Визвольна боротьба України в XVII ст.

Размещено на http://allbest.ru

Визвольна боротьба України в XVII ст.

Тяжкий час переживала Україна в другій половині XVII ст. Після Визвольної війни і козацької революції (1648 -- 1654) українські землі опинилися під владою сусідніх держав: Росія на підставі Березневих статей Богдана Хмельницького встановила свій протекторат над Україною; Річ Посполита після тривалої війни за умовами Андрусівського договору (1667) знову заволоділа Правобережною Україною; Туреччина відвоювала в неї Поділля і закріпила це в Бучацькому договорі (1672); Кримське ханство претендувало на все Дике поле -- безкраї степи північного Причорномор'я і Приазов'я, постійно влаштовувало розбійницькі напади на міста й села, грабувало їх і захоплювало в полон десятки тисяч людей, знекровлюючи українську народність. Названі держави не припиняли наступу і воювали між собою, аби силою зброї заволодіти всією Україною, що славилася казковими багатствами.

Український народ ціною великої крові відстоював свою землю і державність, здобуту в шестирічній Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Непорушним захисником його залишалася твердиня на Дніпрі -- Запорозька Січ. Упродовж двох десятиріч запорозьких козаків очолював легендарний герой, кошовий отаман Іван Сірко, який відважно боронив Україну від татарських, турецьких і польських завойовників. На Правобережній Україні козаки обрали гетьманом Петра Дорошенка (1665 -- 1676), який шукав собі союзників у Туреччині й Кримському ханстві. На підтримку Речі Посполитої орієнтувався гетьман Михайло Ханенко (1670 -- 1674). Гетьман Петро Суховій (1670 -- 1674) спирався на допомогу Кримського ханства. Ці гетьмани боролися за владу. Розтерзана й пошматована Україна перетворилася в справжню "Руїну", як її тоді ж назвали козацькі літописці.

В таких складних і несприятливих умовах проходило гетьманство Івана Самійловича Самойловича (1672 -- 1687) на Лівобережній Україні. Державна та військова діяльність цього гетьмана мало вивчена і заслуговує на сучасне об'єктивне висвітлення. В багатьох працях з історії України Самойлович згадується переважно в плані негативному як деспот і користолюбець. А коли глибоко та безсторонньо вникнути в джерела тих часів, то можна вивідати чимало фактів, що характеризують діяльність цієї неординарної особистості з позитивного боку.

Іван Самойлович, рік народження якого залишився невідомим, належав до духовного стану: син священика з містечка Ходорів (тепер село Попільнянського району на Житомирщині) на Волині. Він мав братів -- Василя, Мартина і Тимофія, які згодом стали священиками. Після Визвольної війни родина Самойловича пересилилася на Лівобережну Україну, де батько отримав парафію в містечку Красний Колядин (за 24 версти від м. Конотопа) на Чернігівщині. Там і минула юність Івана. Він здобув високу на той час освіту в Київському колегіумі: виявив природні здібності до наук, мав ясний і практичний розум, відзначався тямущістю і кмітливістю.

Духовна кар'єра не приваблювала Івана Самойловича, і він вступив на службу в козацьке військо Лівобережної України. Молодий і освічений козак відразу ж став писарем Красноколядинської сотні Чернігівського полку. Там він і одружився на Марії Іванівні Голуб -- дочці заможного мешканця Красного Колядина. Подружжя мало трьох синів (Семена, Григорія і Якова) і двох дочок (Параску й Анастасію).

Військова служба Івана Самойловича, завдяки освіті й таланту, виявилася досить вдалою. За протекцією генерального писаря Якова Гречаного Генеральна канцелярія надала йому старшинське звання військового (значкового) товариша. Незабаром козаки Веприцької сотні Гадяцького полку обрали Івана Самойловича на посаду сотника. Потім він сходив по старшинських службових щаблях у лівобережному козацькому війську: займав посади наказного полковника Прилуцького полку, сотника Красноколядинської сотні Чернігівського полку, полковника охотницького кінного полку (1665), полкового осавула, судді й наказного полковника Чернігівського полку (1668).

Коли гетьман Іван Брюховецький у 1668 році закликав козаків до повстання проти засилля російських воєвод на Лівобережній Україні, Іван Самойлович взяв активну участь у цій акції, що мала б привести до визволення України та здобуття нею державної незалежності. Після загибелі Івана Брюховецького й відступу козацького війська Петра Дорошенка на Правобережжя в Чигирин він приєднався до наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного й дістав царське прощення за участь у повстанні. Однак участь у повстанні посіяла у свідомості Івана Самойловича ідею визволення України від московського протекторату, і він проніс її через усе своє життя, усіма силами й помислами прагнув здійснити собороне об'єднання українських земель у сильну й незалежну козацьку державу під гетьманською владою.

6 березня 1669 року в Глухові відбулася елекційна козацька рада, на якій у присутності московського посольства на чолі з князем Григорієм Ромодановським було обрано гетьманом Лівобережної України чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного (1669 -- 1672). На цій же раді новий гетьман запропонував обрати Івана Самойловича генеральним суддею лівобережного козацького війська: козаки й старшини проголосували за нього. Це був знак високого довір'я і визнання заслуг серед козацтва.

В кінці квітня 1669 року Многогрішний відрядив до Москви генерального суддю Івана Самойловича для затвердження урядом старшинської чолобитної, складеної у вигляді Глухівських статей і прийнятої на козацькій раді 6 березня 1669 року в Глухові. Водночас український посол привіз тривожне повідомлення про те, що гетьман Правобережної України Петро Дорошенко уклав договір з представниками Туреччини про підданство козаків султанові. Воно викликало гостру реакцію Москви.

Глухівські статті, укладені 6 березня 1669 року царським послом Ромодановським і гетьманом Лівобережної України Многогрішним, були договірними умовами, що визначали статус козацької держави під протекторатом Росії, Політичне й правове становище Лівобережної України визначали 27 статей. Вони підтверджували чинність Березневих статей Богдана Хмельницького (1654) й доповнювалися новими. Так, українському гетьманові заборонялися безпосередні дипломатичні зносини з іноземними державами і цим значно обмежувалися його права. Крім того, гетьманський уряд зобов'язувався скласти 30-тисячний реєстр козаків (раніше встановлений -- 60 тис.) і обмежити перехід селян у козацький стан. Гетьманові надавалося право утримувати наймане військо до тисячі чоловік і клопотатися перед царським урядом про надання старшинам дворянських титулів. Гетьманський уряд мав повернути в Росію селян, які втекли від поміщиків і поселилися в Україні. На Лівобережній Україні зменшувалася кількість царських воєвод (для їх перебування виділилися міста Київ, Ніжин, Переяслав і Чернігів), а їх функціі обмежувалися виключно військовими справами.

В чолобитній гетьмана і старшини на ім'я царя Олексія Михайловича йшлося про те, щоб царський уряд не обмежував їхні права втручанням у справи Лівобережної України воєвод, які нерідко вважали себе там господарями. Це був головний пункт чолобитної. В ній висловлювалося прохання затвердити Глухівські статті царською грамотою. Загалом Глухівські статті, що складалися після повстання 1668 року проти царських воєвод, містили чимало компромісів, які дещо стримували централізаторські тенденції політики Москви на Лівобережній Україні. Послові Івану Самойловичу вдалося досягти згоди царського уряду й затвердити Глухівські статті.

Незважаючи на рішення й умови, що увійшли до Глухівських статей, уряд Російської держави намагався зміцнити свою владу на Лівобережній Україні й не зменшував чисельність розквартированих там військових сил, під виглядом захисту кордонів від вторгнення турків і татар посилав туди нові й нові полки стрільців. Курському воєводі князю Григорію Ромодановському доручалося постійно наглядати за справами на Лівобережній Україні й втручатися в її управління. Царський уряд непокоїли зв'язки Многогрішного з гетьманами Правобережної України і його намагання порозумітися з ними, об'єднати українські землі під гетьманською владою. Втручання царського уряду негативно відбивалося на соціальному та економічному становищі населення Лівобережної України.

Гетьманство Дем'яна Многогрішного тривало недовго -- три роки. Москва все більше виявляла йому недовіру: непоступливість і прагнення проводити незалежну внутрішню й зовнішню політику царські урядовці розцінювали як зраду. Генеральна старшина ремствувала на деспотизм і самовладність гетьмана, небажання скликати козацькі ради і враховувати думки генеральних старшин і полковників.

Та й економічне становище селян і міщан, рядового козацтва погіршувалося внаслідок захоплення земель, маєтків і міських доходів старшиною. Загалом невдоволення в українському суспільстві наростало.

Виникла старшинська змова, яку підтримали царські урядовці. В ніч з 12-го на 13 березня 1672 року до начальника загону стрільців Григорія Неєлова (стрільці постійно перебували в столиці Батурині й охороняли особу гетьмана) прийшла група старшин з семи осіб: Петро Забіла (генеральний обозний), Іван Домонтович та Іван Самойлович (генеральні судді), Карпо Мокрієвич (генеральний писар), Дмитрашко Райча (переяславський полковник), Пилип Уманець (наказний ніжинський полковник) і Петро Рославець (стародубський полковник) і висловили йому свій намір арештувати гетьмана і відправити в Москву. Григорій Неєлов, який і сам був настроєний проти Многогрішного, не заперечував і навіть відрядив разом із змовниками до резиденції гетьмана кількох озброєних стрільців. Арешт відбувся без опору гетьманської варти. Гетьмана в супроводі Карпа Мокрієвича і Петра Рославця через Путивль і Севськ доставили в Москву, де після недовгого слідства й катувань засудили до страти, заміненої вічним поселенням у Сибіру. Там і скінчив своє життя Дем'ян Многогрішний.

Як бачимо, серед змовників опинився генеральний суддя Іван Самойлович, який користувався довірою гетьмана. Можливо, було домовлено, що саме його вони висунуть на посаду гетьмана, бо під час виборів на його особі особливо наполягав ватажок змовників Петро Забіла. Як там було, а для генерального судді відкрився шлях до найвищого становища в козацькому війську і в адміністрації Лівобережної України.

У квітні 1672 року з Москви повернувся генеральний писар Карпо Мокрієвич. Відразу ж у Батурині зібралася попередня рада із значних козаків: генеральних старшин, полковників, полкових старшин, військових (значкових) товаришів і отаманів. На раді вирішено звернутися до Москви з проханням влаштувати вибори гетьмана без участі простих козаків і поспільства (селян і міщан): старшини побоювалися повстання. Тут же схвалили статті (умови), на яких учасники ради бажали обрати нового гетьмана. Все це викладалося в старшинській чолобитній на ім'я царя Олексія Михайловича. Старшини намагалися обмежити самовладдя гетьмана: правитель козаків Лівобережної України в усіх питаннях зовнішньої і внутрішньої політики повинен був радитися з ними, поважати козацькі звичаї та військовий суд. Крім того, старшини прагнули вжити заходів, щоб не допускати виступів рядових козаків і поспільства, невдоволених старшинськими утисками. В Москву старшинську чолобитну повіз чернігівський полковник Іван Лисенко.

Тільки-но усунули від гетьманства Дем'яна Многогрішного, як булавою зажадав заволодіти відважний воїн, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, котрий зажив великого авторитету серед українського козацтва. Про це хутко стало відомо Москві, й царські урядовці, знаючи про військові здібності, вплив на козаків непокірної вдачі кошового отамана, відразу ж ужили заходів, щоб цього не допустити. Та й лівобережна старшина не бажала, щоб нею правив гетьман, який користувався популярністю серед козацтва і поспільства. Тут інтереси московських бояр і лівобережних старшин співпали.

Коли 19 квітня 1672 року Іван Сірко з своїм зятем Іваном Сербином прямував до Курська для переговорів з князем Ромодановським з приводу гетьманства, на нього поблизу містечка Нових Санжар напав загін козаків полтавського полковника Федора Жученка, давнього недруга кошового отамана. Івана Сірка закували в кайдани й привезли до Батурина. Князь Ромодановський не лише не захистив Івана Сірка, якого запросив до Курська, а й розпорядився відправити його в Москву, звідки того заслали до Сибіру, в Тобольськ.

Про причини арешту 22 квітня 1672 року старшини Іван Самойлович, Петро Забіла та Іван Домонтович, які правили Лівобережною Україною до обрання нового гетьмана, повідомили в Москву, нібито Іван Сірко з'явився на лівий бік Дніпра "для підбурювання (читаємо у Дмитра Яворницького) народу до бунту, а також для того, щоб схилити Полтавський та Гадяцький полки на бік Ханенка", який користувався підтримкою Речі Посполитої. З ним Іван Сірко підтримував дружні стосунки й разом воював проти турків і татар. У такий спосіб лівобережні старшини позбулися небезпечного претендента на гетьманство в Лівобережній Україні.

Старшинська рада для обрання гетьмана відбулася 17 червня 1672 року в Козачій Діброві, містечку, розташованому над річкою Красень неподалік Конотопа. Царський уряд представляв боярин, князь і воєвода Григорій Ромодановський. На раду прибули духовні особи -- архієпископ чернігівський Лазар Баранович і архімандрит Новгород-Сіверського монастиря Михайло Лежайський. Для порядку й охорони з Батурина викликано загін стрільців під началом Григорія Неєлова. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Рядове козацтво й поспільство про раду не було оповіщене і тому не змогло туди потрапити.

На початку ради Ромодановський зачитав царську грамоту, яка дозволяла вибори гетьмана на умовах Глухівських статей 1669 року. Архієпископ Лазар Баранович прочитав молитву й освятив великі збори. Присутні висунули й підтримали одного кандидата на гетьманство -- генерального суддю Івана Самойловича. Переяславський полковник Дмитрашко Райча і київський полковник Костянтин Солонина підхопили його під руки й поставили на стіл. Генеральний обозний Петро Забіла підніс Самойловичу булаву, інші полковники покрили його прапором та огорнули бунчуком.

Розчулений високим довір'ям старшин, Іван Самойлович виступив з короткою промовою, зверненою до учасників ради: "Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо відмовлятися і не приймати... булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити... віддано, без будь-яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани. І ви, будучи зі мною, служіть віддано без будь-якого сумніву, ніяким сварливим словам і спокусам не вірте, а тримайте все за договірними статтями міцно і постійно". Івану Самойловичу на цю промову за себе і за всіх учасників ради відповів генеральний обозний Петро Забіла: "Усі ми готові служити великому государю у вічному підданстві: на тому прийми від нас прапор, булаву і бунчук і стань над нами гетьманом" (Микола Костомаров).

Тут же на раді в Козачій Діброві обрано кількох генеральних старшин: генеральним суддею -- Павла Животовського, генеральними осавулами -- Івана Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем -- Саву Прокоповича, генеральним хорунжим -- Григорія Коровченка, генеральним бунчужним -- Леонтія Полуботка. Стародубським полковником став знову Петро Рославець. Семен Остренко отримав посаду гадяцького полковника. Новий гетьман на уряди висував відданих йому людей з козацької старшини.

Після виборів гетьмана і старшин чернігівський архієпископ Лазар Баранович разом з архімандритом Новгород-Сіверського монастиря Михайлом Лежайським і ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем відслужили молебень, а потім на чиновній книзі перед хрестом і євангелієм привели до присяги гетьмана та новообраних старшин.

На вимогу царського представника Ромодановського гетьман і старшини підписали статті-умови, на підставі яких обрано гетьмана (це Глухівські статті 1669 року з незначними відмінами). Гетьману на булаву царською грамотою визначалася маєтність місто Гадяч, а на утримання артилерії -- містечко Короп і Воронеж. Крім того, гетьману, генеральним старшинам і полковникам Ромодановський вручив царські подарунки -- соболі, атласи і кармазинні камки на одяг. Нагороди соболями отримали також нижчі старшини -- полкові осавули й писарі, канцеляристи та духовні особи. На той час полковниками в десяти полках Лівобережної України стали люди Івана Самойловича: переяславським Дмитрашко Райча, стародубським Петро Рославець, ніжинським Пилип Уманець, київським Костянтин Солонина, чернігівським Василь Борковський, прилуцьким Лазар Горленко, лубенським Іван Сербин (зять Івана Сірка), миргородським Іван Дубяга, полтавським Дем'ян Кгуджел, гадяцьким Семен Остренко.

Наступного (1673) року на прохання козацтва Запорозької Січі й короля Речі Посполитої царський уряд повернув Івана Сірка із заслання. Час був тривожний і складний: велике турецьке військо вторглося в Правобережну Україну і захопило Поділля з містом-фортецею Кам'янець-Подільським (1672) й загрожувало дальшим наступом на Україну і Річ Посполиту. Кошовий отаман Іван Сірко знову активізував боротьбу запорожців проти турецьких і татарських завойовників. Однак козацтво України було роздроблене й підпорядковувалося кільком гетьманам, які не могли об'єднатися для опору ворогам.

Це становище характеризував Іван Сірко в розмові з царськими послами Василем Чадуєвим і Семеном Щоголєвим, які відвідали Запорозьку Січ (1673): "Тепер у них (козаків. -- Г. С.) чотири гетьмани: Самойлович, Суховієнко, Ханенко і Дорошенко; та ні від кого з них немає нічого доброго: сидять дома та за гетьманство, за маєтності і за млини кров християнську проливають; краще було б Крим зруйнувати та війну припинити. А був час, коли військо, під час ради, мене запитувало і хотіло дати мені гетьманство, але Ромодановський Самойловича зробив гетьманом, -- не по-військовому він поступив і мене, Сірка, в прірву послав". Названі тут гетьмани спиралися на сили іноземних держав (Росію, Кримське ханство, Річ Посполиту, Туреччину), щоб здобути собі гетьманську владу й володарювати над народом України. Один лише Іван Сірко з запорожцями відважно воював проти загарбників і намагався визволити Україну, взяти гетьманство у свої руки й об'єднати всі українські землі. Та не судилося йому це здійснити: замість обрання гетьманом його заслали в Сибір.

Дбаючи про безпеку українського народу, цілісність його держави, кошовий отаман твердо оцінював складність тодішньої обстановки в Україні й пагубність поділу її на частини між чотирма гетьманами, між якими не існувало порозуміння й миру. Така оцінка й дії Івана Сірка знаходили підтримку серед запорожців і значної частини старшин та козаків Лівобережжя й Правобережжя. Чимало людей визнавало необхідність припинення міжусобної боротьби гетьманів і об'єднання українських земель під міцною гетьманською владою, щоб відстояти незалежність Української держави від іноземних завойовників -- польських, турецьких, татарських тощо.

Документи дають підстави вважати, що й гетьман Іван Самойлович, як людина освічена й настроєна патріотично, з свого боку виношував ідею соборності українських земель, прагнув об'єднати Правобережжя з Лівобережжям під своїм регіментом та протекторатом Російської держави, яка могла своїми військовими силами й міжнародним авторитетом протистояти зазіханням на Україну з боку Речі Посполитої, Туреччини й Кримського ханства. Серед старшин і козацтва гетьман знаходив немало прихильників розбудови незалежної Української держави.

"Сірко і Самойлович, -- писав видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький, -- були безперечно найсильнішими людьми свого часу і типовими виразниками волі народу, яким вони правили". А про самого гетьмана він додав: "Самойлович був людиною самовладною і честолюбною: він виношував у душі думку про владу над усією Україною і Запорожжям".

Взаємовідносини між кошовим отаманом Іваном Сірком та гетьманом Іваном Самойловичем протягом майже цілого десятиріччя (1672 -- 1680) їх діяльності відзначалися суперечливістю як і час, в який вони жили і діяли. Про кошового отамана Запорозької Січі Дмитро Яворницький писав: "Мужній, безстрашний, волелюбний, запальний, гарячий, Сірко не визнавав претензій Самойловича і відверто виявляв до нього почуття ворожнечі й неприязні". Звичайно, цей особистий момент завдавав чималої шкоди справі визволення і об'єднання України. Правда історії та діяльність цих неординарних людей тепер висвітлюється і сприймається так, як вона відображена в тогочасних документах: сила і слабкість їх людських характерів, мотиви поступків, рівень державного мислення та інші фактори.

Відразу ж після обрання гетьманом Іван Самойлович зустрічався із складними проблемами внутрішнього й міжнародного життя України. За визначенням відомого історика Івана Крип'якевича, цей гетьман "передусім відзначався широким політичним світоглядом, виходив поза тісні інтереси Лівобережжя і в свою політику включав справи всієї України". Тобто перед нами не рядовий виконавець волі старшин і царського уряду, а державний діяч і мислитель, який мав власні погляди на долю України, як держави, й міг їх відстоювати доступними йому засобами.

У той час найскладніший вузол державно-політичних суперечностей зав'язався на Правобережній Україні, на володіння якою відверто претендували три сусідні держави: Річ Посполита, Туреччина і Росія. Річ Посполита заволоділа Київщиною, Поділлям і Волинню за умовами Андрусівського договору про перемир'я з Росією (1667). Туреччина відвоювала в Речі Посполитої Поділля з фортецею Кам'янцем-Подільським і закріпила там своє панування Бучацьким мирним договором з нею (1672). Поділля увійшло до складу регіменту Петра Дорошенка, його (після зречення Павла Тетері) проголосила гетьманом ще в 1665 році старшина правобережних козацьких полків. Для своєї гетьманської резиденції Дорошенко обрав місто Чигирин (на Київщині), де містилася столиця Української держави часів Богдана Хмельницького. Виношуючи плани поневолення всієї України, Туреччина намагалася використати для цієї мети авторитет і амбіції Петра Дорошенка, уклала з ним договір. Тому уряд Російської держави і гетьман Лівобережної України Іван Самойлович вживали запобіжних заходів проти турецької агресії.

Пізніше Петро Дорошенко так викладав свої наміри, пояснював дії і політику в інтересах українського народу:

"Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд (гетьманство. -- Г. С.) і держав його близько десяти років, не в чому іншому був мій намір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запорозького Війська та заховати безпеченство і цілість отчизни, щоб процвітанням благочестивих церков народ християнства українського міг утішатися. Тому не тільки з християнами, але і з бусурманськими народами я завсігди намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі". Як бачимо, Дорошенко прагнув до тієї ж мети, що й Самойлович: зробити Україну вільною, соборною і незалежною державою, хоч обом їм у тих надзвичайно несприятливих історичних умовах не судилося цього досягти.

Річ Посполита, щоб утримати під своєю владою Правобережну Україну, визнала гетьманом над правобережними козаками Михайла Ханенка (1670 -- 1674), який раніше займав посади уманського полковника (1660 -- 1669) і кошового отамана Запорозької Січі (1670).

Це привело до тяжких наслідків. Між гетьманами Петром Дорошенком і Михайлом Ханенком точилася збройна боротьба за владу на Правобережній Україні. Хоч, здається, обидва, як люди освічені, розуміли, що ціною великої козацької крові здобуті результати можуть використати і серед них -- Івану Самойловичу: Україна волала про припинення кривавої драми.

Російська держава також претендувала на володіння Правобережною Україною: боярину, воєводі і намісникові бєлгородському, князю Григорію Ромодановському і лівобережному гетьманові Івану Самойловичу з Москви надійшло доручення схиляти правобережного гетьмана Петра Дорошенка під царську протекцію. Про це ж уже велися переговори з другим гетьманом Михайлом Ханенком. Окрім того, переговори велися з правобережними полковниками без відома гетьманів. Для вирішення цієї вельми важливої справи було вирішено влаштувати військовий похід козацьких полків і російських стрільців на правий бік Дніпра, щоб силою зброї примусити старшину і козаків до покори Російській державі та гетьману Самойловичу.

За порадою архімандрита Печорського монастиря Інокентія Гізеля київський воєвода направив у Чигирин для переговорів з гетьманом Петром Дорошенком ієромонаха Серапіона Палчовського. Переговори відбулися 4 вересня 1673 року. На пропозицію ієромонаха перейти під московську протекцію і регімент гетьмана Івана Самойловича Дорошенко (читаємо в Миколи Костомарова) відповів? "Хай Самойлович не хвалиться, що він був таким козаком, як я -- від прадідів козак! Хіба він бачив запорозькі річки і море? Де він бував? До чого придивився? З якими государями про війну і мир добрим звичаєм перемовляв? Чи зуміє він що треба для царської величності почати? Хай покаже: коли все знає і може добре діло вести, я йому уступлю і низько вклонюся за те, що зніме з мене тягар гетьманського чину. Але знає Бог і люди: не давній він козак. Хіба проходив він усі військові чини, від малого до великого? Я так багато разів був полковником і всі старшинські чини пройшов! Хай царська величність сам розсудить, що це буде, коли під царською рукою знаходитимуться разом два гетьмани! Я його не люблю, а він мене не любить, -- і почнеться у нас в Україні діятися таке ж, як діється в Польщі, де два гетьмани вічно між собою сваряться".

У Чигирині Серапіон Палчовський відвідав митрополита київського і галицького Йосипа Тукальського, який підтримував Дорошенка. Туди ж з'явився і гетьман: він висловив думку, що настав сприятливий час Російській державі воювати проти Туреччини, поки вона не підкорила Річ Посполиту й не розпочала наступ великими силами в Україну. Посланець київського воєводи не одержав від Дорошенка якихось письмових зобов'язань, а про зміст перемов склав докладний звіт, який відправлено до Москви.

З Москви надійшла царська грамота гетьману Петру Дорошенку з новою пропозицією відступити від союзу з Туреччиною й перейти під протекцію Російської держави. Дорошенку тоді обіцяно, що Київ і Правобережна Україна не будуть віддані Речі Посполитій; він залишиться гетьманом на правому боці Дніпра, а Лівобережжя -- під управлінням Івана Самойловича. З цими пропозиціями Палчовський вдруге з'явився в Чигирині. Гетьман дав згоду.

Лівобережний гетьман Самойлович, з свого боку, не бажав того, щоб Дорошенко залишався гетьманом Правобережної України, і наполягав на військовому поході на правий берег Дніпра, щоб примусити і Дорошенка, і Ха-ненка зректися гетьманства, а їхні козацькі полки взяти під свій регімент. Зрештою в кінці листопада 1673 року з Москви надійшов царський указ воєводі Ромодановському і гетьману Самойловичу з полками стрільців і козаків рушати в похід на Правобережжя.

Похід розпочався в кінці січня 1674 року. Правобережні козацькі полки майже не чинили опору: здалися гарнізони Канева, Черкас, Корсуня, Богуслава, Лисянки, Мошен та інших міст. Вони присягнули Російській державі. Не вдалася лише спроба заволодіти Чигирином, де зосереджувалися значні військові сили гетьмана Петра Дорошенка. Майже всі його полки перейшли на бік Івана Самойловича й склали присягу. Петро Дорошенко не здався і присягати відмовився. Тоді ж Михайло Ханенко дав згоду зректися гетьманства й віддати булаву. До середини березня 1674 року похід закінчився, полки стрільців і лівобережних козаків повернулися до Переяслава на лівий берег Дніпра. Туди ж на раду були запрошені представники старшини і козаків полків Правобережної України для обрання гетьмана замість Михайла Ханенка і Петра Дорошенка.

Виборча рада відбулася 17 березня 1674 року на головній площі Переяслава. На ній були присутні задніпровські старшини: генеральний обозний Іван Гулак, генеральний суддя Яків Улеско і генеральний осавул Яків Лизогуб; полковники семи правобережних полків: Канівського -- Іван Рурський, Корсунського -- Михайло Соловей, Білоцерківського -- Степан Бутенко, Уманського -- Григорій Біло-груд, Торговицького -- Степан Щербина, Брацлавського -- Павло Лисиця і Паволоцького -- Костянтин Могилевський. Тут же стали лівобережні полковники: Київського -- Костянтин Солонина, Переяславського -- Дмитрашко Райча, Ніжинського -- Пилип Уманець, Стародубського -- Петро Рославець, Чернігівського -- Василь Борковський, Прилуцького -- Лазар Горленко і Лубенського -- Іван Сербин.

На запрошення воєводи Григорія Ромодановського і гетьмана Івана Самойловича на Переяславську раду з'явився гетьман Михайло Ханенко і перед нею поклав клейноди -- булаву і бунчук, надані йому королем Речі Посполитої. Воєвода оголосив царський указ про вибори нового гетьмана над правобережними полками. У виборах взяла участь лише старшина цих семи полків. Тоді виступив генеральний обозний Іван Гулак і заявив: "Ми всі бажаємо, щоб великий государ пожалував нас, старшин і поспільство, звелів би у нас вчинити гетьмана Івана Самойловича на обох боках Дніпра єдиним гетьманом над усім Військом Запорозьким, і бути б нам у підданстві у великого государя за нашими старовинними правами не на інших статтях, а на таких, якими він, великий государ, пожалував цього гетьмана, старшин і все поспільство".

Учасники ради одностайно підтримали пропозицію генерального обозного й звернулися до Івана Самойловича, щоб той став гетьманом і на Правобережній Україні. Вони мотивували це тим, що населення там через правління багатьох гетьманів зубожіло, а край за Дніпром став ареною міжусобної кривавої боротьби, ворожих нашесть з Криму, Туреччини й Польщі. Спочатку Самойлович відмовлявся від гетьманства, але його взяли старшини і полковники під руки й поставили на лаву, накрили бунчуком і дали в руки булаву, що колись належала Михайлу Ханенку. Так Іван Самойлович став гетьманом Лівобережної і Правобережної України, які об'єднувалися під його владою в один державний союз.

На Переяславській раді були зачитані й схвалені статті, складені в Москві. Вони визначали державний статус Правобережної України, яка відтоді оголошувалась підвладною Російській державі. Остання зобов'язувалась захищати населення краю від іноземних завойовників. Реєстр правобережного козацького війська повинен мати 20 тисяч козаків. Населення мало за рахунок податків утримувати це військо й виконувати повинності на користь держави і власників маєтків. Козаки зберігали свої давні привілеї. Генеральні старшини, полковники, сотники та інші "чиновні люди" Війська Запорозького з правого берега Дніпра присягали й підписували ці статті.

Після Переяславської ради з'явився посланець гетьмана Петра Дорошенка -- Іван Мазепа, який у його війську обіймав старшинську посаду За одними відомостями Іван Мазепа був генеральним писарем (ЛІ. І Костомаров), за іншими -- ротмісіром гетьманської хоругви (Д. І. Яворницький). Можливо, в різний час це було саме так. , з листом, де гетьман виявляв готовність вести переговори з воєводою і гетьманом про перехід на царську службу при умові, що козацтву не будуть порушені стародавні права і вольності. Не довіряючи царським милостям, Петро Дорошенко ще два роки не зрікався гетьманства й перебував у своїй резиденції -- Чигирині.

Після Переяславської ради Іван Мазепа ще деякий час перебував на службі в гетьмана Петра Дорошенка, який зберіг значні військові сили й владу на Правобережній Україні, не розривав союзу з Туреччиною і Кримським ханством, відмовлявся підкорятися Івану Самойловичу. Воєвода Григорій Ромадановський і гетьман Іван Самойлович готували сили для нового походу на Правобережжя, щоб примусити Дорошенка до покори.

Сподіваючись отримати військову допомогу від турок і татар, Петро Дорошенко відрядив свою довірену особу -- Івана Мазепу з листами до кримського хана і турецького султана. Посланця гетьмана супроводжували дев'ять татарських воїнів, які стерегли п'ятнадцятеро українських невільників, призначених для подарунку кримському ханові. Неподалік Інгул-річки запорозький загін натрапив па це посольство, перебив татар і привів Івана Мазепу в Запорозьку Січ на козацький суд. Це сталося 11 червня 1674 року. На козацькій раді запорожці ледве не вбили Івана Мазепу; його врятував Іван Сірко й старі козацькі отамани, які звернулися з таким проханням: "Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може він вам і вітчизні нашій колись знадобиться".

Закованого в кайдани Івана Мазепу разом з листами Петра Дорошенка кошовий отаман Іван Сірко відправив до гетьмана Івана Самойловича для відсилки в Москву. Разом з тим у листі до гетьмана кошовий отаман клопотався про звільнення бранця: "Покажи милість свою, як батько милосердний, щоб він у неволі не був і щоб військо запорозьке, яке дарувало йому і волю, й життя, і здоров'я, не стало говорити, що Сірко засилає людей у неволю". Іван Самойлович, допитавши Мазепу в Батурині, відправив його з листами до Москви і таким же проханням, як і Сіркове. Гетьман цим демонстрував, що Петру Дорошенкові не можна довіряти, і це підтверджували листи до хана і султана, а також свідчення Івана Мазепи на допиті в Малоросійському приказі. Очевидно, в Батурині порозумілися Самойлович і Мазепа, про що свідчать їх стосунки після повернення останнього з Москви на Україну.

Переяславська рада і об'єднання Правобережної України з Лівобережною під управлінням гетьмана Івана Самойловича, проголошення протекторату і заступництва Російської держави спричинилися до того, що на Правобережжя вторглися спочатку війська Речі Посполитої. Жовніри грабували населення Брацлавського і Кальни-цького полків. Польське військо захопило Вінницю, чимало міст і сіл Забужжя і Подністров'я. Про ці події гетьман Іван Самойлович повідомив у Москву, звідки надійшов царський указ вимагати від польського командування виводу війська з території, оголошеної підвладною Російській державі.

Услід з польськими військами на Правобережжя посунули турецькі й татарські орди. В Ладижині турки взяли в облогу охотницький полк на чолі з полковником Андрієм Мурашком, якого відрядив туди гетьман Іван Самойлович. Козаки героїчно стояли супроти значних ворожих сил, якими командував сам візир. Але не витримали й здалися: турки скарали Мурашка на смерть, а козаків забрали в полон і відправили на галери. Турецькі завойовники зруйнували міста-фортеці Тульчин, Умань, Тростянець, Бершадь та інші. Правобережна Україна підпливала козацькою кров'ю. Гетьман Петро Дорошенко не зміг ні зупинити вороже нашестя, ні захистити правобережне населення від наруги лютих ворогів.

У липні 1674 року російські стрільці під командуванням воєводи князя Ромодановського перейшли Дніпро на правий бік з наміром примусити Петра Дорошенка здатися. Тим часом Дорошенко укріпив фортецю в Чигирині: там зібралося близько п'ятнадцяти тисяч озброєних оборонців -- найманих козаків, місцевих міщан і селян. 23 липня російське та козацьке військо взяли в облогу Чигирин. Облога тривала до 10 серпня і безрезультатно: почувши про наближення татарської орди на чолі з кримським ханом, воєвода і гетьман припинили облогу і відвели свої війська до Черкас, а звідти на Лівобережжя. Услід за ними відступали тисячі міщан і селян, рятуючись від ворожого нашестя.

Спустошивши, пограбувавши й заливши кров'ю Правобережну Україну, турецькі орди повернулися за Дністер. Вони залишили напризволяще свого колишнього союзника гетьмана Петра Дорошенка, від якого відцуралися його полковники й козаки, а також і все населення. Після відходу турків на Правобережжя вступило польське військо під проводом короля-полководця Яна Собєського, щоб закріпити там панування Речі Посполитої, до володінь якої правобережні українські землі відійшли за умовами Андрусівського договору про перемир'я з Російською державою (1667). Польські військові гарнізони з'явилися в Паволочі, Білій Церкві, Рашкові, Немирові, Барі, Меджибожі, Кальнику та інших містах. Однак населення продовжувало переходити на лівий берег Дніпра й шукало притулку в полках гетьмана Івана Самойловича. Польські війська уникли сутичок з російськими стрільцями й козаками: Річ Посполита не наважувалася вступити у війну з Російською державою, маючи перед собою такого противника, як Туреччина, що захопила Поділля й Кам'янець-Подільський за умовами Бучацького договору (1672).

В цих умовах становище і гетьмана Петра Дорошенка стало безнадійним. Восени 1675 року він звернувся до кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка з обіцянкою, що складе своє гетьманство перед січовим товариством і перед ним присягне. Січовики зібралися з цього приводу на раду, куди були запрошені також донські козаки на чолі з отаманом Фролом Мінаєвим, які прибули на Січ, щоб спільно воювати проти кримських татар. Пропозиція Дорошенка була прийнята.

10 жовтня 1675 року Іван Сірко і Фрол Мінаєв з загонами запорожців, донських козаків і калмиків прибули в Чигирин, де їх урочисто зустрів Петро Дорошенко разом з козаками й духовенством, а також посполитими. На загальній раді з участю гостей і всього населення Чигирина Дорошенко поклав військові клейноди -- булаву, бунчук і прапор, перед Євангелією дав клятву про вічне підданство Російській державі. Запорожці поклялися, що Дорошенко з військом і населенням буде прийнятий, а всі його проступки будуть прощені й забуті. Про цю важливу подію Іван Сірко від імені Коша Запорозької Січі 15 жовтня повідомив Малоросійський приказ і клопотався про прийняття Петра Дорошенка. Архієпископ чернігівський Лазар Баранович надіслав гетьману похвальну грамоту.

Інакше до цього віднісся гетьман Іван Самойлович, який не вірив у щирість Петра Дорошенка. Він писав у Малоросійський приказ: "Поступок Дорошенка не більше, як лукавство. Не надходить йому допомога ні від турків, ні від татар, а тут ляхи в гостях, та й ми недалеко, свій же край в його володінні зовсім спорожнів. Тому він спільно з Сірком і вдався до обману, щоб час якось протягти і перезимувати, продовольчі припаси з нашого боку отримувати і збіглих людей знову закликати до себе, а навесні по-старому продовжити розбрат". Гетьман домагався, щоб Петро Дорошенко зрікся гетьманства і залишив Правобережжя назавжди, про це неодноразово писав у Москву. Його підтримував Ромодановський, який посилав гінців у Чигирин і вимагав від Дорошенка приїхати на Лівобережжя, присягнути і передати гетьманство Івану Самойловичу.

Зрештою з Москви надійшов указ воєводі князю Григорію Ромодановському і гетьману Івану Самойловичу з своїми військами перейти Дніпро, щоб силою зброї примусити Петра Дорошенка зректися гетьманства. 15 серпня 1676 року п'ятнадцять тисяч ратних людей під командуванням воєводи Григорія Косагова і козацьке військо на чолі з генеральним бунчужним Леонтієм Полуботком наблизилося до Дніпра неподалік міста Крилова. Крім того, гетьман надіслав листа в Запорозьку Січ кошовому отаману Івану Сірку з вимогою примкнути до його війська. Однак Сірко відмовився і переконував гетьмана не втручатися в справи Правобережжя. Про це Самойлович повідомив Малоросійський приказ.

Російське і козацьке війська переправилися через Дніпро, зайняли міста Черкаси, Жаботин, Суботів, Медведівку, підступили до резиденції гетьмана Петра Дорошенка -- Чигирина. Воєвода Григорій Косагов і генеральний бунчужний Леонтій Полуботок, які командували передовим військом, звернулися до гетьмана з пропозицією припинити опір і скласти гетьманство. Вони отримали згоду Петра. Дорошенка, який через своїх представників лише поставив умову, щоб була збережена в недоторканості його особа й майно, права і вольності старшин і поспільства, яке проживало на території, підвладній гетьману. Ромодановський та Самойлович дали на це згоду.

19 жовтня 1676 року Дорошенко в супроводі старшин і духовенства прибув до Градизька, де знаходився головний стан російських і козацьких військ, оголосив про складення з себе повноважень гетьмана і передав Івану Самой-ловичу в присутності царського воєводи Ромодановського клейноди: булаву, бунчук, прапори, дванадцять гармат і присягнув Російській державі. До присяги також приведено старшин, козаків та місцеве населення. Петру Дорошенку було надано дозвіл жити з своєю родиною в містечку Сосниці на Чернігівщині, куди він і поїхав. Згодом його викликали в Москву й призначили воєводою у Вятку (1679 -- 1682). Останні роки він прожив у своєму маєтку Ярополче під Москвою, де й помер 19 листопада 1698 року. Діяльність цієї видатної людини свого часу спрямовувалась на те, щоб визволити і об'єднати Україну, здобути їй державну незалежність. Як державний діяч і політик, Петро Дорошенко вдавався до неймовірних компромісів і ризикованих союзів, але при цьому мав на першому плані інтереси Української держави.

Від часу зречення гетьмана Петра Дорошенка відбулося об'єднання Лівобережної і Правобережної України під гетьманством Івана Самойловича, прихильника соборної Української держави. Іван Самойлович звертався до Москви з пропозицією, щоб до його регіменту приєднати і Слобідську Україну, але згоди на це не отримав.

Тим часом над Україною знову скупчувалися чорні хмари -- спустошливе вторгнення турецьких і татарських орд. Здобувши перемоги над польським військом і закріпивши свою владу над Поділлям за умовами Журавненського мирного договору з Річчю Посполитою (17 жовтня 1676 р.), Туреччина мала намір відвоювати всю Правобережну Україну й перетворити її на васальне князівство, центром якого визначався Чигирин -- давня столиця держави Богдана Хмельницького. Для цієї мети турецький султан наказав використати колишнього гетьмана України Юрія Хмельницького, взятого в полон кримськими татарами в Уманському монастирі (1673) і привезеного в Стамбул. Син Богдана мав стати гетьманом та "князем Малоросійської України".

Навесні 1677 року Юрій Хмельницький розіслав універсали, в яких вимагав від польських залог залишити Правобережжя, а населення умовляв визнати його владу, займатися своїм господарством і не боятися наступу турків і татар. 7 квітня він відрядив своїх посланців у Січ з листом до кошового отамана Івана Сірка, запрошуючи запорожців підтримати його акцію. Однак Іван Сірко, який багато років боровся проти нападів турків і татар, намовам не піддався, листа відправив гетьману Івану Самойловичу й готувався до оборони Запорожжя.

Гетьман Іван Самойлович в російсько-турецькій війні (1677 -- 1681) виявив розпорядливість і військові здібності козацького полководця. Він вжив заходів для зміцнення фортеці в Чигирині, проти якого замислювався похід турецьких і татарських орд: відправив туди чотири з половиною тисячі виборних козаків Ніжинського, Стародубського, Київського, Чернігівського і Прилуцького полків, а також постачав туди зброю, боєприпаси, артилерію, продовольство. До Чигирина прибуло кілька тисяч російських стрільців під командуванням генерал-майора Афанасія Тауерніхта. Козаки укріпили нижнє місто, а стрільці -- верхнє. Зміцнювалась також оборона Києва, що його ворог мав намір захопити услід за Чигирином. Усі правобережні й лівобережні козацькі полки приведено до бонової готовності.

На Правобережну Україну вторглось 60-тисячне військо турків і татар під командуванням Ібрагім-паші, який запевнив султана, що він візьме Чигирин і Київ. Разом з ворожим військом прибув і Юрій Хмельницький, але він ще не зібрав навколо себе скільки-небудь значних сил. Протягом 3 -- 27 серпня 1677 року турки й татари тримали в облозі Чигирин, нещадно обстрілювали його з гармат, вдавалися до приступів і підкопів під фортечні мури. Але мужні захисники міста героїчно оборонялися й завдавали ворогові відчутних втрат. На допомогу їм поспішало російське військо під командуванням Ромодановського і козацьке -- на чолі з гетьманом Самойловичем. Дізнавшись про їх переправу через Дніпро, турки і татари зняли облогу Чигирина й спішно відступили. 29 серпня воєвода і гетьман прибули до Чигирина й знайшли його фортецю значно пошкодженою, а місто частково зруйнованим і подекуди спаленим. Залишивши гарнізон у Чигирині, вони відвели свої війська на лівий берег Дніпра.

За невдачу під Чигирином турецький полководець Ібрагім-паша заплатив життям: султан наказав відрубати йому голову.

Перший Чигиринський похід не дав успіху Туреччині, але султан уперто вимагав від своїх підлеглих воєначальників-пашів будь-що завоювати це місто, що заважало як кістка в горлі. Головнокомандуючим військами він призначив Каплан-пашу, якому доручив готувати новий похід на Україну. Таке ж повеління отримав і кримський хан Мурад-Гірей. Навіть сам султан мав намір іти в похід з своїми мусульманами.

Загроза нового нашестя турків і татар стала цілком реальною. Гетьман Іван Самойлович наполіг на тому, щоб відбудувати фортецю в Чигирині й зміцнити його гарнізон, і заявив царському послу: "У нас в народі кажуть: за ким Чигирин, за тим і Київ...". Він послав у Москву військового канцеляриста Василя Кочубея боронити Чигирин від руйнування. Зрештою царський уряд підтримав Івана Самойловича, зваживши на його розумні й рішучі пропозиції.

Для збільшення коштів на утримання охотницького (найманого) козацького війська в Україні генеральна і полкова старшина постановила ввести оренди (віддачу на відкуп) на продаж вина, дьогтю і тютюну у визначений термін -- один рік. Гетьман представив цю постанову в Москву, і царський уряд її затвердив. Ці оренди далися взнаки: козаки й посполиті висловлювали невдоволення відкупами, що непомірне підвищували ціни на широко вживані українцями товари.

Підготовкою Чигирина до оборони керували воєвода Іван Іванович Ржевський та інженер -- генерал Патрик Гордон, які прибули туди в кінці квітня 1678 року. Під їхнім командуванням було 5520 стрільців, які займалися у верхньому місті спорудженням бастіонів, равелінів, валів, шанців та інших укріплень. Гетьман Іван Самойлович відрядив у нижнє місто 6163 козаки Гадяцького, Ніжинського і Лубенського полків, над якими поставив начальником наказного гетьмана Павла Животовського, одного з талановитих і хоробрих старшин. Завдяки старанням Самойловича до Чигирина завезено 81 гармату, 3600 ядер, 500 бомб, 1200 ручних гранат, багато пороху і куль, 20 тисяч четвертей хліба, інших продуктів харчування гарнізону.

Для відсічі ворожих сил навесні 1678 року прибула на Лівобережну Україну сімдесятитисячна російська армія під командуванням Григорія Ромодановського. Козацькі сили, очолювані гетьманом Іваном Самойловичем, складали п'ятдесят тисяч чоловік. Поблизу полтавської Лохвиці в урочищі Артополоті над Сулою це величезне військо об'єдналося у червні 1678 року й вирушило в похід до Дніпра.

В середині червня 1678 року турецька армія під командуванням великого візира Асан-Мустафи-паші переправилася через Дунай і попрямувала до Чорного лісу, де до неї приєдналися кримські татари на чолі з ханом Мурад-Гіреєм. Об'єднані сили налічували близько двохсот тисяч воїнів і мали понад двісті гармат, великі запаси пороху, ядер, бомб... Турки знову везли з собою гетьмана-князя Юрія Хмельницького.

Турецькі й татарські орди чорною хмарою обступили славний Чигирин, гарнізон якого складався з дванадцяти тисяч російських стрільців і українських козаків. З 8 липня по 12 серпня тривала облога фортеці: вороги щоденно штурмували її, влаштовували мінні підкопи, наближалися до мурів земляними шанцями і траншеями, безперервно обстрілювали місто з сотень гармат. День і ніч у фортеці палали пожежі, які нищили будівлі й дерев'яні укріплення. Там було справжнє пекло. Стрільці й козаки стояли твердо й непохитно. Втрати нападників і захисників були неймовірними. В бою загинув воєвода Іван Ржевський і на його місце став інженер -- генерал Патрик Гордон. Фортеця благала допомоги від головних сил російської і козацької армії.

Тим часом об'єднана 120-тисячна армія Ромодановського та Самойловича 10 липня 1678 року перейшла Дніпро й розгорнулася в бойовий порядок, спорудила укріплений табір на Бужинському полі. Туди з-під Чигирина великий візир Асан-Мустафа-паша привів головні турецькі сили, а кримський хан Мурад-Гірей -- татарську орду. Протягом 13 -- 28 липня на Бужинському полі тривала кровопролитна битва. Велику відвагу виявляли російські стрільці. Гетьман Іван Самойлович завдавав сильних ударів по флангах турецької армади. Зрештою турки, зазнавши людських втрат і кинувши двадцять вісім гармат, почали відступати до Чигирина. Битва продовжувалася там. За наказом гетьмана Івана Самойловича 3 серпня козацькі полки: Чернігівський (полковник Василь Ворковський), Лубенський (полковник Максим Ільяшенко), Миргородський (полковник Павло Апостол), Прилуцький (полковник Федір Мовчан), Ніжинський (наказний полковник Василь Ігуменський), а також загони інших полків (Переяславського, Стародубського, Полтавського), піхотні й кінні охотницькі оволоділи висотами над Тясмином-річкою, звідки з гармат турки обстрілювали Чигирин. Там же закріпилися й стрілецькі полки Ромодановського. Внаслідок цього турецько-татарський табір опинився в скрутному становищі.

Починаючи з 6 серпня, турки посилили гарматний обстріл Чигирина й намагалися будь-що взяти фортецю штурмом. Чигирин палав, але стояв незборимий. 11 серпня вороги висадили в повітря оборонну стіну й через великий пролом увірвалися в нижнє місто. Козаки відступили у верхнє місто -- замок. Зруйнована й спалена фортеця все ще оборонялась і завдавала втрат ворогам. У ніч на 12 серпня воєвода Ромодановський дав наказ уцілілим захисникам підпалити замок і залишити Чигирин. Генерал Патрик Гордон пробився з ними до військового табору. Коли турки кинулися грабувати фортецю, там вибухнув пороховий погріб -- загинуло близько п'яти тисяч ворогів. Це був останній салют героїчним оборонцям Чигирина.

А в цей тривожний час для України на прохання гетьмана Івана Самойловича кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко повів своє військо на комунікації турків і татар. Поблизу фортеці Кизикермена на Дніпрі запорожці знищили п'ятдесят транспортних суден, що везли військові припаси турецькій армії. На Південному Бузі вони спалили мости, знищили кілька річкових транспортів і обозів у степах, перервавши зв'язок армії великого візира з Туреччиною. Ці дії запорожців викликали паніку серед турецьких загарбників і допомогли головним силам Ромодановського та Самойловича подолати їх під Чигирином.