. чоловік .

Вищим виконавчим органом на Січі залишався кіш, колективний орган у складі кошового отамана, писаря, судді, осавула й довбиша. Роль загальнокозацької ради занепала. Натомість підвищилася роль старшини. Збираючись на вузькі ради, вона часто самостійно вирішувала поточні справи Запоріжжя. В Новій Січі почастішала практика обрання однієї й тієї самої особи кошовим отаманом на повторний термін.

Головним обов'язком запорожців залишався захист українських земель від татар і ногайських орд з боку степів. Нова Січ постійно тримала польову сторожу. Вздовж порубіжжя існували бекети (пікети), редути, так звані фігури та могили. 1767 запорозькі бекети (традиційні чатування козацьких загонів) зосереджувалися на 20 постах. Уздовж лівого берега Дніпра від р. Орель до р. Кінські Води на відстані 10, 20 чи 30 верст один від одного були розташовані редути (шанці). Сторожова служба запорожців поєднувалася із розвідувальною діяльністю.

1.2 Стратегія і тактика запорожців під час походів

До морського походу запорожці готувалися дуже старанно. Рішення про морський похід приймалося козацькою радою. Якщо кошовий отаман не йшов у похід, то на раді обирався і наказний отаман, який мав його очолити. Мета походу не розголошувалася і була відома лише вузькому кругу старшини і рядового козацтва. Тому противник, зазвичай, не міг довідатись про напрямок головного удару навіть у захоплених у полон. Для виходу в море обиралися хмарні дні й безмісячні ночі, які мали сприяти непомітному проходженню повз турецькі фортеці [36, с. 81].

За кілька тижнів до походу на Дніпрі на численних островах збирали матеріал для будови і оснащення чайок. Кожен загін-екіпаж у складі якого було 50-70 козаків, будував чайку для себе протягом кількох тижнів. Залежно від того, яким великим мав бути похід, виставлялась флотилія величиною 80-100 чайок. Таке швидке створення величезних флотилій можливе було завдяки досконалій організації. Кожен козак мав певні обов'язки, які повинен був якнайкраще виконати. Були серед них і різні ремісники, в тому числі й професійні суднобудівники, що полегшувало справу [20].

Крім цього, кожен з учасників походу збирав з собою додатково одяг для зміну. Брали також сухий провіант, оскільки не було змоги варити страву на вогні, та воду. Сухий провіант складався з товчених сухарів, сушеної риби, сушеного баранячого мяса і саламахи (з борошна, переважно гречаного і пшона). Провіант і воду зберігали в довгих бочках, покладених на дно чайки. Брали також необхідне для мореплавства майно: компас, запасне вітрило, теслярське знаряддя, линви, черпаки, ліхтарі та інші предмети, потрібні під час тривалого перебування на морі.

Усі очевидці зазначають, що служба на чайці була важкою, її екіпаж був під сонцем, дощем, на вітрах, хвилях, у штилі. Веслували переважно в три зміни, а складні обставини вимагали від екіпажу великого психічного та фізичного напруження. Тому перед походом проводили суворий відбір, і козаків, неспроможних витримати службу на чайці, не брали. З метою привчити до труднощів служби в морські походи брали щоразу певну кількість молодих людей, які вправлялися в козакування [22].

Морська боєздатність чайок дозволяла козакам вести бойові дії на великій відстані від Дніпра, в будь-якій частині Чорного і Азовського морів. При цьому флотилія, група, та окремі чайки мали значну самостійність. Своєрідність дій на цих морях, на яке поширювалось панування Туреччини, далеко від своїх берегів, вимагала від запорожців відваги, послідовності і витривалості, самостійності й активності, сміливості і розсудливості в рішеннях, здатності ризикувати, передбачливості і неперебільшеної обережності.

На чайці діяли колективно. Зусилля цілого екіпажу, і флотилії у виконанні бойового завдання спиралося на взаємозалежність, і козаки перемагали на морі саме завдяки колективним зусиллям. Оця колективність виникала з взаємного довір'я, пошани, приязні, фаховості, спільного досвіду і підтримки в боротьбі, а також з суворої дисципліни. Звідси й за кожен прояв неслухняності безумовно карали, а того, хто вживав алкоголь, просто викидали за борт. Крім цього, екіпажу чайки притаманна була однодумність відносно здійснюваного завдання, взаємопорозуміння, звички гармонійного колективного діяння і високий рівень організованості [22].

Великим тактичним мистецтвом було виведення флотилії чайок з Дніпра у море побіч турецьких кріпостей -- Тавані, Очакова та інших, які стояли на берегах цієї річки. Чайки йшли за течією ріки в строю, одна за одною. Попереду дві, як розвідка, потім чайка похідного отамана, а за нею - всі інші. Перед флотилією за течією річки, пущені козаками, пливли великі дуби з гілляками або балки, обковані залізом, для проривання ланцюгів, які в деяких вузьких місцях Дніпра біля турецьких фортець перегороджували шлях козацьким силам. Уночі пущені за течією ріки балки билися об ланцюги і здіймали шум. Турки ж одразу відкривали в це місце вогонь з гармат, докладно не прицілюючись. Переконавшись після якогось часу, що на воді спокій, турки переставали стріляти. Тоді приховані в темряві чайки виходили крізь прорвані місця у відкрите море [37].

Треба зазначити: флотилії чайок, в основному ухилялися від боротьби з турецькими воєнними кораблями. Як правило, вони атакували торговельні судна, щоб визволити галерних невільників та товар. Запорожці атакували окремі воєнні кораблі противника, а змушені до боротьби з турецьким угрупованням, приймали бій, і найчастіше виявлялись в ньому переможцями. Знали вони, що потрапити до турецького полону -- це значить бути мученим і тортурованим, тому не здавалися, воліли загинути в бою.

У битві з турецькими воєнними кораблями, які були більше чайок і мали у роспорядженні потужну артилерією, козаки могли зазнати великих втрат.Тому поводились вони обережно й намагались використовувати місцевість і переваги власних човнів [25].

Улюбленими для козаків місцями морського бою були мілини дельти річок. Тут козацькі чайки мали перевагу над турецькими галерами завдяки своїй швидкості й маневреності. Найбільшим щастям вважалося посадити галери на мілину, апотім по-козацьки «розібратися» з ними. Оскільки чайка виступала з води приблизно на 1 метр, то її важко було вгледіти. А ось екіпаж козацького човна бачив, що діється на морі, та легко з далекої відстані розпізнавав оснащені щоглами турецькі галери. Після розпізнання противника й схвалення рішення про атаку, екіпаж чайки вправно згортав вітрило та складав щоглу. Старший визначав напрямок атаки і маневрував так, щоб стосовно об'єкта атаки зайняти позицію під сонцем, аби не бути поміченим. За годину до заходу сонця чайки займали позицію на 1 милю від об'єкта атаки і, чекаючи ночі, стежили за ним, щоб не втратити його з поля зору. Близько опівночі за наказом отамана вони швидко наближались до турків і несподівано брали їх на абордаж. Абордаж був найефективнішим способом боротьби чайок з турецькими кораблями. Група чайок, маневруючи, примушувала атакований корабель розпорошувати артилерійський вогонь. У хвилини, коли пушкарі підготовляли гармати для наступних пострілів, чайки блискавично підходили до корабля. Оскільки кулі з гармат, розставлених напалубі високих галер, летіли вище чайок, не чинили їм шкоди, козаки вторгалися на палубу і вступали в рукопашний бій [18].

Під час бою козаки вели вогонь з рушниць та пестолів боролися шаблями, ножами і навіть кулаками. Група козаків звільняла прикованих до лав веслувальників-невільників, які приходились їм з підтримкою у подальшій боротьбі з турками. Коли здобували корабель, турків ліквідовували, звільняли полонених, брали вартісне майно і зброю, а корабель затоплювали.

Найлегшими і найуспішнішими були атаки козаків на багаті приморські турецькі міста, на які вони налітали несподівано вночі або вдосвіта. Неподалік міста потайки робили висадку десанту і організовували загони піхоти, які приступали до боротьби, а для захисту чайок залишали сторожу, переважно по двоє козаків біля кожного човна. На суші козаки не заходили далі, ніж на одну милю, пам'ятаючи про те, що противник може знищити чайки. Після вторгнення в місто, захоплений зненацька гарнізон, козаки ліквідовували. Майно, яке важко було забрати на чайки, знищували і палили. Застукане вночі або вдосвіта турецьке населення не чинило опору. Козаки, не зазнавши втрат, поверталися на човни з відвойованим добром. Бувало, атакували вони набережні османські гарнізони, коли ті були кількісно сильнішими і могли б не допустити до здобуття турецького міста. Тоді, провівши докладу розвідку об'єкта атаки, приховано підходили під стіни фортеці та вторгалися у неї. Турецьких воїнів у полон не брали. Знищивши військові об'єкти, запорожці входили в місто, грабували, і з богатою здобиччю поверталися додому [12].

Спосіб бойових дій запорозького козацтва повністю відповідав завданням збройних сил Російської імперії в боротьбі з турецько-татарською армією, хоча у цілому Військо Запорозьке поступалося регулярним підрозділам росіян у технічному оснащенні.

Таким чином, центром запорозького козацтва протягом 41 року (з 1734 по 1775 рр.), а значить, і місцем, де розпочиналися морські походи XVIII ст. була Нова, або ж як її ще називали, Підпільненська Січ.

Що стосується козацьких бойових човнів, то основним військовим типом кораблів, яким козаки здійснювали свої морські походи, була так звана чайка.

У XVIII ст. зявився новий тип козацького судна. Напередодні війни в 1735 році Російська імперія не мала достатнього досвіду ведення бойових дій на морі , саме тому було прийнято рішення звернеться до запорозьких козаків за допомогою в будівництві військових кораблів. За кресленнями козацьких чайок на Брянської верфі були побудовані декілька сотень «новоманірних козацьких човнів». Судно являло собою спробу об'єднання якостей бистрохідного гребного човна, аналогічного кораблям запорізьких і донських козаків, і морского корабля. З причини низької осадки при спробі пройти дніпровські пороги , практично вся флотилія зазнала аварії у 1735 р. Через деякий час близько 400 одиниць уже нової флотилії було побудовано на острові Мала Хортиця (Байда). «Новоманерні козацькі човни» добре проявили себе в бойових діях проти турецьких кораблів. Також їх використовували для висадки десанту на берег.

Для виходу в море козаки користувалися кількома маршрутами, що мало заплутувати противника. Географічно найзручніший з них пролягав, звісно, по Дніпру. Козаки з Січі спускалися «своєю» річкою в Дніпровсько-Бузьський лиман, а звідти виходили у відкрите море. Однак найпростіший шлях був і найнебезпечнішим. Турки, як могли, намагалися «закрити Дніпро» й не випускати чайки в море.Інший маршрут передбачав вихід в Азовське море Доном або повернення через Дон після морського походу. Через турецьку військову присутність на Дніпрі козаки опрацювали ще два маршрути виходу в море. Хоча вони були важчими, ніж шлях через Дніпровсько-Бузький лиман, однак дозволяли оминути турецькі фортеці на Дніпрі. Перший маршрут передбачав використання річок басейну Дніпра-Самари й Вовчої, а також річки Кальміус, яка впадала в Азовське море.

До морського походу запорожці готувалися дуже старанно. Рішення про морський похід приймалося козацькою радою. За кілька тижнів до походу на Дніпрі на численних островах збирали матеріал для будови і оснащення чайок.

Морська боєздатність чайок дозволяла козакам вести бойові дії на великій відстані. Стосовно ведення бойових дій запорозькою піхотою на човнах гребної флотилії під час русько-турецьких війн XVIII ст., треба зазначити, що вони на той час цілком відповідали тактиці європейської морської піхоти.

Розділ 2. Участь козаків у російсько-турецьких війнах XVIII ст

2.1 Дії Дніпровської флотилії під час російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр

Початок російському військовому суднобудуванню на Дніпрі було покладено в період російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Дніпровська флотилія почала формуватись задовго до російсько-турецької війни 1735-1739 рр. У період російсько-турецьких війн кінця XVII - початку XVIII ст. на Дніпрі діяли гребні козацькі флотилії, побудовані на Гетьманщині і Запорожжі. У 1723 р., готуючись до чергової війни з Туреччиною, імператор Петро І вирішив створити Дніпровську військову флотилію. Для будівництва цієї флотилії на р. Десна було засновано Брянське адміралтейство. Готові судна мали спускатись в Дніпро і далі в Чорне море. Але влітку 1724 р., у зв'язку із налагодженням відносин з Туреччиною, роботи згорнули. Надалі, аж до приходу на російський трон Анни Іоаннівни, південному суднобудуванню уваги не приділялося [30].

Втім, на початку серпня росіяни змушені були залишити Кінбурн. Запорожцям довелось на своїх дубах вивозити з фортеці артилерію корпусу М. Леонтьєва. [34].

Після завершення невдалого походу на Кримський півострів Х. Мініх дійшов висновку, що на Дніпрі необхідно мати потужну гребну флотилію. У справі створення потужної гребної флотилії на Дніпрі фельдмаршала підтримав Сенат і Кабінет Міністрів. Наприкінці літа, для закладення Нової Брянської верфі, Х. Мініх тимчасово відкликав на Десну головного командира Тавровського адміралтейства віце-адмірала П. Бредаля. Згідно з планами на наступну компанію, судна Брянського адміралтейства мали доправити до Очакова облогову артилерію і військові припаси . У серпні Адміралтейств-колегія постановила будувати у Таврові і Брянську «островские лодки». [30].

В кінці осені Сенат видав указ щодо створення на базі Брянського адміралтейства Дніпровської експедиції.

У навколишніх повітах набрали необхідну кількість робітників. Безпосереднє керівництво будівельними роботами здійснював капітан полковницького рангу П. Кашкін. Сплав готових суден доручався лейтенанту майорського рангу О. Кашкіну. Забезпечення майстрів, службовців, робітників, солдатів і матросів покладалось на комісара М. Трубецького.

Навесні, ще до початку компанії, Запорозька флотилія взяла під контроль гирло Дніпра. Так, 30 березня при урочищі Станіславі (що біля гирла Інгульця) козаки на дубах атакували переправу татарської орди, відігнавши турецькі судна в Лиман. Березневий виступ армії Х. Мініха до Очакова затримувався через проблеми із наведенням переправи на правий берег Дніпра. У перших числах квітня Х. Мініх змушений був віддати наказ по армії зібрати усі можливі плавзасоби у придніпровського населення. З цього приводу фельдмаршал доповідав імператриці, що «малороссийские прибережные жители» чинили спротив і судна для переправи «были штурмом одержаны». На початок квітня в районі Мішурина Рогу (неподалік Перевелочни) через Дніпро на 128 «партикулярных» суднах було наведено наплавний міст довжиною в 520 саженів і шириною в три сажені. На 68 саженів з кожного боку Дніпра цей міст тримався на сваях та інших упорах. На правому березі міст прикривався подвійним редутом із двома меншими фланговими редутами, які були зв'язані між собою суцільною реданною лінією. По мосту мали переправити артилерію, обоз й усі кінні полки. Для переправи піхотних полків облаштували два перевози в районі м. Орлик і с. Власівки. [17].

29 червня Дніпровська армія генерал-фельдмаршала Х. Мініха, чисельністю 70 тисяч чоловік при 62 польових і полкових гарматах, підійшла до Очакова. Війська гарнізону очолював Яхья-паша, а комендантом фортеці був Мустафа-ага. Невдовзі, на допомогу фортеці мали прибути війська бендерського сераскера Абдулли-паші, а із Синопу - чорноморська ескадра. На момент підходу до фортеці армії Х. Мініха, флотилії В. Дмітрієва-Мамонова разом із облоговою артилерією в пониззі Дніпра не виявилось. Не чекаючи на підхід до Очакова турецької армії і флоту, Х. Мініх зважився на штурм із тими гарматами, які були в його розпорядженні. 2 липня у ході загального приступу Очаків перейшов до рук росіян. Це сталося внаслідок потужного вибуху головного порохового льоху фортеці (500 діжок пороху).

Відразу після падіння Очакова турки залишили і Кінбурн. Проте без флотилії перекинути війська до Кінбурна Х. Мініх не міг. Достеменної інформації про те, що коїться у тій фортеці, також не було.

Через два дні потому із Синопу до Очакова прийшло п'ять турецьких кораблів, на яких перебувало до 5000 яничарів. Те, що Очаків у руках росіян, а Кінбурн покинуто, для капудан-паші стало повною несподіванкою. Пролавірувавши певний час між обома фортецями кораблі вийшли в море. [30].

Перші три пороги (Кодацький, Сурський, Лоханський) човни доводилось тягти волоком по спеціальній колії; теж саме було і на Ненаситенському порозі. Решту порогів човни проходили порожні за допомогою запорозьких лоцманів, а вантажі перевозили берегом на возах. Впродовж літа на правому березі Дніпра було споруджено опорні пункти: ретраншементи Кам'янський, Кайдацький, Ненаситенський, Хортицький (напроти о-ва Мала Хортиця), а також Новий шанець. У цих ретраншементах було влаштовано пристані. На лівому березі Дніпра стоянками для суден флотилії могли служити минулорічні редути і ретраншементи, зведені армією Х. Мініха під час походу на Крим. Ці укріплення розташовувались на відстані 20-25 верст одне від одного: редут біля гирла Татарки, редут біля гирла Воронкової, редут біля гирла Осакорівки, подвійний ретраншемент біля гирла р. Вільнянки, ретраншемент біля гирла Московки, два ретраншементи з редутами по обох берегах Конки (Кінських Вод), подвійний редут біля гирла Бурчика, подвійний редут біля гирла Смалика, два ретраншементи з бастіонами і редутами по обох берегах Білозірки (колишній Кам'яний Затон), редут біля гирла Рогачика, ретраншемент біля гирла Каїрки, редут біля гирла Малої Каїрки, редут біля гирла Дручки. Втім, усі вони були знесені за наказом Х.Мініха ще у серпні 1736 року при відході Дніпровської армії на зимові квартири. На відновлення цих укріплень робочих рук не вистачало і справа була відкладена на майбутнє. А поки що на місцях знесених укріплень влаштували форпости [31].

Стосовно бойової діяльності запорозької флотилії за даний період відомо лише те, що наприкінці липня 25 дубів окремими загонами провели пошук «на крымской стороне», де знайшли кілька розбитих штормом малих турецьких суден, а саме: одну малу галеру і п'ять кончебасів. Малу галеру козаки полагодили і привели в Очаків. Морські офіцери, оглядаючи трофей, прийшли до висновку, що перед тим, як потрапити у шторм, мала галера була «от нашей пушечной пальбы в двух местах прострелена». [31]. З цього приводу Х. Мініх окремо відрапортував імператриці, що на Чорному морі захоплено перше судно супротивника. Далі про дії запорозької флотилії достовірних відомостей немає.

Зіставляючи факти, можна дійти висновку, що напередодні очікуваного прибуття Х. Мініха до Очакова, козаки вдали перед росіянами, що буцімто за власною ініціативою вирушили у похід. То ж до кінця літньої кампанії запорожці, скоріш за все, тримались неподалік гирла Березані й «обстежували» тамтешні прибережні поселення [34].

Верф заклали наприкінці жовтня у північно-західній частині Малої Хортиці і, оскільки вона знаходилась за порогами, назвали Запорозькою. Трохи згодом, щоб її не ототожнювали із верф'ю Запорозької Січі, перейменували на Нову Запорозьку, а коли і це не допомогло - стали іменувати Хортицькою, або Хортицьким островом. На острові верф обгородили реданною лінією із десятьма люнетами. В тилу верфі, біля самого берега, для прикриття зв'язку з Великою Хортицею і далі з правим берегом, була влаштована реданна лінія з чотирма редутами. На правому березі Дніпра звели реданну лінію з шістьома редутами; ця лінія мала прикривати розташовану на острові флотилію. Крім того, укріплення були споруджені також на скелі, що знаходилась у воді напроти південної сторони верфі. У 1739 р. в північній частині Малої Хортиці влаштують обнесений реданною лінією і підкріплений трьома редутами табір, куди перенесуть помешкання для рядових морських служителів, солдатських екіпажів і робітників [19].

Бойові дії припинились на початку вересня. Через вихід із війни Австрії, Росія змушена була якомога швидше іти на замирення із султаном. Посередником між Росією і Туреччиною виступив король Франції Людовік XV. На переговорах, які відбулись у Бєлґраді (18 січня 1739 р.), російську сторону репрезентував уповноважений Анною Іоаннівною французький посланець при султанському дворі маркіз Вільньов. Підписану угоду було закріплено окремими конвенціями у Ніссі і Константинополі за участі російських представників. Бєлґрадський мирний договір звів нанівець усі зусилля росіян, спрямовані на здобуття виходу до середземноморських портів. Османський уряд домігся прийняття окремої статті у договорі, «чтоб Российская держава, ни на Азовском море, ни на Чёрном море, никакой корабельный флот, ниже иных кораблей иметь и построить не могла» [30]. Зруйновані Очаків і Кінбурн довелось віддати туркам. Єдиним позитивним моментом для С.-Петербурга було те, що кордон Туреччини і Кримського ханства з Росією знову мав пролягати згідно з мирними конвенціями 1700 та 1705 рр. Росія повернула собі території, втрачені за умовами Прутського договору 1711 р., а саме: землі запорожців і берегову смугу від гирла Дону до Таганрозької затоки. Разом з тим, до вересня 1740 р. російська сторона була зобов'язана знести Азов, а також усі укріплення в пониззі Дону і на азовському узбережжі.

Армія Х. Мініха, після Ставучанської перемоги і вступу до Хотина і Ясс, змушена була залишити Молдову і повернутись у межі своїх кордонів.Про ліквідацію Дніпровської і Донської експедицій було оголошено 15 жовтня 1739 р. окремим указом імператриці. Невдовзі адміралтейський радник З. Мішуков терміново виїхав із Брянська на лікування. Усі справи Дніпровської експедиції перейшли у відання дійсного статського радника О. Зибіна. На початку грудня О.Зибін отримав повеління імператриці згортати Експедиції. Придатні до плавання судна мали бути переведені в захищені місця, прибрані у криті сараї і взяті під охорону. Аварійні судна йшли на злом, а їхній такелаж відвезли до Києва. Усі судна, що знаходились вище порогів, за розпорядженням президента Адміралтейств-колегії адмірала М.Головіна, пішли на розпродаж. Втім, ажіотажу з боку покупців не спостерігалося. Із тих суден, що знаходились нижче порогів, кращі зосередили біля Хортицького острова, а непридатні до використання - почали розбирати для будівництва помешкань гарнізонам Дніпровської лінії. З відходом корпусу Ф. Штофельна на постійні квартири, розібрані судна просто кинули. Їхні залишки розтягли на дрова і будматеріали запорожці. У Брянську залишалось 14 378 колод корабельного і 366 367 колод будівельного лісу (що призначались для відновлення Очакова і Кінбурна). Корабельний ліс наказали законсервувати на Київській верфі, а будівельний - мав піти на ремонт Київської фортеці і зведення казарм для військ, розквартированих у Київській провінції. Протягом зими 1739-1740 рр. на вивезення із Брянська матеріалів було задіяно понад 46 000 чоловік. Навесні, для сплаву будівельного лісу, задіяли ще 11 000 чоловік. Консервація суден і матеріалів тривала до літа. Дніпровська експедиція перестала функціонувати влітку 1740 р. (хоча офіційно припинила діяльність ще у січні). Через рік остаточно згорнули і Нову Запорозьку верф на Хортицькому острові [30].

Підводячи підсумки, можна стверджувати, що під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Дніпровська військова флотилія відіграла помітну роль у бойових операціях росіян у Північному Причорномор'ї, особливо у справі утримання Очакова і Кінбурна. Втім, треба визнати, що результати діяльності флотилії могли б бути значно кращими, якби при будівництві суден пріоритет надавався не кількості, а якості. Розгорнути дії флотилії на Чорному морі не вдалося через недофінансування і цілу низку управлінсько-адміністративних і технічних прорахунків. Разом з тим, величезну проблему для флотилії становили дніпровські пороги. Примітно, що ті самі проблеми мали місце і раніше - під час російсько-турецьких війн 1695-1700 рр. і 1710-1713 рр. (на Дніпрі будувались транспортні флотилії переважно з байдаків). Точніше було б сказати, що в 1737-1739 рр. чиновники Адміралтейств-колегії і Брянського адміралтейства повторили помилки своїх попередників. козацький похід флотилія війна

2.2 Запорозька флотилія в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр

На початок російсько-турецької війни 1768 - 1774 років флотилія Нової Січі налічувала 38 байдаків «дубів», які могли прийняти на борт до 2 тисяч чоловік екіпажу. Під час війни на запорозьку флотилію покладалось завдання активної розвідки в районі Очаківського лиману і запобігання прориву ворожих кораблів до Січі. [33].

Запорожцям довелося вступити в бій з переважаючими їх силами супротивника. Місцем для засідки Пилип Стягайло обрав Костирські плавні. Засівши в очереті, козаки піджидали ворога у найвужчому місті річки, щоб вступити в ближній бій. Фальконети, якими була озброєна запорозька флотилія, не могли заподіяти кораблям шкоди на дальній дистанції. Вранці 8 червня авангард турецької ескадри порівнявся з козацькою засідкою. Запорожці відкрили по ворогу вогонь з фальконетів і рушниць. У ході бою «турецких три корабля и очаковский тамбаз в негодность разбили, турков же имеющихся в оных до двух-сот смерти предали,а прочих водою вытопили и четыре знамя и перначь турецкие, с протчою корыстью взяли, в оных же судах турецких пушек медных до несколько в воде и со всем запасом в баталии затопили, и хотя было надлежало оные пушки по возможности при всем забрать, однако за частою и великою неприятельскою пушечною, з стоящего поблизу нас и протчих турецких кораблей пальбою, нам же оскудевшим в запасе пороховом и пулях, так что уже пришло было нечем и себя защищать вводе, затопление оставили, сами же взяли десять турчинов в полон» [32].

Подробиці цього бою були подані Кошем командувачу Другої армії генерал-аншефу П.О.Румянцеву в донесенні від 10 червня 1769 року. В ньому зокрема говориться, що після того, як запорожці відкрили вогонь, турецька ескадра «выстроилась тот час в линию. Первым выстрелом был отбит руль у главного судна, на котором находился начальник флотилии, который, спустясь в шлюпку, бежал. Два другие судна были також сильно повреждены, так что они не могли далее лавировать и были прибиты ветром к берегу». Розбиті турецькі кораблі загородили шлях решті ескадри і та, не маючи можливості для маневру, змушена була повернути назад. Запорожці втратили 11 козаків убитими і стільки ж дістало поранення. Після бою в Костирських плавнях турки вже не наважувалися підніматися по Дніпру до Січі.Команда Пилипа Стягайла до кінця кампанії продовжувала стежити за ворогом в Очаківському лимані і постійно проводила розвідувальні пошуки, повідомляючи Кіш про дії супротивника [33].

На старшинській сходці, що відбулась 11 квітня, для командування Дунайською експедицією були обрані полковник Яків Сідловський і полковий старшина Семен Бистрицький. У команду Сідловського було відряджено по 26 козаків від кожного куреня. 16 квітня 1771 року на 19 човнах при 18 фальконетах 988 запорожських піхотинців вирушили в Дунай. Друга тисячна команда під проводом полковника Рубана на 19 човнах спустилась разом з першою в Очаківський лиман. Завданням Рубана була допомога команді Сідловського при проході повз Очаків і Кінбурн у разі сутички з турецькими кораблями. На протязі усієї кампанії команда Рубана діяла в пониззі Дніпра і стежила за ворогом на лимані [32].

29 травня команда Якова Сідловського увійшла до гирла Дунаю і 2 червня прибула до Кілії, звідки за наказом генерал-мойора Вейсмана вирушила до Ізмаїла, куди прибула 8 червня. 17 червня на Чорному морі біля Березанського острова команда Сідловського захопила великий корабель, який йшов з Очакова до Константинополя. На кораблі, крім здобичі, козаки знайшли важливі листи турецького командування і передали їх в штаб генерал-фельдмаршала Рум'янцева. Біля гирла Дунаю запорожці захопили 8 галер при 26 гарматах. Під Тульчою вони відбили у ворога 4 великих військових кораблі, чимало галер і менших суден. Крім того, запорожці билися з турками під Браїловом, Мачином, Гірсово і Сілістрією. 18-20 липня запорожці взяли участь у розгромі розкольницьких поселень пилипців у гирлі Дунаю. Керував цією операцією полковник кабардинського піхотного полку Кличка. 800 чоловік регулярної піхоти на 18 запорозьких човнах та 8 баркасах, висадились біля поселення пилипців, де знаходилася турецька батарея, і винищили усіх до ноги. Зачувши стрілянину, на допомогу пилипцям від Бабадага підійшов великий турецький загін і атакував російських гренадерів. У рапорті полковника Клички про участь запорожців у цьому бою йдеться, що «лощины были заняты казаками и продольно обстреливались. В то же время из орудий запорожских судов открыт был частый огонь по неприятелю приблизившемуся к берегу и действием этого огня турки были принуждены к отступлению» [24].

11 серпня ця команда під час роз'їзду атакувала і знищила в бою два ворожих судна. 25 серпня команда Беліча на річці Алалуй вислідила турецьку ескадру, яка складалась з чотирьох галер, трьох кончебасів і значної кількості менших суден. Запорожці засіли в очереті. Засідка була влаштована в двох місцях таким чином, щоб одночасно атакувати авангард і ар'єргард ескадри. Коли супротивник підійшов на середину відстані між розставленими човнами козаки з двох боків атакували ворога. «Неприятель увидев себя кругом охваченого и что стрельба пушечная и оружейная, которую он бесплодно, хотя и наижесточайше производил, нимало не остановила наступающих на него и принужден был искать своего спасения бросаясь из судов к своему берегу». Після того, як козаки захопили ворожі плавзасоби, Беліч під прикриттям гарматного вогню з запорозьких та захоплених турецьких суден з рештою піхотинців вийшов на берег для остаточного розгрому супротивника [13].

Запорозька команда, очолювана Якубовичем і Сахновським, до кінця кампанії діяла ускладі корпусу генерала Бавра. З 10 серпня по вересень козаки на 13 байдаках проводили пошуки і диверсії в районі Гірсово. В ніч 3 вересня запорозька команда, очолювана Я. Сідловським, підійшла до містечка Даяни (Девно), біля якого був розташований турецький табір (великий форпост). Козаки просиділи в засідці цілий день, а вранці 4 вересня атакували супротивника. На допомогу Даянському табору підійшло підкріплення в 1тисячу вершників. Бій затягнувся. В цей же час з боку Гірсова турецькі галери почали наближатися до Даян. «Порутчик Сахновский открыл против них огонь из своих лодок и заставил подходящие суда отойти назад. Запорожцы выбили противника из лагеря и завладели всем в нём бывшим. Забрав всё, что было в лагере, казаки захватили ещё два больших судна, и посадив в них значительное число жителей из христиан, возвратились назад». У цьому бою запорожці захопили агу Бім-пашу і 6 знамен. Втрати турків сягали більше 100 чоловік. Команда Я. Сідловського втратила 4 чоловіка убитими і 28 чоловік дістали поранення [17].

24 жовтня команда запорозьких піхотинців взяла участь у штурмі Гірсово. В донесенні полковника регулярної армії Думашова до графа Румянцева від 25 жовтня 1771 року говориться, що після здобуття російськими військами Мачина, Тульчиї Бабадага в Гірсовському гарнізоні почалася паніка і він почав танути. Підполковнику Якубовичу Думашов наказав зробити спробу оволодіти фортецею. З цією метою запорозька команда була підкріплена батальйоном гренадерів і однією полковою гарматою. Запорожці мали лише 6 фальконетів. Гірсово захищало 2 тисячі чоловік гарнізону при 70 гарматах. Вранці 24 жовтня Якубович висадився біля Гірсово і захопив ворожу батарею, на якій було 8 гармат, після чого відкрив по фортеці вогонь. Одна граната влучила в пороховий льох. У результаті потужного вибуху частина стіни розвалилась і Якубович оволодів фортецею штурмом. «Урон неприятеля потерпевшего от взрыва, причём погиб сам комендант крепости, был весьма велик. У нас же ранено только 20 человек и 9 запорожцев. Заклепав и затопив найденные в крепости пушки, Якубович сжег до 100 плохих неприятельских судов, стоявших в пристани и привёз в Ораш только 6 взятых на батарее небольших пушек, 2 галиота и 25мелких судов». Це була остання значна операція, вякій брала участь запорозька команда Я.Сідловського. В списку убитих з команди Сідловського, поданим у Кіш по завершенню походу для поминання в церквах значилось 47 імен. У цілому ж експедиція дунайців 1771 року була дуже вдалою [18].

З Січі обидві команди вирушили 5 травня, а вже 7 травня полковник Лега, який супроводжував Мандра до Очакова і Кінбурна, писав у Кіш що: «поблизу Кинбурна чрез всю ночь стояли и пальбы с Очакова, с города и судов не слыхали». Таким чином, команда Івана Мандра вийшла в Чорне море без будь-яких перешкод. 23 червня полковник Мандро доповідав Кошу, що під час шторму при Татар-Пунарській косі було розбито в друзки два човни і три козаки потонуло. 28 травня козаки прибули в Ізмаїл і стали під команду адмірала Ноліса, який виплатив запорожцям від імені Імператриці обіцяну суму і відшкодував збитки за розбиті човни. В червні між російською і турецькою сторонами розпочалися переговори і бойові дії припинилися. 29 червня полковник Мандро доповідав Кошу, що він стоїть при урочищі Яссені за вісім верст від Ізмаїла і російське командування вимагає від нього човнів для різних експедицій. У посланому списку для поминання в Січовій церкві зазначено, що в його загоні було 26 убитих у бою і 74 померлих від ран та хвороб. У цей час загін Івана Мандра потрапив під команду обер-інтенданта М.П.Рябініна. В рапортах запорозького полковника Івана Дуплича від 14 жовтня і 8 листопада говориться, що козаки стоять напроти Сілістрії в урочищі Шикирешли під командою генерал-майора Г. О. Потьомкіна і залишатимуться там до кінця перемир'я, тобто до 9 березня 1773 року. 30 вересня 1772 року кошовий отаман надіслав графу Румянцеву листа, в якому прохав надати човновим командам, що залишались на Дунаї, зимові квартири [32].

В кампанію 1773 року Дунайська команда запорожців залишалась у віданні генерал-майора Потьомкіна. 21 березня загін полковника Дуплича був задіяний у бойовій операції біля Сілістрії. 9 травня перед пошуком генерал-майора О. В. Суворова на Туртукая, граф Рум'янцев наказав запорожцям потривожити супротивника в інших місцях Дунаю. 10 травня під Туртукаєм Суворов мало не потрапив у скрутне становище. Турецька флотилія блокувала його загін з боку Дунаю. На допомогу Суворову Потьомкін вислав команду Дуплича на 20 човнах. Таким чином, загін Суворова міг без перешкод повернутися назад на лівий берег Дунаю. В донесенні Кошу від начальника першої п'ятисотенної команди запорозького полковника Герасима Коленка, даного 31 липня 1773 року, говориться, що крім невеликих зачіпок з ворогом, великі бої були 26 травня під Сілістрією, де полковника Дуплича було смертельно поранено і 11 червня в містечку Вітровці. В цих боях загинуло і померло від ран 43 козаки. В команді Івана Мандра було вбито 6 і поранено 50 козаків. 12 червня під час штурму Сілістрії російськими військами, команда Івана Мандра, залишивши частину козаків при човнах, вийшла на берег, вибила супротивника з прибережних шанців і, відігнавши від гармат, переслідувала і нищила ворога в самому форштаті. З рапорту генерал-майора Вейсмана до графа Румянцева від 13 червня 1773 року говориться, що: «в деле оставления неприятельского лагеря много способствовали запорожцы, которые выставили 38 своих лодок на Дунае со стороны реки, а при отступлении неприятеля поражали его во фланг». Втрати запорожців під містом становили 7 убитих і 22 поранених. У липні-серпні 1773 року, коли російські війська діяли вже на правому березі Дунаю, запорожці стояли біля Гірсово під командою генерал-майора Милорадовича. З реєстру дунайської команди запорожців, складеного Іваном Мандром по прибутті на Січ після кампаній 1772 - 1773 років видно, що з 988 чоловік повернулося лише 788, [22].